Андрій Кондратюк



Сторінка41/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Взагалі то сей Орлов дуже любив критику, але куди менше любив самокритику. Хоча у промовах привселюдних завжди ставив сі дві сили врівень і поряд, наголошуючи, що “критика и самокритика – движущая сила нашого общества”. Говорив Орлов завжди виключно і виклично російською мовою, хоча сам із походження, казали, і як з’ясувалося потому, був осетин, і справжнє прізвище його – Кібізов.

Із наочної агітації та пропаганди над усе кохався Орлов у “крокодилах” та “колючках”, рідше визнавав “Перця”.

Іще минулого літа, як пас свою корову і поїв у потоці біля нашої хати вісімдесятип’ятилітній Матвій Гонта, то розказував мені, спогадував, як заставили їх на Петра на лузі траву косить. І Орлов із Яковом-художником туди припха­лись. Та й стали вони тії “крокодили” малювать та й ставлять їх у ряд по Хотинській дорозі на пастовнику. А Хведір Блиску­чий і каже Орлову:

– А ти хоч до самого Хотиня свої крокодили виставляй, а все одно й покоса зайвого не прибуде, не прибавиться...

Такий гострий на язик був сей Хведір Блискучий і перед начальством безстрашний.

Що ж до Орлова, то хоч і парторгом був він на фабриці, а за колгоспом нашим по сумісництву закріплений ніби, а сільського життя не знав цілковито, був у цій ділянці сто­процентовий невіглас. І Хведір Блискучий завжди із нього у вічі сміявся, кепкував. І сходило се йому. Не чіпали при­наймні Хведора за те. І дошкульне слово Хведорове поміж люди ішло, та й сплескувало смішинками, веселинками при нагоді.

У перші колгоспні роки багато видів господарських робіт виконувались не механізовано, не технікою, а вручну, як і колись, за давніх добрих часів.

Якось одного разу жінки у Герасимовій клуні прачами кучки льону на току оббивали та насіння дрібне лляне у купу гостру конусоподібну згрібали. Зайшов туди Орлов. Але і Хведір Блискучий нагодився.

Зачерпнув Орлов жменею лляного насіння та й розглядує його на долоні своїй:

– Посмотри, какая мелкая гречиха?!

– Та се ж льон!!! – зайшовся реготом Хведір Блискучий.

– Ах, да, да, долгунец, долгунец... – тут же і спохопивсь Орлов.

Іще не раз Хведір сміявся із Орлова, як він заставляв мужи­ків лозинове гіллля на Майдані вирубувать, підводами возить та у яму вкидать, щоб “ветошний силос” був, щоби запастись ним для худоби. Та як відкопували, одкривали тую яму навесні, то одне лозинове гілля тільки і стирчало чорне мокре, а “ветошний силос” увесь на дно пішов, у землю зануривсь.

Іще була придибенція із тим Орловим і Хведором Бли­скучим. Як наказано було два мішки огірків на колгоспнім городі для парторга навибирать та й завезти. Жінки-городни­ці постаралися нівроку. Усе зелененьких, молоденьких, як на підбір, як їх на картинках малюють, огірочків навибирали. Привіз до фабричного дому Орлового Хведір тії огірочки та і у хату мішка вніс. А Орлов розв’язав, подивився, взяв у руки такого одного огірочка. Та як гримне на Хведора:

– Ето што ты мне, Федор, припёр. Одна зелень. Ты мне созревших огурцов привези...

А Хведір і радий стараться, щоби на нові кпини Орлова виставить. Тут же і назад на підводу скинув тії мішки та й цвьохнув батогом по конях.

І розказав Данилкові нового наказа Орлового. Данилко йме чи не йме тому віри. Але жовкляків не хоче давать. Се ж без насіння огіркового колгосп зостанеться. Й городниці одказалися жовклики вибирать. Тут Хведір Данилка, що плакав мало, із грядки одштовхнув, та й сам навибирав два мішки щонайбільших, як поросята малі, жовкляків, та попер підводою ізнов у село до Орлова.

– Вот это да! Вот это огурцы! Вот маладец! – усе роз­хвалював Хведора Орлов.

А дружина, пані Орлова, що нагодилася тут, тільки очима подивованими у тії жовкляки втупилася од несподіванки.

Іще часто любив Хведір Блискучий отаку примовку Орло­вову повторювать, яку ніби він говорив: “Мужику што. Ему жить харашо. У нево лук – свой, чеснок – свой. А мне – масло купи, сало купи, кур купи, рыбу купи, мёда купи, мясо купи”...

Був сей Орлов великий сталініст і мрійник водночас. Розказували мені якось. Що як однієї нічної зміни на фабриці рідка біла маса у папір гладенький не виливалася. І рвався, шматувався той папір у своїм згортанні на рулон, то на нічну оказію був покликаний і Орлов. І він одразу кваліфікував сю ситуацію, як “происки классового врага”. Ще й погрожував робітникам: “Вы вот здесь ушами хлопаете, а классовый враг не дремлет”.

Перед мужиками ж Орлов не раз, солодко примруживши очі, упивався маниловщиною: “Вот наши передовые во всем мире учёные работают над тем, што скоро будет дожжь по заказу. В каждом колхозе будет установлен рубильник. К примеру, нету долго дожжа, а земля его просит, соскучилась за ним. Взял включил такой рубильник, на голубое небо набежат тучки, солнышко прикроют, и из неба полецца обильный дожжь. Видишь, насытилась земля влагой, дож­жом, выключили рубильник – и тучки разбежались, и сол­нышко сияет, и опять голубые небеса голубеют...”

Мужики безмовно слухали, і тільки Хведір Блискучий не стримувався, вставляв щось своє, і все насторч, супротивне.

Се як у пісенці отій, що її у свої юні годи любив співать наш оден бригадир:


В нашей жизни всякое бывает:

Наступает туча и гроза.

Ветер улетает, буря утихает.

И опять синеют небеса.

І далі:


Хороши весной в саду цветочки,

А ще лучче девушки весной.

____________________________

Выйду на крилечко, ти моя овечка,

За тобой тоскую теперь я.

Се так любив сей бригадир у юні свої годи од бездуму куплети переінакшувать да своє щось у них вставлять.

Коли вийшли рекомендації Хрущова і постанова партії щодо зміцнення колгоспів партійним керівництвом, то Орлов назовсім полишив фабрику, папірню, та й перейшов у колгосп стопроцентовим звільненим парторгом, позаяк він уже мав досвід роботи із селянами, з колгоспниками, знав, якби сказати, сільське господарство, рівно ж, як і не втратив, не розгубив цінного досвіду праці на папірні.

Тепер Орлова возили бричкою по бригадах та полях, Володя Кир’ян возив, і в пору весняних сухих вітрів часто мав тепер Орлов вигляд не то механізатора, не то закіптю­женого подорожанина. Але у своїм пізнанні сільського господарства, у розрізнюванні ріжних там культур він не посунувся ні на йоту вперед, й надалі продовжував плутати льон із гречкою.

Цілорічно, незалежно од спеки і лютих морозів, ходив Орлов в одних і тих же шкуратяних обладунках. Усе шкуратяне, – штани, куртка, або плащ шкуратяний, шкура­тяна кепка на взірець тієї, у якій ми бачили на портретах Кірова тридцятих років й інших полум’яних більшовиків. У такій кепці ще й по сей день стоїть вилитий на Лук’янівці у Київі Косіор.

Сей Орлов, як зараз, стоїть перед моїми очима. Пам’ятаю, був він 1904 року народження. Лице смагляве настільки, що кавказьке походження у нім не приховувалось. І не могло приховуватись навіть за традиційним графським прізвищем великороса. Був Орлов тубік і ядушливий. Він щоранку ходив у сільську амбулаторію, де йому робили масаж, розтирали спину. І то наказував, щоби довго та сильно розтирали, поки спина суцільно не спалахне червонотою, не вкриється червоними плямами.

Дружина Орлова була значно молодшою від нього, свого благовірного, але також уже в літах. Була се висока, також худюща пані, яка тоді уже стригла коси і робила завивку. Внутрішня суть цієї пані була од мого сприймання і усві­домлювання незбагненна.

Якось недавно до моїх рук випадком потрапила незвичайна книжка – телефонний довідник міста Київа початку 50-х років нашого століття. У тій книжці позір мій завважив, виокремив ілюстрацію. Ось жінка до вуха теле­фонну трубку приклала, ніби розмовляє із кимсь по дроті.

Тая ілюстрація і нагадала мені одразу пані Орлову. І завивка така ж. І я довго розглядував картинку і саму книжку, у якій вичитав багато смішних і чудернацьких прізвищ.

Був у Орлових і хлопчик, синок. Такий собі вундеркінд, школярик Вітя. А про дорослого якогось Орлового сина від першої ніби дружини, що у віддаленні, у світі ніби десь перебував, то тільки розмови доходили, долітали до нашого сприймання, що такий є, але у вічі його ніхто ніколи не бачив.

Але десь у другій половині п’ятдесятих років, я тоді уже у Львові вчився, виїхав Орлов із усім своїм сімейством із нашого села. Полишив наш край назовсім. Були чутки, що його перевели головою колгоспу в один із поліських північніших іще районів. Аяк. На голову він уже тягнув, постигнувши секрети сільського господарства, і мав досвід спілкування та ідеологічної роботи із трудівниками полів. Ще й такі чутки долинали, що поїхав він на південь, як того просилася його хвороба.

А потім дійшла, прилинула до нашого краю й отака от історія. Як міф, як бувальщина, або як сама жива реальність.

Котрогось то року, літа чи осени там котроїсь, а хіба це має значення до стосунку речей, уже із свого осідку, із нового місцеперебування поїхав був Орлов до санаторію у полуденні краї, узяв льготну безкоштовну путівку за профілем своєї хвороби, свого захворювання. Як і належиться йому за статусом тубіка і за рангом номенклатурника. І їде собі звичне, як не раз уже лучалось йому в сій іпостасі в полуденні краї мандрувать, стопи свої спрямовувать. Їде, як звичне, ні о чім такім і не здогадуючись. А і кожна людина хіба не так. До останнього свого рокового моменту ні о чім такім і не здогадується. І здогадуватись не може. І в цьому, у незбаг­ненности сій – велика тайна нашого буття, нашого тимча­сового перебування на сій грішній землі.

Чин чином, як і належиться, прибув наш Орлов до того санаторію у полуденнім краї. У кімнату, наперед окреслену, помістили, поселили його, як і заведено у таких випадках. Він он у вагоні їде, а кімната у санаторії в полуденнім краї на нього уже чекає.

Щоправда, була тая кімната не на одну персону, а на дві. Разом із нашим Орловим поселився іще оден номенкла­турник. Здогадуватись треба, що також не нижчого рівня. Чоловік так само високий, але молодший. Щоправда, не сказати, щоби зовсім молодий, але не такий уже і старий. Це у стосунку до кого – то молодий, а у стосунку до кого-то і не дуже молодий. Як писав Гоголь. Або як із іншої уже опери говорив вождь усесвітового пролетаріяту, корифей усіх наук: “Маладец против авец, а против маладца – и сам авца”.

Але що цікаво, що сей відносно молодий чоловік був теж Орлов. І звали його Петро Володимирович. Щоправда, молодий сей Орлов не ніс у своїм лиці жадного кавказького відтінку і нагадування. Усе випромінював у своїм лиці якби графське сяяння і нагадування стопроцентового великороса. Тоді як наш Орлов у своїм смаглявім лиці, а й в акценті ніс виразний кавказький відтінок і нагадування.

І ся обставина відіграла важливу, може, вирішальну, визначальну ролю у подальшім розгортанні цієї драматичної історії.

Наш Орлов Володимир Петрович ні о чім іще не здогаду­вався, і нічого іще такого не допускав у думках своїх, мало чого буває на ниві життьовій, як думки молодшого того номенклатурника Орлова Петра Володимировича уже зрушились із місця, заскакали у розхристанім ритмі, але запрацювали ув однім і тім же напрямку.

Річ у тім, що Орлов Володимир Петрович – се було прізвище, ім’я та по-батькові, “Ф.И.О.”, батька осього моло­дого номенклатурника Петра Володимировича Орлова. І був той Орлов-старший майор Червоної, затим Радянської Армії і воював у тій великій війні із гітлерівцями. І в одному бою із гітлерівцями пропав безвісти, як і зазначалось у повідомленні до родини.

Усе своє свідоме життя, увесь свій вільний від державної служби час присвятив Петро Володимирович пошукові батькової могили або хоча б приблизного місця його захо­ронення. Куди уже він не звертався, куди тільки не писав. Цією розгадкою займалися юні слідопити кількох західних регіонів. Та все намарне, та все безрезультатно.

І от ця несподівана зустріч. Тим більш, тим вразливіш, що оцей однофамілець, батько якби названий при першій зустрічі, при першім знайомстві ще й наголосив підкреслено, відрекомендувавшись “в прошлом, в войну майор”. Що наш Орлов у войну майором був, то про це і в нашій стороні знали, бо парторг теє повсякчас підкреслював та потверджував при нагоді.

Бурю нез’ясовних почуттів внесла, спричинила ся неспо­дівана зустріч в душу Орлова-молодшого. Час од часу вихо­див він із кімнати та усамітнювавася десь у закутку, та фото­картку батькову усе діставав (із батьковою фото­карткою він не розстававсь ніколи) та перед очі ставив, та зіставлював усе. А ні. Зіставлювання тут і не може буть. Подібність виключа­ється. Се зовсім інший тип. Кавказький. І тут думки Орлова-молодшого інше спрямування дістали, в інше русло потекли, як і мають текти у данім випадку думки людини, сформованої радянською дійсністю та перебігом її живої історії.

Здогади різні потекли. А в однім концентрувались. І пішов по короткім часі, щоби моменту не прогавить, сей Орлов-молодший, сей номенклатурник нової генерації Петро Володимирович у відповідні установи. А в які – його тому не вчить. У ті пішов, які скрізь всюдисущі на нашій голубій плянеті. “Вертится, вертится земля”. В органи він пішов.

А під обідню пору Орлов-старший у передчутті якої то смакоти спрямувавсь до дверей, щоби у санаторну їдальню вирушать, як двері самі із вхідної сторони одчинилися. І стало перед ним двоє:

– Гражданин Орлов Владимир Петрович, пройдемьте с нами...

Як узяли його за заднє місце, то наш Орлов і брикатись не став. Одразу у всім зізнався. Розколовсь. Усе і виклав, як воно було і як сталося.

А було воно он як і отако сталося.

Ув одному із запеклих боїв із гітлерівцями у якомусь західному регіоні, але іще на теренах колишнього Союзу старший лейтенант Кібізов у тій неозначеній веремїї після бою в усамітненні неозначенім наступив був ногою на труп одного вояка. Та й думка ураз несподівана у нього зруши­лась, знуртувала із середини єства та й потекла. І нахиливсь Кібізов над прахом свого побратима ратного, і дістав, видобув із його окровавленої зверху кишені документи. Документи не окровавлені були. “Майор Орлов Владимир Петрович”. Кібізов скоренько свої кібізівські документи вийняв із кишені та й поклав їх на землю, що парувала свіжим боєм, наче вронив знічев’я.

Та й подавсь, та й подавсь, та й попер. Коротше, п’ятами накивав із того поля бою. І вдалося йому. І дуже скоро опи­нивсь він на полі смиреннім.

А у глухе пагіркове поселення полетіло повідомлення, що старший лейтенант Кібізов пропав безвісти.

А потому, розказували, що і суд був. Орлов наш, Кібізов уже, ніби слізно розкаювався, про помилування просив. Але помилування йому вроді не дали, а дали вишку, яко зрадни­кові Батьківщини і дезертирові. Вереїмія сяя, звісно, не брала до уваги ріжних там кодексів під тую пору у чиннім законо­давстві. Ще інша версія дійшла була до нашого краю, доко­тилася, що дали Орлову, Кібізову, тілько строк невеличкий, і він жив та здоров добував його, а то і добув уже. А відтак ще й третя чутка змінила тії дві версії. Що то не із нашим Орловим тая притичина, придибенція сталася, прилучилася, а із якимсь чужим, зовсім іншим Орловим, а наш Орлов ніби своєю природньою смертю помер, на білій постелі спочив. А то й іще інша напівчутка у повітрі носилась, бриніла, ніби наш Орлов ще і тепер живий, та у родиннім колі серед унуків свої дні добуває, та битви спогадує, ратні і трудові звитяги. “Бойцы вспоминают минувшие дни...”

А як би воно там і не було, чим би воно і не завершилося, але всяк і могло бути. Бо згодьтеся, що не тільки у романних сюжетах, а й на ниві житьовій отакі перипетії можливі, не виключені принаймні.

Мені під час середньоазіатських мандрів он яку історію розповідали. І то була ніби правда, жива реальність.

Із одного поля бою втекло, рятувалося, дезертирувало двоє. По ратних подвигах своїх знали вони один одного і в лице, і на ім’я, і на прізвище.

І сталося так, що по перебігу десятиліть позустрілися вони ув одному узбецькому місті. Взагалі Середня Азія – се колись був благодатний край для усілякових дизертирів. Один з них під ту пору, по перебігу десятиліть тобто, Чекін (у ратних подвигах він же Нестеров був), дослуживсь уже до секретаря обкому партії по ідеології. Чекін – тоді се було дуже повнозвучне прізвище. Хоч і не Чекістов уже самий, але щось у нім теє угадувалось, і фонетичним звучанням своїм уже виключало, принаймні віддаляло усіляку підозру, якби така і мала у просторі десь закрастися. Другий же Попов (у ратних подвигах своїх Розенберг) був редактором обласної газети у тім самім місці. Як позустрілися випадком вони уперше там, то серця у обох в п’яти мимоволі перекочували. Дражлива, скажемо прямо (“Ты скажи, не тая...”), ситуація витворилась. І обоє, незалежно один від одного, у подальшім перебігу свого життя уже спокою не мали. Це ж треба було і виду не подать. А по роду своєї діяльности вони, бувало, по кілька разів на день зустрічалися. Попов був підлеглий Чекінові. І за правом та обов’язком своєї зверхности не раз чихвостив Попова за недостатнє висвітлення у газеті тієї, а чи тієї теми. Хоча у ратних подвигах усе було навпаки. Розенберг був уже капітан, а Нестеров – тільки молодший лейтенант. І, зрозуміло, як се давнє нагадування у нових умовах вражало Розенбергове честолюбство.

Аж то одного разу після чергової постанови ЦК КПРС про недостатнє висвітлення теми комуністичного виховання трудящих у пресі був викликав до себе секретар обкому редактора Попова. І відбувалась їхня тая розмова у кабінеті сам на сам. Це коли високі керівники держав зустрічаються, або високі політичні діячі, то пишуть, що після обіду відбулася їхня зустріч сам на сам, один на один.

Се була зустріч іншого виробничого рівня. Але все ж. Як став чихвостить Чекін Попова за недостатнє висвітлення у газеті теми комуністичного виховання трудящих, як став чихвостить. А Попов тоді напідпитку в обком прийшов. Таке за ним водилося, частенько траплялося.

Слухав, слухав Попов тії докірливі нотації, а в якійсь павзі Чекінового нотування і не стримався. Та й випалив:

– Так што, товарищ Нестеров, говоришь, што газета недостаточно освещает вопросы коммунистического воспи­тания трудящихся...

Тут же і умовк Чекін, якби в рот води набрав.

Се був добрий урок для нього. Бо які б категоричні і грізні постанови ЦК КПРС потому не виходили про пресу, а ніколи жодним словом більше Чекін на зачіпав Попова за недо­статнє висвітлення у газеті тієї якоїсь, а чи тієї теми. Можна було подумать, що у тій газеті кожна тема висвітлю­ється завжди достатньо.
Але що стосується до Орлова, то усіх тих версій Данил­кові, на жаль, не довелось почуть. Він відійшов, пішов із цього невпорядкованого світу набагато раніше за свого кривдника. Помер він, Данилко, улітку 1954 року, а перед тим трошки раніше умерла і баба Ганна. Повмирали старі, можна сказати, голодною смертю. Так, так, саме голодною майже смертю у буквальному розумінні слова.

І спричинилася до того їхня невістка Явдоха Волохата. Вона і тепер живе, і в неї чорне піднебіння.

Намислила вона через багато літ спільного домашнього життя відділитись від старих. Намисливши своє чорне діло, Явдоха Волохата потаємно вдалася до підступних хитрощів. Вона іще до дільби геть начисто обікрала Данилка, обдерла, як липку. Повиносила з дому до ближчих і дальніх сусідів-хуторян усе, що можна було винести, на пересхоронок, ніби своє, щоби потому, по дільбі і повернуть його цілковито собі. Збіжжя яке було, муку, крупи які були, манаття яке, струмент – а геть усе чисто по людях порозносила. На наш тік у клуню однієї ночі наносила чималеньку купу картоплі. Та й стала Матері нашої проситься, щоби перележала вона тут трохи, а потім відтак забере. Тока, мовляв, картопля тая не пере­лежить. Мати наші уже і згодні були. Але Батько тії хитрощі наперед розгадали. Та й сказали Явдосі категорично, щоби тую картоплю із току вона негайно прибрала, забрала. А куди хоче. “Як я Данилкові в очі після того дивитимусь!”, – гнівно говорили Батько наші, і той момент запам’ятавсь, відбивсь у моїй пам’яти.

Коли ж заколесила Явдоха відділятись, то там і ділить уже не було чого. Се якби посольства заграничні, чи фльоту Чорноморську ось тепер заходились ділить старшини високі наші, коли вона уже цілковито повністю іще раніш до другої держави перейшла. А майно-се річ така. Хто перш ухопив що, то й того воно уже без дільби. Тут норов беручкий усе вирішує – се фактор вирішальний.

Як стали ділить, то старі Данилкові а без нічого зоста­лися. Тут уже не про скибочку білої булочки ішлося, а й жменьки крупів не було, не позосталося, щоби крупнику зварить.

Від того чи не від того, але скоро потому і повмирали старі Данилкові. Вони ще й не такі старі були. Було життя Данилкового усього шіздесят і вісім років. Приблизно стільки ж – і бабі Ганні. Рік сюди, рік туди – різниця невелика. А які гарні сорочечки вона мені із шматочків різнокольорової матерії шила у раннім дитинстві моїм.

Відтоді життя Данилкової садиби пішло навскіс, не­ухильно у напрямку руйнації. Не сказати б, що ураз до під­валини поруй­нованою вона стала. Се процес тривалий і затяжний. Стара уже, обшарпана, десятки разів ділена-переділена, без жадного кущика побіля (а колись який пишний садок процвітав), Данилкова хата стоїть і зараз. Але що з того. Із Данилковою смертю припинилося із його садиби на нашу сторону оте благісне, високо поетичне випроміню­вання. Культ місця існує. Але не ті люди на нім перебувають, і заряд зовсім інакший. То був позитив, а се негатив хіба лине із самого ранку із завжди сварливим голосом Явдохи Волохатої та її неупокореним устремлінням ізробити якусь шкоду та учинити зло.

Від середини 50-х років упродовж цілого десятиліття довкола Данилкової хати розбуювали гострі пристрасті, вини­­кали затяжні непогамовні чвари і тривалі довгі нез’ясовно затяжні суди да пересуди. Судилися за все. За хати, кімнати, за вікна і двері, за підвалини. Кому яка краща дісталася.

Весна, літо та осінь – то іще куди не йшло, а оно зима біла заступала, настане, так і біжать Данилкові до містечка на суди у поранковій рипучій іскристій тій білости. Як інеєм дерева дивно зацвітають.

З дому вибігають порізно, осібне, бо не в миру, а в сварах уже тривалий час перебували. На суді тільки і зустрічаються лице в лице. Та одне до одного приглядуються, якби давно бачились.

Явдоха Волохата із Галєною, невістка із донькою рідною Данилковою судилася. Явдоха Волохата із Віриною Марією, унукою Данилковою судилася. Дядина із небогою судилася. Ізнов Галєна із Марією Віриною судилася. Тітка із небогою судилася. Марії Віриній присудили тілько хатинку маленьку, що у ній і стати нігде було, не те щоби піч та грубу поставить.

Від судів тих та пересудів численних хата Данилкова не збільшувалась, не прибувала та не оновлювалась, але щораз по-іншому хіба переплановувалась в утробі своїй, а зовні оброс­тала вона недобрими духами та ік землі все нижче при­падала, осідала.

Усі хуторяни старші ближчі наші були кликані на ті суди, яко свідки. І в пам’яти багатьох надовго відбились перебіги тих судів у деталях, у подробицях, що цікаві своїми спосте­рженнями до стосунку, що таке в нас суд та судді, прокура­тори та адукати.

Це сусід Іван, уже паралізованім бувши, улітку 1983 року розказував мені дещо із тих судів, переповідав мені свої живі спостереження.

Річ о Марії Віриній ішлася. Галєна із нею судилася. Тітка із небогою судилася. Виступає адукат од Галєни. Та й каже: “Граждане судьи! Все присутствующие граждане! Посмотрите вот на эту девушку, – ще й рукою на Марію Вірину той адукат укаже, ще й лице своє у покивові поверне. – Красавица, а не девушка! Кровь с молоком! А теперь подумайте, граждане, сколько же єто труда нужно было вложить, штобы такую девушку взрастить да воспитать. И это все сделала, рук не жалея и рук на покладая, её родная тетушка Гелена. Не было бы тетушки Гелены, да разве увидели бы мы перед собой вот эту красавицу! Подумайте, граждане судьи!..”

Се він, той адукат, так єлеєм Галєну маже.

Затим, відтак і адукат од Марії Віриної виступав:

“Гражданє судьи! И вообще все граждане присут­ствующие! Посмотрите вот на эту девушку, – і сей у бік Марії Віриної усією увагою закличною своєю ув ораторськім, цицеронськім мистецтві своїм нахиливсь. – Красавица, а не девушка. Кровь с молоком! Мало што красавица, а труже­ница ишшо, к тому же великая. Сиротушка горемычная. И не к кому приклониться ей теперь. Какой же это огромный доход, какую же пользу большую можно иметь от такой девушки в хозяйстве. И она годами работала, спину гнула на тетушку свою Гелену”.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка