Андрій Кондратюк



Сторінка5/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

– А що того життя зосталося. Шістнадцять рочків тілько і зосталося – стільки відміряно нам. Що ж то є – зовсім маленько того життя зосталося. От стільки його, того життя, і зосталося...

І двома пальцями вказівними рук обох у повітрі, у безмежжі світовому, мізерненьку відстань окреслила, – стільки його і зосталося. Так проникливо доконано сказала і відміряла так, що заперечень жадних ні в мене, ні в Люсі не знайшлося, слів не знайшлося, мови про це і більш не було. А Блискуча проникливо переконливо доконано так, вже далеч вересневу зором своїм прозираючи, наостанку сказала:

– Шістнадцять рочків всього і зосталося...

Іде час, плине, час рікою пливе. І от висять надо мною ті слова, із пам’яті не вивітрюються, але за різних обставин біжать. Коли популярне на часі свідомости торкається – забезпечити до 2000-го року кожну родину окремою квартирою чи й будинком навіть, чи інші якісь прожекти і прогнозування благ, або коли уперше на календар із позначенням “2001” наткнувся, і ще й ще, із часом більше усе – так і зринають у пам’яті Блискучої слова. І лік часу відміряного уже й сам починаєш, звикаєшся отак вести: чотирнадцять, тринадцять, одинадцять, десять іще зосталося.

Ушвидчений плин часу завважуючи, незворотну течію його спостерігаючи, не раз буває у свідомости і зупиняєшся, щоб огледітися. І подумки відзначаєш, що вік наш двадцятий до кінця іде, прошкує, завершується, можна сказать, уже завершений настільки, що із висоти звершення цього можна і назад оглянутися. І коли робиш те, чиниш коли, оглядуєшся тобто, – о, леле, що ж і бачиш? – усвідомлюєш що?! Це ж су­цільна дитяча витівка, гра дитяча зла із наслідками іще злішими. Цікаво, що у гру ту втягнуті були і люди дорослі, старі й старіючі, статечні, чиї постаті у сяєві сонячнім із відстані так благородно сіяють. І от тоді слова Блискучої ізнов линуть: “ Шістнадцять рочків всього і зосталося...” А сам до себе, уголос інколи навіть, переповторюєш, лік новий ведучи: “Десять...”

Реальність подій інших можливих (до уможливлюваної реальности уявної їх пам’ять колись наша торкалася, здогад наш уявний торкавсь у віддаленні, не те, щоб накликав, сказати, але, якось, звідкісь, із всеосяжжя свідомости воно саме линуло) до нас у сні часом видіннями накочується. Однієї ночі весняної у Батьковій хаті під березами, що я їх і посадив колись, одну року 1954-го і 1955-го року – другу, на хуторі тихім снилося мені, видиво з’явилося, що наче реальність це. Ніби війна атомна почалась і кінець світу наблизивсь, настав. І от я той кінець бачу, спостерігаю, і жахи оповили мене суцільною безвихіддю. Світ став суцільно чорним, удалині десь гори чорні, і неба вже нема, а ближче – долина усе чорна. А сіножаткою чорною, що між нашою і Івановою та Мар’їною хатою пролягла, видолинком на чорному коні сам чорний увесь їхав дядько наш двоюрідний із Батькового роду Левко. Отой самий, що “чоловічку, людинко добра” усе казав. Отой самий, що безпартійним бувши, усе життя у начальниках, або як Мар’я казала, у придурках провертівся – головою сільради був, бригадиром був, завгоспом, заготівельником... Отой самий, що при кожній стрічі нашій і питався мене: “Чуй-но, Гандрушка, щось спитать тебе хочу. От ти по світу їздиш, дещо бачиш, дещо чуєш, дещо знаєш. А от скажи мені, правда, що безпартійний більшовик вартніший, ніж більшовик партійний. Я таке кожному кажу, але дехто ще сперечається... Вартніший, вартніший, Гандрушка, правду тобі кажу...”

І посміхався кутиками вуст сміхом, якому означення іще нема.

З полегшеним віддихом повертався я до реальности, прокинувшись, очам своїм вірячи і не вірячи, що це все-таки сон був, а не дійсність іще уже. А от коли Чорнобиль стався, дні такі на хуторі ясні стояли, весняно ясні. Зиму у простуді на Великій Житомирській на задушливім горищі про­лежавши, я духу на волі мріяв набратися. Мене зело радувало. Травиця радувала. Я по згір’ю Річки ходив, квіточки мати-й-мачухи збирав. А вони, осліплюючи очі, цвіли сонячно, золотом цвіли. І цвіт той понад буденність світ підоймав, празниковість і вічність лиш виокремлював. Я цвіт той золотий у каструлі срібній окропом заливав, щоб відстоїться коли, пити від застуди затяжної. Я ні о чім іще не здога­дувався. Хіба як і те стало булим, і спогадуєш тепер про нього, заднім числом буле прозираючи, відзначаєш тепер, що якимсь хвостиком хвиля розгойдана події свідомости твоєї у мить ту вже торкнулася, зачепила вже. По розімлілости настрою внутрішнього, де турбота про здоров’я власне на збайдужіння загальне натикалася. Стан такий невизначений був.

А це вже потім із бридженням одвертався од золото-жовтих сонячних квіточок мати-й-мачухи, а на дні каструлі срібної плями незмивні залишились, – і теж гидливо одвертавсь я: “Не інак як радіяція від квіточок жовто-золотих?” Дивно так, незвично потім так мені ставало, робилося, щоб рослин квітучих а бояться. Щоб лісу а боятися – це іще потім. Яка різка зміна, переміна понять. Яка деструкція у системі естетичних відносин до дійсности. Те, що віками, тисячоліттями було золото-жовтосяйним об’єктом краси – ураз переінакшилось, і огиду внутрішню має викликати, хоча вигляду свого і не змінило. Революція яка, переворот який незнаний, нечуваний ув естетиці!

Багато іще, безліч подій застають, застигають нас ізненацька, інші ж ймовірністю у просторі всеосяжнім носяться, можливою реальністю наближуваною, віддалюваною інколи нашої свідомости торкаючись, світ психічного життя нашого невидимо зачіпаючи, імпульси невидимі прозорі до нашого мозку засилаючи. У цій от сфері і обертається усе те, що ми його у вислів “передчуття подій” втискуємо.
* * *

Але не з тих, отут описаних, була подія, яка на мене чекала.

І про те, що сталося, я десять років, відколи Батько померли, знав, очікував, що статись воно може, не мусить проте неодмінно, що, може, і омине ця чаша Батькову хату, може, відстрочиться момент фатальний отой, а там для ситуації і якийсь інший рішенець заясніє.

І в це я вірив і сподівався також, що, може, змилости­вляться люди, милосердя виявлять до мене, до Батька, до Батькової пам’яти уже, вірніш, до самої хати, її осібно виокремленого місця (першою вона поставилась, якби останньою серед тринадцяти у закутку залишилась). Як сказати, може, віра ота моя не зовсім упевнена рідка і стриму­вала до певного часу супротивну похіть до поруйнації. Віра рідка, бо навіть коли після короткого відлучення повертався я додому, то просочувалися крізь неї, віру оцю, такі тремтячі, скачучі сумнівання: “От прийду до хати, а вікна уже і повибивані, а двері проломлені, а мулярка розвернута?” Але ближче підходив, в обійми обійстя душа моя уже потрапляла, і зір завважував, що окрім шкоди локальної в садку і на городі, окрім жердин повиламуваних – у хаті самій усе наче на місці було. І душа моя з-під напруги вивільнювалася, пружина стиснута розслаблювалася, а віра моя густішала. І серце моє ушвидчено билось від несподіванки радісної і якої. Ангел Охоронитель. А потім не дивина хіба – ось поруйнація могла статись, а не сталася. І я радо, аж з тремтінням рук відчиняв навісні замки на дверях клуні і дверях хліва, де лиш перегородки, загорожі по закутках посновані, де сідало під стелею, під горищем, під вишками високо – усе із слідами посліду пташиного і гною поприсохлого міцно затверді­ваючого щороку далі, де стіни місцями по кутках рогами коров’ячими покрученими у старости, а ріжечками молодо крізь завихрення шерсти пуп’янками у надію проростаючими биців ярих хвацько пообчухрувані, пообшмулювані до помітного потоншення попелом білим, жовтим де, трухом пойнялись.



Усе лиш те нагадувало про веселу пору буття живности тут, про щасливий умиротворений відпочинок на гноєві свіжому вологому, що пахощами незрівнянними ніздрі лоскоче і свідомість п’янить, корови зітхаючої від благости коли-не-коли, де а поряд у загорожі кутовій бицьо юний від неусвідомленої безпечности під близькою опікою матерньою ніжками задніми, а ніжками передніми біля ратичок білими вигицував яро, а мати те оком великим у сутінках хліва блискучим поблажливо зі старости своєї завважувала, і нутрощі її солодко мліли від картини і моменту клясично ідилічних, а на сідалі, півень, натужно шиєю випинаючись, співав, горло дер. Усе те в минуле кануло, у небуття пішло. І тільки проміння соняшне, що крізь усе далі більшаючі шпарки поміж стінинами трухлявіючими жовтою благістю порожнину хліва освітлювало, на знаки буття тут прекрасного булого вказувало. І так добре, легко так ставало мені щораз, по поверненню тут постояти, подивуватись, завважуючи, відчуваючи душею осягаюче, як ті знаки імпульсами, хвилями існування повноцінного сутність твою пронизують, на шлях повноти й удосконалення її наста­новляють. Це одним краєм, одним освітленням ті знаки життя ізниклого так тебе зачіпають. А краєм другим, освітленням іншим вони у простір усесвітовий випро­мінюються, линуть у високість безперервно, а й активніш, як коли, як у моменті оцім, наприклад, крізь шпарки поміж трухлявіючими щодалі стінинами благісним золото-жовтим сонцем освітленими. Линуть у високість усесвіту і там проростають, вистоюються смислами у свідомости всезагальній, у незнищенности загусаючій. А ти стоїш посеред хліва, радістю, що фатального очікуваного можливого і не сталося, позначений, і усе те й свідомістю своєю старіючою завважуєш, акцентуєш.

Відтак ключа довгого залізного в умовленім пам’яттю місці біля стовпчика біло колись протесаного у соломі давній протухлій рудій вицвілій рукою своєю безпомильно завжди майже знаходиш. Береш у руку того ключа і зором своїм відзначаєш, що іржа по металові, по залізу плями пороз­кидувала буро-червоні у темряві соломи давньої вицвілої. Але ключ зостався незмінним у твою відсутність. І поки двора зеленого, стежку зарослу переходиш, то у думку з простору іде, лине, і думаєш ти ось о чім. Як добре заставать по розлуці короткій чи довгій знайомі речі незмінними. Між моментом розлучення і ось зустріччю час у просторі проліг, коли події он які звершувалися, коли рух уперед відбувався, коли буття світу і твоє власне здійснювалося, звершувалося. Але зустріч після розлуки із речами давно знайомими завжди зворушлива нехай і в сферах окраїнних свідомости нашої, і, буває, й інші думки іще наганяє. Тобі здається, ти змінився і постарів, інакшим став, а річ от незмінною зосталася. А речі тій, може, навпаки здається, може, і з нею у часі переміни відбуваються, може, неухильно в русі і її буття звершується, і тільки спостережливість твоя груба оцього не завважує – вже ловиш себе на думці. А коли ключ довгий у дірку у стовпі, у вушакові придвернім пішов, і засув, зором не бачений іще, але уявно знайомо видимий праворуч поповз, укінці об скобу клац­нувши раптово, то ти про коваля уже думаєш, що ключ оцей і змайстрував, – а чи живий іще, може (ай де там! – коли ж бо те було, за Батька, а мо’ й дальніш, за діда іще). А двері, прочиняючись несміло, рипають, і зір твій уже вихоплює ластівчине гніздо, міцно змуроване, давно посивіле на балькові у сінях. У хаті вже, де усе так і є, так і зустрічає тебе, яким ти його і залишив – і столи на місці, і ослін, і люстро велике на стіні, яке охоче, з радістю од несподіванки тебе тобі показує, і лава, і стіл дубовий, Іваном-сусідом 1940 року змайстрований (Мати наші йому тоді в льодовій ополонці цілу зиму плаття прали, бо його жінка Мар’я цілу зиму недужою перебувала, щоб ти за цим столом на лаві сидів, і думки твої щоб тут на папір улягалися). Вони і возлежали востаннє і день, і ніч на лаві побіля місця стола, і Мати, і Батько твої, такі прекрасні з лиця, що зболене від болю важкого у супокої вічнім втихомирилося. А тепер от молоді вони дивляться на тебе вічним сумлінням із карточок у рамках саморобних високо зі стіни. Й ікони по кутках, у кутку, куди ти головою спав на тапчані при Матері, уже як паралізовані вони були – ікона святого Миколая-угодника початку нашого віку, але є ще ікони й давніші, кінця й не зовсім віку минулого – 1876 року аж. Й іще карточки по стінах у рамках саморобних, блідо червоно фарбованих колись, вицвілих тепер, одна поз одною припасовані щільно, а декотрі і зсунулися одна на одну, прогалини зсірілого від часу паперу витворивши. Тут дивляться на тебе із глибини пережитого, збутого уже лиця чоловічі, жіночі, дитячі. Брат старший молодий красивий у військовій формі з ременем через плече, яким він був по войні одразу на службі у Польщі. Уже жовто-бурі плями на карточку, на ноги братові, на чоботи бризнули, до лиця іще не добралися. Пам’ятаю, колись тут Батькова карточка була. Батько молоді прекрасні (аж не вірилось, що такими вони і могли буть) також у військовій формі царського солдата в Бугульмі. І теж жовто-бурі плями бризнули, невеликі спершу, на ноги, на чоботи Батькові, розростались відтак по карточці цілій, лиця сягнули, знівелювали, обезличили його, – і тоді сестра ту карточку з рамки вийняла, братову вставила на місце те.

Ось і ти малий босий несмілий сидиш у мундирі, у штанях полотняних тканих рябих, вільховими котиками чорними, що сам їх і назбирав був, пофарбованих. А поруч Мати і сестра у сорочках, у камізельках вишиваних, у строях національних. А на другій табуретці дівчинка мала стоїть, трохи мало і менша за мене. Небога, дочка найстаршого брата перворідного нашого. Дивно, і я ще малий, а вже дядько їй. У кісках стрічки, лєнти – вони червоними були. Уперед нахилилася і пильненько зазирає. Це вона пташечку, соловейка визирає, що має вилетіти, випурхнути із того місця, як казав їй фотомайстер, зйомщик. Я пам’ятаю той момент і через сорок п’ять літ.

Стоїш посеред хати, озираєшся по стінах, по кутках, роззираєшся, а з вікон світло лине, ллється, знаки віджилого, відбутого отут перед зором твоїм, перед свідомістю вихоплюючи. І в усьому, що тут уціліло, а в лицях молодих найзначніш такий відбиток діючий вражально зостався надій і мрій, сподівань і замірів незвершених, але світлих, так в усьому тому на будучність ясну, на елегію родинну, на гуртовість, на долю і щастя вирватись заповідалося. А не звершилось, не відбулось, не прожилось. І лиш побутом важким усе те обернулося, утратами одними проросло. А по часі от лиш дух затишку хатнього родинного булого війнув, щастям невимовним мене оповиваючи. Тут ось осідок Батьків і Материн був, тут лиш життя їхнє многотрудне минало і звершилося. І от знаки минулого прекрасного, пережитого важко, уламки нехай, перед тобою іще вочевидь – і так зворушує це при кожній зустрічі щомісяця і навесні щороку після тривалішої зимової розлуки. Тоді хуторяни, а й в селі люди, котрі мене на початку квітня зустрічають, то кажуть: “О, уже і Гандрій з вирію повернувся. Як птах перлітний”. Так собі невтрально, якщо і не із насміхом віддаленим байдужо, у суть, смисл і ритм життя мого недоладно невдалого глибше не вникаючи. А й до радості моєї осібно своєрідної, унікальної не прилучаючись. Бо хіба то не щастя несказанне поспіль десятки разів протягом десяти літ після Батькової смерти відзначати, святкувати, що і очікуване підсвідомо фатальне “ось нарешті і станеться” не сталось. І знову зустріч, іще й іще. І коли значимість моменту зо стін у тебе перейде, минуле до твоєї сьогоднішньої сут­ности наблизить, розчуленим зворушенням єство випов­нивши, то у двір виходиш від надміру чуттєвости. Тебе кортить уже обійстя оглянути, емоційністю своєю у дооко­лишній світ вписатися. Ти оглядаєш хату і клуню ізбоку. А потім стежкою на город ідеш, а стежка та на город співає. Тут зір твій завважує усвідомленням осідаючим, що за тиждень у твою відсутність бур’яни буйно вгору пішли і життєутвердженням над городиною культурною уже вивищуються. І по розорах також. І зір твій уже перестрибує. По пасовиську зеленому побіг, за Болітце ось навпроти зачепився. Трава тут іще шовкова дрібна, якої уже ніде доокіл і нема. Первісно збереглася, уціліла у закутку цім. Як і звивини Річки тут старої, хоч води унизу нема, а звивини одні западаючі зосталися. Не перекопали навпроти хати, як меліорацію двадцять п’ять літ тому робили – Батько умовили.

Побіг зір по той бік Річки, по луках, по згірках, по ровах. Небосхил і небо синє низьке. Ліс синій наблизивсь і повищав за Даниловою хатою, свою цілеспрямованість у будучність, у проростання безупинне виказуючи.

Такі низькі пейзажі, а така щедра зелень. Душа твоя на простір вийшла, із геологічними структурами Краю зливається. Зактивізована свідомість завважує ояснено, який і благодатний цей Закуток, зором чи слідами Творця, прихильністю Його позначений. Низьке синє небо опівнічне і щедра зелень. Яке усе тут миле, імпонуюче душі твоїй, бо звідти і проклюнулася вона. І згадуєш, як сказали були тобі, рукопис, художність твою малу несмілу прочитавши: “Ви, може, і не читали Джойса, та я про схожість завважену думаю”. Але чомусь не до історії душі й доросління хлопчика думка моя повернулася. Через п’ятнадцять літ потому у букіністичний магазин я випадком зайшов і купив там невеличку зелену книжечку Джойса. Розгорнув її, і на випадковій сторінці прочитав про зелень збитого пасовиська, і душа моя до ірландської низинности наблизилась, і таку спорідненість зі світом у моменті цім я відчув, і Закуток, Край мій рідний, загублений і зневажений, раптом на усесвітовий обшир вийшов, і у єдности зріднився. І згадав тут я слова благодійника мого.

І о тім думка, мисль інколи при стрічах цих частих зво­руш­ливих з отчим обійстям лине. Але найчастіш і переважно – життя Батька, Матері, життя, тривання родинного осідку спогадом хвилями навертається. І те, що многотрудно ними пережите, знаки свідкування того ув очах твоїх докором сумління повстають, незіпхнуто світяться, і давні, пульсуючі колись конфлікти, чвари, непорозуміння у світлі цім маліють, дріб’язковіють, згасають, а те, що незбуте, незвершене що, непрожите, а мрією на будучність ясну, на щастя омріяне заповідалося, те у жовтій високости дня висить, до світової свідомости прилучається, а в душі твоїй болем непозбутним розлягається. І єдине виправдання, спокуту єдину і бачиш хіба у тому, щоб зусиллями власними, працею осідок сей у світі і затримати, від зниклости порятувати допоки, момент зниклости відстрочити. До пори, до часу.


* * *

Я пам’ятаю Богданові слова: “Зима лягає переважно десь так між тринадцятим і вісімнадцятим листопадом”. Це якщо винятків не буває. Я ті слова щороку тепер згадую, коли ця пора настає, і перевіряю й свою спостережливість. Вони нагадують, наповнюють моє єство настроєм очікування перемін.

Й і та зима, вірніш, прихід її винятку не становила, не являла. Посеред котрогось із означених днів сидів я на Київському горищі за столом письмовим старим, але безвідмовним, що за сім карбованців у комісійному магазині на Львівській площі його купив, і згори зором своїм верхи міста видивлявся. У густій вітром напнутій пізньоосінній сірості поетичній у полі зору мого задніпрвські далі ліворуч опинилися, і вигин дороги на Печерськ, будинки сірі добротні і колони змалілі, міцність, несхитність влади потверджуючі, й знамена державности на вітрі розмаювані, і вже ближче над лівим оком теж будинок сірий з колонами, власть потверджуюча споруда 30-х років (на початку років сімде­сятих я частенько заходив у цей будинок, де в комсомольській високій установі, по висхідній службовій лінії ідучи, працю­вали, трудились мої однокурсники, а вахтером у цій установі сидів син репресованого у 30-х роках спершу видатного радянського і партійного діяча, ім’я сина і батька того часто згадували, причому і в такім контексті, що ніби син оцей, у бідности перебуваючи, може піти у Президію Верховної Ради, попросити, що він і робить частенько, щоб йому виписали, яко немаєтному, п’ять карбованців – і йому виписують); а іще унизу цього високопрестижного сірого будинку була хороша (порівняно) і дешева (також порівняно) з іншими масовими точками громадського харчування їдальня, і буваючи там, можна було і пообідати вигідно з огляду на немаєтність, а сторожуючі міліціянти на дверях цієї акції твоєї, як і непричетности, сторонности твоєї до їдальні відомчої не завважували, і заходів щодо тебе не вживали.

Тут думка не хоче поминути однієї історії, що із сином видатного діяча пов’язана. Цю історію у тім домі й поза ним часто тоді згадували мої однокурсники. І я не наважуюсь через неї переступити.

Отаке про цього огрядного чоловіка розповідали: як батькові його пам’ятник відкривали, то перший секретар, ідеально лисий, а з лиця червоний кремезняк сказав був по закінченню виступу свого й урочистостей всезагальних:

– А з рідні тут є хтось?

Сказав тоном таким, що лице і слова його не знати, куди і звернені були – до маси щільної довкола, а чи в простір сірий відлунюючий.

– Є! – відказали. – І привели до керівника того огрядного чоловіка із поглядом не то наляканим, не то невтрально відсутнім. – Ось він! Син!

– Пенсію яку маєш? – запитав керівник.

– Шістдесят, – відказав син видатного діяча.

– Мало... – глибокодумно мовив керівник, що аж підлеглі його слово оце його завважили.

Невдовзі керівник у Москву переїхав, де його й на пенсію скоро спровадили, яко штрафника, ім’я та особа його відтак у швидкоплиннім часі розчинилася, як і щезла з поля зору його ідеальна лисина, щоб через двадцять літ майже ізнову на видноколі перед нашими поглядами засвітитися, заманячіти. Виступав той старець уже у клюбі, і я за три рублі ходив туди подивиться і послухать. І дізналися ми, що кремезняк з лицем колись палаючим червоним живий іще, побачили, що ретельно піклується він за здоров’я своє, щоранку зарядку роблячи, що столярує він, і у справах цих майстерности досяг, що навіть у Кіжі їздить, подорожує. Й іще про дещо дізналися ми. А от – чи надбавили отоді пенсію синові видатного діяча – вислизнуло поза межі нашого пізнання, у сірій просторовости зависло гачкувато.

Ще зір твій охоплював, у полі захвату його вирізнялися й інші будівлі, синій купол Планетарію, костьол колишній, наприклад, схожий на куполи середньоазіатських культових споруд, дахи червоні давні, й давні, повоєнні десь, принаймні не сучасні іще, електропроводи, кріпленням своїм і давність ту виказуючи, і ворони суцільно чорні, що привидами, вісниками і якими у задумі осмисленій сиділи чи всідалися, перелітаючи, на проводах, на дротах, на дахах червоних і коминах, димарях (що про призначення їхнє колишнє і теперішнє думка іде). Але от смислова увага моя чомусь сконцентрувалась праворуч під кутом униз, оком правим, на споруді блідо-сірій великій архітектурно безформній, як кошара. Вона мою думку повела, але і замкнула її. У цім будинку містилися служби і пожежна, протипожежна тобто, і міліція, і суди народні, а мо’ й іще установи які окреслення, спрямування отакого. Цікаво, – так думка мене повела, – що і до революції, за царя у домі цім теж установи отакого спрямування розміщалися. Як поліційний се дім і був замислений. Цікаво – отут думка моя замкнулася – революції, війни, перевороти, індустріалізації, колективізації відбувалися, звершувалися, а місце оцих установ неторканим зосталося, хіба що добудовувалося вгору і по боках десь трошки, а й саме призначення установ отих хіба змінилося. Цікаво?

І саме у моменті оцім, коли думка моя отако ішла, рухалася, зір увагою відзначив окремі лапаті сніжинки білі у сірости пізньоосінній, як вони летіли несміло і потайки спочатку. А відтак сміливішали усе, хоробрости набиралися, докупи сходились вони, густішали, білим світ затуляючи, насамперед сірість оту пізньоосінню і знівелювавши, і не тілько перед зором твоїм у просторі осяжнім, а й у часі перетинку зробивши. Отут на видноколі сніги уже білі, а осінь, осінь уже за далиною, і в думці, і в пам’яті, на споді пам’яті уже вона. І тут я згадав Богданові слова, за столом на горищі високого престижного будинку, вимуруваного 1903 року для залізничних службовців, розказували, у самому центрі Київа, у місті Володимира, і сам центр, скільки його у вікно вміщалося, споглядаючи. Чи і не благодать яка! А ще згадав я у моменті тім слова Микитині, старшого брата, як він був сказав пізньої осени 1971 року, коли до мене приїздив, стояв над вікном цим і на верхи Київа дивився: “От як тут стоїш, і дивишся, то й не здається, що се Київ, а коли про Київ на хуторі згадують або в газеті прочитаєш де, то велике й недосяжне щось уявляється”.


Отак і почалася та зима у межах звичайного. Але спершу тільки. Під новий рік, десь 25 грудня, вдарили міцні морози – 25 0С. І нижче. Такі морози жахами хіба із дитинства у спогадах навертаються, ідуть. І в дорослих зимах, траплялося, бували, але рідко котрого року.

Напередодні Різдва я і простудився. Завважив і коли. Опівночі, о третій годині, як звичне, уже прокидаєшся від ушвидченого биття серця, від болю вже у серці, від задухи, від пароти неймовірної, від відчуття не раз у сні, що ось і задихаєшся, і погибаєш ось, і задихнешся. Тоді зіскакуєш з-під радіяторної батареї, усвідомивши, що іще живий, похапливо ліву половину вікна відчиняєш і хапаєш ротом те повітря цілюще морозяве, розумом знаючи, що чинити так і не можна, а чиниш. Так і оцього разу було. Більше того. Свіжість морозява сонливість опівнічну не проганяє, а розпросторює іще наче. При відчиненім вікні, про нього забуваючи, падаєш на постіль, у барліг свій жаданий. Холод протягом у боці відчуваєш, акцентуєш, але сон опереможнює і це. Та й реальність яка. Заложником нерозв’язаних обставин став ти. І розберись візьми піди – звідки і чекать біди: від задухи, а чи від холоду. Від батареї, що на горищі у мене під боком нагрівалася напругою високою, вогнем палала. Із батареї сморід, запах онучі перегріло-пареної сильний ішов. Він із випарами стелі пооббиваної в дірках ребристих тинькованих звогчілої плямами жовтими, де ще оштука­турення не впало, і ребра не світилися (вогкість, вода часто сюди крізь бляшану протрухлявілу й поздирану місцями вицвілу покрівлю снігом і дощем проникала), змішувався у запах своєрідний, через багатовимірність якому одного виразного означення і не знайти, але усі означення приблизні правильні будуть.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка