Андрій Кондратюк



Сторінка3/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

В обласній лікарні затримався Панас надовго, кілька місяців перебував. Хвороби у нього з’являлися, чи то вірніш, лікарі відкривали їх у нього одна за одною. І нарешті вирішили видіслати украй зболеного бухгалтера до Львова. Пощо переповідати, як велося, булося як дружині Панасовій у його відсутність. Одне ясно, що способу життя, який стереотипом уже став, міняти вона не збиралася. Й корекції се, як кажуть спеціалісти, не піддається. Приїхала якось його благовірна Явдошка свого судженого провідати, а їй і кажуть, що уже тиждень, як із направленням повезли його до Львова. Додому не повертаючись уже, поїхала туди і вона. Розшукала вказану на папірці лікувальну установу, де їй і сказали, що два дні тому Панасові зробили операцію чи то на нирки, чи то на сечовий міхур, а мо’ на те і на те одразу (так чомусь вчувалося їй), що становище його складне, можна сказать, критичне, але хіба не буває у світі чудес, і хіба не одна надія жінки, чоловіка, родини цілої від чудес тих не раз розцвітала.

І побачення їй дозволили. Панас лежав незрушно, але погляд у її бік повернув. Дивився довго-довго, стомлено проникливо, а потім відвернув очі до стіни, і більш на неї не дивився, скільки й сиділа вона, і як відходила – не глянув.

А коли додому верталася, їхала коли Явдошка поштово-пасажирським потягом, у вагоні перед вікном сиділа, і коли на півдорозі десь за Бродами у вікно раптом глянула, то так дивно, а скоріше, вірніш, незвично зробилося їй, як перед тим ніколи, за все життя ніколи і не бувало. Сірість за вікном, олов’яна сірість небес за вікном стояла. Вона і на поїзд, що мчався швидко, насунулася, оповила його, у вагон зайшла, проникла і зависає. Сталося раптом так, відчуття таке найшло, немовби у мить отсю світ раптом зупинився, застиг. Ну, не сказати б, що зовсім зупинився, а, може, уповільнився трохи просто. Так у безвітр’я пізньоосіннього сірого ранку туманного, коли поодинокий уже лист із в’яза зірветься, то уповільнено ік землі падає. А враження – немовби увесь світ сірий також уповільнився, зупиняючись, зависаючи. Або коли літак на посадку іде, то ніби на місці висить, він то рухається уповільнено, а враження таке, що лет свій і зовсім зупинив, і світ тоді увесь наче зупиняється, застигає – іще враження таке.

Коли увечері Явдошка повернулася додому, то телеграма про Панасову смерть уже лежала на столі. А біля столу вже сиділа Іваниха.

Воно, може, і жив був би іще Панас, коли б не оті Явдош­чині його відвідини. Ті, що труп їздили забирать, роз­казували, ніби лікарі говорили, чи від лікарів хто переказував, що як операцію переніс, то вже жив залишився б, але коли відвідала його Явдошка, коли глянув був на неї, то щось ізробилося йому, тиск одразу підскочив – і вже лікарі того тиску високого збити не змогли. Безпорадні були.

На похорони Петро Карпович виписав теля, барана і кабанця, а ще – які треба, гроші, і все що треба було. А десь одразу після дев’ятого дня він виписав із колгоспної каси ще й чотириста п’ятдесят карбованців, щоб Явдошка поїхала у місто і замовила пам’ятник. Дома на господарстві зосталася баба Густина із двома дівчатками, підлітками уже, які не те щоб плакали, а почувалися незвично і незахищено уже, як ізбоку дивитись.

У місті Явдошка забарилася. Не було її ні другого, ані третього дня. Приїхала вона дня четвертого пізно увечері, коли баба Густина уже спала, а двері сінешні відімкнені були – їх, мабуть, дівчатка, коли зі школи поверталися, замкнуть забулися. Не сама Явдошка повернулася, приїхала – двоє панів якихсь високих важних у зелених капелюхах її супроводжували. Як ті пани іще за столом в кухні сиділи, випивали як, і як Явдошка їх пригощала, того баба Густина не чула, спала. А от коли у суміжній кімнаті пани коло Явдошки поратись заходились – пробудилась вона. І зо сну в чім річ не второпавши, згладжувально втихомирюче промовлять стала:

– А чого ти, Панасику, там розходився?!

Іваниха із мертвими, як із живими розмовляла. І що в хаті такій стукне, упаде ненароком що, почується що чи привидиться, так одразу і з покійником говорить. Потане у дрімоті, а як рипіння ушвидчене посилюване неухильно дужчає, так ізнов зо сну голосно втихомирює:

– А чого ти, Панасику, розходився?!

Казали тоді, плакали ті чотириста п’ятдесят карбованців, що бухгалтерові на пам’ятник призначалися.

Довго потому іще у гурті сміялися односельці з цієї оказії, коли Явдошку або бабу Густину зустрічали. Явдошка тільки агресивно вбивчий погляд кидала, що блиск його надовго запам’ятовувався, а баба Густина провинно-виправдо­вувально момент сповільнювала, ситуацію затримуючи:

– А то я тільки одразу так. А потому то я уже знала, що не Панас то, а пани приїжджі. Вони ще копійки порозгублю­вали, як уранці штани накладали. Копійки із кишень посипалися – дзенькіт на всю хату був. У капелюшах зелених пани відходили... капелюшники зелені...
* * *

Кільце за кільце, ланцюжок на ланцюжок нанизується, так події одна за одною випурхують, одна на одну нанизуються, і подумалось от, а чи не час уже і вибачитись перед читачем за зайвинний плин їхній. І тільки лягло оце на папері, написалось тільки отсе, а і зустрічна думка раптом іде: а і не зайвина мо’, бо он як у цім світі все переплетене, одне на одне нанизане, повторюване, закономірне, і не зайвинне, – забаганки наші, крильця розпростираючі, похіть наша лиш зайвинні. Вони і порядок речей із місць своїх зрушують.

А голос той, що звістував був Густині про охоплену червоними язиками хату, свого часу діждався. І було це напровесні, коли глибокі блискучі, очі ріжучі сніги скресли, а ручаї й калюжі, озерця проти сонця іскрилися, і земля парувать починала. День стояв погідний, сонячний такий, що тільки з висоти його і оглянутись – хоч назад, у минуле, а хоч вперед, у майбутнє.

Ганна-алкоголічка справляла сороковини по синові своєму Петрові, який теж алкоголіком був, але слабкішим, аніж рідна мати його. На тридцять сьомому році життя згорів, не сказати б, що на бойовому посту, а застудився тяжко, ніч на морозі переночувавши. Мати його щодня пила, але обачніш, де б не була, а додому прийде, прителіпається (як іде уже, то ногами заплітає, вишиває, казали люди спостережливі, але до кпинів схильні, Саня казала, яка і сама потому вишивать почала), і впаде на своєму полику, чого про Петра сказати не можна було. Засинав, де змога і брала, хоч і серед зими, і хоч і серед поля. Востаннє і було саме так. А може, додалось руйнівно зверх і трудність воєнного й повоєнного дитинства (у дитинстві тім мати додому прий­мака ще була взяла при батькові живім, що десять літ в’язнич­них у Воркуті відбував), іще одруження нещасливі Петрові два. Принаймні не очікувала Ганна, що першим відійде Петро-син, а не вона-мати, як і властиво було б, природніше, закономірніше, було б нормальному, узви­чаєному станові речей. На жаль, не завжди так і буває, не воля наша на те.

Відхід Петра з-поза меж світу сього за межі світу іншого де в кого із хуторян викликав посилений інтерес, чого й не очікувалося і на що й не сподівалось.

Дружина друга Петрова Гантоська, із якою Петро остан­ній рік не перебував у родинних стосунках, бо перед тим вона його вигнала, дев’яносто рублів відступного уручивши, які він одразу і пропив, – на похорони прийшла і, на здивування кожного, гірко плакала, ридала, можна сказать, в моментах, в павзах окремих голосила. Побивання оте отаке ізбоку завважене було. Завважене було і те, що одразу ж після похорон подалася вона на дальній хутір Занакот до ворожки-гадалки, де їй (Гантосці) сказано, заявлено, звістовано було, що якби Петро дожив до сорока років, то опісля був би дуже щасливий у родинному життю, тобто щасливо із сім’єю жив би. Очевидно, думка їй одразу вдарила от ся, що щасливим Петро був би у родинному житті тільки із нею, Гантоською, і частину, половину того великого щастя спізнала б, співпереживала б і вона. Бо кожному зустрічному на розмову Гантоська неодмінно викладала укінці заповітне незбуте:

– І чом то було не пожить йому іще три роки?!

На що кожний майже зустрічний відповідав а майже завчено однаково:

– Ти кажеш про три роки. Тут як прижме добре, то дня перебуть не можна. А то – три роки...

І тоді в нерішучості украй поникала з лиця Гантоська. Стуленою, охлялою, із лицем понищеним безвихіддю стояла вона іще, як і коли зустрічний відходив. Дивитись на неї у ці хвилини було неможливо, важко дивитись було. Якщо можна собі уявити стан людини, надія на щастя яку полишила остаточно, цілковито, заповітне незбуте для якої поза межами досяжності, то охлялий, вичавлений вигляд Гантоськи виказував ці стани сповна найпереконливіше. Обездоленішої вже людини і уявити не можна було.

Плин і стрій думок Гантосьчиних і Ганни-матері в ці дні не перетиналися. Інакшими, різними вони були. Одразу ж як схудлу вимучену вкрай плоть Петрову привезли, то сказала Ганна-мати, що вона після смерті Петрикової, і дня не проживе, відтак говорила, що помре вона дев’ятого дня, ще далі – сорокового, до року – потім, прогнози ставились один за одним, скільки й залишалось Ганниного життя, і всі вони не збувалися. А хіба і не про більшовиків у початку говорили, що днів їхніх усього – сорок два. Але ж і вони діждались своєї пори. Так і Ганнине прогнозування свою пору а мало. У глибінь часу грядущого забігаючи, а з висоти пережитого скажемо, що пережила Ганна-мати сина Петра рівно на три­надцять років, пити усі ці роки не полишаючи. Тринадцять років іще попила.

Рівночасно із цим прогнозуванням надійшла, найшла на Ганну й інша нав’язлива нерозв’язно думка: а чи хоч на тім світі Петрик уже не мучитиметься, тобто в рай чи знову в пекло він потрапив. І підступала з нею до кожного зустріч­ного:

– А от скажіть (якщо молодший хто за неї був, то “скажи” казала), кому мій Петрик яке зло заподіяв?

Відповідали однотипно майже:

– Та, здається, нікому ні...

– Хіба що собі...

– Хіба що пив...

– Міг горілку потайки у кого взять, як знав, де стоїть, і більш нічого...

– У Дениса був кілограм дріжджів узяв, але тут же їх і на пляшку горілки виміняв. А так, здається, зла він нікому не зробив...

Сльози зволожували Ганнині очі. А перепитувати не переставала. Ні сьогодні, ні завтра, ні через тиждень, ні через місяць, ні року наступного. Найчастіш осідала цими запитаннями вона бабу Густину, Іваниху. Із самого початку. На що та лиш головою скрушно похитувала:

– А що ми знаємо... Не сповчай...

У день цей сороковий стала, зробилася Ганна зовсім непритомною. Усі люди ще за столами сидять, а вона шкалика випивши, осушивши ізнов, по хаті ходить, руки заломлює та примовляє одне:

– А де ж то мій Петрик тепер ходить-походжає... Де? Ох, правильно він мені, коли я йому четвертушку пожаліла була, і казав: “Іще ти, мамо, сліда мого шукатимеш да не знайдеш”. Ох, правду ж яку сказав, як у воду дививсь: шукатиму да не знайду...

Ізнов руки заломлювала, плач в ридання, в голосіння переходив. Насичено сумно ставало нараз у хаті, що аж за столами усі вгомонювалися, замовкали, кожен перед себе тільки дивився, углибінь себе прозирав, і хто чарку до спраглих вуст ніс, – у руці затримував, розгойдана рідина прозора сивувата у стопочці стишувалася, хилитатися переставала, світилася лиш, а хто мняса, сала, чи іще там чого на виделку настромив, – то теж так і тримав у руці, на стіл уже не клав, а й до рота не ніс, не пхав до рота у моменті отакім. Варівко, не по собі так ставало. Провинно якби ставало.

Зависла павза. Момент із місця зрушувала баба Густина:

– А цить-но...

Вона зводила очі вгору, углиб стелі, ніби бачачи щось там і прислухаючись водночас до чогось. Голос мовби якийсь із висоти, із глибини стелі ішов. Усим іншим нечутний, нею лиш вловлюваний.

Момент розряджувався. І хто що на півдорозі був зупинив, ізнов до рота ніс. Причмокування пролунали, слова випурхнули. Баба Густина, покректуючи “е-е-е”, із-за столу вилізла, людей позоставила. Куфайку накинула, хусткою завертілася, обвинулася, надвір вийшла. За ріг хати вийшла, на осонні на жердинах соснових неотесаних під стіною сіла. Жертки соснові неотесані проти сонця золотою корою сві­тяться, і сонце щедро Густинине лице осяває, найменшу змор­щечку на нім виокремлюючи. З лиця теплінь хвилями зво­ложу­ю­чими, розслаблюючими усередину поллялася, душу упокорила – задрімала Густина, на осонні, на жертках сосно­вих неотесаних сидячи. Як довго дрімала – сон знає. Очі розплющила – сонце праворуч відступило. І подивову­ється наче: хтось то і спить, від світу сього відсторонившись, а воно дії своєї і не припиняє – сей свідок недремний усіх діянь, а мо’ й тайн світових. Усе діється, усе звершується під сонцем.

Прочумавшись, позіхнувши іще смачно, кроки свої ізнов у хату спрямувала. За столами люди поодинокі лиш – решта розійшлись уже. І Ганна по хаті теліпається, ногами заплітає, вишиває, і нужда її сльозами нерозв’язно скапує:

– Ох, де ж то мій Петрик тепер, де ж то душа його бідненька?..

– Цить! – поглядом наказовим Іваниха Ганну упокорює, стримує. І передихнувши: – У раю твій Петрик. Присіла я на жертках проти сонця, очі тільки склепилися, задрімала тільки, аж сниться, що Петрик твій у раю.

Зрушилось, у супротивний бік єство Ганнине спряму­ватись хоче, а не може. Слабка посмішка ізсередини брезклості спитого лиця не пробиває, лиш очі блиском загоряються:

– Та невже? А як се вам у сні явилося, – сказав хто чи притчою якою?

– Звістовано мені. Голос звістував. А знать тобі як – нащо? – ще наказовіш Густина Ганну упокорює, аж та наказовости цієї не витримує, двері прочиняє, надвір виходить, на осоння до жерток соснових шкандибає, і собі на них сідає, упевнитись мо’ хоче на місці отцім, де щойно звістування і яке зверши­лося, сталося.

Поодинокі люди за столами до себе за стіл бабу Густину кликали, як міченість, виокремленість уже. А вона вгиналася чомусь, у першій хаті із місця на місце тупцялася, а мо’ зо сну іще прочумлювалася. Довго і не пройшло, як над вікном прошмигнуло щось, зір її завважив тінь рухому, на око нависаючу. Двері сінешні рипнули, на порозі ізнов Ганна з’явилася. Руки заломлені, сльози ллються і збудження велике, сильне. Голосить і примовляє одне й те ж усе:

– Ох, бабо, бабо! Ох, бабо-бабо!..

А нічого більш не говорить. Із тієї хати з-за столів дехто встав, порога переступив, подивовується і каже:

– А ти ж кажи, що?! Чого ж ти голосиш оно?

І тоді Ганна іще драматичніш руки заломила:

– Ох, бабо-бабо! Тож хата ваша горить...

Зирк Густина у вікно. Диму і не видно у прозорій ясності погідного весняного дня. Одні червоні язики полум’ям хату з усіх боків лижуть. І де стріха була – одні ребра кроков і лат світяться, і язики червоні їх лижуть.

Не виявляла драматизму баба Густина, рук не заломлю­вала, не голосила, з місця, можна сказать, не зрушила. Лиш підкореністю грізною упокорено лице переінакшилося, як придивитись пильно. І сльози із віч повільно рухалися і долі скапували.

Від хати осмалки залишились, як казала баба Густина. Зруб недогорілий осмалений залишився. Наверх толю натягли, і там баба собі лежанку зробила. Нова ситуація узаконила бабину сміливість ночувати в чужих людей, бо дочка із зятем та виводком чималеньким, але шкодливим, не одних сусідів поміняли (де хати тимчасово порожні стояли), коли у селі, у місці роздоріжнім, від якого усі відмовлялися не один рік (погорільцеві відмовлятися не личить), їхніми та громади зусиллями нова хата збудувалась. З висоти пережитого споглядаючи, а наразі зором у плин грядущих днів проникаючи, скажемо, що Густина у нову хату тільки помирати прийшла. А так. Як тільки доччина родина велика у новий дім в’їхала, перебралася, прийшла надвечір переночувати і Густина. Але одну ніч тільки і переночувала, – уранці й померла.

У роки ж ті, коли хата будувалася, у дні літні, у дні теплі, і дня не минало, щоби не навідувалася баба до осмалків своїх – щодня, можна сказать, навідувалася. На городі поралася. Там маки у неї червоні цвіли густо. Та найблагісніші миті, моменти душу прояснюючі наставали тоді, коли вона на осмаленому порозі перепочити всідалася. Отак в полудень сидить вона на порозі. А тиша доокіл неймовірна. Товар, де пасся, позаганяли уже. Прозорість і ясність висока. А от одного разу, коли вона на обсмаленому порозі сиділа і станом душі своєї умиротвореної тішилася, голос ізвідкись, із небес чи з кущів кропиви – голос пролунав:

– А ти ще довго сюди приходитимеш?

Стрепенулася баба, отетеріла, на город під маки вийшла. Прислухається іще. Нічого більш не чуть. Ізнов у двір вертається. І голос той самий ізнов пролунав:

– А ти ще довго сюди приходитимеш?

Але вже більш і не говорило. Ні того дня, ані ніколи більш.

Про оказію оцю полуденну, про пригоду свою он і яку розказувала баба Густина кожному зустрічному. Мені розказувала. Вислуховувать її усі вислуховувати зупинялися. Але по тому, як легенька усмішечка у багатьох із лиця до вуст збігалася, концентруючись, а в очах бісики, лукавинки запалювалися, згарцьовували, ясно було, що не усі отако простосердо і брали на віру ці розповіді. Та все-таки увіходило щось і там зоставалося, свій настрій клало.

Давненько нема серед нас, живих, баби Густини, а де хата її стояла – не впізнати, слідів тих не відшукати зором, уявно – хіба, і межі позникали попереорювані. Глибоко у краях наших опівнічних зелених, у місцях цих меліорація орала, плужила, намул родючий у глиб недосяжний, у зникнення наче занурюючи, доверху рудявину, жужель місцями вивертаючи. І не ростуть тут більше уже трави шовковії, і ятлівник не росте. Осока росте, і бадилля, бур’яни, тут колись небачені поміж ними, цвітом зір вони мо’ і звеселяють, але на смак худобі недобрі. Не пасеться тут ані худоба рогата, ані коні не пасуться. І сіна із місць цих не їдять – рудявиною пахне, тхне воно. Люди косить його косять, але на підстилку хіба, чи хліва знадвору обкласти, утеплить. Звередували вже, у дні передвесняні, у роки сутужні голодною худоба стоятиме, солому саму, стріху їстиме, а сіна цього такого в рот не возьме. Роки минають, чверть віку вже, а рудявина, меліора­цією вивернута, не міняється, намулом не обростає, і трави не інакшають, хіба на пагорбах де. Сказав же хтось, що луки витворитись тілько через століття і можуть. Але у цім місці луки, сіножаті, може, уже ніколи не витворяться, не повстануть ізнов ніколи. Нищення землі, у твориві якої відбився високий замір Божий – найтяжчий людський гріх.

А все ж, навідуючись туди, буваючи у місці тім, ополудні літнім яснім на самоті не раз звідати мені доводилось стани душі такі незвичні, переживання неясні ще. Тиша вистояна літня полуденна доокіл, з дитячих літ відчута і спізнана, але не осягнена. Світло жовте удалині міражами зависає. Спогади про вечір із дитинства, про брата і розповідь його іде, спогад про Іваниху і уже із дорослих літ іде. І от раптом передчуття такі дражливо-лоскітні із середини власного єства пробиваються чи з високості жовто-прозорої линуть. Передчуття дивні такі, що статись ось раптом має і щось незвичне, що станеться ось зараз воно. Що зараз із осоки, із трави рудявинної очі виразні, як людські заблищать, і чорненьке щось покажеться, як кіт воно завбільшки, а не кіт. Або що ось ураз голос несподівано пролунає, і не знати звідки – з кущів кропиви, яка й після меліорації тут залишилась, не вигибла, а чи з небес, з високості жовто-прозорої.

Багато іще із Всесвіту, із дооколу нашого благодатного барвного ймовірних подій несподіванкою своєю заставляють нас оглянутися, на подивування грядущі єство наше загострюючи.

Якось після дощу серпневого, що загусаючі барви передосінні змив, випрозорив, оновив у надвечір’ї уже заявленому, але за сонця розпогодженого у хмарах на небі іще, думка до мене надійшла, у думку стукнуло мені раптове: “А піду но я на годину хоч у посадку, в Борок піду. Може, гриб котрий із’явиться, вільгістю із землі до життя поклика­ний”. Під шатами посадки рядками рівними серед сосон, що на крокви уже годяться, завважую, як ліс росте одночасно із плином життя нашого, але незалежно, а ми і не помічаємо, не догадуємося про це, не завжди завважуємо. Думка скоки робить. У дитинстві після лісу великого у війну зрубаного тут сосновий самосів вигнався був, а поміж ним береза, верес поміж ним. Пізно восени, як паша бідніє, худоба і верес їсть. Вітер сильний вишумлює, але угорі поруч і у світі десь, а ти лежиш на вересові горілиць захищений од вітру, і небо сіре хмарне до тебе наближається. Вишумлювання вітру пообічне, тебе недосяжне, лиш імпульсами зволожуючими тіло повнить, і чутно поетично стає, як захищеність повнотою і упевненістю осягається.

Ізнов – думки зіскок. У Київі в “Академкнизі” я книжку античного автора перегорнув, і зір мій слово “ліс” у тексті на якійсь-то сторінці вихопив. І це зацікавило, заінтригувало мене. Думка попливла: “А який він тоді ліс і був ув античності, ліс, якого вже нема, у вугіль який мо’ уже перетворився. Що росло, дерева, кущі які в лісі тім росли, ягоди, гриби чи були. І звірі які водилися, і птаство яке співало. І які дороги та стежки у тім лісі попрорізувані були, і чи шишечки на дорогах лісових валялися, а коли на гілку суху наступиш і як хрусне вона, то чи луна відбивалася, відгукувалася. І як, що почувала людина, коли тоді під шати зелені ставала, коли в античний ліс давня людина входила”.

Ще й іще думки пливли. Хоч, за моїми статками, і дорого книжка коштувала, я купив її. Дома уважніше, прискіпливіш перегорнув, перечитав кожну сторіночку зосібна, і окрім того єдиного принагідного слова, я про ліс і не знайшов там більш нічого. Але не жалкую, що книжку взяв. Я часто на неї дивлюсь, і тільки-но погляну, так плин думок знайомий, повторюваний розростається, і поетичність з античности у собі несе. І дорога мені ся книжка, і не шкодую, що купив її. А от що п’ять літ тому книжку листів Томаса Манна про мистецтво не взяв, грошей пошкодував, жалкую, щораз жаль прохоплюється, як ту книжку де побачу або згадаю про неї.

Іще – думки перескакування. Згадую, як описував щасливі моменти збирання грибів Олексій Костянтинович Толстой. Із узвишшя в долину спускаюсь, із долини на пагірок сходжу. А гриб хоч би який не показується. Момент не той, щоб ми зустрілися. Заглиблююсь. Надвечір’я в лісі про себе виразніш заявляє, скоріш про себе знати дає. А ряди сосон рівні й тихі. Углибінь побігли, углибінь темну ведуть, темніючи там уже самі. І от раптом прошмигнуло щось на рівні стовбура від землі, на людському рівні, на рівні людини тобто. Чи мо’ на очі щось насунулось, а я вже зупинивсь, застиг, думкою, імпульсом, імпульсом, вірніш, пронизаний, сконцентро­ваний: “Снігова людина, не інак. От і сталось. І до зустрічі не готовий”.

А то іще одного разу було. Теж вистояного серпня було, але ополудні. У дворі сонце крізь сухе в’язове гілля виокремлювало підкреслено приречену реальність моєї самоти. Та серце, серце іще із рокованою реальністю змири­тися не хоче, воно із середини єства стишеного поривається чекати іще чогось, когось. Я поза коморою завертаю, у садок іду. Яблуні яблуками білими із полуденности часової й просторової сад заполонили, сіяють, затишно, як в Едемі колись. А коло середньої найкрасивішої розкороненої – о, леле! – чоловік стоїть, яблуко найбільше замірився зривати, зірвати, да так і застиг. Трохи вищий на зріст, аніж ми. Але у шерсті увесь. І запахи вітрець легенький невидимий доніс. “Снігова людина!” – думка тільки пронеслась, луною по лужках прокотившись, а його вже і нема. І слід уже щез. І очі протираю від несподіванки я. А потім щоразу уже, коли я за комору завертаю і в сад іду, і не вистояного серпня навіть ополудні, і за пори кожної, то так і думка пронесеться, по лужках розлягаючись, “Ось зараз і станеться мільйонами людей очікуване”.

Як уже Батька не стало. Як Батько відійшли уже. Зі сну почулось було на світанні мені, що Батько з кийочком у дворі стоять, у двері сінешні стукають – і голос їхній чуть: гукають. Очі розплющив я, на стелі сірість передсвітанкову зір мій завважив, по хаті – відтак. Зорієнтація свідомости діткнулася – з постелі зіскочив я, відчиняти побіг хутчіш. “Бо мо’ вже і довго ждуть, гукати стомилися”, коли біг через обидві хати у сіни, думка ішла, провинно обов’язок у моїм єстві накла­даючи. Двері миттю уже відчинив у передчутті несподіванки. Вільгістю лиш війнуло запаморочливою, зір у просторовости об сивий туман уперся, а на отаві щедру сріберну росу завважив, виокремив.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка