Андрій Кондратюк



Сторінка30/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   42

– Антересно, вышь, получаецца. Здеся же мост должон быть и дорога...

Ай, пощо прибульці, як свої ж таки селяни краю нашого із дооколишніх сіл та хуторів того ж року на Чудо звісткою про різанину нажахані, як тікаючи на Лумчу, прямо на сі зелено жабуринячі стовпи і перлися кіньми. Батько наш хрещений Денис, наприклад.

– Та же тут, куме, моста нема... – осміхнулися легенько Батько наші.

– Ат... Звиняйте, куме. Бог пам’ять відібрав... – пошкріб кум Денис потилицю та й ліворуч собі, повйокуючи, на піщане перемілля завернув.

Уже улітку 1941 року. День стояв такий олов’яно похмурий тихий. Крізь низькі застиглі хмари на землю тривожні передчуття сочилися, спадали на голови хуторян і жахаючими видіннями оповивали їх. Батько щось то в клуні робили, поралися. І от зостановилися вони посеред роботи своєї. Гудіння безперервне упевнено наростаюче, посилюване слух їхній завважив стривожено. Наслуховують зупинені Батько, робота із рук випала. У клуні за стінами, хоча й просвічуваними поздовжніми шпарками, не розібрать, із якої сторони гудіння посилюється. Вони надвір вийшли. Да так і застигли посеред двору. Овва! Ховатись уже нема часу. Дорогою у світ зі світа мотоцикли чорні прямісінько на хату у двір один за одним ланцюжком безперервним хвацько упевнено пруть. Перші ось і коло Батька вже. Біг свій нестримний гальмують. Гонористо зіскакують. І навіть не те щоб тобі “добридень” чи “здрастуйте”, а на Батька й не поглянули, до Річки проз хату один за одним рядком упевнено виклично спрямувались, немовби й не хазяїн ось посеред двору стоїть, а вони хазяї обійстя сього. Тільки десь то на час відсутні були, і от застали, повернувшись у дворі злодія, злочинця маленького – Батька нашого. Довго на березі Річки, унизу на Болітці і не опарились. У двір до коней своїх залізних – мотоциклів чорних вертають. Назад, як і туди, – шнурочком. У зелених строях своїх поставали й лицями своїми вп’ялись у Батькову поставу посеред двору. Вони як хлопчик зляканий заскочений перед ними розгублено стояли. Перед зброєю людина завжди стає маленьким переляканим хлопчиком. Важкий тягар повсякденних дорослих клопотів тут ніби полишає людину, і перед одиничністю єдино можливою вибору вона й уподібнюється хлопчикові.

Зашварготали, загелоготіли щось, а не по нашому. Ясно ж, що німці. Від нерозуміння, більш від неможливости щось у відповідь сказать жахи охопили Батька щільніше, обідками наче стискують. Якби сказать що – все одно надія на порозуміння степлювала б. Що вони хочуть? Ах, он що. Один із шкуратяної торби пласкої бомагу дістав. Розгортає її учетверо складену. Сині, червоні, жовті, які ще там прожи­лочки зміюваті, немов на руках прожилки сині численні в старого діда Ковша Василя, замигтіли перед Батьковим зором. Карта географічна, мапа. Моста шукають. Он воно що. Тут Батько й посміліли, рятівне кільце перед ними у безодні безвиході й одчаю обернулося. Й вони ухопилися за нього. Із місця з-посеред двору зрушили занімілі. Й упритул майже до німців наблизились. Із стану занімілости й безмов­ности вийшли, зактивізувались в думанні і рухах своїх. І мовою своєю говорять голосно, і рухами, покивами рук, ушвидчено на мигах на Грудок показують. Аже німці туди свої погляди перевели – схоже, щось то з тієї Батькової мови на мигах розуміть починають. Уже й самі з місця зрушують. А Батько на мигах напружено ізнов пояснюють, головою ушвидчено заперечливо похитують. Був, мовляв, колись міст – нема тепер мосту. Погув. Очевидно, Батькові пояснення виразними й дохідливими були, що їх саме так і німці зрозу­міли, витлумачили. Бо на Грудок вони прошкувать не стали. Й не затримувались довго. Коні свої залізні – мотоцикли чорні – у супротивний бік повернули. Й дорогою у світ погуркотіли, понеслися. І як віддалялися вони, як гуркіт уповільнювався, затухав, так улягалися тривоги Батькові, а думи їхні з безодні жаху на води тихі розпростиралися допоки.

Але міст той злощасний на картах географічних, на мапах із глибини часу ще й не такі неприємности вичворював, ще й не такі жахи зі зниклости своєї стовпами понад­щерблюваними, жабуринням зеленим мутним укритими, наганяли на хуторян наших.

На міст цей темної глупої грудневої ночі напередодні Різдва у Пилипівку 1943 року рухались за своєю мапою партизани-ковпаківці. Возами, валкою рухались вони. Велика валка, видно, була. Річка уже місцями поперемерзала. Місцями на переміллі іще вода бігла, жебоніла. Перші підводи, напевне, точнісінько в акурат за мапою і рухались. Вони на стовпи давно ізниклого мосту, жабуринням зелено мутним укриті, першими і наткнулися. Коні попадали, в грузявину засмоктувать їх почало. Вози рипіли натужно, тріск видаючи із себе відчаєний. Рейвах зчинивсь неймовірний. Гамір доокіл темряву полосував. Інші підводи розбрелися по боках – ліворуч, праворуч, і вже в інших місцях сунулися річку перетнуть. Дак в стрим’я ізнов і собі втрапляли. Коні падали. Розпрягали декотрих, і вони вже на тім боці порозпряжені опинялися.

Чи то спересердя, чи то за якимись іншими порухами партизани по хатах хутірських розбрелися й скрізь чинили майже однакове, що і в нас. А в нас у хаті в кухрі сорочки які, рушники, та будь-яке манаття полотняне чи крамове підряд із собою брали. Двоє у комору пішли, а ще двоє на гору полізли. Із гори вони Панасову сорочку вишивану вже несуть, якби самі і вишивали її, і піджака синього із коміром хутряним несуть. Його Панас на зароблені у жнива в пана гроші собі справив. Панас мало не плаче. Як-не-як, шкода. Мати із сльозами умовляють, щось, ну, хоч піджака синього із хутряним коміром позоставить. А Батько тим часом до хитрощів удались. Вони тихцем-тихцем, хамуль та хамуль, і вже надворі опинились. Хліва надумали, поки суть да діло, потаємно украдьки прочинить, да щоби коня випустить, щоб пішов він собі тихесенько крадьки, да й ізник у темряві, переховався в темряві до ранку, заки вояки перейдуть. Ай, здригнулись аж Батько: хлів відчинений. Вони у хлів вступили. Лап, лап руками по стінах – нема коня. Лиш паспорт від нього лишився, написаний 1940 року. У дитинстві я любив його перечитувать. Дивно так. Нема от коня, а паспорт на нього є. І всі описи тут, тактико-технічні дані. Іще й мерином його названо. Десь то той паспорт і тепер серед купчі на землю зберігається. А кінь?! Ай, де вже той кінь. А втім, може, десь то і валяються іще кості, і шкуратяне одіння добротне дороге, плащ комісарський, на комусь то у натовпі змигне.

Уранці, як розвиднілось, як у нові походи відійшли ковпаківці та стихло як довкола, і сивий туман над хутором порідшав, диво дивнеє завважили хуторяни в Надріччі. Береги круті й на переміллі скрізь пообвалювані , сіножать попримерзла в розгрузле усе чорне перетворилась. Рейвах такий у Закутку витворивсь, що і не сказать. Наче побоїсько пронеслось, а не звичайна така собі переправа. Льодок тонкий прозорий з темною грузявиною змішавсь, стирчить усюди. А в двох таких місцях грузьке дно засмоктало дві клячі. Це вже потім хуторяни додивились. Тільки гриви їхні, вода, що зчистилась, випрозорилась, розмаює.

Про ту темну глупу грудневу ніч недавно Левкова Євка розказувала, спогадувала. Як усі інші вояки по кутках і закутках у їхнім домі шастали, що б іще можна забрать було, то мати їхня на табуретці на кожухові усілася, і один вояк із нею усе борюкавсь, вовтузивсь, щоб її із табуретки зіпхнуть, та кожуха забрать або висмикнуть як його. Та мати Євчина міцно за табуретку вчепилася, усі свої сили в одне ціле­спрямування зібравши. Бачачи її войовничу ревність, ковпа­ківці й не стали надто на своєму наполягать. Бо якби вже так захотіли, то і висмикнули б і з табуретки потурить могли б.

Отак і зберігся, уберігся той кожух. Рештки із нього до наших днів дійшли. Міль була по краях його об’їла. Але з позосталої овчини років п’ять тому Левко і собі кожушка пошив, а зверху зеленою, як воєнна, матерією обшив.

Іще Євка тоді розказувала, що як ходила вона із матерою своєю опісля до Річки плаття прать, то по Річці скрізь щось позоставлене валялося: солома з сіном перемішана, попере­ломувані кілочки від драбин, орчики навіть. А по льоду і в стрим’ї жінки, що плаття прали, знаходили порозкидувані коржики, пряники, цукерки, папірці від цукерків. Місцями вони у лід повмерзали й манили з прозорости льоду.

А я от зараз міркую собі, думка тече: “А де ж то вони могли в ту жорстоку пору воєнну пряників та цукерків подоставать – скарб той неоціненний нашого дитинства – перед тим як порозгублювать їх?”

Але й опісля ковпаківців на цей міст давно неіснуючий, як на надійну переправу, іще хвацько прошкували, пхалися в походах чи маневрах своїх вояки уже регулярної Червоної Армії. І карта географічна, мапа із прожилками численними, кимось то десь то складена, так упевнено бадьорила цілеспрямованість духу у походах їхніх.

Це ж одного разу тоді хтось то із старшини вояків тих, золотопогонний, здається, уже, а як ні, то скоро стане таким, підносив до Батька і до сусіда Івана Ковша барвну карту з численними зміюватими прожилками своїми і казав:

– Злюшай, хозяин, а здеся мост должон быть?!

Восени в 1949-му, 1950-му, 1951-му роках, у вересні, коли пожнивні поля осиротіло пожухлими стояли, сіножаті від отави звільнялись, а озимина лиш рожевою поки що вруною пробивалась, у нашім краї проходили великі маневри. Цього моменту ми вже чекали. Простір спершу сповнювався неймовірним гудінням. Усе никло перед цим гудінням. Наш зір нетерпляче насторожувався. Нарешті на трактовім шляху появлялися машини. Танки з дишлами спереду незвичними. Найбільше наше подивування викликали машини-чайки, що от по тверді земній зараз їдуть, але можуть і плисти по воді – крила мають. Сі незвичні й непрохані прибульці сунули одно за одним трахтовим шляхом з полудня переважно аж до сутінків безперервно. А в сутінки вони свої вогники засвічу­вали й по менших розгалужених дорогах, по полях розбре­далися. Як завмирало серце надворі коло хати ув осінніх сутінках стоять затишно й зором своїм і очікуванням ті вог­ники, немов духи далеких космічних пришельців, зав­важувать. Десь то з ліска, де намети розставлювались, голос радіо доносивсь у павзах тиші вечорової, ну, геть, як чисто людський.

Після присутности танків і машин численних поля й сіножаті пориті ровами, покопирсані сильно зоставалися. Особливо ж посмуговані сіножаті були. Вибоїни й рівчаки місцями тут не засмоктувалися протягом років. І коли йдеш, бувало, такими місцями, то й натикаєшся на ті вибоїни, зашпортуєшся в них, падаючи інколи, дак тоді і згадуєш про ті маневри.

Це ж під час маневрів 1951 року, здається, у нас ночувати зупинився один капітан. Дак от увечері при світлі затишнім лямпи він вийняв із шкуратяної планшетки (ах, як тоді вражали мене, зворушення сильне на серце клали отакі планшетки, як місце тимчасового осідку, перебування у полі в дорозі десь найціннішого скарбу – паперів) у скількісь то складений великий аркуш грубого добротного паперу та й став при нас його розглядувать. Голубі прожилки зміювато переплелись. Карта, мапа. Мовчки розглядує капітан. А ми мовчки заніміло насторожуємося в урочистій миті розгляду­вання. Павза, тиша напружена очікувальна застигла і висить під стелею у синім лямповім світлі. Капітан від карти проглядування, розглядування її зір свій відвів, на Батька погляд кинув. Нитка поміж ними простяглась, видовжилась, і тремтить, напнута. Ось очікування тремке, апогею сягнув­ши, і уривається, лопається:

– А у вас, папаша, здесь мост должен быть. И дорога. На карте, на мапе, как вы высказываетесь, есть он???

Капітан згодом мене завважує, я в центрі уваги стаю, об’єктом переключення розмови на іншу тему стаю. Завва­ження на мою здатність до навчання спадає. Знічуюсь я, а про мене все мова. Капітан каже, що мені у середній і вищій ще школі вчитись треба, і тоді доведеться мене до міста віддавать.

Знеохочено, чи удають так тільки, Мати відказують:

– А хто ж тоді і робить у полі буде, як всі вчитися пойдуть.

– А вам какое, мамаша, дело, кто работать будет, лишь бы ваш не работал, – так одразу й відказав на Материні слова капітан. Схоже наче, що відповідь та вже наперед до питання уже заготовлена була.

У ті й пізніші часи я не раз чув сю фразу, ніби вивчитись – це вже не працювати, і насамперед у полі не працювать, з вилами тобто. Ай, ще недавно зовсім донька одного нашого сельчанина, вийшовши заміж у віддалене село, супротив чоловіка благовірного заставила батька свого змурувать їй хату у містечку, бо у віддаленім селі що вона і робитиме. “Я ж з вилками в поле не піду. І телятам крутить хвости не буду. І не пастиму овечок по взгір’ю”. Але і тоді, і в пізніші часи як дивно, а й боляче було чуть мені, вислуховувать оці сентенції, немовби праця у науці – після науки – це вже й не праця, а одне тренування в лінощі. А як же і тим, котрі в полі будуть, та почуваться собі.

Але, ах, капітане, у сонячнім літнім теплі на хуторі, коли ясний барвний світ для мене довкола увесь мертвий застиг, що й словами цього не передать, і пам’яттю до нього, мабуть, вертатись не треба. Одну хвилину пережити в замішанні душев­нім сильнім – це ж як цілу вічність перейти було. А хвилини ті в номінальнім вимірі стояли – не меншали, не меншало тобто їх. І як от стільки вічностей пережить, попереживать. Діться де від світу і Матері. Усе те й діялося, відбувалося на очах у паралізованої Матері. Висохли зовсім вони, маленькі стали, а розум такий ясний, що і не передать. Кожну рисочку зором своїм і розумінням своїм на моїм лиці і ув очах моїх зав­важують. Ах, а я що бачу. У прекраснім манливо світі вінця його – людини – вже нема. Вона стан деструкції неймовірно жахливої проходить – жили її численні у проглядуванні моїм, розширюються, набухають варікозно. Й сутність уся людська ними темною кров’ю стоячо загуслою височується. І я стою у світі апокаліптичнім уже поза межами життя і смерти. Й що діяти із собою придумать не можу. Подіться де. Ах, се вже потім, згодом доконечно збагну я, що від власної душі людині не втекти. А тоді моя загнана у кут, зовнішніми чинниками поруйнована хвора свідомість шалено шукала виходу. Вода. Так, тільки на її дні і можливий сховок від світа. Я навіть уявив, як той світ суцільною жовтизною просвічуватиметься крізь густу напівтемінь. Це вже 1973 року я прочитаю “Доктора Фаустуса” Томаса Манна, і подивує мене точність описів, коли й Адріан Леверкюн схожого виходу шукав. Тоді ж, у 1969-му, отямлення на мене після того зійде, як скажуть Мати “То ходім разом”, і думка назустріч побіжить “А Річки ж то нема, її перекопали. Рівчак мілкий”. І в якійсь то миті вийдуть із себе і Мати, сльози заблищать безпомічні ув їхніх вицвілих очах, однією рукою хапатимуться вони, лівою рукою, за густо коричневий том Словника Бориса Грінченка, й недужа права рука їхня здригнеться у безпомічности своїй, а голос їхній затремтить розтривожено:

– Я ці книжки зараз у піч повкидаю. Я спалю їх, бо се вони довели тебе до того, се вони погубили тебе. Се наука до того тебе довела.

І враз наче свідомість ясна колишня вповні повернеться до мене, так послідовно логічно заперечуватиму я Матері, що аж переконливістю раптово дійме це їх:

– Ах, мамо, книжок не чіпайте. Бо не винні книжки. І наука тут ні при чому. Се вони мене погубили, се вони мене то такого стану довели, що ані жить мені, ані вмерти.

Мати спокійно відвели свою ліву руку від Словника, як від речі справді безневинної, а поважної скоріше. Й ліва рука їхня від тремтіння заспокоїлась.

Але не в тім, звичайно, річ. Думка моя ізнов до давно неіснуючого мосту біжить. В усі часи я інколи над ним розмишляв. Я о тім розмишляв, а як же воно й виходило отак, щоб давно неіснуючий міст да й заносили одностайно в свої карти, мапи різні воєнні з’єднання і взагалі угруповання збройні від різних держав. Хто ж то і коли ті зйомки геодезичні того мосту да й робив. Щось то ані Батько, ані сусіди-хуторяни не пам’ятали. Яким же чином да знак мосту давно неіснуючого на карти ті перекочовувась а як дійсний, існуючий?

Якось то ранньо березневого вечора, коли на ніч іще брали густі морози, а вдень вже дихало справді весною я по радіо (репродукторові) на п’ятому поверсі “хрущовки” на Сирці слухав скорочений репортаж-звіт про перебіг сесії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Про органи безпеки ішлося на тому засіданні. З пафосом піднесеним виступали там орателі. Навіть радійно можна було розпізнать зактивованість їхніх побуджень. Сопричетність до названої державної інституції по голосах їхніх і радійно угадувалась. І слух мій на суцільну увагу обернувсь. Так вже ревно захищали виступаючі сю незамінно важливу суспільну установу, без якої жодне сучасне цивілізоване державне утворення обійтись не може. При цьому підкреслювалось, особливий наголос робивсь (і радійно його розпізнать можна було) на виключній безневинности, сказати б, гуманному винятково ставленні до окремішнього індивіда, до особистости кожної, можна б сказати, навіть про турботу виняткову сих окреслених органів про долю кожної людини зосібна. Ах, якщо й були в минулому помилки, то не в тім органи та працівники їхні винні були – винні ті були, кому ці органи служили. Бо ж покликання їхнє – се давати виключно об’єктивну інфо­рмацію і боротися із злочинцями, підступи ворогів унеможливлювати, знешкоджувати їх. А щоб успішно цю роботу провадити, нам треба бути на рівні зразка високо­розвинутих цивілізованих країн. Тобто не відмовлялись від послуг позаштатних працівників – тих, що прагнуть за покликанням своїм внут­рішнім, співпрацювати з органами. Отож, така думка бриніла радійно навіть, угадувалась, здається, висловлю­валась, що органам законодавчо треба надати найбільші права і повно­важення, щоб чистими руками, холодним розумом і гарячим серцем, чи як там сказано колись було, могли вони працювати найбільш активно творчо задля блага держави. Як це поставлено у високо цивілізованих країнах. Бо іншої турботи, окрім захисту великих державних справ, в сих органів і нема, і буть не може.

Гай, гай, тут моя думка зіскок робить, зробила, і знов про мостик наш мої розмишляння потекли. Ай, добре, а хто ж то позаносив знак того мосту на карти всі різних держав. Очевидно, хтось перший, геодезист якийсь колись поставив знак існуючого іще мосту. А всі інші карти, мапи уже похідними від тієї однієї були. Добре, покладімо руку на серце (але не судіть нас за злочин навмисний і доконечний, бо лиш здогад висловлюємо), хто ж то й міг одну карту да розтира­жирувать по всіх армійських з’єднаннях, як і не органи мо’ окреслені оті патріотизмом високим. Добре, але нехай би після першої помилки да її і виправлено було, адже коли помилка ся у переправі, у поході звершувалася, як клячі грязюкою засмоктувало, це вже потім бистра вода випро­зорена їхні гриви розмаювала, то, напевне ж, і були присутні тут представники тих інституцій, або хоч їхні позаштатні співпрацівники за покликанням. Чому ж бо за їхніми подан­нями да не внести виправлення у мапу. Ах, але то вже інша функція, бачте. Одне діло, закодоване крадійство насамперед, про інтереси й доцільність це вже думать треба.

А поки думка моя у відхилення пішла була, тим часом Батько у тім давно минулім часі уже від стовпів пощерблених, жабуринням зелено мутним укритих мосту колишнього відійшли, віддалилися від місця того. На однім переміллі через покладену дошку вони вже Річку перейшли віддалятись углибину того боку почали, на пагірок один піщаний ступили. Зупинились, й на хату свою оглянулись, на поле. Поле своє у трикутнику малім, що його землемір лєнтою відміряв, розглядують. “Як мало. Що ж тут є і поміж дітьми ділить, як повиростають?”, – думка їхня стривожено із місця зрушила. А зір їхній красу весняну неймовірну того поля ловить. Доокіл увесь, як на долоні перед їхнім зором пославсь. Елегія, спокій такий на всім, що поміж небом та землею лежить. Села, хутори, хати біло білені крізь галуззя виразно чорне врочистістю свята очікувально прогля­дуються. І от завважують собі Батько розумінням своїм, що із малюнка, який перед зором їхнім розпростерся, лежить, а нема місцини красивішої, серцю любішої, як їхня латка, трикутничок от сей, до Річки котрий основою що приліг. Таки нема. Немов краса уся з усіх дальніх полів та закутків у сей закуток зібралась, тут сфокусувалась.

І так ясно празниково стало на Батьковій душі, так випогодилось у думках їхніх, так легко зробилось. І легкість така висока увійшла у їхнє єство із розвеснянених полів, із небес, із світу. Й тому хода Батькова була така нечутно легка. Самі ноги несли їх. Усе ішли та йшли вони уже тим берегом понад звивистою Річкою, із згірка у видолинок спускались, із видолинка на згірок піднімались. Усе далі й далі од обійстя, од поля свого віддалялись. Оглядалися не раз, і краса осідку їхнього не затулялась серед інших піль, не губилась на відстані. Так виразно проглядувалось, хоч хата й клуня меншали з віддалення, іншими вже боками своїми до Батька оберталися. Отак відійдуть, віддаляться углиб простору та й обернуться назад, лицем до своєї хати. Постоять якусь то хвилину, полюбуються, та й знову ноги самі з легкістю неймовірною уперед несуть їх. Ось і на пагорб високий, на гору білу вибрались. Не знали тоді ще Батько, що гора ся так і називалась – Біла гора. Пісок тут сильно білий, суцільно білий. Такого білого піску нігде не було у цілім світі. При­наймні Батько нігде такого білого піску не зустрічали, не бачили. Біле тихе сяяння від цього піску випромінювалось у світ, ізвідки й не подивишся на гору, із якої далини і не засягав ваш зір. Проз Гору Білу піщану дорога проходила. Через Річку. Але моста тут уже не було. Хоча, може, колись і був, бо праворуч у мулкій чорно ямі де ми вже в 40-х та 50-х роках купалися, теж стирчали при річковому дні чорні пощерблені пеньки. Пірнувши одного разу, я був сильно розбив собі голову, і місце те глибоке але мулке чорно вже більш ніколи не принаджувало мене, а дивилося кожного разу на мене недоброю втаємниченістю.

Дорога, скільки й пам’ятають її, уже проходила, спуска­лася з Білої гори трохи правіше на перемілля глеювато піщане і тверде. І вода тут бігла вже завжди прозора. Як переїде, бувало, хто, то мутність і стоїть недовго, повихриться тем­ними вихрами своїми, да враз і випрозориться, і женеться собі ізнов чиста да прозора така, що і маленькі рибини зір твій завважує, коли вони табунами упевнено супроти води свою путь прокладали. Так несподівано радісно було в гурті малих і більшу, велику рибину завважить, як вона крадьки ушвидчено, підкреслено хутко перемілля перетинала.

Батько на самий вершок Білої гори зійшли, вибрались. А тут уже й зупинились надовше, розглядувать стали. Спершу свій хутір. А він же, як на долоні унизу пославсь. Усі пороз­мірювані землеміром поля, що зі сну зимового от пробу­дилися та дихають життєдайно, п’янкі пахощі у простір аж до неба випромінюють, ллють, – усе аж до Правої дороги видно, усе прозоро виразно проглядується. І хутори дальні, і село ліворуч зі своїми садками пишними, крізь густе галуззя яких чорно очікувальне біло білені, як із казки, хати прозирають, осміхаються. І цвинтар на краю села у дубині міцно високій густій. Хрести і пам’ятники лиш декотрі біліють, сіріють, проглядуються.

Праворуч Батько опівніч лицем повернулися. Аж там і їхнє село з-під смужки лісу темно-синього глядить, трубою фабричною вивищується. Але як віддалено, далеко уже. І вітерець прохолодний ізвідти повіяв. Аж непривітно якось. Ах, що не кажи, от своя сторона, а відійшов ти од неї убік, опівнічною стала вона, і вже холодом дихає, повіває. Одвернули лице своє Батько од матірнього, батькового місця на землі і на свою хату, на поле своє, Богом для них дароване і людьми позоставлене, обернулися, осідок свій новий роззирають. Милуються ним. Ну, краса невимовно яскрава, аж дух захоплює, і словами того не передать. Увесь Божий світ такий просвітлено привітний, що обнять його в безмежжі цілим своїми руками хочеться. Але от своя латка того поля серцю найлюбіша, своя хата вже рідною стала. Се місце незамінне, найпрекрасніше на увесь Божий світ. І серцем своїм от відчувають, розумінням своїм усвідомлюють сю виключність. Це вже потім й інші люди цю виключність завважать і відзначатимуть, виокремлюватимуть її. Схоже, що ізвідкись то, із висоти чи із сторони котрої струмнями висока усесвітова краса сочиться, ллється, концентрується, фокусується у місці цім, благістю небесною його оповиваючи.

І аж у цім моменті Батько лицем своїм до схід сонця обернулись, через дорогу увагу свою перенесли. Ай, диво яке, ніби причаєно напослідок уваги Батькової да чекало.

1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка