Андрій Кондратюк



Сторінка6/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Цікаво, що як на сьомому поверсі шестиповерхового будинку батареї нагрівалися сильно, так на перших поверхах навпаки, – слабо, можна сказать, ніяк не нагрівалися, холодні були. І позаяк на перших поверхах в комуналках густо сім’ї великі із дітьми малими жили, то в час холодів від них так густо і скарги в опалювальні інстанції, а й в інші різні сипалися. І позаяк там, в інстанціях тих, нічого іншого придумати не могли, як додати напруги, що вони й робили. І машинерія та, розміщена праворуч від мене угорі, на горищі уже справжньому, не обітованому людським феноменом, двигтіла, зумкотіла в унісон тому, як батарея моя нагрівалася напругою високою, плавилася, і ребристі чорні пасма, смуги від неї по стіні білій повзли. Моментами здавалося, що і машинерія, і батарея напруги такої теплової не витримають, і зірвуться одночасно, лопнуть, вибухнуть.

З поколюванням у боці прокинувся. Думав: грип. Три дні й за хлібом не виходив, пригадуючи приписи лікарів й афішки санітарні, на воді одній сидів. Щоб грипу уже не застудити. Не минулося. У грудях зчавило, але навальніш іще горло. Забило дух. Така це марудна хвороба, коли перехоплює дух, і ти не можеш вільно ним владарювати, тобто не відчувати його. Як мара причеплива – знать про себе щохвилини дає.



Четвертого дня униз зійшов, хліба й до хліба, що треба, узяв, лікарів викликав. Лікарка у пальті ідеально, дистиль­овано чорнім невдовзі й прийшла. Вислухала мене, бридливо спітнілість мою завважила. Бронхіт глибокий знайшла, сказала, чай з малиною пити – через три тижні минеться.

Через три тижні не минулося, що я і не робив. Варив картоплю в лушпинні і випарами від неї дихав, сипав соду в чайник, кип’ятив, і також випари ті вдихав, молоко з маслом кип’ятив, зілля різні із аптеки навпроти будинку нашого напарював. Єдиного, чого не робив, – чаю з малини не пив. Малини не було. І лікаря більше не викликав, знаючи напевне майже, що запалення легенів у мене, здається, поки що нема, а з простудою у зимовий пік грипу мене не покладуть у лікарню – рекомендації ж лікарів для мене наперед відомі, угадувані. Що ще був, правда, зробив. Одного вечора на Володимирську гірку вийшов погуляти, якби ні в чім не бувало, – рішення таке найшло, що ось візьму я простуду напролом, і вона втече, а організм мій, як корабель носом, уперед переможцем і вийде. А дзуськи! Зчавило після тої прогулянки іще міцніш, і я виходив, і то через кілька днів лише, на хвилин п’ятнадцять за провізією виключно. І так вилежувався днями, тижнями, у стан цей хворобливо-застуджений занурюючись, потаючи, звикаючи до нього, до цієї часткової лишень дієздатности. Світ відтак звужувався, замикався у однотонности, у безмовности, ніхто до мене не заходив, і я за щастя вже сприйняв би дзвінок, якби подзвонив хто. Але ніхто не дзвонив. Тільки радіо, репродуктор іще слухав я безперервно майже, і не виключаючи його, та й до змісту передач уже збайдужілий, музика змінювалася членороздільною мовою. Уранці ще дививсь у вікно на холодні верхи старих сірих будівель поетичного центра, а на табло нового Будинку профспілок червоні показання календаря (число, місяць і день) мигтіли, змінювалися зіскоками показуванням температури – 25, 27, 29 0С. Рідко коли – 16-17 0С. А до завершення вже і лютий наближався, прямував. Дні мої замикалися. У знесиленні єством усім відчутим тугість думки загусаючої визріває. Але і якісь унаслідок проростаючі, звільняючі імпульси за собою кличе, веде, якимись дивновідкриттєвими смислами, побудженнями творчими моменти декотрі прояснитися, засіяти готові. Схоже чимсь це до того, як у дитинстві навесні рано у вітрі легкім своє знесилення від зимування довгого так опереможено відчуваєш, але затим такі дивні зорові й звукові образи сутність твою проймали, така дивна легка поетична імла із безмежжя простору і часу линула. Так і тут подібне щось за знесиллям від простуди вчувалося у моментах декотрих, коли лежиш і білу стелю видивлятись стомлюєшся. Щось від художньої свідомости і в стисненні граничнім приховувалося. Хіба розбивалося геть, коли на кухню спільну виходив і там стикався віч-на-віч із Кларою Максимівною. Іще здалеку зачувши моє покашлювання, дихання моє важке внутрішнє бронхіальне, вона і сама злегка відкашлювалася, рівночасно і знак подаючи, що на кухні вона є, присутня, або до того іще, для певности переконливішої, ложкою об каструлю чи миску дзенькала. А коли ми вже віч-на-віч із нею стикалися, то Клара Максимівна оберталася завчасу підготовлено, очікувально наче напроти мене, шкельця окулярів повнилися блиском великих, раптово побільшених сірих очей. До старечо зморшкуватих вуст її збігалася лукавинками усмішка, яка розряджувалася бадьорими словами:

– Що, усе кашляєм?!

Ці слова відрубно обривали розпростертість мою настрою зі світом задля підтримки вступати. А поетичні струни, що із стиснення хворобою пробивалися, тут уже у моменті цім і завмирали. Знесиленість накочувалася хвилями усепроникаючими.

А то ще на кухні в коридорі довгім червонотою підлоги густо позначенім, просякнутім заставав я інколи кварти­рантку Кларину останню, або вона мене, траплялося, на кухні заставала, коли ізнадвору (частіш) входила, а чи з кімнати виходила. Це була дівчина молода іще, не те щоб огрядна, але полишена як для свого віку означенішої грації, можна сказати, лантух. Я спостерігав, за спостереженнями моїми, де в родині дівчина красуня є, або кілька, то і таке інколи уродиться, як доказовий антипод, як протилежність природи.

На спільній кухні ся квартирантка, схоже було, з’являлася з єдиною завжди метою – напитися води з-під крана. Поминаючи мене боком, можна сказать, задом, лице й голову свою відвертаючи у протилежний бік, до стіни, як я біля газової плити стояв, дівчина проходила мовчки, відкручувала затим сяючого білою емаллю крана, нахилялася униз і глибоко в рот захоплювала одночасно і бадьорий струмок, і відросток крана, та й пила собі, жлуктила, аж в нутрощах, в утробі її голосно булькотіло. У ці моменти дрож проносилася над моєю простудою, що ось я вже два місяці неперевареної води до рота не підношу, а вона холодну з-під крана п’є. Утамувавши спрагу, дівчина підводилася, закручувала крана, й у звичний спосіб проходила повз мене, віддаляючись.

А я стояв отетерілий, знічений, не по собі було мені й невідь від чого. Художність, що була прокльовувалася віддалено ізсередини, в моментах отаких тут же і в’янула, щезала, вивітрювалася, як і не була наближена вона до мене і як не був ніколи прилучений до неї я. Оголеним, обкраденим, порожнім ставав я у моментах оцих. І лиш відчуття знесилення беззахисного у єстві моїм домінувало. Як поліняка нечуттєва, ставав я. І зносити, перебувати стани отакі – це далебі важче, аніж владнувати із розхристаними поривами одухотворення.

Істотно, що Клара Максимівна усі перебіги нюансів ситуацій отаких завважувала у серці своїм, схоже, радо, зловтішно, можна сказать, як факт звершений вдало за­мисленої акції, і при зустрічі кожній словом, жестом, інтонаціями, полегшеним старечим віддихом подавала опереможнено мені о тім доконано вбивчий знак, тор­жествуюче відмічаючи при тім, що і я все оте завважую, і що не безболісне воно мені.

І став уникать я стріч на спільній кухні, тобто не з’являться там без потреби аж надто нагальної, а й потребу усіляку нагальну углиб часу відкладаючи. І хоч не нахиляло мене до будь-якого і читання, спонук таких внутрішніх не було, і сам себе до цього не силував, усе лежав горілиць, стелю білу видивляючись, радіопередачі усі вислуховуючи, а завважив якось посеред дня сірого поміж стінами у кімнаті зупиненого, що ніби стисненість у середині моїй розлягається, розходиться з грудей, виходить, вірніш, з грудей, що звільняюсь я від неї. Лекшає наче мені, настільки лекшає, що учепитися зболеній присоромленій зневаженій свідомости уже є за віщо. Це як утопаючий за кільце рятівне, нехай і хистке, хапається, ухопиться, таку полегкість відчуває, завважує. І плин думки тут же міняється, спрямування нове ув активности дістаючи.

Аж то котрогось ранку я прокинувся пізніше звичного – у кімнаті поранкова березнева сірість вистоювалася, розпо­годжувалася вже білою видністю. Серце передчуттями, що ось статись має щось, повне було, надію несло, випромі­нювало, розповсюджувало, як і буває після рівного тривалого сну і як давно вже порівняно не бувало зо мною.

Полежавши горілиць трохи, видивившись щораз біліючу стелю, вірніш, латку стелі білої, бо латок брудно-жовтих, із патьоками на ній, уже більше було, я відзначив, що думка моя убік активности, убік настрою життєствердного зіскок зробила, – і я піднявся, устав, до вікна пройшов. Ліворуч глянув – де густий грізно лякаюче в морозі червоний окраєць неба сонце віщував, червоноту свою сьогодні збавив, зблідла вона, у довжину й високість по небу поширившись. Праворуч глянув – зір мій на табло на маківці Будинку профспілок на червоне число – 9 0С спотикнувся, зачепився за неї. Передчуття і думка відзначили одночасно: морози пішли на спад. Пом’якшали. Полегкість очікування, весняного онов­лення грядущого по тілу розляглася.

Радіо, репродуктора увімкнувши, знову влігся я. У барліг свій убогий. І поки улягався я, радіо мовчало, павза саме тривала. По павзі вірші читали, й музика (вальс) Свиридова до кінофільму лунала, і я заворожено в настрій осяйний увіходив. Й заново дивне для слуху мого нагорталося. Дивністю, що й у настроях здорових останніми роками рідко навідувалася, єство моє повнилося. І в музиці, і в словах, одне до одного приставлених, не лише мелодійність і гармонію, не лише ритми слух уловлював, а й усю глибину і прозорість просторовости, насамперед вистояної осінньої чомусь, зір уявно призирав.

А то вже потому якось скоро вірші Шевченка передавали, і пісні на його поезії. І тоді думки ішли про буття пророка у часі, про тілесне життя пророка, якого Господь посилає нещасному народові, але народ той слів пророка слухатись не хоче, удає, що невіглас він, щоб слова ці розуміти. Але то неправда, бо слова ті он які прості: “Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю... “ І серце моє билося ушвидчено, ставав я розчуленим, а очі зволожували сльози. О тій миті думав я, о грядуще того народу думав. А що коли Господь спогадає народові тому переступ за непослух слів пророка Його, то чи кров мучеників, правдолюбців, народом тим зроджених, сповільнено чи живцем закатованих, кров та чи змиє, переважить переступ, щоб іще на будучність яснішу сподіватись можна було.

Душа надією осяяна ставала. І простуда, що безвихіддю нутрощі зчавлювала, відтоді на пом’якшення, на послаблення пішла, розсмоктуватись почала, – співпало так, одужання непомітно для самого себе у мені вже вистоялось, а чи спонукувальний, рушійний імпульс у моменті тім був.

Але незаперечним було й інше – якісь вищі упевнюючі смисли діткнення, прилучення до художнього, осягання художнього ще були заложені в тім моменті. Але не раз і раніше, й потому просторовість прозираючи, стишені осінні барви видивляючись, я завважував у думках собі, що вища, ніким іще не зафіксована художність доокола от у світі розлита. І це та художність, яку не висловили не прожиті у творчості особистости. Вони або відійшли дітьми іще малими, янголенятами у вічність, як Ганно* от малий, або хоч і жили, то відсторонені від світу силоміць були. І подумав був якось одного разу, що якби я мав можливість щось сказати Нобелівському комітетові, то запропонував би я хоч однією премією відзначити і ось таку невреальну художність, відповідним чином і підставу сформулювавши. Адже її дія на людські душі відчутна.

І от як думки мої у такому напрямку рухалися, то й вирів­нювалися вони одночасно, струмінь замкнености, акценту­вання на простуді, на хворощах мимоволі сам по собі щезав, пересихав, можна сказать, у душі розпогоджувалося, а серце уже зволожував інший струмінь, життєутвердження і бадьоріння струмінь, він покликом до активної дії повсяк­денної у єстві моїм проростав.

Уже через кілька днів я заходився наводити порядок у кімнаті: нагрівав воду у відрі й каструлях великих на спільній кухні, а в кладовці особистого користування, крізь горішні шпарки якої небо просвічувалося, прав брудні свої речі й усякі інші, що цього потребували, а коли випране висихало на шнурках у цій же кладовці, прасував у кімнаті на столі перед вікном, зіжмакання вирівнюючи. І від споглядання процесу отого ставало на душі моїй радо, а небо крізь вікно ясністю на очі мої налягало і в просторовість серце кликало. Але стан цей душевний, тремкі настрої оті міг відчути і зрозуміть мене міг тільки той, кому після зимово-задушливого хатнього запертя по причині хвороби судилось нарешті дочекатись весни.

А в природі й справді розвеснювалося несподівано ушвидчено, розпогоджувалося прозоро, як це і буває завжди після затяжної холодної зими, а й засніженої до того ж іще. По радіо і в газетах пророкували розлогі повені, у кварталах місяця визначаючи строки їх наставання. О тім думав я щодня, коли крізь вікно зір мій табло решітчате на Будинкові профспілок вихоплював і червоно вистрибуючі, мигаючі числа -5 0С, -3 0С, -1 0С. Тільки укінці березня вистрибнуло +2 0С, і серце моє закалатало ушвидчено, єство моє усе наскрізь очікуванню назустріч розпростираючи.

Я став збиратись в дорогу.

Їхав автобусом. Я і тоді, у листопадовій пізньоосінній сірости із хутора у місто автобусом повертався. І от тепер, біля автобусного вікна у русі сидячи, я згадував той осінній давній, що за далиною вже, рух.

Десь через годину аж, може, автобус вирвався, вихопився із гнітюче стримуючих лещат міста і радо вихопився на простір у русі невтримнім. І душа моя із стиснення зимового на простір, тріпочучи, вихопилася, злилася, можна сказать, із простором у леті тім. І так первісно радісно відчувать було, свідомістю завважувать, що полишив от ти у часі, у моменті цім традиційно звичний людський осідок, нема вже у тебе осідку, душа і плоть твоя, єство усе і сутність твоя із рухом усесвітовим воєдино злилися, невід’ємною, невіддільною і нероздільною часткою світобудови стали. Ти частка й свідомости всесвітової уже у нестримнім русі своїм уперед. Ти на висоті уже. І як первісно радісно відчувать оте, зворушливо як! Із висоти благовісної зір твій одухотворений далечини зустрічні прозирає, розсовує їх, поетичні знаки землі завважує одухотворено.

Дерева чорні придорожні і вдалині дерева надією просвічуються, і десь туди у простір, у просторовість і моя надія немолода уже лине. І мрія он чиясь за горизонт у марево синє весняне летить. Зір мій не встигає швидкозмінювані пейзажі схоплювать, а свідомість лиш виокремлене у значущости своїй завважує, і думка уже старіюча поетичними обрисами його тішиться, спокійно в зачудуванні розпростираючись. І я у високости до піднебесся, до блакиті вивищуюсь, і дух мій у просторі понад землею і водами ширяє.

То тільки у місті здавалось, що весна уже уповні розпо­годжена, і води у свої береги утекли, вгомонившись, а тут на просторі по полях чорних води іще блищать озерцями і клаптями де-де, а й струмками, стрічечка блискуча, дже­рельцями рух первісно весняний виказують, де-де іще й сніги біліють; ріки доверху у берегах своїх виклично повні, а котрі розілляті, і в береги свої іще не ввійшли.

Мій нюх, стінами, шклом автобуса замкнений, не так запахи весняні ловить, як око, як зір мій крізь прозорість шкляну барви весни завважує, одвічний рух, поклик до життя, життєодухотвореність, сказати б, у кожнім обрисі відмічає – і дух від того потривожено тішиться. Віддалені до обрію, змалілі клаптики синього лісу, вони завжди, за всякої пори душу хвилюють, серце звеселяють чи й смуток, щем будять, кладуть, а тепер, спрямовані у проростання, – аж надто. І дерева чорні із галуззям густо чорним, у придорожних смугах котрі, а й ті, що біля хат сільських, а й біля хат поодиноких серед поля, якби по хуторах, з вінцем романтичним. Ось так: серед поля широкого і осідок людський! Восени тут я автобусом їхав і думав: “Дерева чорні білого ждуть”. А тепер ось їду і думаю: “Дерева чорні зеленого ждуть”.

Зір мій на будинки у зоні широкій передміській побіля шляху трактового націлюється. Мало сказати добротні, двоповерхові декотрі із них, а й оздоблення своє осібне вирізнюване мають кожний. І цегла червона, не для масової забудови, не кожний дістане, і бляха цинкова, і дах кантовий різаний, і брами залізні з викрутасами. Як Німеччина тобі, як Тюрінгія. Думка моя фіксує: отаких будівель щороку понад дорогою більшає числом. Цікаво, чи то забудовники самі, фантазією й розворотливістю, хитрістю мо’ своєю матеріали оті дефіцитні дістають, а чи їм власті допомагають узаконено: “Ось прийдіть, розпишіться – і нате вам”. Бо дорогою, шляхом трактовим начальство високе, особи важні свої, а й чужі, гості високопоставлені й туристи рядові, інтуристи себто, – що не як наш люд рядовий, вагу мають – це для них треба показати: “Ось подивіться, будинки і в нас які є – цеглою червоною червонять, бляхою цинковою білою очі засліплюють. Не Німеччина чом, не Тюрінгія хіба?”

А поміж тими спорудами на краю села, поселення десь до озерця притулилося – вода на городи пішла, на двір уступила, до порога заміряється – і ветха хатка притаїлася, зіщулилася собі. Покрівля – з одного боку солома перевесельцями протрухлими світиться, реберця лат позначивши виказувати, з другого – толя чорна по краях пообривана, і вітер обривками розмаює. Віконця малі колишні старі замурзані. Плачуть. Двері старі зелено колись мальовані, віцвілі тепер, стіни брудні, з осени, з весни минулої, а мо’ й із передніш іще не білені. Бабуся у дворі ветха у куфайці із латками, і на валянках кальоші. Коза чорно-біла, ряба, юно святкова перестрибує врочисто на пагорбі – кагат то, а чи льох, а мо’ просто узвишшя у дворі витворилось, трухляки лежали, а на них скидать усе почали. Давня біблійна істота в опівнічний зневажений низинний край із висотних, уславлених розкішних пагорбів землі своєю присутністю первісний знак буття і мудрости принесла. За хатою посеред поля чорного недорізана зсіріла скирта соломи торішня, позаторішня, давнішня іще мо’. А подалі під накриттям стіжки льону зчорнілого.

Ветхі, ізникаючі форми життя знаки свої, ієрогліфи у весінь, у провесінь голу, поки більш життєутверджуючі форми життя іще не розбуяли тріумфально, себе виказують. О, які милі, які дорогі моєму серцю оці ізникаючі, роковані на вигибання форми життя, як хочеться затримати їх відхід, а в пам’яти утримати, зберегти прощальні знаки їхньої краси.

Моя думка у цім місці і зіскок робить. Зір мій побіг ізнов по далині, по просторах за селом, за поселеннями, що розляглися. І я думаю вже про людей, які осідок мають, живуть над автострадою отак зовсім близько. Добре це чи погано? Може, і так, і ні. Гудіння ж безперервне, – ні вдень, а й чи уночі затихає. Але ж от ти і свідок постійний безпе­рервного руху вперед. Колеса вертяться, машини котяться, а ні одне колесо другого не наздожене, душі людські у леті перебувають, серця їхні, помисли їхні до блакиті стримлять. І ти все оте видиш, завважуєш. А у другий бік глянеш: нема автостради, поле безкрає, ліс поетично синіє, синява вже наміткою легенькою прозорою над ним висне, висить, хати поодинокі посеред поля – теж осідок чийсь – і далина романтична. А увечері, а уночі коли у двір, надвір вийти. По автостраді ліхтарі швидко рухомі, а з другого боку – у поле темінь глибока. Лиш світляки хат поодиноких, і купкою світляки сіл далеких. “Дрожащие огни печальных деревень”.

Ось проз селом одним дві дороги, рух на них в один бік спрямований, два шляхи супротивні один від одного тином високим залізним, гратами залізними густими відгороджені. Дві половини села одна від одної, можна сказать, відлучені, розлучені. От тобі й Німеччина, Тюрінгія, стіна Берлінська. І лиш риштування високе угорі покручене мосту пішохідного перехідного. І як переходитиме хто, то міст хитатиметься, і вітром його здмухнути, вівійнути погрожуватиме, і завважуватимуть усі, що от і хто переходить. Ну, а якщо юнак якийсь та до Марусі та через дорогу, та у сутінках вечора, та свиснути захоче, щоб у хаті та почула та й надвір вийшла – то як тоді. Угору східцями по риштуванню пхнутися, сходити – ай, не та романтика, ай, розруха таємничости. Міст да ще й повітряний. Ну, а як до молодиці хто. Ну, а як бицьо у хліві від стояння зимового із ріжечками, що на лобі у місцях завихрень шерсті пробилися, та у весну запахущу захмелілий із хліва випадком вискочить та й погляд його через дорогу потягне крізь грати, проз і через грати густі залізні на ту половину села, – і стуманіє зір його, теличку біля хати котроїсь на тій половині забачивши, завваживши, і нюх зачувши, в ніздрях залоскоче – ну, то як йому бути. А якщо собака до собаки навпрошки, і кіт до кота – то як їм. А якщо бабуся самітна до такої ж, а чи до родичів перейти захоче, душу відвести, самоту розвіяти. Дискомфорт який, що у подоланні його й усі первісні побудження, задумки й заміри чи не нанівець зруйнуються, розпадуться.

Простір, що позаду залишивсь, і думки мої оці забирає, інші пейзажі з-за обрію вигулькують, і вже вони зором у думки входять, і думки ці далі ведуть.

Десь біля Коростишева недалеко побачив я не болото – озеро, що трьома боками своїми до лісу синього горнеться, лащиться. А із води верхи, волоття очерету торішнього витріпаного вітер розмаює, і зворушливо це так, серце розхвильовує.


Очерет мені був за колиску;

В болотах я родився і зріс.

Я люблю свою хату поліську...

Я люблю свій зажурений ліс. *
Слова із пам’яти самі на вуста просяться. Й ізнов згадую я, пригадую, як на хуторі по войні води у нас повесні розливалися, ну, буквально під хатою у нас, і широко, і довго так – аж до Данилових, і до Ковалихи аж. Такі недалекі сусіди, стають вони у ці дні царствами заморськими – і ти усе те завважуєш, бачиш і відчуваєш усе те. І місяць червоний аж біля Ковалихи із-за лісу синього, із-за моря устає, піднімається угору, меншаючи. У воді відтак світиться, углибині вод він і на небі він – два місяці уже є. І блискуча місячна дорога через усе плесо водне. А вода хлюпочеться, наче хто мову веде – і грізно моментами.

Дорослі хлопці і дівчата до нас у Закуток збиралися, на купі дерева, на колодках сідали і співать цю пісню починали. І оглядалися. Бо цю пісню бандерівці співали. Казали, що і склав її хтось із бандерівців, який дар слова мав. І якщо почують, що хто пісню цю співає, то карали за те більшовики, строк давали, і били, мордували. Але все одно співали, бо співать кортіло. Бо так пісня та імпонувала весняному настрою і місцю, що, здається, про наш Закуток і створена була. І тільки через багато літ потому дізнався я, що не бандерівець, який дар слова мав, а написав її його антипод – колишній чекіст, який і був замордований, очевидно, не за приналежність до заняття свого колишнього, а за прилучення до слова.

Зіскок думка робить, але про очерет іще. Я про очеретяну стріху думати почав. Не раз чув, як казали, коли мова серед хазяйновитих, майстрових людей про дахи заходила, що нема стріхи міцнішої та надійнішої, як очеретяна – на увесь вік одна, тобто на вік будинку, будівлі хоч і якої. Щоправда, в нашім краї очеретяні стріхи не зустрічаються, а й очерети масово, колоніями також, як ось при дорозі позустрілася, у нас не ростуть. Але Уліян розказував, що бачив був колись очеретяну стріху у німців на Сороковці чи на Наталії, і вона подивування сильне, захоплення у нього викликала, і захоплення, почудування те через роки й десятиліття не згасло зовсім іще, коли сили його і згасали.

Отепер і згадав, що і сам я раз очеретяну стріху бачив. Було це квітневого похмурого дня 1981 року. Випадають у квітні такі дні, коли вітер наскрізь вологістю проймає, життєутвердні сили, порухи оновлення у єстві твоїм пробуджуючи, а в лице вдарять зрідка наче краплі вологі, і ти ще не в силі здогадатися, що то і є. Ах, ті благовісні краплі! Якими дивними імпульсами розходяться вони у твоїй сутности, якою силою, розмаїттям яким чуттів і настроїв незнаних, ніким не звіданих іще розросталися, якою повнотою душу проймали. Що словом того ніколи не описать, не намалювать, а чи музикою хіба виразити.

А того квітневого дня 1981 року ми з братом двоюрідним Стаськом їхали, пливли ракетою “Метеор” по Дніпру до Канева. І крізь вікно дивитись як спокусливо романтично, а на палубі, на просторі відкритім іще зворушливіш. Хоч довго там і не встоїш – холод пронизує. А села, хати поодинокі, будівлі добротні й ветхі, зневажені іще виразніш у сірости такій, якісь комори зчорнілі у ветхости, чи склади, причали зовсім малі і більші навстріч біжать, пливуть. Низинні з одного боку, горбакуваті – з другого – як де. Бура глина обвалена до самої води, а й червоняста де. І це спогад давній видобуває, веде, спогад про місто Красноводськ, яке до гір рудо-червоних притулилося, пригорнулося, а вітер з моря де не бризками – камінцями в лице бризкає, вдаряє.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка