Андрій Кондратюк



Сторінка32/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   42

І вже перетнувши висоту, з апогею споглядання, відчу­вання й осягання спускаючись, мої думки пішли о тім, що це ж все-таки із Наталії краса й поезія на наш хутір завжди линули, зі Сходу на Захід неслися. І подумав далі я, що Наталія для Надріччя – се все одно, що Азія для Європи. З гірньої сторони на долину й вітри віють. Що Схід для Заходу.

Але тут думка моя зіскок робить. Випростовується й стишується, на тихі води лягає. Висока піднебесна з’ява краси спонукувально розпросторююче у моє думання входить. Моє думання можливу переспективу у будучині розтинає.

І думаю я ось о чім. Ах, якщо і витвориться у перспективі в моторшно жахливій будучині картина темна, що уже зараз проглядується, коли із землі, з дооколу усі традиційні поетичні знаки пощезають. І темінь та сум тоді стоятимуть над просто­рами. І навіть настрою від булої краси усесвітової у високости не залишиться, не позостанеться рідко – роз­віється він. Але ж іще да не бувало так, щоб за темінню ясне світло не слідувало. І найглупіша ніч в апогеї загусання свого злам робить й рожевими крилами світанку проростає у розвіюванні. І не було ще ночі, щоб за нею не послідував ранок. І за найдикішим спустошенням завжди слідує ранок відродження. І не оно, як це відбилось у моїй свідомості із фільму Андрія Тарковського “Андрій Рубльов”. А й безпо­середньо у живій природі, у безперервній змінюваности часу, як чергування дня і ночі. Й щоразу у відроджуванні кожнім так тихо й первозданно світилися ті упевнюючі традиційно поетичні знаки і високі смисли краси минулого, що не зникли у вихорі темнім страшнім, а наче умитими росою оновлення повставали крізь пелену, що злежувалась уже, незнаної дотепер руйнації.

І от подумалось мені на пагорбі, на горі Білій, коли зором, і чуттями своїми, слуханням і думанням своїм я загострено насторожено ловив традиційні поетичні знаки й високі символи краси, що у воздусі, у піднебессі синім розілляті були, носилися й зависали над зруйнованим хутором – повнився ними в моменті стиглости літньої. Коли до синіючого лісу обернувся я ізнов, і не поманив він мене розмаїттям поетич­них знаків у вмісті своєму, а відлякував близькістю синьою радіоактивною своєю, то так і подумалось мені на горі Білій, думка так запитально із глибини, зі споду нагору до пульсування піднялась і затріпотіла запитально. А що коли людина у цім напрямку цілеспрямовано й розхристано свої дії провадитиме, не зупиниться тобто, й уявлюване та проглядуване таки справді чорну реальність витворить, тобто в чорну пустелю зелено цвітуючу землю оберне, то чи буде можливий а хоч коли да зворотний процес – процес відродження й оновлення. Перебігаючи не менш зацікав­люване притягувально, а в якім вияві, у формах яких сей процес відродження й оновлення і можливий, думка моя зупин робить. А ось у моменті відроджування й оновлювання того й поетичні знаки та високі смисли краси уже також інакшими будуть. І тут новий раптовий зупин думки. Уявне проглядування моє за мороком темним нічого нового добачити і витворити не може. Але, ах, якщо й можливе там у віддаленні щось, то крізь темінь жахливих поруйнацій розвіюваних ізнов у піднебесній синій висоті традиційні поетичні знаки й високі смисли краси повстають, концен­труються й ллються у піднебессі, виснуть над просторами. Й розуміння, усвідомлювання моє потверджує, що інакше й бути не може. Бо ті поетичні знаки й високі смисли краси в справжности й істинности своїй є безначальними у незбагненних для нас замірах Творця. Й велика сила людських розумінь, високих страждань і великої праці долучена. А те, що є об’єктом високих страждань і великої праці, не завжди має бути знищене, тобто непере­бутне воно.

Так розмишляв отого літнього почорнобильського вже дня, на Білій горі стоячи, на границі двох ізниклих хуторів – нашого Надріччя і мазурської слободи Наталії. Один ізник з лиця землі, як поселення, як осідок людський, раптово, в одночасся, разом з усіма поселянами своїми у громохке розпечене червоно піднебесся тільки відчайдушний зойк подав. Другого хутора конання було тривалим, але не менш, може, трагічним в болючій тривалости своїй, в про­довжуванні розтягуванім приреченого, як в окремішніх обійстях зелених, так і в душах, у плоті окремих особин, як плоті латок окремих поля межами порозподілюваного, так і в подиху суцільно єдинім опуклої місцини, латки земної тверді тієї.

Два хутори зійшлись на Білій горі, два поселення людських прекрасні, не мотивами з’яви своєї, може, але красою високою взаємопов’язані. Розповідаючи про хутір наш Надріччя да не сказать нічого про мазурську слободу Наталію – се просто неможливо. Бо Наталія звучить у серці у моїм, як пісня, що так багато значила для моєї душі на зорі її життя, її пробудження в сім світі, у становленні, може, сеї душі, якою вона і повстала.

Розказувать про Наталію моментами, принагідно у фраг­ментах – се буде картина неповна, розпорошена при­наймні. Отож, задля місця любови давньої і першої ламаємо ізнов рамки сюжету. І буде у цім моменті наше слово про Наталію.
* * *

Вона жила у Батьковій свідомости і у свідомости усіх наших хуторян як щось безначально поряд сутнє, як незамінна прикмета світобудови і світоуяви входила вона й у свідомість мою. Щось не чув я від Батька, коли повстала, як поселення, Наталія. А може, Батько того і не знали. Недавно вісімдесятип’ятилітнього Семена Лапки питавсь, а і він не знає. Та звідки їм теє і знать було. Коли наш хутір щойно до життя прекрасного, мрією осяяного, повставав, пробуджувався, то Наталія уже процвітала зеленими й веселковими барвами своїми. У нашім краї зараз ніхто о тім не скаже, а мо” й не задумувавсь, відколи було багато таких мазурських слобід. Тулилися, прихилювалися вони до узліссів, до лісів, найкращі вгіддя обіймаючи. Й однотипні переважно були вони – штиринадцять, шістнадцять, вісім­надцять, до двадцяти хат, як де. На Вербовій, на Бобрі, на Липниках, на Сороковці, на Лимарях, Зелінські так сі осібну свою слободу мали. По всіх сторонах світу такі мазурські кольонії були. Вони недосяжно манили наших поселян розкішними вгіддями, як місця заповідні, як куточки райські у нашім краю. Се були закутки господарських заздрощів не одного нашого хліборобського мрійника. Мало сказати, що місця сі за всіма достойностями а над вгіддя, а над красу, а над природність пишну чогось подібного в дооколі і не мали, так вже зі смаком господарським й естетичним вони підібрані й виокремлені були в дооколі нашім – ще мовби якоюсь небесною благодаттю сі місця мічені й виокремлені були. Ах, тому то й зрозумілою має буть нам природа заздрощів хліборобських мрійників наших: “Отак близько, поруч, вважай, а чому б і не мені там хазяйнувать?” От думка ся біжуча із глибин єства чи й не творила насамперед причину, що між нашими поселеннями а слобожанами-мазурами добросусідства то й не існувало істинного. Якщо й не ворогували вони в лице, то струни внутрішньої ворожди, насторожености й підозри поміж ними постійно, повсякчас натягнуті були, – й не рвалися, не тоншали, не розсіювалися вони, якщо моментами не напружувалися й не бриніли в ушвидченому тремтінні. Мазурські слободи – се осідки осадників були. Й коріння тут іще національне й історичне переплелось.

Хуторяни наші наймалися до мазур на якісь роботи інколи – жито жати у жнива чи копати картоплю восени – за грошову плату, а то й за натуральну, за садовину, за гнилички із велетенських польових груш навіть. Щось то вони тоді і спостерігали, підгледжували у господарюванні й госпо­дарствах слобожан. І це відбивалося надовго в пам’яті й ставало предметом часто принагідних, а то й сенсаційних розповідей. Так, уже на початку 80-х років, паралізованим тяжко бувши, сусід Іван розказував – спогадував потішливе, що якийсь то мазур на Вербовій виростив був небачену в сих краях гарбузу. І ось яким чином. Він пообривав на обраному корчі усі пов’язані гарбузи й суцвіття іще жовті, залишивши одну велику, що й була предметом його уяви. Відтак у трубочки, з яких випростовується шорстке листя, щодня наливав коров’яче молоко. І від того гарбуза росла на очах буквально у вигадливого експериментатора, на цілу грядку розлягалася, увесь город своєю присутністю заполонила. Цілий гурт помічників помагав хазяїнові вивантажувати сей дивовижний плід на підводу. І коли привіз його одного на возі вигадник на базар у містечко, так задля інтересу, для оглядин, то увесь люд базаровий і містечковий цілий день те й робив, що біля його воза стирчав натовпом та тією гарбузою і дивувався, і любувався.

А уже пізньої осени 1985 року іще Уліян мені розказував, коли я йому дрова помагав різать, що як він молодим парубком був да на Наталії у мазурів дещо наймався робить, то там впав був ув око йому оден мазурець, да так, що й тепер перед очима стоїть. Звали його Вацик, а може, і не Вацик, але був він жилавий і беручкий до роботи неймовірно усякої. Як картоплю вони копали, то він гнав свої рядки нарівні з усіма, коші й коробки усе підставляв, відносив їх і висипав до кагата, – й усе устигав. Він, бувало, часто так натомлювався, до граничної межі, можна сказать, що коли добирався до хати, то тут же, на сіні, на лежанці своїй одразу і падав намертво, і тієї ж миті й засинав, не роздягаючись, і не роззуваючись інколи, ноги випростував. А досвіток рожевий уже й до нової роботи його кликав, гнав. Був той Вацик, а може і не Вацик парубок вже літній, не молодий, але неодружений іще. Здається, він ані до костьолу, ані до церкви не ходив, а й на забави, й на гулянки не ходив. Трудивсь оно. Він роботу тілько і знав. І був то мовби й не чоловік, а заведена безперервно працююча машина.

Як уже в однім місці було згадувано, музики Кур’яти із Наталії ходили грати на мужицькі весілля і забави в довко­лишні села і на хутори. Але щоб мазурські парубки і дівчата да збиралися на гульки молодих наших поселян – то сього сказати не можна. Десь то вони їздили із батьками своїми до костьолу, з усіх слобід там збиралися, якимсь то чином молоді зазнайомлювалися і парувалися поміж собою. Одне слово, віри і звичаєвости своєї держалися. Але і в сих звичаях бували, траплялися випадки виняткові. Як отой, про який уже ішлося, коли Материн найстарший брат Кузьма, дядько наш поїхав на Майдан, за Майдан заблукав із лози лика на постоли дерти та й позустрів мазурку Вихту із роду Зєлін­ських. Або отой випадок, про який іще оповідатимемо, коли Ковалишин старший син Титко, пастушком іще бувши, пас товар свій на межі із Наталією побіля Білої гори. Приліг він у долинці на сіножатці (тут межа поля їхнього проходила) та й задрімав. І от у сні-напівсні здалося раптом йому, ніби хтось то, оченята чиїсь то на нього дивляться, зирять. Тут і прокинувсь він. Поглядом своїм до сходу, до Дубини обернувсь. Аж у зорі його дівчатко стоїть, роззирається причаєно. Се була Наталія із роду Кур’ятів.

Але то були лиш поодинокі випадки, коли усесильна почуттєва природа брала верх, гору брала над звичаями, традиціями й пересудами, над реальним станом речей, рівно ж як і над історичними фактами, так і над проглядуваними явищами можливими прийдешнього.

А в основних виявах життя господарського, приятелю­вання й добросусідства, взаємодопомоги і т.д., то, можна сказать, що наші поселяни і мазури поосібно, відособлено, порізно трималися. Не контактували тобто близько. Хоча Наталія західним краєм своїм Річку переступила й у наш хутір вклинилася. Нате, мовляв, ось не Річкою я од вас відділяюсь, а межею вузькою моріжковою оно. Начувайтеся, стережіться, щоб не ступила я й далі, крок один щоб іще не зробила, не заглибилась. Мазури котрісь то із них, Кур’яти, й собі прикупили у Валєвського кілька гектарів.

Але і не ворогували надто мазури й хуторяни наші. Один до одного, можна сказать, приглядувались в насторожуванні. Цікаво, що навіть за такої ситуації життя у сусідстві відособленого Батько наші якимсь то чином спостерігали за життям мазурів Наталинських, і в своїх розповідях мені донесли такі виразні й заглиблені у суть речей спостереження над господарюванням, щоденним плином турбот, над ритмом життя, ба навіть над характерами окремих хазяїв. Пам’ятаю, Батько казали: “Ось такий то був Крокусь, а от такий Яньо, а Кур’ята – то сей такий... Як усякий музика...” І тут перед моїми очима такі милі незабутні риси й нашого Батька постають. У собі зосереджені бувши, несмілі й кроткі на людях, наче варувалися чогось чи когось, вони проте баченням і усвідомлюванням своїм уміли тонко над людьми спостерігать. Але ніколи їх на кпини не брали, як се умів майстерно дошкульно робить Хведір Блискучий.

Чарівна Наталія, отже, була манливим пишно цвітучим закутком, причиною зітхань багатьох наших хуторян, а мо’ й поселян віддаленіших була. Ах, як манили погляди хутірські її вологі болота й ліс пахощами своїми дражливими невимовно. Дехто, із жінок се насамперед, у пожнивну пору не втримувалися од спокуси да й крадьки по гриби у лісок відважувалися. Ах, як святково, празниково як їм тії гриби збиралося! Мені у тім місці так не збиралося, може, коли вже про настрої після збирання грибів російського письменника Олексія Костянтиновича Толстого перечитував. Аж тут мазурець котрийсь, інколи миршавенький такий, тих молодиць та дівчат і заскочить. Да й не те, щоби став із ними жартувати, а ганить, присоромлювать почне, що й слово-жарт уже для нього не заманка і ні по чім, да й прожене присоромлених укінці.

А як зворушливо сяянням своїм мазурські сади зір наших поселян манили. Біло й червоно яблука, синьо сливи під осінь. Та найсвятковіш сяянням небесно восковим зір вабили груші жовто врочисто продовгуваті – сі благовісні світильники саду. Се вже далеко потому а й потому у шістдесятих роках вичитаю я у вірші одного шістдесятника такий образ і подивуюся від несподіванки точности його поетичного окреслення.

Та найвабливіш, либонь, манили мазурські сади зір юний, молодий. Найбільше й найчастіше і спокушували його. Але до саду не доскочиш. Та й тинами високими зеленими пообгороджувані вони.

А з молодого юного зору під ту пору да не було зору яснішого да зору зіркішого не було, як у тринадцятилітнього Митрика Зекальця із полуденного від Наталії села Високого. Серед своїх ровесників виокремлювала Митрика не тільки зовнішність. Був він малорослий, коренастий, а від землі усе ніяк відірватись угору не міг. Вертлявий калачик клишоногий котиться. Колобок. Обличчя рудими накрапами веснянок геть всіяне було і світилося. У школі до науки нетямкішого за Митрика не було. Се рідко в кого зір і пам’ять в ідеальній відповідности й злагоді перебували, щоб своїми іменами літери назвать за малюнками їхніми. Але ті хоч якийсь набір звуковий уже мали, щоб “а”, “о”, “м”, “н”, щоб випадковими чужими іменами на вимогу вчителя означену літеру назвать. Митрик же, яку б літеру вчитель не показав, називав її “зе”. Й ніяк інакше. Але ж за якимись то невідомими й незрозу­мілими законами, за ймовірністю чи випадковістю якоюсь далося йому хоч оте “зе”. Отак і назвали Митрика Зекальцем. Й усе наступне насліддя Митрикове й інакше не називали, як Зекальці. Хоч багато хто із молодшого насліддя його вже й не знають гаразд причини свого назвиська, і не здогадуються, може, про його походження.

Того літа Митрикові минав тринадцятий, і пас він, звичайно, ягнята за селом на вигоні. Із вигону того високого такою притягувальною силою сяяли, світилися білі й червоні яблука з мазурських садів, і груші восково-жовті – сі благовісні світильники саду. Ах, як манили вони ясний зір Митрика. Але, ах, якби ж то знаття, що момент сей елегійний серпнево передосінньо блаженний міг містить і що започат­кувать міг на перспективу, то груші ті і яблуні свої плоди спокусливі сильно поховали б були, і листя від жаху перед можливим уявно від тремтіння сильного собою плоди сі спокусливі повкривало б, позатуляло б від зору юного ясного.

Ах, не доскочити до садків тих манливих Митрикові, коло кожного десь да й хазяї нарвуться, а й тини високі зелені йому не подолать. І погляд його, зір ясний із садків на грушу високу дичку впав, зачепивсь. Се була груша крайня із полуденно-східної сторони, де Наталія уже закінчувалась. У видолинку за грушею вже починалися володіння Марини Сліпої, які далі за небосхилом в інші, недосяжні, утаємничені для нашого зору й розуміння хутори, села і поселення переходили.

Це тільки в настрої хіба елегійно-мінорнім уявить можна. Ось долина вигиниста, й посеред долини груша дичка кремезна, ралиста, шатриста, дуб неначе, що корінням своїм міцним при стовбурі у землю заглиблений, а верховіттям небеса із землею єднає, сполучає. Але особливо вражала груша достойністю і красою у драматичні моменти шален­ства стихії. Ось пополудні ясне сонце блякнути почало. Спершу олов’яні, затим сиві, як овеча вовна, хмари небо заступили, відтак із полуденно-східної сторони виступила хмара темна. Загоготіло, і се надало темній хмарі врочистої грізности. Зірвавсь з того краю вітер, і темна хмара, хоч і темність свою втрачала, бліднула трохи, а в шаленім русі своїм заступала уже все небо, на всі його краї свій намет розпростирала. І світ увесь шаленів уже, гоготів, дугами й зигзагами сліпучо електричними шматувавсь.

У тій же полуденно-східній стороні уже темна хмара спустила ік землі густо сиві пасма лякаючі наближенням своїм. Ах, це ж зовсім не та хмарка, що спускала на луги мережані подолки. Се диво грізне, із нього бистрі вітри вилітали, в шаленство нестримне увесь світ обертаючи. І ось уже усі речі й предмети, усі знаки землі втратили свої обриси, знівелювалися вмент, найвиразніші явища світобудови сяяння своє припинили, зблякли; лиш одне шаленство стихії, що розгулялася несамовито, берега пустилася, і верховодить о миті цій над світом, владарює ним, як хоче, безвідмовно і без спротиву. Зачаюється птаха дрібна і велика, немовби її ніколи і не було на цім світі. Й серце людське зачаюється, лиш о такій миті його гординя деструкції піддатлива: ах, лиш в такі моменти як гостро завважуємо ми свою беззахисність й потребу єднання осягаємо як необхідність. Стихія грізна. Але от в упокоренні суцільно усесвітовім, у сірости загу­саючій, що зі сторони полуденно-східної невідпорно лякаюче ближчає, насувається, посеред долини вигинистої зір твій момент спротиву одчайдушного, борюкання викличне завважує. Дерево самотнє одиноке у спротив зі стихією, з вітрами шаленими вступило. Груша дичка висока, шатриста, що наче як дуб серед долини вигинистої, не рівної, у поєдинкові з вітрами сильними перебуває, гнеться, вишум­лює, аж шатро темно зелене її в розмаюванні сторуке кремезне гілля оголює. Але не никне, не зачаюється (ах, де тут зачаїтись серед долини вигинистої), на себе увесь сердитий виклик стихії бере. Ось-ось, здається, впаде під натиском шаленої сили, та після кожного нагинання рвійного, розмаювання нестримного у сизій імлі посмуго­ваній іще достойніш випростовується темно зеленим шатром своїм, як дерево кремезне і незалежне. І в борюканні такім одчайдушнім нова мить твориться, нова достойність і нова краса. Аж в місце се посеред долини вигинистої в моменті напруженім увесь світовий драматизм перемістивсь. Й опинилося, стало самотнє дерево у центрі світу. Й шаленство стихії довкола нього, на нім сфокусувалось.

Стояв похмурий застиглий недільний літній серпневий день 1983 року. Середина серпня. В такі дні олов’яно сірі спостерігать чи відчувать, вірніше, можна, як довколишні предмети, будинки, мури, дерева ж передусім застигають в наслуховуванні тиші. Ай, може, і не наслуховують вони в зосереджености своїй, а тиху мову поміж собою ведуть. Отак як Батько колись, бувало, недільного дня на рові біля осокора із двома сусідами – Іваном і Герасимом у празникових ясних сорочках сидять. І ти йдеш від села, і здається тобі, що сидять вони застигло. Й тільки до них наблизившись, довідуєшся, що тиху мову вони поміж собою провадять.

Такого от середсерпневого недільного дня 1983 року зайшов я у Сковородинський старовинний будинок на Київському Подолі. Ця кована міцна брама, що раптом нагадала мені міцні ковані бухарські брами. Як незрівнянно поетично за такою міцною захищеною брамою себе почувать. А за мурами грубими із вікна у дворик спосте­рігать. Подумати тільки: де Ломоносов, і де не змиті вічности дощами сліди Сковороди – і ось ти увійшов, і все те відчу­ваєш, осягаєш розумінням своїм. Сюди, у бібліотеку мистецтв, я зайшов за потрібкою. І потрібка моя була така. Ув одному київському видавництві виходив збірник творів українських письменників про землю, який я із зацікавленням і радістю упорядковував, тобто підбирав до нього твори. Але з яким огірченням сприйняв я реальність, що запропоновану мною назву книжки “Земле моя, всеплодющая мати” замі­нили. А ще більше засмутило мене, що дві третини запро­понованих творів нашої класики було вилучено, а замісто їх запропоновано оповідання сучасних літераторів про учнівські виробничі бригади, як основні осередки виховання у підростаючого покоління комуністичної свідо­мости. Ще й будьонівку на обкладинці намалювали. Зовсім заідеоло­гізували. Хотілося було зовсім відмовитись від такого видання. Але потрібні були копійки. Ах, ця згубна дорога компромісу. Раз ступивши на неї, вже котишся й котишся мимоволі вперед, не завважуючи навіть, що часто – у прірву.

Але тоді у Сковородинському домі я іще був на підне­сенні. Уявлялось, що до видання потрібні будуть ілюстрації-репродукції пейзажистів. І от я прийшов у бібліотеку мистецтв, де мені люб’язно, дізнавшись про мої благородні наміри, запропонували такі барвисті різно­кольорово альбоми вітчизняних і зарубіжних малярів. Я із задоволенням переглядав їх поспіхом, щоб устигнути під кінець дня, як рівночасно ж й і насолоджувався відчуттям місця й будинку, в якому от перебуваю у моменті, де зійшлись часи різно­значні, а ти – живе єднання їх.

І от серед картин численних, елегією землі й проростання овіяних, у когось то із клясиків, може, і у зарубіжного маляра, я на повну динаміки й драматизму картину натрапив. Й зір мій на ній довше зупинивсь. Ось долина вигиниста, й серед долини цієї вигинистої, не рівної ж, да дерево могутнє, кремезне шатристе, не то дуб стоїть. І ось стихія грізна над просторами в шаленстві своїм вишумлює. Аж пасма сиві поміж небом і землею напнуті. І в протиборстві, у поєдинкові одчайдушному се дерево самотнє одиноке верховіттям шатристим темно своїм розмаює, гнеться, а не подається, достойність і красу незвичайну у моменті оцім світові являючи.

І тут у Сковородинському затишному будинку, за кова­ними воротами і грубим муром його, я раптом згадав велику кремезну грушу дичку посеред вигинистої долини на полу­денно-східнім краї Наталії. Можливо, Митрик Зекалець, якому того серпневого дня 1933 року тринадцятий минало і який на вигоні за селом Високим пас ягнят, ні чого й не думав собі о такім зіставленні, можливо, й не витала над ним іще у просторі така думка, а можливо, вже й витала. Не о тім то річ.

Ось уже позоставив свої ягнята на вигоні за селом беш­кетник і вигадник Митрик, ось уже мчить він жовтими стернями, відтак долиною вигинистою до груші. Ось уже й до­сяжною майже дичка стає. На ній росли великі круглі дички, не дрібні бульбакуваті горошком, як на інших, а майже, як садові. У серпні вони ще, звісно, терпкі, але коли полежать у сіні – то мед один духмяний. Але в серпні вже падають, буває, вони, а декотрі з листочками зеленими при корінцю лежать – сі вітер найімовірніше позривав. А ще й з гілля шатристого зелено, що до землі майже долу віти свої попустило, назривать можна. І дохопившись, Митрик і збирав ті дички, і з гілля рвав – усі за пазуху пхав. Як вареник пузатий уже сам зробивсь. Уже й відходить Митрик від груші збиравсь. І треба ж, на тобі!

Неподалік від груші на пагорбі вигинистому рясний кущ червоної калини ріс. Ах, як же червоніла вона серед листу свого зеленого! І треба ж одному мазурові не те, щоб молодому надто, але і не старому іще, під той кущ калини увійти під цю саме пору, затесаться. Наче нарошне вислід­жував Митрика. Був це, може, мазур отой роботящий сильно, що світа собі без роботи не уявляв і не мислив, а може, і ледащо несусвітнє, лайдак і лантух якийсь був. Але ж і треба йому під цю пору під кущем калини заявитись, а кущеві тому калини то хіба да треба було на згіркові побіля груші вирости. Ну, скажіть же, на милість Господню!

Але лівим оком, ясним зором своїм Митрик вже завважив того мазура, й зі старту зірвалось, рушило молоде вертляве тіло його. Уже в бігу нестримнім пальці він порозчепірював, і зі жмень грушки спершу посипались увсибіч. Потім сорочку білу полотняну зі штанців висмикнув. Пазухи не стало, спорожнилась умить вона, тільки по литках та по ногах доторки голі й шпичасті корінців. Забачивши таке, мазур і собі зі старту зрушив, а то іще думав, що його робить. У нього ноги довгі, сам цибатий, хоч і вертлявости юної тієї уже нема, що в Митрика. І ось погоня розпочалась. Ай, момент який напружений, конфліктно усесвітовий драматичний! Ох, не втекти Митрикові, не втекти. Відстань між ними коротшає, уже геть змаліла у пульсації моменту драматичного. Мить одна вирішальна, скок один мазура силувано ушвидчений й дибання опереможене настигаючим ошелешенням відчутим за спиною Митрикове куце. Ще мить – і сорочка полотняна біла Митрикова у жмені мазуровій зім’ята уже. І ось завис уже Митрик між небом і землею у мазуровій руці. Ах, якби ж то на тім да усе скінчилось. Ніт же. Коли мазур Митрика із простору поміж землею і небесами да на землю опустив, то й заходивсь коло хлопця в тортурах своїх, хоч нехай і не вигадливих, простих, традиційних. Спершу руками за вуха покручував, злість свою на нім ізганяючи. А вона ж, та злість, за першим разом і не виходила, а, схоже, іще дужче розпалювалась. Ось уже за вуха Митрика мазур д’горі підой­мав руками, і той знову у просторі поміж землею й небесами зависав. Відтак у заднє місце руками бив, ще ляпаса в лице давав, немов якому то дорослому арештантові, розбишаці чи зобиджувачу, а в самкінець то копняка в дупло правою ногою вгамселив. Паняй, тобто вон, і не озирайся. Митрик і погнавсь через сиву вицвілу стерню на вигін біля села Високого до ягнят своїх, так жодної тобі грушки й не покуштувавши.

Ах, мазуре, мазуре, нерозсудливцю великий, хоч, може, й найроботящий ти не тільки у слободі Наталії, а й у цілім світі, а мо’ й ледащо несусвітнє, лантух, який же і недогадливий ти, бо не розрізнив у моменті цім, що одна річ словом мовити, а зовсім інша – рукою вдарити, хоча часто слово б’є дошкуль­ніше, ані ж кулак. Але, о, якою доленосною не оно для тебе, а й для усієї Наталії виявилася недогадливість твоя, мазуре. Ах, якби ти знав, то віжками злість свою усередині загнуздав би. Бо слово хоч і не горобей, але воно у забуття відлетіти може, а доторк насильницький не забувається, завжди в помку.

І тут передо мною кінематографічно новіші події розгор­таються. Рушійним імпульсом до них послужила конфліктна ситуація, що виникла, з’явилась, повстала раптом (а, може, і не раптом) у підземному переході в самому серці нашої столиці на Хрещатику, на площі Жовтневої революції, яку щораз контрастніше Майданом Незалежности починають називать, уранці 7 листопада 1990 року. Кон­фліктна ситуація ся у тім полягала, що у підземнім переході тім один народний депутат України, а в минулому зек сто­процентово політич­ний, да напав на міліційного полков­ника, який у минулому відповідно перебував лейтенантом, капітаном, майором і підполковником, да й пограбував того полковника, нагана забрав, да ще й бив його, і сорочку на нім роздер. Се таке свідчення офіційна сторона висунула, кінематографічними зйомками моменту по телевізії завіряючи. Супротивна же сторона зовсім про інше говорила. Що ніби увесь цей спектакль – чистісінької води провокація за наперед розробленим сценарієм. Що полковник тої вдавав себе за робітника, за гегемона видавав, сам собі сорочку роздер, і не його депутат, а він депутата бив. І заварилося, й пішло. Депутата того до криміналу у льох із сесії Верховної Ради, або з парляменту, як його уже почали називать, позвали, відкликали, повели. Розголос, довго не затихаючий, громадську думку від живих проблем сучасности відво­лікаючи, по всій Україні рознісся й поза її межі вихлюпнувсь. Що тільки й де тільки вже не говорили про того депутата, і у Верховній Раді, й на мітингах, на майданах, на зібраннях ріжних. Його ім’я стало в кожного на вустах й у маршову пісню вже уляглось. Але то були лиш поодинокі вистріли. Схоже, що загал, як і більшість у Верховній Раді, були за утримання того депутата в неволі за гратами, як невідь і якого арештанта, насильника та розбійника. Навіть депутатка одна, побратимка чи посестра наша по фахові, висловилась, що одіознішої фігури, аніж сей член парляменту, в цілім світі тепер, вважай, не знайти. Усі потуги до його звільнення об мур непробивний хитросплетінь закону і законотворчости одбивалися, розбивалися. Й така каша, місиво таке зава­рилося, що і не розказать, і ні пером описать. Тисячі, мільйони, мо’ мільярди грошей на справу було витрачено – а хосен який? Хіба, може, під той гармидер поспільний пограбунок краю звершувався, то таке могло бути, не виклю­чається. Основний загал нашої поспільности помимо особи депутата проходив. А загалові то що – він, загал наш, помимо в міліонних шерегах пройти може, якщо і нас з вами розпина­тимуть а ні за віщо, безневинно. Але проте кожний, як ясність очевидну й незаперечну, собі своїм розумінням осягав й усвідомлював, що провокація таки була, і що річ зовсім не в зумисному нападі на полковника, не в побитті тим більш його, не в роздиранні його сорочки й не в пограбуванні його нагана і купонів.*

Ай, не лукавте, кожний знав у серці у своїм, що річ тут зовсім в іншому, і в іншому собака зарита, закопана, можна сказать. Річ у тім, що депутат той, політзек у минулому, при­вселюдно і досить ревно, у самій Верховній Раді, яку тепер усе частіш, на західний манір, парляментом називають, смакуючи у назві тій для себе яку то вивищеність, виступав, да проти ідеології пануючої, яка із початком нашого двад­цятого століття так всепереможно рухалась по плянеті, відвойовуючи уми й найвіддаленіші закутки, а тепер от укінці століття, раптом неочікувано, неждано, нагадано у стані деструкції опинилася. Ну, не сказати, мабуть, щоб проти основоположних ідей і цілей тієї ідеології – поспільної рівности, справедливости і братерства – виступав той депутат. Хто супроти такого виступив. Але в тім то річ, що під прикриттям сих ідей та цілей чинились діла далеко неблаговидні, скоювались жахливі злочини та переступи, що їх і судити важко, а й спокутувати чи можливо і як. Так витворилось в реальности, така картина уже до наших днів дійшла, що прихильники сеї ідеології засвоювали й сповіду­вали її ідеї й цілі виключно практично, аніж вникали в теоретичну їхню суть і розробку. І це виявилося надзви­чайно просто і кожному досяжно – добре, легко й на дурняк пожить. Й проти цієї сутности й характерної ознаки моменту, доби і віку, треба вважати, очевидно, усамперед і виступав згаданий депутат. Виступав, може, більш ревно й істинно, як то насправді в наших умовах стало модою виступать. Подумати тільки, ті, що в 60-х роках так покірно за кавалок шиферу в партію вступали, у роках 90-х із цієї партії зухвало повихо­дили й супроти неї уже на словах воюють так затято, аж враження складається, ніби за сю ревність їхню да з їхніх дахів продірявлений де-де, мохом зеленим в рівчаках позарослий, шифер познімають, да цинковою бляхою їхні дахи укриють.

Отож, уявить можна, як нелегко, звісно, дискомфортно внутрішньо і зовнішньо почувать себе в окреслених умовах і обставинах прихильникам офіційно нехай лише пануючої ідеології, яка у масштабах світових нині в стані деструкції перебуває. Воно ніби ніхто у тебе з рук руля не відбирає, й від корита не відганяє, й кістки з рота не виймає ніби, а комфорт вже не той. А втім, як сказать і як подумать. Може, комусь воно й інтересніше отак трапезу свою трапезувать, завважуючи, що в моменті цім на твою голову злива ціла лайок проливається, однак відчуттям певности убезпеченим буть, що допоки харчу твого жирного, а хоч і пісного ніхто не відніме, хіба помножить у перспективі. Як знать, може, й інтересно, різноманітніш принаймні таке комусь, раз хтось то замислив от сю ситуацію плюралізму думок, “мнений” тобто. Хто зна й як сказать. “Пути Господни неисповедимы”, а тайни людської психіки незбагненні.

Але, очевидно, та більшість, що у Верховній Раді нашій, себто в парляменті, засідала, а може, й поза парляментом котра більшість да не з таких от була, щоб мовчки на лемент якийсь посопувать, не реагувать. Видно, дискомфорт він у їхні душі і нутрощі вносив. Або, може, зачіпання того депутата від розповсюдженого да чимсь різнились, дошкульність яку дратуючу виклично містило, що так не стерпіли вони його, інших при тім, і також політзеків у минулому стерплюючи при тім. А може, так треба, може, у тім якісь гинші заміри щодо суспільно-політичного життя нашого заложені були. Звідки ж нам усе теє знать. Та як би там не було, а слово на слово наразі, вась на вась тут неефективним виявилося. До того ж за слово у сучасних умовах нібито гласности й плюралізму да забирать, то це все одно, що білими нитками чорну латку пришивать. Та й у слові, відверто скажемо, прихильники офіційно пануючої ідеології часто, а то й густо елементарну розгубленість виявили у моменті, коли діалог вимагалось зумовленою ситуацією вести. Надто ж часто розбіжність з елементарними законами логіки проявлятись почала. І се новий конфуз витворювало. Але ось напад, побиття, грабунок. Ах, як се ефективно, і ефектно як. Хто ж за такі дії, за учинки отакі да по голівці погладить, а хоч і каторжанина колишнього. Будь ти хоч пан, а хоч капітан, а хоч і нардеп самий. То хто не осудить тебе за скоювання отакі. Серед різних верств і прошарків. Як серед робітництва, гегемону тобто, так рівно ж і серед селянства. Коли узимку серед снігової пори я в своє село добувсь і на Старину до вісімдесятишестилітньої дядини Пестини зайшов, то дядина Пестина спершу мені найважнішу свою новину переказала. Як німецькі передачі по селу анвалідам та самотнім старцям розносили. Серед своїх, із сільської управи, серед тих, що розносили передачі, один і справжній німець був. Рудий, а худющий, що й не передать. А вони усі німці страшенно худі, бо їдять мало. Якщо юшку їдять, то кілька ложок і не більше – таку мисочку маленьку. Й Гордієві ту передачу принесли. Але ледве благодійники за поріг вийшли, розпрощавшись, так передача їхня із Гордієвих рук пожбурена так і полетіла на город у сніг, об мерзлу храпу гепнувшись. Так сильно він її пожбурив. Аж благодійники усі поозиралися. Й один справжній німець серед них також.

– От як світ міняється, – каже, мудруючи Пестина. – Пам’ятаю, п’ятдесят років тому німці до нас війною ішли, щоб силою землю й добро яке у нас узять, а тепер от нам передачі дають. Дивина та й годі. Як то міняється сей світ.

В її старечих сльозивих очах вертиться й тихо застигає подивування. А потім Пестина й питається мене, осміхаючись краєчками тонких вуст:

– А як там почуває себе депутат С.?

Помовчавши вже мить:

– Ну, йому, може, і варт. Я сама бачила, як він того полковника бив і сорочку на нім роздер.

– А де ви, тітко, могли таке бачить?

– Як де? В лівізорі.

Усередині червня 1991 року, коли після надзвичайно холодної весни і раннього літа, після пронизливих затяжних дощів нарешті встановилася, зійшла з неба на нашу вбогу нещасну землю голуба справжня теплінь, засоби інформації (уже вкотре!) оголосили про початок судового процесу над тим депутатом. Вибравши зручний час, і я вирушив до вели­кого будинку міліційної управи і суду, що відособлено розташувавсь, розлігся собі неподалік нашого (ах, нема уже туди вороття!) прекрасного будинку. А тут і за царя осідок поліції та судочинства був. Тут, побіля Богдана.

Людей у скверику вже трохи було, але не багато, як для трьохмільйонного міста. Жовто сині знамена де-де стояли. Продавали газети і задаром давали якісь афішки. Я їх набрав цілу жменю.

Це вже був другий день судового засідання. Учора першого дня процесу, розказують, депутат сей у судовому засіданні виступив, і мало того, що вини своєї не визнав (як відомо, це замірами нашого судочинства не похвалюється), то іще й вимагать став, щоб полковника того судить, до відповідальности притягнуть. Перебіг судового процесу на вулицю транслювали. Он прямокутний динамік на грубому дереві порепаному встановлено.

Де зібрання ось такі, то не може напружена психіка увесь час насупленою буть – вона розрядки собі шукає. І я перед кимсь то балагурить почав:

– Сей Союз вигідний Заходові, і Захід його підтримує, тобто жадає його збереження, до поруху часу не дослу­хаючись і не завважуючи, що сама ідея Союзу уже вмерла. А першою, як відомо, вмирає ідея. Ах, своя шкура ближче до тіла, а як чужу шкуру б’ють, то своїй не боляче...

Ай, попадусь іще я колись за зухвале балагурство своє. Не встиг я на лавочку дерев’яну дубову сісти, як до мене один уже й підсів та папери, що мені їх надавали, віддруковані в Тернополі й Івано-Франківську, і з моїх рук да в свої руки без попитання бере. А я й кажу йому:

– Хіба й мене за них судитимуть, що в руки взяв?

– Поки що ні... – пильно дивиться нав’язливець, й осміха­ється, але зуби його зціплені.

Хтось каже, що суд оголосив собі перерву, щоб порадитись і сказать своє слово. Хтось уже другий каже:

– А це ж вони спершу Кравчуку подзвонять, а той поки до Москви додзвониться. Й що там скажуть – по інстанції передать.

Чекати проте довелось недовго. Коло грубого старого порепаного дерева вже почали збиратись. І я туди поспішив. До дерева, до кори старої порепаної притулилась одна юро­дива, що я її раніш у місті й не зустрічав. Сміється у хвилю­ванні сильнім. Ах, все-таки як своєрідно реагує на суспільні конфлікти хвора психіка, який колорит вносить вона своїми проявами у згущений насуплено настрій сучасности, й поспільність та її чинники мали би завважити се, мали би при­слухатись до сих імпульсів іронічних усесвітової свідо­мости, які таку високо помпезну серйозність да в комічному світлі виставляють. І наше вслухування в імпульси сі, в їхнє безперервне биття яке б побажане було, і чи не розряджувало б воно напругу, не згладжувало б гострі кути конфліктів. Бо ніщо так не просвітлює і найменшої фальші, як хвора психіка.

І я тиснусь під дерево, до самого чорно порепаного стовбура притискаюсь. Майже поряд, лице в лице з тією нещасницею.

Угорі репродуктор прямокутний зарипів, й усі, товпа, до нього погляди свої д’горі повернули й слух свій нагострений туди спрямували.

Й от голос, претендуючий виразно на об’ективну невтральність, а проте заангажованости своєї і в радійних інтонаціях не здатний, не спроможний пригасити, донісся, спав на нас, із прямокутного репродуктора. Й усі застигли, принишкли, не так слова того чинника, як суть моменту осягнуть настроєні. А суть моменту із слів його проясню­валась. І полягала, вкорінювалася вона в тім, що суд відхиляє усілякі звинувачення підсудних (у справі народного депутата ще й інші громадяни проходили, як підсудні) на адресу полковника, яко безпідставні. Голос означений сповіщав також, що суд завважив у поведінці одного підсудного схильність до психічного захворювання. Й закономірно направляє сього громадянина на медичну експертизу у відповідний лікувально-медичний заклад, тобто в психіат­ричну лікарню. Висновок, отже: судове засідання відкла­дається, тобто суд робить перерву до одержання висновку такої експертизи.

Товпа, охляла від напруги своєї зелектризованої, розря­дилася, й сили усі раптом вийшли з неї. Се вже не перше відкладання судового процесу. Кілька разів він уже відкла­давсь від означеного дня, що не відремонтоване приміщення суду було, ще кілька раз із якихось інших технічних причин. І ось – нова причина. Сподіватись треба, що наступні при­чини іще вигадливішими постануть у вагомости своїй.

Частина люду розходиться, декотрі огинаються, шня­кають в очікуванні, чи чогось іще не буде, чи не діяти­меться щось іще сьогодні. Пробують скандувати гасла:

– КПУ – до суду!

– С. – волю!

– Політв’язням – волю!

Натовп від будинку суду дорога відділяє. А зі сторони скверика іще й шерега міліціянтів. Такі молоді, ну, зовсім юні, а такі зосереджені в стоянні своїм, аж страшно. Се уже у день іншого котрогось судового засідання тут яка одіозна картина розгорталася. Як сі молодики, омонівці в жовтих бронежилетах, кинулись на товпу, одному старцеві хребта перебили, а по п’ятирічній дівчинці потоптом важкими чере­ви­ками своїми пішли. І я там був провинний безпомічно, да біг до води гочі свої промивать, бо газ у гочі пустили.

Затим хтось починає балагурити, що сей судовий процес відкладатиметься до безконечности і ще двадцять п’ять років після смерти того народного депутата. І я не втримуюсь, у бездум від загнаности у кут поринаю, й із безодни бездуму видобуваються слова:

– Да суд судить, як топор рубить. А ніт: суд ідьот, як бик ведьот...

Се із того, як Ганя Михаїлова колись мені розказувала. Що судилися за віщось поміж собою двоє сусідів. Один був коваль, і змайстрував для судії чудесну сокиру, а другий гарного вгодованого бичка узяв на воловодик та й відвів його у двір судії. І сказав один сусіда, щоб і судія чув:

– Суд судить, як топор рубить...

І другий сусіда умент і своє слово додав, уставив:

– А ніт: суд ідьот, як бик ведьот...

І хоч бувальщина, притча чи побасенка оця яке може мати до окресленого моменту відношення, а чомусь згадалася мені ось тут на майдані Софійському перед лицем Богдана і Софії, несилувано із пам’яти спливло, без жодних зусиль і порухів думання мого.

Із дверей суду виходить той самий депутат, довкола імени чийого ось така каша й заварилася, густа гаряча. Сивий суцільно не по літах, аж білий суцільно, можна сказать, закурює, і в моменті закурювання того так виразно проступав стан і важкість його знервованости від непосильного напру­ження. Побіля нього дружина його в червоному і донька в голубому. Я моменту прогавити, упустити не хочу, щоб із депутатом тим не розминуться. Я до проходу праворуч понад будинком поспішаю, щоб зблизька подивитись, розгля­нути його, як проходитиме. І ось він іде. Я ув очі його зазираю, глибину їх зрозуміть і збагнуть хочу. Яка глибока втома, і зовсім не злодія, не розбійника, – смиренника скоріше. Хтось квіти підносить – реакція слабка. Ось вона, людина, що волею випадку, може, заручником суспільно-політичного моменту стала, індикатором вашої лояльности чи навпаки до пануючих структур. Це за визначеністю й ставленням до нього, до імени, вірніш, уже кожного, тисячі й міліони до відповідних списків заноситимуть певні органи і структури. Ага, нічого собі референдум. Мільйони опиту­ють, а хрест нести одному. І коли один той хрест несе, то міліони ізбоку байдужно стоять, ніби й не знають, не відають, о чім тут діло може буть. Ай, прикидаються – і відають, і знають.

Гурт помимо Богдана і Софії прямує Володимирською, до готелю “Україна”, напевне. Попереду депутат у супроводі дружини в червоному і доньки в голубому. Й іще іде супровід за ним із юнаків молодих дужих. Це щоб не викрали, бо депутата цього уже раз викрадали після виходу із в’язниці, щоби знову крадьки у в’язницю укинуть. А я розглядував депутата ізбоку, іззаду, в потилицю, і думка моя ізнов відзначає, завважує: а він же стомлений, вимучений який, постарілий уже.

– Замучений який, замучили як! – каже хтось у гурті.

А я й собі міркую: це ж уявити тільки. Ось вулицею ідеш, і люди товпами проминають тебе, і в очах загалу ти – злочинець, розбійник он який.

І думка моя відзначає, що тільки на півроку він, депутат той, і старший за мене. Це ж і я ізбоку дідом підтоптаним, опецькуватим вареником комусь видаюсь.

Повз сірий сумнозвісний будинок, що ліворуч, проходимо. Грубий сірий мур у цьому місці завжди заронює страх, коли не проходжу тут. О миті цій страх спадає на мене з висоти сірого будинку, із загратованих вікон. Це ж, мабуть, акцію таку ізвідти фотографують потаємно, а потім в кабінетах своїх науково вивірено розшифровуватимуть, хто за ким іде, і пам’ять про сю подію зберігатиметься вічно. Під грифом “Хранить вечно”.

Уже за сим будинком, за комплексом сих будинків на розі Прорізної інша картина в моє думання входить. Минулого літа се було. У злощаснім підземнім переході тім в надвечір’ї міськім яснім, аж ясність та поза мури в підземелля заходила, один яскраво виразний національний народний тип, вусань оден, плечистий зух молодий так проникливо тихо грав на струннім інструменті своїм сумних сильно, журливих пісень. Аж я надовше навпроти його у закутку причаєно зупинивсь. “Журяться, тужать сини України, що так марно минають літа...” Іще й іще там були слова, багато слів було, але ті не запам’ятались. Оці лише в пам’яти слова відбились, щоб от в моменті незвичнім заявитись, виринути видивом того моло­дого вусаня, якого потім ніколи не зустрічав ані в тім підзем­нім переході, ані в якихсь інших людних місцях, де співають, показують, і де розгортаються дійства. Але картина звучить у моїй свідомости як неймовірно журний мотив, як поклик із глибини булого і не звершеного, як заклик до сумління.

Та при чім тут, скажете, Митрик із сучасними позірними триваннями, плинами й вираженнями. Який се має стосунок до теперішніх подій швидкозмінюваних, який тут взаємо­зв’язок і перегук. Ах, стривайте, є! Грань одна, психологічно важна деталь одна проглядується. Ах, чому ж тоді і ота верховна більшість, і прокуратура, сам генеральний проку­ратор, й слідство, і судочинство да так ревно від самого початку спектаклю, шпектаклю добивалися і добиваються в означеннях своїх, аби довести, доказать тільки б загалові нашої поспільности, що згаданий, названий депутат, пере­вищуючи свої повноваження, да учинив напад на ні в чому невинного, ну, як янголець із крильцями, полковника, да побив, да пограбував його. Бо се діє, се стає в помку у серці. Се не те, що слово да проти слова, да в епоху гласности, антислово. Се зброя нехай і не грізніша, але розтлінніша. Побити да ще й пограбувати. І кого – мене, полковника, чекіста. Таке у системі і процесі людського відомщення не має забуватись. Се не те, що слово – горобей, його не втримаєш, але полетіти й від серця одділитись може собі, щезнути. Фізичний доторк, доторк насильства людська натура береже завжди.

Отож, якби той мазур да був насварив Митрика, погудив, поганив, останніми словами нехай, то це ще півбіди було б. Не виключено, що таке й забулося б. Не зовсім нехай. Слід просто зоставило б блідий. Але ж то був насильницький фізичний доторк. Й людина, у змінах постійних перебуваючи, часто дивиться на сей минулий уже акт зі своєї висоти, з висоти свого становища й можливостей.

Згадай-но і ти, як у надвечір’ї грізними хмарами темними тихо загусаючім, у повінь літню незвичайну, коли Річка з берегів виходила й на трави зелені буйні наступала, а ти товар з Наталії додому гнав, й переправу коло Білої гори вже зайняло водою, і ти в обгін через Савчину траву пішов, а через Річку без штанів. І як позустрів тебе Савка, й бив дрючком по задньому мокрому місці, аж синяки пасмами посмуговані позостались. Давно те було-діялось, більш як сорок літ уже. А кожна і сьогоднішня зустріч із Савкою така неприємна, небажана просто для тебе, й такий конфуз щоразу при нашій зустрічі виникає, повстає, знуртовується, й безмовно у повітрі поміж нами зависає, висить, стигне. Й допоки і чим визріває?

Улітку 1943 року, за німців іще, мазурські слободи, що були порозкидувані по наймальовничіших місцях краю – вони до лісів, до річок, до гаїв, боліт і сіножаток тулилися, на вгіддях розташовані були й на увесь простір обширний опівнічний випромінювали із злежаної глибини часу милі кожному пахощі й незрівнянну красу – тепер горіли. Пере­важно горіли у короткі літні ночі. Горіли хати, хліви, люди й худоба. Червоне гоготіння стояло над світом поміж землею і небом, увесь світ перетворювався в одну величезну заграву, страшну й грізну у своїй незвортній невмолимости, нею тільки і повнивсь, нею і суть моменту жахаюча для кожної живої іще плоті визначалась. Лемент несусвітній, зойки пронизливі одчайдушно сильні, ремигання, іржання й скавуління з дооколу, осяжного у загнаности й воланні своїм благальнім виривались, вихоплювались й під небеса, у небеса, в інші світи неосяжні линули для констатації моменту і свідкування. Се вже потім видозмінені голоси сі із недосяжної піднебесної висоти не раз сюди вертатимуться, линутимуть для споглядання й тихими привидами свою присутність виказуватимуть, про себе заявлятимуть.

Ці акції замислені були й вибухали, спалахували, мабуть, як психологічний наслідок міжнаціональної ворожди, що у глибині віків започатковувалась як історичне явище міждержавних стосунків, згасала інколи, а от раптом у відпо­віднім моменті збурилась в душах людських, загострилась і спалахнула. І яким чином її зупинить, пригасить, уповільнить, згладить – се вже не в тім моменті вирішувать чи щось заподіяти можна було. Тим більш слово запізніле казать, бо й дочасне воно наразі виявилося б запізнілим.

А втім, хто і зна ще, як там воно було насправді. Адже багато чого, що було таємне, уже тепер стає явним, і відомі явища у новім світлі повстають, новими гранями проясню­ються, набуваючи часто зовсім протилежних оцінок.

Із висоти сьогоднішнього дня багато про віщо дізналися ми із дальшої і недалекої нашої історії. Про операцію “Вісла”, наприклад. Про високі страждання наших братів і сестер. А думка моя вже о тім тече, лине, що між операцією тією, а подіями на Наталії нашій 1943 року взаємозв’язок може бути найбезпосередніший. І ті, й ті події могли бути наперед спляновані одним і тим же сценаристом, розвиватися за одним сценарієм. А розігрувалися під намовою, під розбуянням слабкостей особини “Ось тільки зачепи мене...”

Але над сим вже думать, гадать, розмишлять нащадкам нашим належиться, уроки з історичного досвіду висновуючи.

Звісно, що вціліти Наталії за такого стану речей, в окресленій ситуації, у моменті відповіднім шансів, надій і перспектив було мало, майже, можна сказать, не існувало. Мазурські слободи прекрасні здалеку і зручні для життя горіли скрізь. Горіли Липники, горіла Вербова, Стугонне й Підлісне горіли.

Але як і сказать. І в найекстремальніших ситуаціях бувають же, трапляються випадки і винятки, коли доля щось то на сім світі щадить, із того, що, здається, явно зовні печаттю рокованости помічене, комусь то і щастить, буває, що він у сорочці народжений.

Розповідав мені хтось, що коли річ о Наталії велась, то хтось то був таку думку висловив, щоби пощадить Наталію, бо сильно вже слобода гарна. У світі такої не знайти. Але тут піднявсь малий, карачкуватий, ну, зовсім хлопчак, молодий зух, який у присутности проте мав певну вагу і голос свій протилежний подав, що ані за що Наталії пощадить не можна. Той молодий зух був двадцятитрьохлітній Митрик Зекалець, і голос його думку наперед висловлену протилежну переважив, опереміг.

Так се було чи не так. Але про те мені уже у новітніх часах говорив, здається, Гандрій Дреп.

Коли горіла Наталія, мені уже минуло п’ять років, і я пам’ятаю ту жахливу червоно вогняну ніч, хоча збережені виразно і передніші спогади. Сей спогад проте не дуже виразний в деталях події, у зримих та слухових обрисах. Пам’ятаю, що цілу ніч були ми надворі, у темені чорній подлук заграви сильної в полуденно-східній стороні. Ще пам’ятаю, що у Річці мочили рядна і шматинки, і Батько драбиною вилазили на стріху й укривали її мокрим. Схопивсь опісля вітер, і прудкі іскри майже досягали нашої хати. Й усі ми були перейняті жахом. Очевидно, суцільно пронизливий жах і зумовив невиразність спогаду в послідовности й обрисах своїх. А може, се зумовлено віковим станом, коли відбитки подій у пам’яти іще залишаються неокресленими чітко, наче аморфними; це скоріше певний душевний стан, настрій, аніж конкретна картина у звуках, кольорах і виявах своїх. Бо от пізніші події, що за цією слідували, уже збе­реглись у моїй пам’яти більш виразно саме у деталях.

Уже написавши оці попередні рядки, якось одного ясного тепло й зелено вистояного липневого дня 1991 року я був зайшов у двір до брата Левка. Я стояв посеред двору на загуслім сонці, а брат сидів на пощербленім цементованім порозі, під сидіння своє куфайку стару згорнуту підстеливши, щоб м’якіше було і щоб від цементу не простудитись. Я стояв на загуслім полуденнім сонці, мружачись, й зір мій похітливо блукав по прохолодних закутках тіньових, а брат сидів у зрідженім тінню груші глибокім світлі. Коли у жаркім липні 1970 року я, немов із світа того вертаючись, із сумнозвісного будинку на пагорбі вийшов, то синьо охлялого мене невтримно спокусливо Ріка манила, пісок жовтий побіля берегів і вода темна живлюща за берегами кликали прихильно плоть мою у видужання, але казали мені тоді: “ А ти не засмажуйся на сонці чорно, бо в тебе нерв слабкий, а проймайся блідо сонячним світлом зрідженим у холодку”. Походжаючи тоді в Гідропарку й на Трухановім острові десь берегами жовтими Ріки, погляд мій із води й піску часто знімавсь і поміж дерева падав, углиб занурювавсь. Там в тіні й прохолоді теж розміщались людські тіла оголені, котрі і на тапчанах розляглися, а котрі і в гамаках підвішені одпочивали. Й тіла їхні – худі і не дуже – усі були блідою засмагою позначені, не коричнево темною, як тих, що побіля води на піску порозлягалися на сонці загуслім. В тіні дерев світло справді стояло зріджене, як став приглядуватись тоді я, й поміж деревами се світло глибинне було, тобто у зрідженні своїм під тінню зелених шат просторову глибину заповнювало й стояло так зріджено, якщо углиб поміж деревами проглядував далі я і в далекість.

І от з-посеред двору братового через десятиліття вже дивлюсь, як брат на порозі муровано цументованім у світлі зрідженім глибиннім сидить під тінню груші понад хату високої. Лиш у моменти листя груші колихання плямами, зайчиками згустки високо вистояного угорі світла у глибинну тіньову зрідженість вриваються й по братові, по одежі його благій і по порогові стрибають, в глибинність ту тіньову вриваючись і шматуючи її на кавалки місцями.

Я любуюсь сією такою картиною, і з свідомости моєї вибивається мимоволі, що зір ось мій щойно по двору шастав, і для себе прохолодного тіньового закутка шукаючи. Отак і стою посеред двору у загуслім полуденно липневім сонці, а брат на порозі у зрідженім світлі під тінню груші сидить. І якось то імпульси єднання струменіть починають поміж нами. У спогадування линуть наші думки. І якось то мову заводимо ми про те, як горіла Наталія. І коли говорив я, що в пам’яти моїй відбиток тієї події відклавсь, коли говорив я, яка се страшна ніч була, як вогонь аж до неба уставав, а Батько на стрісі мокрі рядна, шматинки й рядюги розстеляли, щоб вогонь через Річку не перекинувсь да за суху стріху не вчепивсь, то брат Левко заперечив мені, кажучи, що такого він не пам’ятає, і такого, видно, й не було, тобто не розстеляли Батько мокрих ряден і радюг на стрісі. Іще брат говорив, що ми не посеред двору ясного, із Наталії загравою освітленого стояли, а за Річкою навпроти у рові Мартинового жита, причаївшись, усією сім’єю гуртом переховувалися.

І тут подумав я. Так то воно так, але і я про мокрі рядна та радюги вигадать не міг. Може, хтось то мені про те розказував, а не ловив я ці події великого жаху у дворі нашім посеред ночі безпосередньо моєю молодою свідомістю, може, так робилось над чиєюсь ближчою до Наталії стріхою, а не нашою, проте вигадать того я не міг.

У якихсь то моментах розминулася моя і братова свідо­мість, пам’ять наша розминулася, розбіжність виявила у стопах злежаности своєї, чи по-різному одна подія відбилась, у первіснім моменті своїм, у начатках десь то переплуталась.

Що ж до переховування у рові Мартинового жита, то тут теж воно не зовсім так було. А було воно ось як, і це моя пам’ять також зберегла виразно, у деталях, як і відбилось воно у молодій свідомости тоді.

Ще за дня ясного рознеслась була хуторами, й у наш двір о високім полудні зазирнула чутка, ніби цієї ночі, що заступатиме, мазури да українців будуть вирізувать, поголовно. І як тільки вечоріть стало, ніч темна літньо тепла на хутори спадать почала, дак Мати і зібрали нас, малих, де старші були – се невідомо, й кладкою через Річку, стежкою проз садок Данилових обхідною сіножаткою до Марти­нового жита повели крадьки. Се навпроти нашої хати, якщо навпрошки, то рукою подать, а в обхід стежкою кривуль­куватою, то і далеченько. Не так далеко, як страшно іти було. У Мартиновім житі там рів такий густо зелений пролягав. От ми гуртом і увійшли тим ровом неглибоким углиб жита. Подалі від стежки, від хати нашої, від хутора і світа. У жито не заходили, щоб жита не зім’ять, не потолочить. Бо тоді ще он як старомодно думали, розмірковували: “Хоч хазяїн поночі не бачить, а нехай і вдень, то шкоди йому робить не можна”. І того дотримувались звичаєво, і як закон се був. Це уже трохи пізніше, і неймовірно ушвидчено скоро, наше мислення стало інакшим, діяметрально протилежним.

Ми на дні у неглибокім рові сиділи посеред жита. Наша хата, куди неодмінно, здавалося так, мали ті різуни прийти й порізати нас, тепер стояла десь далеко-далеко відсторонена за вільхами і вербами, у темноті, і ми її не бачили, і хутір розчинивсь у темноті, і світ змалів й потанув десь там. Лиш небо бездонне угорі над нами, і зорі мигтливі на нім, по шляху до безодні тієї незбагненно недосяжної розкидані. З усіх сторін рова над нами нас жито стіною, як полотно сире, сивою обступило й од світа цілого затулило. Й охороняє, береже нас. Й для ока підступного лукавого світового ми недосяжні тут, непідвладні ніяким різунам і переслідувачам, бо не бачить око їхнє завидюще нас, і в серці своїм уже не мають вони влади над нами, бо не виявлені ми для зору їхнього. От тільки Той, що угорі на небі, тільки Той і бачить нас. І кожен порух наш Він проглядує, як на долоні, і тайни серць наших для Нього неприховано збагненні. І так затишно розслаблено безпечно після хвилювання в потаємнім переході зробилося раптом нам на дні рова неглибокого під високим верховним заступництвом Його.

Але сей момент тривав коротко, у тім блаженнім настрої перебували ми недовго. У тім то й річ, що змінюваність часто несподівано полярна, діяметрально протилежна, і є ознакою усілякого настрою, супроводить тобто наші настрої.

Але ось зовсім поруч у траві зашарехтіло й зіскок щось зробило. Плигнуло щось. Увага наша, кожного з нас поосібно а в однаковім імпульсі, в напруженні однім стрепенулась: “Що то?” Жаба. Й розслаблений спокій напругою очікувальною ураз змінивсь. Цвіркун відтак над ровом поверх берега у житі заскрекотів. А мо’ то жабка маленька зелена. Такі на дощ у спеку, буває, невидимі скрекочуть. І знов стрепенулися сутности наші в одностайнім напруженні. Й погляди наші із дна рова темности на жито сиве, як полотно сире, д’горі спрямувались, перенеслись одностайно враз. Не встигла іще наша напруга у новій реальности оговтатись, до скрекоту того свідомість призви­чаїтись не встигла іще, як шелест над нашими головами пронісся несподівано неймовірний. Ах, се вітрець налетів, жито, як полотно сире, сиве зашелестіло, колосок вусатий колоска торкнувсь – і пішло. Душі наші із стану роз­слабленого спокою вибились і в одне наслуховування, в на­сто­рогу саму увійшли. Що далі за сим? В один наслухо­вуючий тремкий нерв, що готовий кожної миті зіскок зробить, перетворились наші зособлені єства.

Бездонне небо і зорі мигтючі, порозкидувані на шляху до густої бездонности утратили для нас раптом силу високого заступництва. Інші підступні земні сили наблизились до нас. Темрява й сиве жито, що як полотно сире, не відділяли уже так щільно непроникно від них, не заслоняли надійно від своєї хати заслоном вільх і верб, від хутора і світа. І здалося кожному із нас, що нападники й різуни ті виявить можуть усіх нас залюбки, а ні за що, ні за цапову душу ось можуть тут знайти і порізать. Бо світ цілий, доокіл увесь шерхотами пере­повнений, жахами наскрізно нашпигований. Вони й виявлять, видадуть нас. Ось рів темний і видасть, що мов змій підступний спокусливий серед жита сивого, як полотно сире, покар­лючивсь. В нього і вступлять, ним і увійдуть нападники й до нас наблизяться. Темні земні сили приведуть їх сюди. Сі сили у моменті ніби відчули свою перевагу над високими небесними. Ті високо далеко у безодню зіркову розпросторені, а сі в землю злобою й підступом вкорінені. З осяганням сеї реальности свідомістю нашою пелена небесного заступництва зсунулася із нас, і от сидимо ми на дні рова у житі Мартиновім зовсім оголені й незахищені перед світом. Урвалися раптом захисні перепонки. Зором переслідувачів іще не виявлені, ми проте наблизили у душах, жахами охопленими, сих переслідувачів. Й ось така картина витворилась. Порізно, у різних, віддалених хто зна і як іще, місцях перебуваючи фізично, ми – втікачі й переслідувачі – вважай, уже і наблизились віч-на-віч, зійшлись в одне місце. Схоже, що душі наші уже позустрілись у виявах напруги своєї. Й ми притислися одне до одного докупи все щільніш на дні рова. Ніби так і єдність яку то витворить можна, що порятує і невідворотний рішенець відверне. Тремтимо, перейняті наскрізь тими жахами. Моє тремтіння найсильніше, здригуване, у плач переходить. Се наляканий гнів у старших викликає.

– Чого ти? – питають.

– А он чорніє щось у рові...

Старші пригинаються, нагостреним зором розглядують:

– Та нічого там нема...

Але я здригуюсь у плачі іще сильніш:

– Як нема. Оньо же воно рухається, на нас із ножем іде...

Й тут Мати беруть мене на руки, до старших кажуть:

– А ви тут сидіть нишком, бо гуртом то сильно пото­лочимо...

Й виносять мене на берег рова, у високість, до сил заступництва піднебесних ближче, до зір, що на шляху до безодні небесної синьої порозкидувані ближче, – у жито виносять. Воно лякаюче шурхотить, здригається вусатим колоссям своїм, коли ми потайки обережно входимо у нього, щоб не потолочить. Бо тоді іще це звичаєво було і у законі, щоб не оно посеред дня, а й уночі шкоди кому не наробить. Ах, се відпаде ушвидчено скоро, так ушвидчено скоро переміниться звичаєвість.

Крок, здається, один у жито Мартинове вступили, а ніби в іншім світі ураз опинились. Нема рова, і навіть берега його нема. Й не чорніє вже тут ніщо, і не рухається на нас в люті своїй. Тут відчуття високости з’являється. Й світло тут. 0дне, що до неба ніби ближче, й тому світліше, а й від жита сивого світліше. І захисток тут надійний. Жито густе стеблом своїм високим і колоссям обступає щільно нас, не виказує нікому, від заміру злого заступає. Крок один відділяє нас від рова, а, здається, що далечінь тут он яка незглибима, й наче в іншім зовсім світі опинились ми. Шепіт тихий потаємний обережний крізь стебла житні проникає, поміж стеблами до слуху нашого доноситься. Материні очі глибиною й насто­рогою світяться і вислуховування виказують. А там на дні рова о цій миті як, чогось то шепчуться вони, старші? Поміж старшими і найменшим серце Материне розривається. І мені тривога ця їхня передається. І я вже от думаю. А й справді чи все гаразд зі старшими і о чім шепочуться вони поміж собою? І якщо да й справді наскочать ровом на них нападники да й поріжуть їх, то як же я сам і буду. Навіщо тоді й мені на сім світі зоставатись.

Я на Материних руках лежу, й крізь руки їхні тривога ся мені передається і розростається у мені. Й через очі їхні насторожені, що углибині горять, світяться, передається. Мати тримають мене на своїх руках, надійно захищаючи від агресивних сил і пристрастей сього розбунтованого незрозуміло шаленого світу, як геть беззахисну, але якусь і справді потрібну і вартісну форму життя, чи скоріше немічний слабкий уламок його. А я в небо бездонне синє дивлюсь. І звідти заступництво також відчуваю, торкається воно мене. Зорі позупинені на шляху до безодні мерехтіть починають, з місця зрушились і шляхом до безодні простують, даленіють. Й очі мої за ними стежити, втримати у зорові своїм уже безвільні. Раз у раз заплющуються й розплющуються іще очі мої. Але тіло вже потає невідчуване кудись. Я ніби хропіння своє завважую свідомістю, чую. Чи то вже з пізніших часів у той момент перенеслось. Я от коли дорослим став, то часто, засинаючи, своє хропіння свідомістю, розумінням завважував, чув і запам’ятовував. Може, то й справді із пізніших, доросліших часів яким то чином картинка в дитинне перенеслась, вклинилась, якщо таке можливе буть. Іще запам’яталось наостанку мені, як розплющую я одне око і завважую, про себе відзначаю, як Мати тихенько, потайки наче піднімаються із землі, зводяться на ноги, розсувають так само обережненько, густі житні стебла, а вони не слухаються й шелестять, – і несуть мене на руках своїх поперед себе. У рів, на дно рова обережно спускаються. І все: що далі – уже не бачу і не чую.

І се не вигадка і не примарне – таке насправді було в моїм житті, діялося. І от спогадалось посеред двору братового майже через півстоліття у загуслім липневім сонці, як була реальність. Але пам’ятаю також виразно, що не тієї ночі се діялося, як Наталія горіла. Раніш се трошки, напевне, діялося.

Наталії не стало в одну ніч. Згоріла дотла. Зникнення зі світа такого прекрасного поселення, животворящого люд­ського осідку не було проминальним для нього. При­наймні для нашої сторони. Хоч і якою гарною та при­надною у своїй опівнічній вбогости залишалась вона, а все ж стратила у тім на своїй красі. Так Батько говорили, й таке, від інших людей чув. А от сей малюнок так і стоїть тепер перед моїм зором, перед очима моїми, хоч уже десятки, мо’ й сотні разів з’являвся із стопів злежаности пам’яти моєї так само за різного часу й обставин різних.

Війна уже скінчилася, а може, й не скінчилася десь іще. Сніги вже скресли, й води розлились, де тільки й розлитись можна було. Калюжами малими і великими, наче справжні озера, блищали вони проти неба, й небо врочисте в розвеснінні відбивалося в них, а рвійний веселий вітер наганяв на гладінь брижки. Річка розлилася з берегів, і ще в свої береги не увійшла. День стояв ранньовесняно сірий, сиві хмари низько над землею нависали, а рвійний вітер гнав із сірого простору, де так виразно оголено усім покручено переплетеним гіллям своїм чорніли дерева, швидкі краплини, й з розгону як прохолодно зворушливо шмагали сі краплини в лице. Ах, яке манливе навесні се прохолодне в лице краплин із простору шмагання. Одна лиш згадка про те вже в хаті вдержать не дозволяла, не втримувала, надвір із хати згадка та манливо гнала. Таке сильне душевне зворушення ще може викликать хіба пізньоосінніх краплин в лице вдаряння.

Такого ранньовесняного сіро похмурого дня, о котрій порі – се вивітрилось – полудень був, а може, й надвечір уже, такого сіро похмурого дня пора не вирізняється дуже, принаймні в пам’ять відбиток о тім не кладе, із заходу на схід через хутір увесь наш ішов, повертався із німецького полону ніби один вояк, а може, й не вояк, просто полонений. Ішов своєю дорогою, ішов, стомився та й у наш двір уступив, й став над Річкою. А вода темна по сіножаті аж до Данилових розлилась, й до пагорба подвірнього піднялась, і тут мало із берега свого крутого не виходить, не переливається на подвір’я мало. Стоїть вояк той, а може, і не вояк, прибулець просто, над водою, у східну сторону дивиться. Батько з хати вийшли, Мати з хати вийшли, і я поміж ними стою. Роз­глядуємо прибульця. А він худий-худий, аж синій. Зголод­жений у таборі німецькім, а мо’ й не німецькім, сильно. Ноги його обмотками пообверчувані. Й тонкі неймовірно. Аж я не бачив іще, щоб у дорослих да такі тонкі ноги були. І думка до мене прилинула із сірого похмурого простору: “А чи ж може жить людина з от такими тонкими, ну, як шпильки, ноженятами”. Та, мабуть, що не може.

– А відкуль ви і куди йдете? – несміло так приступають до прибульця ближче Батько, провинно смиренно аж ніби дивляться на нього і тихо, з тремтінням у голосі питають.

Схоже, що чоловік сю Батькову зніченість завважує і випростать її в русло довіри й прямоти намагається, наскільки се вдається йому.

– А я свій чоловік, тутешній. Мені до Хотиня треба, а добираюсь я аж із самої Германії.

Тут Батько пожвавішали, й осміхаються слабенько смиренно провинно, й радість тиха неусвідомлена іще на лице їхнє набігає, і кажуть вони приязно, як припрошують наче до чогось:

– Дак хотинська земля от перед вами, а там за Рікою і Хотинь самий під лісом. Верстов із п’ять, не більш. Хіба ж ви не знаєте чи забулися, чи в місцях наших не бували ніколи?

– Бувать то я тут бував, – нагострює свій слабкий мутний погляд і в сірий вітровий обрій націлюється, обмацує його. – Але от розпізнать сієї сторони ніяк не можу.

Й уся постава його худа надзвичайно неймовірно у проглядуванні сконцентровано напруженім у східну хотин­ську сторону спрямована, що, здається, от-от із місця зру­шиться вона, плоть його худа, невагома майже, та й полетить понад Річку, вітром збрижену, у той бік. А Батько ж – одна увага, аж навшпиньки стають, у лице, ув очі його зазирають, розгадать його несподіване нерозуміння, неорієнтацію його в місцевости нашій силкуються.

А воно ж і ось де, ось і в чім:

– Так то так. Але тут Наталія, мазурська слобода, десь то була, і ліс був. А от нема ні слободи, ні ліса. Тут вони мають буть, а їх нема?

Тут Батько ізнов осміхаються, але не провинно смиренно вже, а одразу ж печаль з лиця їхнього осміх той змиває, як недоречне щось до моменту:

– Нема Наталії – Наталію спалили, а ліс вирубали...

ІІавза. З-поза похмурих сірих хмар із глибини простору бездонної настрій раптом прилинув. І от нерухомо відсто­ронено стоять, наскрізь тим настроєм перейняті, Батько і прибулець худий, до межі виснажений. Завмерли наче. Це як на зібраннях велелюдних когось вшановують, пам’ять чиюсь, хвилиною мовчання. О миті такій, в сю хвилину над головами схиленими відкритими вшановуючих дух єднання витає, що з далеких світів о миті цій сюди прилинув. І його сколихнути, потривожити не годиться порухом найменшим своїм. Але от мить ся врочиста висока минається. Й до думання свого звичного обертається кожний зосібна, у плин суєти повсяк­денної занурюється свідомістю своєю.

Схоже, щось і поміж Батьком та прибульцем подорожнім було. Та от хвилина ся минула, дух єднання високий вита­ючий відлинув у простір усесвітовий глибинно бездонний поза похмурі сірі хмари, як і прилинув був ізвідти щойно хвилину тому, а настрій відповідний, може, довкола розсі­явся. Й у стан попередній, перерваний щойно від павзи ізнов увійшли, уступили Батько і прибулець, і перервану розмову стали продовжувать, порозуміння з’ясовувать.

– Але якщо навіть і так, як ви кажете, що Наталію спалили, а ліс вирубали, то все одно се не та, зовсім гинча місцина, – говорив, освоюючись у нашім дворі, схоже, і до Батька наближаючись, звикаючи до їхньої присутности перед собою прибулець. – Гинча се зовсім місцина...

– Як то не та, як та, – не згоджувалися, суперечачи йому Батько. – Осьо перед вами за Річкою, за вільшиною й вербами хутори хотинські. Осьо край Оверкової хати визирає білий. Сюди осьо гляньте.

І Батько посміливішали, відводили за руку прибульця у віконечко між чорними вільшиновими стовбурами й галуззям чорним кривулькуватим, крізь яке і справді визирав край, ріг біло розмальованої хати Оверкової.

– Оверкова хата? – із подивування великого перепитав, навшпиньки піднімаючись, прибулець. – Да буть такого не може. Да я в Оверковій хаті не раз бував, дак се ж родич наш. Але се не та місцина, зовсім не та. Шо я ту місцину не впізнав би?

Та навіть після того, як прибулець переконався, що хата із-за стовбурів вільшинових справді Оверкова визирає, і Батько упевнили його в тому, що місцина це все-таки та, він продовжував свою недовіру розвивать:

– Ах, край зовсім не той став. Я у свято коли до Оверка ішов, то як на празник завжди роковий. Так мило й любо мені тут було, так затишно, наче в раю. Райський се і був куточок. І завжди так ясно на серці моїм робилося, ставало, як на Наталію погляну з Оверкового двору. Та краса незрівнянна, що так сильно зворушувала і серце заставляла ушвидчено битись, вся із Наталії ішла, линула. То якийсь райський, Богом мічений куточок був. Я от світ пройшов, багато гарних куточків є у світі, і я багато гарних місць зустрічав. У тій же Германії, в Баварії зустрічалося. Дивишся, зору не відвернути. Ну, як писаночка, райські місця є. Як їдеш і з вагона дивишся, а воно ж світ перед твоїми очима мигтить, пробігає. А я дивлюсь, дивлюсь та й місцину вашу згадую, як до Оверка, бувало, я приходив у празникові дні. І у думку мені тоді, в розум, у серце ішло, що ніяку Германію і Баварію ніяку до вашого райського закутка не прирівнять...

Прибулець, чоловік той нам незнайомий говорив усе, у пишнотах розходивсь, а Батько очей із нього не зводили, в одну увагу й слух перетворились у зосередженні ціле­спрямованім своїм. Цікаво, заманливо як, слово бувалого чоловіка, про Германію да про Баварію почуть. А ще заманливіш, аж серце їхнє затріпотіло й у благість тиху на води чисті увійшло, як то, бувало, в ясні празникові ранки рокових літніх свят на них находило, що от прибулець, чоловік, на світ надивившись, да про незрівнянність сього благословенного місця, Закутка райського, Богом їм дарованого, говорить. Як невимовно бентежно й радісно було Батькові перегук своїх відчувань у сьому випадково позустрічному чоловікові завважувать. А втім, хто і зна, може, й не випадковому? Може, се і є той післанець, щоб сокровенні почування у серці Батьковім упевнить. Що закуток сей незрівнянний на увесь широкий світ, те серцем і розумінням своїм Батько давно завважили і відзначили. Й на тім стояли. Але потаємно, оно у серці й розумінню своїм. І от яка то давно очікувана радість, сокровенному своєму потаємному потвердження в інших душах завважить, із вуст чужих людей почуть. Да ще й з вуст бувалого чоловіка, що інших світів надививсь. Таке зрівнять можна хіба, сей стан у моменті осяйнім хіба що зрівнять можна із станом душі поета, коли завважує він у читачеві своєму перегук потаємно сокровенного, у фахівцеві, літературознавцеві маститому, референтові якомусь комітету Нобелівського від літератури. Ах, яке упевнення находить у моменти такі, упевнення в тім, що так щемко відчуване було не раз, пережите, але у високість проте якого вірилось і не вірилось.

А прибулець під стан заворожености Батькової собі далі продовжував:

– Але от не стало Наталії, і місцина ся мовби й не та стала. Гарно, гарно, як от роздивлююсь, але не те. Чогось то бракує, щось то відірвано збоку, чи ізсередини вирвано тут. Се мовби в одежі празниковій да дірку велику учинить, шмат матерії викусить...

Після павзи вже ізнов:

– Збалакались. Добре. А як же мені на той бік перейти, на той берег добутись. До Оверка спершу. Там я мо’ і зано­чую. Стомлений.

– Тут, бачте, вода. Се в обхід треба. На жужіль, на Грядку. Там місток іще, здається, не знесло, – Батько клопоти того полонянина випростовують.

Відходить од нас прибулець, вояк, а може, і не вояк, полонений просто, окрайцем сіножаті буро-жовтої понад полем чорним до Грядки, на жужель віддаляється на хистких тонких ногах своїх, обмотками позаверчуваними. Таку прозору тремку непевність випромінює його худа постава й непевні також передчуття будить (“От вітру іще трохи, і не вдержиться на землі той чоловік, зірветься з ніг своїх тонких та й полетить у безвість”), як іззаду на нього дивитись.

А ми з Батьком стояли і дивились. Й таке заворожено натхненне, дитинно осяйне було Батькове лице. Се ж подумати тільки. Ось прибулець про незрівнянність нашого краю у сяєві інших світів говорив. Це ж подумати тільки. Ось світами гиншими далекими проніс він картину нашого Закутка в пам’яті своїй, і назад сюди повернувсь. А сяяння краю нашого уже й там зосталося. Подумати тільки: як се все на світі цім взаємопов’язане, переплетене як. Вже раз надходила, лягала на Батькове серце дивність незвичайна від розмірковування подібного. Се тоді, коли із Грядки вони підводами на станцію жужель возили, а там, казали, його у вагонах в саму Францію відправляли. Ніби цінність велику, коштовність а й де бачену містили сі руді ніздрюваті камінці. Подумати тільки: маленька частка ось їхньої землі, свідоцтво краю нашого вбогого у пишну гонористу Францію перенеслась. Да якою ж річчю коштовною той жужіль там проросте, яким свідоцтвом новим серед пишнот відомих уже повстане. Й таку давність єднання себе і латки землі своєї із цілим світом Батько тоді відчували. Але камінці ті, жужелини ніздрюваті мутно-руді до нас уже не поверталися, там і осідали у Франції. А от чоловік сей, що картину незрівнянну нашого краю світами проніс, у се місце ізнов і вернувся. Ах, як же се зворушливо, картину, образ рідного краю світами далекими чужими пронести да й назад додому живим свідком одіссеї тієї повернутись.

Чоловік той перебравсь на жужелі, на Грядці на той бік Річки, до родича свого Оверка зайшов і переночував у нього. Й додому наступного дня добувсь. Але не судилось йому довго вікувати. Свідкувати оно судилось йому. Третього дня і помер. Жалкували рідні й родичі, що не вберегли його. Зголоджений він сильно був. А пригощення від радости великої неочікуваного нежданого повернення і в Оверка, і вдома – скрізь давали щедре, жирніше все, можна сказать, давали скрізь, о поступовім, послідовнім розговінні не думаючи. От той чоловік зголоджений сильно переїв мало, а й чарку випив, і се виявилося для нього рокованим. А втім, і хто зна, може, того віку йому було і на роду записано стільки. Це щоб виправдати, що смерть ніколи не винна, і шукають люди причин часто у кожнім випадку, де, може, людям їх і шукать би не треба.
* * *

Серед живих у Наталії, хто тоді там був, нікого не по­зосталось. Нікому тобто, жодній живій плоті людській, вирватись поза межі слободи тієї жахливої ночі не вдалось. Ніхто не врятувався. Хіба, може, собака або кіт який із пекла палаючого вихопивсь на безпритулля і здичавіння подальше.

Щоправда, опісля говорили люди, чутки ходили серед людей, що буцімто врятувався хтось із Крокусьових чи із Яньових да й от живе тепер десь у Кракові чи й у самій Варшаві. Хтось то ніби бачив його там. Хтось то ніби бачив його там, і говорив навіть із ним. І нібито той поселянин да й направду збирається ізнов у Наталію приїхать, повер­нуться. Ах, над чутками тими лиш настрій легенди і можливої бувальщини носивсь. Справді, а й чи таке могло буть у той повоєнний режимний уже час, щоб хтось із наших людей да міг бувать у Кракові чи й у самій Варшаві да бачить там поселян Наталії. Буть такого, звісно, не могло. Проте чутки ті носились над краєм іще довго – цілі десятиліття, спону­кувані входженням в нашу свідомість імпульсами із інших уже світів, може. Се вже була чутка-переказ із розряду тих, що як напівлегенда і як напівбувальщина, як напів­реальність іще і як напівілюзія уже.

Але одна людина із Наталії таки направду уціліла, залиши­лась живою. Се молода, юна, якби так можна сказать, жінка на ім’я Наталія із роду Кур’ятів. Так-так, з музик отих вірту­озно зухвалих, що один із них скрипку під час гри угору підки­дав, і вона сама у воздусі грала, і про якого Іван, наш сусід, говорив, що не чоловік тією скрипкою грає, править, а сам сатана.

На краю хуторів наших з опівнічної сторони Наталії побіля Білої гори від Дубини недалеко стояла хата Коваля, Михала Коваля хата. І мене раз Батько брали із собою в його кузню, що мала од хати одійшла да й зупинилась на пагорбові біля крутого спуску до зеленої сіножатки. Ах, як несміло стояв я там серед душноти нестерпної, як дивно було мені після зеленого світа на яскраво червону жарінь дивиться. Такої ідеально яскравої червоности не доводилось більш мені ніколи бачить. Аж пашіло, аж дихтіло червоністю залізо. Ай, із барвою тією витончено баченою да хіба могли зрівняться червоні стяги, всеперемагаючі алії знамена більшовиків або ж кроваво палаючий витвір природи – сам символ революції – червона гвоздика. Бо усі ці гинші кольори – усе вони похідні наче в поступовости й вистиганні послідовнім своїм, лиш яскраво пахкий мінливий тремко кровавий колір розпеченого желіза в Ковалевій кузні первісний, як раптова висока незамінно з’ява.

Пісним пагірнім грунтом своїм Михал Коваль межував із Наталією, мазурською слободою. Хата його, немов кудись в дорогу зібралась, од наших хуторів одбилась, але до мазурської слободи не прибилась, не увійшла. Отак: від одного берега одбивсь, а до другого не пристав. Доля усіх нещасливців. Проте ся обставина, а ще, може, ремесло ковальське виокремлювали уже Михала Коваля із громади наших рільників-хуторян і до мазурської слободи наче прилучали його. Й от означеність така над Ковалевою хатою стояла, у повітрі носилась.

Михал Коваль і грунт мав. Аж шістнадцять гектарів. Але що то за грунт. Пісочок оден. Що навіть Іван наш Штукар до нього з-над Річки через Річку гукав: “Да якби Михалові не киян (тобто – не кузня і молот –

1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка