Андрій Кондратюк



Сторінка35/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   42

І погляди кожного, і лиця суддів уповільнено в посмішці іронічній розпросторюються .

Титко і не говорив, здається, нічого, промимрив тільки щось невиразне. А тут і говорить нема чого. Суду все ясно. Який він, а яка вона. Це ж навіть не теє, що комар да на мусі оженився.

Й тут спогадалось мені. Як цього літа пас вісімдесяти­п’ятилітній Семен корову та й коло потока поїв, то розказу­вав мені он яку історію.

Як у давніші часи, за Польщі, жив у їхньому селі оден такий неборак горопашний, неглемезда із виду, на вигляд. Але мав собі дружину прехорошую та препишную. Тільки уже бучную та норовистую предуже, що із нею життя йому не життя було, а суцільне пекло.

От і вирішив, намислив той неборак тієї своєї дружи­ноньки позбуться. А на приміті уже і мав собі одну моло­дичку-удовицю, хоча і менш пишну, але норовом спокійнішу та лагіднішу.

Але щоб у ті часи розвідний лист узять, то треба подумать було. Суд розводу не давав, якщо не було дозволу, розрі­шення духовної єпархії чи консисторії. А там треба було подати причину, і то важну причину. Не теє, що тепер. Сяка-така фіфа скаже: жить із ним не хочу, несумісність у нас, на мене погляду не кидає, або й одвертіш іще “а він мене не устраїває”, та й суд подає одразу такій фіфі розвідного листа.

У давніші, царські чи й польські часи з усім тим було набагато складніше.

Проте яко то дістав той неборак із єпархії чи консисторії бомагу, дозвіл на розвід. Та й заявивсь, представ із своєю Мокриною перед ясновельможним судом.

Мокрина на суд прийшла пишная та прехорошая, у празникове все принаряджена, у хустках двох тернових американських, що їх їй дядько із Америки прислав. Хоча розводу і не намірена була давать. А неборак той опудало із себе зробив. Одні лахи старі зашмальцьовані із комори подіставав та на себе нап’ялив, не голився, може, з тиждень, твар увесь в шерсті, якби шерсть кабаняча шорстка, що на щітки до взуття і одягу тільки годиться. Й увесь сам на опудало схожий, яке на городі ставлять із лахміття, щоби ним птаство відлякувать.

От і питає ясновельможний суд першого того неборака, чого се він замірявся розвід узять та свою благовірну дружиноньку позоставить. А він і каже, не замислюючись, готову відповідь уже у голові держав:

– А що тут казать. Дивіться самі. Який я, а яка вона...

Суд і не став його про віщось більше питати. Ані Мокрину вислуховувать не став. Одразу ж і дав тому неборакові розвідного листа.

А як узяв, ухопив він у руки того листа, бомагу тую, то й одразу в інакший, веселий та насмішкуватий, настрій уступив, обернувсь. Та й тут же пішов, попер до своєї нової обраниці, молодиці-удовиці, вільно тепер, не криючись. Ніби уже й на законнім основанії. Ще й насміхався по дорозі перед людьми із своєї колишньої тепер Мокрини, як то ловко йому перед судом удалося її круг пальця обвести. Щоби знала надалі, як і коли, і де, і перед ким у празниковий убір принаряджаться.

Як тільки узяла, одержала на руки Наталія розвідний лист, так одразу і заходилася клопотаться нащот візи про виїзд у Польщу. Ніби знайшлися, відгукнулися, обізвались там у неї якісь дальні родичі чи свояки. “Обізвались буряки, гарбузові свояки”.

І хоч як іще нелегко було у ті далекі вже часи із візами, бо хоч табір соціялістичний, а все одно ніби у ворожий стан просишся, ніби і зраджуєш свою любиму батьківщину, і се гріх куди тяжчий, якби до власного лона офіцерів усе­перемагаючої армії підпустить, а все ж по яких то місяцях, у скорім часі одержала Наталія візу, дозвіл на виїзд у Польщу.

Одразу ж і виїхала. Із дітьми майже дорослими – Іреною та Вацеком.

Де, при кому, і яким було Наталине життя, і у якій місце­вости у тім періоді на батьківщині її ясновельможних предків – се було і по сей день зостається нез’ясовною тайною.

І не писала вроді вона Титкові. А Титко тим часом свою лінію усе далі на самоті неухильно гнув – усе униз і у пляшку та в кухоль важкий гранчастий доладний неухильно прогресуюче у фабричнім буфеті дививсь. Ах, як жаль, що у нинішніх часах, коли по радіо і телевізійно все частіш виразніш пиворізницькі достойности наших уславлених пращурів козаків оспівуються привселюдно, якби пиво­різництво і було їхньою єдиною достойністю у цім грішнім світі, да нема, не існує уже таких добротних кухлів.

Але Титко справно продовжував на фабриці нести родинно успадкований ковальський хрест. Так що хоч і дивився він усе вниз – у пляшку та кухоль – ніхто і не збирався його увільнювать, чи то б пак нотації читать. Незамінним у ділі був.

До чести Титкової ще треба додать і те, що кожного тижня, у неділю, а хоч яка погода – чи сонце палюче, коли усі по холодках сидять та розкошують собі, чи дощ проливний, чи мороз тріскучий, чи й заметіль, хуртовина непроглядна, а ішов протягом усіх сих років, як позоставив на хуторі стару матір, пхавсь, плуганивсь щонеділі за шість кілометрів до отчого дому на високім хутірськім пагорбі та й приносив своїй матері на тиждень хліба. Більше то він міг і нічого не принести, але хліба обов’язково, неодмінно.

З півроку, може, більш і не пройшло, як за примхами лукавої долі і випадку позостався одинаком Титко. Аж то одного такого похмурого зимового дня, хмурість небесна отако висне, що невідомо, нез’ясовно допоки перед чим, – а чи сніг падатиме, а чи перед відлигою уже, – заявилася, якби грім посеред ясного неба, у селі, у фабричнім домі, у кімнатці невеликій Наталія. Та й упала перед Титком навколішки. Та й благати стала. Любий мій Титку! І край мій прадідівський без тебе немилим став. Усе Дубина мені колишня пригадується... Кожнюсінький день. Із ранку до пізнього вечора. І серед ночі також.

Простив, звісно, Титко. А вже потому в інтимі перепо­відала Наталія Титкові, як невдовзі по приїзді у Польщу й почала вона про повернення думу тяжкую думать та гадать. Та ходить настійно по консулятах та посольствах. Та слізно просить, та переконувать, щоби повернули її назад, до місця її народження. Бо без Титка вона не може, але погибає.

Й переконувала і слізьми, й жестами, і словами у досто­вірности того її душевного стану, що навіть тих суворих чиновницьких душ та мольба її діткнулась. Серце ж не камінь. Хоча й Москва сльозам не вірить.

І оформили у скорім часі їй зворотню візу. Діти назад вертатись не захотіли, як казала Наталія. Позосталися там у тих дальніх родичів чи свояків.

Скоро казка мовиться, але не так скоро діло робиться.

По якімсь тижні повела Наталія свого Титка до загсу, щоби ізнов удруге шлюб оформить, щоби усе було “теє то як його, на законнім основанії”. А затим почала його і від пляшки, від кухля гранчастого відучувать, щоби він менше, рідше у них заглядав та видивлював. Спершу він і справді почав став менше у теє пійло заглядувать та дивитись, думи тяжкі ніби спадали із нього, розвіювались, веселішими ставали. Й увага Титкова по інших речах та предметах дооколишнього світу бігла, стрибала, а не концентрувалась ув однім занурюванні, як то раніш бувало.

Недовгий час потому минув. Як ізнов нудиться стала Наталія. Місця собі не знаходить. “Ой, діти ж мої, діточки!” – так тужно усе за ними побивається. Як ластівка тая за ластовенятами своїми.

Й побивання те Наталине тривогою у Титковім серці відбилось, яке уже було трохи заспокоюватись почало. До норми якби приходить стало.

І передчуття те мало реальний грунт. Вірніш, прогно­зувало воно, угадувало майбутній хід подій.

А надалі події розгорталися он яким чином. По недовгім тім часі заходилася Наталія, заколесила ізнов клопотаться про нову другу візу до Польщі. На сей раз під приводом не так поклику до місця обітування своїх давніх пращурів, предків, як сьогоденного поклику, туги несказанної за дітками своїми, за кровиночкою своєю рідною. Ще й аргументи вагомі перед строгими чиновниками із того візового відомства виставляла, що її може зрозуміть, осягнуть тугу її високу невимовну тільки материне серце, яке у розлуці далекими відстанями, просторами, зором неосяжними, од діточих сердець перебуває.

І на сей раз удалося Наталії візу виклопотать. І то не тільки для себе, а й для благовірного мужа свого Титка. І як не переконував Титко у супротивнім, та же мати, ненька старенька, ще й наголошував при тім, що “хто матір забуває, того Бог карає”, як не огинавсь, як не тримавсь за той клапоть рідної місцини, де народивсь і піввіку, може, свого, а то й більш прожив, а все-таки доконала його врешті Наталія і тим, що позоставить чоловік своїх вітця-неньку та до жінки-дружини приліпиться. Та же й діти рідні. І на цей рахунок щось примовляла. Що діти молоденькі, а матуся старенька. Щось подібне до того примовляла, як казав був мені у січні 1980 року сусіда по комунальній квартирі Соломон Ісайович: “Молодий може умерти, а старий повинен умерти”.

Отож, як оформили візу, то й виїхали одразу Наталія і Титко у Польщу. І протягом років не стало чуть про них. Якби щезли із колообігу подій у своїм ріднім краї. Де вони і що з ними у дальнім широкім світі. Багато наших поселян розбрелося по світі. Але пам’ять краю тримала про кожного звістки. І якщо помирав хтось у далекім широкім світі, якщо погибав, то у нас ставало про це чуть. Чутки доходили.

Про Наталію ж і Титка – ані слуху, ані духу. Якщо і питавсь хтось у Ковалихи, то допитатись не міг. “А я знаю”, – усе відказувала. Може, й знала, та не казала, а може, і не знала.
* * *

Велика хата Ковалишина на примітнім пагорбі, що явно вирівнювалась величиною і виглядом, стріха на ній була не солом’яна, а чорною толею накрита, і чотири чи аж п’ять кімнат у ній – а з нестримним бігом часу прийшла в запус­тіння, чорна толя на ній вицвіла до мутно коричневого, й решітчатою стала. Оно дощ, то Ковалиха в хаті собі місця не знаходить, скрізь відерця, балії та цеберки порозстав­лювані. А ліжечко своє, барліжок з кутка в куток, із кімнати у кімнату пересовує. А куди не пересовуй, куди не сунь – так вода собі шпарку знаходить. І то там, де не сподіваєшся, не очікуєш де.

Горбатилася виразно і підупадала стара Ковалиха з кож­ним роком. Одне відносно незмінним аж до загину ходить, а там, дивись, неочікувано і переставилось. Ось учора довідався про неждану раптову смерть дядька троюрідного Миколая восьмисемидесятилітнього. Колишній польський кавалерист. Красень стрункий на всю округу був. І до останніх днів своїх колишню ставність зберіг. За три дні до смерти я іще бачив дядька Миколая, як він високий та ставний у довгім по п’яти кожусі при п’ятнадцятиградуснім морозі на автобус сідав.

– А куди, дядьку?

– Та до району.

– Аже мороз такий?..

– То що. Але бо треба...

Ковалиха горбатилася і підупадала неухильно послі­довно, страчаючи свою могутню життєдіяльність крок за кроком.

Іще корову тримала доостанку, до останньої спромож­ности тобто. Дальній хутірський сусід їздовий Кирило їй сотки щороку справно обробляв, і собі тут загона сіяв. Сіно для корови косив і солому привозив. Нема тепер і Ковалихи, і Кирила нема, але як спогадаю, то отой високий чин Кирила посеред теперішнього розбрату та байдужости недосяжним взірцем моральности над краєм сіяє, висне. Бо ж не тільки була, перебутна похмурість, набурмосеність наша свій слід в дооколі зоставляє, печать кладе, а й чини високі вирізню­ються, та сіяють, над краєм виснуть, може, іще яскравіше, хоча і поодинокі вони були.

Як криниця засипалася, то стала брать Ковалиха воду із Річки. А взимку, коли Річка перемерзала, або у краї розгу­лювали, Річку пересипали снігом могутні хуртовини, заві­рюхи, то Ковалиха у відра снігу набирала, несла його у хату, розтоплювала, за законами фізики обертала сей білий сніг у свою рідку незнищенність (скільки тієї води із відра снігу – капелинка). Тим і жила. Вийдеш, бувало, морозяного гострого та ясного ранку надвір, мороз аж тріщить, сніг рипить, аж видзвонює, така випрозорена холодом тиша, на сході червоне сонце поволеньки, наче з потугою долає пруг небосхилу, посилюючи, побільшуючи своєю застиглою червонотою відчуття холоду, вірніш, наганяючи побіль­шений страх, помножений страх перед холодом. Іще біжить ізнов у свідомість відбита колись у реальности картина:



Як упав же він з коня

та й на білий сніг.

Слава! Слава! – докотилось,



і лягло до ніг.*

А затим на сході рожевощокім уже, на Ковалишинім пагорбі, неподалік од хати, серед білого-білого снігу і постать зігнуту згорблену темну завважуєш зором своїм. То Ковалиха сніг у відро збирає, накидає мисочкою, щоби у теплі відноснім за законами фізики переплавить, перетворить його на рідину, на воду, потверджуючи у тім моменті одвічний закон про незнищенність матерії.

Ковалиха майже ніколи не ходила на посиденьки ані до ближніх, ані до дальніх сусідів-хуторян. Хіба в разі крайної потреби, нужди. І якщо до когось, до чиєїсь хати ішла, простувала, якщо і в неділю, то казали, забачивши її, люди: “О, що то у Ковалихи сталося, бо іде”.

Се про неї говорили, розказували наші Мати. Коли не позустрінуть вони, бувало, Ковалиху випадком та й зачнуть говорити, як звично, про се, про те, то поговорить трошки вона, а відтак і каже: “Воно і треба би було із вами поговорить, та, звиняйте, нема часу”. За роботою не мала вона часу.

Але коли у квітневий Чистий четвер 1965 року нашу Матір було паралізувало, як вони відро води із колодязя несли, відро у сінях із рук вирвало і сіни водою залляло, так новина та наша гірка діткнулась Ковалишиного серця, і вона прийшла нашу Матір у горі провідать. Мати уже у ліжку лежали безживні, вважай, нерухомі і німі. Оглянула їх Ковалиха, та й поманила мене пальцем у передню хату. І тихенько, більше очима, аніж голосом сказала: “А вони не будуть уже... Готуйтесь...”

Але Ковалишине проглядування у тім не збулося. Мати наші іще аж майже цілих сім років мучилися потому, і аж на цілий рік майже пережили Ковалиху.

Ближче до реального було проглядування сусідки Мар’ї, яка, подивившись на Матір нашу, сказала сестрам: “А вона не вмре. Мучитись, то іще може довго мучитись. Але зараз іще не вмре...”

Коли же через дев’ять років ізнов смертельно тяжко занедужали Батько наші, то сестри ізнов питаються Мар’ї: “От як Мати наші були занедужали, то так усе угадали, а що ви скажете тепер нащот Батька?..” – “А Батько ваш уже, мабуть, помре”, – відповіла Мар’я. Й у тій відповіді уже більше відчуття очевидної реальности звучало, аніж проглядування, угадування було. І додала по павзі: “Серце, мотор ізносивсь”. Так воно через два тижні і сталося. Справжнє, істинне угадування тільки первісним буває, як і усіляка інша справжність.

А між тим тая Ковалиха у молоді свої роки велика цяця була. Вона служила у пана Валєвського у дворі і знатною кухаркою вважалась. Вона там такі страви навчилась готувать, такі шніцлі та відбивні, що ніхто із наших хутір­ських поселян, із господарок наших, із мужичок того кулінарного мистецтва не знав.

Як уже безсиліти стала Ковалиха, то не раз казали, говорили їй сусіди: “А нехай би ви уже, Ганно, до дітей котрих ішли. Та же самій тяжко”. До такого порадника зичливого чи порадниці Ковалиха тут же наближалася вустами аж до самого вуха та й казала у відповідь: “Ах, моє золото! У своїй халупці добре і дупці. А то й іще таке навздогінці на додачу: “Невістка – чужа кістка. А підеш до дочки – то вирячиш очки”.

По яких то роках, як вибралися у Польщу Титко із Наталією, нова неочікувана хвиля глибоких переживань навернулася на стару Ковалиху. Їй іще довелось, судилося пережить смерть інших чотирьох своїх дітей, які поодружувані мешкали у різних селах та поселеннях нашого краю – у досяжній далекости до нашого хутора. За три роки, якби за велінням злої волі, умер син Марко і троє молодших доньок.

І за кожним із дітей все одне й те ж голосила, приголошу­вала Ковалиха: “Да чи ж не здатніш було би, щоби вони мене хоронили, аніж я їх”.

Се велике горе зовсім зістаріло, згорбатило у дугу, пригнуло до землі Ковалиху. Але у самотині вона мужньо несла свій хрест, потверджуючи свою вірність і відданість нашому хуторові, рівно ж як і утверджуючи своїм високим чином неперебутні цінности життя – цього найвищого дару Божого. Улітку поралася на городі. А узимку збирала мисочкою у відро сніг, вносила його в хату, де у відноснім теплі він танув, розчинявся, перетворювався у рідину за великим і основним законом фізики про незнищенність матерії.

Оден Кирило не відказувавсь од Ковалихи. Угноїти поле, посадити картоплю і посіяти що, дров, парослі якої привезти кіньми і нарубать – се діло вже його було. Усе ж інше – її діло було. Хліб хіба що за гроші її коли сусіди приносили. Онуки навідувалися рідко.

Дивлячись на таке гірке Ковалишине доживання, позустрічні не раз за одним помахом біжучої думки, за словом одним вирішували її проблеми: “А ішли би, бабо, уже до унуків котрих...” На що Ковалиха переважно відповідала: “А унук – се вже дальша од стовбура гілка. На ній не втри­маєшся”.

Але призначене уже мріло в імлі грядущого. Не за горами було. Нема таких строків, термінів, які б не настали. Як писав, здається, у іншім своїм творі великий автор “Дон Кіхоту”.

Такої навальної лютої і снігової зими наші краяни не пам’ятали протягом кількох останніх совєцьких десятиліть. Колись у давнину, за царя і за Польщі, так ото були такі зими. Що і замерзали люде у дорозі, і снігом котрих подорожан заносило, замітало у кучугурах високих. Тільки як по весні танули сніги, скресали льоди, тих нещасливців-путників і знаходили десь при битій дорозі, або віддалеки трохи, у виярках та вибалках, заблукалих.

І як Батько розказували, бувало, траплялося таке, що низькі присадкуваті хати поліщуків замітало, заносило снігом по саму стріху, що аж у хаті ставало темно, крізь малі віконця вже світу Божого не видно було. І звичай відповідний тії білі зимові стихії продиктували нашим краянам. Вхідні сінешні двері неодмінно мали відчинятися усередину. А оден такий наш нерозумник чи зухвалець був супротив звичаю пішов. Чи по забутливости, може, узяв сінешні двері припасував таким чином, що вони надвір відчинялися. Аж то настала отака люта снігова зима. Хуртовина небувала, завірюха із піднебесся повстала, зірвалася. Та й кучугури фігурові по самую стріху перед тією хатиною понамітала. Кинувсь уранці той хазяїн двері надвір одчинять. А дудки – не піддаються. Добре, що сусіди ті високі фігурові замети перед хатою помітили, завважили. Та й здогадалися. Прийшли і визво­лили того нерозумника чи зухвальця із білого снігового полону. А навесні давай він вхідні двері сінешні переста­новлювать, щоб, як у всіх людей, у сіни відчинялися. Дійшло нарешті і до його куцого зухвалого розуміння, що то значить проти звичаю іти, перти. Се ж не те, що проти рожна перти, проти хвиль плисти.

І хоча такі морозяні, а й біло снігові розгули стихії у ті давні часи тривали недовго, але були вони якби традиційними щозими. Зима – так зима. А не теперішня хляпавиця упро­довж довгих чотирьох місяців.

А тоді, як Мати спогадували, аби-но Водохреща минули, “тріщи не тріщи, а вже Водохрещі”, так сонечко горою піде, із стріхи капає, на весну ніби хилиться, і серце людське, а надто діточе веселіє. Як Мати спогадували.

І от тая зима навернулася на наш край, на наші хутори, якби відлуння в мініатюрі отих далеких суворих і справжніх зим, якби про буле відшуміле нагадування, що єдність у природі іще до кінця не поруйнована, що безперервність циклів у колообігу іще існує і про себе нагадує.

Три дні підряд безперестанно розгулювала хутірськими просторами така завірюха, що і не передать. Гула в димарях, билася об вікна, у стіни і двері. Гоготіла. Ізнов “Буря небо криє млою...” Крізь густу, аж сиву білість не те, що Ковали­шиного пагорба і хати, а клуні власної за десять метрів не вирізнить було. Усе чорне в білости шаленіючій розчинялося.

Я дивився у вікно, і зіставляв осяганням своїм рядки оригіналу того Пушкінового твору із Тичининським пере­кладом. Мати колишні зими спогадували.

А затим думка текла і про Ковалиху. І ото не оно у нас. Як потому зізнавалися, також і в головах інших хуторян. Очевидно, якийсь певний зв’язок поміж розрізненою в особинах свідомістю існує. Та й про свою цільність імпульси подає.

А четвертого дня, коли грізна стихія вгомонилася, такий виразний білий супокій запанував у природі. Така умиротворююча картина. Якби картина миру по войні. У білім безмежнім супокої усесвітова свідомість розляглася і про свою цілісну єдність засвідчувала.

Білі високі різної форми фігурові кучугури снігові, якби кургани іншого степового нашого краю, що про минуле нагадують, вирізнювалися поміж розкиданими хутірськими хатами.

За Ковалишиною хатою сходило велике червоне сонце, своїм ясним яскравим іскристим виглядом наганяючи, побільшуючи відчуття холоду.

У якімсь моменті того білого іскристого ранку погляди багатьох наших хуторян перетнулися, сфокусувалися на Ковалишиному пагорбі, на хаті і подвір’ї, як фокусується у перетинанні сяєво порозставлюваних ліхтарів, коли розглядують із ціллю певною якусь місцину, так погляди наших хуторян в одностайнім спрямуванні пронизували Ковалишин пагорб. Колективне око шукало Ковалиху, як вона згорблена, д’землі у дугу зігнута мисочкою у відро сніг насипає.

Але не знаходило. І це завважування, оця відмітка людського зору посилала до людських сердець зрозумілі імпульси тривоги.

Довго і вичікувать не стали. Хтось першим, Клим Минюк, із місця, із двору свого зрушив та й спрямувавсь у напрямку Ковалишиного пагорба. За ним і з інших дворів зрушили, сліди-радіюси до центра вичікування по глибокім снігу прокладаючи.

Ковалишиних слідів у дворі і на порозі, і з порога не знайшли.

Із кожною миттю, із хвилиною кожною вичікування, завважування та розглядування тривога у серцях людей наростала і побільшувалася.

У двері стукать сильно, гракотіти почали, як у воєнні та повоєнні роки (“а, атвари, матка, не то двер виссажжу...”), до вікон поприпадали та й тарабанить стали, вікна ось повипадають, скло у друзки розлетиться. Зостановились водночас ось. За внутрішньою одностайною домовленістю, а якби за наказом, за командою зверхньою, зверхника якогось.

Прислухаються. Заслуховують.

Гукають ізнов:

– Бабо Ганно! Бабо Ганно!

– Ковалихо!

Стихли. Наслуховують. “Гей, хто в хаті, озовися!”

Ані звуку. Тільки луна у зрідженім випрозоренім повітрі на Наталинські обшири покотилась.

Двері сінешні одчинили. Хатні одчинили.

Так і кинулись усі, нетерпеливістю гнані, підохочувані, до лежанки Ковалишиної, до вбогого лігвиська її, а воно порожнє. Овва!

Так і розбіглися по всіх хатах та закапелках, по коморі та закамарках, на горище полізли.

А нігде Ковалихи у просторій за колишніми мірками, але ветхій і наскрізь протрухлявілій хаті Михала Коваля не виявили.

Затим посеред двору стали. Роззирнулися доокруги. А догадливість і сама орієнтує, у відповідне річище прогля­дування спрямовує.

Зір фігурові повищені замети снігові завважує, виокрем­лює. Кинулись до котрих розгрібать. Аж то неподалік лом об желізяку углибині снігу наткнувсь. Дзенькнуло.

Розгрібають. Відро налапали. Обережненько затим. Манатки убогі Ковалишині показались. Пильнують уже, аби первісне приклякання, первісну позицію не зрушить.

Так і вклякла, як сніг у відро набирала мисочкою. І мисочку пальці обхопили та й тримають.

До кінця вистояла. Як взірець вірности й відданости хуторові і одвічним цінностям життя – великому дарові Божому. Але на сей раз набраний у відро сніг не був перетворений у рідину, у воду для пиття і технічних цілей, а великий і основний закон фізики про незнищенність матерії у черговий раз не був потверджений Ковалихою.

Закляклі пальці тільки чіпко тримали мисочку. Свідкуючи про істинність у боротьбі за життя і про до кінця сповнений обов’язок.

І люди, які зібралися, на поклик події прийшли у двір на високий пагорб Ковалишин, припали над нею навколішки. Й висока провина випромінювалася та й розлягалася у випрозореному морозяному повітрі, у просторі, й застигала, виснула над краєм, клала печать довго неспокутного настрою.

А мені пригадується подія, яка сталася в іншій східній від нашого Закутка стороні, на високих Київських пагорбах, коли у Печерські святині через Дніпро, з-над Дніпра удерлися були більшовики, схопили там Владику, Митрополита та й повели у сніговій морозяности на розстріл нашвидкуруч. Ніби ця справа дуже поспішлива, квапить і не терпить жадної, бодай секундної відстрочки. Аяк, життя людське забирається у певний для кожного визначений строк, і ні на мить не може бути подовжене, ані скорочене.

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка