Андрій Кондратюк



Сторінка34/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42

І я сумирний до дядька Грицька під дашок прибіг. Та й став. Чудно іще, що от дощ скісними прохолодними сивими смугами періщить, а тобі під дашком а хоч би що. Добре дощ пронизливий спостерігать, самому у прихистку перебуваючи.

А хлопчаки, шибеники зухвалі погналися за танками уздовж села, за селом може, уже, на хутори наші простують. За селом танки порушували колону, а розбредалися, немов вівці, на сіножатці, і рухалися в однім спрямуванні сіно­жатками, заміжками де полем поміж нашими хутірськими хатами. На переміллі через Річку буксували, й такі вирвиська, урвиська такі по берегах, по сіножатях витворювали, що земля потому довго, роками, аж коли маневри у нашім краї перестали проводить, іще на грудях своїх заліковувала повільно колишні рани свої од маневрів.

Маневри розпочиналися десь аж за Пустомицьким лісом на Тучинськім полігоні. Ізвідти рухалася у нашу сторону ся могутня бойова потуга.

За танками, а їх тьма тьмуща проминала, не перелічить, ішли, рухалися куцочолі броньовики із гострими краями повсібіч. Іще якісь громіздкі високо криті брезентом машини. Якби студебекери, а може, то вони і були. Тягачі волокли похідну кухню, й крізь кругленький незвичний для нашого хутірського зору димарець вився димок, але тут же і роз­віювавсь, розчинявсь у дощах.

Але моє найзахопленіше подивування викликали машини-чайки. Що ось вона дорогою грунтовою, по суші, по тверді земній на колесах котиться, рухається але форму човна має, і досить їй із водою позустрітись, як уже вона і плавом плистиме на хвилях вод, якби човен. Романтично звабливо. І завидки брали, яка же се і розкіш для тих, котрі за кермом у таких машинах сидять.

Як правило, насамкінець рухалися колони піхотинців. Із брезентовими зеленими мішками за плечима, у пілотках сплющених. Дощ сивими смугами періщить, а вони бадьоро, як ні в чім не бувало, рухаються маршовим кроком уперед крізь дощ.

Їм я не заздрив тоді. А і тепер не заздрю, читаючи вірша:


К правому делу Жуков десницы

больше уже не приложит в бою.

Спи! У истории русской страницы

хватит для тех, кто в пехотном строю

смело входили в чужие столицы,

но возвращались в страхе в свою.*
Затим дощі найчастіш і припинялися. Але розпочиналися маневри неодмінно в дощ. Се вже вивірено. І я не раз подиво­вувався точности того військового прогнозу погоди.

Десь під вечір, як стихав дощ, улягався трохи, випро­стовувався наш гострий первісний захват маневрами, заспо­коювався, тихішим ставав. Але не щезав назовсім. Він у нову стишену філософічну якість переходив.

Ось вечір осінній небесно тихий спав на наш край, оповив села і хутори загадковістю. Зорі у небі осінні бліді де-де мерехтять. Але маневри шматують, на кавалки січуть сю природню загадковість.

Як звичне, основні потуги-танки, броньовики, машини, живі війська і т.д. – розташовуються у колишньому Ната­линському мазурському лісі, ліс давно, одразу по войні вирубали, але зостались болотяні кущі і підлісок у ріст пішов. Денне ревисько згасає, але триває перегук “чужих” і “своїх” військ. Десь далеко, аж на протилежному кінці світа, на Тучинськім полігоні, може, у небо злітають ракети, справжні вогняні кулі, і не гаснуть, а уповільнено до землі набли­жаються. Лиш при землі щезають. Але не встигли ще тії щезнути, як у відповідь отим далеким світильникам у небо із Наталинського підліска, зовсім поряд злітають такі ж само ракети. Якийсь таємний для нас, і тільки для них зрозумілий перегук триває.

І це так дивно спостерігать. Незвідано романтично. Сторона наша пульсує, вібрує присутністю військових. Ось танка зірвалась у Наталинській стороні і скреготом потуж­ним тишу глибшу сколихнула. А тишу мілкішу без­перестанку сколихують голоси і регіт навіть військових не нашою, державною мовою. Ось радіо увімкнули. І незвична радієва мова, що аж певні слова виокремлюються, і вухо твоє ловить усвідомлюванням, несеться, розпросто­рюється, несеться над нашим краєм. Хоч я і чув уже радіо, а все одно незбагненно дивно осягать все те поблизу рідного Закутка – самого центра світобудови.

І ти стоїш посеред двору у самім центрі світобудови і малим розумінням своїм осягаєш усю повноту того непро­минально значущого романтичного моменту. А в хаті нашій уже розквартирувалися офіцери – двоє лейтенантів і оден капітан. Як звичне, на постій щороку зупинялись декотрі офіцери у наших хутірських хатах. А у селі, розказували, дак на постій ув одних старих статечних людей зупинилися однієї такої маневренної осени аж два генерали. Се була подія значна на довгі роки.

Але то виняткове. То лиш декотрі офіцери у наших поселян на постій зупинялися. Основна ж маса їх, як і солдати усі, розташовувалися просто по Наталинських та інших корчах, по полю. А ночували в шатрах.

Увечері, розказували, така чутка ішла поміж нашими хутірськими хатами, що на Наталинськім військовім постої тім і кіно пускали. Отако. Прикріплять на кузові найбільшої високої машини біле-білюсіньке запинало та й кіно ізбоку на нім пускають. Як живі, картини справжнього життя розгортаються на тім білім запиналі. І люди, якби люди живі. Із руками і ногами, із лицями натуральними. І говорять членороздільно, тільки наче голосніше звичного, і сміються, жартують, і плачуть. І натуральні людські дії чинять. І живність ріжна натуральна там – коні, коти, собаки. І хати, доми більші, оселі людські натуральні. І дійства все осмислені розгортаються там.

Чогось подібного від віка не бачив наш хуторянин. Тому то й застала та чутка усіх наших хуторян, молодші котрі, такою манливою звабою. І тая сильна манливість спонуку­вала декотрих до сміливої дії. Що вони одважувалися зрушити зі своїх дворів і йшли в Наталинську сторону, щоби разом із вояками, із прибульцями того кіна надивитись.

Не втрималася од спокуси того такого видива побачить, скуштувать і Наталія.

Титко уже на фабрику ходив у село. Зміркувала собі Наталія, що заки біля дванадцятої ночі повернеться Титко зі зміни фабричної, то вона уже встигне і кіно теє видивитись, і додому прийти, пізно вечерю своєму благовірному приготувать, та й щебетатиме, якби ластівочка, що у далеких заморських світах побувала, своєму Титкові переповідатиме, яких там див у тому кіно сьогодні вона надивилася. Осінній вечір іще довгий.

Але не так сталося, як зміркувалося, як гадалося.

Іще коли кіно ішло, які то бойові дії розгорталися на білім-білім запиналі (ось оден вояк армії-переможниці одчайдушно кидається у лютий бій, у саменьке пекло, де все вогнем палало, і врукопашну кладе одразу кілька ворогів, затим іще й іще в одмінних ситуаціях, ворогів із сорок, може, він поклав отако врукопашну, а як бій ізгас, улягся, то й став вояк той неушкоджений усміхнений, як істинний переможець, як ірой, а переможців, як відомо, не судять), то двоє високорослих красенів-офіцерів на Наталію, на стан її ладний, що такого ладнішого у цілім світі, може, пошукать і не знайти було, своїм оком у півтемряві кинули. Завважили. Намітили.
Любов к отчизні

Де героїть,

Там сила вража

Не устоїть,

Там грудь сильніша

Од гармат.*
А як кіно скінчилося, то і підступили до Наталії тії два красені високорослі, офіцери могутньої усеперемагаючої армії та й запропонували їй. А чи не зволите, ясновельможная пані, баришня, пошпацирувать із нами мало, прогуляцца. А чом би і ні. Із такими красенями, то з великим задоволенням. Воно ніби і знала, жіночим розумінням своїм осягала Наталія, у який бік, куди усе те гнеться, хилиться, та же Титко, може, скоро додому повернеться, пора йому уже й пізню вечерю готувать. Але у подібних ситуаціях та моментах яка то інша, ніби лагідна, а насправді спокуслива сила увіходить, убирається у жіночу плоть, і вона вже тую плоть мимовільно веде а хоч куди, а хоч до згуби, свавільно руйнуючи при тім усілякі наявні іще рештки слабкої жіночої розсудочности.

А як пошпацирували мало поміж кущами осінніми, прогулялись як, то і запросили Наталію високорослії красені офіцери (носи великі в обох випинаються уперед, якби дзьоби могутні орлині) до себе не в келію, а під шатро зелено бре­зентове. Ліхтарики електричні усередині мініатюрний небозвід того шатра освітлювали. Мала потуга. А все одно око розрізняє, як лиця у сміхові зухвало зверхнім горять, пломеняться розбуянням пристрасти великої.

Спершу спирт чистий живий пили, а закусювали кан­цервами і твердою шинкою. А що було далі... Того виокремить Наталія своєю унормованою свідомістю не в силі. Бо діялося се поза нормою. Се було, як високий політ у космічні простори.

Спершу й ніби огиналась, борюкалась навіть Наталія. Але діяли на неї дві невідпорно могутні сили. Символічна сила непереможної усеперемагаючої армії, представниками якої і були сі два офіцери красені, і необорима сила манливости, нестримний потяг власної плоті до отого чогось незвіданого і до щему дражливого.

Пригадую. Як восени 1972 року голова місцевкому молодіжного журналу, колишній військовий кореспондент при нагоді, а цілком випадково за 14 карбованців 70 копійок видав був мені пільгову путівку у Коростишівський Будинок відпочинку, що на 107-му кілометрі від Києва. Тоді я уперше і поки що до цього часу єдиний раз побував у подібних закладах оздоровлення.

Але не в тім річ. Так от, коли увечері я був пішов у там­тешній клюб на танці, де на гармонії вигравав масовик-затійник Курочкін, що віддав у цім місці своїй улюбленій справі двадцять п’ять років власного життя, я притуливсь до стіни та й спостерігав, як у танкові вальсує, кружляє одпочи­ваючий люд, то до мене підійшов оден підстаркуватий уже одинак та й каже:

– А почему не пляшем?..

– А так...

– А вот скажи мне, друг, скольки лет даш на вид мне?

– Та сорок п’ять, – поглядом своїм ізміряв я одинака.

– А вот и нет. Все сорок девять ужо мои. А почему так молод я. А потому, што не женат. Когда война окончилась, я как раз училищо окончил, получил лейтенанта, золотые погоны, а воевать уже некогда было. Война окончилась, и Гитлеру каюк... “Скоро, скоро, два напора, скоро Гитлеру п...”

Затим одинак якось несподівано переметнувся по другу руч мене, заглянув мені у вічі, і лукавинки затанцювали побіля його віч:

– А знаеш, што тогда значили золотые погоны. Очень много зиачили. Они, золотишки, всё решали. Признаться тебе. Я тогда триста девок положил. Каждой жениться обещал. И ни на одной не женился. Хошь верь, а хошь не верь. Перед золотыми погонами ни одна не устояла. Перед золотыми погонами отворялись все ворота, все девичьи застежки, как бы ворота чужоземних столиц перед нашей победительницей отворялись...

А тієї ночі у Наталинськім підліску не турбували тих двох офіцерів у справах маневрових. Тільки як прокинулась наче на світанку Наталія, спам’яталася, то й запульсувало у ній доконане відчуття реальности. Ще й пісенька учорашня у вухах дзвенить, як її радіо виспівувало:


Справа кудри токаря,

Слева – кузнеца...
Іще встигла подумати, що, може, навпаки. І відчула Наталія, що які то інші відчуття і осягання, одверто нату­ральніші, гніздилися тепер у її плоті, яких іще учора не було.

Й потому розказували у пікантних розмовах найгостріші на язик зухвальці, що ніби як повернулась додому після тієї ночі Наталія, із кіно прийшла, то й стала Титкові ув інтимі сповідатись, як усе теє сталося, відбувалось. Так воно було чи не так – кому тепер судити. Інколи гострота події настільки дражлива, що вона ніби сама по собі, нез’ясовним для люд­ського ока і розуміння вихлюпується із таїни, і стає оголеною, усе потаємне стає явним перед оком і судом людським допоки. А оте “хтось сказав”, “кажуть буцімто”, “розка­зують” – лиш своєрідна виправдувальна прив’язка до суті.

Що ніби ув інтимі сповідалась Титкові Наталія у деталях, як усе теє сталося, відбувалось.

Що супротивилась спершу Наталія офіцерській непога­мовній пристрасти. Але поряд по радіо пісня линула на ви­сокій маршовій ноти. Пам’ятаю і я, як у десь ті самі роки ми марширували, шпацирували на шкільнім пляцу під тую пісеньку, і коли фізрук наш доходив до отих куплетів, то аж мінивсь з лиця, воно ставало буряково червоним, і аж якби осатаніння нападало на нього:


Всех врагов мы всегда побеждали –

Победили фашистов орду...

Непобедимая и легендарная,

В боях познавшая радость побед,

Тебе любимая, родная армия

Шлет наша Родина в песню привет...
А тут під самими вухами Наталиними, мало не торкались офіцерські вуста, й другу ніби печально елегійну, але з виразом іронії наспівували:
Пара гнедых, запряжённых зарею,

Тощих, голодных, угрюмых на вид.

Што ж вы плететесь унылой рысцою,

И вызываете смех у людей.

Были когда-то и вы рысаками

И кучеров вы имели лихих.

Ваша хозяйка состарилась с вами,

Пара гнедых, ай, да пара гнедых...
Спершу стримуючим острахом наверталося усе те на Наталію. А потім, як осмілилась вона, то про все на світі забулася. Й не зчулася, як цілковито усією плоттю, цілим єством своїм опинилася у тім високім леті, ув офіцерськім підпорядкуванні. Якби і не вона це, колишня Наталія, що до Титка у Дубину бігала була, а зовсім інша, інакша, одмінна якась. Двійниця її. Яка проте повсякчас сиділа у плоті одній та й вичікувала свого моменту. Й було усе те для Наталії манливо незвідане, неосяжне у незглибинности своїй, що аж трепетала од нестями вона. Що аж не вірилось Наталії, ніби щось подібне може у світі існувать. Й офіцери також не вірили, що таке у світі да може буть, і на їхнім бойовім путі позустрінеться. Аж усеперемагаючим розумінням своїм збагнули вони, що це неосяжне. А оден навіть і сказав потому, промовив: “Нельзя объять необъятное”.

І про все теє, не притаюючись, не криючись (“ты скажи, не тая...”), як кровиночці рідній, як половиночці своїй кревній, як плоті одній, сповідаючись ніби, розказувала Титкові в інтимі Наталія. Ще й поради ніби у Титка просила, як же і буть їй тепер із отим палючим, спопеляючим демоном у плоті. Як бути, і як діяти, що робить їм, грішним, на цій землі.

Принаймні у такім зображуванні переповідали тую виняткову для хутора подію ласі на чутки язики.

Але зовсім інше відлуння, чи то б пак, резонанс, відгук знайшла, дістала окреслена подія у Титковій душі.

Він не бив свою благовірну дружину Наталію, не сварився із нею, слова навіть жадного супротив не сказав, не промовив. Але затнувся у собі. Згорбативсь іще більш, і погляд став якби не осмислений, на будь-яку зовнішню реакцію, на подразники найуразливіші довколишнього світу не відгукувавсь, не відзивався, не реагував. Сторчовий погляд став. Униз тільки спрямований погляд став, ув одну тільки пляшку заглиблений став.

Замкнувсь у собі Титко. Він і раніше некомунікабельний мовчун собі був, світом і людьми наче од себе одторгнутий. З однією тільки Наталією і сокотів, і сміявся тихо люб’яз­ненько тільки при ній. Така ангельська осяйна усмішка. Невинність випростовувано згладжувальна одна. А на людях лице його завжди оповивала похмура непроникність. Одне слово, мовчун.

А тепер і од Наталії одторгнутий став. Якби потеряний ізробивсь, став. Униз тільки та в одну пляшку лише і дивився. Аби дохопивсь де до неї. Се діло нехитре. Бо ж навіть при крайній вбогости людина, мужик завжди знайде тут собі раду і до того діла прикладеться. Се якщо стріха тече, хата валиться там, то не завжди вихід перед людиною мріє, якби теряється перед сією проблемою, так чавить вона на особистість у нашім необлаштованім світі. Що ж до пляшки, то при найвищій скруті ся проблема при хотінні врешті решт вирішується позитивно. На користь пияка тобто. Але завжди супротив його здоров’я.

Усі внутрішні поривання Наталії навернути Титка до попереднього врівноваженого стану, ізнов наблизити його до себе виявилися марними. Затнувсь – і все.

Та й Наталія якась така інакша стала. Одвічний момент сумнівання і роздвоювання, що завжди руйнівно, якби корозія, нищить людську особистість, поглибився у ній. Й оте умиротворююче благодатне випромінювання, що линуло на хати і обійстя нашого Закутка, елегійно настроювало кожну живу істоту безвідносно до віку і статі із Ковалиши­ного пагорба і двору, як тільки на нім появлялася струнка й візігорна, але пишна уже Наталія, припинялося, не діяло уже. А може, теє сяяння од її натури і присутности, що мало класти доокруги благодать і умиротворення на кожне живе дихання, і тривало, випромінювання і линуло, але не діяло вже, одбивалося об супротивну тепер настроєність усіх наших душ у світлі тієї неблаговидної оказії, що була із Наталією, лучилася під час останніх військових маневрів.

Переповідки про тую історію довго іще не сходили із язиків наших хуторян, а іще довше – із людської пам’яти. Бо ніщо на сім грішнім світі не є таке довговічне, і ніщо так затято не прощає, як людська пам’ять.

А тим часом Титко ось що собі намислив. На фабриці у селі, де він трудився ковалем, удалося йому домовиться із начальством у тім важнім ділі, щоби йому із Наталією надали кімнату у фабричнім домі. У тій справі проте він передчасно не радився із самою Наталією. А звістив її уже о доконанім факті. Що кімната у фабричнім домі їм виділена. І переби­ратись треба негайно, незагайно, до Великодня. Так зміркував собі Титко, щоби як пошвидше від того осоруж­ного Наталинського підліска вибратись, щоби не нагрянула ізнов осінь, та не застали на хуторі ізнов Наталію чергові військові маневри, та не пішла вона у Наталинський підлісок ізнов поблизу кіно дивиться. Із села, так зміркував він собі, може, не побіжить. Що далеко, а що і до села інколи вже кіно привозить стали, та у клюбі пускають. Ах, се наша така свята наївність – просторами розбуювання людської плоті і сердець погамувать.

На хуторі у хаті на пагорбі зосталася тепер одна стара Ковалиха. Й порожня кузня напіврозвалена. Михал Коваль умер у другім чи третім році по войні. Усі діти поодружу­валися якось скоренько та й з отчого дому повиходили. Повипурхували, якби пташенята із гнізда.

Але і в селі у фабричнім домі життя у них уже не склеюва­лося. Затятість пам’яти не дозволяла Титкові наблизитись до Наталії колишньою ангельською близькістю. Ах, як часто блудимось і теряємось ми поміж берегами покаяння і про­щення.

Із плином часу щораз далі заглиблювавсь Титко все униз та все у пляшку. У кухоль з пивом у знаменитім фабричнім буфеті, у чайній нашій знаменитій. Давно уже аптека у тім яснім домі на пагірку у саду, але люди старшого покоління вдячно бережуть у своїй пам’яти спомин про золотий вік нашого фабричного буфету, чайної нашої.

У ті далекі вже часи у нашім фабричнім буфеті були такі виразні присадкуваті гранчасті важкі келихи для пива, яких тепер, напевне, уже немає у цілім світі. А які важкі й замашні були тії пивні кухлі взірця 50-х років. Потому пішли хоч і гранчасті, але якісь високі і нехоремні, бо не присадкуваті вже були. У дусі вже більш конструктивізму вилиті. І ті давні прекрасні хіба що на картинках у сатиричних журналах малювали. Й іще на пузатих бочках із пивом, де поряд і раки догори ногами перевернуті червоні понамальовували.

Як одного разу сидів за отаким пузатим присадкуватим кухлем і цмолив пиво коричневе біло пінисте, й у пиво дививсь Титко, то до фабричного буфету вбігла, увірвалася розпасійована Наталія. Ухопила, вихопила з-над Титкового самотнього заглиблення той значний замашний кухоль гранчастий та й з усього розмаху заїхала ним своєму благо­вірному посеред голови лисіючої дочасно рано вже. Та й без жадного слова, без окрику належного у подібній ситуації несподівано, як і нагрянула, вискочила, щезла із буфету. Поставивши перед самісіньким Титковим носом того гран­час­того замашного келиха на своїм попереднім місці. А Титко, як сидів незрушно, так і продовжував сидіть. З чола стікала у нього густа червоно кров і краплями великими скапувала у келишок, змішувалася із коричневим пивом, червонила повільно його. Кров так повільно розчинялася, від центра падіння краплі розпросторюючись увсибіч, як мала грудочка чорнильного порошку, що із нього по войні ми робили чорнило, або як розчиняється грудочка маленька, піщинка марганцовки у теплій воді, коли готуєш розчин для промивання отруєного шлунка.

Занурений у глибоке незрушне самозаглиблення Титко час од часу продовжував малими ковтками цмолити, дудлити теє змішане із власною кров’ю пійло.

І так щодня по роботі.

А між тим час ішов, рухався, і то неухильно вперед.

Уже, либонь, дві маневрових осени спливло. І як наставала тая осіння похмура дощова пора маневрів, то у млоснім потягові трепестало біле пишне тіло Наталине. Й піддатливий чутливости крихкий розсудок безсилий був чинити спротив тим теплим потужним хвилям манливого незвіданого.

Але ж у Наталинський підлісок проте ізнов удруге не ішла вона дивитися кіно. Плоть іще не цілковито на крихкий розсудок наступила. Се такі жахливі прецеденти можуть витворитися і витворюються, коли плоть цілковито на люд­ський розсудок наступає. Як у житті окремішньої особис­тости, так і в житті, у поступі певної спільноти чи й цілого суспільства.

Проте по якімсь то році, “час рікою пливе”, либонь, 50-ті роки із їхнім легким освіжаючим подихом невеличкої свободи, відлиги першої, ах, як вільно дихалося мені тоді, якби уже й на повні груди у романтичній молодости моїй, антипартійне угруповання включно із Шепіловим, що до них усіх примкнув, уже, здається було розбите, як Наталія одного весняного сонячного дня, мить ось зупинилась, так ніжно яблуні цвіли, “не дивися так привітно, яблуневоцвітно”, сказала Титкові, поставила його перед фактом, що подає вона на розвід, і бере із ним розвідного листа.

Ще й попередньо у газеті о цім, про подію отаку важну, було пропечатано. Так й отак, мовляв, громадянка Наталія, яка проживає отам то, порушує справу про розлучення із громадянином Титком, який проживає там же. Це колись такі оголошення у газетах публікували, немовби що факт обнародування мав би здержувати, утримувати радянську сім’ю од розпаду і деградації, а насправді – щоби і пошлину відповідну наперед із розвідника такого здерти, злупить. Оголошення в газеті обходилося для спраглих розводу, либонь, у 300 карбованців на старі гроші.

Як виступала на суді празниково зодягнена у голубу сукню, щоправда, із чорними вилогами, пишна та хороша Наталія, як повная розквітла рожа, то причину несумісности, неможливого подальшого подружнього життя обумовлю­вала тим, що Титко оно униз, в одну пляшку та в кухоль гранчастий дивиться, а на неї ніколи й погляду свого не зведе.

При цьому усі судді, прокуратори й адукати, присутні на судовому процесі чоловічої статі, й молодики переважно – усі перевели свої погляди на прехорошую та пишную Наталію. Одна тільки підстаркувата секретарка, що продовжувала писати, аж чутно, як перо скрипить (“скрипи перо!”), свого погляду не перевела. Усі інші так і вп’ялись поглядами у Наталію. Й таке одностайно незбагненне несказанне подивування застигло у кожного в очах, у тім про­глядуванні. Тиша залягла. Чутно, як муха у кутку дзижчить. У павукові сіті порозставлювані, напевне, втра­пила, попалась. Настала вичікувальна павза у судовім процесі. Аж ніяково стало на серці, ізробилося Наталії. Переносить так та відчувать усі тії погляди на собі. Й одразу спогадалися мимовільно, прилинули, спливли у пам’яти, із пам’яти крих­кого жіночого розсудку і з пам’яти незбагненної жіночої плоті оті два офіцери непереможної і усепере­магаючої армії із Наталинського підліску під час маневрів якого то уже за далиною року.

Тільки як Титкові слово надали, як Титко устав та й слово держать став, то павза тріснула, зміна декорації якби сталася, інша ява розгорталася у сценарії. Усі погляди враз із Наталії зіскочили та й по Титкові побігли. А згорблений у дугу, ік’ землі пригнутий думами важкими, що їх струснути із себе безвільний, обшарпаний, у темній маринатці, по-коваль­ському заяложеній, злисів майже начисто, наголо, лице зім’яте, зморшкувате, із рівчаками та вчавинами, якби печена картоплина.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка