Андрій Кондратюк



Сторінка7/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42

І от сі села, оці хати понад Дніпром таким виокремлено позначеним, благодатним осідком людським, не для кожного уділеним, а для тебе недосяжним нараз видаються. І от на пагорбі червонясто глинянім рудім, що до води відколиною спадає, зовсім неподалік від Ріки, хата одинока стоїть, що від гурту хат із узвишшя спустилась – і стріха на ній очере­тяна. Несподіванка яка, випадок який! І мені вже, як і Уліянові, спогадать буде що – так серце ушвидчено забилося.

Стрімкий висхідний рух автобуса відносить мене у вмісті своїм подалі від плеса сірого у часі очеретяного, зір мій із картиною розлучає. У напівоберті крізь вікно шкляне я іще мить хапаюсь зором за окрайці вигинасті зсірілого у часі плеса. Далі ліс синій затуляє його. Думка сама уже, з відбитої картини обмір робить: “Це ж цілих п’ять гектарів, а мо’ й більше буде”. Думку уявно господарська доцільність розвиває, рухає: “Це ж із плеса отакого тільки за літо одне виростання ціле село очеретяними стріхами вшить можна. А не додумається ніхто, люди не додумаються. Усі бляшано-шиферним віянням підвладні стали, упокорились”. Як боляче зникнення добрих традицій і звичаїв завважувать, спостерігать. Бо традиції, з душі витравлені, не повертаються уже. І потуги повернути їх – часто се лиш гола інкрустація.

З видолинка на пагорб, з пагорба у видолинок біжить автобус, і я у вмісті його рухаюсь стрімко, інколи з пагорба справжній лет відчуваючи, серцем бентежне відривання від землі завважуючи.

Таке зворушливе оце несіння по весні після зимової скутости. А дерева чорні придорожні із усім галуззям своїм чорним розпростерто зеленого ждуть, а крізь них хати і цілі села хат просвічуються, і з поклоном до тебе біжать, несуться. Скирти соломи торішньої, позаторішньої, давньої, може, посеред поля чорного коричнево-буро вицвілі зжухлі де-де стоять приобпалі, кривобокі, по краях зрізані. Он серед осокорів біля селища на краю стіжки зжухлі такі ж рядами стоять. І шапки на них, як стріхи хат давніх, у природному дооколі, либонь, ізниклих, а що їх лиш на малюнках, на малюнках до книжок передусім сучасні маляри малюють, малювать полюбляють, як ознаку українського орнаменту. Льон. Стіжкам по десять літ, може. Національне багатство зеленої окрайки України – Полісся, а пропадає марно. Згадав, що у нас, за вказівкою першого секретаря райкому, отакі вже надто давні стіжки льону уночі, посеред ночі темної, на болото машинами вивозили і спалювали там. А на їх місці нові восени з ентузіязмом укладали, як вінець цілорічної праці, що і преміювалася здебільшого. Залежно від сортономеру і висоти номенклатурної премійованого.

Ліси смужками синіми навстріч біжать, деревами зблизька виростаючи, у дерева переростаючи. Із поклоном серцю моєму. І я у серці своїм кланяюсь їм.

Над полями чорними де-де намітки сірі легкі напнуті, устають. Парує. А місцями, в місцях котрих іще зледенілий сніг пожухлий тьмяно у накрапах чорних ніздрюватий просвічується. “Весна, виходить, тут іще рання, – мимоволі думка завважує. – Води, мабуть, ще не зійшли, і по грязюці до хати добиратись доведеться”.

А думка магістральна іще од очеретяної стріхи одірватись не може. Яка це розкіш вона і затишок який. У булому вже. А й просто від стріхи солом’яної, Батькової. Який це затишок у хаті під такою стріхою сидіти і на дощ крізь вікно мале дивитись. А ще романтичніш у клуні на засторончині сидіть і крізь прочинені двері дощ зблизька і у звуках спостерігать, у мові його однотонно одностайній. Або під китицями ще ближче, під капежами на вуглі коло вікна стоять. І берези поруч, тобою посаджені – одна світліша року 1954-го, і друга грубша в оземкові темнокоріша року 1955-го.

Думки линули, пливли повільно, розлягаючись, але поперемінно змінювано – одна несилувано за другою слідувала. То із зорових відбитків течія їхня починалася, а то із пам’яті глибин минулого вони ішли. Давно пережите у моменті цім з реальністю сполучалося, і спогад нову естетику являв, витворював.

У вмісті автобуса сутністю своєю перебуваючи, що стрімко хвилеподібно котився гладкою асфальтовою стрічкою низинно зеленою окрайкою України – із сходу на захід, обіч полишаючи придорожні незникаючі дерева, сині смуги лісу, села і поодинокі хати, зжухлі скирти торішньої соломи і в ошатних шапках стіжки льону де-де (усе те й було безкінечним – виринало з-за обрію, як новизна чи повторю­ваність відтак), а я от уже у дитинстві спогадувально розко­шував.


Такий божественно незвично святковий стояв літній недільний ранок, коли я товар на пашу виганяв. Але іще урочистіше божественно день розцвітав, коли я худобу з паші додому гнав. Ясність прозора одна, що віками вистоювалася, у моменті збіглася, сконцентрувалась. Тріюмф небесного сяяння, коли блякнуть в жовтизні кольори, удалині усякий рух загусає, а зблизька – уповільнюється, дзвони й голоси глухнуть. Несмілим уродившись, я ніяковів перед світом і людьми від дива і незвичности такої. Я розгублювався і не знав, як поводитись у сяянні отакім. Багатство світу не вміщалося в серці моїм. Благодаті забагато. Але душею я завважував незвичність миті, моменту. І знав напевне, усвідомлював, що день оцей недільний неповторюваний більше у віках, а тому святковий. І знав я іще, що диво таке запам’ятать треба, і відчував, що осягнуть його сили мої слабкі й несмілі. І я товар у хлів позаганявши, у клуню входив, двері діркуваті рабринясто прочиняв, щоб усамітнитись, і в душі своїй розібратися, і таїну осягати почать. Після ясности, надворі незвичної, приголомшуючої, баченої, а чи й чутої коли, тут завважувалась дисонансом, подивовувала слабо стомлено напівтемрява майже. Із засторонка, де сіно лежало, по сіну так буденно дисгармонійно у свято божественне шелестячім, я на вишки, що над хлівом, уже вилазив. І там теж – сіно. Уявляв, що підо мною – корова і телиця. І порося слабо розімліло рохкнуло – і вмовкло, у благости своїй полуденній.

І от я уже під самою стріхою солом’яною, що від світу ясністю небувало розцвітаючою мене усамітнила. Солом’яні жовті кулики, перевесельця роззираю, давність їх завважую, як ознаку краси істинної і вартостей якихсь, радо серце збуджуваних, але ще виразно не окреслюваних і не усвідомлюваних єством моїм.

Добре мені під стріхи солом’яної наметом свій осідок для роззирання таїни душі своєї і світу картини відчувать. Як зір мій до напівтемряви у клуні полуденної дивної при­звичаювався, як освоювався я в ній, так напівтемрява ця роз­сіювалася. Я численні шпарки у стінах, у дверях завважую, крізь які ясність усесвітова святкова у полуденній розцвітаю­чости посилювана не так видимістю, як сутністю своєю проникає, заполонює вміст клуні. І ти своє розчиняння у світі цім відчуваєш – такий всюдипроникний і безвимірний він. Але от стріха солом’яна убезпечила тобі наразі у моменті цім автономію душі. Тобто світ входить у тебе усім своїм вмістом і сутністю, але ти і відгороджений від нього. Часткою його бувши, ставши, я проте на ту висоту у високости під стріхою входив, що непоміченим сам перебуваючи, єдність свою зі світом ясним відчував, переживав усім єством своїм. Відгородженим позірно від нього бувши, я душею своєю, силами емоцій відчував уявно так, аж предметно буття того світу ясности небувалої, невидимої і нечуваної хоч коли. Відзначав одухотворено про себе, як от рухається, бринить як він у вистоюванні полуденнім. Голоси якісь реальні прориваються слабкі, і дужчі трохи, виразніші надворі. Материн голос, сестрин, і ще чийсь нерозбірливий, неопіз­нанний. Млявий. Хтось то прийшов. Про щось то вони говорять. Якась то сценічна ситуація витворилась, сценарій якийсь там розгортається і в барви ясного світу вплітається. І ситуація нова витворена світові ясному дивному не заважає, не нівелює його, не роздроблює, а смислами новими, пов­ністю осяжнішою повнить. І хоч як кортить ізлізти, у двір ввійти картину ту нову видимо осягнуть (невидимість лоско­че), а все ж відчуття своїх переваг утримує. Ти от непомічений причаєно усе те завважуєш, серцем до всього прилучений, здогадуєшся. Дивно так. Часткою світу себе відчувати, а й одночасно автономію власної душі спізнавать, осягати. Ти і частка світу, і одиничність виокремлена водночас.

Я відтак обережненько (щоб шелест з-поза стін просвічу­ваних у шпарки не проривався) сіно у куточку розгортаю. Там я сливки зелені із мазурських садків доспівати поклав. Рідко яка сливка поміж листям зеленим дерева свого достигає – усе зеленими зривають їх, бо садки нічийні після поруйнації слободи мазурської стали. Тепер от із сіна виймаю їх, обплу­таних волосінню, не так достиглих синьо, як змалілих чомусь, зов’ялих вимучено і на смак гіркуватих. Але заняттям тим – обстеженням доспілости кожної сливки зосібна – я вже зайнявсь зануристо під високістю стріхи солом’яної.

А під стріхою на горищі хатньому впорядкованому, наче тобі справжній осідок людський, я часто в дощ перебувать любив – часто вилазив у дощ туди. Так мені заманливо було дощ над головою слухать. Шум його близький, романтичний, лиш стріха солом’яна відділяє, розділяє нас і обмокнуть мені не дає. У стрісі хатній на горищі дещо повтикуване було: коси старі обламані, пила геть зрізана вузька пощерблена у зубцях, на поперечині кроквини грабки овес косить висіли. Любив усе те причандалля завважувать і розглядувать – милувався ним, можна сказать. У кутку біля віконечка кіш із зеленої верби рибу ловить лежав. Я ще на горищі хатньому листки тютюну сушитися розкладав. А потім, коли висохнуть, жовтими і тонкими, їх у папушки складав. І такий любий запоморочливий був мені той запах тютюновий, хоч сам до курива потягу не мав. Усе те для братів старших робилося. І усе те під стріхою солом’яною діялося. Інколи я і сам своє щось у стріху поміж кроквами чи латами втикав – папірець якийсь. Наприклад, вицвілий на сонці листочок із журналу “Церковная жизнь”, що його знайшов був на збитому худобою брунатно-зеленому пасовиську. На листочку тім описувалось, як прах одного митрополита Руської православної церкви (Євлогія, може, а може і не Євлогія), за його заповітом, у Париж хоронити возили. Дяка Радянському урядові висловлювалась глибока за те, що літак для перевезення було надано одразу ж і усі формальності оформлено тут же. По дорозі до Парижу літак цей зупинявся іще в Берліні. Коротко описувалась краса надзвичайна обох цих європейських міст. І листочок цей перечитуючи, я на тім не раз зупинявсь, уявляючи на хуторі з подивуванням, як далеко од нас краса міст тих європейських. А ще в листочку тім описувалось, що в котромусь то із міст отих, не то в Берліні, не то в Парижі, коли літак був приземлився, проливний дощ ішов, злива була. І коли я дививсь, бувало, не раз, як сиві смуги густого дощу зависають між небом і землею, єднають, наче струни густі, небо і землю, до мене завжди і думка з простору линула: “А от дощ, напевне, однакий, що у нас, а що в Берліні чи й у самому Парижі”.

До мене ще часто здогад приходив, коли листочок той перечитував, а й так, сам по собі, в іншім уже місці, коли від нього відлучений фізично був, а в думках лиш із ним злучений. Здогад ось о чім. Де міг узятись листок цей із журналу “Церковная жизнь” на пасовиську гладкім брунатно-зеленім? Не літак же скинув? І здогад ішов, що його загубив священик із Холоп. Його звали Телятником. Буцімто колись замолоду він украв був теля. Так це чи не так. Проте учинок той у часі теперішнім аж ніяк не пов’язувався із статечним, благість випромінюючим виглядом священика із сивіючою густо борідкою. А от назвисько зосталося.

Але знову не о тім річ. Священик зі своєю родиною – жінкою і дочкою-підлітком, вже трошки старшою від нас, – мешкав собі у селі Холопи, що до схід сонця було від нашого пасовиська, а приход, парафію мав у Голубному аж, що на захід сонця від пасовиська нашого у літі збитого гладко брунатно-зеленого містилось у далечі недосяжно зникаючій. І от коли надходила субота або переддень якогось рокового свята, пополудні уже, як ми на день товар уже виганяли, зір мій завважував у сонці ясному щедро вистояному на пагорбі високім піщано білім мазурськім троє подорожніх. Чоловік, жінка і дитятко (“як ластовенятко”). Ну, не зовсім щоб дитятко, не ластовенятко, дівочий підліток уже, дівчур.

Усі троє вони завжди із собою щось несли – клумаки в руках, а то і на плечах. Найменший, ну, зовсім мізерний клумачок несла дівчинка. І завжди у руці – і ніколи на плечах. Ізбоку виглядало, що нести їй оцей клумачок зовсім легко, за іграшку наче. І хода її була легкою, грайливою та безтурботною – вона за батьками то хвостиком із-заду не відставала, а боками легенько попереду наперед забігала. А на старих ноші тиснули помітно, аж згинали інколи їх, горбатили, здавалося. Хода їхня у яснім вистоянім після­полуденнім світлі проти сонця уповільнювалася. Ішли вони кожного разу через пасовисько гладке брунатно-зелене навпрошки, але увесь час по одній, зором позначеній лінії. Проте од мене не в однаковій далекості щораз перебували. Се залежало, де товар мій під ту пору пасся, і де я перебував. Траплялося інколи, що я наче сам наперед їм виходив зустрічати їх. І тоді я спостерігав за ними зблизька в лице. Інколи це було настільки близько, що старші поклоном голови віталися зо мною, а дівчинка спідлоба тільки позирки мене завважувала, може, невтрально, а може, зверхньо, здавалось. Мені чудно ставало так, що от дорослі, і вітаються зо мною, як з дорослим. А думав я, прикидав, яка в далекости у просторі відстань та, від якої люди починають вітатися. І хода їхня, як дивитись ізбоку, завжди втомлена й повільна, думку кликала про далекість путі їхньої у просторі – де Холопи, а де Голубне. Але думки такі в мені надовше не осідалися.

Увагу мою дівчинка кликала, самою поставою своєю зманювала. Завжди була вона у голубім, небаченою іще небесною голубінню платтячку, що донизу парашутиком напиналося при вітрі. Зір мій завжди і першою завважував її іздалеку, як вони ішли, із-за обрію показувалися, за цією дивною голубінню, як дивну з’яву, як свято, що небо його посилає – і от момент сей настав. І потайки я не зводив погляду уже від того дива, аж поки путь свій на видимім осяжнім видноколі не звершували вони, не ізникали поки за зеленими садками у місці, де сонце заходити має. І думки мої довкола неї і оберталися неозначено, лиш настрій піднесено дивний формуючи. Найдивнішими і хвилюючими моментами були, як і коли вона хвостиком голубим за батьками котилася, або одним чи другим боком наперед вибігала. Вона не була схожою на нікого із бачених дотепер дівчаток, менших і старших. Вона збуджувала у моїм єстві таке високе відчуття небесної недосяжности голубінню своєю, що я і перед самим собою тих відчуттів соромився, як вони відходили. Силоміць заганяв їх десь глибоко-глибоко у єство своє, бо у просторі дооколишнім вони не розвіювалися.

Але от коли на горищі хатнім із шпарки в стрісі я прихова­ний скарб свій і який-папірець, знайдений на пасовиську – діставав, видобував, перечитував проти віконечка його, Берлін і Париж у дощі уявляв, бачив, то затим і вона ізсере­дини уже голубим недосяжно небесним дивом линула, являлась. Я зосереджувавсь, ніким не бачений, у самоті, давав волю і простір відчуттям своїм розростатися – і не проганяв, не відсторонював у якімсь то часі її.


Вихопившись на волю після зимової скутости, у простір, у стрімкім леті висхіднім у вмісті автобуса перебуваючи, плоть моя і сутність моя уся животворящим духом пройня­лася, – і дивні от картини, видива із простору до мене линули, інші із пам’яти глибин видобувались. Одне з одним перетина­лися, цільність у моменті витворювали.

У кружку великім напис ув очах промигтів, що тут границя рідного у буквальному розумінні краю проходить – границя областей двох. Ті ж дерева високі придорожні, стовбурами і галуззям своїм чорним де зеленого очікуючі, хати поодинокі по згірках, нивки виокремлювані понеслись – усе наче й мало чим одмінне од попереднього, а так дух зворушливо перехопило, такі імпульси, відчуття тверді під ногами помножуючі, упевнюючі окрилення рідної тверді, ударили раптово, таке дивне осяяння рідности із небес неслося, із простору линуло.

Тут за Польщі польсько-радянський кордон проходив. Думка моя тільки відзначити це встигла, як уже й спогад в осяяння одухотворене вклинивсь. І Батько, й сусіди старші розказували, що кордон той довоєнний іще не щільно укріплений був, не такий, як щільно укріпленими стали повоєнні кордони. Його і переїхать можна було, як заблукаєш возом у лісі – що і траплялося не раз із Батьком, і з сусідами.

А от у місці саме оцім, розказували, 1933 року такі трагічні події відбувалися, звершувались, і на лиці землі свій відбиток клали, полишали. Про те, що за кордоном люди, брати, одновірці, а й родичі тут же масово від голоду вмирали, у нас на польській території знали. І темної ночі через кордон, який уже починав укріплюватись міцно, переносили мішки із зерном, із мукою, не так дарунки мо’, як засіб від голоду, як порятунок єдино животворний. І коли вдавалося їм безперешкодно, то так радо поверталися ті мужі, кордон порушивши, по своїх домівках, із такою влекшувальн­ою усю сутність свою надією засинали вони. Але із яким боляче травмуючим душу огірченням завважували зором уранці, що мішки із хлібом опинилися по сей бік границі. “Нам вашого не треба”. Охорона відтак посилювалася. Але се не втримувало кревного духу єдности і братерства, і через якусь ніч, у ніч нову відважні мужі угадували безпечну дірку, щоб виставити за кордоном рятівні мішки ізнов. А уранці ізнов вони опинялися по сей бік границі. “Нам вашого не треба”. Казали, жоден мішок хліба так і не потрапив за призначенням. Але це не зупиняло кревного духу відважних подвижників – виставляти за кордон мішки не переставали. І супротивна сила діяла невідпорно – уранці вони знов опинялися на польській території.

Так розказували, але чи саме так це було в точности чи приблизности, – не збирається категорично стверджувати поміркованість моя, що з літами у дусі прощення опертя шукає. Тільки ж зір мій охоплює, як у всесвітове весняне осяяння уламками трагедії з минулого на часі вклинюються дисгармонійно, вони відбитками і з лиця землі просвічуються. Серед них численних – і от ця вражаюча.

Шість годин із хвостиком тривав такий стрімкий, душу від зимової скутости розпросторюючий лет автобуса. Зір аж стомився, перенаситився від мигтіння, змінюваности без­настанної молодих повесняних пейзажів. Душа і плоть моя від наповнюваного духу проростання стомилися. Благодати забагато. Але тільки коли виходив, коли на землю ступив, справжню земну твердь під собою завважив, то засидженість, закляклість у ногах відчув, отерплість. Проте втома загусла ураз, за новою дивністю осіла. Уявно осягнув подоланий простір – і от інше місто, і люди інші, а час – ні. Здається, що між моментом, коли сідав там в автобус, а між моментом, що ось зараз кроки освоювані по земній тверді робиш – далекість у цілу вічність пролягала: так глибоко осів той момент уже у свідомости на дні пам’яті.


Квиток на останній автобус до райцентру я іще взяв, пораднівши із факту везіння дочасно – місце було останнє. Радніння моє проте виявилося марним. Витворилася ситуація знайома, повторювана, багато разів людьми спізнаванна, мною також не раз.

Рух автобусів у ріднім краї, у нашому районі вирізню­вався небувалим, небаченим а й де розгардіяшем, серед усіх можливих розгардіяшів вирізнюваним. А водії – зухвалим у безкарности самоуправством. Зловтіхою з-поміж усього іншого вони одержимі були. Химерії і безлад руху того автобусного, підступ, можна сказать, передбачити, вгадати не могла і схильна до несподіванок неочікуваних тремтяча душа подорожанина. Сказати, що автобуси за графіком не слідували – це ще нічого не сказати. Для них графік взагалі не існував.

Коли уже всі квитки на черговий рейс було продано, і коли численна наелектризована людська маса уже на майданчику стовплювалася, оден поперед одного до краю виступаючи, тупцяючись, позирком схоплюючим кожен автобус, що їхав, промацуючи (“не той”), рукави на лівій руці хоч якої одежі закочуючи, на годинника позираючи (“строк давно минув”), коли вирувало усе те бунтацією душ усередині і похапливими рухами зовні, раптом оголошували із репро­дуктора:

– Автобус запізнюється з автопарку...

Минали хвилини у посилювано дрижачім очікуванні натовпу, поки ізнов не лунав голос:

– Автобус запізнюється з автопарку з технічних причин...

До наступного оголошення напружена ситуація наелек­три­зовувалася:

– Автобус із технічних причин не піде...

Охлялість сковуюче падає на товпу “А далі що ж?” У штовханині розходяться охляло.

Десятки хвилин спливають у дратівливій неозначености. Поки голос нового оголошення, за яким людини не видно і не угадується вона, десятки неозначеностей в одну ціль збирає:

– Хто придбав квитки на годину таку то, поїде рейсом о годині такій ото...

Але і на годину таку ото теж квитки спродували, і май­данчик асфальтований умить зібрав величезну товпу, побільшену принаймні вдвічі. А гамір і розгардіяш побіль­шивсь вдесятеро.

І цього другого автобуса час відходу давно минув. Гамір. Тривога лиць десятків. Який мистець змалювать, зобразить, передать її може? А ніякий. Знайоме прозирання руху раптового за деревами хвацького, червоно, голубо автобуса посмугованого, що порожній переможно на станцію в’їжджає. Напружене обмацування його: “Не той”. Нарешті той. Електризація ушвидчилась, посилилась у разів сто. Штовханина даремна. Передчасна. Автобус у закутку коло беріз білокорих зупинивсь. Двері з дзенькотом відчинились хвацько автоматично. Четверо лобуряк, мов роботи, інопла­нетяни немов, у вміст автобуса ускочили. Двері шморг – і зачинилися вмить. Лобуряки повсідалися, карти з виляском грають, аж виляски чуть. А водій пише. Невідривно натхненно. Документацію пише, заповнює, а чи повість народнього життя, роман пише. Довго пише. Десятки хвилин пише. Може, поему “Мертві душі” пише, може, найкращі сторінки її витворює. А натовп у терпцю кріпиться. Терпець, здається, апогею сягає – у повітрі те синім привидінням висить. Розрядка настає. Двері автобуса – шморг – і розчи­нилися. Лобуряки один за одним, як роботи, інопланетяни наче, повискакували. Товпа у цілеспрямуванні вперед подалась. Передчасно. Шофер писання своє скінчив, поему “Мертві душі” завершив, другий том, і спалювати її поки що не збирається. Уміст автобуса наглухо зачинивши, загерме­тизувавши, порожнім позоставивши, він ув автобусну, у диспетчерську поволеньки перевальцем іде, і писання своє у лівій руці несе, поему “Мертві душі”. Він за стінами сховавсь, стіни його поглинули, а очікування товпи стигне. Прикінцеві хвилини найбільш нетерплячі. Тремтить товпа у наслуховуванні, вуха розставивши, нашорошивши. Останні хвилини найдовші. Схоже, що процедура свідомо їх затягує. Голос невидимий нарешті лунає:

– Оголошується посадка на автобус...

Натовп у людську твердь збивається. Вже не просунуться до краю. Тиснуть клумаки. Але не поспішайте, не ушвидчуйте думку, бо не пришвидшить своїх кроків водій. Він лиш через хвилин п’ять від гурту відділяється, і, перевальцем неквапно, усміх на лиці до автобуса несе. Не сколихніть його. Він посидить ще хвилину на сидінні ув автобусі своїм. І нарешті – вйо!

Найвирішальніший момент психологічний настав. “Де зупиниться він?” Десятки угадувань неоднако, а й однако спрямовані – уперед посунули дрижачо. Ні, не вгадують. Як не тремтять десятки постатей, готові свій розгін у кожну мить в будь-який бік спрямувати – а не вгадують. Водій розгонисто сміється і розгонисто спрямовує свій автобус, тачку свою у місце, яке ніхто не вгадав, і, уповільнюючи рух, зупиняє його саме там. Десятки воль спрямовують товпу різко у той напрямок. Декому нелегко переорієнтовуватись. Потоптом одне по одному пішли. Клумаки де в кого від себе одірвались. Зойки чуть. Матюки прорвалися. А автобус іще рухається. Траплялося в ситуації отакій люди під колеса потрапляли. І наїзди автобуса на людей бували. Жертви. І не раз. Майбутнє вимагає жертв. Якісь то строки комусь давали. Строки кінчалися, амністувалися, але особливо те у долі автомо­білістів не відбивалося.

Свій стиль роботи наші провінційні водії і на дальні траси упевнено переносили, не боячись білою вороною бути на не такім уже ідеально і впорядкованім русі на республіканських чи й всесоюзних автострадах. І норов свій крутий упевнено зверхній ув інших райцентрах, в центрах обласних засвідчу­вали. І автобуси свою залежність від причин технічних виказували. Доводилося спостерігать, як у момент звучання оголошень на станції у багатьох людей вуста механічно уже в лукавій посмішці розбігалися.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка