Андрій Кондратюк



Сторінка29/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   42

І от ся випадкова, може, проминальна за значущістю діл і подій повсякденних у процесі народжування хутора увага до вільшинових кущів далебі не проминальною була, стала для зовнішнього вигляду поселення і всього дооколу. Пообхорошувані вільшини хутко пішли в ріст, одностайно потяглися вгору. І скоро уздовж звивистої Річки витворивсь такий чудовий вільшиновий гайок. Уявляєте, посеред долини, посеред сіножатей яскраво зелених Річка звивисто в’ється. Отак звивисто і гайок пославсь. Де-де острівками більшими-меншими і серед сіножатей. Якщо верби де, то навесні іншою, одмінною, як вільшина, ніжною зеленню виділяються. І над водою хиляться. А над долиною по обидва боки на узвишшях невисоких, теж низинно, хати розмістилися, кожна за ділян­ками землі своєї, у пана Валєвського купленої.

Гайок надав місцю, дооколові й хуторові лиця свого, барви неповторної, краси своєрідної виняткової, що й у цілім світі такої не знайти. Відірване від рідної оселі серце нашого хуторянина до щедрот та див великого світу на чужині приглядалося, приглядувалося та й вигукнуло врешті: “А все одно такої краси, як на нашому хуторі, нігде нема”. Се ж бо й прибулець у наш край в голоднім 1947-м році, який щоб життя своє порятувати сюди прийшов, зупинився перед красою такою, коли веселка гайок підперезала, та, й вигукнув у серці своїм: “Світ увесь обійшов, а такої краси от і не бачив”.

І я застав у цім світі ще той гайок. І зір мій юний не раз ловив похапливо від несподіванки в миттєвостях за кожної пори ті вияви краси високої. І серце моє стискалося не раз від благодаті занадто щедрої, від огрому багатства великого, що його і душа вмістить не в силі, не кажучи, щоб чуттями своїми і розуміннями своїми увібрать усе те, щоб словом висловить. Значні й високі се були переживання, яких, може, й не спізнать вже більше мені на віку. І о тім ще говоритиму я у послідовности розмови нашої. Але в моменті оцім сильно кортить мене один спогадуваний випадок описать.

Теплий літній день 1947 року уже згас, потух. Вечір тихий м’яко пославсь. Над сіножатями де-де намітки ріденькі сиві порозвішувано. Стихло, причаїлось усе після денної втоми.

Батько надворі із першим секретарем Головком стояли. Щось то він затримався у нас до сутінків, але й приїхав на заході сонця. Се кожного у нас дивувало, що він сам не тільки удень, а й під вечір часто по хуторах їздив, і не боявся, і ніхто допоки не зачепив його. Мати щось то винесли йому на гостинці, хліба буханець, у полотно вибілене чисте загорнутий, може, сир, може, масла грудку, може, сала кришан. А він завжди тішився Материними гостинцями. На стежці між в’язами синя машина стояла, на дорогу у світ передом обернена. Се вже я знав, де у машини перед. Я і вертівсь поміж ними – Батьком, Матір’ю і Головком, щоб машину синю розглядувать. Здається, то була “Побєда”, як пригадування моє окреслює, якщо під ту повоєнну пору модифікація названої марки уже існувала.

І от у моменті якімсь, у миті високій застиглій тиша неспо­дівано раптово тріснула і розірвалась. Наче й не від цього світу усе те сталося, а з неба зірвалось над хутором. Головко, із Батьком-Матір’ю розпрощавшись, до машини своєї синьої на стежці поміж в’язами ішов. Й зупинивсь, закляк на місці. Й Мати із Батьком на місці застигли посеред двору від поди­ву­вання й остраху великого.

За Річкою, за гаєм вільшиновим, на дорозі біло витоп­таній поміж Даниловими і Мартиновими, навпроти хати нашої якраз, десятиголосо, стоголосо, тисячоголосо пісня зірвалася несподівано раптово й у небеса опівнічно низькі линула вістуванням своїм:


Засвистали козаченьки

В похід з полуночі –

Виплакала Марусенька

Свої карі очі...
І тупіт ніг одностайний стократний, тисячократний. Такий одностайний маршовий крок. Марширують коза­ченьки, бо їм маршик припав. Їх, може, сотня, їх, може, рій. Їх тисяча, може. Де їх і взялося стільки вкупі? Подивувалися Батько, подивувалися й Мати. Як до хати заходили коли, то поодинці чи гуртами невеликими. І от зібралися, як лелеки завжди на сіножаті перед перельотом до вирію збираються.

І посвист сильний із піснею змагається, немовби й випереджує її, попереду іде, лине. Я знав цей посвист – двома пальцями у рот. І ми так на пасовиську робили. Але се посвист сильніший. Се врочисто і до діла. Аж душу пере­вертає, аж душа ізсередини на простори проситься.

Може, тоді вони і співали отак “засвистали”. Бо ж це вже, здається, укінці 50-х чи й на початку 60-х років, у Львові ми з подивуванням від несподіванки дізнаємося, що насправді то “засвіт встали козаченьки”, а не як звикле “засвистали козаченьки”.

Батько й Мати, а нетерпеливіш, може, перший секретар Головко очікували, що от від Данилових до Мартинових пройдуть зі співами вони та й віддаляться якимись то стеж­ками чи дорогами до лісу і зникнуть собі там у безпечних схо­ванках своїх. Але ж ні. До Мартинових дійшовши, схоже, вони назад до Данилових повернулися, вишкіл якийсь свій звершували чи що, марширувать по біло витоптаній дорозі на краю сіножаті зібралися, бо їм, маршик, бачте, припав. І знов від Данилових до Мартинових. Марширували, свято чи поминки власні справляли. І десь то не було їм іншого місця для історично врочистої події цієї. А може, й не було. Може, зір їхній не раз зупинявсь на красі Закутку нашого благословенного, що й облюбували, вибрали його для врочистости такої.

І вже інші пісні ішли, одна одну змінювали. А посвист лунав, попереду линув усе той же. Сі пісні їхні були:
Я сьогодні від вас від’їжджаю

Боронити ріднесенький край,

Може, вернусь, а може, загину –

Ти, дівчино, про мене згадай.
Восени 1990 року на хвилях радіоприймача “Россия-303” якось випадком я натрапив на передачу з того берега, яка зацікавила мене незвичністю. Виступав вояк УПА із Прикар­паття, який відсидів належний йому строк в таборах. Живе в Івано-Франківську, а зараз, наразі вільно подорожує за океаном і дає-роздає інтерв’ю, хоч наліво, а хоч і направо. Так от вояк той і згадував сю пісню, що її співали були загнані у кут у ті повоєнні далекі вже роки.

Він й інші пісні, що їх співали маршируючи біло витоп­таною дорогою від Данилових до Мартинових того літнього вечора згадував. Се була також пісня:


Там вітер колише зелену діброву,

Молодий дуб додолу схилився:

Листя шелестить –

Вбитий стрілець лежить,

Над ним коник його зажурився.
Вона звучала особливо проникливо. Сльози наверталися. Її співали у нас часто й опісля на забавах чи весіллях за чаркою, забуваючи про безпеку, не криючись, не крадьки тобто. Цю пісню любив співати, упиваючись, друг мого ди­тин­ства Павло, людина невдалої долі. Упиваючись, заводив, співав Павло цю пісню не тільки десь то у когось то в хаті, а й на небезпечнішій видноті, у центрі села, бувало. Якось то у чайній, де зараз аптека, був присікався до нього околотошний Брикун:

– Ти чого, Павле, бандерівських пісень співаєш?

Якось то прийшлось так Павлові й відказать одразу:

– А се ж пісня не бандерівська – народна.

Знайшовся він.

Погарикались вони трохи, побрикалися, та й відстав Брикун від Павла. І не співав тоді у чайній Павло вже більше ні сеї пісні, ані ніякої, але в інших місцях її продовжував співать. Щось то манливо любе було у ній для нього. Ах, може, віддалеки і він чув, як співалася вона понад гаєм вільшиновим того літнього вечора 1947 року. Може, запала у серце така картина да й спокою не давала. Ах, як слухали тоді Батько й Мати посеред двору, що аж про можливий конфуз переживання їхні розсіялися. І перший секретар Головко а, схоже, зовсім про безпеку забувся, да й промовив, сказав захоплено:

– Гарно співають хлопці!

Се була якась висока неземна з’ява на наш хутір, на осідок наш благословенний. Ось військо йде, і пісня із посвистом лине. Се із глибини віку, із стопів нашарувань влежаних глибоких мить реальности прорвалася і промайнула перед уявою й усвідомленням нашим. Се жива реальність увірвалася на коротку мить в ірреальність душевного буття нашого. Да так і застигла та жива коротка мить у свідомости моїй.

Ся дивна картина, з’ява несподівано раптова побіля хутора нашого тихого літнього вечора ще не раз за різних життєвих обставин і моментів приходитиме і повставатиме перед зором моїм і в слухові моїм як нагадування ізниклого колись булого, прекрасного реального в загалом в ірреальнім бутті власної душі і свідомости. І тоді, коли розмишлятиму над ірреальністю буття мого народу, який лиш в пісні має свою реальність, про що й висловлювався російський письменник Іван Бунін. І тоді приходитиме, повставатиме, коли не спатиметься молодої літньої ночі, а за вікном солов’ї заливатимуться. А й у часи неймовірно важкі, коли власна національна ідентичність розчавлювалася усім плином повсякденности, аж в задушливій атмосфері часу дихати ставало неможливо, коли задихався ти у буквальному розумінні слова, а власна душа існувала, блукала немовби в інших світах і часах, в минулому, в май­бутньому, але не в сучасности – таке поспільне відсто­ронення в усьому і від усього завважувалося. У 70-х роках, наприклад. Це у ті роки одного яскравого сонячного квітневого дня я позустрів був біля Золотих воріт у Київі знайомого літератора із кошудлатим собакою. Сей літератор пробув у таборах сімнадцять років і вважався мучеником. На моє традиційне запитання “Як життя?” він відповів тоді:

– А яке може бути життя. Як казав той із росіян “Бывали хуже времена, но не было подлей”.

І тоді наверталася, повставала передо мною картина із дитинства. А й вже на початку перебудови, у році 1987-му, коли ізнов сонячного літнього дня я позустрівся був біля кафе “Хрещатий яр” на Хрещатику із своїм рецензентом. Він подав мені свою рецензію на мій роман. Річ велася про видання цього мого роману. І розпитував мене рецензент мій, що ж я робив усі ці двадцять років, і чи не написав більше – не може буть такого! – щоб не написав більше жодного роману. А я відповідав йому, що таки направду не написав, бо усі двадцять років лише і вів уперту боротьбу за вижиття, за фізичне проіснування, і не до писання романів мені було. А потім і поспитався він мене, а чи не думаю я іще про віщось да написати. І тут узяв я та й признався йому. Що як у 1968 році, прибувши до Київа, я був дивився виступ хору Вірьовки, Ніна Матвієнко тоді співала юна іще, і як не по собі раптом стало мені. Ось якби незвершене прекрасне життя влетіло вихором, і ніяково так мені від незвершености своєї. І тепер от коли іду вулицею поміж людьми, поміж натовпами, так така самотність огортає мене, серед не тих, серед чужих людей, в іншім зовсім просторі й часі опинивсь я. Ув ірреальности печалиться душа моя. Що жити мені треба було б, народитись тобто, або раніш, або пізніш.

І коли розпрощався я з рецензентом своїм та в гаморі велелюднім уздовж Хрещатика віддалятись став, то не так уже й страх, як жаль з каяттям запізнілим огорнули мене, що навіщо було і розказувать, немов із вмісту мого видобуто найвартніше таємниче й усесильне, силу наче забрано, і ось став я вкрай знесилений. І тоді картина, із гайком пов’язана, перед очі мої прибула і в кінематографічній послідовности у спогадуванні моїм пропливала.

Вільшиновий гайок над берегами звивистої Річки, виплеканий Батьковою увагою і увагою сусідів, був зворуш­ливою втіхою мого дитинства, найпримітнішою ознакою розкішної краси й пишности нашого хутора.

А от щез він непомітно, майже в одночасся, за одним помахом сокири, можна сказать. Колгосп у нас зорганізу­вавсь у 1950 році, а восени, під кінець 1951-го року, вважай, гайка вже і не було. В основному вирубував колгосп до молотарки-паровика, на кормокухню свиням харч варить, на загорожу, на усе, що вимагалось. Але й люди вкрадьки увечері та вночі на дрова вирізували, вирубували. Де чиє було, за межами колишніми, а й без розбору вже, звичай руйнуючи. Про красу тоді уже не думали. Нова дія почалась – і нові виміри краси постали. Новий театр, нова сцена і нові лицедії. Колишні у ролі спостерігачів опинились.


* * *

Узимку не розглядували Батько пильно упритул свого поля, віч-на-віч на самотині із ним не перебували подовгу, щоб заповітне в серці своїм сповна відчуть і натішитись ним – усе по домашньому господарству зайняті були. Коло хати, коло клуні й хліва поралися. До побудови усе пригляду­валися, – десь щось підбить треба, десь щось перекосилося. Та й як роздивишся поле узимку, коли воно у більшости днів своїх і ночей білою ковдрою вкрите, морозами скуте, спить, одпочиває. Й у відпочинкові, у стані дрімотнім хіба відгук­неться на ушвидчене биття серця людського. Ах, це ж уже навесні тільки імпульси єства людського з імпульсами землі перетинаються, се тоді тільки вже дихання поля людина своїм диханням вбирає, єдність настрою усесвітового високого блаженного своїм розумінням завважуючи.

Настала Вербна Неділя. День із самого ранку заповідавсь такий виразно ясний, який тільки і буває у Вербну Неділю. Благість світла осяйна із неба линула й прозорість неймовірну в далекости доокіл витворювала. Такої ясної прозорости, щоб села й хутори далекі, хати зі своїми садками і високі при­дорожні дерева – тополі – десь теля рябе чорно-біле поодиноке, що у двір, надвір коло котроїсь то хати уперше, може, в таку ясність незвичайну вийшло, пара коней гнідих на сіножатці, що голова до голови, поставали й наче милувалися одне одним в конячій стриманости й суворости своїй, гурти людей – чоло­віків і жінок, що у празникових строях своїх вертали із церкви (чоловіки у свитках сивих, жінки в чемерках і хустках тернових яскравих), а й по парах, поодинокі люди, що до своїх хат уже прошкують; прозорости такої й не буває, щоб усе так виразно проглядувалося, хіба як у Вербну Неділю. Усе довкола – хати, дерева, пагорби й видолинки – усе навіть у нашім низиннім краї вивищується. Й небеса голубі низькі наче вищими стають та із землею одну гармонію творять. Простір розступивсь. Дивність незвичайна з бездонности голубої просочилась і ллється. Усе те, що рухається, – люди, коні, телята і собаки – ніби застигає у русі своїм, на місці стоїть, а застигле усе – хати зі своїми садками, синій ліс, поодинокі придорожні дерева – тополі – ніби з місця зрушились і в безперервнім тремтінні перебувають. Молодий весняний вітрець із далекости простору налетить, повійне, і струнами тонкими срібними повітря прониже, хати, дерева й усі інші речі світу поміж собою зв’яже. І ось уже, тугою одностайною єдністю пов’язані, напнуті, бринять вони, музику легку витворюючи. Благовісні тихі дзвони із небес линуть. Ах, але ж це не музика ані радости, ні шаленства, ані торжества життя іще. Се музика увиразню­вання й просвічування світу ув невтральности своїй. Усе в очікуванні передчуттями тремкими повне. Найакварель­ніше у сяянні благовіснім такім людина окремішня увиразню­валася, ішла де чи стояла в гурті, або наодинці сама із собою позо­ставлена. Розслаблена й висна­жена із зими, просвічу­валася весняними токами в сутности своїй. І дух людський, що із вигляду кроткий, наче голуб, а в сутности своїй нестримний, неупокорений, протиріччями і скутий, і роздертий, над про­сторами витав, носивсь. Ах, що ж і витворить сей дух на грядущім тижні, у які глибини падіння себе повергне, такий затято неупокорений волі і замірам Творця. Ах, куди ж і прямує сей дух, силами, може, демоніч­ними супротивними ведений, від замірів високих Творця відхиляючись, що його в осідку благословеннім яснім і втри­мать не можна. Ах, в які ж глибини і несеться він нестримно неупокорений такий, а з вигляду то кроткий, смиренний, наче голуб.

Як акварельно усе те в далекости простору увиразню­ється, проглядується, угадується, смислами якими в очіку­ванні й передчутті усі знаки землі – живі й мертві, неоду­шевлені, рухомі й застиглі, оповиті стоять у ясности незви­чайній розчленовано невтральній Вербного дня.

Се вже зовсім інша, одмінна ясність настане, зійде і ллятиметься із небес у день Світлого Воскресіння. Тоді вже інші благовісні дзвони із високости линутимуть. Й музика інша у світовому просторі понад землею бринітиме й звуча­тиме. Як безперервне торжество життя, як мить найвищої хвали Тому, Хто смертю смерть поборов, як вічний без­настанний поклик до прощення й покаяння. Поклик, що душа в тисячне все прислухається до нього, прислухається, а із темних надр роздвоєности й затятої неупокорености до блаженства на тихі ясні води виплисти не може.

Се вже зовсім інша ясність зійде, інша прозорість прогля­дуватиметься в далекости простору, інша музика бринітиме.

А того світлого прозорого дня Вербної Неділі вийшли Батько надвір подивитись, чи Мати із церкви іще не йдуть, не вертаються. Еге, ідуть, вертаються. Он хтось то від гурту у строях барвисто празникових відстав, відділився і на дорогу у світ до їхньої хати завертає. Тернова хустка американська із самого Детройта, а мо’ й з Чикаго самого на голові їхній жаром горить. Червоне й чорно-жовте смужками дрібними.

Дубці верби освяченої додому несуть. У хату заходять. А діти вже й насторожені в очікуванні, личка їхні світяться. Ах, не гостинців очікування – благословення їхні душі молоді ждуть. Хто посеред хати уже стоїть, а хто і на полику ще сидить, ноги звісивши.

До найстаршого Панаса підходять спершу Мати:
Не я б’ю, верба б’є,

За тиждень Великдень;

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.
Легенько ж так різками б’ють, шкодуючи, а він і вгина­ється спиною, осміхаючись від задоволення, від благо­словення, що із Материних рук лине, ллється, але удавать же треба, що наче воно і болить. Потім до мен­шеньких підсту­пають Мати, і ті вгинаються, понизують плечима, плечиками, а мовби й справді воно боляче. А насправді то і ні. І Мати собі осміхаються тихо, не знати й від чого. І Батько посеред хати стоять, розгублені наче, усе те дивляться і у них в очах та на вустах тиха усмішка сльозою грає. Й також не знати від чого. Ах, світе, світе, світе жорстокий та шалений, пощо ж ти в шаленстві своїм так грубо розтоптав Батькове-Материне благословення, і з кого червону кров спустивши, а в кого сині мізки висмоктавши.

А вже після тихого гуртового пісного обіду Батько собі непомітно від родинного затишку до поля свого віддаляються. Підсохло вже, на зиму зоране парує, й пахощами своїми голову в сп’яніння занурює. Дух перехоплює. А вгорі жайворонок аж заходиться, срібну елегію витворюючи. Така не згірша тут земля – не пісочок же. Ай, замало! Батько вздовж і впоперек проходять, кроками міряють. Ет, що твої кроки. Воно же лєнтою міряне, і землеміром не яким. Прикидають, де що сіяти будуть. Де овес, а де гречку, а де картоплю садитимуть. Ах, малувато! Що то є – три гектари!

До Річки на Грудок спершу прямують Батько . Тут жужелини де-не-де попадаються мутно руді. Ні, тут на траву й запускать нема чого, тут пасовисько буде. Яке пасовисько –латка мала. Отак межею, як їм землемір відбив, лєнтою провів до Річки ідуть, прямують. Вода зрадніло тече, жебо­нить, проти сонця виблискує, світиться. Хіба не радість після зими світові своє справжнє лице показать. Перемілля наче тут, але й грузявина. З води надломлені стовпи стирчать, котрі у воді при самій землі надломані, жабуринням зелено мутним укриті. І рядами рівними усе. Ай, що ж це тут було. Міст. Он і грядка узвишкова, дорога де була, з того боку виділяється. А коли ж то він тут і був? Батько і не знали. І щез коли, коли дорога тут ізникла – не знали.

Важко нам з високого до низького спускатись, на низьке переходити, із висот поетичного у буденне як часто огина­ємося ми ступать, боїмось як осягнений настрій втра­тить. В одностайнім рухові цільности як недоречними і недо­часними видаються нам інколи частковости і одиничности. Але раз завважує їх наш зір, то й для усвідом­лення не залишаймо їх проминально, для іншого, свого часу не зоставляймо. Ай, хто зна, коли той час і момент настане, вивільниться, ах, мо’ до тієї пори зором ось тепер завважене в стопи злежаности в закапелки десь пам’яти уляжеться, яко незначне і справді проминальне.

Отож, перервімо цільність високого настрою й одухо­творення, що й покликали Батька у весняне проглядування світу. Коло мосту, який тут був колись, а тепер лиш від якого понадламувані стовпи, жабуринням зеленим мутним стирчать де поверх води, а де і у воді біжучій, – постоїмо разом із Батьком.

Коли і ким цей міст було збудовано – не знали чомусь навіть Батько, і на розпитування моє нічого певного сказать чи то спогадать із інших переказів не могли, ніхто із сусідів-хуторян, а й із сільських людей чужих ніхто нічого спогадать і розказать не міг. Плечима тілько знизували. Навіть Михалочко, всезнайко наш – жива пам’ять хутора і краю, коли про міст мова заходила, затинався ніяково:

– Міст то тут був, і дорога була. Але коли і хто його будував і для чого, те... Те травою позаростало. Альбо я знаю...

Але що міст тут був, і що дорога з півночі на південь, в полуденні краї а може, навпаки сюдою пролягала – се незаперечно. І не тільки поприламувані, жабуринням зелено мутним укриті стовпи про се нагадували. Вуста людські про се із покоління в покоління передавали. Се, видно, був трахтовий шлях. Ним, може, орди завойовників самого Батия рухались. Ну, нехай не Батия, нехай пізніші уже орди рухались із півночі в краї полуденні чи, може, навпаки. І що міст мав для них стратегічне значення – то се незаперечний факт також, про те уже новітня історія свідчить.

Наш цей міст було занесено в географічні мапи. Коли, ким, у якій державі – невідомо, і встановить тепер чи й можливо. А от що міст цей було занесено на військові карти – про це уже сучасники свідчать. У першу світову війну і у послідуючі перевороти із півночі в краї полуденні, із сходу на захід і навпаки на цей міст провадили свої з’єднання військово зорганізовані армії різних держав і угруповань. Деякі з розгону, з нальоту гнали своїх коней з підводами чи верхи мало не на стовпи надщерблені, жабуринням зелено мутним укриті. Коні в мул, у трясовину часто вгрузали. І коли казали відчайдухам, воякам, зухам таким: “А чого ж ви у грузьке їдете з нальоту да ще й на пеньки, да тут і дороги нема”, то зухи тії відказували:

– А мы, папаша, на мост едем, мы по карте, по мапе едем. Нам грязь ни по чём. Здеся должон мост быть...

Узимку 1936 року день стояв такий типово лютневий. Із самого ранку віхола білим світ затулила суцільно, а увечері голосами сильно писклявими, гуготінням неймовірним по­силю­ваним поза стінами хати розходилася.
Буря небо криє млою,

Вихрить снігом де хотя;

То завиє звіриною,

То заплаче, як дитя,

То у дах – соломокрилим

Шурхом шурхає одно,

То дорожнім запізнілим

Враз загримає в вікно.*
Се вже у лютому 1991 року після вечора, присвяченого 100-літньому ювілею Павла Тичини я не раз прокручуватиму словесно перед уявою своєю сі рядки і подивовуватимусь, що переклад аж запашніший наче від оригіналу може буть. Бо “вихрить снігом де хотя” – це не “вихри снежные крутя”. Це вже розпросторений углиб образ. І подумав я іще, що наші навіть сучасні перебудовні редактори неодмінно до фрази придерлися б, щоб виправить от хоч би так “вихрить снігом де-небудь”.

А того зимового вечора 1936 року Батько наслуховували стривожено, чи то й направду хто не гупотить попід вікнами. Таки гупотить. І у вікна та у двері вже гримає. Хоч і як лячно, а мусиш відчинять. Дві постаті білі у людській подобі в хату з тупотом, з топотом упевненим ввалюються. Поліціянти два. Що їм треба? І прошкують куди? А це їхнє діло.

– Де тут міст і дорога де?

Подивовано, але осміхаються слабенько краєчками вуст Батько:

– Який міст?

– А тут міст має буть. Ми по карті, по мапі їдемо. А коні наші крізь лід в стрим’я попровалювались, в багнюку повгрузали.

У “золотім вересні” 1939 року крізь жовтаво вицвілі мутні поля, де крізь стерні, а де й по картоплях іще не викопаних пробивалися на цей міст поляки, прошкуючи до своєї уже перерозподіленої батьківщини на захід, а зі сходу упритул за ними настигали бійці Червоної Армії, що міст той перейшовши, подолавши картою отак, прямо й прошкувать, углиб на захід заглиблюватись та на нас нещасних, що з квіточками осінніми у руках, а зі сльозами радости на очах зустрічать їх виходили, щоб визволять. Це ж вони товпами зупинялися там, на тім узвишковім березі, і хуторяни старі й молоді, з дітваками котрі до них з обох берегів Річки прошкували. А прибульці перед ними бомаги, білі проти сонця, розгортали, роздивлялися їх неквапом і казали самі до себе, до заінтригованих селян, а чи у простір звернені їхні слова були:

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка