Андрій Кондратюк



Сторінка28/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   42

Як потепліло, то й різать почали поздовжніми пилами. Перевозили на нове місце уже майже готовим, вважай, пририхтованим. Хто були майстри і як усе те робилося – якось не зберегла моя пам’ять, хоча, може, і про те Батько розказували. Для забудови місцину Батько вибрали узвишкову, горбика над самісінькою Річкою, за десять метрів якихось від води, але сама вершина. Бо коли у 24-му році вода з усіх боків підступала, то саме тут вони між двома берегами і стояли. Вони добре місце се запам’ятали.

Спершу клуню ізробили. Доволі простору і довгу, як для бідняка, щоб і хлів у ній був, і засторонки, і тік для збіжжя. Хата повстала вікнами і дверима до південно-східної підсоняшної сторони. Побудова та здійснювалась навіть на ті часи, коли люди вбивалися не в розбудови, а в поле, в землю, в рекордно короткі строки. Щоправда хата була неважнецька. Вічно холодна і ніколи не нагрівалася, хоча дерево на ній і смолисте, через десятиліття зберігши свою вартість, що й зумовило згодом велику усесвітову родинну драму. Але про усе те потому.

Пам’ятаю, як Мати спогадували у мої дитячі літа, що як сиділи вони з кимось із нас на печі, то по кутках печі, на стіні з опівнічного боку паморось біла намерзала. Мене від Материних спогадувань проймав холодний жах. А Батько казали: “Що ж ти із неї, такої хати хочеш – вона ж із парослі”.

І я, скільки з дитинства пам’ятаю, то узимку завжди було в нашій хаті холодно. Але щоб кутки хати паморось біла укривала – такого вже не пригадуємо. Піч нас завжди манила, як місце затишне й тепле. Крізь білу просторінь ясніє перед моїм зором картинка. Зима 1951 року була ідеально снігово біла і морозна. Хтось то тоді говорив, що морози сягали до 35-38 градусів. Гриць Савчин сказав, коли одного вечора з рипом жахаюче пронизливим прочинив двері, і рипом його обмерзлих постолів, що наганяв пульсуюче відчуття холоду, сповнилася наша хата. По садках повимерзали яблуні най­кращих сортів і гілля на кожній з них пообгризували голодні зайці, скільки й досягали, на лапи задні спинаючись. Одного такого білого морозяного недільного дня я лежав на печі у просі, перенісши сюди свої книжки і папери. Піч стала малою хатою, захищеною, затишною і теплою. Я дивився на розмальоване ласицями вікно і втішався недосяжністю до мене холоду. І се повнило моє єство новими дражливими смислами й життєствердним відчуттям власної сутности. У глибині печі і вдень було романтично напівтемно. Поклавши тіло своє у просо в напівтемінь, я лице своє на хату до світла виставляв і книжку спереду себе в руках тримав. Це було “Вибране” Юрія Федьковича. В оздобленій невибагливо, як проста вишиванка, але твердій обкладинці. Так оформляли видання клясиків і декого із сучасників у 40-х і на початку іще 50-х років, здається. Коли і тепер десь випадком натрапляю на ці візерункові зовні видання, то так піднесено вагомо тішиться серце моє: “Ось і в ті часи, а справжня художність також частково друкувалась”. А того зимового білого дня я із печі читав вірші, яких пригадать тепер старіюча пам’ять і не може, а думка моя бігла: “От поет, а жовняром у цісарській армії служив”. Сю думку інша витісняла: “Невже на оцій теплій затишній печі да могла біла паморось колись стоять по кутках?” Це здавалось просто неймовірним. Але не вірити Матері я також не міг.

Стояла глибока пізньоосіння сірість, коли Батько з Матір’ю і дітьми перебиралися з Рогу на хутір. На нове місце, у нову невикінчену хату. Відходини були сумними. Зав­важивши, що Батько з Матір’ю таки направду позоставляють уже Ріг, осягнувши сю реальність усім усвідомлюванням своїм, баба Параска забунтувалися неймовірно у спротиві своїм. Особливе ж зчеплення сталося поміж бабою Параскою і Матір’ю нашою. Як мені Мати розказували. Коли переїжд­жали вони, вибирались із Рогу на свій уже хутір тієї сірої пізньоосінньої пори, то не благословення уже втішливі, а злива прокльонів сипалась на голову і сягала глибоко Материної вразливости. Як розказували мені Мати, най­дошкульнішим з усіх тих прокльонів був от сей: “Іди, щоб тобі на рік по утопленику було коло тієї Річки”.

Вік спливає, але допоки бабині прокльони лиш в повітрі висять, не сягаючи своєї цілі, демонічної сили, отже, полишені. Ах, може, вони лиш з’ява тимчасової пасії і були, лиш вияв красномовства у традиційній сфері стосунків між свекрухою і невісткою. А втім хто ще і зна?

Але проте був один випадок, коли слова сі можна було б розглядувать мало не в уможливленій досяжности своїй. Сталося се улітку 1945 року. Пополудні я пас гусей на Грудку за вербами. День стояв олов’яно сірий. Із низьких олов’яних хмар на землю ллялося тихе сіре світло. І був із неба від­далений дзвін. Усе сутнє на землі під його всюдипрони­каючою дією упокорювалось, стишувало свій пульсуючий ритм, вмовкало. Поникли зелені трави на сіножатях, і все живе в них причаїлось в наслуховуванні. Тихі стояли смужками половіючі жита. Се хтось сказав, написав про них немов шматки полотна, білити розісланого. За ними ліс до самого неба синів. Гаї вільшинові тихі наслуховували. Поодинокі хати хутірські із садками своїми, де пишними, а де рідкими, сум усесвітовий збирали, що із простору до них линув, сочивсь. Гуси замовкли й око своє насторожували. Лиш зрідка котрась гелгіг слабкий подасть – і знову павза. Вода углибину увійшла, і олов’яне небо в себе ввібравши, на переміллі дзюркотіла тільки тоненько. Рибина як сплесне коли, то маленька, і сплеск її усесвітової гармонії не порушував.

В настрої меланхолійнім щось то і в мені пробудилось, і я свою одиничність відчув. Розслаблення неймовірне спало відтак на мене. Аж стояти мені на видноті світу ставало варівко, не по собі. Сховку, усамітнення зажадала моя душа. І я під темний кущ вільшини віддаливсь, щоб усістися там, а мо” й прилягти в знемозі розслабленій, від видноти світу сховатися. І приліг, здається, я горілиць. Ще у новий стан єство моє не увійшло, ще у сховку тіло не освоїлось, до сховку не призвичаїлось, як по заднім місці моїм прохолода в’язка потекла, прилипать в’язке щось стало до тіла мого. Ах, корж свіжий коров’ячий цілий до заднього місця мого прилип не прилип, а вчавив я його штанцями своїми. “Уранці старший брат тут корову пас”, – думка зактивована перша, з мелан­холії билася. Я штанці свої полотняні білі скинув. Овва! Що витворилось із білістю незайманою їхньою. Ураз тиха гармонійна картина світу елегійно-меланхолійного розір­валась, настрій спокою з місця зрушивсь. Пляма відразливо бридка перед моїм зором розповзлась, світ високий вічно дрібною проблемою затулила: “А що ж тепер робить?”

Це вже опісля й опісля прочитаю я вірша Бориса Пастер­нака про пахощі гною навесні, а одного весняного ранку іще, пізніш ітиму я з Посьолка, а від хат так гостро запахне гноєм, і спогадаю я тоді вірша Пастернака, і запах сей розіллється для мене високими смислами життя і поезії.

А тоді у дитинстві не так страх, як незручність пойняла мене найбільш, що Мати сваритимуть. Але цього, кон­фліктної ситуації тобто, можна і уникнуть? Мій кволий до хитрощів і винахідливости розум виходу зі складного кута шукати почав. “Випрати” – тільки й міг додуматись я. Поки Мати побачать, то, може, висохне. Хоч трохи. На Грудку берег був усе крутий, і до води підступитись я не міг. Але якось то вдалося мені непоміченим зі штанцями у руках проз садок на Болітце пройти. Там я знав одну місцину, де Мати плаття завжди прали. Берег плаский, глеюватий синьо, тут Мати прачку на поліняччях ставили. І вода супроти в Річці чиста, аж сам у ній відбиваєшся, коли нахилитись. Із глибини сам на себе дивишся.

Я так зручно собі прилаштувався, стоячи на синьому глеї ногами, пальці мої води торкалися. Лоскітливо се так було відчувать, завважувать. Раз занурюю штанці свої злощасні у воду, а вони парашутиком д’горі підіймаються. За котримсь то лиш разом знесилюються упокорено, занурюються, квачиком стають. Викрутивши у руках, я ізнов їх у воду занурюю, бо і серед суцільно потемнілого білого полотна пляма відразливо бридка іще окреслюється. І от за яким то занурюванням квачика у воду свідомість моя, розуміння в одчаї бездіяльнім відзначили, зафіксували мить уже невідворотну, незворотну. Ноги мої з місця зрушились і по глеєві синьому їдуть, а голова і телес зігнутий уже до води наближається. І вдіять сам із собою я вже нічого не можу. У темну воду шубовхаю. І сам своє відображення видивлятись уже не можу. Зливаюсь із відображенням у глибині темній. Плавати тоді я іще не вмів. Не так, може, воно і відчувалось тоді, але відчуття мої увиразнювались, окреслень набували уже згодом, у дорослінні, із спогадуванням того випадку. Се було загострене усвідомлення незворотної приречености. Так холодно там було, така холодна мертвотність. Це вже потому я десь у Лєрмонтова прочитаю, у книжці червоній про холодне тіло у воді поміж берегами. І вжахнуся від виразної фізично відчутної мертвотної холодности тієї, що аж і в поезії поза межами життя здається вона. Демонічністю такою холодною повіяло. І стану я переглядувать тоді ранні й пізніші поезії Лєрмонтова і завважуватиму, що в ранніх творах іще демонічности цієї нема, але світлість божественна. Ах, як це симптоматично на зорі життя власну приреченість відчуть. Таке ось відчуття. Десь за пеленою світ про­глядується манливо барвний у повнім розмаїтті кольорів своїх. І ніби ти все те бачиш іще, може, в уяві бачиш тілько, але недосяжне за пеленою уже воно. Незворотне. А звуків не чуть. Звуки сюди не доходять. Еге, доходили б звуки, то, може, і світ барвний вернувсь. І від того захотілось кричати. Може, я і кричав, бо Мати почули мій крик, і як були з граблями на городі, так і кинулись до Річки мене рятувать. Вони наче й з води мене, із глибини чи із середини Річки граблями мене витягли. Принаймні таке запам’яталося мені із Материних розповідей. І не уявлялося уже інакше у власних відчуттях, у спогадуваннях про ту подію.
* * *

Наша хата була першою, що з’явилася в окресленім місці під низькими небесами. Інші сусіди іще не поспішали. Їм не горіло так. Се був перший людський осідок, що повстав на блискавично спроданих паном Валєвським землях. Се – перший плід розбурханої великим ілюзіоністом ілюзії. Се – початок благословенного поселення, хутора пишного, що розцвів красою неймовірною на короткий час да так і зник на очах в одного, вважай, покоління.

“Перша й остання”, – подумаю я і скажу сам до себе про нашу хату через шістдесят сім років.

Пізньоосіння сірість в очікуванні білого того року заба­рилася. Вишугували буйні вітри, до виразности оголюючи, напинаючи усе чорне довкола. Темнів синій ліс, дерева чорніли неймовірно розгалуженим гіллям своїм, чорна рілля чорніла. Гайвороння чорне, крячучи, перелітало то з дерев на ріллю чорну, то з ріллі чорної на дерева. Усе чорне білого ждало. А воно не прилітало іще. Лиш холодними без­барвними краплями вітер в лице бив.

О, яке приємне було Батькові те вітрове шмагання в лице, коли порались вони усе надворі, коло кагатів картоплі, укриваючи їх на зиму потерухою сякою-такою, привезеною з Рогу, або щось коло збудов нових поправляли. Із зачуду­ванням у серці розглядали Батько нову місцину. Землю в руки брали. Й усміхалися тихо самі до себе і до неї. До лиця, до вуст своїх грудку прикладали, наче на смак попробувать її хотіли. У Закутку земля була добра. Се не пісочок, се майже чорнозем, глеюватий тілько, важкий. “Волинь” – скаже про неї згодом сусід Іван. “Ну, й важка, Климе, у мене земля. Руки понадриваєш, поки обробиш”, – журитимуться іще пізніше Батько Климові Стригуну, що жив на пісочку.

– То давай поміняємось. Ти іди на мою, а я піду на твою, – запропонує з легким посміхом Клим.

– Ай, ні, – похапцем відкажуть Батько, так ніби Клим Стригун і направду посягнувся землю їхню зайнять.

Але у ті короткі сірі дні першої осени так чудувалися у серці своїм, начудуватись не могли своєю землею Батько. Що не роблять, у дворі пораються, стануть, зупиняться від роботи, озирнуться наокруги і у далеч, у простір, вітром прошмагуваний, дивляться. Чудно і справді так. Вони одні посеред поля. І хата, і хлів їхній. Обійстя яке не яке, хоч без садка іще, без деревини. Незахищене усе, вітром провіюване. Села і хутори дальні лиш проглядуються у просторі із садками, із деревами своїми. І от краплю вологу вітер із простору принесе, шмагоне нею по лицю. Й дивно так зробиться, стане на серці, що і не сказать. Хвилі теплі від вологої пізньоосінньої краплі потекли, розіллялися в усі кінці тіла. Єдністю одностайною сповнилось їхнє єство, і сутність їхня до цілого світу прилучилася. Се невагомість одна, се мить наслуховування блаженна таку цілісність у собі відчуть і завважувать. Суєта світу сього від тебе відступає, біг часу зупиняється, серце завмирає й розпогоджується о миті такій, у безкінечність лине. І ти вже не ти. Плоть твоя – усесвіт цілий. Невагомість одна. Свідомість біла усесвітова (Sinn), що над просторами лине, зависає, вистоюється. О, ні, того не передать людині словами. Музика хіба у ритмі, у тактах повторюваних, та й то чи спроможна відтворить.

І такі моменти, що поодинокі краплі, принесені вітром із сірого пізньоосіннього простору, вдаряли в їхнє лице, завважували Батько часто. І переживання щемкі неймовірно щоразу накочувалися на них. Особлива ж дивина оповивала їх, як сутінки сірі вечірні з далини наближались і хутір млою огортали. Уже запоравши худобу і коня, Батько зачиняли двері у хліві і ставали десь під хлівом чи клунею до простору. Причаювалися, у загусаючій темені вже були вони непомітні, ніким не завважувані. І наслуховували. Плоть їхня привидом ставала в густій сірости пізньоосінній. А душа понад горами й долами у всесвіті розлягалася.

У якімсь то моменті, в павзі якійсь поміж станами благо­словенними Батько, бувало, у хлів заходили, двері прочиняли, щоб у хату рип ішов, щоб Мати у хаті думали, що от пораються вони іще, а не щезли десь собі. В густій чорній темені хліва стомлено причаєно дихала й зітхала худоба. Це вже як якісь інші таємничі світи зі своїми переживаннями і зі своєю ваготою життя.

По якімсь короткім часі Батько й виходили із хліва, хазяйновито повільно зачиняючи двері, що їх повільний рип мав би упевнювати Матір у хаті й заспокоювати. Мати в хаті з дітьми щось то уже по-вечірньому поралися. Крізь мале вікно ллялося у сірі сутінки тихе затишне гасове світло каганчика.

А Батько ізнов ставали причаєно десь за хлівом, від вогника власної хати відгородившись, зір їхній із глибини темряви доокруг тремтячі вогники затишні гасово лямпові й від лучини із сіл довколишніх і хуторів дальніх ловив.

Ах, ті вогники лямпові затишні в темряві пізньоосінній густій, очі поселень і осель, свідчення осідку людського, що передається зі швидкістю яких то світлових років у світи.

Це вже восени 1990 року я приїду до братової хати на Посьолок, пізно увечері надвір, за хлів у густу темінь вийду, і зір мій завважить одиноке самотнє затишне світло гасової лямпи на дальнім зникаючім хуторі. І пам’ять моя про все буле відшуміле спогадає.

А у тім далекім 1928-ім Батько за клунею причаєно невагомо стояли, очікуючи , щоб вишугування вітру нову краплю вологу принесло і поклало на їхнє лице. І щоб ізнов дивина оповила їхнє єство, й понесла сутність їхню понад горами і долами, у цілісність світобудови влягаючись, усесвітову свідомість (Sinn) витворюючи.

Аж поки хатні двері не рипнуть, і Мати на порозі привидом іншим внутрішнім, образом хатнього затишку стануть:

– Ти щось іще робиш там, Іване, чи де ти?

Не відгукнуться Батько відразу. Стоятимуть якусь то мить іще відсторонено причаєно. Аж поки душа їхня із високости поклик Матері не почує, до землі не наблизиться, і у плоть Батькову не увійде. І аж тоді виринуть вони, з’являться коливаючим привидом з-за рогу клуні:

– А що таке?!

І голос їхній тихий раптовий прозвучить несподівано для Матері, як голос самого неба, як поклик таємничих світів. І переступлять Батько порога, і входитимуть у сіни, і вивітрю­ватиметься із їхнього єства високий осяйний настрій, у якому от щойно перебували за волею випадку чи за благо­волінням небес. Сидітимуть вони у хаті при світлі затишному малого каганця, і так тісно нараз стане, зробиться їхній душі у влас­ному тілі, неймовірно тісно. Се як птах у політ поривається, а крила підрубані. Або так якби тісно буває хлопчикові, коли рання запахуща весна манлива надвір кличе, а його заставили в хаті цівки для ткання сукать.

Скільки я пам’ятаю, то Батько і любили над усе такі сутінкові пізньоосінні (а і будь-якої пори року) вечори. І коли вже не було що робити, коли не зайняті вони вже були, то причаєно стояли в якімсь кутку, за хлівом чи клунею стояли і наслуховували світовий простір. А коли треба було їх розшукать і кликать, то хтось із домашніх безпомильно ішов в це місце і там їх і знаходив. Пригадую, за три тижні до своєї смерти тихого червневого вечора, як тільки сутінки спадали на квітуючу землю, Батько виходили з кийочком надвір і всідалися на пеньку в’яза на розі хліва. Погляд їхній був обернений в полуденну сторону.

Що наслуховували Батько у такі хвилини і з ким спілку­валися вони – сього не дано було нам знать, се залишилося їхньою незбагненною таємницею.

Бувало, що у якісь оці червневі вечори я виносив надвір радіоприймача “Альпинист-2” і всідався під в’язом на дубовій колоді, трохи оддалік від Батька. Так зворушливо було мені своїм усвідомленням завважувать, що наші Батько іще живі, і ось тут вони поряд перебувають. І дух благословляючий їхній на мене спадає, лине. Й під покровительством я іще перебуваю.

По радіо передавали вірші поетів про природу. Й про час в основному отакий – пізня весна, раннє літо. Трави скошені чи іще не скошені. Імена поетів не називають, але я угадую їх, і своє угадування перевірятиму укінці передачі. І думка моя уже потекла про основи розпізнавання авторства літературних текстів. Я краєм ока Батька схилених на в’язовому пеньку завважую і відзначаю про себе, а чи і їхній слух вірші поетів про природу ловить, а чи тільки далекі світи вони наслуховують. Гай, гай, от сі, як і безліч і інших питань, назавжди уже залишаються без відповіді, навіки зостануться таємницею. Бо той, хто міг би на них відповісти, уже за далиною.

З якого то часу і я почав відчувать та завважувать, як благовісно вдаряє в лице волога крапля, принесена із простору вишугуючими, буйними пізньоосінніми вітрами. І такі теплі хвилі також наскрізно пронизували моє єство. І невагомою ставала сутність моя. І диво дивнеє діялося із душею моєю. І полишала вона тіло моє, що примарним привидом бовваніло, також десь за клунею, або біля Річки на Болітці і вільно просторами линула, до огрому безкінеч­ного світів прилучалася. І так добре, так до щему солодко було, ставало їй у цілісности світобудови усесвітовою свідомістю (Sinn) понад горами і понад долами розлягатися.

Іще якийсь то час, здається, другого року по смерти Батьковій, коли я сам на хуторі зоставсь, але і кішка іще жива була, то часто як з городу прийду та попораю уже в хаті, у сутінки вечірні осінні виходжу, за клунею чи коло колодязя стаю собі сам (кішка десь то на ловитви свої віддалилася) і наслуховую тишу хутірську. У сірому просторі за Річкою молодий кущ вільшини проглядується чорним галуззям своїм. Чекаю і не знати чого. Душа моя причаїлася в самотині і жде. І ось крапля волога вдаряє в лице моє. Благословенна мить. Благовісна з’ява. Й відчуване і спізнаване повторюється ізнов. А тут і доторк м’який легенький по ногах завважую. Кішка прийшла із ловитви своєї, наблизилась непомічено і поміж, попід ногами унизу вертиться.

Минуло іще кілька років. Не стало кішки. Клопоти й проблеми з утриманням Батькового спадкового, не поділе­ного поміж родиною хутора так щільно тісно обступили мене, таким нерозв’язно у сім світі важким тягарем спали, звали­лися на мою голову. Нерозв’язаність проблем посилювалася, поглиблювалася відсутністю перспективи, тобто не прогля­дувалася вона удалині. Дражливо кепська ситуація, про неї кажуть: “Людина загнана у кут”. А й собак у кут заганяють – не тільки людей.

Проте я не переставав у сірі сутінки осінні вечірні виходити десь за клуню чи до колодязя, ставати собі причаєно, коли уже все попорано, та й наслуховувати собі тишу хутірську. Хоч клопоти й проблеми з голови не спадали, а все ж серце розраювалось.

І от крапля волога, вітрами пізньоосінніми з простору принесена, в лице моє вдарила. Ах, але що ж це?! Імпульси животворні, хвилі теплі від неї по тілу моєму не розійшлись. І відчуте й спізнаване не з’явилося із повторюваною, а завжди мовби первісною силою. Лиш відголосок слабкий пронісся єством моїм. І подумав я тоді стривожений. Ось і почуттєвий світ мій змінюється до збайдужіння. Старіюсь, виходить, я. Або то клопоти так сильно своїм тягарем на мене чавлять і збайдужіння ронять. Або то час змінивсь, інакшим став. Нові часи мо’ заступили чи тільки видніються на видноколі у підступах, у наближенні до нас. Й іще сумніш зробилося мені. І висока значимість хутора зблякла.
* * *

А тієї далекої білої снігової зими так радісно було Батькові себе на хуторі почувать, свою першість у новім народжуванім поселенні завважувать. Тепло осідку люд­ського серед поля голого, серед простору білого захище­ністю гріло. І що не робили вони, до чого не бралися, то звору­шення, хвилювання сильне, захоплення в душі своїй відчували. Ось за ніч сніг тихий так м’яко землю білим услав. Батько виходять на світанку першими надвір і з дзенькотом дзвінким прокидають стежку до хліва, до клуні, до Річки, щоб в ополонці води набрать. Се вже потім я прочитаю Батькові із книжки про те, що сніги випали глибокі, і Андрій радо прокидає стежку. І осміхнуться Батько так дитинно зачудо­вано, аж світло осяваюче розіллється по всій хаті від їхньої посмішки. І скажуть вони: “І треба ж отак написать, як і було направду. Угадав, як воно було, да так і написав”.

І це ще пізніше, одного білого зимового дня у роках вісімдесятих, коли ми з Богданом речі будемо вести, чи залишилось іще на нашій нещасній землі місце, де б і пожить хоч трохи тихо та затишно можна було. І замислиться з ознаками утаємничености на чолі й ув очах, і говоритиме мені виважено Богдан, ніби на все те він і спроможний, а не лишень мрія се його була:

– Ах, є іще таке місце. Се на хуторі, на Бору десь чи у вас.

Та й намалював мені картину.

Ось ранок зимовий морозяний, за ніч сніжок випав. І все навкруги біле-біле. Світ білий увесь. І на світанку, дніть тільки починає, ти виходиш у двір. А надворі тиша неймовірна. Ні тобі села, ні тобі сусіда. І ніхто тебе не потривожить, ніхто настрою не зіпсує. Ні Кальчук, ані Покальчук. Душа твоя в спокої ідилічнім. Ти радо прокидаєш стежку до хліва, до клуні, до колодязя. Даєш худобі сіно. Запоравши худобу, в хату вертаєшся. А в хаті вже жінка в печі затопила, і полум’я червоними язиками лиже челюсти. А діти вже по хаті вештаються, сновигають, у школу рихтуються. Ах, є ще таке місце! І погляд Богдана випростовується і щезає у недосяжній глибині.

Тієї першої зими Батько мало доглядалися, пригляду­валися до поля. Бо хоча і кортіло, то як до нього пригля­дуватимешся, як розглядуватимеш – воно ж все біле, білим укрите, і де яке і де чиє – не розбереш. Але якось то стали вони Річку обходить, як лід її скував. Ідуть льодом, і дивно на серці так. От вони і Річки хазяїн. Ну, не цілої Річки, а половини Річки. На другу половину інший хазяїн, сусід буде чи вже є. А як межу провести? Це зараз по льоду – то можна. А як вода побіжить, то як розрізнить, чия вона. І риба чия? Тут вона біля мого берега, а вмить і до сусіднього берега перекинулась. Візьми й поділи, чия вона?

Отут і завважили Батько, що по берегах Річки густо вільшинові, місцями вербові кущі ростуть. І вже чималі, тички уже, кілочки де вже. І на сіножаті місцями, і на Грудку, і перед хатою на Болітці. І не тільки на їхній землі, а так уздовж Річки цілої, уздовж усієї сіножаті, кому там вона по шматках уже продана, перепродана. І заходились Батько понад берегом своїм, і по сіножатці, й на Грудку, і на Болітці ті кущі проріджувать, хорошить. Одне гінке лиш та струнке позоставляли, гілля ізнизу на ньому пообрубували. “Се ж гайок, ліс свій буде” – тішились Батько зачудовано, немов дитина, немов хлопчик малий.

Сусіди, які незабаром і заявилися, і чия Річка й сіножать чия порозподілена була, Батькову старатливість і замір їхній завважили. І собі замір їхній наслідували. Акуратненько так усі кущі вільшинові, вербові де-де порозчищали, похорошили сокирами. Щоб росло.

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка