Андрій Кондратюк



Сторінка26/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   42

Слова вже потім за кулаком до діла ідуть, у функціону­вання вступають. До Батька спершу, і в основному до них і звернені:

– Ну, пусть он (на Хведора покивком указує) молодой, да дурак, а ты старый, да дурак. Куда же ты и зачем бежал. Вот застрелил бы – и не было б тебя. Зачем бежал, зачем бежать. Ты же от колхоза, старик, никуда не убежишь. Да куда ты убежишь, старик, от колхоза...

Ах, невідомо, як складеться доля того верхівця, живий він іще, а чи мертвий уже, але потому, аж до самої смерти своєї Батько часто при нагоді згадуватимуть його слова “Да ты, старик, от колхоза никуда не убежишь”, як афористичний взірець ніби пророчої мудрости.

Серед інших вражально вирізнюваних переполохів запам’ятався мені жіночий переполох навесні того ж таки 1949 року. З початком травня у нас уже й польові роботи ішли, люди на городах, у полі поралися, але й хатні роботи іще довершувались. Декотрі жінки та дівчата мички на гребенях микали, пряжу пряли, за коловертками навіть сиділи. Як кому і коли що виходило. І от першого травня – у світлий день солідарности трудящого люду всіх країн – нагрянули на наш хутір більшовики числом великим і рівночасно по хатах розійшлися. І мета й замір їхній був – застать, заскочить, хто що в цей день робить. І жах, переляк неймовірний наганявся на усіх, на кожного, а хто за якою роботою не стояв – на городі чи в хаті. На городі заступи, граблі, вила ламали й відшвирювали їх далеко, з-поза межі города, а по хатах гребені, коловертки, інше хатнє начиння ламали, оно тріщало, й надвір уламки викидались. Ах, як же ви посміли да в день цей високий усесвітової солідарности робочого люду та й робить. І не гріх, бачте, вам. А як ваше свято яке –Великдень чи Рожжество – то і пальцем до роботи не торкнетесь. Ось нате вам за це, щоб знали, як до роботи і в наші свята не братись. Як більшовицькі свята шанувать. Що лементу жіночого, що плачу линуло того дня хутором, то й не переказать.

Багато виразних, драматичних, трагічних і трагікомічних моментів, як більшовики наганяли жаху на наших хуторян, завважила й увібрала у себе вже моя дитяча пам’ять і свідо­мість. Багато тепер із старіючої вже пам’яті можна видо­бувать і спогадувать. По-різному, кожний зокрема і зосібна, і виявляв свій страх та розгубленість перед більшо­виками.

Але жодна жива істота, ростина жодна, може, не повергалась в такий гранично панічний стан, як Хотинячині корови. Були у Хотиняки дві великі гладкі, аж лій на них труситься, як холодець, дрижить, корови. Обоє рябі – одна червоно-ряба, друга – чорно-ряба. Таких гладких корів не любили, не переносили більшовики, як і взагалі не перено­сили вони всього гладкого та гледженого, викоханого. Одна Хотинячина корова записана, замельдована була, друга – не записана. Записана була червоно-ряба, а чорно-ряба не замельдована була. У кожній хаті у нас на хуторі щось то да не записане, не замельдоване було, а існувало, жило собі, Божим світом тішилось. Якщо не корова ціла дійна справжня, дак телиця чи бичок неодмінно, воли навіть непомельдовані були круторогі. Не кажучи вже про овець, баранів, що у них ріжки кільцями позакручувані, про кіз і цапів поважних біблійно, про гусей, качок, курей і півнів червоно голосистих. Що іще, скільки у нас тої живности під ту пору неза­мельдованої, що в жодних актах і списках позаписувана не була, водилося. На те він і хутір, щоб живій істоті і неза­мельдованій привітно гулялось, погулять іще допоки мона було. Підпільні нещасні істоти ті, як правило, і були об’єктом нещадних переслідувань, гонінь і ловитви. Об’єктом страху несусвітнього вони були.

Сі картини полуденні літніх розімлілих днів у споминку не раз і старіюче, лякане вже відтак перелякане серце заставляють здригаться. Тільки-но ополудні позаганяєш у хлів товар, і тільки-но повлягається він смачно на гноєві, п’яніючи у пахощах єлейних від вранішньої втоми пасіння в законнім осідку своїм. Сонце висоти висхідної сягнуло, на небі ані хмаринки, теплінь аж загусає і спокоєм високим східним нетутешнім довкола розляглася. І ти у тінь десь в коноплях чи на сіно на вишки під стріху саму, під гребінь забивсь. Сидиш чи розлігся собі по праці вранішній своїй чесній.

І от раптом. Погук на сполох. Спокій високий східно біблійний різонуло магічне слово “більшовики”. Світ загуслий жовто сколихнувсь. Кийка поспіхом у замішанні, у збунтуванні великім хапаєш, і чиниш усе проти власної волі, у спокій спрямованої, супротив настрою усесвітового преш. Корови ж тільки-но на спочинок налаштувались в запахущім осідку своїм законнім усією плоттю великою громіздкою своєю за час ранкового пасіння понатомлюваною. І от б’єш їх у збунтуванні похапливо кийком. І от дивляться вони на тебе кривдно великими очима: “За що?” І устають з лігвиськ своїх в гноєві, де вже ямки злежані повитвоювались, з неохотою.

А вже у виярку за клунею да понад вільшиною молодою, яка густо зеленим клейким листом своїм тайни спокою високого усесвітового полуденного вислуховує, да понад Річкою низом, де від дороги уже й не розпізнать їх, хіба крупи й роги бовванітимуть, як невиразне рухоме марево ув очах більшовиків, але свідомість їхня того не осягатиме, – тут ти вже б’єш кийком по крутих коров’ячих клубах з усієї сили, і вони летять з дивини доброї посеред полудня чвалом. Аж у мазурських корчах вільшинових біля рова чи болота котрогось і зупиняються. Відхекуються, чи як там по-коров’ячому, від перебігу стомлюючого у чвалі безперервнім, у прихистку, у місці безпечнім, гіллям зеленим густо вільшиновим від гонителів і переслідувачів своїх захищені надійно. Хвостами од мух одмахуються. Й одпочивають стоячи. Й ти одпочиваєш, на сонці тихо самітно полуденнім, на пасовиську жовто вигорілім сидячи. Безпечність благодатна.

Хотинячині гладкі корови пасли дві доньки Хотинячині – Марточка менша і Любка на два роки, може, старша, ровесниця моя. Від корів наших, а й від усіх хутірських, вони вирізнювалися не тільки своєю завидною коров’ячою поставою, кремезністю, красою й гледженістю, а й норовом своїм, звичками осмисленими, розсудком, можна сказать, ученістю. Се були корови заводські. Хотинячиних корів не треба було кийком настирно зганяти зі своїх ополудні злежаних місць на запахущому гноєві у законних осідках їхніх. Хотинячині корови були навчені, привчені до того, що при одному лиш погукові “Більшовики!” вони ошерешено схоплювалися з лігвиськ теплих своїх і тельма летіли, неслися понад Річкою, ще й самі безпомильно усе низинніші місця вибирали у чвалі своїм на Наталію – сховок затишно безпечний для кожної, для усякої гнаної і переслідуваної істоти, для усілякої форми життя, яка про самозбереження іще помишляла. Аж біля третього мазурського болота в ольшиннику й зупинялися, листом густо зеленим і простором, далекістю від грози захищені. Й одхекувалися собі у безпеці чи як там по-коров’ячому. А у віддаленні значнім по пасовиську брунатнім, жовто латками вигорілім бігли до них двоє дівчаток, пастушків двоє корів своїх гладко граційних красою коров’ячою своєю у квітуванні її. Одна – червоно-ряба і друга – чорно-ряба.

Не було, отже, мабуть, на той час у світі живої істоти, на яку б знане у цілім світі і популярне слово “більшовики” діяло так магічно, повергало в такий панічний переляк, ціле єство і сутність цілу окресленої форми життя спрямовувало до втечі й самозахисту. І не було, мабуть, на всій земній кулі шматочка простору світового, що був би так ляком перед більшовиками начинений і переповнений, як сей наш бідний згорьований хутір. Наче буяння великого страху уселюдського ув його сконцентрованій мініатюрі із глибини, із самих надр землі тут нуртувало. Або ж він тут посіяний густо зверху по ріллі був – і от сходив. “Посієш бурю – пожнеш бурю”. Страх посієш – страх і пожнеш. Еге, але ж так і висновувать можна. Бо ж ті зерна страху перед більшовиками, що повно визрівали унаслідок філософічних розмислів у єстві Данила Валєвського, хіба не розсіяні по нашім хуторі, ще до появи його, ще до заложення тут першого осідку, хіба не стали вони притичиною з’яви серед численних поселень людських на лиці землі іще одного нашого, найменшого, може, серед усіх знаних.

Не так ексцентричний, як стишено глибинний страх перед більшовиками, що увійшов у єство й сутність Данила Валєвського невідомо у якім моменті, за нез’ясованих для нас обставин і причин, далебі не повергав пана у стан розгублено панічний. Не спохоплювавсь від кошмарів і жахів, від видінь неймовірно несусвітніх у спітнілій млости наш пан уві сні, сей страх не виводив із стану властивої йому супокійної розсудочности, не порушував його розміреного щоденно ритму життя. Але раз увійшовши у панову сутність, страх сей не пронісся його єством так собі принагідно проминально, побувавши в усіх закапелках цієї сутности, не згас раптово чи уповільнено, не щез назовсім, не вийшов, як і увійшов, щоб прошкувать собі далі, поміж мільйонами серць і душ інший благодатніший грунт і прихисток, іншу візію де шукать для осідку свого постійного. Йому, страхові цему, візія пана Данила Валєвського відповідна прийшлась, йому норов пана нашого супокійно обачний із лукавинкою віддаленою в позір припав, його замірам такою побажаною відповідно була панова розпростертість у внутрішнє душевне самозаглиблення, схильність панова до тривалого філософствування й мудровання.

Ось тута ми й оселимось, ненароком наче в закапелку якімсь посиджуючи, спостерігаючи за рухом, порухами тонкими єства не виклично лукаво мудрствуючого. Може, й осідок постійний собі тут зведем. А що ж, аби плоть і сутність відповідна, а нас – легіон.

І став наш пан мудровать, розмишлять усе частіш за пори усякої і в місці різнім. У полі поміж ланами зела квітуючого світлого полудня прогулюючись, коло Річки, коло ставу десь, надвечір, у покоях вранці, як зі сну глибокого до роз­видняння, до ясного ранку повертавсь. І думи його, що з кожним днем усе глибшали і розросталися, усе об однім і тім же ішли – більшовики і їхня роля в усесвітовім русі поспіль­ности, їхня роля в будучині цілих народів і континентів.

Навіть коли про фабрику, про папірню коли він починав думать, як переобладнувать її (се така завжди була його люба, надихаюча увесь організм на діяння дума), навіть тоді, у моментах цих усе частіше завважував він, що із якоїсь то орбіти в апараті круговім мислі його, зіскакували ураз маленькі хлопчики, ну, не хлопчики-гномики, і до центру думання його, ізвідки мисль його мала розпросторюватися і текти, линути вільно й супокійно, зіскакували. І вже в центрі цім нишпорили, перекочувалися, працювали, коротше, чоловічки, хлопчики оці. І вже думка сама мимоволі русло своє супокійне змінювала. І черв’ячок вже сумніви точив: “А воно мені усе не треба. Воно мені нічого не треба. Ось прийдуть більшовики і заберуть усе”.

Особливо ж спотикалося, в означенім уже напрямі панове думання ішло, рухалось, якщо на самоті він опинявсь, серед спокою природи, у полі, наприклад, десь. Серед зела квітуючого, серед гречки білої. “На білу гречку впали роси. Веселі бджоли одгули”*. Невимовний жаль за усім тим огортав панову душу, ніби усе те вже от у цім моменті від нього і відібрано.

Але не впадав він в одчай передчасно, се суперечило б його врівноваженому характерові й способові думання виважено логічному. Зате вроджена, вважай, схильність до філософствування у часі, у моменті й місці цім про себе дала знать, виразно заявила. Філософствування стало невід­чепною потребою пана, його щоденним заняттям. І в одне русло спрямований, одностайний процес сей умисловий робив своє діло. У філософствуванні своїм пан сягав висот і завважував у собі, в єстві своїм і в сутности своїй, як несподіванку, як одкровення, здатність до ясновидіння й пророкування. О, яка висока й осяйна це мить, якости такі в собі завважить, душею своєю, серцем і розумінням своїм їх відчуть, і переконаним у тому буть! Се так уже заднім числом, уже по перебігу подій, що сталися, звершилися, ми можемо собі розмишлять, що то маловажне, що то й нічого не значить, вважай, у погляді ретроспективному так ми можемо собі розмишлять, коли історичний поступ народу й людськости уже в злежані стопи відклавсь. Але спробуй-но наперед усе те у стані духа свойого високім, у ясновидінні прозріть, душею се відчуть, розумом се осягнуть, доконечно переконаним у тому буть. О, се високий стан людської душі і духа людського, що підносить окремішнього людського індивида над сотнями й тисячами, над масою, над товпою собі подібних, над часом своїм і простором підносить його.

Не одразу, але поступово входив пан Данило Валєвський у сей високий стан озаріння і прозорливости. Не сказати б, що був він побажаний і життєтворчий. Бо якби кожній людині, у юности, скажімо, у молоді літа на зорі життя дано да було проглядувати увесь її життьовий шлях, екран якби такий був да кіно двохсерійне, або хоч в одну серію пустить, що людині сій належиться пережить і укінці до чого дійти, то й чи кожна людина захотіла б опісля того і жить далі.

Але пан Данило Валєвський часто проглядував на голубім екрані неба майбутні дні. В ушвидшенім кривавім ритмі багатосерійно проносилися вони перед його зором. І тоді елегійний настрій, витворений тишею простору і квітуючими полями, де на білу гречку впали роси, але веселі бджоли іще не одгули, змінювався страшними червоними видіннями. У кінці жахливих видінь цих незмигно апокаліп­тична картина застигала: край увесь отой наш низинно опівнічний, а поля усі його, а фабрика, а покої його панські – в руках більшовиків усе опинилось. Володарюють уже тут, розпоряджаються безборонно усим тим – і він сам у лапах їхніх опинивсь. Нестерпно моторошно зробилось, і він очі заплющив, але й перед заплющеними очима прикінцева картина не щезала у свідомости вже його. Лиш коли очі розплющив – віддалилася під активно творчими стоїчними зусиллями. Бо Данило Валєвський у ситуації ось якій і у стані незаперечнім ясновидіння свого був великим стоїком.

Сантименти усілякі вбік відкинувши, життєтворча філо­софська думка його активно запрацювала. Мозок його безнастанно виходу з окресленої віддалено уявно і відчуваної насправді у миті оцій реальної ситуації шукав. І завважив пан Данило Валєвський у моменті сім єством усім своїм у сутности своїй вивищеність свою над усією людністю і переваги свої над цілим світом. Віддаленість небесну, можна сказать, од них у собі відчув. Бо хіба не так. Усі люди довкола нього іще маною, туманом невідомости оповиті ходять, великим Ілюзіоністом історії приспані сновигають, і в невіданні діла свої щоденні творять завзято і з ентузіазмом, і гадки в умі собі не допускаючи, що суєта суєт усе те, і що в мурашинім завзятті своїм є вони рядовими сподвижниками великого абсурду , якщо комусь ізбоку дивитись, якщо хтось ізбоку дивиться уже. Тим хтось, окрім Бога, і завважив себе пан Данило Валєвський. У моменті проглядування багатосерійного кіно на голубім небеснім екрані серед квітуючих полів пелена ілюзій спала раптом з-над його очей. Будучність з таїни виринула, виразно оголилася. Будучність власна і будучність краю цього низинно опівнічного у синій красі непишно простій своїй, і будучність люду зневаженого його. І великий Ілюзіоніст уже не мав влади над сутністю пановою в оманливім підступі своїм. Він лякав тільки майбутньою можливою своєю фізичною присутністю поряд. А так уже сам пан відчував у собі вивищеність і владу над людом сим загіпнотизованим в невідомости відчував. І тут простір, поле широке біле витворювались для упереджуваль­них діл, дій і учинків потаємних панових. Потаємних, бо в глибині серця виношував він їх, нікому дочасно о тім не признаючись.

Одного ясного по-весняному і теплого січневого ранку 1991 року у міськім помешканні на п’ятому горішньому поверсі “хрущовки” на Сирці я слухав вранішні новини із хатнього репродуктора взірця 1972 року. Якийсь-то науко­вець, учений, кандидат наук, може, з усією серйозністю своїх суджень доводив, що новітні астрологи пророцтвами і ясновидінням своїм, указуючи на можливі усесвітові катаклізми, час їх пророкуючи, завдають величезної шкоди суспільному прогресові і розвою, бо паралізують соціально-творчу, життєтворчу енергію й активність кожного індивідума зосібна і усієї людської поспільности в цілому. У стан очікування трагічно передбачуваного можливого усе живе повергають, у стан заціпеніння пасивного повергають його. І тут від’ємна, негативна для суспільного прогресу і розвою роля таких ясновидців і провидців проглядується.

Що ж до Данила Валєвського, то до такої від’ємної негативної ролі він не міг прилучитися з огляду на усаміт­неність, замаскованість помислів своїх. Серед відкритих зелено опівнічних піль визрівали вони страхом неймовірно сильним перед більшовиками, що довкіл носився і високо понад небесами у воздусі зависав, до з’яви із душі спону­кувані. Страх сей панічно усесвітовий в заціпеніння довго тривале панову сутність повергав. І словом хоч одним, мугиканням навіть усіляка таємничість із такого стану у відкритість до людей вже пробитися не могла, щоб себе не виказать у вмісті особини людської окремішньої.

Достеменно певний був прозорливости і ясновидіння свого пан Данило Валєвський, але з окреслених причин не міг признатися до того. А будучність світу і краю свого нашого вбогого у низькости неба над ним, пеленою невідо­мости для інших приховувана, так виразно перед зором пановим проглядувалася. І се породжувало у єстві його таке принадне почуття зверхности над нещасним у вбогости й невіданні своїм людом краю сього.

“Не моє то все, не моє, – лиш шепотів вустами наодинці Данило Валєвський, зелені низькі поля й горизонти роз­зираючи. – Ось прийдуть і відберуть. Станеться се скоро, неймовірно скоро. У 33-му, ах ні – у 38-му”. Остання цифра закарлючками своїми злилася, затанцювала, і верчик, колечко нижнє випростуватись почало. На 39-му мигтіння припинилось. Число се червоне виразно на голубому небесному дні світилося яскраво і більшало, сяянням своїм і наближенням перед зором жаху в панову душу наганяючи.

Ах, зовсім не зо своєї волі не прилучивсь Данило Валевський до від’ємної, негативної для суспільного прогресу і розвою ролі окреслених ясновидців і провидців. Бо людині за самою природою властиво усі свої дари напоказ виставлять, а то й хизуватись ними. І не оно через лінощі таїть у собі чи закопує людина зіслані з небес дари. Страх здебільшого заставляє людину таїти у собі зіслані з небес дари, і, звісно ж, з неохотою часто, а то і з мукою закопує їх людина. Повер­гаючи цілу сутність людську у стан заціпеніння, страх витворює дивовижну руїнницьку видозміну з людською природою. Одні душі сей процес нівелює остаточно, роблячи їх а ніякими. Коли душа моя ось в такій глибокій прострації пекельній улітку 1969 року перебувала, то зі словника Бориса Грінченка я ще мав силу вичитати “Все може нагородитися, іно страх ніколи”. Але, у яснім, гостро яснім світлі світу опертя під собою не відчуваючи, я збагнути уламками хворої свідомости не міг, як же це так, що і муки мої пекельні, а не нагородяться, бо страхом спричинені. Се для слабких душ отакий вихід, моїм досвідом осягнутий, приготований. Для душ же стійких сильно є інший вихід, що у зраду й підступи щодо собі подібних стелеться. Сей вихід і шлях сей витворює у людській природі его сильне, егоцентризм інколи неймовірний, тримаючи людську особистість на вістрі ординарно цільного спрямування. І тоді індивід сей такий найжорстокішу жорстокість над собі подібними у спосіб одкровенний, а не затушковано прихований, чинити схильний. А декотрі із таких потаємно в серці у своїм супроти серць собі подібних підступ чинити схильні. Ілюзію в інших серцях витворювати й упевнювати, тішачись з того не раз знущально, бо реальний рішенець і вихід так прозоро в будучині для них про­глядується.

Схожі до окреслених побудження зануртували у єстві пана Данила Валєвського і відчутно про себе заявили, знать дали, коли одного погідного літнього ранку він прогулювався окраїною поля свого у краї нашім зеленім опівнічно низиннім. Біла гречка іще в росах стояла, а над нею бджоли веселі гули. Може, і не думав зумисне саме отак буквально виклично супроти вбогого люду краю нашого знедоленого пан Валєвський, але ж він був стоїком у філософському думанні своїм, і з течії, із плину дум його важких раптом з’явилося, виринуло розряджувальне для ситуації отакої і психіки його напруженої: “Ось окраєць сей поля свого зачну я продавать. Ото зрадніють мужики, щастям від звістки такої осяяні, ото потягнуться до мене. Й лиця їхні ясні, ілюзією вмиті, я потішно при яскравім сонці вранішнім розглядувать буду, як прийдуть вони і стануть передо мною за землею”.

Може, і не тішився отак уже виклично з того рішенця свого пан Данило Валєвський. Але ж що ілюзію витворює в їхніх душах, то відчував у серці своїм і розумінням своїм розумів те. Знав же майже достеменно, опираючись на ясновидіння і провидіння свої, що ілюзія ся лиш на короткий час розцвіте, розбуяє пишно справжністю реального життя. Ах, хіба і ми, перед дитиною прекрасну казку, у мрію спрямовану, розбудовуючи, що так красно, барвно й пружинно, сокоіскристо лиш на короткий час молодим життям розбуяє, ах, хіба і ми часто у моменті такім о конечнім задумуємось. Ах, не те, щоб і сказати вже інколи начаткам сонцесяйним безпечним у русі про очевидний повторюваний похмурий скутий у русі кінець.

Ах, у тім моменті чи завжди замислюємося ми і про свою мимохідь підступну ролю, до якої прилучаємося, коли ідеться про очевидне. То що вже говорить про тих, перед чиїм зором картини будучини лиш поки що у ясновидінні й провидінні ясніють, проглядуються. Не міг, звісно, пан Данило Валєвський передбачити (просто не о тім думка його тоді ішла), що замислений ясного літнього ранку в його серці учинок да спричиниться до з’яви в окреслених координатах у забутім закутку вбогого низинного краю найпрекрас­нішого, може, у простоті й тихости своїй людського осідку, поселення, де казка і мрія вочевидь поєднаються, переплетуться з життям і реальністю. Не міг, звісно ж, він (ах, просто не о тім тоді його думки ішли) і передбачити, який безславний, драматично-трагічний сьому осідку кінець судивсь.
* * *

Зі швидкістю думки зірвалася з місця і пронеслася по дооколишніх селах і хуторах звістка про те, що пан Данило Валєвський продає землю. Новина ся торкнулася живлюще, впала несподіванкою на дрімотні душі, де застала кого: в полі за плугом, із сокирою у власнім дворі, подорожнього у закуреній сивій дорозі, на пасовиську біля товару кого. Й імпульси животворні по селянських душах пройшли, стрепенулися душі їхні від дрімотно жаданого й зактивізува­лися в цілеспрямуванні биття ушвидченого свого. Й лиця заясніли, порозпростувалися у сяянні тихім відсторонено інтимізованім своїм. Так несподівано живлющо, буває, падають на спраглу землю краплі дощу. І на збитому жовто пасовиську прокльовується зелена трава, тихою умитою зраднілістю повнячи світ.

Новина ся, в досяжности своїй сягнувши дальніх меж краю, в розляганні зависла над простором під низькими небесами. А над клаптиком землі, що продавалася, – зліталися з дооколу мрії і сподівання, поривання душі палкі. Думи щемкі селянські застигли і стали вже над полем тим міченим в історичній непроминальности своїй. Казка з дійсністю поєднатись ось мали у місці цім, і диво живе витво­рить, що й напівреальне наче манливе. Щастя нетривкого коротка манлива мить тут витворювалась.

З усіх сторін світу в одночасся прошкували з довколишніх сіл і хуторів до панського двору селяни. Поясом кротости й покори підперезані вони були, а лоскітлива вільна мрія на дно душі у клубок поки що загнана потугами власного єства була. Рештки її у високости носилися уламками, німбами сонцесяйними над головами їхніми зависали.

Коли люди усі ці вже до панського двору прямували, то Батько в Розі іще важкими думами обкладені сиділи, і з клясичного “іти чи не йти” думи їхні усе ще ніяк розпрос­торитись, випростатись на води тихі не могли. Визначитись не могли. Для Матері класичне не зринало. Їхня визначена думка нетерпеливо надіями тріпотіла: “Іти”. І то – незагайно. Хоч за море, хоч за гори, а хоч і за доли йти, аби з очей свекрухи, аби роз’єднатися.

У якімсь моменті перед бабою Параскою застрибало, загарцювало клясичне розхристано та й в означеність в затятій супротивности своїй обернулось: “Ні”. Бо і хоч як нестерпні були одне до одного свекруха і невістка, а бабі Парасці із непоодружуваними іще меншими дітьми залишатись у Розі ставало і незвично, і боязко. Молоду сім’ю від себе відпускать вони не хотіли.

Отак і застигли вони у спрямуванні своїм. Кожний. Мати й баба Параска в означеннях гранично певних своїх супротивних. І Батько поміж ними в пульсуючій допоки неозначености своїй. І троє дітей малих іще ізбоку посеред хати стояли. Двоє хлопчиків і одна дівчинка – Панас, Микита і Єва. Несмілі в заворожености й подивуванні своїм, далекі іще від проблеми пульсуючої ось тут, і настрій тихий синьо невтральности висів, загусаючи, угорі над ними. А проте саме їхня присутність виявилася наразі визначальною до моменту. Погляд Батька на дітей упав, зачепивсь об них. І пульсуюча неозначеність у думанні Батьковім враз забриніла, затрі­потіла, загицала ушвидчено на місці й зостановилася ураз. І думання Батькове, з виру сумнівань випростовуючись, на тихі води потекло. І так прозоро гуртова уже означеність окреслилась, заяскріла. І потьмяніла у зіставленні оцім у безперспективности своїй цілеспрямована в затятій супро­тивности означеність баби Параски. Й у долину спустилась, стала. Бо ж сказано, що позоставить чоловік отця свого і неньку свою позоставить. І от над долиною, у якій баби Параски визначеність відсторонено пульсувала у безвиході своїй приреченій, гора ясна вивищувалась. Й інша означеність, в будучину спрямована, піднесена, ясно молодо процвітала тут. Тут мої Тато й Ненька стояли в спокої яснім. І двоє братиків, а й сестричка Єва, тихо янгольськи осміхнені, серед них стоять. Сонце ясне їхні личка золотить. А дух мій, іще від усесвітової свідомости білої невіддільний, над горами й долами у високости ширяє, розлягається, в течії тихоплинній одностайної єдности розкошуючи, іга плоті на собі іще не маючи, не спізнаючи.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка