Андрій Кондратюк



Сторінка40/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

* * *

Пісня угору із двору злетіла.

А як пісня скінчилась, то Василь Чумак щільніш притисся до своїх побратимів та й сказав, прорік:

– А що, браття, побратими, пить будем, гулять будем. Не журіться, браття-побратими. Де текли ріки, там і текти­муть, а де люде хліб їли, то там і їстимуть...

Се до того стосунку мовлене було, що хоча більшовики і уступили у наш край, але нічого від того не зміниться. Принаймні у їхній багацькій долі.

Та слово не горобець. Як кажуть наші східні брати. Випустив, і не спіймаєш. Мати наші чули.

Зачекай-но, Чумаче, голубе сизий. Не на таких напав. Се більшовики, а не меншовики. Вони плянету із ніг на голову поставили, перевернули. А щоби якісь там ріки, та й Чумак іще якийсь.

Гандрієві що, дядькові нашому. Він завчасу, хоч і у молодім віці, вибрався. Додому, як прийнято казати у нас, вибрався. Він восени, пізньої осени 1943 року на тиф і запалення легенів захворів. Та й не витримав.

Дядькові Гандрієві то що. Один раз перебув. А от сватові його Василеві Чумаку, котрий слово теє прорік і хліб випустив, то непереливки довелось потому йому. Уже по войні його господарку пишну на Менятинських хуторах геть начисто, до підвалини, розбили, розтрепали, розколошма­тили. А самий Василь Чумак до Сибіру був уписаний на вивезення. Але якось то минула та чаша його. Хоча віку доживав у страшній вбогости та без прихистку. Де дове­деться. Діти усі під новими віяннями упали. Ночував у дальшого роду, у чужих людей. У клуні і на вишках ночував, на горищі біля легунця теплого не раз посягався примос­титься, як кіт, у кого осінньої прохолодної вже пори, коли в хату не пускали за браком місця. Зістарівся й охляв передчасно. Але дні його були довгими.

Пригадую, 1967 року, здається, було теє, явилося. Річку нашу уже перекопали, випрямили. І текла вона прямолінійно поміж новими уже берегами. Не текли вже ріки там, де колись текли. Не річка, а рів звичайний, канава стала. Риба, раки пощезали того ж таки року. Пліточка маленька, печкарець миршавенький тільки і позосталися. У надвечір’ї пліточки маленькі своїми кволими сплесками дрібну надводну комашню ловлять.

Вийшли наші Мати із кийочком, а вже паралізовані були, до колодязя на канаву подивиться. А на тім боці старець якийсь примостився й маленькі вудочки свої розставив. Мати одразу ж і упізнали його. Пам’ять, спостережливість і завважування чудові наші Мати зберегли до кінця днів своїх, хоча і паралізовані були. Василь Чумак.

Мати і не затримувались біля колодязя довго, і в розмову не вступали. Варувались до багача, за колишніми мірками, підступить. Та й з кийочком ізнов до хати повернулися.

Та й стали мені у своїм спогадуванні про давнє, про Василя Чумака і його слова колишні розказувать, перепо­відать.

А відтак легенько й посміхнулися:

– А от і ріки вже більше не течуть там, де текли, і люде, котрі хліб їли, вже більше не їдять його, бо не мають.

У Материнім недужім голосі бриніла слабка іронія.

Справді, який мінливий сей світ. Сей світ, як маків цвіт.

Важкі випробування випали у подальшім перебігу світових подій і на Данилкову долю. Й вік його був також силувано укорочений.

Як плин світових подій із місця, із тихоплинности своєї відносної зрушивсь, дак одне горе за другим так і посипалося безперестанку на голову Данилкову.

У діда Данилка і баби Ганни було, зростало аж семеро доньок прекрасних, одна одної краща, і тільки оден син Степан, красень і жартівник.

Найвродливіша, найпрекрасніша була найстарша донька, первінка Віра, її ще Веронікою з почету та шанування називали. А що пишна і фігурна була, то навіть старий Збанок, як випадком застав, коли купалася вона у вирку на Річці, так випадком, а мо’ не випадком, колись набігла на очі, показалася цареві Давидові Вірсавія, як вона в озеречку купалася; не стримавсь тоді цар Давид, а й Збанок наш старий не стримавсь, та й сказав, прорік:

– Ото стерво яке хороше!

Тільки різниця у тім, що цар Давид іще молодий був, а Збанок старий уже. Але не пробула довго на сім світі із своїми пишнотами та достойностями Віра, Вероніка. Щось якби живе в утробу її увійшло, селітер якийсь, а може, й сама грудна жаба. Чим тільки не виганяли його, і постом, голоду­ванням, солені дуже оселедці радили їсти, скільки вона їх переїла, а нічого не помогло. Так і померла Віра перед війною іще у молодім віці та у розквіті квітування свого. Позоставив­ши на горе й покуту сирітку доньку Марію, бо чоловік її із жалощів, може, великих також скоро помер.

Й усіх інших зятів Данилкових, а до одного забрала нова воєнна епоха, мутний вир проковтнув їх.

Друга дочка Галєна, що за Кузьмою була, також щастя не зазнала. Вона заміж у сусіднє село до тих же Чумаків вийшла. А урем’я люте настало, що такі роди, як Чумацькії, статечні та поважні у нашім краї, вигублювать заходились, почали. І не знати, невідомо – хто. Одні казали, що мазури, поляки, інші ізнов, що усе тії ж свої того лиха наробили.

Кузьму застрелили крізь вікно увечері, як в хаті за столом вони мирно собі вечеряли, хоча і в урем’я воєнне. За першою пальбою уцілили в голову, зашатавсь неборака, та й зваливсь, упав з ослона на долівку, якби лантух.

А Галєна не розгубилася, під піч кинулася, інстинкт само­збереження спрацював у ній, запульсував моментально, якби механічно. А може, то й друге життя рішенець підказало, бо у собі нове життя Галєна уже носила. Під піччю хідники були. Як зашилася у них Галєна, то скільки не стріляли більше ізнадвору, хату цілу, стіни зрешетили кулями, а Галєну жодна із куль не сягнула, не знайшла.

Тієї ж таки ночі прибігла Галєна на свій хутір до батька Данилка, щоби назавжди, аж до останніх днів стати храни­телькою такої пишної колись хутірської садиби і пережить усі етапи її уповільненої, але цілеспрямованої розрухи і цілковитого занепаду.

Тільки от від тієї ночі щось то зрушилось у ній. Так усе робила Галєна і тепер робить, тільки дуже повільна її робота. Але от бувають у її поведінці нез’ясовні, незбагненні моменти, коли реготом безпричинним зайдеться вона, та й триватиме той період, аж поки не вирегочеться вона досхочу.

Й іще одного зятя Данилкового Михтодя замордували у тім часі, пізніше трохи, люто уночі. А вранці уже й чутка рознеслася, що то Парфенова робота. Не одне замордування по хуторах і селах у ближнім і дальнім також дооколі у ті часи припису­вали Парфенові, хуторянинові також. Й сеє припи­сування звучало із люцьких вуст протягом цілих десятиліть, як тяжке звинувачення оно в бандитизмі.

Але час минає, і нові віяння бринять, носяться у повітрі. Як вільніше стало на слово, то і промовив, прорік хтось у подивуванні, якби одкрилась новина для нього: “Що, Парфен? А не може буть, щоби він чоловіка мордував. Да він мухи боявсь забить. Се дуже сумирний чоловік був. А все більше у книжки уникав”.

Й подивовано це ж саме потвердили усі інші, хто знав Парфена. Й для них ніби одкрилося. А щойно ж говорили супротивне. Як стали спогадувать, то єдине, на що одважився укінці Парфен, так се те, що сам підірвався на гранаті, коли у засідку потрапив на Перебізі, та й виходу йому не було – погоня більшовицька настигала.

І хоч не ставав героєм Парфен і у нових часах, а все ж у чутках уже більше не обростає як взірець неперевершеної у світі жорстокости й дикости у новім прояснюванні подій.

Отож, нема у світі нічого таємного, що потому би не стало явним.

Час усесильний. Він усе, усі речі розставляє на свої полички, по своїх місцях. І ставить кожного на відповідне йому місце. Хоча часто, не раз із великим запізненням. Й у перебігу подій, у нових віяннях, як часто одна і та ж людина а вже говорить інше, не раз протилежне своїм попереднім словам.

Жоден із Данилкових зятів не уцілів, не вийшов живим із тієї воєнної і післявоєнної веремії. І смерть кожного була силуваною, насильницькою.

І життя, доля кожної Данилкової доньки були понівечені. Котрі у вдівстві своїм гіркім і доживали віку. А Галєна то і тепер іще доживає віку свого не дожитого.

Синок єдиний Степан також не був, не виявився уко­ханцем, обранцем щасливої долі. Він довго, до тридцяти літ майже не одружувався, а потому тільки, перед самим віянням війни одруживсь на Явдосі Волохатій, що була на вісім років молодшою за нього, та за три роки подружнього життя привела, народила підряд три доньки, а жодного хлопчика не народила. І усох на Степанові рід Данилків по фамільній батьковій лінії. Тобто прізвище нашого роду й у тім розгалу­женні в його корінні усохло, молодої порослі не дало.

Я пам’ятаю Степана Данилкового. І той спомин належить до одних із перших у моїм дитинстві.

Був Степан витівник і веселун. Він часто темними осін­німи та зимовими вечорами, коли за стінами хати у світовім просторі одні ляки розгулювали та розкошували, приходив до нас на посиденьки та зо мною пограться. Був я самітник та несмілий на слово. І тільки Степанові легко удавалося до моєї душі доступиться. Як він любив зо мною жартувать, і на ті жарти його я відгукувався, як би ні в чім і не бувало. І якби не був я ніколи самітник та хлопчик відлюдькуватий, а завжди також витівник та веселун.

Пам’ятаю, як Степан учив мене колядувать. Отієї пісень­ки співать:
Ой, на горі чорна хмара в’ється,

А під окном колядник човпеться.
І я за ним сміло, на все горло підспівував, цілком сміло і поважно, аж тягнувся, якби справжній колядник. І подивовувались від того сильно усі наші домашні, бо ніхто із них ніколи не чув мого такого вільного голосу. Да ще й у співі. А Мати наші як через десятиліття спогадували про ті давні випадки, то лице їхнє осявала така лагідна посмішка, аж і зараз мене зогріває.

А потім за руку виводив мене Степан у темінь наших сіней. Та й заставляв придивитися, побачити, як надворі чорна хмара в’ється, і прислухаться, як там у сіни наші оньо колядник човпеться. І тую картину я переживав якби у живій реальности. І зовсім сміло, не лякаючись. Бо мою маленьку руку надійно тримала велика рука Степанового заступ­ництва.

І так було мені хороше од тих див, як ніколи.

Восени 1939 року Степан пережив дивовижну на ті часи одіссею. Як Гітлер напав на Польщу, то Степан одразу іще був узятий до польського війська як резервіст. А там потра­пив у німецький полон. П’ять разів він утікав із полону, і п’ять разів ізнову попадався, виловлювали його. Але врешті решт, аж через два місяці, перейшовши кордон, добувся під глибоку осінь до свого коханого краю. Додому ішов, повертався через наш двір, і зустрічали його, як уславленого героя і переможця. Що із походу додому вернувсь.

А помер Степан у розвеснінні 1943 року. Як звалив його із ніг тиф. Багатьох наших поселян звалював тоді із ніг тиф. Котрі помирали, а котрі виживали удома. Й Степан наче од тифу одійшов. А ніби ізнов запалення легенів до нього при­ключилося. Й Данилко вирішив одвезти у лікарню Степана до містечка. Якась там непевна лікарня тоді і була. Але, як виявилося, не на порятунок, не на одужання, а на смерть. Яка там тая лікарня у войну була і яка обслуга.

Похмуре передвесіння. Відлига. Сніги скресали. Одні квачі під ногами мокрі та грузькі. У повітрі іще студениця висне, не розвіюється.

Отакої темної ночі хтось постукав у Данилкове вікно. Степан. Він у гарячці ув одній спідній одежі вирвався із лікарні та й прибіг по снігу босий за п’ятнадцять кілометрів додому.

А через кілька день і помер. Так що не завжди на порятунок вибирає людина вирішальний свій крок. І не знати того людині, котрий крок її на порятунок, а котрий на погибіль. Се потому тільки з’ясовується, як наслідок, як результат наших кроків.

Улітку уже 1944 року, як вдруге уступили більшовики у наш край, увійшли та й заглиблюватись стали, звільнили нас, то було покликано Данилка до містечка в НКВД. Хтось доніс, а підозра впала, і з’ясовуватись потому в умах хуторян стало, чи то ж і не невістка його рідна і донесла. І не оно на одного свекра свого Данилка, а й на інших хуторян немовби доносила вона. Як до брата свого приведенного у село ходила.

А о чім тоді доносить можна було. А було о чім доносить. Найперш, чиї сини у повстанці пішли, треба було доносить. А хто не замельдований, так собі переховувався, да повстанцям помагав, сприяв, уникав мельдунку, щоби на фронт не забрали.

Іще доносить треба було, де, у чиїй хаті найчастіше і коли, під яку пору збиралися повстанці, де ночували найчастіш, найімовірніш, вони, та акцію наперед сплановану післать, да засідку учинить, да упіймать, да виловить їх. Да бадання, допит їм, живим котрим, учинить. Щоби вивідать усе чисто від них. Та й потому в тюрми далекії сибірськії, колимськії заслать, як уже все вивідано буде. Котрі ж затялись, мовчали, слова вибить, вичавить із груді у котрих аніякими тортурами не можна було, не надавалися котрі, – таких закатовували, замордовували дико і люто на місці. Здогадуватись тільки можна і треба, що то була дуже насильницька мученицька смерть.

Мені на оцих уже роках якось розказував Марточин Володя про одного такого стійкого вояка із Городища. Як він попався у руки енкаведистів, – і що не питались його, то в одне відказував: “Слава Україні!”. Його тогді катувать, мордовать почали, а він своє тільки – “Слава Україні!” Йому носа, вуха почали відрізувать, а він одного тільки тримавсь – “Слава Україні!” Йому тогді язика вирвали. Та й заморду­вали. І не казав він більше уже – “Слава Україні!”

О чім доносить іще можна – да мало о чім доносить можна тогді було.

О чім допитувались на баданні і у Данилка, о тім певніш можна здогадуватись і висновувать із плину та розвитку тодішніх подій у нашім краї. Хто, да що, да чий, да коли, да де, да як ночують повстанці на горищі у Данилка, да як у хаті збираються (а в кого із хуторян, скажіть мені на милість, вони тогді не ночували, і в чиїй хаті не збиралися, – раз існував такий рух спротиву, опору, рокований на вигибання і уповільнене згасання в трагічности своїй, то до кого ж і прихилиться, як не до тубільців своїх; і в кого не перено­чувать, як у хуторянина, якщо не в лісі).

Се куди вже тяжче нам здогадуватись і висновувать, що саме відповідав на тії енкаведистські питання Данилко, да як били, мордували у льосі його. Се велика тайна, се усесвітова невідомість, що навіть оті великі гроссбухи, книги із поміткою “хранить вечно” до прояснення сієї болючої, дражливої теми нічого не додадуть.

Се як в ірреальности, се як сумна і печальна наша пісня, де істинне буття тілько і угадується уявно, се якби поза межами реальности.

Але відпустили Данилка. Хоча додому повернувсь він із містечка, і з бадання того міченого, ледве добувсь на свій хутір переляканий із виду та якби прибитий.

І геть посивів, збілів раптово Данилко, якби сивіє та біліє моментально людина, коли жахнеться сильно несподівано. Мені хтось із подій війни розказував. Як на вояка одного прямісінько лице в лице, чоло в чоло танка німецька сунула. Й густо чорне волосся на воякові отім одразу навіки побіліло. А німець танку свою убік повернув. І позостався той вояк живий, але назавжди білий молодий. Як живе свідчення і нагадування моменту. Вжахнувся так.

Може, щось то і відбили усередині в Данилка. Бо нихвіти потому почав. Маленький і старенький дідок одразу став, ізробився. Печінку, може, відбили. А може, й кендюха, жолудка. Бо усе на жолудок потому жалівся він. Це уже під п’ятдесяті роки. Як болів він йому. І їсти всього того, що усі люди їдять, уже не міг. Хліба чорного не їв. Скибочку маленьку білої, як папір, булочки тільки , міг із’їсти. Й чарочку коли випити. Що потроху то ніби помагало се.

А проте працю усіляку господарську Данилко тягнув, волік іще, садиби не запускав, ярмо своє мужицьке волік справно, хоча і з сил вибивавсь.

А як колгосп на нашім хуторі зорганізували більшовики 21 грудня 1949 року, його так і назвали “Колгосп імені 70-річчя Й.В.Сталіна”, так і на печатці та на усіх штампах було проставлено, три хутори до нього увійшли, а іще були по ближніх наших хуторах колгоспи імені Лаврентія Берія та В’ячеслава Молотова зорганізовані, а десь аж за перегонами отам – іще манячів колгосп імені Григорія Котовського, – то і згадали тоді, під тую пору про незрівнянний та неперевершений талант нашого Данилка. Городником його призначили, обрали. І треба сказати, що це був, може, єдиний виняток у великій історії колгоспного руху. Але такі винятки серед наших хуторян, великих і правдивих хазяїв, такі винятки тоді іще бували, траплялися. На посміх громаді, цілому поспільству вони продовжували за інерцією до колгоспного труда ставитись так само чесно і віддано, якби до свого труда на власнім полі ставились. Не могли інакше. І сей такий їхній чин накладав одразу ув очах усіх наших поселян на них терновий вінець дивака. Але ж хіба не на диваках світ стоїть. І тільки тим хіба можна і виправдать їх високий безрезультатний чин.

Яку тільки городину чудесну вирощував зі своєю бригадою Данилко, і Мати наші, як здужали, в колгоспний город на працю ходили. Яка цибуля добірна наростала, як кулаки великі люцькі. А огірки ріденько й широко сіяні, як пишно розросталися потому вони, світильники, сонечка ясні жовті які викидали, бджілок із цілого світа до себе приманюючи, які потому плоди манливі зелено, огірочки поміж листям викладалися, як поросятка пузатенькі, зерняток повні, жовкляки затим. А помідори які червоні густо червонотою своєю від сонця займалися. Сьогодні іще зелені, а взавтра уже й зайнялись червоно масово. А капусти під осінь які головасто білі розросталися. Сто сорочечок на одній. Увесь обшир наземний своїми головами позаймали, повсідалися. Кожна на нозі одній. Поприсідали.

І усе теє на великих площах. Куди тобі хазяйські грядочки подлук колгоспних широких та довгих загонів. Се масштаби зовсім не ті. І дивно так було людському окові спостерігать, той великий викоханий Данилковими руками і умінням город завважувать, милуватись ним.

Данилко кохався у колгоспнім городові. І стеріг його, як своє, а не громадське. “Бережи добро громадське – це твоя найперша справа”. Як порвав був хтось котроїсь ночі серпневої зоряної, а зорі тоді були ясні, тую колгоспну цибулю, то Данилко собі місця удень не знаходив. Так шкода було йому тієї цибулі, що не достеріг, не допантрував.

Чудувалися тоді із Данилкового колгоспного городу усі наші поселяни, усі краяни наші. І подивування сильне, як парадокс, зародилося тоді у свідомости та й понині живе. А от що воно таке, що у своїм городі своя городина ніколи така не зросте і не вродить так щедро, як на городі колгоспнім.

Нас же, хлопчаків, на початку п’ятдесятих років сей колгоспний Данилків город манив звабою притягувальною, необоримою.

Пригадую, як серпневими сонячними днями ми з-над Річки, із схованок своїх чатували за кожним кроком Данилковим на городі, коли він віддалиться до хати, щоби скибочку маленьку булочки білої своєї із’їсти. І як він їстиме скибочку свою тую, а ми в город – і шась. Та помідори червоні м’ясисті великі – за пазуху, за пазуху. Чуття клясової свідомости у ставленні до усього колгоспного у нас тоді в усіх моментально виробилося.

Аж одного разу, одного такого серпневого соняшного дня як допалися ми до колгоспних помідорів, як допалися, іще пазухи наші не пообростали грубо, не випиналися іще, а вже Данилко перед наші гочі став. На сей раз, хоч і ми за ним сочили, а й він за нами сочив, а й підстеріг. Перехитрував нас, од скибочки малої білої булочки на сей раз одмовившись. Задля загального колгоспного добра.

Ми усі одностайне, якби за командою, і сорочки свої попідперезувані повипускали. Та й – навтеки. І помідори великі червоні від наших черев відлучаються та й долі падають. По ногах б’ють. І розчавлюємо ми їх ногами своїми. Аж посковзнутись можна на місиві тому.

Ми біжимо, а Данилко – за нами. Ми не оглядуємось. Тут дай Річку перетнуть. У воду, у вирок скакать не будеш, а до перемілля далеко. Вибираєм кладку. Хоча свідомість наша загострено пульсуюча кладки вибирать не хоче. Усім одразу на кладку не втиснуться. Та й попадать можемо, як оті цапки два, котрі на кладці не розминулися, та й у воду попадали – перспектива в уяві розбурханій мріється, яко міраж, видиться. А таки вибираєм кладку. Де й зорганізованість береться. Один за одним, “брат за брата тримайсь”, ланцюжком густим, та й на другім, на нашім боці усі вже ми опинилися. Але й Данилко на нашім боці також. По п’ятах настигає. Проз двір наш пробігаємо, прошмигуємо. Мені б у двір свій, та в клуню, та на вишки сховаться. Така думка була побігла. Але посеред двору Батько наші стоять і гнівливо тую картину спостерігають. Осудливо. Й ніяково їм перед Данилком, хоч, може, і не виокремив мене Данилко серед хлопчаків, шибеників одчайдушних. А то ще й самі Батько наші мене Данилкові видадуть. В такім ділі вони зо мною перед дідом Данилком на зговір не підуть. Затим стримуюча думка побігла.

І от женемось уже ми з усіх сил. Хату нашу поминули, сусіда Йвана хату поминули. На сіножаті голі, на простір голий вибігли, вихопились. А тут уже легше, тут і озирнуться можна. Дідок Данилко одстає від нас, далеченько собі позад нас оддалився. Але біг переслідування свого не припиняє. Хоч тут уже безпечніш. Маневрувать можна. Се вже нам тепер вибирать орієнтири, куди стопи свої спрямовувать. А на клуню стару, чорно уже ветху, що аж на Правій дорозі, як взірець запустіння, ік землі припала – туди і прямуємо ми. Хазяї, правда, і тут колись були, да їх до Сибіру вивезли, яко куркулів і посібників повстанців, хату до сільради у село перевезли, а клуня сиротою посеред хутора позосталася, та й стояла іще собі допоки.

Можна й віддихатись. Бо Данилко свій біг щораз неухильно уповільнює. Вже й на хід перейшов. Такий старий і зігнутий в дугу. Аж жаль до нього у серці віддалеки неусвідомлено прокидавсь, і провинно ставало за прудконоге своє зухвальство.

Але й він переслідування свого не припиняв. Це щоби урок нам на майбутнє подать. Що як ми з-над Річки за Данилком пильнуємо, так і він зі свого ока нас не випускав.

Кілометрів півтора, може, переслідував нас городник дід Данилко. Неподалік від клуні і відстав, неподалік від Правої дороги аж, першу ближчу нашу дорогу перетнувши. Назад поволеньки, руки з-заду свої схрестивши, і пішов собі ні з чим, нас не наздогнавши. Налякав тільки трохи. Але переляк то був невеликий, легкий переляк. І відійшов скоро, розсіявся. І ми собі, як ні в чім не бувало, подалися до тієї клуні запущеної нічийної та й стали побіля неї нишпорить, щоби якого аку­ранта вчверить, вичворить. Ми і залазили у тую клуню усередину, і на вишки залазили, вибиралися, видиралися та й із вишок у засторонок зіскакували, плигали на суху стару солому, на потеруху, вигицували на соломі тій. Весело було, хоча й помідорів червою м’ясистих того дня не скуштували.

Се була поезія нашого колгоспного підліткового дитин­ства – тая клуня стара на Правій дорозі, як взірець запустіння, як нагадування про садибу, яка колись тут пишно процвітала.

Але скоро і клуні не стало. Через зиму у наступні жнива її розібрали та й повозили підводами до парової молотарки, щоб розпалювать її сухими дровима із клуні, щоби чмихала вона та гудки подавала, скликаючи людей до молотьби.

Я і тепер часто бачу в уяві, як поволеньки повертається аж від Правої дороги на свій колгоспний город дід Данилко, нас не наздогнавши і не упіймавши. Стара згорблена, низенька вже на зріст людина. І важкий докір провини зринає із мого серця, що випростить, врівноважить його може тільки всеперемагаюча сила правдивого покаяння і усвідомлення.

Але наші зухвалі одчайдушні напади на колгоспні огірки, помідори, моркву, цибулю, капусту затим, може, не так іще дошкуляли дідові Данилкові, тут скидка робилася на наш не дозрілий іще вік, на нерозумність нашого дитинства. Куди дошкульнішими були ті гострі насміхи дорослих поселян, що ніби “Данилко хоче колгосп запомогти”. А якщо він не може інакше. Се також треба би було брать до уваги, і на се скидку робить.

Треба здогадуватись і висновувать, що у серцях зачер­ствілих своїх, у жорстокосерді своїм насміхалися із Данилка і управники, начальники котрі, хоча формально, на словах, то ніби і вони за процвітання колгоспної господарки горою стояли.

Особливо парторг Орлов. Се він наказав намалювати Данилка, як він літньої пори у бур’янах високих вилежується. Ще й підписали унизу: “Робота – не вовк, у ліс не втече”. Да такого трудівника, як Данилко, на цілий світ треба було пошукать, а не знайдеш.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка