Андрій Кондратюк



Сторінка27/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   42

А наступного ранку Батько білою звивистою вузькою стежкою серед піль, а потім Правою дорогою прошкували натхненно до панського двору. Біла стежка серед піль співала, і поля цвітучі різнокольорово співали. Й серце Батькове, у надію заглиблене, співало, й усміх золотий тихо вигравав на їхньому лиці супроти елегійно молодого сонця. І з дооколу збігалися до них запитальні передчуття: “А чому ж то сьогодні ніхто більш і не прошкує до панського двору? З усіх стежок і доріг лиш я оден”.

У панськім дворі коник вороний стояв, а на нім управ­ляючий Вітковський сидів у сідельці своїм. Схоже, їхать кудись зібравсь, да от Батька запримітивши, дожидається. Коником вороним на моріжку зеленому посеред панського двору виграє. Не терпеливиться йому, щоб на простір вирва­тись і примарний дух вільности своїми ніздрями відчуть.

– Ти щось хотів, Іване?

– Нащот поля.

– Ах, нащот поля ти припізнився трошки, Іване. А де ж ти був, як два тижні люди поле розбирали.

Батько стояли похилені з провинністю малого хлопчика. Рожеві мрії із серця збігли ураз, осяйне лице посмутніло. У стан розкаювання за минулі сумніви занурилась Батькова сутність – найбільш некомфортний для людської душі стан в усі часи і випадки.

– Але постривай-но. Здається, там зостався у закутку один малий ріжок. Його вже брати ніхто не хоче. Для одних замалий, другі просто відмовляються. Щось біля трьох гектарів. Тобі ж не багато треба?

На крилах пісні дзвінкоголосої у серці прудкіш коника вороного у відчуванні своїм помчали Батько до того закутка, як його змалював їм Вітковський.

За покликом серця таємним, навмання приблизно наче, але насправді одразу і упізнали Батько ту землю, той позоставлений для них клаптик поля, окраєць, – Закуток їхній, Богом для них визначений, людьми позоставлений, і благословенний. І упізнали в подивуванні високім Батько сю землю. Ах, та ж то, та ж се латка та, що порятувала їх під час стихії нечуваної 1924 року, під час повені досі в наших краях небаченої. Се у цім місці, на пагорбі рятівним високім, вони між двома берегами тоді опинилися. І під шумовиння грізне води в темені ночі густої металися вони одчайно, а ясного молодого ранку до землі лицем у поцілункові припали смиренно і вдячно, що порятунком для них стала – і життя допоки їхнє продовжилось в пульсуванні щоденнім.

Спогадалося ураз усе те Батькові, і страшно й невідомо ізнов зробилося на душі. І волога тепла хвиля вдячности ізнов сутністю їхньою потекла. І впали вони ницьма лицем і поцілували сю землю вдячно. Вибору у них не було. Сам Господь вибирав, учинивши так, щоб люди її позоставили. І вперше в житті своїм подумали Батько про Великий Взаємозв’язок у світі, і богобоязливість у цім моменті тихо діткнулася їх і назавжди позначила їхню сутність. І сприйняли вони у серці своїм сей клаптик землі пагорбковий як власне свою, рідну і незамінну, Богом даровану і людьми позостав­лену у час дільби для них.

І відтак уже й стали оглядать, сходжувать її своїми ногами. Вимірювать стали своїми кроками. Стільки то кроків туди і стільки то кроків туди. Це вже потім прийшов землемір і виміряв ту землю для Батька лєнтою металічною. Батько землемірові помагали. Кілочки вбивали. На них лєнта натягу­валась пружинно і сяяла проти сонця напруженою гладінню своєю. Батьків зір ловив ті перемінні зблиски, і тихе потаємне осяяння просвічувало їхню душу, усю їхню сутність в моменті викристалізовувало. Се були, мало сказать, радісні – се були найзначніші, найврочистіші, історичні хвилини в Батьковому житті. Світла упокорююча хвиля з небес ллялася і в свою течію теплу Батькову сутність цілковито брала. І почувалося в сьому леті солодко й невагомо прекрасно. Поле те і вимірять було не зразу легко. Нестандартну воно мало форму – форму трикутника нерівного. Сю нерівність в основі своїми звиви­нами витворювала Річка.

У Закутку тім, Батькові Богом дарованім і людьми позоставленім, землемір наміряв – було того поля – 3 гектари 19 соток і 20 квадратних метрів, тобто 31920 квадратних метрів. Стільки і в купчі значиться. Купчі ті загорнуті збері­гаються десь на споді у жужмом скиданих книжках у моєму горішньому помешканні. Як мене силоміць із одного горища на друге виштовхували, то позв’язував я усі свої книжки і папери, да так і лежать вони жужмом уже роками. І порозкладувать нігде, і ота розмова стримуюче паралізує мою активність. Як одного побратима ніби поспитався я був:

– То, може, мені книжок і не розкладувать, бо все одно пограбують?

– А, мабуть, що ні, – відказав він.

І я у нього іще поспитавсь:

– А що зроблять, учинять що із ними – пограбують, забе­руть тобто із собою чи порубають?

– Порубають, – упевнено відказав він. І додав по павзі, наче утаємничене виказуючи: – Сокирою порубають.

Причому вуста його тонкі щільно стулилися, аж картина та виразно й зараз перед моїм зором стоїть. А переконливість його слів не розвіюється.

І хоча перебудова уже давно усе нові й нові фази звершує, нові кільця викидає, а я не наважуюсь ті книжки порозкла­дувать. Та й нігде. Хоча подивитись часто дещо довідкове просто треба, інше – деколи манливо кортить подивитись. Наприклад, лежачи горілиць в синіх сутінках кімнати, не раз я згадував чомусь композитора Роберта Шумана. А коли репродуктор увімкнутий був, то опісля згадування мого одразу ж і музику якусь клясичну передавали, а інколи немов на замовлення моїх думок – музика самого Роберта Шумана ішла, етюди якісь або ж навіть і “Мрії” самі. Я починав розмишлять про цього композитора і його страдницький життєвий шлях укінці. У його високих муках, що уже уляг­лися і над нашим зганьбленим світом висять, я шукав і знахо­див джерела для заспокоювання і власних страждань. І заспо­кою­ючі хвилі часто проймали мене. Я пригадував ізнов, уже вкотре, із прочитаного, що в сумнозвісній лікарні перебу­ваючи і до творчости уже нездатним будучи, він любив географічні атласи, мапи розглядувать. Цікаво от. Як і я узимку 1970 року у сумнозвіснім закладі на високій благістю Господньою міченій горі перебував, у здатність свою хоч і коли сприймати в образах світ віру утративши, то й мене тягнуло, манило атласи, мапи географічні розглядувать. Хоча й про обставину оцю з композитором я іще ніде не вичитав був. Ніхто мені, звісно, в окреслених умовах тих атласів і мап подати не міг. Робертові Шуману ті атласи й мапи, напевне ж, подавали.

Отож, коли я в синіх сутінках самоти у міському горіш­ньому помешканні горілиць лежав, і думки мої коли про славетного композитора ішли, то часто дуже кортіло мене другий том листів Роберта Шумана переглядувать. Але се завжди виявлялося нереальним, бо книжка та на дні, може, у в’язанці котрійсь книжкового гамузу лежала з окреслених причин. У книжці тій мене манило не так листи композитора перечитувать, як коментарі і розповіді його дружини про останній період життя Роберта Шумана. А коли його не стало, то любляча мати говорила своїм дітям, чи ж знають вони, розумінням своїм чи осягають, кого вони втратили, і яка душа в нього була, що мала б правити за взірець кожному з них. У тій книжці я часто перечитував се місце. І тоді на мене находило зворушення особливе, до сліз. І думав я, допоки спроможний згадуваний епізод пробуджувати подібні зворушення хоча в одній душі, то тим упевненіш вистоюва­тимуться угорі високі страждання у своїй дієздатности впли­вати на світ.

Так манить мене часто книжку листів Роберта Шумана переглядувать. Або якусь іншу книжку, буває, кортить із гамузу того паперового у руки взять.

Сьогодні настала лютнева субота 1991 року. За вікном типова лютнева завірюха, віхола, з тих, які тепер не часто і бувають. У таку заметіль добре, захищено було колись удвох із Батьком в хаті на хуторі сидіть і у вікно дивитись, виглядать. Світ один білий довкола. Чи не забовваніє де? О, забовваніло темною цяткою. Хтось то добувається – цятка більшає, в поставу людську виростає. І от коли добудеться хтось до хати (батько хрещений Денис), дверима рипне, у хату ввійде, білу бурку струшує, то радости нашій із Батьком у моменті такім не було і меж. Але із досвіду власного відчуттів спогадую, яка то зворушливість душевна після ось такої копної тривалої дороги у білім полі хати, рідні добутись, двері прочинить, тепло людської оселі відчуть і усією сутністю своєю з нею поріднитись!

Сьогодні ж от сиджу і з потугами думки із себе видо­буваю, вичавлюю із старіючих мізків своїх. Ліворуч ік самій стіні гамузом книжки й папери лежать, зміст свій згорнувши у купу одну. Раз у раз відриваюся увагою від писання, й на гамуз той погляд мій падає. І кортить все те розвернуть й купчу в сірому обгортковому папері відшукать.

Купчі були віддруковані на ідеально білому маркованому папері добротному польському, а може, й англійському. Ах, такого ідеально білого добротного паперу я більш ніколи, здається, і не бачив у житті. І жоден мистець світу не радніє так високо одухотворено, тримаючи у руках написаний чи віддрукований власний утвір, як радніли в осяянні неземнім Батько наші, тримаючи у руках своїх сі дорогоцінні папери. Навіть в останні роки свого життя, постійною молитвою влекшуючи свої великі страждання, Батько мінилися на лиці, коли мова заходила про купчу. Коли я одного разу був розгорнув сі папери, то вимучене до почорніння лице Батькове ураз спалахнуло незвично сильним осяянням і мало вигляд світлий, як у малого хлопчика.

Якісь то купчі складав і віддруковував Бабула з Березини, а інші – нотаріус із гміни. Був той нотаріус гладкий і опецькуватий до неймовірности, а з лиця червоний, як рак. Котрась то із старих уже наших жінок, спогадуючи його недавно, із старечим бридженням здригнулася була:

– Фу, отаке опудало червоне, аж дивитись бридко!

Се про того нотаріуса й тепер згадують інколи, як казав він, що два гусаки із’їсти йому за раз, за одним махом, то забагато, а одного гусака, – то замало. От візьми та й уміряй.

Що ж до уже згадуваного Бабули, грамотія-самородка високого рівня, що уже в ті часи мав власну машинку і передруковував на ній усе, що кому треба, то, за свідченнями сучасників, був він худий-прехудющий, аж синій, високий та тонкий, як і казали про нього.

Про Бабулу спогадувала у Різдвяні свята Ярониха, коли ми з нею у дядини Насті позустрілися були. Спершу Ярониха заперечувала мені, що не мав Бабула ніякої машинки, але потім і виправилася на слові, виправдовуватись почала:

– Ах, я думала, що ту машинку, якою їздити, то такої машинки Бабула не мав. А таку, щоб друкувати, то мав, мав. Він оно нашому батькові то тих паперів що понадруковував.

Потім Ярониха і про такий випадок згадала. У когось то була на Березині стара ікона поновилася, як нова, золотом засіяла. Ся новина торкнулася, не проминула вразливого серця Бабулиного. Люди бачили, як одного ясного недільного ранку Бабула поважно обходив усі узвишкові й долинкові місця Березини, ставав то на одному, то на другому пагорбі й роззирався довкола. А потім довго стояв на пагорбі перед своєю хатою, на найвищому в усій Березині місці. Й у долину, що знизу зелено стелилася, дививсь. Краса неймо­вірна перед його очима розстелялася, застигло стояла.

Уже наступної неділі скликав Бабула на сей пагорб громаду і сказав:

– Шановна громадо! 3ір мій завважив, вибрав, облюбував і встановив, що місце от се щодо природности найкрасивіше в усій окрузі. А те, що стара давня ікона поновилася, золотом, як нова, засіяла, треба нам розглядувать, як милість, як ласку Божу до нашого вбогого знедоленого краю. І якщо на те буде ласка громади, а й поміч ваша, то збудуймо на цім най­красивішім місці невеличку будову, храм малий для сеї ікони. Подорожні ітимуть – і зупиняться. А й з довкіл люди про­чують, то йтимуть подивиться. І стане куток наш місцем людської уваги, а й місцем хвали Господові. Прочани до нас ітимуть, диво, що його явив Господь, розглядуватимуть.

Але не послухалася Бабулиних слів громада й назустріч йому не пішла. Більше того, із громади Бабулі звинувачення пролунало: “Прочани ітимуть, а Бабула грошики побира­тиме.” Що ж до Яронихи, то вона й тепер достеменности сього звинувачення не заперечує. В кожнім її слові і в інтонаціях докір і супроти Бабули звучав одкровенно.

І коли слухав я її, то в двох напрямах, в двох руслах думка моя потекла, розвивалася.

О повторюваности і спонтанности спершу подумав я. Гай-гай, це ж через скільки літ у Бабулиній хаті давня ікона поно­вилась, золотом ізнов, як нова, засіяла, що із нею клопіт не­очіку­ваний, горе зійшло, впало на голову старої Бабулихи. Це окрім відчуття мічености й благословення. Се ж про випа­док той місцева газета улітку 1966 року писала. Ув акцентах атеїстичних. Й на тім наголощуючи, що Березина ся колись мало не центром буржуазно-націоналістичного охвістя була.

А вже у світлі новітніших подій текла моя думка о тім, як же часто, гай-гай, у сім світі да благий намір одинака, або й групи цілої, партії окремої навіть, одбивається об затятий спротив громади, більшости. Мало сказать, одбивається. Благий намір, не кажучи вже про заклики до благорозум­ности одчайдушника такого а геть начисто із сутности його викинуть посягання робляться. А у сутність його зовсім інший, протилежний, да власне, свій, їхній же, і супро­тивників, вміст потуги вложить робляться.

Здається, Батько ніколи не завважували різниці між паперами, які віддрукував нотаріус, а які Бабула, хоча різниця поміж авторами їх, напевне ж, стояла, не могла не стояти перед Батьковим зором. Але і ті, й ті папери містили в собі коштов­ність для Батька неоціненну. Ув ідеально білому маркованому польському, а мо’ й англійському паперові цім збігалися усі Батькові мрії (і поза ним ніяких мрій не існувало), увесь смисл їхнього життя містивсь тут (і поза ним ніякого смислу не могло буть). Не оно для Батька, а й для всеї родини се було біле поле багаторічної безнастанної праці. Завважуючи окреслену радість від палких бажань наших селян мати власну землю, пан Валєвський і спродував її не дешево. Випало у мене із пам’яти, скільки то сот карбованців золотих, а скільки злотих треба було сплатити за той Закуток. Батько то до останніх днів своїх у будь-яку мить дня і ночі могли назвати те число безпомильно. Воно перед очима їхніми стояло. Воно в купчі видруковане було. Й адреса банку у Вільні, куди гроші пересилать, видрукована була. Батько напам’ять її знали і часто, пригадую, повторювали її “вулиця Місєвича (розуміть, напевне, треба було – Міцкевича), двадцять штири, Віленськи банк земськи”. “У Вільні, городі преславнім”. Батько за купчами тими і по-польському читать навчились.

З розмов Батькових відбилось у моїй пам’яти, що не одну корову й бичка не одного відвели, свиню не одну відвезли вони на те поле. А Мати, нужду свою спогадуючи, казали, що вісім років підряд й маленького хоча б, зачуханого поросяти не кололи – і шкварки сала в хаті не водилось. На поле ішло все – зроджене на нім збіжжя, часник, щавель і цибуля, навіть виловлена у Річці риба й раки (їх охоче, не торгуючись, купували у містечку євреї). Останній борг відіслали Батько в названий банк ніби 30 серпня 1939 року.

Іще одна характерність, що пов’язана із тими купчами і землеміром, з тих пір на все життя у Батькову сутність увійшла. Землемір той із своєю блискучою лєнтою справив на них непорушне навіки враження незаперечности, точности й справжности а чого б той не було, але усамперед точної міри поля. Раз воно у купчу увійшло, лєнтою блискучою проти сонця виміряне, то сумніву тут щонайменшого бути не може. Тут точність виняткова, тут справжність, істина єдино можлива, але ніякого ошуканства.

Те, що поле, хутір наш міряний лєнтою – се було для Батька еталоном точної міри, взірцем справедливости. Бо із дальніх іще епох жила у Батьковій сутности Кантова ідея, що ніяке інше зло не може вивищитися із несправедливістю. В порівнянні з нею воно є просто ніщо. І в своєму житті мали вони час і випадки відчуттями своїми осягнуть, розумом і серцем збагнути, що ніщо так не відсторонює людську душу у цім світі, рівночасно ж ніщо не є таким нищівним для людської душі, як от ся категорія – несправедливість.

Із далини дитячих літ лине, а немовби і хто зна, із якої далини вже, – такі стрибки звершив, від себе віддалився й переінакшився цей світ відтоді.

Стояла пожнивна пора 1949 року. Зелені барви на пасовиську жовто зжухать почали, і білі стерні пожовтіли. Вицвіла виразно глибока небесна голубінь ік землі наближатись стала – понижчала. Поранкові дружні вози відрипіли – першу поставку люди звезли, відвезли, свято шануючи й сумлінно виконуючи свою найпершу заповідь “Перший хліб –державі!” Поодинокі лиш підводи тепер понуро дорогою, шляхом трактовим рухались – надбавку везли. Надбавку ту селяни й не розглядували інакше, як зумисну причепу: в колгосп заяву дай. Із зими, і з початком 1949 року у нас в колгосп гонить почали. Надбавку ту вивуджували по-різному. Заперечення прохальне, що треба щось чимсь і посіяти, беззаперечною аргументацією при цьому відбивалось: “А можеш і не сіять – колгосп посіє”. Декотрі з акції ще квити про надбавку виписували, і в руку твою вкладали, тицяли. Губанов дак не квита, а шомпола виймав і погукував на Батька: “Русским языком тебе говорю: налаживай три метра и вези”. Питус у голубій яскраво сорочці метра із свіжої білої деревини узяв і розгорнув його. Кроквина зробилася. І загицав він уздовж і впоперек поля нашого – по основі й висоті трикутника неправильного, асиметричного, Богом Батькові і нам дарованого, людьми позоставленого. Так гонористо хвацько Питус полем рухавсь, цілеспрямовано мчавсь без кашкета. Вітер голубу сорочку його напинав, і голубінь її яскрава серед пожухлих жовто згасаючих пожнивних барв виразно контрастувала. Й серед неба до сірости більш загусаючого, що ближче ік землі наближалось, нижчало, контрастувало. І кроквина біла свіжо витесана поруч із ним за ним поспішала на високих ногах сягнистими кроками, немов і направду якась жива істота, немов птах із екзотичних країв у книжці намальова­ний, немов дивний птах страус.

Своє міряння поля нашого Питус над Річкою під вербою скінчив, завершив. К вербі кроквину свіжо витесану біло поставив. Стоячи, в зошиті підрахунки свої, розрахунки робив. Стояли навпроти його Батько, об пліт обіпершись, і очей очікувально напружено від зошита не відводили. І я стояв збоку. Заворожено дививсь то на Питусову яскраво голубу сорочку, яка так виразно контрастувала з пожухлими уже жовто згасаючими пожнивними довколишніми барвами, то на свіжо витесану біло кроквину, що на порепану корою вербу схилилась і стояла схожа на якусь живу істоту, на птаха якогось схожа була, на дивного птаха страуса, який із книжки з далеких країв прийшов і став от під нашою вербою.

– Штири п’ятдесят, – сердито, аж Батько знічуються в коливанні загусаючого пожнивного повітря, а мені робиться страшно, – каже Питус. Не дивиться на Батька, й мене наче не помічає. Зошита вже згорнув, і він вже синьою обкла­динкою у моєму пильнуючому зорові відбивсь. З кишені зошита не зошита, книжечку не книжечку маленьку дістає. Листочки блідо сірі. Де-де дрібні друковані рядки неповно (іще дрібніші в дужечках) прорізуються. Хутко пише щось по них чи поміж ними, поміж друкованим. Ах, я б ніколи, а й нізащо не наважився б по друкованому так сміло зухвало писать. Іще зухваліш сердито, можна сказать, листочка від зчеплення у книжечку, від побратимства лис­точків собі подібних відриває. І до Батькового очікувально тремтячого мовчання папірець сей одірваний наближає, зухвало силоміць у Батькову розпростерту в невіданні тремтячу руку тицяє. І Батько беруть в розгубле­ности своїй у руку його. І знов слово Питуса удавано гнівне й сердите, брутальне, вважай, щодо кротости Батькової:

– Вам, дядьку, не тілько надбавку – вам, дядьку, іще основну поставку треба везти. Ви здали за три двадцять, а у вас же поля тут штири з половиною гектари.

– Як?!! – в отверезіння зі стану очікувально пильнуючої нетерпеливости приходять Батько. Й кротість їхня зрушена, зпонатурена пульсувать починає, і вже в протилежність свою от-от обернутись може.

– Як?!! – Батькове лице зблідло, пополотніло, біле, як полотно, стало, губи їхні тремтіли, і постава їхня коливалась у загусаючім пожнивнім воздусі. – Да тут і три двадцять нема. Тут три дев’ятнадцять і двадцять метрів. Се поле лєнтою мірялось, і не таким землеміром, як ти.

Питус похапцем, але з упевненістю, об яку одбивається усіляка мольба й усіляка інша супротивна упевненість одбивається, хутко сягнисто уже ніс складену свіжо вистругану біло кроквину до воза у двір, де і голос Губанова вже згасав від надривности:

– Я ничево не знаю. Налаживай три метра и вези!

– Воно ж лєнтою, не кроквиною твоєю г...ою міряне. І землемір не те, що ти. Що ти подлук його варт.

Ах, ні, зовсім не о надбавці і не про основну поставку “Перший хліб – державі!” уже ішлося. Уже про спра­ведливість струни душі зачеплені були.

Зрушили з місця коні, радо вдовольняючи очікувано жадану нетерпеливу нестримність руху, заклекотали колеса. Підвода віддалялася дорогою у світ. На ній Губанов і Питус сиділи. Під ними складена кроквина свіжо витесана біло лежала. Я стежив за нею. Як звичайна другорядна собі річ, зовсім далека від схожости до чогось одухотвореного, до птаха з екзотичних країв, до птаха страуса, наприклад.

Посеред двору Батько стояли, і пальцями правої руки жмакали відсторонено малий сірий папірець. Думки ж їхні далеко витали. Пополотніле обличчя краски, червоноти не набирало, нижня губа тремтіла. І, здавалось, от-от імпульс, доторк маленький один тільки і потрібен, щоб сльоза зронилася, і вони зайшлися плачем. Навіть у мене Батько тоді викликали неусвідомлене відчуття жалю. Батько буди схожі на маленького скривдженого хлопчика. Його кривда була настільки глибока й нерозрадна, що й вимірів, здається, не мала. Глибока кривда завжди витворює крайню безпо­радність.

І щодалі віддалялася дорогою у світ підвода, що довшала нитка між нею і Батьковим зором, тим виразніш у просторі окреслювалась очевидність скоєного. Якусь то цінну й незамінну коштовність, скарб неоціненний миті цій в моменті окресленім узято із місця цього. Чужорідність сюди втрути­лась. І от біоенергетичне поле Закутка, латки землі малої, Батькові Богом дарованої і людьми позоставленої, у краю вбогім під небесами низькими розстроєне. Сили із нього життєдайні ураз за одним помахом висмоктано. І безпорадно немічні від безсилля у час полудня віку свого стоять посеред двору Батько. Усесвітова гармонія розстроєна. Угорі над нашими головами у пожнивно загусаючім воздусі синьою суттю носиться і зависає Кантове висловлювання про най­більше зло сього світу, в порівнянні із яким усіляке інше зло є ніщо.


* * *

Усе те, що зафіксовано зором моїм, і відчуттям моїм що судилось осягнуть мені у цім світі, так часто виразно, буває, розпростирається, в деталях найдрібніших перед зором й усвідомленням моїм, ізнов прокручується, немов щойно от звершується, діється воно. Але те, що до мене, передо мною предметність свою звершувало, колообіг життя являло, те вже в інших вимірах угорі над нами носиться й в усвідомленні нашім виразно в деталях своїх найдрібніших не повторю­ється, не прокручується. Бо реалії його булого буття уже серпанком символіки невагомої прозорої укриті. Тому то коли говорять часто про здатність виняткову такого то, а такого то в описах проглядуванням своїм розсувати завісу далеких часів, то до мови такої, а й писемних тверджень я завжди ставлюсь обережно, вивірюючи сентенції сі власними сумніваннями. А в численних деталізованих описах, ах, далебі не в “подробиці звичаїв, традицій і побуту давноминулих епох” проникаємо ми, а впізнаємо знайому імітацію буденности, котра от перед нами звершується. І сумнівання наші вже як легковажність кваліфікують писання такі. Гай, гай, пощо далекі часові завіси, як у глибину кількох десятиліть ми прозирнути вже не можемо, часто видаючи буле за сучасне в реаліях своїх.

Людина згинається під усе побільшуваним тягарем пам’яти. Так сказав філософ у минулім віці. А у віці сучаснім, коли світ змінюється зі швидкістю думки, щораз далі на кожному кроці завважуємо ми, як унаслідок забутливости людина стає первісно безпорадною і розгублюється у течії, у плинові життя, ну, геть як мале дитя або ж немічний старець. Гай, гай, що їли, пили ми учора, в які убори зодягалися, що на голови свої накладали і що на ногах своїх носили – сьогодні вже й пригадать не можемо.

Не буду зусилля напружувать та уяву розпросторювать, щоб із неї описать подетально, як усе те діялося, відбувалося та звершувалося у послідовности своїй. Але пам’ятаю, розказували мені Батько уже в останніх роках життя свого, що як тільки перебралися вони в Ріг, то мали вони звичку, як у ліс (ліс Пустомицький і недалеко був) по дрова поїдуть – якусь і грубшу деревину при нагоді ізрубають. Цілі для неї певної і не було ще. “А на щось то буде” – думка ішла. І за кілька літ тих деревин, не сказати б, що ділових, побудовних надто, а так парослі, як казали вони, зібралась купа, не сказати б, що велика, але і не мала. І були вони, як знахідка, як дарунок неосмисленої передбачливости. “Хтось то за мене думав, а я лиш волю його і сповняв” – осміхнулися самі до себе Батько. Підвали дубові, а й все інше уже осмислено із ціллю узимку десь поміж отими 1927-м і 1928-м роками привозили.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка