Андрій Кондратюк



Сторінка38/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Але що стосується поцінування високого Божого дару життя, відданість традиціям і звичаєвости, відчуття відпо­відальности перед цими високими цінностями – власне ці якости і формували у них тої тип особистости, що в умовах вікового поневолення утримувало наш етнос від цілковитої розрухи.

Але у тім ланцюгові стримування ці люди були, либонь, чи не останнім кільцем. І прощання із ними – це і якби прощання із чимось незворотньо неповторним. Це як при­західне сяєво нашої золотої, хоча й ірреальної уже історії.

Сі люди у тім розумінні і осяганні нашого національного буття значили дуже багато, і на нашім нелегкім путі у тім проміжку позоставили виразні сліди, незмиті вічности дощами. Вони іще виховували своїх дітей у страхові Божому і в любові до труда. І в цьому вбачали свій найперший обов’язок перед наступними, грядущими поколіннями. Діти ж їхні, подумати тільки, який різкий раптовий стрибок у розриві єдности і спадкоємности поколінь, такої відповідальности уже в серці і розумінні своїм не мали і не несли.

Сі другі наступні покоління о тім тільки і думали і життя своє ціле трудове на теє клали, щоби діток своїх якнайситніше нагодувать, щоби кожного року по два кабани вигодувать, заколоти їх і половину чистого м’яса і м’ясопродукту синові-лежневі до містечка оддать. Ні о чім більше вони і не думали і думать не хотіли.

І за бездум отой затятий спостигла їх і спостигає по сей день кара велика. Наслідки цієї кари спостерігаємо не тільки у напруженім драматизмові, що нині витворився у стосунках між різними віковими станами, що унеможливило їх співіснування у родинах, старість не потрібна, якщо вона не приносить зиску і користи, досвід і мудрість до уваги не беруться, як категорії не уречевлені, абстрактні наче, а абстрактні категорії, за висновуванням сих молодих поко­лінь, можуть існувати, але остільки, оскільки вони мате­ріалізуються і приносять зиск; наслідки цієї кари бачимо, спостерігаємо і в нервозній похмурости, яку має картина сучасного світу. І це фатально наче. Як заведений злою волею механізм, що зупинить його і не можна. Знаємо, що у прірву йдемо, котимося, шпацируємо семимильними кроками, а щоби зупинитись, і сил нема. І знову ж – у якім місці зупи­нитись, на якім кроці. І хто вкаже місце, ізвідки почався наш перший фальшивий крок.

У тім осяганні предмета, у розрізі такім окресленім і бачаться мені постаті наших дорогих хуторян. Гай-гай, а всі вони – уже за далиною. І кожний із них доостанку, до останнього подиху залишився вірним своєму нашому хуторові. І до останнього подиху боронив, утверджував на нашій не своїй землі високі цінності життя, як великого дару Божого.

Потому уже дехто із молодших, згадуючи при нагоді тих старих людей, докір зневажання інколи крізь серце своє із серця свого випускали: “А ті старі люде ворчуни були. Їм догодить трудно було – не догодиш. А й до дітей своїх милосердя не мали. Ніяк дітей своїх вони не шкодували, а робить усе заставляли”.

Може, щось подібне і траплялося, бувало у житті. Але принаймні їхня домашня педагогіка була куди справедли­вішою, аніж пестлива педагогіка їхніх нащадків. Але згадаймо бо, що і раніш далеко ще народилася вивірена досвідом народна мудрість: “За одного битого двох не битих дають”.

Із тих колишніх людей, такою була і зосталася у сяянні нашого хутора Ковалиха.

Отож, продовжуємо розділ “Сусіди”.


* * *

Хоч Данилові землі на Заріччі межували із пісними пагірковими, оден пісочок білий, із землями Михала Коваля межували, але се уже були зовсім інші одмінні землі. Через рів пагірки раптово переходили у видолинки, спадистистю постелялися. Земля мінилась. Як казали, Полісся у Волинь переходило. Неочікувано раптово. Нова гряда, нова геоло­гічна структура повставала, якби рубець на суцільнім полотні, або точніш іще, як латка сирова на сорочці полот­няній вибіленій. Бо і за Даниловою стороною, за наділом його по цілім Заріччі уже землі пішли ліпші. Поліський пісочок білий якби волинським масним чорноземом перемішувався, змінювався. І аж через ціле Заріччя до Дуброви, панської іще землі, до Дворища і Пудварка, до Саду, де колись розмі­щались панські покої, офіцини, да погоріли у перевороти, – усе це була земля добра. І на мазурській слободі, на Наталії земля була не згірша. І далі у східно-полуденнім напрямку уже розпросторювалися землі все кращі. А у тім прямуванні за виднокраєм і справжня, правдешня Волинь починалась. Поля – так у нас ті дивні краї називали – ішли десь за виднокраєм. Отам біля Межиріч, аж до Гощі і далі. До Межиріч наші люди на базар гуртами все пішки ходили. А у Корець котрі підприємливіші да розто­ропніші возами, узимку саньми, як сніги випадуть, і санна дорога устано­виться, їздили скуповувать цибулю, й у нашій стороні її перепродувать. Сильно у Корці цибуля дешева була. І тепер вона завжди набагато дешевша, ніж у нас. Не кожна традиція блякне і у новітніх часах.

Так що можна і по-іншому висновувать. Се Михала Коваля наділ, якби рубець, пісочок білий оден, на полотні загалом благодатнішої землі і простягавсь.

Данилове поле – добре поле було. І не таке низьке вже як наше, нічого там не вимокало у дощові літа, і родило все.

А пан Данило Валєвський і не міг продать Данилові нашому поганої землі. Він першому йому і одкривсь:

– Ось, серце золоте моє, Данилку, землю буду продавать, то вибирай першим, яка на тебе дивиться!

Разом вони і вибрали сей райський куточок над Річкою. Десять гектарів поля. Ділянку прямокутну. Вихиляси, викру­таси тільки надрічкова полуденна сторона Данилового наділу витворювала. Як Річка зміїлася, так і сіножатки над берегами закельця витворювали. Тут і западини, озерця мальовничі на Даниловім боці були. Такі озерця, що у них вода не пересихала навіть найспекотнішого посушливого літа. По гладкім воднім плесові ув озерцях плавали густо зелені листки-копитця жовтих лілей, латаття жовтого, якби одірвані зовсім, а на­справді вони трималися довгим міцним корінням за мульке озерне дно. Поміж квітками жовтими, що були якби звичні уже, буденні, інколи спалахне біла-біла прекрасна квітка лілеї білої водяної. І хто її побачить, то на серці того одразу розпо­годжувалось і ясніло. І це вже було як свято і як щастя. Про те і перекази та легенди, що заблукали у нашім краї і що їх найчастіше знали старі люди, нагадували.

Такі мальовничі озерця були і на нашім боці, на наших сіножатках. А по берегах росли вільхи, верби та ріжні кущі. Ділянки, сіножаті наші якби межували у цім місці, бо роз’єднувала їх тільки Річка. Річка ніби самою природою витворена, що нічийна вона, як і людьми витворена дорога, шлях битий, що також ніби нічийний. Але виходило так, що нашу Річку і в наділи заміряли, вписували. Просто той зміїстий берег із викрутасами та вихилясами важко було і вимірять. Як і де лінію провести. Але отой землемір, що його до кінця днів своїх пам’ятали і часто згадували Батько, був великий мистець у своїй справі. Він міряв желізною лєнтою, і посеред Річки убивали довгі кілки та ставили віхті. І зумів він довести уручену йому справу до кінця. Що вона заясніла на білому і зеленкуватому твердому високої якости папері переконливими числами. Містерія чисел. А що вже написане пером, то того і топірцем не вирубаєш. А воно ж іще і на друкарській машинці було котре віддруковане, котре каліграфічним почерком виразним писане, а якби не польські літери, то з певністю можна було би говорить, що то написав самий Акакій Акакійович.

У зведеній купчі тій значилось, що Данилового поля рівно десять гектарів, а Батькового нашого аж три гектари і 1920 квадратних метрів.

Але не тільки водний кордон розділяв наші два володіння, проходила межа і по суходолу. І на нашому боці, на Надріччі тобто, прикупив Данило потому іще одного гектара, і прилягав він цілою своєю довжиною до однієї найдовшої сторони нашого трикутника. Така се була гарна, вузесенька, а зелена, із кудрявої м’ягкої травички межа. Я іще пам’ятаю її у повоєнні роки.

Прикордонних спорів, якихось дрібних непорозумінь у нас із Данилом не було, ніколи не виникало і не спалахувало, ані на воднім, ані на суходольнім кордоні. Се тільки одного разу Збанок старий (із ними у нас теж була водна границя), як Батько із води, із Річки з-під калини біло цвітучої витяг­нули нерету, і у ній затрепесталися аж четверо великих жов­тих линів, прибіг та й до Батька пристав:

– А поділи, Йване, рибу, бо Річка тут і наша, із нашого боку під твій бік риба припливла та й ускочила в нерету. Тут хіба не видно, тут кожний бачить, що так воно і було. Поділи, бо до суду справу передам. Суд точно визначить, при чиїм березі тая риба виросла. При твоїм, Йване, березі такі жовті лини не ростуть...

І спонукувані були Батько тими доказами поділить тії лини, пополовинить, щоби прикордонний спалах пригасить.

Ніколи не могли Батько наші до чужих людей постано­виться, скільки і пам’ятаю їх, такий слабкий, смиренний характер, а проте досвідом і мудрістю своєю осягали, що ліпше пригасить кожний спалах у самім зародку, аніж дозво­лити, дати йому простір розгорітися. Нехай краще уже твоє да на чиєсь перейде.

Сей норов Батьків і домашні не завжди надто схвалювали, і сусіди знали, але тільки по смерти Батьковій особливий наголос на тім, на кротости тій ізробили, до заслуг небіжчика отаку рису характеру причисливши.

Примірник зведеної купчі тієї із різними додатками було уручено кожному нашому поселянинові, хто землю укупив. Ріжні там були абзаци і параграфи. Так вважали тоді, що земля – се багатство вічне. Її ані злодій не вкраде, як збіжжя чи лахи із комори, ані не згорить вона, як хата чи клуня.

Підпис пана Валєвського, з одної сторони, з одного боку, був зроблений по-польському. Підпис Батька нашого був зроблений російською мовою у старорежимнім іще правописі із отим неодмінним “ять” укінці – “къ”. Хоча на справжній батьківщині того правопису він давно уже змінився, і оте “ять” не вживалося.

Ах, як Батько наші любили перегортать оті купчі, тіши­тися ними. Вони були обгорнуті шовковою червоною лєнтою і зберігалися за покутнім образом Святого Миколая разом із висушеними васильками запахущими, чорно­бривцями та іншим святочним зіллям висушеним.

У недільні, празникові дні, аби тільки хвилина вільна була, випадала у павзах між клопотами та відпочинком, так і тягнеться велика Батькова рука до тих паперів, до тієї купчі. Та й переглядають вони тії папери. Та й читають, перечи­тують, вичитують їх. І лице їхнє ясніє, і осміхається. І тішаться, не натішаться вони.

Сі папери, сі тексти – були невичерпне жерело поезії для їхньої душі. А жадний світовий текст не випромінював такої поезії. Вони уникали в кожне слово того великого тексту, і воно випромінювало велике невичерпне жерело поетичного сяяння. Пощо там східні поети, і пощо великі поети Європи. Се було щось значніше і осяжніше.

Не переставали Батько тішитись сими купчами і пізніше, уже на схилі свого поважного віку, коли поле теє давно уже було передане у довговічне користування колгоспові. Їхня любов до тих багатозначних текстів, може, і померкла трохи, але не згасла цілковито. Високі поетичні тексти не меркнуть, не згасають і по смерти мистців.

І мені частково передалась тая Батькова любов. І я не раз у вільні хвилини беру до рук тії тексти купчі, та й перегортаю їх. Вичитую, перекладаю на свою мову якесь польське незрозуміле мені слово. І велике поетичне випромінювання спадає на моє єство. Якби тексти первісні самого Адама Міцкевича. І тішусь я не раз невідомо й не знати від чого. І ушвидчено не раз заб’ється моє серце. Хоча тії землі уже давненько перебрав у свої руки фермер-спритник, і є у нього на них печатка, і нахваляється він нею, і чекає строку, щоби прийняли закона, і цюю землю нашу він викупить за безцінь, задармо у держави, щоби потому перепродать, як свою уже власність.

Добрий, що і казать, кавалок поля одписав, за плату відповідно, звісно, як і кожному поселянинові, нашому Данилові пан Данило Валєвський. Як щодо природности, щодо краси і мальовничости ландшафту, так і щодо користи.

Наш Данило був улюбленець пана Данила Валєвського ще задовго перед тим, як справа о тій землі повстала, збудилася, о продажі-куплі справа як назріла і зав’язалася.

А перше панові нашому сильно імпонувало, дражливою погордливістю і ще чимсь нез’ясовним увіходила в його почуттєвий світ, підносила настрій і бадьорила дух ота наче і випадкова, а немаловажна обставина, що от мужик, хлоп, українець, а і він Данилом зветься, таке саме ім’я має. І незважаючи на соціальну неоднаковість, а хотілося панові Валєвському, і те хотіння було природнім, щирим і несилуваним, своєму мужицькому одноіменникові чимсь практично предметним посприяти, щоби піднести, збадьорити дух останнього відчуванням власної більш ширшої повноцінности своєї особистости. Такі прояви, вияви альтруїзму чи то б пак народництва у нашому панові проглядувалися, а незважаючи ані на які національні бар’єри.

Тим більш, що і Данило наш був сприятливий грунт, податливий об’єкт а для такого психологічного панового прямування. Данило наш що раз – послушний був, а що два – кмітливий до усякого діла, а що три – працелюб великий.

За от сі вирізнювані три якости настановив пан Валєв­ський нашого Данила іще у 1923 році машиністом на власній папірні, чи тілько сприяв тому, хоч він і ніякої спеціяльної науки до того не постигав. Се була дуже високо­оплачувана посада, 30 карбованців золотом на місяць, як казали, здається, наші Батько. І посада тая вимагала постигання відповідної спеціяльної науки. Виняток у цім правилі було зроблено тільки для нашого Данила. Причому він був незамінним машиністом аж до вересня 1939 року. І щомісяця одержував по 30 карбованців у золоті. Але кожного дня у будь-яку пору року – влітку, навесні восени і взимку – ходив Данило пішки із свого хутора на фабрику, на папірню, і відбував там повну зміну. Та й вертавсь на свій хутір назад. Це коли уже одинадцять гектарів поля мав, і хазяйнував, яко рільник також.

Се був великий, подиву гідний трудівник.

Він іще хотів був п’ять гектарів того поля у Валєвського прикупить. І о тім радився із паном. Але у великій довірі перебував наш Данило у пана. І каже йому пан тоді, не криючись, не притаюючись:

– Данилку, серце моє золоте, да я тобі а хоч найліпший кавалок продам, одпишу. Але жалко мені тебе, котку. Труда твойого жалко. Великий ти трудівник. Та скоро настане час, наближається уже, гряде, коли ти, соколе, і те поле що маєш, задармо оддаси.

І не став брать, купувать наш Данило більше того поля. Чи ж знайдеться на світі такий мужик, щоби пана свого не послухався. У бунтарстві хіба.

Кармелюк там, Ємелька Пугачов чи Сєнька Разін.

Таким глибинно панічним почуттям був увесь наскрізно перейнятий наш пан Валєвський од якоїсь баченої жахливої картини чи то видива у ті пам’ятні перевороти. І тому його передчуття були навдивовижу сильні. А сильними передчуттями ніколи не треба, не можна нехтувати. Ось проглядує людина світ, майбутню перспективу, і все там бачить, якби на екрані. Як події розгортаються там, навіть у послідовности, у деталях своїх. Кажуть, сильні передчуття збуваються. Так само у деталях, у послідовности своїй. Уже потому розказували, що ніби пан Валєвський у довірчій розмові одній нашому Данилові а цілком точно називав і рік, і місяць, і число, і день, і годину навіть, коли мають увійти, уступити, заглибитись у наш край більшовики.

Не дійшли до мене, якось не був я свідком спогадування а такого, яким висококласним машиністом був на папірні Данило, і Батько наші, здається, про теє ніколи не згадували у своїх численних розповідях-спогадуваннях про наших хуторян. Але треба здогадуватись, що таким, а не інакшим, він і був насправді протягом усіх довгих років свого і фабричного життя. Спершу там виробляли обгортковий папір, а затим перейшли на виробництво тонкого білого-білого цигаркового паперу, який безперервно виробляли і за перших Совєтів, і за німців, і за Совєтів других, аж до 1993 року, коли в нових економічних умовах ця прекрасна унікальна папірня в краї розвалилася і занепала цілковито.

Це так ніби принагідно.

Що ж до того, яким був Данило рільником, то рільником, селянином він був неперевершеним у досконалій майстерности своїй. Таких, може, і на теренах краю не зустрічалося. А якщо і зустрічалися, то одиниці.

Одинадцять гектарів поля, за більшовицькими мірками, – це уже ніби і куркуль. Уже і до Сибіру можна було вивозить. Але якщо і не вивозили до Сибіру, то все одно – куркуль.

Та щоби такому ланові лад дать, то треба було бути добрим хазяїном. І Данило був таким. Його хазяйнування звершувалося, відбувалося на наших очах. На очах усіх хуторян. Сліди, плоди того хазяйнування застала іще моя дитяча пам’ять.

А порядок, а доладність у всьому. Хата Данилова на місці узвишковім неподалік Річки поставлена, так що і води великі її не займали ніколи, уже тоді ся хата вирізнювалася серед осель рядових хуторян і розмірами, аж на штири хати, і хатинка іще маленька, там і коридори, і ганок уже були, і, як звичне, стебка та комора. І вікна більші, світліші, і не під солом’яною стріхою, і гонтою крита хата була.

Хата стояла за садком. А садок був великий. Може, ціло­го гектара і займав він – не менше. Гущавина там така ман­лива, що і не передать. Улітку, як густо зелене вбрання садок на себе зодягав, то хати і не видно було зовсім. Тільки комин червоний крізь прогалини між верхівками та гіллям садовини проглядував незрушно, як вітер, бувало, тим гіллям сюди-туди розмаює. Або як із якого місця вищого пагірко­вого подивиться, то і гребінь хати гонтовий інколи прогляду­вав. Се тільки пізньої осени. Як лист із дерев усіх долі поко­титься, та взимку і можна було забачить іздалеку Данилову хату. Як вона крізь густе сплетіння чорного стовбуряччя та химерно поєднуваного гілляччя білизною своєю підсиненою просвічувалася, сяяла. Що навіть коли зелень ізнову ховала од людського ока, теє сяяння дивне Данилової хати відчувалося, угадувалося, із простору саме над очі бігло.

Таке дивне благісне сяяння випромінювала доокруги себе не тільки хата, а й садок, а й поле, а й сіножатки Данилові. Якби що то життєтворче світле у тім місці заложене було. А може, і направду таке щось тамечки містилося, що життє­дайну енергію од себе випромінювало да розпросторювало. Набір елементів якихсь. Аяк, такі великі віталісти, ясновидці і прозорливці, як сі два Данилки – їм, може, ізвиш дано було кожну місцину на землі проглядувать і грядущі події світу передбачувать. Як на долоні, як на екрані білім, кадр за кадром течію, плин подій грядущих у послідовности їхнього перебігу дано було сим мужам великим проглядувать. Коли то судний день для нас настане. Як більшовики у край увійдуть, уступлять, на терени наші заглибляться. Але поки що сонечко яснеє у небі сяє, і Благодать Божа кожне живе дихання огортає, то нехай і тішиться, розкошує кожне живе дихання допоки.

Се два могутньо потужні полуденно східні рефлектори, – мазурська слобода Наталія і Данилове обійстя, поле і сіножатки його, що і наш нещасний Закуток своєю світлою енергією осявали. І Річка іще якби одвічне життєдайне жерело, що воду життя несло у вмісті своїм, яка ніколи не пересихала. Сі чинники для осідку нашого, для хутора багато важили. Сі сторонні впливи робили свою благодатну дію, наче грунт для процвітання краси і любові. Аяк, сусідній терен для терену суміжного завжди впливи чинить і сліди свої зоставляє. І які ті впливи є, і яка енергія випромінюється, світла, а чи чорна, конфліктова – се для місця вибору вашого чи місця долею спонукуваного багато важить. Чи сяяння краси і любові спадатиме на ваше місце і в сяєві його ви пере­буватимете, а чи від безперестанного нуртування, конфлікту постійно зіскакуватимете ви, як на голках. Усе те залежить від характеру і потуги сусідського випромінювання.

А які коні у Данила були. Воронії і гнідії. Гей, ви, коні, коні воронії. Не коні – змії. Полум’ям палахкотіло, дихало від іржання їхнього. А вози, а сани, а колеса. Колесонька мальовані. Да таких доладних на всю округу ані пошукать, ані не знайти. А шлеї. Були у Данилка шлеї робочі, потом кінським наскрізь просякнуті, а шлеї празникові із дзві­ночками. Аяк. Коневі також належиться святочну чисту, із м’якень­кого ременю збрую на своїх обшмальцьованих стегнах відчуть. Як святковість ця давно очікувана разом із усесвітовим піднесеним настроєм і у кінську душу увіходить. Тільки дзінь-дзелень! Як раним рано до церкви на Великдень їдуть паски святить. І дзвіночків таких ні в кого не було, як оно у Данилка. Із небесними дзвонами якби перегукувалися вони. Й осанну Творцеві та вічному життю співали. Золотий гомін. Смертю смерть поборено. І життя вічне дароване. Або снігів білих на Різдво. Санна дорога коли іскриться білістю надзвичайною. Такої білости не пам’ятає, іще не знав світ. Дитятко Боже, Спаситель наш народився. Славіте Його! І тільки дзінь-дзелень! А ремінь м’якенький коричневий на конячих крупах та стегнах аж вилискує, міниться. І все – дзінь-дзелень! І хор лісових дзвіночків. Як спогад, як нагадування про голубе літо посеред зими.

А корови які у Данилка були. Молочниці. Вим’я у кожної, як діжка. А свині, а кури, а гуси як ґелґотіли, довгошиї білі із чорними дзьобами (“а баба галамага”, Грицева шкільна наука).

Що то значить хазяїн. Не було на нашім хуторі хазяїна од Данилка. Таку велику загару і любов до рільництва носив, містив він у своїм серці і на довколишній світ випромінював. І папірні тримавсь. А хто таку високооплачувану посаду машиніста да ні із сього, ні з того по своїй волі позоставить. Як віл тягнув. І там, і там. Як він тільки час, оті 24 години, у норму зі своєю загарою приводив.

Такий іще пізніше у нас на хуторі Гантін був, що тридцять п’ять літ на фабриці сіточником трудивсь. І кожного дня за п’ять верстов своїм ходом до села і в спеку, і в стужу, у вітер, в хурделицю добувавсь. І господарку дома іще тягнув. По три бички щороку вигодовував та державі здавав. А як приїхали ватагою голова колгоспу і спідручні його сотки до Гантона переорювать, то він і каже їм прямісінько в лице, не криючись: “А пощо переорюєте. Я же щороку по півтори тонні мняса державі здаю”. Тут голова як не скипить: “Іш ти, ще і об’їдаєцця. А стежки, стежки йому попереорюйте, заорюйте, щоби, подлюга, і вийти, і виїхать із хутора не зміг. Щоби і не винесли його, як здохне, а щоби і на лаві своїй вонючій і загнивсь”.

Дак Гантін хоч силач був, і зріст, і ставність мав. А Данилко, як пам’ятаю, пригадую його, зовсім маленький та щупленький дідок був.

Як Батько розказували, а пам’ять їхня була завжди точна на роки народження наших поселян, як вони довідувались про теє із відповідних авторитетних джерел, то народився Данило 1886 року, на одинадцять років тобто старіший за нашого Батька був. Доводився він і нашим родичем по Батьковій лінії. І не таким ще й далеким. Дядьком трою­рідним Батькові доводивсь. У третьому коліні тобто. Й прізвище однакове у нас було, носили ми, як честь роду. Данилко про теє пам’ятав, високо усіляке родичання, навіть далеке ставив. Із тієї причини, із чуття однаковости крові виявляв до Батька і до усіх нас сердечну прихильність. Вияви цієї прихильности були постійні, повсякчасні, і мали найрізноманітніші форми. А від зичливої поради госпо­дарської Батькові нашому, як краще, що і коли робить, до цілком предметної, уречевленої допомоги. Буханець білого пухкого м’якенького хліба коли передадуть Данилкові нам, бо коли ми той білий хліб бачили, як он і чорного не завжди бувало. Данилкові ж щодня білий хліб їли. А то меду для лікарства аж цілу гладишку передадуть, бо ми часто простуджувалися, а то яблук карольок аж цілу коробку червоно­смугастих запахущих, а восени – й осінніх яблук аж цілого коша Данилкові нам передадуть, антонівок, се яблука на вигляд хоч і зелені, а які соки достиглі прозорі у них вишумлювали; куснеш, – а сік прохолодою цілющою незрівнянною так і війне до нутра твого і в гочі часто бризне, що аж зір твій від того соку ясним-преясним одразу стає.

Або сушанину перед Різдвом як ізнов передадуть. Дак там і яблука ріжні, і грушки, сливи, і вишні, і малина, мабуть, і аґрус ніби сушений був. То Мати як наварять на Свят-Вечір, – одні меди тільки й струменять, випаровуються від тієї сушанини. “Якби сушанини трохи із’їсти”, – се далеко потому скаже наш Адам.

Батько, Мати наші, родина ціла, ми ощасливлені тією високою Даниловою прихильністю і родинною пам’яттю. У родині нашій, так заведено було, ніби культ Данила існував. Пам’ятаю, по войні уже, як посперечаються коли наші Батько і Мати поміж собою, і дізнається, прочує про теє Данило, і слово своє скаже, так суперечка одразу й припинялася, згасало розбуювання пристрастей їхніх моментально, якби за дуже високим велінням. Ні Батько, ні Мати після того і слова сперечання мовить уже не сміли, а на якій би ноті сперечання не розбуювали їхні пристрасти. Й не ображалися, не ображені були ані до Данилка, ані одне до одного. Таку велику миротворчу ролю відігравало тут слово Данилкове.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка