Андрій Кондратюк



Сторінка39/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Якщо причина, притичина у нас яка бувала бідняцька – хрестини там чи що, то Данилка і благовірну дружину його Ганну садовили завжди на покуті, на найпочеснішім місці. І пригощення тут їм виокремлювали. Щоби хоч частково віддячити за тую високу сердечну прихильність до нашої родини.

А коли я уродився на хуторі, найостанніша нещасна дитина згорьованих батьків своїх, то взяли Ганну Данилкову за бабу. І стали від того часу наші Батько і Мати називать Данила і Ганну Дідом і Бабою, вкладаючи у те поняття шану далебі вищу, аніж теє передбачене було звичаєвими рамками,

Й коли сам я себе усвідомлювать почав, це десь перед трьома роками мого життя сталося, пам’ять коли моя відби­вать події світу почала, то Данило і Ганна уже завважували своїм прихиллям і мене персонально, як свого улюбленця. Баба Ганна і машину тую мали, що плаття шить. “3інгерка” – її у нас називали. Це потому я вже тую машину побачив і прочитав із желіза чорного самого на ній зроблений напис “Singer”. Ото як укуплять баба Ганна матерії, перкалю білого, чи краму різнокольорового, мені все різнокольоровий барвистий крам подобався. Якби матерія, а луг навесні у квітках цвіте. Та й шиють, нашивають чого для родини своєї, то із окрайочок, із кусочків, що завжди при такім ділі зостаються, і мені щось пошиють на виріст. Сорочечку перкальову там, чи ріжно­кольорову там, із квітчастої матерії пошиють. Та й передадуть Матір’ю нашою мені, коли бігаю я у замурзаній полотняній сорочці по сіножатях чи до позоставленої нічийної клуні на Правій дорозі забігаємо. По войні уже теє було. А як дома я, як застануть мене Баба, то і мені у руки персонально пакуночок передадуть. Ще й цукерочка інколи, бувало. А булочку, пиріжків чи коржиків, хлібця білого м’якого та пухкенького – то це завжди неодмінно.

А раз штанці мені із сірої однотонної матерії пошили. Да коротенькі такі із гудзичками по боках. Що мені аж соромно від них ставало. Супротив наших полотняних такі незвично короткі. Ще засміють хлопці, як мене у них забачать. Добре, що хоч Мати сказали, що у цих Бабиних сорочечках та штанцях можна ходити тільки у неділю та свято. І то коли якісь гости до нас приходять, із села там Материна чи із хутора Рогу рідня Батькова, або мене із собою Мати куди в дорогу дальню беруть. Сеє і влекшувало багато чого у ставленні до тих моїх обладунків, як мені із ними буть. Бо, як відверто говорить, то я і боявся трохи їх, не знав, як і берегти їх, щоби не випецькать де та не зобидити таким чином баби Ганни. Бо хоча і яку вдячність я не почував у серці у своїм до своїх прихильників і благодійників, а у їхній присутности завжди несмілів я, і якби боявся. Таку вже вдачу сором’язливу я мав від народження.

Проте се не заваджало мені кожного дня милуватися і чудуватися прекрасним та пишним Даниловим садом, полем, сіножатками. Ці мальовничі картинки природи посилали, випромінювали зі сходу у наш бік таке благісне сяєво, що того і не передать, відчуття раю якби полонило твою душу і огортало ціле єство настроями незнаними. Особливу ж світлість, сяєво лагідне випромінювала хата. Навіть якщо і за зеленню дерев її і не видно було – не проглядувалася вона, а світле сяяння якби угадувалося, просочувалося невидимо, і дія його благотворна осяйна відчувалася.

Мені часто так кортіло зазирнуть у ту бабину Ганнину, дідову Данилову хату, вирізнювану серед хутірських осель. А що там усередині діється, що таке світло од хати і на відстані полонить зір та душу.

Аж одного, разу, коли по якій то причині ішли Мати до баби Ганни, то і мене із собою взяли. Але такі дивні настрої, що вільний перебіг почуттів стримують, нагорнулися, охопили мене іще передчасно, так що я і не встиг усе в послідовности відчуть та запам’ятать. Знаю тільки, що усе там було доладне та ясне, і хата біла помазана та помальована, і двері, і вікна і хатинку малу Баба Матері нашій показували, який вона вигляд мала. Але деталі у несмілости та перестрашінні якби загуби­лися, стерлися із пам’яти, одне лиш сяяння світле од хати і зосталося. Та й сяє, полонить свіжо мене ось через цілі роки, якою ж і прекрасною може буть людська оселя.

Але як не був перевантажений роботою на фабриці і у ріль­ництві дід Данило, але і він мав своє хобі, як то прийнято тепе­рішньою термінологією висловлюватись.

Пам’ятаю. По войні уже відбувалося, діялося. А і до війни, треба угадувать, і як Батько розказували, таке само бувало.

Ось ранок недільний ясний, молодий, святковий. Роса іще із трави, листу та квітів не зійшла, і у краплинах її, милуючись, сонце молоде одбивається. Тихо. Над Річкою особливо тихо. Річка парує. Голуба якби Річка. Якби на голубім Дунаї. Подих ледве із води устає. Ледве подих. Не вечірній. Поранковий. Жовті лілеї розкрились на воді. Й біла лілея он одна серед них. А пишна, а красива яка. А тиша росяна яка первісна на хуторі. А благодать. Як земне нагадування про рай, якого одвічно прагне відлучена од раю людська душа. Садок у Данилових здригнувсь ніби та й наслуховує. Аяк. Дерева теж чують і прислухаються. І дивляться, і бачать. Навіть уві сні, коли сплять. Хіба ви не читали. “Ви знаєте, як сплять старі гаї? – Вони все бачать крізь тумани”.*

Струни тиші натягнуті ось бренькнули. Та й обірвалися котрі. Кашлянув десь легенько хтось. Стримуватись далі неможливо було. Аяк. І кашель стигне, вистоююється до якої то межі. І аж тепер піяння птаства в гаї елегійне поранкового стало чуть. Увага перед тим твоя на нього не зверталась. Райське птаство співає. Шерхотіння ніг об росяну траву зривається і до слуху твого доноситься.

І як стояв ти посеред двору, так із місця свого стояння зрушивсь та й у вуличку до Річки спрямувавсь на шерхотіння теє, серед тиші поранкової вирізнюване. Але тут же і застигаєш од несмілости у несподіванці. Напроти нашої хати, насупротив вулички Данилко стоїть уже на березі проти­лежнім. Під калиною. Річка одна тільки, вирок, щоправда, глибоченький і роз’єднує, розділяє нас. Така сором’язливість чомусь раптом спадає на мене, що і не знаю, куди й подітися собі. Дорослих я взагалі тоді чомусь соромився і боявся наче. А діда Данилка й поготів. А він тут же й вудки свої розкладає уже. А їх багато стільки, що й не перелічить. І всі жовті та довгі-довгі. Що, либонь, аж до нашого городу дістануть, сягають. Були там вудки одного сорту, що на просту рибу, на плітку, окуня чи краснопірку. Так звані прості вудки із простими гачечками. Але були і вудки складніші. Із косуль­ками, із вилочками такими дерев’яними. Двох гілок горішни­кових розгалуження. Де на щуку вудки були. Вони мій інтерес найбільше загострювали. Тут і жилка грубо плетена, і гачки великі. Спершу треба було упіймати живчика, малька, рибку невеличку на меншу вудку. А потім того живчика на більшого гачка насаджують. Щоби таким чином велику щуку заманить. Я уже знав, що щука великий хижак, і на усяку дрібну рибину дуже спокуслива. Власне, вона тим і живе, що малу рибу усю поїдає. Від неї у цілій Річці жодній рибині спокою нема. І от як ухопить котрась велика щука тую заманку, та й проковтне разом із гачком у ненаситну утробу свою. Як зрушиться із водного тихого плеса поплавок, да як затанцює сторч аж до річкового дна, так Данилко уже й знає, що робить, він потихеньку того хижака до берега провадить, щоб не зірвалась та із вирваними зябрами не втекла. А біля берега Данилко уже і хватку плетену підставляє, на крайній випадок і гостки є, щоб ними живцем поразить хижака. Інструментарій на усі випадки Данилко мав справний, взірцевий.

Мені і не жалко було тієї щуки, раз вона такий хижак, що сам рот її широкий, зябра ненаситне хижацтво виказують. Але чомусь більше жаль було отого бідолашного малька, що перш ніж попадеться щука, він мав був першим загинути, поставити своє життя на офіру. Малим бувши, і не нажився, не набувся на цім світі.

Поки Данилко розкладує свої вудки, що і до чого, погляд свій на них униз переводить, я тим часом ловлю момент, та й віддаляюсь потайки, якби крадьки, непомітно. Та до Батька схвильований, ноги у росі мої уже вмиті, і така приємність від того у цілім єстві розливається, та й кажу тихенько до Батька, знаками, покивом, де можна, голос заміняю, щоби Мати не чули, що Данилко уже прийшов, і свої вудки розмотує на тім березі.

Батько одразу і схоплюють усе, розуміють без зайвих моїх роз’яснень та тлумачень. Тут треба і обережним буть. Якби Мати дізнались, яку я новину Батькові приніс, то й не пожалу­вали б мене надто. І ось чому. Мати уже одразу висновували наслідки.

Як тільки Данило розмотував свої вудки та всідавсь із ними на тім березі, Батько ненароком ніби виходили на вуличку по сім боці. Віталися поштивенько із Данилком, а як вудки вже порозставлювані були, то тільки покивком голови у схилянні, щоби риби словом не сполохать, од заманки не одбить. Та й всідалися Батько наші на сім березі. А Данилко із своїми вудками на тім березі. І просиджували отак цілими годинами. Аж ранок молодий уже дорослішав. Сонечко підбивалося височенько і починало пекти, висока небесна голуба теплінь загусала і розливалася доокруги по хуторах, по цілім світі милім Божім. Се були найліпші години у житті нашого Батька, як потому спогадували вони на схилі віку, насупроти такого доброго чоловіка празниковий ранок просидіть, яким був їхній дядько Данилко. Щось схоже, подібне відчував, напевне, і Данилко. Бо коли Батько були у відлученні десь, а Данилко приходив на берег Річки, то і не сидів сам надто довго. А скоро і додому вертавсь. І казав домашнім своїм: “А сьогодні нема чого сидіть. Раз Йвана нема, то і улову не буде”.

Воно, може, й сам улов у тих замірах на перше місце і не ставивсь, був тільки привід, а не причина. Може, наймилішим у тім ділі для них було оте сидіння в одпочиванні од трудів тяжких праведних один супротив одного. Той на тім березі , той – на другім.

Але, траплялося, що й улов випадав. І то чималий. По кілька щук чималеньких, величеньких. Тоді Батькові а ніяк вже не викрутитись було.

Данилко запрошував їх на сніданок. Батько відніку­вались, да відпрошувались. А таки направду углибині серця свого вони аж ніяк, далеко не за тим посидіть на березі вийшли, щоби на чужеє снідання спокуситись. Наші Батько не такі були. У 78-літньому віці вони розказувати мені, уже недужими бувши, що недавно ходили під Гало до Марти за якоюсь то потрібкою, так як не припрошували їх там, щоби сіли до столу вони і разом пообідали, – так не впросили, і не сіли вони у когось обідать. “А я у чужого не сяду до столу обідать”.

Або Мати ізнов наші, як уже паралізовані були, то розказували мені, як вони із паличкою, із кийочком зашку­тиль­гали до Палажки. А там саме вареники із сиром їли. Мати уже зубів не мали, і ця м’яка їжа так поманила їх, що втриматися аж несила було. “Але як не просили, – казали Мати, – а не сіла я до столу, не взяла тих вареників. А нащо”. Це тільки Данилко міг упросить нашого Батька. А й Матір він також міг упросить. Що раз від чарочки не одказавшись, вони випили, та й у сп’янінні заболіла була у них голова сильно. Мати, скільки я вже пам’ятаю їх, слабкі були на голову. І параліч через теє стався. Але пам’ять мали ясну до кінця днів своїх.

Припросини Данилкові до Батька нашого були рішучі й аргументовані дуже. Хоча і не однакові були вони, а найчастіш двох варіянтів.

Варіянт перший. Коли улов випадав. “Да ти що, Йване, – казав Данилко. – Да якби ти не сидів, то хіба оці щуки упіймалися б. Без тебе вони ніколи не упіймаються. Навіть і не думай. Ходи!”

І Батько ішли, опереможені сильними аргументами.

Варіянт другий. Коли нічого на гачок не упіймалося. “А, Йванку, – казав Данилко. – Да чи ж ти винен, що мудра риба гачка оминула. Нехай собі плаває, а нам своє нехай буде. Ходімо, котку! Поки твоя що зварить, то моя уже зварила”.

І у цім випадку, у такім от варіанті Батько наші встоять перед Данилковою логікою також не могли.

А вихід, наслідок завжди був один і той же. Так бувало і за Польщі, і за тих Совєтів, і за німців навіть, і за сих Совєтів уже.

Десь далеко пополудні, коли пастухи на день позаганяли товар, а ясне літнє сонце в розімлілості духа свого смажило нещадно, Мати виходили надвір, у двір, кидали за Річку, у вільшиновий гайок вичікувальні погляди. Й ніби у відповідь на їхнє очікування із-за рогу Данилкового пишного садка виходили, показувалися дві постаті. Одна з них шаталася, зашпортувалася за траву, і от падала, ледь-ледь втриму­валася. Се Батько наші. Друга тую розслаблену підтри­мувала, не дозволяла їй упасти. Се Данилко. Й обидві отак поволеньки, але неухильно рухалися, наближалися стежкою до кладки, коротше, до нашого двору. Ще й співали поти­хеньку: “Вип’ємо, куме, добра горілка...”

Данилко завжди приводив сам Батька нашого додому, вважаючи се своїм обов’язком. Якщо разом пили, то завести додому є обов’язковим.

Батько наші не були п’яниця, і я не пам’ятаю, щоби із якоїсь причини від когось вони прийшли а хоча б п’янкуваті. А от від Данилка – завжди неодмінно. І це було також як вияв якогось необхідного як для Батька, так і для Данилка розмагнічування власної душі. Як одпочинок од роботи многотрудної щоденної.

Пригощення у Данилка було могутнє, якби сказав оден літератор у Будинку творчости. Там весілля справляли, орендувавши їдальню. І літераторам горілки трошки подали, щоби і вони за щастя молодих ковтнули. От і сказав оден літератор із такої нагоди: “А вчора вечеря була могутня”. А що там могутнього і було. Там, окрім горілки, та холодцю, нічого більше і не було.

От у Данилка пригощення було – так то пригощення справді могутнє. А що душа твоя бажає. Особливо за Польщі, у передніші часи. Там і оселедці, які хочеш, а й все інше, чого тільки душа забажає.

Але Батько наші не були спокусливі на чужеє, тим більш до їжі. І ніколи не смакували тим вирізнювано, як у натурі, у природі тобто, у предметнім споживанні їжі, так і у слові, у переповідуванні перебігу трапези застільної. Така стриманість, се якби інтимом Батьковим було.

Се, очевидно, і Данилко помічав, завважував у характері нашого Батька, і ся риса, якість ся дуже йому імпонувала, і він у людях ставив її надто високо.

Як і я тепер спогадую, то се дуже рідкісна вирізнювана людська якість, що у новітні теперішні часи серед людського загалу зустрічається іще рідше.

І от тепер по перебігу літ, коли усе теє за далиною, я вдивляюсь, і за маревом пережитого і проглядуються у сих дивних стосунках двох людей чинники далеко глибші і нез’ясовні, як то може здатися на перший погляд.

Але то вже була як даність, як із щедрої руки Данилкової чи що. Бо навіть і далеко уже потому, як Данилка не стало, а нащадки його, діти, унуки коли із якої то причини кликали нашого Батька до себе, то і звідти Батько неодмінно приходили, поверталися виразно напідпитку. От нігде, де би бували, так не нап’ються, а тут – неодмінно. Що аж приво­дили їх часом додому. Попід руки обережненько неосудливо тримали уже інші покоління. Як щедрість хати манлива, чи як заведеність якась.

А, згодьтесь, у житті і таке буває, коли ідеться, мовиться про якісь випадковости чи заведености.

А й із Матір’ю нашою бувало якось одного разу, трапилося.

Як були покликані вони якось на одну притичину до Дани­лових. Мати наші здоров’я не мали. Отож, про горілку, щоби її бодай капелинку випить на причині якійсь, то се виключалось цілковито. А й до рота не несли, не пригублю­вали ніколи Мати наші чарки. А на притичину яку до роду, куди не кликали їх, завжди ішли з Батьком. На весілля, на хрестини. Щоби із родом ближчим та дальнім там поба­читься. Бо де іще так наговоришся із родом, про все розпи­таєш, як не на притичині. На мерлини завжди ішли, як і годиться, належиться. Ув останню путь людину провести. Бо не побачитись уже більше із тією людиною на сім світі. На тім тілько хіба.

А на жодній такій притичині наші Мати ніколи й капе­линки горілки не пригубили. Але були до всього, що там від­бу­валося, діялося, дуже тверезо прозоро спостережливі. І як додому приходили, то із посмішкою тихою поблажливою розказували, як кумедно виглядають і поводяться у п’янім гармидері люди, які неприродні і спотворені до них їхні слова, дії і учинки.

Такі прозорі були Материні спостереження, і цікаві розповіді.

Аж того одного, єдиного разу із притичини від себе привів до хати, додому Матір нашу сам дід Данилко. Яко то удалося йому умовити Матір випити шкалика. І се подіяло на них неймовірно. І так кумедно виглядали тоді наші Мати, і сміялися незвично, якби і горя ніколи не знали, і так незвично дивно було мені на них дивиться.

Довго потому очунювали вони. Але жодної вини до Данилка не мали за умовляння на щедре пригощення. Немовби так і мало буть.

Отож, була у тім Данилковім щедрім пригощуванні якась якби необхідність, якби розрядка необхідна. Що й гніватись та нарікати тут на Данилка ніхто не нарікав. І він вини за собою не відчував також.

Але пригадую, якби крізь сивий туман, якби крізь намітку сизу. Як були якогось то ранку, а може, і посеред дня те діялося, трапилось, як посварилися сильно Батько із Матір’ю, і до бійки у них мало не дійшло, і плакали голосно посеред двору Мати, так одразу ж і прибіг Данилко. Якби із-під землі з’явився посеред двору нашого. І гнівливий був його докір та голос супротив Батька нашого:

– Ах, Іване, коханий мій Іване! Як же се ти не втримався! Та же вона жінка і мати, дружина твоя...

І стояли провинно та послушно перед Данилком Батько наші. Якби хлопчик маленький, що провинився. І не сходив на них гнів до Данилка.

І від того разу більше не доходило до чогось подібного. Такий високий і незаперечний авторитет мав Данилко у нашій родині.

Як розсудливістю, високим відчуванням правди і спра­ведли­вости був наділений Данилко, так і таланти різні у своїй природі леліяв.

Але неперевершеним над усі дооколишні села і хутори, на цілу округу недосяжним був Данилко садівником та городником.

Які яблуні, груші, вишні, черешні, сливи плодоносили у Данилковім саду, то зваба неописувана. Навіть грецький горіх там ріс, а із кущів – агрус. Оте слово “агрус” так довго іще звучало у моїм сприйманні і розумінні як манливо недосяжна плодова дивина.

Садок суцільно довкола був обгороджений штахетами, що одна побіля одної поприбивані густо. Й помальовані усі фарбою зеленою.

Як достигало літо, як літо у жнива вступало, і через жнива до осени переходило, то густа суцільно однотонна зелень мінилася. Вона ставала, робилася поцяткованою, світилася безліччю кругленьких білих, червонястих, червонобоких плодів. “Яблука доспілі, яблука червоні!” Й жовті груші продовгуваті – ці визнані світильники саду.

Пам’ятаю. Недільний передосінній день ясний ясністю умиротвореною тихою та спокійною над хутором розіслався, постеливсь. Крайня од сіножатки яблуня у Данилковім садку за тин своїм гіллям переступила, переметнулася. Та й струшувала на сіножатку коли-не-коли манливі біло осінні плоди свої.

А над Річкою хлопчаки лежали, повкладалися, і вже підлітки серед них були. Та й мудровали усі вони однаке у серцях і замірах своїх. Як би то підкрастися та Данилкових яблук назбирать. Було се, діялося передосінньої пори 1949 року, останнього передколгоспного року. Бо як почались колгоспи, то над тим уже ніхто не мудровав би. Аби хутчій схопить та й понести. Такою самоочевидною, кожному доступною, досяжною, елементарною і унормованою стала ця річ.

Таких дерев і кущів, плодів таких, від яких угинався Данилків сад, немає тепер по наших хуторах і селах, в усій окрузі нема. Як я пригадую, то усе то були доволі великі, високі й шатристі, яблуні і груші. А про дички котрі, то й говорить нема чого, як вони пишно розросталися, хоча й плодами обдаровували дрібненькими, зате силою плодів незчисленною.

Був Данилко садівником і городником із ласки Божої та за покликанням. Він кохався у догляданні свого саду.

І найзворушливішою у тім процесі була пора, коли сад брунькувався та зацвітав. Під ту пору, як бруньки цвітом несмілим рожевим сором’язливо привітно починали дивиться, так уночі над прогрітою, пригрітою вже землею спадали сиві приморозки. І тяжчої покути, глибоких переживань і найбільших випробувань для саду і не було.

Увечері, як сива прохолодь спадала на землю і оповивала хутір, Данилко виходив рятувать свій сад. Біля тину по сей бік під штахетами на згіркові завжди лежав цілий ожеред гарненько у пучечки пов’язаного сухого вільшинового чорного гілля. Маленькі гілочки одна до одної доладно припасовані та й позв’язувані у пучечки. Се ж і на те скільки труда і терпіння треба було мать і уложить.

У сутінках, що на приморозок заповідалися, Данилко уносив тії пучечки в сад, вогнища там розводив, обігрівав сад, щоби бруньки, які уже цвітом рожевим прокльовувалися, не померзли, щоби тепло їм було, і діждалися вони сонця. Щоби не загинули, і щоби приморозок їх не прибив.

У холодіючім веснянім смерканні над чорним оголеним іще Данилковим садом, вербички тільки блідою зеленню зайнялися, над садом вечоріючим уставали легенькі сиві дими. Й розносилися тихо доокруги, рідшаючи. І на нашу сторону через Річку перекидалися. Й садибу нашу оповивали. Й лоскітливі пахощі димові розпросторювали. Я стояв у тихім надвечір’ї посеред двору і чудувався тією картиною. Данилкові дими випромінювали пахощі чисті й незрівнянні. І взагалі із Данилкового пагорба на нашу садибу повсякчас ішло, струменіло тихе благодатне випромінювання. Таке лагідне випромінювання хутірського добросусідства і заступництва розпросторювалося із Данилкового пагорба. Що пульсування його у моїм єстві було відчутне і заявляло про себе через цілі десятиліття потому.

Теплого осіннього дня 1966 року, здається, день зупинився та й застиг у жовтім густім сонці, до моїх рук у містечку потрапила перша книжка Григора Тютюнника “Зав’язь”. Я сів на лавку біля невеликого двоповерхового готелю, розгорнув книжку і почав читати тую першу новелю “Зав’язь”. Й такою прозорою весняною дивністю повіяло у мою душу. “Блакить мою душу обвіяла”. Й одразу спога­дались мені тії давні уже весняні дими над Данилковим садом, як він його тоді обкурював. Й пахощі диму тії незрівнянні ураз якби первісно повіяли.

Але се тільки до нашої родини Данилкова близькість була така природня і безпосередня. Й поблажливість безпосередня за правом сусідства і роду. А так взагалі то Данилко до багатших уже хуторян наближавсь і водивсь із такими.

Мати наші потому спогадували, як уже паралізовані були.

Року 1940-го, здається, се діялося, відбувалося, висновувать із їхньої розповіді можна було.

У дядька нашого Гандрія, Батькового брата, багатія, гаме­риканця, мариканця, іще казали, і тепер кажуть, весілля справляли. Дочку Гольку, мабуть, за медведівського багача віддавав, до себе в прийми брав.

На тім весіллі одні багачі усі позбиралися, кликані були. Але й наші Мати й Батько покликані були не за правом вбогости своєї, звісно, а за правом близької родини, роди­чання близького.

Більшовики тоді уже в наш край уступили та й свої по­рядки наводить почали, і мораль свою більшовицьку пропо­відувать стали. Безбожіє передусім. Іще поспільну власність на чиєсь добро. Гасло над хуторами і селами нашими тоді пронеслося: “Што твоё, то и моё, што моё – то не твоё”.

Бідакові що – тому море по коліно. Він іще тішиться у куцій голові своїй, що Совєти – горою за нього. Сказав хтось, клича кинув: “Голодранці усіх країв єднайтеся!” Та й понеслося долами і пагірками. Будуть тобі голодранці.

А багатші уже голови сушать та потилиці собі п’ястуками шкребуть. А ще як чарку перехилили, як підпили мало на весіллі у дядька Гандрія, так язики і розперезалися. Що по чім, да як то воно буде.

На весілля містечковий фотомайстер Борко покликанний був. Щоби перебіг врочистих подій на світлину перенести, виставить, та й увічнить.

Захмелілі багачі свої язики порозпускали. Бо що у тверезого на умі, то те у п’яного на язиці.

А Мати наші усе теє бачать і чують у первозданній тверезій прозорости своїй. Бо й чарки не пригубили. І так кумедно, дивно для них усе те спостерігать і завважувать тверезою увагою своєю, що захмелілі багатії і не здогадуються.

Ось обнялися у насупленій похмурости передвоєнного дня троє. Дядько Гандрій, мариканець посередині, п’ятдесятилітній іще, сивіючий уже, по одну руч Василь Чумак, теж багатій нівроку, сват його, а по другу руч – Данилко. І як зафіксувавав, на світлину вивів сей врочистий історичний момент фотомайстер Борко, тая фотокартка пожовтіла і тепер, понині зберігається у Явдохи, дочки Гандрійової, у рамці висить на стіні уцілілої дядькової Гандрійової хати.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка