Андрій Кондратюк



Сторінка31/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   42

От дорога грунтова де вбита міцно, а де піщана сипучо від Білої гори побігла, де прямолінійно, а де зигзагами, кільця роблячи, завертаючи, щоб знову пряму лінію вирівнять. По той бік дороги – се вже інша земля, се одмінність для таких, як Батько, як наш брат, недосяжна.

По той бік дороги Наталія прослалась, мазурська сло­бода. Від Білої навпроти Дубина шапкою стоїть. Се пагірок, що півострів наче із видолинків угору звівсь, від пульсації надр земних вивищивсь і до неба міцними дубами кучерявими піднявсь, проріс. Се тепер крізь стовбури кремезні та гілля густе вайлувате небо не проглядується. А що говорить улітку, коли одна густа темна зелень так шапкою і видиться. Сіножатка із трьох боків видолинково спадисто до Річки пагірок сей оперізувала унизу, обвивала. Посеред сіножатки рів звивисто до Річки прошкував. На сіножатці зелень уже інша, одмінна була, рідкіша й блякліша наче, прозоріша. Навесні рано із чорно мулкого багна жовто-золотисті яскраві квітки до сонця пробивалися. Калюжниця. Ну, яскраві такі, що і не сказать, аж очі ріже. І се принадне надзвичайно видиво було. Й улітку, коли пагірок дубовим листом густо темнів, оторочка сіножатки витворювала укупі із шапкою Дубини наче велику красиву квітку, як ізбоку дивитись. Це вже потім, коли Дубину буде вирубано суцільно, ба навіть пеньки пізніш корчакуваті повикопувано, то гола місцина ця бовванітиме, як бубон, але як пуп’янок, все одно про красу колишню нагадуватиме. Хоч і називатиметься вона уже не Дубина, а Дубинка.

Рів, що сіножаткою огинав Дубину, тут самого себе і завертав, у Річку впадав. А початок його, о, до початку свого рів ще проминав аж три болота. Перше болото було ближнє, друге – середнє, трете болото – дальнє. Воно аж у лісі темнім розлягалося. По болотах осока висока, різна, широколиста і дрібнолиста, з якої щітки для мазання біло хат робили, росла, мочарі одні, купини, поміж ними вода стояла. Болото перше видовжене найбільше було. Упоперек його канави прокопані пролягли. Я ще застав був їх. Вода тут завжди стояла чорна, відразлива мутністю своєю надзвичайною, жабуриння зелене драглисте зверху плавало, таїну страшну жахаючу у мутній глибині ховаючи. У жарке посушливе літо канави пересихали, оголюючи свої торф’яні прямовисні береги. Вода поступово загусала, зникала невідомо й куди, і таїна жахаюча страшна углиб потавала, в надра землі увіходила. На дні грузька чорна багнюка драглиста застигала, булькотіла, дрижала інколи вона. Там в’юни вертілись смугасті, що у сьомому чи дванад­цятому коліні родичання із вужами перебували. Коли ж посуха затримувалась, то грузявина мутна на дні затвердівала углибині, й заступами її перекопуючи, можна було і в’юнів відерце понавикопувать. Бо хоча вони жовто смугасті бридкі на вигляд були та в родичанні із вужами перебували, а в спожиток ішли, особливо ж смакували висушені.

По краях болота вільшинові кущі росли із неймовірно липким листям, подекуди лозняки сиві. Болото се ближнє, а й середнє частково уже ліс хвойний підперізував. Лісу мазурська слобода мала двісти гектарів, як розказували мені Батько. Се був громадський ліс. І пасовиська, що до боліт прилягали, примикали, громадськими були. Для мазурів тілько тобто. Рілля, орні поля поміж хазяями порозподілю­вані були. Кожний мав своє, хто більше, а хто менше. Поля праворуч, південніш лісу лежали, простягались. Се були добрі поля, грунт вищої категорії у нашім краї. Щодо нашого хутора, то гірньо, узвишково розташувались вони. Якось не запам’яталось мені із Батькових розповідей, скільки гектарів тут тієї землі було. Але десь отак кожний хазяїн обіймав її до двадцяти гектарів. А всього хазяїв було штиринадцягь. Усі мазури. Серед імен, що їх так часто по войні згадували Батько і сусіди наші, звучали оці імена – Яньо, Крокусь. Усі вони мали пишні садки, в’язиною, осокориною де-де пообсаджу­вані. Се як оторочки поліських садів. Але най­пишнішим садок був Янів, – він від нас найдалі, а від лісу найближче був. Які яблуні, груші які, а сливи там росли – се нам лиш одним і відомо було. Як товар пасли. Але про те потім. Ще були Кур’яти. Се музиканти були. Вони на весіллях та на забавах в усіх довколишніх селах та по хуторах грали. І найвдатніших та найславетнішх музик не було, та й чи будуть на всім цілім світі, як Кур’яти були. Бо роки минули, а про них пам’ятають, не забули.

У 70-х роках, коли Батько вже зовсім недужі були, і я доглядав, як міг, їх на хуторі, то за потрібкою інколи навіду­вався удень до Данилової Люсі. Вона мала також радіо­приймача “Альпинист-2”. І отак десь на третю годину пополудні переважно завжди заставав я її, як вона сиділа в хаті на ослоні, усі свої хатні справи позоставивши. Й слухала радіо. О цій порі із Польщі передавали фольклорну музику. Лице Люсі ставало зосереджено осяйне. І коли я заходив, то вона, не перестаючи слухати, вигукувала голосно:

– Кур’яти грають...

А потім заходилася вогнистим розкотистим своїм сміхом, простодушним й щиросердо природнім.

Уже десь 1980-го чи 1981-го року, по Батьковій смерти уже, сусід Іван Ківш, паралізованим будучи, коли своє життя спогадував і казав не раз “Воно то і хватило б уже сеї житки” (так тяжко було йому, що аж дивитись на ті муки собі ставало боляче), то розказував якось мені, що серед тих Кур’ятів був скрипаль оден надто вдатний та примітний. Дак то не чоловік наче, а сам сатана був. Він такі витинанки показував, що й не передать. У нього скрипка сама грала. Грає отак грає, а потім підкине у вихилясах угору скрипку, вона у воздусі наче висить і сама грає. А ти дивишся, й очі твої розбігаються. І сам не знаєш, у якім світі знаходишся, перебуваєш.

Одразу ж за Дубиною, посеред поля, невідомо й чийого, подалі від хат височіла розлога, як дуб, груша-дичка. Таких крислатих розлогих дичок на мазурському росло аж три, отак на південний схід від Дубини прямісінько, наче й по одній лінії, й на відстані одна від одної однаковій вони у далеч, у простір віддалялися. Остання груша, найрозлогіша і найпиш­ніша, може, росла ген-ген аж далеко, біля Сліпої Марини, й, схоже, на Марининому полі. За нею уже долина розлягалася. Коли ані хат мазурських, ані садків, ані груш, ані лісу, ані Дубини вже не було (на початку 50-х років селяни наші вже у званні колгоспників усе геть начисто повирубували, порізали), то та іще стояла. Така далека колись, немов би поближчала вона. І от як пасемо ми, бувало, товар, да після спеки неймовірно густої котрогось то дня раптом пополудні затемніє небосхил. Чорні хмари коли вже сонце закриють, небо з усіх боків обступлять, і світ потемніє. Блискавиці яскраві раз у раз розтинатимуть його, вздовж і впоперек різатимуть. У передгроззі, у наближенні, шуму опівнічного раптом вітер сильний пронизливий налетить. І так у тім шаленім світі на долину грушу ту самотню посеред поля кремезну хилитиме, аж гіллям густим розмаюватиме, оголюючи аж доверху стовбур. І в пручанні цім дерева могутнього, у поєдинкові грізнім, така сила вітру, стихії перед зором твоїм виступить, що ось, здається, вирве буревій зараз грушу із корінням та й понесе за край світа темного. Аж страшно було прихистку під деревом тим о миті такій шукать. Щоб і тебе не понесло разом із грушею. Ми й не шукали там прихистку, а бігли під кущі малі або падали ницьма у якусь вибоїну чи копанку, коли сиві пасма дощу уже настигали нас.

Улітку 1983 року одного похмурого недільного дня, коли так у застиглости спокою добре думається, спогадується і мріється, я зайшов був у філіал мистецтв Наукової бібліотеки на Подолі. У стінах старовинного будинку, які пам’ятають Григорія Сковороду, я переглядав альбоми репродукцій картин відомих пейзажистів-клясиків. І от зір мій завважив і виокремив серед пейзажної клясики одну картину. Крислате розгалужене дерево над долиною стоїть. І вітер ним у передгроззі шаленім вишумлює. Така вражально драматична гра стихії. Зір мій і увага застигли в зосередженому прогляду­ванні. І в мурах старого сковородинського (ах, яка се поезія отаку обставину завважувать і відчувать) спогада­лась мені груша-дичка на краю мазурської слободи.

Сі три груші-дички укупі із Дубиною надавали місцю врочистої піднесености і якоїсь небесної високости. Вони наче і направду єднали землю із небом. Вони й слободі надавали осібно поважного вигляду, упевнюючи, що поселення се давнє, у землю закорінене. І стали Батько уже мазурські хати, клуні, двори, садки розглядувать. Ет, що розглядувать. Воно і нехай яке буде, але не їхнє, недосяжне ані за статками, ані за уявленнями щастя й благодаті. Такі невибагливі до світу у щасті своїм були Батько наші на віку, такі незавидющі до чужого, на чуже незаздрісні. Оцю рису їхню, як достойність вдачі, натури, характеру і земної місії їхньої завважив старенький дячок хотинський, коли Батько уже на лаві лежали, а він короткої червневої ночі над ними “Псалтир” вичитував.

Але тої Вербної Неділі на Білій горі стоячи, то до своєї хати лицем обернуться, то до Наталії, мазурської слободи – ізнов. Схоже, зіставляють щось. Ах, таки зіставляли. Вони красу свого хутора, свого поля, землеміром відміряного, зі світом зіставляли. А з висоти, із Білої гори вона прогля­дується. Серце завмирає. Ні, не знайти таки у світі місця любішого, ріднішого й красивішого, як їхнє. Не знайти. Бо краса слободи мазурської, може, й висока, але для серця й розуміння їхнього недосяжна. І тут Батько ловлять себе на думці: “Звідки ж вона, ота краса да в одне місце лине. Ізвідки збирається в місце одне благословенне. Зі світа, з небес, із інших місць. В однім місці з інших місць збирається”. І тут Батько почали простір східний проглядати, прозирати не так зором своїм, поглядом своїм, як душею цілою своєю. Наталію – слободу мазурську – проглядували вони, й обшир, простір той, що за Наталією, угадувавсь. Подлук Наталії хутір наш у долині прославсь, змалів наче, в одній довершено викінченій картині зібравсь, сконцентрувавсь, якщо із найвищої точки дооколу – із Білої гори – дивитись. А сама Наталія – це також наче уже сторона гірня. І ось тут завважили Батько, що із цієї гірньої піднебесної, вважай, недосяжної для їхньої сутности сторони, із висоти, може, небесної да убік хутора нашого золоті струни, а струни срібні понапинано. І руха­ються, і тремтять, і міняться вони. Й усе сутнє довкола про­низують. І Батько на вершині Білої гори у радіюсі їхньої протяжности й дії опинились. І така дивність була їм усе те завважувать і відчувать. Така дивність пойняла Батька. Ось із Наталії, із східньої гірньої сторони, із піднебесся, може, самого, із простору світового да на хутір їхній золоті струни, а струни срібні понапинано. І ось важність яку, дивину яку відкривають для себе Батько. Струнами тими а й чи види­мими тремкими, відчуваними тільки, із простору гірнього, із небес самих мимоволі, а може, за якимись то законами, за повеліннями чиїмись або за замірами високими, для нашого розуміння іще недосяжними, Творця замірами самого от лине, сочиться, спадає на наш хутір одна сама краса. І благість тиха неймовірна. Й оповиває та краса от хату, клуню, увесь осідок їхній, далі по полю розливається, у високости зависає, стигне, золотом промениться, розля­гається, там, де жайворонкова пісня стоїть, а самого жайво­ронка і не видно.

Застигли Батько усім єством своїм на найвищому місці Білої гори, у центрі світу якби. Ушвидчено забилося їхнє серце. І відчуттями незнайомими, не спізнанними дотепер, перейнялася, затріпотіла уся їхня сутність. І відчули Батько у моменті цім, у миті отакій, на місці ось якому незбагненну для їхнього розуміння незвичність і високість духу. Сього не передать словами. Зворушення сильне відтак найшло на них. Дві прозорі сльозини повертілися в очах і впали з повік на білий пісок. І зітхнули полегшено в шепоті Батько: “О, Господи!” Але серце їхнє іще носилось, тріпотіло в усвідом­ленні і розумінні вже яснім, що от із Наталії, з узвишковости на долину, на хутір їхній дивна краса божественна ллється, сочиться, спадає.


Це вже у лагіднім зовні серпні, після Чорнобиля уже, я приїду у свій рідний край, без якого я мовби і не я, і життя без якого мені мовби й не життя, щоб пройтись, ногами своїми поступати, твердь рідної землі свого народження ізнов відчуть. Може, затухаючі сили збадьоряться та й затухання своє позупинять трохи. А як, чув же, що доторк до рідної землі, до землі свого народження може надати й бувалому, втомленому, споневіреному уже мандрівникові життєвого моря імпульсів творення, повернути запал і сили молодости.

Я уже знав, осягав розумінням і усвідомлюванням своїм, що на місце своєї колишньої любови не повертаються. Але незвіданість передчуваних відчуттів все одно манить. Від дороги прошкуючи, я чомусь оминув місце нашого родин­ного хутірського осідку. Я навпрошки у напрямку Білої гори подавсь, спрямувавсь. Місце осідку нашого колишнього ліворуч мене залишилось. Біла гора немов понижчала й не сяяла ідеально білим піском. Усе тут перевернуто догори ногами. І Дубини не знать. Замісто Річки звивистої прекрасної в берегах своїх меліоративний рів прокопаний. Але тут і кладочка якась лежала. Я одразу ж і перейшов через неї, і ось уже на вершині Білої гори стою. Із пагорба униз по долині зір мій побіг. Хутір – прекрасне колись місце осідку людського – щез майже. Тільки де-де горбики маленькі виказують місця колишніх господарок. Земля, що так барвно у пахощах квітувала колись, тепер от сплюндрованою виглядає. Пасовисько тут. Немов орди завойовників страшні пронеслись тут в імпеті руїнницької агресії своєї. Сили розбурханої непогамовної ані чим, хіба наслідками розбишацьких наскоків своїх. Орди татар, монголів і татаро-монголів, орди Чінгіс-ханів пронеслись тут. Тут руйнація остаточна, доконечна, плюндрація незворотна, неоновлю­вана. Бо коли перекопують Річку, то се не просто течію її упокорюють, сяяння води у бігові своїм з лиця землі сти­рають, а й життєдайні , життєносні артерії підземні перері­зують, утинають. Се щось до того, якби й жили людини перерізують.

Я ліворуч до лісу обернувсь. На місці вирубаного по войні мазурського лісу на початку 60-х років соснову посадку висадили. І от лісок майже дорослости своєї сягає.

Ах, яким трепетом заходилося, яким зворушенням прой­малося моє серце, коли уже після смерти Батька вологими туманними ранками, ще дніє тільки сіро, я першим увіходив у молодий ліс, в юний бір за грибами. Таке все тихо насто­рожене стояло. Й гриби запахущі молоді по місцях і схо­ванках своїх потаємних для іншого зору уже мене чекали, коричневими тугими головами до себе запрошуючи, вітаючи наче мене. І се була мить особлива. Се як зустріч із лагідною істотою, тихе спілкування із нею. Се була урочиста мить. Вони й за визна­ченням ботаніків стоять десь у проміжку між світом рослинним і світом тваринним. Ті години були найщасливіші у моєму житті. І я знав ціну тому щастю. У суцільному відстороненні, у повній неможливости висловить словом думку і образ, я проте почувався в ті години неймовірно щасливим. І часто ішли до мене думки, що от якби і неймовірне сталося, якби доля обернулася до мене таким лицем, що раптом опинився б я десь у гаях під Парижем, на Гаїті, у Гваделупі чи навіть у Гондурасі самім, і щоб уможливилась до вислову думка моя і образи здушу­вані, то й чи щасливішим почувався б, як от у тихости осіннього лісу в рідному краї безмовний. Настрій, навіяний лісом, не щезав, не розвіювався ще довго, коли я додому приходив. Я читав тоді російського письменника Олексія Костянтиновича Толстого. Вірші читав і прозу його читав. Записи в пам’ять елегією входили.

“Щойно повернувся з лісу, де шукав і знайшов багато грибів. Ми якось вели розмову про вплив пахощів, про те, якою мірою вони можуть відновити в пам’яті забуте вже багато літ. Мені здається, що ця властивість найбільше притаманна лісовим пахощам... От і нині духмяний рижик дозволив мені побачити перед собою із блискавичною швидкістю все моє дитинство в усіх подробицях до семи­літнього віку”.

Прочитане елегійні стани й настрої мої посилювало, упевнювало.

І от тепер зір мій із Білої гори по синьому лісові побіг, але замість елегійних поетичних настроїв, бридка відраза до лісу, боязнь уступити в нього нараз скували моє єство. І тут я пригадав, як восени 1986 року в тихій кімнаті однієї редакції в наближенні сивих вологих сутінків ми говорили з одним літератором про Чорнобиль.

– Се ж тепер і система естетичних відношень до світу у нас зміниться , – говорив я.

Він же, посміхаючись лукаво краєчками вуст, казав мені у відповідь:

– Естетика – це таке. Тут головне – здоров’я.

І він подивився за вікно у тихий, серед муру дворик, де уже збиралися сиві вологі осінні сутінки. І яка то думка віддалено неозначена й по його лицю пройшлась.

Але я на своєму настоював:

– І естетика змінюватиметься. Уявлення наші про красу деформації піддаватимуться, деструкції зазнають.

Схоже, я знав, що кажу.

І от ліс, і от гриби – таке незамінне од віку джерело краси – відразу і боязнь нині викликають, одні від’ємні відчування й настрої, замісто елегійного сяяння у минулі часи.

Й от тепер, коли зір мій завважує синій окраєць на небосхилі, то одразу ж і жаль у душі за неповторними тими часами прокидається, коли деталь нашого пейзажу оця такі дивні почуття будила. І найсильніше серед них манливе – наблизитись до синьої смужки на видноколі і в ній розчи­нитись єством, сутністю, присутністю своєю – усередину лісу увійти. Позаяк же це не завжди в окресленім моменті вдавалося, але проте на манливій деталі сій пейзажу зір завжди надовше затримувався.

У почорнобильський же період навпаки віддалятись від сеї синьої смужки небосхилу треба було, а при потребі наблизитись до неї і свою присутність усередину внести – ураз одні жахи твою сутність обступають. Радіяція там висока.

Я іще прикидаю у думці своїй, а що сказав би тепер той київський літератор, якби ми ось зараз із ним позустрілись та тую розмову спогадали, то що і сказав би він тепер. А зір мій, погляд уже зіскакує із синьої смуги, праворуч біжить. Боліт уже нема. Перекопали меліоративно. Усе вирівняно. На місце болота піску білого навозили. Але він западину, заглиблення все одно витворив. Се сила тяжіння надр земних. Дивно от так: западина помітно глибока, але зверху пісок жовтий. І все дивно незвично й незрозуміло. Де слобода мазурська була – не упізнать, найменшої ознаки нема. Скажи кому – і не повірить, що слобода тут була. Я іще думаю: от із того світу якби устав хтось із мазурів, то місцини і не упізнав би. Але уже у русі я, з вершини Білої гори зрушивсь та й іду, прямую до канави великої, глибокої меліоративної. Вона понад Дубиною колишньою, руслом рова колишнього майже Дубину огинає, й далі собі поза лісом прошкує, там рови трохи менші, розгалужені повикопувано. І пішли вони аж поза Наталію, поза слободу мазурську. Цікаво от так: на супісках, де і колись вода не затримувалась, рови глибокі меліоративні повикопувано. Так дивно, незвично і супро­тивно усе те на місці колись прекрасного булого завважувать, спостерігать.

Я коло канави недавно (а років п’ять тому) викопаної стою. Канава широка і глибока. “Танка не пройде”, – поду­мав. “А якби й ішла, то на дні канави і застрягла би. Навряд чи на гору вибралася б, видерлася б”, – думка моя далі потекла. Де болото грузьке колись було, сірий пісок із глибини надр земних вивернуто, на дні вже сивий глей стверділий. Береги пообсипувались, й рослинністю зароста­ють рідко. Де сосонка, де березка поплелась, вона й колись у цих місцях, де вище, росла, щавель заячий, се ним, кислень­ким, ми колись смакували, осока ріденька, слабосильна, зверху стрілочки її позсушувані. Не тримається масово по берегах супіщаних штучних, понасипуваних, ростинність жадна. Не знаходить у супісках, із надр зелених вивернутих, уже животворчого грунту і надійного опертя, щоб утвердитись вкоріненням і розбуяти цвітуванням. Дно тверде уже, сиво глеювате. Там наче свій, осібний маленький ровець витворивсь. Отак. По обидва боки сипник густий великий із гронами китиць коричневих поріс. З обох боків до середини він похилився й переплівсь поміж собою. А по центрі самім поміж ним вода стоїть глеювата і біжить де місцями. Я згадую, що і колись у старому рові сипник тут ріс, але не такий великий. Щось то ми плели із нього, а от що саме – не пригадать. Путця, поясочки якісь, а все іграшки, бо сипник тут же і рвавсь, щоб на віщось його і в ужиток пустить можна було. Це і не той великий зі стеблом грубим, що його стебло біле при корінню їсти можна було, смакувати ним.

Сипник зеленою блякло смужкою рівно укрив дно канави на всьому протязі її. Але місцями, де дно ширшало з якихсь то причин, очерет ріс купками. І не який-небудь очерет, а високий, цілий черінь котиків довгастих темно-коричневих д’горі виставив. Зроду-віку таких очеретів тут не росло, принаймні у дитинстві нашому, а лиш дрібні, шелестячі при вітрі, як висохнуть і побіліють вони, як полотно. О, який він манливий був сей шелест. В холодні пізноосінні дні як манливо лоскотав він мій слух, вологими солодкими хвилями єство усе проймаючи. Се ж і золотого сонячного полудня літнього, коли на витоптанім зблякло зеленім пасовиську я “Дорогою ціною” Михайла Коцюбинського читав, сей шелест очерету із глибини часу до мене доносивсь і повнотою людського буття сутність мою оповивав.



Але хтось то колись, у празникові чи недільні дні переважно, приносив довгасті темно-коричневі ніжно пухкі на вигляд котики великого очерету. І се було як свято, так манливо і зворушливо. От яка доцільність сих котиків і в ужиток для чого вони – не знав. Та й дошукуватись знать того не кортіло. Самий вигляд пухнастий їх ніжно, форма досконала одна загострене зворушливо відчуття несподіванки й дивини будили.

Я спогадую такі моменти, із стопів злежаности пам’яти моєї вони д’горі піднімаються, а сам на дно канави пласке сіро супіщане спускаюсь. До острівця очерету високого прошкую проз сплетіння сипникові густі. Ось і там вже. Зри­ваю одну китичку, котика темно-коричневого такого. Є такі, що із них пух білий починає вилітать. Тримаю я китичку ту в руці, але відчуття зворушливої дивини, як те було у дитинстві, не надходить. Й увага моя на міцні грубі стебла очерету сього при корінні переключається, зіскакує. Я на дно твердо глеювате, на сіро піщані пласкі береги канави дивлюсь. Й інша несподіванка тут до завважування мого надходить, підступає. Я ось від світу, від пейзажу нашого низинно опівнічного відгороджений. Я на дні глибокім, в надрах земних, вважай, опинивсь, стою. Як у світі зовсім інакшім. Небо лиш у ширину канави надо мною. І високе, якби полуденне, а то лиш низькі небеса над стороною нашою виснуть. А тут відчуття узвиш­ковости раптом надійшло. Й ознаки такі виразні зовсім іншого світу. Гірня се вже наче сторона. Ось один пісок сірий довкола. Ростинність рідка скупа по пласких берегах. А на дні глеюватім сиво твердім, де води трошки, очерет ось росте, і китиці його ніжно гладенькі темно-коричневі, що сам вигляд їх відчуття дивини будить. Ах, сипник, може, і недоречний тут. І світло, сяяння сонячне густе, вистояне. Ах, десь то, колись то я уже бачив таку картину, позустрів був її. У Середній Азії, у І964 році, коли до Хамзи на будівництво каналу їхав крізь спеку густо жахливу і по боках дороги очерети на дні копанок, заглиб­лень у надра земні штучних завважував. І те завважував, як стеблами своїми в основі грубими вони, очерети сі, в сіро синювату майже твердь вкорінювалися. Такі виразні ознаки Сходу у моїй пам’яті відбились, у стопах злежаности осіли. І от у спогадуванні пробились вони. І сам Схід в мініатюрі зі своїми ознаками у миті цій, в моменті отакім у наш край до мене прийшов. Дивність неймовірна ураз розляглася єством моїм, сутність мою повнотою буття пройнявши. Бо хіба не дивність це – в краї західнім ознаки сходу далекого раптом завважить, і присутність їх відчуттями й розуміннями своїми осягнуть. Сі очерети на дні сиво глеюватім твердім, і береги пласкі канави, сі ознаки сторони східної мою уяву розпрос­торили й у краї біблійні повели. Й одухотворення неймовірне нараз найшло на мене. Бо і справді, чи є щось значніше у світі цім і виразніше хіба може щось буть у сутности людській, коли сі два моменти в місці однім схо­дяться і в сутности людини перетинаються, сі два моменти – Схід і Захід. І тут погляд свій я д’горі, до неба підвів, здійняв. І від позірної сплюндрованости дооколу й краю моя увага, зосередженість моя і уява відійшли. І побачив я зором своїм і серцем своїм відчув, і розумінням своїм осягнув, як уламки, елементи краси усесвітової єдиної і цільної над головою, у воздусі, в піднебессі вистояно голубім носяться, зависають, пливуть кудись. Із Сходу на Захід. Чи, може, навпаки. Ай, ні! І стояв я так довго на дні канави, безмовний і незрушно у заворо­жености дивній. А коли із канави піднявсь, вийшов, то іще на вершині розсунутої Білої гори стояв, на долину, на родинний хутір лицем обернутий. І зір мій завважував, і слух мій ловив, і розуміння моє на те настроєне було, що от із Наталії, зі Сходу на долину, на колишній прекрасний наш хутір усесвітова краса лине, ллється струнами численними: й у воздусі над долиною, над Надріччям стоїть, плаває уся в мініатюрі, й елементами, уламками своїми. І сльози від зворушення вертілись у моїх очах, а дві сльозини прозорі зірвалися з повік і впали на сухий витоптаний пісок. І подумав тут я, що ніщо так не зворушує нас на цім світі, як високість.

І вже далі ішли мої думки ось про те, що багато див пре­красних Творця може сплюндрувати, знищити людина і в свою протилежність перетворить, обернуть із симетричного у звалище одне. Але те, що ллється із далекости, що плаває в піднебессі і носиться над просторами, може, і не підвладне людині задля нищення, може, й незнищенне, якби навіть і цілу землю в руїни і згарища перетворила, або навіть зірвала її.

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка