Андрій Кондратюк



Сторінка4/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Я через кілька день потому сусідці Мар’ї Ковшовій, покійниці тепер давно уже, про це розказав був. Вона слухала уважно, пильно на мене дивилася, і бачив я, як у лівім куточку щільно стулених вуст слабка лукава усмішечка ворушилася, пробивалася, але не пробилася – старечий погляд у пильности своїй випромінював упевненість. А коли я розповідь свою закінчив, то відповідь Мар’їна і вже була готова:

– Щоб більш ти мені такого не робив. Нехай гукає хто чи стукає у двері, нехай гупає, а ти повинен знать одне: “Нема у мене більше батька”. І щоб дверей мені більш відчиняти не йшов.

Тут упевненість у пильному погляді зблиснула вра­жально, засвітилася найяскравіше, і, надаючи проблемі значущої завершальности, Мар’я наказово чи насварююче навіть похитала вказівним правим пальцем.

Але у стишених вже тонах, як розмагнічувальне і заспо­коююче, почала оповідати про пригадувальне. Як тридцять п’ять літ тому її синові Йванові відрізало на фабриці руку, і як вона, мати, поховала ту синову руку, а Йван у лікарні, коли одужував уже, плачем моментами, бувало, заходився неймовірним, незатухаючим, непогамовуваним довго плачем, риданням заходився, аж поки лікар його старий не погамував: “Плач не плач, а запам’ятовуй собі, Йване, що другой руки мать більше не уродить”.

І ніщо в житті не діяло на мене з таким отверезінням переконливо, ніщо не закликало так промовисто із супокоєм реальність сприймати, як Мар’їна та мова, але й опісля хіба не раз бувало, надходило не раз хіба таке дивне зворушення. Зо сну ненароком вийдеш, на світанні прокинешся, сірість передсвітанкову заледве зір завважить, а голос і лине вже ізнадвору, здається, Батько гукають, і в уяві бачиш, як стоять вони біля дверей з кийочком. Ось і станеться зараз неспо­діване, у душі вижадане. Отак і пориває з постелі зіскочити й відчинити піти двері сінешні, та лиш Мар’їна пересторога, що навстріч у думку несеться, і утримує.

А то якось коли вечір літній уже заступав, утемнювався, сидів я на дубовій колоді під в’язом у дворі сам. Колись ми з кішкою по Батьковій смерті тут сиділи, – вона до мене лапами тулилася, то з одного боку, то у другий бік по мені перехо­дила, – одинокість і тайну вечора хутірського і усесвіто­вого спільно співпереживали. Кішки вже не стало, і то я вже сам у самоті своїй повноту вечора літнього охоплював. На захід дививсь, а він мінився. До латки неба червоного, опівніч розпростертішої, темнота зусібіч насувалася, гори темні надвигалися; червоність неба темнішала, суворішу й грізнішу тонами картину витворюючи. Хати Талимонова і Явдошина, хати дальні посьолкові із садками своїми темними, із тополями, од землі, від осідку свого первісного одривалися, повільно в небо пливли, хоромами царськими у високості велично плавали, застигали, далекі й недосяжні вже, як у казці. А ближче до нас поміж пагорбами берегів Річки туман рідкою сивою наміткою уставав, пагорби ті ізнов од землі одриваючи, – у гори вони і які перетворювалися. Справді, зовсім інакший, нетутешній пейзаж витворювався. Картина із пам’яті вірша, повторювано не раз і потому, покликала, і вірш той картину домальовував:


Ьber allen Gipfeln

Ist Ruh,

In allen Wipfeln

Spьrest du

Kaum einen Hauch;

Die Vцgelein schweigen in Walde.

Warte nur, balde

Ruhest du auch.
Уперше вірша цього мовою оригіналу я прочитав був кілька років тому на обкладинці віршів поета німецькою мовою, яку придбав був у київській книгарні “Іноземна книга”. Мене зацікавило було дивитись у ній портрети як самого Гете у різні періоди свого життя, так і його коханок. А дома уже зацікавив і вірш цей, що я старавсь його запам’ятати, а не певний, чи правильно запам’ятав. Але перед тим із дитинства іще у пам’яті жили у мені, і з пам’яті випливали, линули часто, найчастіш, коли я на такі вражальні картини в дооколі, у природі і натикався, й інші рядки, правильність збереження яких життям і реальністю посічений мозок не гарантує:
Горные вершины

Спят во тьме ночной.

Тихие долины

Полны свежей мглой;
Не пылит дорога,

Не дрожат листы:

Подожди немного,

Отдохнёшь и ты.
А потім увійшли були в мою пам’ять і рядки українського перекладу, Павла Грабовського, може, але у своїй словесній одежі не втрималися, не сиділи, не всілися чомусь там, настроєво, інтонаційно лиш свій слід зоставили. У моменті цім я лиш почував, осмислював себе формою, що умістити в себе український переклад такий готова була і умістити його жадала. І коли я думаю о тім, то лиш уламок рядків віршованих лине, до звучання стримить:
Божий день потух –

По селу отару розігнав пастух.
У німецькому оригіналі зворушувало мене, подивовуючи, не лише оте поетичне милозвучне німецьке “l”, що звучало воно і в словах “Liebe” (любов), і “Lied” (пісня), і “Leid” (туга), і “Linde” (липа), а й зміст, нова, інакша вимірність, чи то б пак глибинна безвимірність вірша, у дослівно перекладеному звучанні отака:
На усіх вершина –

Тиша.

На верхівках дерев відчуваєш ти

Ледве подих.

Птаство замовкло

В лісах.

Зачекай лишень трошки –

Скоро відпочинеш і ти.
Від із дитинства прочитання вірша входило із рядками “Подожди немножко – отдохнёшь и ты” у мене укінцеве відчуття звільнюваности, яка чекає людину по її відході зо світа сього. Жадання до вічности прилучитися по фізичній смерти. І от оригінал – і так се, і не так, інакше трохи діє. Це просто цілоденної втоми відчуття, це спрага елементарного циклового відпочинку, але й потавання у ньому до безко­нечности, розчинювання у вічности, прилучення особини, особи, душі, особистости до неї, се саме вічности тривання. І картина безвимірна така раптом витворилася, уявою не охоплювана, не осягнена раніш, і м’якша, і сувора, і грізніша водночас. А й ще оте “на усіх вершинах”, і “на верхівках дерев” єдністю охоплюване, і “відчуваєш ти ледве подих”, і “птаство мовчить в лісах”. Гори й долини то ще із дитинства засвоєного варіянту перенеслись і в картину настроєно вмістились, продовжуючи її, а от птаство, що мовчить у лісах, увійшло аж несподівано наче і величного обширу, високости й барви якої картині надало. І де й коли усе те було, з’являлося де, повставало. В Альпах, в Тюрінгії мо’. І як воно сюди на хутір забутий перенеслося, і в душу мою входить почало. І який зв’язок, обумовленість яка між усім дивним нетутешнім і хатою Талимоновою і Явдошиною хатою, що із садками своїми, із тополями у небо піднялись, і хоромами плаваючими у високости застигли, недосяжними стали, як у казці. І між сивою наміткою туману, що устав між горбастими берегами опівнічної Річечки, меліоративно перекопаної, зв’язок який. Отак міркуючи-розмірковуючи, аж зирк раптом перед себе. На стежці із Болітця біля колодязя Батько з кийочком стоять, до хати ніби прошкують. У куфайці сивій вицвілій, у штанах сивих ватяних (вони в них і серед літа останнім часом ходили, бо ноги пухли). Яка сила і піднесла мене з колоди дубової. Біля рогу хати на стежці сірій опинився, стрічать приготу­вався. Удруге зирк – біля колодязя дошка на пліт поставлена стоїть, що сам же її із води Річечки витяг, заглеєно чорна, а тепер просохла от.

А й опісля не раз іще у місцях побіля хати Батькової подивування мене проймало, що станеться несподіванка от. Ось Батько у місці якімсь із’являться, і зустрінемося ми. І хоч увійшла у мозок мій Мар’їна засторога, а не знати, чи й очікування оте тремке уже сиділо у мені, а чи тільки в момент отакий іззовні входило, линучи із світа.

А із Матір’ю он як іще було. Пополудні літньому заснув був якось я у Батьковій хаті на ліжкові дерев’яному, Адамом змайстрованому доладно 1948 року, із бильцями високими червоно мальованими, що як плечі людські вони формою. На сіннику, своїми руками тиждень тому із осоки мощеному, двері хатні обоє прочиненими, а сінешні незамкненими залишивши, як звичне, але із думкою засинаючою, що хтось то от так ненарошне, а мо’ й за віщим чиїмсь післанням у сон мій увійти і може в хату. Але сон полуденний літній так невідкладно, буває, у полон бере, тут же турботи ріжні, і про безпеку й захищеність свою також, нагально заставляючи забути турбуватись. Мені такий неоднаковий буває цей полуденний сон – то зміцнювально-зціляючий, то навпаки розслаблено-пригнічувальний (голова опісля болить) – як коли буває, коли прокинешся. І по-різному лікарі кажуть. Одні кажуть, що сон удень корисний, інші, навпаки, протилежне кажуть – що шкідливий.

А того разу сон мій іще добував, як почулося, ніби двері котрісь (думка уже побігла, що іде хтось) прочинені хатні чи незамкнені сінешні рипнули. Я очі угору розплющив, і тінь наче на стелі підсиненій відбилась. Хтось тихенько непомічено пройшов хатою, щоб мене не потривожити (Мати так тихесенько проходили, бувало, за життя, коли я уже ізо сну пробудився, але не в бадьорінні іще перебував). Голову із подушки підвів, через бильце червоно мальоване ліжка заглядаючи. Мати. Не по-земному легкі й осяйні такі, у поставі ангельській коло вікна стоять, і сонце червонясто призахідне уже їх крізь шибки осяває. Я поглядом змигнув, а вони і зникли. І не з’являлися більше – ні тоді, й ніколи вже. Але можливість події такої предивної і неясної у єстві моєму потаємно живе, не вивітрюється.

У прийомних покоях Черкаської обласної психоневро­логічної лікарні, що у місті Смілі, неподалік від залізничної станції Шевченкове, пізньої осени 1969 року стояло таке синє світло, що аж жовтизна крізь нього углибині пробивалася. На стіні високо, для рук недосяжно, у рамці, гарно різьбленій і полірованій, картина велика висіла. Іздалеку картину розглядуючи, нам кортить завжди і наблизитись до неї, і якщо можна, досягти близькости її не так зором, як доторком своїм, хоч за рамку руками благоговійно потримати. Але ця кар­тина у високости, до рук недосяжна, на стіні висіла. Незвичні події на ній відбувалися, сюжет предивний, ані на яких інших картинах небачений іще, розгортався. У шістнадцятому, сімнадцятому мо’ чи в отих десь століттях і діялося, у Європі Західній. Куточок лікарні психічної. У муках пекельних, чуттями людськими не спізнаванними, мовою, словами непередаваними, мученики великі роду людського караються, ланцюгами залізними міцними до стовпів мурованих твердо поприв’язувані, під ігом усесвітовим корчаться. І от ява явилася. Чудо звершилося. Чудо сталося. Дух прозріння, дух зцілення, смирення дух на мученика з-поміж інших вибраного зійшов ізвиш. Погляд його смиренний, усезнаючий (високість бездни буття, таїна бо, мільйонам душ у віках за завісою у земному житті схованих, йому відкрилася) картину осявав. І лікар ланцюги міцні залізні на ногах його розщеплював, від іга усесвітнього звільняв. А родичі мученика того перед лікарем навколішки попадали. І лиця їхні, погляди застиглі сконцентровані дух покори, усвідомлення високої винагороди випромінювали. Звершилося, сталося. Висока благодать Божа. По вірі їхній дано їм. Упевнююче усвідомлення винагороди, що віра не погублена була і надія не до кінця зруйнувалася.

Ізнов у Київській лікарні подібного типу, у знаменитій сумнозвісній Кирилівці, що на горі високій, до якої стежка круто так угору здіймається. І люди поодинці, гуртками, купками, малими інколи, а то й ланцюжками переривчас­тими, як коли, поволі, сумно так, як у відлякуючу невідомість, ідуть. А як ліворуч униз поглянуть зі стежки тої у високість висхідну, то унизу серед зелені кущової і садки – картина геть ідилічна, сільська. Хати давні і невеликі з віконницями червоними і голубими. “Як то затишно у хаті такій, коли темінь надворі пізньоосіння, глибокоосіння, вітрами вишум­лююча в піднебесся, і ти усе те чуєш, але в хаті із закритими віконницями червоними і голубими потемнілими, у темряві барвами своїми, вірніш, розчиненими, знівельованими уже барвами, сидиш. Як і затишно уявно тобі”, – така думка ішла, із простору набігала, з-понад садів коли уже о порі зеленій або просвічуваній чорно безлистій уже по пагорбовій стежці угору сумно сходиш. А вранці, ранком морозяним білим навкруги (і галузка найменша чорна на дереві кожнім мохом білим обросла) із коминів, з димарів хат оцих згіркових таким стовпом безпечним і покрученим мало у небо дим устає, і у високости не розстає, обриси стовпа утримуючи. І аж ген у високости глибшій розходиться трохи, у небеса свій хвіст зануривши, надійно хату і землю з небесами зв’язавши. Увагу всі на стежці з піском брудно чорно втоптаній, а слизькій сконцентрувавши, ноги обережно переставляєш, щоб не посковзнутися, і не завважуєш, що на гору сходиш, підні­маєшся, – а все одно краєм ока мимоволі за видиво чудесне те, що землю із небесами єднає, зачеплюєшся. І коли знов увесь погляд на стежці концентруєш, зір із ногами в контакт, порозуміння і гармонію зводиш, не впасти щоб, не посковзну­тись, то мигтять іще перед очима, мигтять віконниці отворені, червоні, а й голубі. І думка тоді із небес, із простору наближе­ного понад садами, де чорна колись галузочка найменша кожна білим мохом обросла, трохи змінена, інакше уже лине: “А як і затишно у хаті такій із віконницями затвореними о порі пізньовечоровій зимовій, коли хуртовина завиває, плаче, скиглить, об стіни вдаряє, б’ється. Але ти у затишку від стихії і космосу відсторонений, стінами суцільними захищений. Відчуття простору, згущений простір. О, Боже, благість яка прекрасна, висока, нехай і уявна! Хоч думки із серця не зіпхнеш, що десь у просторі споріднена душа в лещатах стиснена, і нитка єднання поміж вами одним кінцем за твоє серце зачепилася.


Буря небо криє млою,

Вихрить снігом де хотя;

То завиє звіриною,

То заплаче, як дитя...*

О, Господи, хоч і уявно, а як прекрасно відчувать! Мить осяйна, момент який прекрасно з’явлений! І подумав був я: неосяжний світ у просторі, і в часі безперервний. Одиниці, сотні, тисячі, мільйони моментів, миттєвостей осібних наче одна за одною так і слідують, краси несподіванки одна одної вражальніш і величніш, буває, у собі концентруючи, виявляючи. І очей мільйони карих, а й голубих дію, вияви ті ловлять, завважують, у мільйонах душ усе те відбувається. В цих душах миттєвості табунами проходять, переходять.

А на горі високій, на пагорбі, у Кирилівці знаменитій, у першій палаті, у коридорі довгім синім, світлом просякнутім, біля стіни напроти вікна стояв рояль. У синьому світлі стояли, товпилися місцями кучно прозорі тіни, химерні тіни. Біля роялю і стілець (усе чисто, як і насправді), стільця того відносили раз по раз аж у віддалений десь закуток. Але хтось час від часу і там знаходив його, приставляв до рояля на своє законне місце, сідав на нього і починав бренькати. Був тут композитор оден, найчастіше він і всідався коло роялю, і бренькання тоді вирівнювалося до осмисленого, впорядко­ваного, набувало у моментах чітких і високих форм. Звуки заповнювали синю просторінь коридора, а прозорі висячі тіни ховалися у напівтемні закутки, а то й щезали зовсім поза стіни десь, синю просторовість для звукових форм високих затухаючих звільняючи. І тільки як підводився, уставав композитор, від роялю відходив, тіни ізнов вискакували із напівтемних закутків, із-за стін вилазили і зависали у синяві коридорній печальні. Прозоро висіли густо. Узимку 1970 року білість від снігів крізь вікна широкі упрозорювала ці тіни виразніш. Але коридором безперестанку в одному халаті лиш ходив невтримно сюди-туди Гриша Рибальський. Отак ходив він тут уже двадцять п’ять років, як казали. Геть змалів від того ходіння. Усох. Кістки одні. Злисів геть. Зсинів геть. Синя шкіра до кісток, до суглобів поприсихала. Від роботи думки безнастанної. У мільйонах змінюваних мінливих миттєвостей щомиті спалахувало у світі мільйони з’яв і несподіванок. Мільйони очей зором своїм торкалися видінь оцих, і видіння ті збудженням і подивуванням, рівновагою і влекшенням укінці в людську душу і плоть входять. Коли печать обраности, мічення плянетарного печать впала на Гришу, то думка в одному кільці замкнулася, і двадцять п’ять років от уже тільки і в нім, кільці тім, ушвидшено обертається, б’ється. Від великої роботи мислі продовгувате лице і високе злисіле чоло бліде білістю особливою набули виразу незви­чайного у зіставленні з усохлою геть поставою, виразу облаго­родженого, вражального, одухотвореного, як і в Адріяна Леверкюна* укінці, хоча духовна робота тут, як і там, уже давно припинилася.

Коли Гриша ішов коридором, і поли халата розпанаху­валися, або він сам їх розпанахував іще навмисніше виклич­ніш, то сині тіни розсувалися хвилями пообіч. Це як пароплав морські хвилі носом розсуває, або видра, ондатра мала посеред Річки на хуторі пливе. А вже далі вони до стін, у закутки відскакують. Коли ж пройде він, віддаленіє тінь його у довгім коридорі, то ізнов вони (тіни) докупи сходяться, як і хвилі на морі, на Річці хутірській від ондатри малої.

Але час від часу, як коли, бувало і таке. Гриша нараз зупинявся, де мить його ця і заставала, – посеред коридора, а чи ближче до краю котрогось. Поли халата раптово розпанахував виклично, і плоть уся його оголено прекрасна сяяла цнотливо. Бо дух його на ній не концентрувавсь, не акцентувався. Така завжди прекрасна людська плоть, коли дух людський на ній уже не акцентується, а стримить собі угору осібно, водночас і в плоті перебуваючи, але полоня­нином у плоті тобто не стає. На одну ногу переважую­чись, убік нахилявся Гриша, і голову перебакирюючи. Застигав у миті. Зжовклі, вицвілі від одної думки незіпхнутої очі в моменті застигали відсторонені.

От тоді сині тіни збігалися до нього густо, своєрідний німб над головою витворюючи. У синій прозорости вони обриси, форми свої увиразнювали. І якщо закцентуватися на цім, тобто течії думки такої у плин віддатися, то уже можна було розгледіти у синіх тінях постаті легкі химерні, не то чоловічків, не то інших істот насмішкуватих, не ельфів, що із ріжками декотрі, а й із хвостиками помахуючими, а й із ратичками, з копитцями були декотрі. Зовсім близько, упритул до голови Гришиної, до чола його білістю облаго­родженого, одухотвореного підпущені були. Тісне кільце над ним загороджуюче, упевнено стискуюче утворюючи. Схоже, що декотрі, либонь, і голови самої, знехотя мовби, а насту­пально упевнено торкалися, на щигля в лисину заміря­лися. І тоді Гриша жовті очі в одній точці углибині роз­простертого наскрізь простору увись, у світ чи в потой­біччя скон­центрувавши, починав співати. Посмішка неза­лежна, і не від нього, і не від світу цього, вуста сама розчиняла, стиснуті щільно жовті зуби оголюючи. Але голос линув, ллявся печально проникливий:


Пара гнедых, запряжённых зарею,

Тощих, голодных, угрюмых на вид,

Што ж вы плетётесь печальной рысцою,

И вызываете смех у людей.
Хто де стояв, чи ішов коридором, чи в палаті котрій хто чув, хто в туалеті осмалки докурював, вилизував, висмок­тував, живцем їх поїдав хто, – багато до Гриші у мить оцю бранців долі лихої сходилися.
Были когда-то и вы рысаками,

И кучеров вы имели лихих –

Ваша хозяйка состарилась с вами,

Пара гнедых, ай да пара гнедых…
Печально проникливішого співу ніхто ніколи нігде не чув, і вдячніших уважніших слухачів, поклонників, шанувальників нігде й ніколи не було. Але на все свій час. Гриша у якімсь моменті рвучко зривався з місця, хвацько підступав до когось наперед ситуацією і звиш десь поміченого, упритул нахилявся до чужого вуха і шепотів тільки для нього, але й для інших чуть було:

– А вы знаете, там были крысы?!

І голосно реготав, аж з-над очей рівчаками зморшки розбігалися усміхнені, підскоком убік ступав, ланцюг гурту розірвавши, незалежність свою висловивши. Все. Дійство завершилося. Поли халата розпанахувалися. Гриша про­довжував свій хід коридором, схоже, у друге чвертьстоліття ходу свого уступивши. Химерні постаті, чоловічки дивні, форми свої втративши, декотрі хвостики помахуючі, ріжки, ратички декотрі, ізнов у тіни нависаючі обернулися – вони убоки до стін відскакували, у закутки ховались, як Гриша хід свій звершував.

Траплялося, співав він і уночі, серед ночі, блідо лямпоч­ками освітленої. Коло слухачів печальних обмежене ставало. Поодинокі нічники, безсонники, котрих найміцніше сно­творне уже у ліжко не повергало, не клало, курці іще із жовто засмаленими пальцями – вони і їли, з’їдали деколи недопалки, живцем ковтали їх, з вогнем в утробу кидали, і вогонь той їхні нутрощі не пік, не обпікав. Болю вони не відчували, не завважували. Гинший вогонь їх жер. І серед ночі, бувало, до когось із нічників Гриша зухвало підскакував, до вуха упритул нахилявся і шепотів, регочучи відтак:

– А вы знаете, там были крысы?!

Якщо не дня кожного, то через день неодмінно приходила під одну й ту ж пору завжди, під обід десь приходила до Гриші його старенька мати. Санітари упізнавали її безпомильно по дрижачому несмілому стукові, і одразу ж навстіж майже прочиняли двері. Санітар забирав у матері малу білу полотняну торбинку, яка так одверто виказувала акуратну бідовість крайню (що там вже і було? – санітар ніколи при Гриші не розв’язував). Двері якийсь час іще залишалися прочиненими. Це щоб мати допантрувала мить, коли Гриша робитиме у ході своїй безнастанній по довгому коридорові поворот навпроти дверей. І треба було дивитись у цей момент на усохле, геть зістаріле зморшкувате обличчя Матері, на очі маленькі, в надії однозначно сконцентровані, на поставу зіщулену, знічену, що о миті цій у полі дії, під владою великих усесвітових сил перебувала. Як виразно у всім тім окреслювалися й просвічувалися багатозначні тремкі смисли очікуваного воскресіння: “От зараз і станеться!” Але з’являвся Гриша, і погляд ояснений Материн з очима Синовими не перетинався, а гаснув. Гриша не реагував на присутність матері, а й на будь-кого присутність не реагував. Скоро двері і зачинялися. А в наступні відвідини картина повторювалася. Та диво помножувано очікуване так і не ставалося.


Можливість подій деяких апокаліптичними віяннями у нашій свідомості посилюється.

Біля Батькового обійстя на хуторі лежали років п’ять, може, за Батька іще повідрізувані грубі при оземкові осокорові телеші довгі сучкуваті, що їх у булу твердість ані перерізати, ані порубати не можна було. Струхлі вони уже, прогнили по краях трохи, а все одно порубати для мене затяжко було, не під силу. Пастухи їх ледве із місця на місце зрушували, скотити в Річку, напевне, хотіли, пробували, але подужати не могли.

Якось пожнивного сірого, олов’яного від хмар полудня, коли у спокій душевний ніщо не вторгається, а очікуване, що статись мається, у повітрі висить, несподівано з’явився, зайшов до мене Блискучий. Маленький мізерний чоловічок. І жінка його така. Треба ж, щоб пара під зріст і натуру підібралася. І по шкодливости одне одного не переважить, але і не відстає одне від одного. І дітки дрібненькі, тільки уже іще більш шкодливі. Помножувано шкодливі.

От і каже тоді Блискучий, якщо пеньки оці осокорові не треба мені, то він їх узяв би, сьогодні підводою і забрав би, та порубав, помаленьку поцюкав би, поліно, тріска яка була б, а мені кілька рублів дав би, штири рублі дав би (так і сказав). Я ж йому, Блискучому, на те відповів, що пеньків рубати я не здужаю, нехай він їх бере і цюкає, а й грошей брати не буду, от якби картоплю допомогти копати хоч трошки, бо того літа я ніс у мішку часник Іванові-білорусу здавати, важко підняв, і ніс, і жили від того на ногах про себе заявили, знать дали, й надірвався ніби трохи, що берегтись уже треба було поки що від праці тяжкої. Блискучий погодився: прийде жінка покопати, але не день щоб цілий, – а півдня тілько. Нехай і півдня, – згодився я.

А коли серпневі дні відійшли назад, а спереду засяяли дні вересневі, коли копать картоплю почали, дня одного олов’яно-сірого теж, сонце коли уже із полудня хилитись почало, а я у хаті щось порався, і дзенькнула заступом у дворі Блискуча. Іще Люся тоді прийшла копать помогти за те, що дрібну бульбу усю вона собі забере. Копаємо ми утрьох, я коші більш підставляю, вони мої рядки підганяють. Говоримо. Бо яка робота гуртова без мови. Про життя, яке щораз дорожчає і тяжчає, говоримо, про перспективи життя цього недоладного нашого говоримо. І от посеред мови такої раптом розігнулася від копання картоплі Блискуча мала, зіперлася на заступ, а перед нею далина низька у барвах вересневих сповільнених застигаючих. І сказала тоді Блискуча, дивлячись куди чи не дивлячись, зором у світі відсутньою бувши:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка