Андрій Кондратюк



Сторінка42/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Сей уже отак єлеєм Марію Вірину маже.

Той супротив шерсти мазав, а сей за шерстею уже маже.

А хто кому що дасть. І на чиєму візку їдеш, того і пісеньку співаєш, пієш.

А обидва й про одне наче говорили. “От, собаки, як уміють говорить, – кволенько усміхнувся старий паралізо­ваний Іван, через десятиліття спогадуючи тую давню уже історію. – Та заміри їхні нам не невідомі”.

Кому-кому, а сирітці Марії Віриній то і справді найтяжче доводилось. Її і дядина Явдоха Волохата не раз обкрадала, і цигани раз були до останньої хустинки, до копієчки останньої вивудили, ману на неї якусь напустили. Марія довірилась тим циганам власну долю проглядувать. Дуже вже кортіло їй у власну долю зазирнуть.

Єдиний прихисток то у Матері нашої Марія і знаходила. Не раз і переночувала коло Матері. Мати наші і додому їй завжди чогось дадуть, і розраду вносили у її душу, розвію­вали, щоби не побивалася вона так сильно у горі своїм сирітськім. Самі Мати наші сиротою рано зосталися, то ціну сирітському горю скласти уміли.

Не витримала тих великих знущань од роду Марія, усередині 60-х років завербувалася та й виїхала на Донбас. А там і дружину вірну, пару собі скоро знайшла. Та й назавжди кинула якір у донецькім тім краю, вкоренилася. І ніби на гаразд пішло її життя, принаймні, як у всіх людей.

І не захотіла вона більше у свій рідний край навідуватись, потикаться. Один тільки раз і приїхала була із чоловіком, щоби хатину свою переписать. І все ж таки на дядину Явдоху Волохату переписала. На тітку Галєну не схотіла. Бо дуже уже їй від тих судів тітка Галєна впеклася. Як сама Марія у тім зізнавалась Матері нашій. А ще приїхала вона і Матір нашу побачить, бо Мати уже паралізовані були, хоча і одійшли трохи. Мова повернулась і ходили слабенько. Марія вітання своє зі світу до Матері привезла. А Мати наші свою руку із побажаннями зичливими своїми усіма на неї поклали.

А більше відтоді Марія на нашім хуторі і не з’являлася. Але, згодьтеся, що буває таке, находить на серце люцьке затятість. Що коли хтось кревно зобидить людину у своїм ріднім краї, і виїде вона у світи, і поведеться їй там якось інакше, то протестує душа її, щоби ізнов коли у рідний край навідуватися. Глибока туга у її єстві потає.

Сі душевні стани відомі мені із власного досвіду. А і Йосифа Бродського коли уже у перебудовні часи запитали були його, чи не хотів би він до Лєнінграду навідаться, на запрошення Спілки, може, то відповів на те поет коротко афористично: “К месту прежней любви не возвращаются”.

А й ровесник наш оден, також хуторянин, Коля Шинка­рового Митра, він із підліткового віку свиней пас у колгоспі, і всі насміхи колючі у нього влучали гострими вістрями своїми, що свинопас. Як підріс, то і виїхав Коля сей із хутора нашого. Тільки його на хуторі і бачили. На Одещині десь отаборивсь. Комусь то із наших краян у тих степових полуденних місцях лучалося одного разу бувать. І позустрів він там Колю Шинкарового. А нормально живе, як і усі люди. І одружений також. І дітки пішли. Тільки ж як про домівку, про рідний край зайшла мова, то сказав сей Коля виклично категорично: “А очі мої більше рідної сторони не бачитимуть”.

Що то єсть у тих порухах, у зрухах душі люцької а такеє, до чого ми би мали наперед, завчасу прислухатися та й своєю поведінкою до тієї точки кипіння не доводить.

Я се й із своєї душі, із власного досвіду висновую, як по Батьковій смерти ота веремія довкола родинної хати поміж родом, поміж братами і сестрами, братовими спалахнула, да й не розсіюється, не згасає дотепер, а іще, схоже, нуртливіш із сердець закипає.

Се дуже дражливі питання. Питання рідного краю, отчого дому і отчого спадку.

Лекше тому, хто не відсторонений. Той іще вибору не знає. А хто у хвилю відсторонення втрапив, то перед ним уже постає, стоїть питання вибору.

Великий та пишний сад діда Данилка, що колись так яскраво процвітав, щороку неухильно приходив, поринав у запустіння, з трудом виходив із зими, щовесни втрачаючи щось із своїх цінних та незамінних дерев. Так само послідовно неухильно виламувалися, проламувалися штахети. Спершу крізь проламини, крізь дірки пролазили коти, а потім і собаки пролазить стали. Відтак пішла і худоба. А про двоногого свого побратима ми і не говоримо уже. Для сього шпарки не потрібні. Він вдереться, куди тільки йому заманеться. Сей не знає ні вікон, ні дверей, і замки для нього не існують.

Десь на початку 70-х років узяла Галєна до себе в прийми однорукого й одноокого Павла Гачка. Був він інвалідом війни, хоч і однорукий, а скрізь доступ мав, і ріжні продукти діставав та на хутір привозив. Галєні тільки пильнувать треба було, щоби Павла віддалеки виглядить, назустріч вийти, та через Річку самій поклажу уже перенести і його перевести. Був він якби завгоспом у хазяйстві. І що казати, життя Галєнине все одно влекшилось. А що любив Павло Гачок чарку, то і веселіш стало на Данилковім хуторі.

1975 року смерч корчування садків пронісся над нашими хуторами. Бульдозерами потужними корчували тії наші садки. Із самого обкому суворий наказ нащот тієї акції зійшов, спущений був. По усіх хуторах садки повикорчовувать.

Що за місиво витворилась у Данилковім садку, то того ані словами не передать, ані пером описать. У музиці хіба тільки і висловить. Якби “Садова соната” яка із’явилась.

Де колись яблуні, груші, сливи, вишні, яких уже більше не буде у нашім краї, не проростуть такі рідкісні й незамінні сорти, вкоренилися були, там одні лиш вирвиська зяяли. Одним виглядом своїм печать великої розрухи несучи, а про розбуювання глибоких людських пристрастей свідкуючи.

На штири роки дров було. Було чим палить. Аби різав хто да рубав. А Павло Гачок усе походжав поміж тими вирвиськами та своїм писклявим голоском нагадував кожному, хто позустрінеться чи навинеться випадком:

– Данилко садив. Данилко садив. А я палю ось, я палю...

Й у тих словах звучала якась зухвала виключність, яка кожним і сприймалася. Але ніхто не наважувався о тім сказать.

Се як одного разу брати першого Галєниного чоловіка були привезли машиною “в дупель” п’яненького Павла та й скинули його посеред двору, що якби лантуха скинули. То й шварготіти іще став Павло:

– А я ваш брат. Я брата вашого заміняю...

На що серця їхні прорвалися, не стримались. І сказали вони в пасії сердець своїх:

– А пішов но ти ік такої матері. Бачиш ти його, брат найшовся. Пішов но ти ік такої матері. Брат найшовсь...

Так зобидило се їх за брата рідного свого. За пам’ять про нього.

Був Павло Гачок старший від Галєни на років п’ят­надцять. Дожив до поважної старости. До дітей своїх потому ходив, це котрі діти від першої дружини його були, на цілі тижні і місяці зникав із хутора. А відтак і знову об’являвсь, ходив по хуторі, спотикавсь.

Як тільки угледить його Галєна віддалеки на стежці пагірковій по тривалій відлуці, то й розрегочеться наче безпричинно, реготом зайдеться на увесь хутір:

– Оно уже маршал мій іде...

Це до того вона говорила так, що Павло Гачок увесь час любив повторювать:

– Я – фронтовик, я – фронтовик...

Як правило, із далеких, а чи й ближніх своїх доріг повер­тавсь, ішов на хутір сей Павло п’яненький. І не раз робив один крок уперед, а два кроки назад, Так міцно засвоїв уже він основи марксизму-лєнінізму. Що втрачав земне тяжіння.

Коли ж питали його, і я інколи виходив із таким запи­танням навстріч:

– А де були?

То відповідав, відказував а завжди однаке:

– Та... дітей глядів...

І це упродовж років так. Що можна було подумать, ніби тії діти не ростуть або родяться безперестанку. Що їх усе глядіти треба. Й на зорі свого життя уже мають до стосунку із горілкою. Та тільки те й роблять, що споюють Павла Гачка.

А якось наш Микита і поспитавсь був його жартома:

– Десь тії діти і не ростуть, хоч ви і гледите їх. Та маленькі усе горілку женуть да вам дають...

Сі слова діткнулися Павлової свідомости. Він підняв голову повище супротив сонця. Одне око примружене. У сонячнім світлі по лицю розбіглися густі зморшки і бриніли довгою лукавою посмішкою. Розтулені вуста одпочивали у благіснім заспокоюванні. А із рота сонце осявало, висвіт­лювало єдиного зуба.

Отак і відбилась у моїм сприйманні, у моїй свідомости та й стоїть перед зором тая картинка, портрет, ніби якась виразна і значна непроминальна мить у безкінечнім потоці безкінечно змінюваних миттєвостей буття.

Під старість найтяжче було Гачкові перейти кладку. Він став недобачать. Одне єдине око із віком втрачало свою колишню ясність. Він налапував кладку ногами, а все одно не раз падав у воду. Одного разу упав навіть із високої кладки та й угруз у річковий мул. Хоча і не забивсь. Тоді його витягу­вали вірьовками. Й відтоді у його свідомости укоренивсь панічний страх перед кладкою. Він уже трусивсь цілим своїм вайлуватим єством, як тільки до кладки наближавсь.

Але так вже улаштований сей дивний і неповторний світ, що все у нім має межі, – межі часу і межі простору.

Із плином літ підувпадать став на силах Павло Гачок. А відбувалося уже після Чорнобиля. Усі чорнобильські ясні дні соняшні Павло усе на сонці та в ходьбі перебував, – із хутора у село, а із села на хутір.

Однієї сухої теплої осени, люди картоплі копали, поробилися у Павла на шиї, на потилиці рани, виразки червоні. Занедужав Павло. Пішов у село. Та й зліг. На хутір більше не приходив. У дочки зимував. Лежав цілу зиму та страждав тяжко, скутий у нерухомости недугою. “Скутий скелями громад”.

А як сніги скресли, розтанули і потекли водами, укотре уже потверджуючи великий і одвічний закон фізики про незнищенність матерії, як весна настала і на процвітання природи заповідалося, то і попросивсь Павло, щоби узяли підводу. Та й винесли щоби його разом з постіллю та поклали на воза, та й повезли на хутір наш із місциною попрощаться. Бо тільки тепер збагнув Павло Гачок, тільки тепер дійшло у довгім зимовім вилежуванні до серця і розуміння Павлового згасаючого, що такої прекрасної місцини він не бачив, не зустрічав за усе своє довге життя, і такої прекрасної місцини й нема на увесь широкий білий світ, як наш хутір.

Тут же покликали хурнеля Івана Сивого, поклали на помости Павла та й повезли його, як і заповідав він. І цілий день обвозили його хутором. І на яке місце Павло указував, там і зупинялися, піднімали його та й садовили в подушках, попід рукою тримали. А він одним оком усе оглядав та із місциною прощавсь. І Наталію цілу, де лісок веселий зелений випромінював духмяні пахощі живиці й ізвідки у найкращі, може, свої літа Павло однією рукою сухостій зрубував та до Данилкової хати до Галєни волочив, – обвозили.

А доокруги сонце молоде благовісне із небес благодать Божу випромінювало та розносило. Й прозорість незвичайна у дооколі виткана була. А земля парувала тонко і запамо­рочливо, посилаючи у піднебесний простір тонкі прозорі передчуття проростання і цвіту.

Через тиждень Павла Гачка і поховали.

Церкву тоді іще не відбудували, то лежав Павло однорукий і одноокий, як Канарей, посеред невеличкої цвинтарної каплички. Довкола люди стояли, священик заупокійну правив і казень казав. Крізь загратоване вікно пробивсь соняшний промінь, уступив у капличку, тихо поклавсь на жовто воскове незрушне Павлове лице та й освітив на нім а найменшу згаслу уже до життя рисочку.

Який не був сей Павло Гачок, – а все одно якби якась незамінна даність і Данилкового двору і нашого хутора був. Якби тимчасове випромінювання веселощів і розрядки уніс він своєю присутністю у загалом похмурий настрій неухильно послідовного згасання і докорінної розрухи нашого хутора.

Без Павла Гачка Данилкова садиба, а й хутір увесь іще більше спохмурніли в однотоннім життєвім ритмі своїм. Із відходом Павла Гачка хутір стратив якусь свою, нехай і випадком вписану у нього, барву. До того й інші спонуки спричинилися. Нові часи – й нові актори. Се як – нове життя нового прагне слова.

Хоча Данилкова хата стоїть і досі. І не пусткою. Але щораз стає обшарпанішою вітрами та іншими стихіями, підупадає та хилиться од часу. І живуть у ній дві господині. Явдоха Волохата, Данилкова невістка, і Галєна, дочка Данилкова. Це вже дуже старі люди. Але дві господарки іще тримають порізно. Одна від одної ніби незалежні. А все одно скуті одними кайданами. Й сваряться поміж собою люто, скажено, як коли. Із прокльонами та матюканням. Не говорять потому одна до одної цілими місяцями. А потому миряться. Одна млинців напече, та й і їдять разом, сало в мисочці польській зеленій вимочуючи, й думи тяжкі обсідають їхні голови, одну від одної незалежно, у спільнім трапезуванні тім. Аж поки ізнову не посваряться. Се уже як даність, як незамінна у бутті розрядка.

А за садком колишнім на сіножатці на пишній густо зеленій траві, яку не хоче їсти худоба ось уже тридцять літ, відтоді як Річку перекопали, – пасуться кози. Кози усе їдять, і така пишна на вигляд густо зелена трава – се для них дивна розкіш, про яку і не мріяли їхні давні пращури у східно полуденних бідних на ростинність краях. Се справді несказанно дивна розкіш. А й дивність якась нез’ясовно незбагненна завжди кладеться на душу, коли завважуєш і спостерігаєш у нашім низиннім краї під опівнічними низькими небесами сі дивні й давні біблійні істоти. Як вони супокійно і філософічно реагують на кожен твій крок, на кожну твою з’яву у просторі.

Побіля старих і дітваки вилежуються та граються, як коли. Четверо однотонно сірих козенят. Два цапки і дві кізочки. “Два півники, два півники горох молотили. Дві кізоньки, дві кізоньки до млина носили. Цап меле, цап меле, коза засипає, а маленьке козенятко на скрипочці грає”. Так і біжить із пам’яти дитинне, як тільки подивишся.

Інколи, як пораюсь я на городі, а кози з козенятами дивляться через Річку, через потік на мене, то я починаю їх у меканні передражнювать. Вони загострюють свою увагу у проглядуванні і відгукуються. Певно, все увижається їм, що десь поряд у невидимости присутні іще їхні соплемінники. Або чудно їм так від того, що і таке двоноге створіння, як людина, а здатністю мекання володіє. Або й розгадка для них очевидна і зрозуміла, що передражнюєш їх. Бо як довго продовжую я імітувать мекання, то не реагують уже.

Але се також нез’ясовна якась дивність випромінюється, кладеться на твоє серце, коли, перетнувши потока, ідеш по якійсь причині до Данилкових, а вони лежать у траві густо зеленій пишній над стежкою. Та й поглядами своїми спо­кійними пильними проводять тебе. І старі, і дітваки одно­стайне. Се така незбагненна мить подивування, що лине із глибини віків та й єднає твою душу із тим далеким біблійним простором.

Не раз таке бувало, на мене находило, настрій і відчуття такі являлися, як до Данилкових за якоюсь потрібкою ішов.

А взагалі то, за моїм проглядуванням, Данилкова садиба уже не має аніяких перспектив. Перспектива тут не прогля­дується. Як і хутори наші перспективи полишені, не мають, не проглядується вона в них. На посміх усесвітовий вистав­лені, на наругу й поруйнацію позоставлені. Окремі уцілілі оселі. І тільки.

Бо ніхто із молодих із села чи зі світа широкого на хутір не повернеться. За козячим молоком, за поросятком і яйцями та за гусьми то вони іще приїдуть. А назовсім – ні. Птахи полишають гнізда. І се не лелеки. Сі птахи до позоставлених своїх гнізд ніколи не повертаються. Се, як пить дать, і се ясно, як Божий день.

Але коли би і трапилося, сталося таке неймовірне диво, щоби повернувся хто, то такому нічого тут уже не світило б, як кажуть блатні. Бо над хутором нашим, над його просторами у замірах злих уже збираються, виснуть чорні грози. Й того не відвернуть. Як багато чого із того, що сталося, не можна було відвернуть і в минулому.

І хоча давно із Данилкового пагорба на наш закуток не лине у тремкім випромінюванні благісна поетична імла, позначена присутністю у нашім краї Данилкового феномену, а все ж у яких то миттєвостях, у сутінках надвечір’я чи посеред суцільно соняшного дня, що увесь світ ось зостановився і стигне, із піднебесного простору линуло, розпросторювалося Данилкове нагадування. І я не раз у такі моменти почуттями і усвідомлюваннями своїми ловив ті посилання із булого, із звершеного уже. І не раз ставав перед очевидністю неспокут­ного обов’язку зафіксувать усе те, хоча би у можливім своїм осяганні. Щоби минуле не щезало зовсім. А хоч би зрідка входило у перерваний ланцюжок часу своїм нагадуванням.


* * *

Хутір, який повстав, простягався по той бік Річки, нази­вався Заріччям. Так само як наш хутір називався Надріччям, у якім осібно виокремлювавсь наш незрівнянний і пишний щодо краси Закуток.



Але усе це було чисто умовне, відносне. Навіть і без теорії відносности Ейнштейна. А якщо за елементарною логікою слідувати. Бо ж, ставши на якімсь узвишковім місці за Річкою
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка