Андрій Кондратюк



Сторінка33/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   42
автор), то він із голоду помер би. Хіба то поле. От у мене, так поле! Волинь! Осот на поганому полі не росте...”

І було таке. Якось одного разу похмурого літнього ранку пас найстарший Ковалів син Титко товар на своїм пасовиську, на сіножатці, що межувала з Білою горою і з Дубиною. Туманна густо похмурість липневого тихого ранку вже розсіюватись почала. Ранок у високім прояснюванні своїм в день переходив. Пас-пас Титко товар та й зморився. Й сон поборов його. І задрімав Титко. То був незвичайний дивний сон. Дрімає собі солодко Титко, а одним оком розплющеним ніби усе і бачить, видить. Світ зелений бачить. Дубину густо зелену, аж темну до неба високу бачить, корови, що пасуться, стомлено вже пашу жують, бачить, звивину Річки бачить, і вода в ній тихо елегією блищить. Се все зі сторони по боках Титко бачить. А згори над ним висне шатром похмуре небо.

Десь посеред небозводу сірі хмари рідшають, розсіюються, і бліда несміла голубінь у бездонність свою Титкове око веде.

І ось у хвилі якійсь плину сірих волохато хмар по небо­зводі, у моменті прояснюванім розсіювання їх до світлости бліда несміла голубінь із бездонности своєї пастушкове око випустила. У зорові його дівчинка стала. Спідничка біла й сорочка на ній узорами по краях вишита. “Вишивала я узори...” Червоним, чорним, голубим де вишите. Й лєнти, стрічки дві голубі пасма її волосся юно пшеничного стягували й долу спадали, а синій віночок з волошок поверх обичайкою синьо тремкою голівку обвивав. І двоє великих синіх очей розширених застиглих Титка розглядували в напрузі насто­рожено. Така ідеальна, безвадно бездоганна постава дів­чинки. Ніби збоку стояла, а, здавалось, виглядало так, що з небес, з проталин у похмурій сірости небесних блідо несмілих голубих з’явилася, з бездонности уявою проглядуваного за лахміттями сірими хмар голубого простору з’явилась та й прилинула, на сіножатку над Титком спустилась. Дівчинка чи русалка? Свідомість Титкова в русі думку подала. А потім не стало наче дівчинки з безвадною грайливою грацією її й з усіма барвами її сяяння. Лиш очі одні застиглі сині глибокі насторожено світяться. Титків погляд упав на них раптово. Й очі ті вже щільно обхопили очі Титкові, а через них і цілу сутність його. І тремка струна поміж ними напнулась. І бри­нить срібно. Драматичний напружено момент витво­ривсь. І рветься у граничній напрузі срібна струна. На ноги зіскакує раптово Титко. Й у мить цю зривається з місця з насторо­жености й заціпеніння у стрімкім бігові дівчинка. Й була ся дія настільки раптово ушвидчена, що й кінематографічному послідовному розчленуванню не піддалась би. Така раптово збурена дія ся була. Й поміж дубами грубими чорно корувато столітніми уже метляються вони у Дубині. І зойк от про­низливий відчутого ззаду настигання дівчинки зривається. Але крізь шатра щільні дубів д’горі не прори­вається. Лиш в дубах столітніх теє свідкування застигло, до численних їхніх свідкувань долучилось, й поважністю упевнено загусаючою на чорній корі розляглось.

Се була чотирнадцятилітня Наталія з роду Кур’ятів.

Якби іскра із небес зірвалася та, космічні простори подолавши, у наш нещасний призабутий закуток упала. В Дубину упала. Та й у благодатний грунт утрапила. І спалах­нула. Й розгорілася. Палким захопленням спалахнула. Й великим закоханням розгорілася. “Так ніхто не кохав. Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання”.*

Гай-гай. Й через тисячу літ не прийде у наш закуток подібне закохання. Бо нема уже, вважай, і не буде й через тисячу літ нашого милого незрівнянного Закутка. І тільки свідомість (Sinn) про високе усесвітове осяяння, що от колись то упало на цю грішну місцину космічною міченістю, довго іще, вовік виснутиме, носитиметься над сим нещасним спу­сто­шеним краєм.

Плакала, аж голосила, тяжко побивалася, руки заломлю­вала (що ж се сталося, і що ж се із того буде) Ганна Ковалиха, Титкова мати, якби похмура непроникна тінь, ходила стара Палажка Ковалиха, Титкова бабуся, як темна хмара, як ніч, відсторонений і чорний ізробивсь, як потеряний став Михал Коваль, батько Титка. До ближніх і дальніх ворожок пода­лися Ганна із Палажкою, Михал у теє не ввірував і ставав із дня на день іще більш відстороненішим у безпорадности своїй перед завжди неминучою і грізною реальністю.

Ворожки міцне замовляння адресно крізь простір поси­лали у довгім одностайнім, у сторчовім заціпенінні, ув отупілій застиглости усієї могутньої ворожбитської потуги своєї. А не було у всій окрузі, не знайшлося у краї жодної могутньої демонічної сили, яка би від’ємне уплинула на розбуяння Титкових пристрастей, щоби погамувала яскраве палахкотіння того молодого вогню. Й у цілім світі, напевне, такої сили не було, щоби супротив тієї надсвітової сили стать.

Ворожки ріжне відворотне зілля Ковалихам давали, щоби вони варили його до схід сонця та потайки відворотною затрутою юного Титка споювали. Коли потайки, а коли і не потайки од самого Михала Коваля. Михал у теє не вірив, і тільки безпомічно розводив руками. Що означало: супротив надлюдської сили людина безвільна. Бо не зродив наш край іще, а й ціла благодатна земля, може, такого зілля, трунку такого, щоб ним можна було згасить палахкотіння молодого вогню у юнім Титковім серці.

Дуже скоро пульсування сієї невідворотно глибинної істини діткнулося Михалового Коваля усвідомлювання й розуміння його челядників. І перестали вони Титка свого стримувать, щоби не гнався він на усіх вітрах у Дубину.

Але іще довго не доходило, не спадало теє усвідомлення і розуміння на затяті й в одностайній жорстокости серця старих Кур’ятів та челядників їхніх, дому їхнього із мазур­ської слободи. Із сердець їхніх гнів великий одностайне впав на відступницю Наталію. Як же, зацну мазурську кров маючи, вона спокусилася на хлопа, не встояла перед юним хлопом.

Не було, не існувало іще від віка до віка на світі гніву, який би в пімсті не уреальнювавсь тут же, а згасав сам у собі поволеньки.

Й пімста люта спала од родини на Наталію. Її у світлиці зачиняли, й двері підпирали важким желізним кованим комодом. А вона вікно у світлиці вибивала, тільки дзенькіт шкла поривчастий відлунював та й згасав попід підвалинами хати, як Наталія уже гналася на усіх вітрах крізь барвисті зелено поля у Дубину, що ніяка погоня настигнуть її не настигне. Такою рвійністю шаленою несамовитою усесвіто­вою дівчинка оповита була.

Її у комору на ковані замки зачиняли, а вона крізь маленьке віконечко розбите, якби ластівка назовні у Божий світ, випурхувала. І якби ластівка крізь барвисті поля ізнов у Дубину до свого милого Титка летіла. “Ой на горі два дубки...”

Її у темну стебку запирали, а вона на стіну дерлася, й кулачками малими своїми таки двері назовні вигатила. Та й погналася понад поля стернисті кольору свитки сивої у Дубину. Хутчіш ластівки бистрокрилої. “Ластівки літають, бо літається, і Ганнуся любить, бо прийшла пора”.*

Її у льох вкидали, у підземелля саме. (“Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох” – Іван Франко). А вона й звідтіль самотужки видиралася. Все тими ж кулачками малими і усією тендітною потугою своєю двері вивалювала. Мала крапля, а камінь рушить. Та й на крилах горлиці над полями чорно зораними, у Дубину линула, летіла.

Се сказать легко, а як подумать, то нема у світі полум’я над се полум’я палахкотючішого.

І тут пригадується мені. Як оден знайомий старий каторжанин розказував. У їхнім концентраційнім таборі системи “Краслагу” діялося, сталося у повоєнні уже сорокові роки. Тут насамперед і уточнення робимо. Щоби хтось за наївністю серця свого не перекладав у сприйманні першім “Краслаг”, як “Красивий лагер”. Хіба такий існував десь? Насправді це було управління “Красноярских лагерей”.

Так от. У концентраційних таборах системи отого “Краслагу” он яка подія сталася, за розповіддю того старого каторжанина.

Табір чоловічий, а табір жіночий ніби сумежували поміж собою, або й інакше якось там було. Й один від одного дротяною сіткою прозорою високою і колючим дротом, проволокою відділялися.

Жінки од чоловіків непроникно повідлучувані були, а проте зір їхній крізь решітчату прозорість від одних на других безборонно падав. Й у свідомости каторжанській пульсуючій теє мимовільне проглядування відбивалося.

І була у концтаборі жіночім одна висока, колись біла-пребіла, а згорьована тепер каторжанськими умовинами з лиця естонка. І завважив зір, позір її мимоволі, нагленула вона крізь дротяну решітчасту прозорість такого ж, як і сама, високого неборака. Естонця, може, самого, а мо’ й не естонця, а латиша котрогось, а мо’ й і нашого брата, козака війська Запорозького. Хіба зір крізь решітчасту прозорість допевна висновувать спроможний. Зір тільки серцю підказує та уявлювання хвилями розбурхує. Аж до невтримности. Що аж не стрималась, не втрималась тая естонка, підстерегла момент да й подерлася д’горі по решітці прозоро гратчастій через колючий дріт, руки собі в кров обдираючи, та й упала з високости на чоловічу половину табору концентраційного. Й упала окровавлена в руках і з лиця долі, горілиць розпростерлася перед отим високим обранцем. Та й уголос скрикнула поспішно рішуче: “Мій соколю сизий! Бери мене скоріше, поки тії осоружні бусурмани наглядачі не настигнуть!”...

А коли наглядачі настигли, набігли, прибігли, то оден маленький клишоногий наглядач аж вигукнув голосно із великого подивування: “Господи! Матерь Божья! Тридцать лет по лагерям да тюрьмам проработал, а такой твари ишшо не видывал!”

Аяк. Сей вогонь палкіший над усі світові вогні, се сила міцніша над усі потуги гітлерівських, а й сталінських таборів, се міць міцніша над усі і постсоціялістичні режими.

Але уже те не доходило до усвідомлювання Кур’ятів. Вони і підвішували до бантини свою Наталію, що аж вона ніжками візігорними судорожно трепестала, і били до крові тяжко.

А вона все у Дубину бігла, де вже завжди чекав на неї Титко. І тільки столітні дуби були свідками і в своїм міцнім дерев’янім єстві занотовували, яка се висока гармонійна елегія розгорталася, що їхні тії Ромео і Джульєтти та усілякі гинші пастуші елегії – се лиш далекі відлуння нашої високої елегії.

Така виняткова усесвітова виокремленість, космічна міченість на небувалі людські пристрасти спала із піднебесся на цю місцину побіля нашого Закутка. Та й засвітилось неймовірно яскраве сяяння, що довго, вовіки іще стоятиме над нашим краєм, як частка, згусток людської свідомости, і після фізичного поруйнування та знищення Закутка і Наталії, як певних поселень.

Бо те яскраве перебування у сім світі, що відбилось у свідомости, не зникає, а вже висне у просторі над краєм, над нашою грішною землею, як згустки свідомости, і когось із наступників наших воно неодмінно діткнеться, і хтось із прийдешніх, ненароджених іще поколінь теє дивовижне сяяння відчує.

А втім старі Кур’яти із усіма дорослішими челядниками своїми все не переставали різними способами тортурувать нещасну відступницю, гаразд іще не відаючи у тумані грядущого, що тільки отаким чином удасться Наталії понести у будучину половинчасте жіноче Кур’ятівське сім’я.

Аж то по якімсь році безнастанних у цілеспрямуванні тортур, на які тілько спроможне затяте людське серце, сталося нарешті.

Стояв недільний погідно літній тихий полудень. Ані ше­лесне доокруги. У густім золотім сонці застигло все. І тільки мріє, якби міраж удалині. Сади, гаї і ліси мріють. І настрій незбагненний, а ледь вловимий тремтить, випромі­нюється. А він, настрій отакий, потому довго іще із глибин­них надр землі та із піднебесся зринатиме та випро­мінюватись, сочитись буде і стоятиме, виснутиме над краєм о такій от порі, коли посе­лення пощезне, і пустельно стане тут.

Але тоді іще, того недільного полудня кинулась стара Кур’ятиха востаннє свою відступницю посеред двору тортуровать. А старий Олешко і зупинив її, шлях до тортур словом завважування перетяв:

– А зупинись, Ядвіго! Молодому життю можеш зашко­дить. Хіба не бачиш, що у лоні своїм вона вже молоде життя носить.

І завмерла посеред двору стара Ядвіга у подивуванні великім неочікуванім.

Ах, сей одвічний поклик життя! Як часто, хоча і не завжди, зупиняє він перед тортурами найзатятіших.

І змирились із невідворотною реальністю Кур’яти. І спав із них гонор їхній. Як такеє сталося, то уже не до гонору, навіть а якому зацному мазурові.

І пішли вони якби на примирення, а якби і на поклін до Михала Коваля та Ганни Ковалихи. Та й стали домовляться, що які тут уже сватання, тут аби хутчій весілля виправить, бо справа настільки нагальна, що аніякого часу не терпить.

Ковалі й не огиналися. Вони із відступництвом Титковим уже звиклися, як із дійсністю. “Чому у нас відступників так много?” (Іван Франко).

А як весілля справили, то й загули закутяни в один голос одностайне. Що Михал Коваль із своєю Ковалихою віру поламали, з мазурами породичавшись. А мазури із цілої слободи мазурської піддали остракізмові Кур’ятів. Кожний, від старого до малого, не проминув камінцем у них кинути. Як же це дійшли вони до такого, докотились, щоби голубу мазурську кров да із мутною кров’ю хлопською ізмішать.

І безневинним родинам, а хоч і тій, а хоч і другій, звісно, знести теє було нелегко. Тяжка провина безневинна. Найтяжча, може, з-над усіх.

Коли ж і донька молодша Михала Коваля Людя потому за мазура Вацека із дальної мазурської слободи повіялася (великою тайною було і по сей день залишається, де і яким побитом вони могли спізнатися, у такім великім віддаленні перебуваючи), то сам пан сивоголовий, якби мудрець із давніх книг, Данило Валєвський якось у дворі своєму панському да журив Михала Коваля:

– А то даремне, лишнє ти, Михале, робиш, що отак паруєш...

Михал ніби се робить. Легко се казать сивоголовому панові, що якби мудрець із давніх книг, якщо, звісно, не брати до уваги розбуювання пристрастей у молодих серцях.

А хіба і в нашім роду не було такого чогось подібного. Як старший Материн брат Кузьма раннього літа пішов був у Гало, на Майдан, за Майдан з лози лика на постоли дерти. Полудень. Застигло все доокруги в мрійливій загадковости. Ані душі довкола. Чудність одна тиха над стороною висне, над краєм по потопті великім залягла. Чудувалися ліси. Чудність миру по войні.

Й дивні такі передчуття Кузьмину двадцятип’ятилітню душу вже обступили. Що от має щось дуже важне статися. Але допоки в таїні грядущого сховане воно. Але насторогою уже повне серце усе теє чує.

Аж то зашелестіло за кущами, за лозиною. Зирк Кузьма – а на галявину із-за лозняків дівчина на траву у квіти вийшла. Та й стоїть посеред квітів. А барвиста така, що і не передать. Квітчастий луг. Кинувсь Кузьма до неї. А вона тікать, а він наздоганять. Віта, Вікторія, Вихта затим із мазурського роду Зелінських.

Через місяць і побралися. І стали казать у селі: “Пішов Кузьма в Гало, на Майдан лика дерти, а Вихту видер...”


За густими лозоньками

Біжить річка струєчками,

За густими лозоньками

Плаче дівка слізоньками.*
На весіллі, звісно, молоді є молоді, і обоє наче однакові, прекрасні тобто. Недаремне ж і тиснуться усі до молодих, щоби молодість, убір та вроду їхню оком своїм завважить.

А як уступила, увійшла Наталія у Ковалишин дім, да як привела у скорім часі на світ Божий донечку-лялечку Ірену, не Яринку, не Іринку навіть, а саме Ірену (се про неї Мати наші завжди із ласкавою усмішкою спогадували, як на Великдень забачили вони тую лялечку із яєчком-крашанкою у руці в Мартиновому дворі та й питаються: “А хто яєчко дав?”, Ірена ж відповіла, не замислюючись, “Тютя”, курочка тобто), отож в скорім часі по весіллю поміж Наталією а Титком велика ріжниця постала. Що Наталія, як маківочка, як рожа повна, як троянда запашна розцвітала, то Титко все никнув із лиця, схуд, стемнів, зжовтів, вилиці одні випина­ються, і згорбатився увесь. Молодий, а горбатий. І похмурий завжди. Жодного слова веселого із вуст у нього не про­рониться. Хоча ставлення його до Наталії було щораз помно­жу­вано ласкаве і віддане. Але якби сторонній хто ізбоку подививсь, то на сміх узяв би. Що не пара вони. Лантушок наче, одне слово, Титко. А вона якби царівна, королівна.

І з кожним новим днем усе цвіла. Подвір’я скрашувала Ковалишине і осявала. Не те, щоби у господарці, у праці в полі нею чудувалися. А просто сама присутність Наталії у Ковалишинім дворі, як вітер у яснім сонці її голубий убір розмаює, і витончена ставність її та ладність вирізнювались особливо, як рухи вона робить, як посміхається вона ласкаво і тихо – усе те випромінювало доокруж сяєво незрівнянне, і в кожнім серці будило незбагненне відчуття краси. А слова тихі, лагідні та ласкаві які лилися із вуст її прекрасних, якби потічок медвяний ливсь. А уважною якою була – а хоч до старого, а хоч і до малого. Кожний перед нею застигав у зачудуванні. Благодать і умиротворення нез’ясовні клалися на серце од її присутности і ласкавого слова.

Заяснів, барвами-переливами запроменився од Наталії наш хутір. Тихішими й умиротворенішими од пристрастей своїх стали люди. Зачудованіші стали. Се як благодать небесна зійшла на наш Закуток.

А що вже уважною та лагідною була до Титка – того не передать. Усе “мій Титко” да “мій Титко”. А Титко дак просто розчинявсь в Наталії. Він плоті своєї у собі не відчував. Настільки єдність поміж ними витворилась неподільна. За свою Наталію Титко ладен, готовий був і голову, і життя покласти. І цю готовність, високу жертовність свою не раз направду засвідчував. Як урем’я люте прийшло, як часи непевні настали. Як отієї темної літньої ночі Наталія горіла, то що пережив у ту ніч і Титко.

Полум’я могутніми червоними язиками самих небес діставало, а ревисько худоби страшне душу живу, що з до­околу теє спостерігала, роздирало, й також із палахкотінням полум’я у піднебесся линуло. І стояла Наталія у Ковалишинім освітленім дворі, і руки собі заломлювала від розпуки великої, і поривалася бігти, щоби у вогонь скакать да вітця-неньку, братів і сестер своїх рятувать. А Титко припав навколішки біля своєї Наталії та й благав, плакав, ридав, умоляв її, свою благовірну дружину від того одчайдушного кроку утриматись. І те високеє благання таки подіяло. Утрималась на місці Наталія та й не побігла ув огонь-полум’я скакать.

З усього Кур’ятівського роду, із цілої квітучої колись слободи одна Наталія тільки й зосталася. Але і по її душу приходили кілька разів уночі невідомо хто. І знову щоразу падав навколішки Титко перед прибульцями і слізно просив про збереження Наталії. “Якщо уникнуть того не можна, то беріть мою душу з тельбушками, а її з Іреною позоставте на білім світі”.

Й така прониклива була, виявлялася тая його мольба, що і Титка, і благовірну дружину його на сім світі позос­тявляли допоки. Се випадок рідкісний. Але і такі рідкісні випадки у нашім життю бувають, трапляються.

Щоправда, події ті трагічні, драматично напружені не минулися безслідно для Наталії, як рівно ж і для Титка, може. Але по Титкові не так теє помітно було. Горбативсь хіба лиш сутуліше іще та вилиці випиналися гостріше. Завжди похмурий і темний із лиця був.

Спохмурніла із лиця і Наталія. Попід блакитними очима пролягла, пройшлася у неї печать усесвітового суму.

Над усе міцніша на землі печаль. Сказали колись поети.

Але і печаль, вистоюючись, улягається. Як війна мину­лася уже напевніше, часи стали спокійніші, то і Наталина печаль почала випростуватись на лиці. І стала у тім випростанім усесвітовім сумі Наталія іще прекраснішою. Се була іще дивніша, але вже сувора краса. У ній гармонійно поєднувалися вистояна печаль, печать глибоких переживань і життєствердний настрій всепрощення. От саме це останнє і надає тій красі неймовірно дивної барви. І хуторяни наші ізнов повсякчас відчували те дивне заспокійливо умиро­творююче випромінювання, сяяння, що неслося, оповивало наш згорьований Закуток із Ковалишиного пагорба, як тільки у дворі на тім пагорбі з’являлася Наталія.

Із плином отих драматично-трагічних подій любов поміж подружжям усе міцніла та сильнішала у дорослости своїй. А Наталія пишнішала жіночою пишністю, як розквітла уповні квітка, троянда.

Але стався одного разу був випадок. Живе людина, проходить свій окреслений цикл, коло окреслене на землі, а того не завжди відає, що повсякчас за нею назирці і лукавий ходить, щоби у певнім місці й точці спотикання настигнуть та й спокусить або живцем проковтнути. Тихо й непомітно для нашого зору ходить, а якби рикаючий лев ходить, щоби проковтнути кого.

Перед колгоспами чи й уже за колгоспів, у році І950-му, здається, чи й пізніше теє сталося, діялося.

Восени те діялося, сталося. У ті недалеко іще повоєнні часи щоосени, коли люди основний урожай з полів уже зібрали, а низькі наші опівнічні небеса огортали сиві дощові хмари і неслися ушвидчено невідь і куди зовсім низько над головою, заступали кучки, на теренах наших хуторів і сіл починалися воєнні маневри. Плацдарм уявних бойових дій розгортався. Се була манлива, очікувана для кожного нашого поселянина пора. Як малого, так і старого. Для нас не важність була, котрі із них війська “свої”, а котрі – “чужі”. А для нас важність була, що ось дійство, видовище барвисте розгортається. А видовищ, як і хліба, непогамовно жадає людська душа від сивої антики.

Пам’ятаю. І пригадую. Маневри неодмінно розпочи­налися у дощ. Розгортатись і завершуватись вони могли і у бездощів’я, навіть за ясної погоди. Але розпочиналися неодмінно у дощ.

Ось похмурість загусаюча насувається за вікнами школи, і до класної кімнати уступають сутінки. Вікна засльозились. І стовбури дерев почорніли. “Спустила хмарка на луги мережані подолки”. А не те. Піщана дорога калюжками зацвіла. Є дощі весняного розвою, і є дощі осіннього згасання. Тичинине, мабуть, поміж ними.

Передчуття очікуваних дійств під стелею у тиші класної кімнати висне. І ось вуха чиїсь напружились. Вухо чиєсь уже ловить далекі згуки. Згуки тії зливаються у суцільне безперервне гудіння, яке з кожною миттю дужчає, неухильно посилюється. Наші погляди уже за вікна звернені, обернені. Вся увага і напруга наша уже там, на світовім просторі, із простору класної кімнати випурхнула. Відчуття простору.

І у якімсь кульмінаційнім моменті дужчання того ре­виська, коли ціла школа уже двигтить, погрожуючи розлетітися вдрузки, стратити сей простір захищености, – на дорозі з’являються танки.

І тут сила непогамовно необорима спадає на нас. Що супротив неї сили іншої дужчої не існує у цілім світі. І ніхто, навіть найвидатніші педагоги світу, навіть ІІесталоцці самий, чи самий геніальний приборкувач пореволюційної шпани (чим більшу суму грошей уручаєш вуркаганові, тим певніше, що він здачу принесе) не втримали б о цій миті нас за партами засобами виховного слова. Хіба засобами ланцюга, щоби прив’язать до парти. Але се вже не була б педагогіка у комуністичному розумінні її.

Взірець показали найодержиміші, одчайдухи зухвалі, а відтак усі ми найтихіші і найсумирніші навіть, кинулися, поприлипали до вікон, до шибок.

Учителька навіть сама, і то за вікно поглядом пере­неслася. Око у нашого брата завжди недремне. Завваживши, що і пастир уражений, вівці, спершу найзухваліші шибеники, крізь двері надвір подалися. І вже біжать під дощем стежкою придорожньою поряд із танками, і наперед забігають, і сміються, і радіють, і міняться, і сатаніють наче. Се стан дитячий нез’ясовний. Ані усвідомлюванню, ані розумінню, осяганню сторонньому, ані описові тим більш він не під­дається.

Та пощо діти, як оно сам крамар суворий дядько Грицько зачинив на великий навісний замок свою крамницю (висить отакий продовгуватий еліпсоподібний, желізну штангу із могутньою скобою тримає, а, здається, якби живий сторож, пес зубастий за двері учепивсь, та жодного приходька не упустить), та й на ганку під дашком став. І роззирається напроти, сконцентрованим ув одній увазі зором тії танки та машини видивляє. І лице дядька Грицька напруженим стає, і міниться воно, і не розгадать, чи радість, чи празник увесь у лиці тім відбивсь, але скоріш нез’ясовність сама, що також усвідомлюванню і осяганню не підлягає, не піддається. І тупцюється на місці дядько Грицько, і червоніє, буряковіє з лиця, і місця своїм відчуттям не знаходить.

Так сильно діяли на відчуття і переживання наших поселян оті маневри. Як дивина, як чудо велике технічне незбагненне.

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка