Андрій Кондратюк



Сторінка36/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   42

Розказував дядько Михаїл, взірцями конкретними свою розповідь унаочнюючи. Ось смерть до вельможі усесвітового, до короля гишпанського, до імператора китайського чи там опонського підійшла, упритул підступила. А він од життя хорошого, щоби хоч на хвилину, на секунду його подовжить, продовжить, ладен, готовий величезні багатства дать, півцарства, а то й ціле царство одписать, а не можна, – такий високий дар, як життя, а ні за які багацтва не продається. І ось бідолаха нещасний, каліка в ранах незагойних, у хаті нетопленій замерзає, і о дочасній кончині молиться, просить, а смерть не приходить – такий дар, як життя, дочасно, без пори не віднімається.

І як поставили того архіпастиря, архієрея, Митрополита до стіни, та й нагана вийняли, то він іще, останню християнську заповідь сповняючи, устиг поблагословить, простить і перехреститься, перехрестити своїх гонителів і убійників.

І як пальці правої руки до перехрещення складені були, так і заклякли вони, коли вцілив, “вдарив революцьонер...”, і зашатався у Митрополитових очах світ. І як знайшли, відкопали через сімдесят літ, ув епоху перебудовну уже, та опізнали кістяк того Владики, так пальці правої руки до хрещення і затиснуті були, свідкуючи новим нащадкам про останній свій сповнений обов’язок і перед паствою своєю.

А як Ковалиху обережненько, лагідно із снігу, із замету виважували, як і в хату вносили і як хоронили коли, ховали, то до свідомости кожного таке жахаюче відчуття холоду накочувалося, наверталося, як же це тяжко, незвично жахаюче як, помирати на морозі, коли рештки твоєї згасаючої свідомости стиснуті холодом. Це ж як і в бою на морозі поми­рать. Зовсім не те, що у білій постелі. А втім, як і знать, коли ся таїна висока закрита від нас допоки, на випадок тієї рокованої хвилини зберігається для кожного, Хоча жива пульсуюча свідомість людська а увесь час намагається проникнути, заглянути у ті таємничі моменти. І зіставити.

Ніхто із Ковалишиних унуків не побажав замешкати у старій дідівській хаті на високім пагорбі. Така доля сього прекрасного нещасного людського осідку і поселення, що уже у самій з’яві йому рокованість визначена – протягом одного покоління з’явитись і зникнути. Доля так розпорядилася сим поселенням, що навіть із другого покоління, із дітей тобто, на якийсь певний час зоставалися тільки одиниці, про внуків не могло бути і мови. Ті рвалися із хутора самі, а не щоби на хутір іти, повертаться.

Зовсім задешево, всього за триста карбованців Ковали­шину хату одразу ж і продали. Купив її Ладько Бруква із дальнього підпустомитівського хутора для свого сина Степана, який щойно одружився на дев’ятикласниці Вірі, яка тут же і полишила школу, кинувши виклик учителям. Але чекати більше було ніколи. Сільська управа і не хотіла була оформлять купчу із осідком. Але Ладько, як і Степан Бруква дали підписку, що поселяються вони тимчасово, і як тільки поставлять хату для молодих у відведеному місці на Посьолку, так і переберуться туди. Так воно і сталося потому. На польовий стан до свого трактора проходив новий хазяїн Ковалишиного пагорба проз нашу хату за Річкою рівно п’ять років. Віру так і звали на новім місці Вірою, а судженого її то ніколи – Степаном, а все Кудрявим. Чуба такого кучерявого, гарахуватого мав.

А як строк настав, то і розкидали Ковалишину хату, дерева повирубували. Один лиш кущ шипшини щороку червоніє на купі битої обгорілої цегли і каміння від Коваля Михала мулярки. Казав колишній колгоспний голова: “Я доб’юсь іще того, де стоїть хата хуторянина – там колос ростиме”.

Так воно і станеться потому. Але Ковалишина хата чи не першою, однією принаймні із перших відкрила, запо­чаткувала неухильно прогресуюче зникнення і дорогих моєму серцю хутірських садиб. Це ж від пагорба Ковали­шиного, від Білої гори і Дубини сяєво поетичне на наш Закуток линуло, розпросторювалося.

Що ж до Наталії і Титка, то не можна сказати, чи знали вони о всім о тім, тобто про історію ізникнення осідку, який так багато у їхнім життю мав важити, і не пам’ятати про це вони не могли.

Звістки про них до нас не доходили. Принаймні не розпросторювалися.

Аж під вісімдесяті роки, коли до Польщі провідати свого дальнього родича Якуба збирався Марко Китях, і йому відмовили, не дали візи із тієї причини, що в Польщі повстала “Солідарність” на чолі з Лехом Валенсою, і становище там непевне, дісталась, докотилась до нас звістка про Наталію. Що ніби Титко у результаті окреслених подій і причин був забитий на національному грунті. І убійником його був не хто інший, як сама Наталія.

Хто першим сю чутку пустив, і де її, ізвідки її первісне джерело, – сього ніхто і по сей день сказать не скаже.

Адже подібні чутки відтак почали зростать і множиться у тригонометричній прогресії, і тепер множаться у квантовій прогресії, що аж ліку їм нема. І щораз упевненіш схиляється наша думка до того, що усі тії чутки коригує і спрямовує не хто інший, як потужне на увесь світ відомство.

Бо невдовзі, як тільки польські події почали випростову­ватися і набувати відповідного статусу, чутка про убивство Титка була спростована. Ніхто, мовляв, його не убив і вбивати не збирався. Навіть пальцем не зачепив ніхто. А жив він, і Наталія жива.

На тім чутки про те незвичайне подружжя, що зазнало, звідало у юні роки в нашім краї предивний спалах почуттів, заглухнули, більше до нас не доходили.

Тепер от тільки і дійшли до нас чутки із того сусіднього панства, що той перший провідник “Солідарности”, а затим і перший президент постсоціялістичної Польщі іще до “Солідарности”, а вже співпрацював із чека. Й також друга чутка дійшла, що другий президент постсоціялістичного того панства комуніст Кваснєвський обраний фіктивно, тобто шляхом махінацій у виборах, що його не визнає сама президентська адміністрація, а що вже говорить про народ.

Це як про голову нашого сусіднього села Петрика говорять, що кого не спитай у селі, то всі голосували проти нього, а Петрика головою все одно настановили. Хоча на одміну од Кваснєвського, Петрика одразу одностайно визнала і підтримала вся сільрадівська адміністрація із околотошним і сільрадівським сторожем включно.

“Колись голосили раз, а тепер оно неділя, так і голосять”, – казав мені вісімдесятип’ятилітній Семен, як пас того літа корову на хуторі і коло потока поїв її. Іще він мені казав, як цієї неділі вийшли у сусідньому селі на пляц біля сільради два бугайці – Рафік, колишній сільський голова, і Петрик, бригадир. Як зчепилися вони бороться, як попер Петрик, так у Рафіка тільки роги полетіли, й д’горі ногами перекинувся він. Отак Петрик і став головою, бо сильніший і молодший.

Якщо і живі до цього часу Титко і Наталія у тому сусід­ньому процвітаючому панстві, то це мають бути дуже старі вже люди. Принаймні вони перебувають щонайменше посередині отих двох полярних окреслень, що їх визначив співець псалмів Давид. Що життя людського сімдесят, при великій міцности вісімдесят років.

Але як би там не було, який би вихід не був і про який би вихід не ішлося (що може знать грішна людина у перспективі перебігу власного життя, і який вихід на кого чекає – да нічого сього не може знать ні одна, жодна людина), у пам’яти, у свідомости моїй залишилося, назавжди зосталося напрочуд повнозвучне і мелодійне ім’ я – Наталія. Наталія – се і назва колись прекрасного людського поселення, хутора, мазурської слободи, що із своєї пагірковости посилав, випромінював на нашу низиннішу сторону таке дивне поетичне сяєво. Наталія – се і прекрасна жінка, що як дивний символ, увійшла в моє дитяче сприймання і засвоювання світу.

Ось день ясний літній пополудні розіславсь. Барвами, перлами закосичений. На вдень, по обіді ми вигнали уже товар пасти. Сонце із полудня до заходу вже хилиться, а голубінь небесна вистояна висне. На сколихнеться, і не затьмариться. Захмарення неба і на дальніх підступах іще не проглядується. Забарились хмари за крайнебом, і в похід іще не гуртуються. Не те, щоби й вирушать уже. Походом, летом піднебесним.

Розкошують у переджнив’ї луки, гаї, пасовиська. Розбуяння зелені своєї пишної світові являючи. Стиглість літа. Яка се зваба усього перебутнього – в стиглости себе напоказ світові являть. Бо існує не тільки стиглість саду, а й стиглість трав.

Усі наші погнали до дальніх боліт на Наталію, на слободу мазурську свій товар пасти. Мені тільки наказано поближче хати через яку то причину на Купині пасти. Що Купина то не Наталія зі своїми сягнистими розгонами, де для худоби розкіш незбагненна і неописувана. Що простору для розгону. Як погедзиться худоба, гедзь її як укусить, да як махне худоба хвостом, як ударить чвалом да піде, поженеться поміж вільшиновими кущами, вільшняками, так за третім болотом на пагорбі і зупиниться тільки. А для пасіння розкіш яка небувала. Там одної травички скубнеш, а там другої. Де лугова, де пирій, а восени у трав’янім згасанні і верес цвітучий до рота проситься рожевий. Мої спомини про пастушкові наші літа на Наталії – це ціла захоплююча елегійна повість. Це поема.

Але кожному спогадуванню – своя послідовність. До них іще декотрих дожить треба.

Наразі ж мене літнього благісного дня заставили на Купині пасти по причині важній. Корову, здається, до бугая водили. І до гурту її підпускать, упускать у гурт не можна, бо худоба на неї спинаться буде.

На самоті минає моє замилування і милування пречудо­вим тихим літнім днем. А застигло, а зупинилось, зостано­вилось усе у миті одній у теплі голубім довкола.

Жадне живе дихання у цім могутнім голубім теплі не виказувало себе, якби причаїлося, якби зостановилось і застигало. Жеби хто підводою їхав, чи пішки ішов, або птах летючий високо у небі і то застигав. А дальні корови десь, коні, гуси білі – усе зливалось із густим зеленим природним виднокраєм і загусало в нерухомости. Така могутня упокорююча сила була сього потужного голубого небесного випромінювання.

Он зрушивсь хтось, здається, із Ковалишиного двору, на стежку ступив, а вона ж біла-біла, і співає. Та й у нашім напрямку ніби рухається, у напрямку Купини. А здається, що на місці стоїть. Така дивовижна властивість сього літнього голубого тепла – рухомі істоти, точки, речі і пред­мети у застиглости зупинять. Он літак білою цяткою під суцільно голубими небесами повис. Знаєш же, що рухається. І то рухається із неабиякою швидкістю. А вражіння таке, що як зависла тая біла сріберна желізна цятка у піднебеснім просторі – да так і висить нерухомо.

Але таки направду хто то із Ковалишиного двору на білу стежу ступив і у напрямку Купини рухається, прямує. І не так по тім, що рухається воно у повітрі, завважуєш, осягаєш зором рух його, у сих вимірах воно якби застигле у голубім теплі усе іще перебуває, а по тім, що людська постать цяя, форма дихання живого своє місцеперебування стосовно речей і предметів дооколишнього світу змінює. Стосовно самої хати Ковалишиної, і пагорба, і вільшинового гаю, і калини над Річкою. Що якби півень звісив над водою червону бороду свою. “Стоїть півень над водою з червоною боро­дою”. “Стоїть півень над водою з червоною головою”. “Стоїть півень над водою, трясе бородою”.

Річку уже перетнуло, і стежкою по Купині рухається. І рух його у вирізнюванні виокремлюється, розпізнається, завважується при наближенні і зором твоїм. Жінка у платті суцільно голубім, Наталія. Да прекрасна ж яка.

Ось стежкою, Купиною уже прошкує, до мого товару наближається. Аж кроки її на білій стежці чуть. Така поважна некваплива хода. Аж корова, Лиска наша, од свого пасіння одірвалась та й на неї дивиться. А вона ж, Наталія, голо­сочком своїм м’якеньким та ласкавеньким:

– А чого дивишся, Лиса? Пасись!

А корова все одно на неї продовжує дивиться, немов і вона видивляє тую її препишную вроду да любується нею.

Була Наталія тоді у широкім голубім платті. І в лоні своїм тоді вона уже мала Вацека, здається, носила, бо Ірена уже бігала, чималенька була, дівочка вже була. Й подивовувавсь я був тоді десятилітній, і думка несміла потаємна побігла, що її наче і соромитись малим треба було. А чи то вони усі так ті, котрі в лоні, в утробі своїй малих дітей носять такі широкі просторні плаття шиють, щоби і для себе, і для малого якби було.

Посоромивсь своєї думки потаємної та й ізнов краєм ока несміло Наталію розглядую. А вона ж сяяння такої небаченої вроди випромінює, якби царівна, чи королівна далека заморська, а не в нашій вбогій стороні ізросла. І манить мене те розглядування, і соромно і несміло чомусь, і не знаю, куди очі свої подіть.

Вона ж, зрівнявшись зо мною, і головою своєю у поклоні нахилилася до мене:

– Добридень, Гандрійку!

Ще й по імени назвала. А голосочок який лагідний та ласкавенький. Одну теплінь упокорюючу, згладжуючу усілякі душевні кострубатинки випромінює та доокруги розливає. Іще ласкавіш, як коли щойно до корови Лиски говорила.

А й те як приємно і погірдливо відчувать, що от пастушок ти іще малий, а вітаються із тобою дорослі, поважні та статечні люди, якби із рівнею, якби із дорослим також. Сей факт підносить мимовільно твою іще недозрілу сутність на яку то невідповідну вікову висоту, що її осягнути своїм дитин­ним розумом тобі іще не під силу, і ти розгублюєшся наче і від тої чести і покладеної разом із нею відповідальности. Одне лиш висновуєш потаємно у серці у своїм, що і уся подальша поведінка твоя відтепер мала би бути інакшою, якби серйознішою зовні, а усередині вмісту свого можна іще залишатися дитинним.

От якось недавно, як ми біля товару у гурті на рові сиділи да в карти уже грали, так стежкою також одна бабця старенька-старенька, лице її геть зчорніле у маленьку грушечку-дичку ізсушене гармошечкою-зморшками, ішла пополудні у голубім вистоянім теплі, іде старенька стежкою невідь ізвідки й невідь куди, чужа якась, а здається, що на місці стоїть собі, але вона, коли зрівнялася із нашим гуртом, то також нахилилася у поклоні і привіталась поштиво:

– А, помогай Бі!

Ми навіть розгубилися од несподіванки, бо такого старомоднього привітання наче й не чули, воно хоча і чули, але не вникали у його значення. Й не одразу знали, що відказать. Старшун тільки наш Сашко, на один рік старший од нас усіх був, то й прозвали Старшуном, так той одразу ж і зорієнтувався та й одказав:

– А доброго здоров’ячка, бабуню!

Воно і ніби невелика різниця, один рік, а розум як далеко уже у доросління спрямований, наскільки від нашого дитячого куцого віддаливсь, одірвавсь, далі одбіг. Усе, звичайно, у вимірах зовнішніх, показових. Бо суть та сама зостається. Се ж не до того стосується, що хоч слово мовлено інакше, а суть та сама зостається.

І погордливе відчуття власної повноцінности, що ти ось дорослий уже, і вітаються із тобою, як із справжнім дорослим старенькі ось бабусі, що, простуючи невідь ізвідки, переходять наш терен. І це вивищувало наші персони у власних очах.

Чогось подібного ми ніколи не чули іще од своїх наших хутірських дорослих, чи й навіть од стареньких бабусь. Окрім докірливого, а, вважай, нічого од своїх і не чули.

Але у тім випадку то була старенька бабуся, і стосувалося її привітання цілого нашого гурту. У цьому ж теперішньому випадку Наталине привітання клало у моє серце, у моє відчування якийсь глибокий незбагненний інтим, теплі хвилі нез’ясовних відчуттів незрозуміло ізвідки нагорталися і заполонювали ціле моє юне єство тією щемкою незнаністю.

Я чомусь згадував о тій миті і про Титка, який він згорблений та незугарний супротив Наталії. А Наталине лице, окрім осяйного випромінювання, несло у собі і якусь глибоку супокійну печаль. Печать сирітства. Уже тоді висновував я. Аяк. У чужім краю, серед чужого племени ані кровиночки, ані билиночки із роду свого не позосталося. Добре, що хоч на Титка уважали, й ніхто не зачіпав її. Хоча які то посягання на теє і були. О тім лиш неясні чутки доходили і до нас, але тут же й розбивалися, пригасали у безпечности нашого дитячого сприймання і розуміння драматичних подій світу.

Як віддалялась тоді стежкою Наталія, то я ще прислу­хався до її слідів і відчував усіма клітинками теє осяйне її випромінювання. Се було випромінювання а не тільки краси, але й щедрої плодючости. Й оте, що у такім голубім теплі вистоюються, дозрівають зелені трави, і кожне зело до дозрівання і вистигання стримить, – і дерево кожне як свій плід зачинає й у достигання неухильно спрямовує, і кущ кождий, і кущ калини над Річкою – у всім отім я відчував, вловлював і осягав благотворні впливи того благотворного сяяння, яке випромінювала у нашім краї, у стороні нашій, у Закутку своєю присутністю Наталія.

Вона була і як чарівна фея, і як незрівнянна жінка, і як ощасливлююча усе сутнє довкруги своїми благотворними впливами Мати моєї яскравої мрії.

Чогось подібного, щоби так воєдино гармонійно поєднувалося ув одній особі, я потому не зустрічав за все своє окреслене суперечностями та блуканнями невдале життя.

Окрім Наталії жінки, був, існував у короткім проміжку свого яскравого спалаху і хутір Наталія, мазурська слобода. Пожарище потому. Садки окремі мазурські іще по якімсь часі стояли, зберігалися, груші-дички три високі різновіддалені. Як налітав вітер, то і розмаював широкими верхами їхніми у буйнім шаленстві. Якби дуби нагадували у грізні часи стихії тії груші, і як вони стоїчно у протиборстві опір вітровіям чинили. Як на картині якогось світового французького чи голландського, може, маляра, де вітер над такими дубами, над могутніми деревами шаленіє.

Наталія стала пустирищем, її перетворили на пасовисько.

Але і то був золотий вік мого життя – дитинство, що минало у пасінні худоби на Наталії. Лиш спомин зоставсь. Спомин про золотий вік.
* * *

У тім переповіданні про наш край, про милу кохану сторононьку і наш незрівнянний Закуток, на що ось замахнулось моє спогадування, підтримуване невтримним розбуянням фантазії, не обминуть сієї яскравої поетичної сторінки і мого дитинства, і цілого життя. Але на довгій дорозі послідовности кожний відтинок путі мав своє місце. І свій час у прямуванні по тій дорозі.

Невмолимі закони форми багато до чого зобов’язують нас, до стриманости насамперед, як би вільно у пережитім і спізнаннім ми не почувалися, і які би буйні фантазії нас не приваблювали та не манили у свій простір. А послідовність чи не найперша умова закону форми.
* * *

Десь то у попереднім перегортанні сторінок пам’яти ми розказували уже, як спонукувані шляхетними почуваннями щодо братів своїх молодших і їхньої туманної перспективи Батько наші одказалися од дідової спадщини поля, що велася іще од великого наділу, од реформи 1861 року, коли за пана Трибуховського панщину було зліквідовано, основи тобто її зліквідовано, і мужики поодержували наділи, грунт одержали. Од того маленького наділу, що мав перепасти і їм, наші Батько одказалися на користь своїх молодших братів, яких і виховували протягом восьми років після дідової Романової смерти. (“А хто ж би мав про них менших поклопо­таться”, – казали якось знічено при тім Батько, якщо хтось із чужих да хотів той високий благородний Батьків чин на своє заслужене місце поставить). Да й заснували свій новий наш родинний осідок у Закутку, що він аж до наших днів зберігся, уцілів наостанку. Не без моїх, скажу не криючись, одверто, великих душевних мук, борінь і зусиль, Як фізичних, так і душевних.

Та вони завжди такі були наші Батько, не спокусливі на чужеє, хоча як уже там доладно чи недоладно і своє госпо­дарство провадили. Про це і холопський дячок, що Псалтир перед ними цілу ніч читав, із якої то нагоди говорив тоді.

Я ізнов пригадую, як і Матір Батько наші глибокої осени 1949 року заспокоювали, що і баби Лександри спадщина їм зовсім не потрібна. Нехай інші ближчі беруть. А вони без неї обійдуться. Та й що там ділить. Хата старовинна із малень­кими заплаканими віконцями. Мати ж наші на те: “Але ж як несправедливо. Бо хто ж то завжди матері увесь вік нивку виорював – і восени, і навесні”. Батько: “Та же я виорював, але про те не треба зараз говорить”.

А наші Батько отакі були. На чужеє а зовсім не заздрісні, не спокусливі. Ще й правила дотримувались. Що лучче дати, аніж взяти у когось. Колишні люди отакі були. Не теє, що дітки їхні. Що і через шістнадцять літ після Батькової смерти не можуть поділить того нещасного Батькового спадку, тієї халупи, що присіла ік землі та й розвалюється от. Що ж від Батькової смиренности у нас і зосталося. А нічого. І се у наступнім поколінні.

Але даруй же, Господи, у сім змаганні терпеливість дражливі моменти зносити, переживати, і розсудливість щоби не полишала нас. Бо таке тепер на кожнім кроці спостерігаєш у запосяганні на тую спадщину. Аж висновування напрошується, що життя наше сучасне – не як життєтворча дія, але як пульсуюча пристрастями дільба позоставленого спадку минулих поколінь. Але чи не таке і в мистецькім життю завважуємо.


* * *

Отож, повертаймось ізнов до днів давноминулих. Нехай із них повчальність наших предків лине та висновується.

Як Батько наші із родиною своєю іще невеликою опинились у Закутку, що між двома берегами вирізнювано виступає у час розливу Річки, так й інші люде у тій стороні на благословенному Богом для людського осідку місці опинилися, прийшли сюди, якби приходьки. Та же які приходьки, власники, хазяї купленої на виплату у пана землі.

Наспіх постановили собі хати, звели оселі, хто на яку спромігся, і хто на яку спроможний був. І вимальовувалося поселення. І повстав хутір. І повстав хутір. І то не оден, а кілька одразу хуторів. Найзначніші з них були – Заріччя і Надріччя.

Так, хутір, котрий за Річкою, так і називався Заріччям. Той же. що перед Річкою, наш себто, – Надріччям називався. У нім і малий наш хуторець притулився – Закуток. Посередині Річка у берегах своїх зміїлася. Треба ж викрутаси такі, загини повитворювать, і то не за силою людських рук, а все ж за тими високими замірами Божими, посеред сіножатки зеленої, поміж гаїв вільшинових. Береги Річки також вільшинами пообростали, що як вода берег миє, так коріння шорстке і попереплуталось, якби грати які, якби загратований берег у такій густій кореневій сув’язі. Якщо із протилежного супротивного на отакий означений берег дивиться. У норах під тим деревним корінням риба водилася – меньки і лини. Нема риби од линини. Сю прописну істину я спізнав із раннього дитинства. Коли Батько із нашою родиною пере­бралися на хутір десь укінці двадцятих років, то вільхи довкола берегів і на сіножаті, як уже згадувалося, були іще зовсім маленькі – кущики. Поміж вільшиновими заростями – і лози, і калина, і крушина росла. Та Батько й інші нові поселяни по сіножатках своїх прохорошили, прочистили, пообрубували нижнє гілля на молодих вільшинах і вербах, і ото по короткім часі, за десятиліття отакий гай вибуяв, що місцини і не впізнать стало. А калинові, крушинові, лозинові кущі так і зосталися кущами серед високих ставних дерев. Верби над водою ті лиш кучерявилися, а вільхи прямісінько угору пнулися. Що через отакий густий гай, як пишна зелень оповиває своєю буйністю цілий світ, то навіть хати білі, людські оселі на Заріччі із нашого хутора не проглядувалися.

Се було диво природи, мічене на нашій нещасній Землі, се було дароване диво милістю й ласкою Божою, се і як витвір рук людських. Бо якби не викохувалось та не оберігалось воно нашими поселянами, то чи й розквітло б у такій несказанній пишности саме по собі, хіба як перлина дикої природи.

Найбільше тішили переливи кольорів у наших надріч­нянських та зарічнянських гаях. Переливи сі залежали від пори року. Як весна розпочиналася – так се один колір був. Колір чорної свіжої ріллі, і колір вільшинових чорних котиків і чорного стовбура вільшинового та галузки чорної, що у лагіднім сяєві так виразно контрастували. Бо рання весна завжди вражала не так кольорами, як запахами. І запах коров’ячого гною – чи не найприємніший був у ній.

Затим несміло протикався жовтий колір цвіту латаття на сіножатях, поміж кущами і деревами. Цвіла, прямо із мулу пробиваючись своїми жовтими квіточками, калюжниця. І кожна квіточка латаття сяяла напрочуд яскраво, і була якби осібне собі сонечко. А відтак і верби зеленіли блідо прозорою юно несмілою зеленню. А поміж голих іще вільшин якби стіжки чогось ефемерно щойно оформлюваного хисткі обриси являло.

Це уже також далеко потому стане осяжним і збагненним для мене, манитиме мене, що

Покрапали на вербиці

1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка