Андрій Кондратюк



Сторінка8/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   42

Проте цього разу оголошення прозвучало стримано означеніш:

– З технічних причин автобус в рейс не піде. Прохання квитки здати в касу…

Здавши, як і велено було, квиток, я негайно ж поїхав на залізничний вокзал, де у готелі, що іменувався “кімната відпочинку для транзитних пасажирів”, майже завжди були вільні місця, і де вже мене знали в лице і як особу, і завжди давали затишніше місце у кутовій кімнаті, якщо воно іще було незайняте.

І на цей раз затишне місце у кутовій кімнаті мене дожи­далося.

Прокинувшись пораненьку (у таких випадках я сам собі увечері наказово пору пробудження визначаю – і майже завжди я наказу власного дотримуюсь акуратно), я першим тролейбусом вирушив на автобусну, де ще квитки на перший рейс автобуса до нашого містечка були. І се був щасливіший випадок.

І автобус вирушив вчасно, за графіком, мої побоювання і тривоги розсіявши, ізсередини вивітривши, натомість упевненість руху щораз доконечнішого поселивши. Але автобус це був уже не такий комфортабельний; він торохтів, поскрипував, погрожуючи щомиті якщо не розвалитись, то зупинитись, вийти з ладу напевне, підкидаючи час від часу високо угору пасажирів; сідушки дихали пронизливим холодом, коли видніть стало, то очевидність усвідомлення дійшла, які ж і запилюжені вони густою сивою пилюкою, у місцях, де власний доторк іще не позначивсь. Та й рух автобуса не був уже такий піднесений, і траса не та. Автобус котивсь вузькою дорогою, а здавалося, що вона чимдалі іще вужчає, по низинному ландшафтові. І сутність моя у вмісті автобуса оцього некомфортабельного у глибинність опівніч­них пейзажів занурювалась.

Зійшло сонце. Велике і червоне. Своєю вражально випро­мінюючою сутністю воно заполонило світ, усіляку іншу сутність в нім притишивши, знівелювавши. І тільки коли підбилось воно, то ознаки пейзажів виокремленіш просту­пили. І тоді помітністю дійшло до свідомости, що чим гли­бинніш, то вочевидь весна затримується, розвій її уповіль­неніший. І згадав я, що тепліло у селі завжди перше, ніж на хуторі; у селі вже сливи у цвіту, а на хуторі – лиш в пуп’янках, і городні роботи в селі вже завершувались, а на хуторі – тільки починать думали.

Тут, учорашній день спогадуючи у русі піднесенім натхненнім, посеред піль чорних іще більше калюж і озерець водних ясніло, а й і об зледенілі окрайці снігів зір іще частіш спотикався. І здогад картину розіслав: Ріка і Річка, може, ще і в береги свої не увійшли.

На автобусній у райцентрі мій зір знайомі лиця невинно зустрічав. А й їхня зацікавленість після зимової незустрічі об мене зворушливо торкалась.

Іще одна посадка в автобус незавізний о вранішній порі. У русі передфінішнім тільки я став про дому думать, про хату Батькову, чи в цілости мене очікує, виглядає. З мосту видно стало, що Ріка у свої береги ще не увійшла – вода аж під ліс синій докотилася. До Бору самого аж. А коли із села на простір хутірський уже сутність моя у вмісті автобуса смугасто-голубого вихопилася, коли крізь вікно забачив я, коли зір мій удалині навпрошки на в’яз, на вербу, і на осокір наткнувсь, коли біло вицвіла давно мазана стіна хати латкою серед стовбурів і галуззя чорного дерев засвітилася, то серце моє ушвидчено зворушливо заносилось. Бо ніщо так душу не підносить і серця не зворушує високо, як зустріч після тривалого відлучення з близькою рідністю.

А коли автобус зупинився на повороті, і двері зі скрипом, торохтючи, прочинились – я до виходу увесь із сумкою важкою і сутністю своєю спрямувавсь в націлености одно­стайній. Аж тут моєму спрямуванню гурт галасливий дзвінко школярів малих навперейми вийшов, його і путь мою перепинив, оточив, в полон узяв. Бац на бац позустрілись старіюча передкінцева у дорозі втома моя і поранкова весняна юна сили розпростертість у доросління й вищання. Потреба вийти і невтримне бажання увійти зіткнулись, перетнулись, віч-на-віч зустрілись у моменті. Школярі півколом щільним, обідком чітким отвір автобуса оточили. Моє прохання чи заклик навіть мій об обідок живий невраз­ливо відбились і у просторі веснянім зависли. Потугами своїх зусиль, плоттю цілою своєю і сумкою важкою вихід довелось пробивать. І от коли вже я був майже вивільнивсь з обідка живого стискуючого – сумку й руку праву затиснуті тільки він іще не відпускав – я обернувся був, щоб поглядом дії свої вивільнення з полону осмислююче коригувати. І у моменті цім картинка виокремилась перед зором моїм. Лице дитяче загострене веснянкувате у подивуванні застигле. У русі внутрішнім концентровано повесняно смислами повнилося, визрівало активно у моменті, від напруження ситуації поди­вом тим відсторонившись. І вибухнуло раптом враз:

– О-о!

І все. І в мене вцілено лицем загострено веснянкуватим сміється, сміється усім вмістом і змістом своїм, усім єством і сутністю своєю, як іще й можуть сміятися діти. І я посміхаюсь. І порозуміння між нами віддавна ж, напевне, проростаюче свята свого дочекалося в ситуації напруженій отакій, для нього не підготовлюваної і не пасуючої йому. А втім, як сказать, може, і підготовлюваної, може, і пасуючої якнай­гармонійно відповідніше.



Іще озирається вона, і я стою, від штовханини відхеку­ючись. Останній позирк зі східців в отворі автобуса, де вона останньою, замикаючою поламаний живий обідок виявилася, опинилася. Стулювані двері риплячі розлучають нас.

Автобус зрушує й розгін у зворотню путь набирає. А погляд мій уявно з далини, давнини і простору у рамці картину ставить. Обкладинка книжки “Український портрет­ний живопис…” Їх кілька не одного року й різних книжок бачив у Київському магазині мистецьких видань на Хреща­тику. У назві лиш століття мінялися: український портретний живопис такого-то століття, його початку чи уже другої половини.

А от ся картина, личко загострене веснянкувате поран­кове на обкладинку видання про яке століття непрожите іще, його початок чи другу половину, чверть, може, яку ляже?

Не скажу про матір і татка, а воно – як ластовенятко.

Це Віра Вакунишина – єдина донька уже немолодого Петра – останнього серед живих у перспективі роду Вакунового, колись, розказували, численного, і матері своєї уже немолодої. Жили вони у протилежній від нас стороні і теж у закутку. Вакуни не належали уже колись до нашого хутора, а селові нашому не були підпорядковані, і районові – ні, сусідньому вже. Вони були ніби свій хутір, своя окремішня автономія, осібність своя, осідок людський із власною назвою своєю – Вакуни, із обійстям у десять гектарів аж, що ніяким адміністративно-територіяльним поділам і підпорядкуванням не підлягав. І таким і от дотепер дійшов. Але це вже був хутір не наш. Це була якби самостійна держава, окремішнє царство самодостатнє. Як існувало воно у свідомости Вакунів, а як в уявленнях наших хуторян і дотепер побутує.

Вирізнюваний серед роду був старий Євмен, прадід ось цієї Віри Вакунишиної, дівчинки малої, у чиїм єстві бринить і випромінюється яке чисте первісне подивування світом. Так і в Євменові тім звучало унікальне на всі хутори і села наші дооколишні подивування.

Як за других уже Совєтів, а точніш у році 1949-му більшовики почали заганять селян у колгоспи, то старий Євмен Вакун навідріз, відрізніш значно від інших усіх відмовився до колгоспу приставать, супротив політики колективізації став твердо. Із виклично принципових міркувань. Да буть такого не може, щоби Вакунів хутір до когось приєднать, прилучить можна. Не надається він до того. Се скоріше усі царства світу в одну отару зігнать можна, аніж Вакунів хутір до когось прилучить. Гиндусом так і зостався, терпляче зносячи важкі тортури, помер гиндусом, до кінця, можна сказать, вистояв. Не оден він у нашім краї такий був. Але навіть серед нечисельного одноосібницького, гиндуського загалу, що у вчинках і діях своїх для чисельної колгоспної маси виглядав дивакуватим, Євмен Вакун сей вирізнювався як дивацтвом своїм, так і масштабністю, планетарністю міркувань і доказів своїх, що з ним зрівнятися міг хіба наш Ярофей.

Бо переважно кожний із таких мічених закцентовувавсь на чомусь одному, для нього, виходить, найважнішому, довкола чого пристрасти його в основному і буяли. Це мовби генеральна перевірка була, що для людини найважніше у житті є, чим потривожити, роздражнити її украй можна. Аж самому деколи смішно ставало, що от річ наче така дріб’язкова, а для цеї людини найважніша є, що не знав, не відав про це ніхто, що смішна от бачиться людина у світлі речі незначної оцієї, що тільки в оперті о річ цю вона і була людиною.

Батько хрещений наш Денис, наприклад, мало з ума не тронувся був на грунті тім, що восени він жито на власному полі посіяв, а як пора жнива наблизилась, то у його відсутність прийшли колгоспні активісти-косарі, жито скосили і до молотарки повезли. На цім моменті пасія Денисова закцен­тувалась, кільце замкнулось, застрибало, обертатись почало. Два роки вів він справунок небувалий. Де область, де Київ, де Москва, – об’їздив. Доказував усе: “Гутью, і що, й до чого, і нащо… І хіба таке може буть, щоби я жито посіяв, а гинші прийшли й скосили…” Аж люди сміялися, що те жито не варт справунків його. Що на справунки витратив, то уже кілька жит за те купити можна було б.

Гордієві Кривому об інше знов боліло. Нехай би у нього забирали і сто пар коней породистих, якби вони у нього та були, нехай би і ниви, лани цілі широкополі плодючі, яких він не мав, хоч десять разів усуспільнювали, нехай би шлеї золоті брали, нехай би усе чисто до нитки забирали, усього його оббирали, обдирали, як липку, а тільки б плужка не чіпали. За плужком тим плакав він рясними невтішними слізьми в самотині і на видноті, плакав перед громадою у гурті і перед поодиноким зустрічним плакав, можна сказать, ридав перед старим, і перед малим дитям ридма також, забуваючи, кому доказує, і хто перед ним у моменті, – аби жива істота. А може, і перед речами мертвими доказував. Але доказувати Гордій не переставав, і що далі – то запальніш усе. “Ну, от скажіть, люди добрі, як же могло так і статися, щоб мого власного плужка, якому і ціни нема, що йому і ціни не скласти, да відібрали”. І вже відтак потому, погляд у просторінь хутора спрямувавши, згадував, що того плужка викував йому у своїй кузні 1929 року сам Циган. І він, Гордій, Циганові тоді помагав. На все життя запам’ятав червоне сяяння розпеченого желіза. І от подивуванням також на все життя у душі, а й у єстві цілім його розлягалося так чудно тоді було: червоно розпечене сяєво лемешем, плугом його власним стало, у тверді чорно, блискучо потім, ріжучі, краючі скибу форми уляглося. І вже подивування те, у настрій незвичний, світлий не знати звідки, завжди увіходив Гордій, коли до плуга ставав, коли дививсь на плуг, а й уявно, коли про плуга думав. І от нема у нього плужка, забрали, відібрали, і нема життя наче, і місця собі не знаходить Гордій. “За яким правом, і хто дав право у людини саме життя відбирати?”

А от Матруна Кошудлата по-іншому знов міркувала. Нехай би у неї забирали і сто золотих плужків, аби одну шлею зоставили. Бо шлея та справді царська наче була, зшив її, зрихтував сам покійний благовірний Матрунин муж Оверко, і дзвіночки срібні сам попричеплював. Шлея празниковою вважалась, у коморі в потемках лежала. В неї і впрягали коней всього кілька разів у році – як на Великдень до церкви їхали чи у свято інше яке. Подумати б на тверезу голову, то нащо їй та шлея і здалася, коли коней нема. Аж ніт: тугою серце обливається, і тугою сльози з очей ллються.

Празникову шлею Матрунину до буденних діл артільних уживали. В неї коней впрягали і на оранку, і коли по брагу на спиртзавод їхали. А дзвіночки срібні Михтодь Блискучий був позривав і під ноги Матруні кинув: “На, бабо, та не ридай!” Після чого нещасна удовиця ще безтямніш ридма заридала, приказувала все, приголошувала, що тепер уже шлеї нема, тепер її і розірвано, цілісність, мовляв, порушено. Бо дзвіночки срібні, а хай і золоті, поза шлеєю вартости найменшої не мають, а й шлея без дзвіночків не та – не її це уже шлея, що покійний Оверко її був своїми руками зрихтував.

І стільки туги усесвітової просвічувалося у Матруниному рук заломлюванні, що і словом не передати, і уявою не осягнуть. А не менш, може, туги цієї бриніло і в слізьній мольбі і тих, що перед управою, перед більшовиками вимолювали залишити їм побіля садка, побіля двору, побіля хати, побіля стіни хатньої де, ну, смужечку, ну стежечку хоч власного поля. “Москва слезам не верит... “ Тільки і сказав хтось, проронив.

А ще інші, декотрі, як Пилип Гонта, наприклад, нажахані не так уже спізнанними тортурами у многотрудному процесі вимагання добровільної заяви, били його у льосі так сильно, що аж обкалювався він, а потім власний кал заставляли їсти, а позаяк він також відмовлявся, то сам Уткін розщеплював Пилипові рота, і ломачкою кал силоміць уводив, як у ніздрі та у вуха також (спізнанні і перенесені уже тортури завжди переживати людині легше, аніж гоніння уявні), мовчки тікали до лісу і корову із собою вели. Надаремне, однак, гадаючи, що до судного дня настільки близенько, що його і в курені дочекатись ось можна, на волі власну корівку попасуючи, молочко із-під неї попиваючи, співом пташечок небесних у гущавині лісовій тішачись, серце своє напередодні дня судного іще звеселяючи.

А й іще інші, як от Пилип Босий із благовірною дружиною своєю Мокриною, ні о чім уже не жалкували – ні за полем, ні за кіньми, ні за плужками, ані за шлеями. Вони готові були плоть свою віддати, аби душі лиш спасти, порятувати. Їм усе здавалось, що от зійшов диявол у люті й хитрощах, у підступах своїх, щоб душі їхні погубить. І що скарб отой для диявола найкоштовніший – душі невидимі їхні – їм аж ніяк уже не порятувати, не уберегти.

Ось в розгалуженню якім барвнім мовчазний внутрішній вміст хуторянина нашого проявлявся, оголено, можна сказать, проступав. Ось як незвично, ба й смішно для загалу артільного уже повело себе серце нашого гиндуса за ситуацій неочікуваних. Ось де стало ясно, хто ми такі, і хто є хто, що на дні душі у кого крилося, і пристрасти які у нашім серці буяли, розбуювали. Бо нічого нема потаємного, що не стало би явним.

Якщо ізбоку та на тверезу голову подивитись кому, оглянуться, то як діти вони малі. Але проте що знали б ми про кожного з хуторян, якби не бар’єр ось такий іспитовий раптом повстав на їхньому путі. У сяєві бар’єра того душі й лиця їхні прояснилися.

Та якою би своєрідною дивакуватістю не світилася кожна зосібна індивідуальність гиндуса, все ж хай і нечисельний, а загал гиндуський нівелює її перед самим собою і перед світом. І своєрідне, смішне та кумедне з плином часу втрачає свої первісні обриси і барву. Виняткове стає нормою.

Та чин, феномен Євмена Вакуна вирізнювавсь іще довго. Його одиничність, виключність і викличність сформувалися, повстали якби із геологічних структур, із мічености місця його осідку, із виключности, відособлености хутора Вакуно­вого, що наче возносивсь над світом, ніяким адміністративно-територіальним поділам не підпорядкований. Задля вищої мети й осяяння призначений. Максималізм Євмена був масштабний, усесвітовий. Він не жалів ані за кіньми, ані за плугами, ані за боронами – мовби усього того він не мав ніколи. Або все, або ніщо. Він на тім стояв, що хутір його, як осібне царство, не може бути прилучений до загалу. А от взяли і прилучили. І це відбилось у серці протестуючим подивуванням.

Та яким би високим і був сей чин Євмена Вакуна, яке і не могутнє осяйне випромінювання в доокіл і було його самобутнього вирізнюваного феномену, а все одно родове дерево Вакунів почало усихати. І то у корінні своїм усамперед. Тобто паросток чоловічий усихати почав. Сей паросток і множитись став рідше. А й вирубувавсь насильницьки, як тільки зросту помітного сягав, у результаті воєн і переворотів. Унаслідок мічености, можна сказать, своєї, унаслідок підозри світу до себе – тільки випроставсь паросток угору, як і час стинання настає. Мовби задля цього і поява його замислена була, а не випадкова аж ніяк чи навпаки тим більш.

Як не витримав лихої долі Євмен, узяв та й умер восени 1952-го року, у день відкриття ХІХ-го з’їзду ВКП(б), на якому Сталін уже доповіді не робив по причині слабкого здоров’я (це тепер так уже пояснюють), її виголошував Малєнков, а партія з того часу перестала називатись партією більшовиків – Комуністичною тільки вже називалась, – то серед пагіння чоловічого з Вакунів залишивсь тільки син Семен, в перспективі – Євменів унук Петро. Благовірна дружина Петрова Ганнуся, жінка сумирна і несварлива, лице її проте завжди оповите було виразно густими тінями смутку, покори й благости, – але крізь них і надія слабка, мольба о надії, вірніш, тремтливо так просвічувалися. Шестеро діток уже породила вона. А жодне серед живих не зосталося. Або мертвими народжувалися, або, подавши світові слабкий крик, голосок благісний, тут же і помирали. Навіть у пам’яті дооколу не встигало відбитись – хлопчик це, наслідник і продовжувач Вакунового родоводу, а чи дівчинка. Вже і на курорт Ганнуся, за порадами лікарів, їздила, і до знахарів зверталась. А коли ізнов наставала та тривожна пора, що на життя нове заповідалося, то досить тільки уважно приглянутись було до Ганнусиного веснянкуватого іще виразніш і одвертіш обличчя, – стільки муки внутрішньої і мольби, благання випромінювало, а й страх який, переляк невідворотнього виражало.

Аж ось народилась дівчинка. Голос світові слабенький подала – і не вмерла. Жить продовжувала. І назвали її Вірою. Як доглядали її у перші роки життя – казати не берусь, але ясно, що в самотині здебільшого, у відособленні хутора Вакунового.


Уперше побачив я Віру віддалеки, коли її віку вже років чотири, а мо’ й п’ять було. Старий уже Семен на Купині, на пасовиську корову прив’язував, припальовував шпеньом на ланцюгові. За день, протягом дня, може тридцять разів він переводив корову з місця на місце. І коли від хати, хутора свого віддаленого на пасовисько, брунатно-зелене, стоптане худобою, по-старечому виразно ішов, то щоразу і дитя за ним бігло, котилося хвостиком із-заду. І завжди у суцільно (з ніг до голови) у червоному вбранні. Як маківочка цвітуча. І так із дня в день, із тижня в тиждень, із місяця в місяць. Аж до зими, із року в рік, – може, два чи три роки підряд. Що аж по рокові якім-то іздалеку навіть примітливо завважилось, що дитина і не росте наче. Як вибіг на брунатно-зелене пасовисько червоний клубочок, викотивсь, так і по третім році вже, а такий само малий.

Уперше побачив малу Віру ізблизька я одного разу ясної погідної пори. Сонце до заходу виклично хилитись почало, кущі вільхові тіни довгі із себе викидать прямолінійно стали. Така благісна надвечірня тиша під кущами вільшини витворювалась, загусала і зі стомленим спокоєм, вірніш, із втомленим прагненням спокою серць наших єдналась. У дивнім настрої отакім, а ще в дивніших передчуттях, ми із братом під кущами вільшини у копицю сіно складали, а побіля, під ногами коли, брата унук малий грався. А доокруги такі мрійливі спокійні відсвіти призахіднього сонця зір завважував, і те у серці щемко відбивалось.

Старий Семен прийшов на брунатно-зелене пасовисько корову перепальовувать, на інше місце переводить, а мо’ й забирать уже додому, щоб почекать трохи або на ланцюгові попасом поводить. Нас побачив, і сюди іде, спрямувавсь, а за ним хвостиком, колобочком, маківочкою червоною суцільно котиться і Віра мала. Було тоді їй, може, років шість уже, а на вік свій справді малою виглядала.

Дивне се було дитя. Личко продовгувате веснянкувате суцільно. Просвічується усе наскрізь. Лиш очка дивністю незвичною світяться, випромінюють завороженість. Усе більше вона на братового унука дивилася. З усмішкою дивною, з подивуванням первісним дивилася. І догадуватись по тому лиш можна було, що зустрічі із дітьми чужими для неї не часті, випадкові, а, отже, завжди – диво, що не тільки дорослі, а й малі, до тебе схожі, у світі цім існують.

Віра роззирала світ із виключности й висоти свого хутора. І ця властивість у її натурі якби була спадковою, хоча і не пам’ятала Віра свого знаменитого прадіда.

Якось одного літнього дня наші путі ізнов перетнулися зблизька. Я кудись-то ішов пасовиськом, а Віра хвостиком у червоному з ніг до голови, як маківочка цвітуча, за дідом котилася, відставши уже трохи. Вона на мене глянула, упізнала, і я спитав її:

– Разів зо тридцять отак за день сюди-туди перебіжиш?

На моє подивування, відповіда, відказала вона зовсім сміливо і обгрунтовано:

– Тридцять – ні. А дев’ятнадцять, двадцять один, двадцять три, двадцять шість буває.

І для повнішої обгрунтованости вона продовжувала по павзі роз’яснювально:

– Батько, мати на роботі, не буду ж я одна без діда дома зоставаться. У неділю я дома зостаюсь, коли батько і мати є – хіба не бачите?

Відповідь і мене подивувала своєю сміливою грунтов­ністю.


А потім Віра пішла у школу, в автобусі чи на зупинках ми бачилися уже частіше, і спостерігати за нею було цікаво, потішливо і подивовуюче не тільки для мене. Інші люди розказували, завважували, як усе в дорозі і в школі подивовувало дівчинку. Усе, що для багатьох звичним було, для неї дивним, незвичним здавалося. Світ дивний. І щоразу подив, з вигуком часто захоплення, її личко веснянкувате суцільно осявав:

– Он, машина яка! Таких я іще не бачила!

– О, трактор який!

– Гуси автобусові дорогу переходять, і не тікають!

– О, людей як багато!

І вже от подив і у людей викликало саме зачудування дівчинки речами, явищами і діями звичними, простими і буденними, які самі по собі дива і не являли наче, але дивом от ставали, коли присутністю дівчинки ояснювалися.

Якось одного разу спитався я був малої нашої хуторянки, чи не кривдять її, не зобиджають у школі сільські діти, сельчани.

– А чому ні, – тут же і відповіла вона. – Воно думає, якщо уже сільське, то не знати і мація он яка.

Так глибоко і прозоро бриніло у цій дівчинці відчуття хутора.

Найбільше чого боялася Віра – це щоби не увійти не у “свій”, у “чужий” автобус, і щоб не повіз він її повз рідний хутір у далекі невідомі світи назавжди.

А найзворушливіш ставало, робилося їй, коли в багато­люднім автобусі завважувала когось із дорослих хуторян. І в безпечності до такого своїм поглядом горнулася, і віталася неодмінно. І зі мною не раз також. І таку єдність обнадійливу з цілим світом у моменті тім відчуваєш. І ще от теплість така у сутности твоїй розливається, що от час ішов, плинув, уперед рухався, життя минало, а хтось і думав увесь цей час про тебе, принаймні відбиток про тебе у його пам’яті зоставсь. В чиїмсь-то об’єктиві душевнім твоя присутність у місцях світу нехай і віддалених, невидимих а відбивалась, завважувалась, фіксувалась.

Так ось і тепер теплінь знайома уже в душі моїй проки­нулась, коли ми із Вірою у дверях автобуса зустрілись, – і не холола, не загасала одразу, – поволі розсіювалась, коли новим зворушенням ведений, я щораз ближче до хати Батькової підходив, і хата передо мною ближчала, ув очах моїх більшала, виростала. Стежка грузька пішла уже, по полю брудні сніго-льодові окрайці не зійшли іще, в калюжах вода темно ізсередини проти неба поранкового сірого полем віддзеркалюється. І за хатою де-де берег свій один на луг розлила. Овва! За двадцять майже літ, відколи Річку перекопали, меліорацію тут провели відколи, понижчала, у землю коли занурилась вона, а береги відколи повищали, то і з берегів своїх і не виходила вона – найбурхливішу воду хутко несла. А ще ж окрайці брудні снігово-льодяні у полі просвічуються – ще ж і не збігла вся – прибування її іще очікувать можна.


І тут я згадав, як Батько розказували. У двадцятих роках діялося, як повені у нашім краї розгулювали, коли вони прийшли у Закутку осідок свій наш закладать, то тієї весни чи улітку повінь ізнов велика була. Спершу клуню збудували на стовпах міцних дубових, а стіни з неважного дерева – з парослі... Прийшли чогось то вони уранці, і щасливо, на радощах нових біля осідку свого нашого нового півдня поралися. Зирк по обіді – аж вода прибула неймовірно, з берегів вийшла. Мало, що з берегів вийшла, клуню от із другого боку обступила, навпрошки полем уже біжить, женеться. Стали Батько, і очам своїм не вірять. На пагорбі лиш клуня недосяжна для води стоїть. І Батько стоять, немов між двома берегами Річки грізної. І тільки тоді стало видно, яке високе місце для осідку свого нашого вони вибрали, але певности не було, що й сюди вода не підніметься. І спогадали Батько одразу свої переживання ті перші під час повені 1924 року...
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка