Андрій Кондратюк



Сторінка9/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42
Про цей випадок Батько згадували часто і розказували, як про драматичний у своєму житті. І цілі десятиліття не вивітрювалися у них передчуття, що от іще колись вода так високо підніметься. І вірили у це навіть після того, коли Річку перекопали і вирівняли, вода униз пішла, а береги повищали, вознеслись, коли ймовірність випадку такого поменшала. Я й від інших людей розповіді про ту повінь неймовірну чув не раз. Розказували, що по пониззю вода двори і хати людські затопила. Із хат і дворів своїх люди на човнах вихоплювались. І от дивно так: де стежки білі тільки-но були, втоптані співали біло, – люди із дітьми своїми по водній гладіні темній на човнах поміж хатами плавають...
Я вже на пасовисько ступив – і воно грузькість ізсередини до ніг моїх виказувало, а по місцях низинних, де калюжі малі і більші де проти сірого неба олов’яного хмарного в прохолодності іще віддзеркалювались. На сході олов’яне небо сіро хмарне у місці однім від землі над лісом синім уже вищим світліло. Хмари мовби розривалися, як клоччя чи вовна овеча брудно сива рветься, – там сонце мало показатись. Думка моя іще завважила, що лісок уже як справжній ліс, що не посадка уже, а верхи його темно-сині над хатою Даниловою д’горі возносяться. І зрозуміть важко, чи то хата до лісу наблизилась, чи то ліс до хати підступив. І хвиля романтичности зі сходу на мене накочувалася і щемом душу огортала. Романтична прозоро картина з дитинства, із віків минулих і казок у мені жила. Хата мала одна перед лісом темно-синім великим самотня, або за лісом іще. І от Батькова хата твоя перед лісом майже великим темно-синім опинилась оцього моменту, у терплячім очікуванні доросління лісу дожидаючись.

Поза стовбуром в’яза грубим крізь гілля густе чорне безу кущів стіна зсіріла давно не мазана хати так манливо зворушливо уже зблизька просвічується – аж серце від зво­рушення мало з грудей не випурхне. Стріха солом’яна геть зжухла, потоншала за зиму іще, в китицях дірок побільшало – птахи знадвору чи щурі ізсередини з горища попросвердлю­вали, перевесельцями старі кулики навпроти комина ряди свої по латах здутістю позначили. Стріха ветха проблема­тичність випромінює, у свідомість мою кладе, тривогою світиться, у закутень безвиході й безперспектив’я процес думання мого заганяє.

Раптом зору мого щось незвичне діткнулось, завважив я щось таке, чого раніше, до хати йдучи, наближаючись а хоч з якого боку, не помічав, що в око не впадало, чи, вірніш, не завважував чогось. Десь те вертиться на підступах іще до свідомости, стан новий формуючи. Так лоскітно інколи людині в неозначених станах перебувать. Нарешті мить означення настала. Вікна із-за безу і в’яза визирнули, а відблиски від шкла у рамах вицвіло червоних в очу не відбились. Овва! Настороживсь я, аж зупинивсь. І бачу: одне вікно порожниною чорною углиб хати зяє – світлиця де, друге – половинкою рамці вицвіло червоною на вітрі хитається – у кімнаті передній, піч де.

Із сумкою я підтюпцем з місця зірвавсь, побіг, не отя­мившись, а ноги мої грузькість усередині пасовиська відчу­вали, завважували. Усього кільканадцять, може, ступнів до двору зоставалось, як я ізнов зупинивсь. У бігу зір мій до нової реальности навик, уражена раптовим спалахом свідомість у дійсности новій освоюватись почала, безпе­рервність буття свого посвідчуючи і продовжуючи.

От і сталось. Те, про що уявно в перспективі протягом років думав, як таке воно, що статись може, і оминути до пори якоїсь може, вірніш, віддалитись у невідворотній реальности своїй може, – от і сталось. Десять років, відколи Батько померли, у роздвоєнні перебуваючи, ти уявно у свідомости своїй допускав цей момент. І от сталося. Заспо­койся. І дивного у цім нічого нема. Закономірне, вірніш, є. Так усі хати на хуторі нашім щезали, полишені самі наодинці хоч на якийсь-то час. Твоя тільки, Батькова, наша, цілих аж десять літ вистояла. Хіба хто, як Хведоська, до зятя перевезла свою, устиг перевезти хто, або згоріла чия, як Мещишина. Жодній, поза ними такими, не порятуватись на місці своїм, виходу ось такого не оминути. Як намарне і щось чинити супротив, протидіяти замисленій (якийсь-то час вона іще у повітрі носилася) акції. Після першого акту вандалізму марне було господареві сліди цього акту згладжувати. Вікна, скажімо, чи двері забивати дошками. Акт вандалізму поновлювавсь, спалахував у руйнівнішій формі. Неодмінно трощилось поправлене – вікна, наприклад, із помітною, виразно засвідченою злобою, із пімстою проламувались ізнов, а й нове щось додавалось – двері, наприклад, виламувались, якщо перед тим іще не проломлені були, мулярка з присмаком розверталась, якщо іще перед тим розвернута не була. Гра людських пристрастей розпо­чиналась, і марно, смішно було спротив їй чинити. Це все одно, що самому лукавому у простір хисткий дулі тицяти. Знаходились сміливці хоробрі, сини, зяті декотрі батьків хат отих, що серця їхні духом пімсти оповиті уже на відплату настроювались, котрі засідки у хаті, в коморі чи клуні десь влаштовували. Ніч цілу отак просторожує у наслуховуванні марнім із вилами. Увечері ізнов на другу ніч сторожувати іде, а новий вандалізм уже протягом дня і учинено. Знаходились, звісно, і такі, що роздратовані зухвалістю неймовірно, день і ніч підряд сторожували, ніч і день, наслуховуванням одним до краю перевтомлюючись уже – а все марно. Проте досить було їм і додому відійти, одвинуться, як замислене і скоювалось, мовби зловмисник невидимо стежив за господарем у грі цій нерівній.

Часто на зупинці автобусній на Посьолку, довго автобуса дожидаючи, доводилось свідком людських розмов ставати, чия це вже робота і така.

– Аже ж доросле не зробить – дитяча робота. А чия ж іще? – казала поштарка Настя, наперед із-заду сумку свою порожню ременем на плечі повертаючи, застиглими зжовклими по краях очима невтрально в нікого дивлячись. А ставало здогадливо, що істинна думка її не в словах, а десь під маківкою голови, хусткою великою терновою обверченою.

Й іще дехто за Настею потакував, але й по такому теж робилося здогадливо, що справжня мисль і його о предметі цім якщо не під маківкою голови сидить, то поза лжою слів крізь уста сама собою випурхнула і от над гуртом людей невидимо у воздусі висить, загусає.

Воно, може, і діти, підлітки одні те чинили, але ж діти не безрідні, не безбатьківські діти, і якби хтось і став очевидцем, свідком прямим видива акту вандалізму, якби навпаки обернулось “не впійманий – не злодій”, тобто повстало вочевидь, що злодій впійманий, то батьки ці скоріше живцем заявника, скаржника роздерли б, аніж очевидність причетности своїх власних дітей до скоєного визнали. Знаходилися уже одважливці, які, не сказати б, за руку упіймали, але віддалеки бачили, як підлітки крізь порожнини чорні вікон із хати вискакували. І упізнали, чиї то діти – Гулкині. І слідом до хати Гулки пішли, щоб посвариться. То таку халепу мали, що і тепер запізніло поради бувалих згадують: “Краще з Гулкою не зв’язуватись, бо спалить”. Так над духом нищення пристрасним молодим старіючий умудрений дух злоби і протистояння ширяв, оберігаючи його. Гулка, що віддалік од нашого хутора, на узвишші біло піщанім віддалік від Підріччя осідок мав, потаємну думку все життя леліяв, як би йому осідок у Пониззі добути, але не вдалось це і з роками, – і хотіння це духом пімсти й злоби розросталось усередині. Може, в останні роки і продав би Гулці хтось спорожнілу хату за плату малу навіть – та в останні часи тут уже хати із правом осідку не продавались. На знос тільки. І злоба його і дітей його не супротив властей і законів оберталася, а проти хат безборонних. Так воно чи не так, але невидимий дух нищення й поруйнації нашого хутора витав над ним невідпорно. Се були сили чорні.

У дворі я стомлено сів на в’язовій колоді. Усе. “Ось і Гандрій із вирію прилетів”. Не прилітатиме більше. Свідомість моя стоїчну певність сконцентрувала із досвіду очевидного – найстоїчніший спротив хати уже не втримає, осідку людського і пташиного часу уже не продовжить. А все ж цікавість невір’я піднятись упевнитись заставила. До нужника під хлівом підійшов – розламано риштування і дошки повідривано, а вміст у ямі відходів за зиму густо зісохлих заступом вишкреблено. До колодязя можна б уже і не підходити. А саме чуття грунтовности слідчого проглядування уже веде. Увесь згаданий вміст там, і дошки угору стирчать, і поліняччя на додачу плаває, і потеруха зверху.

За свідченням синів, очевидців пережитого і спізнанного, зятів, дочок і унуків батьків хат безборонних в замисленій акції спустошення операція ся першою вчинювалась. Це щоби води уже більше не напиться. Життєдайне джерело. Потім відтак уже виламувались вікна, двері. А в хаті насамперед образи, ікони з кутків знімались і об землю в друзки з рамами бились, мулярка частково розверталась, – піч, плита, груба, а де й димарі угорі навіть, ліжка дерев’яні і поли виламувались, залізні, металічні гнулись; столи які, табуретки, ослони напівзламані догори ногами перевертались. Із речей майже нічого і не забиралось – хіба би яка коштовність на очі натрапила. Але, як правило, таких коштовностей і не полишали хазяї–спадкоберці у хаті спустілій. А й в мене такі речі чи й позосталися з осени. Та навіть у найубогішій господарці щось да є. Як і для кого воно коштовне.

“Ні, таки коштовности у хаті залишились”, – думка мені нагадала, коли я ізнов на колоді усівсь. І я став пригадувати свої коштовности.



Коштовність перша. Транзисторний радіоприймач “Альпинист-2”. Його я придбав у безгрошівні часи гоніння за двадцять вісім карбованців і копійки якісь ще (старіюча пам’ять монети не ощадливо опускає) у спеціяльному радіомагазині, що був колись на Львівській площі у Київі. Був та погув. На місці тім уже тривалий час Республіканський Будинок художника стоїть, його в рекламних оголошеннях іще загадково “РБХ” називають. Так довго вже стоїть, що зістарівся, несвіжим став іззовні і зістарюватися продовжує. І я коли їду повз нього у тролейбусі або перебуваю чого там, то завжди згадую, що от у цім місці я радіоприймача тран­зисторного “Альпинист-2” на хутір Батькові купив. І про швидкоплинний час думаю.

Але не в тім для мене коштовність речі цієї. Приймач викликав дитинне подивування в Батька. Несмілий подив цей, такий рідкісний у старих людей, у якусь особливу рідність, у ставлення незвичайно оберігаюче, як до живої істоти другої у хаті на хуторі німім, у Батька переріс. Батько скоро навчились вмикати і вимикати, по хвилях двох переводити, і знали, де яка радіостанція, батарейки вкладати навчились. І робили це надзвичайно обережно, любляче і оберігаюче. Вони й розмовляти з апаратом навчились, коли самі дома зоставалися. “Ах, не так співаєш!” – казали. Або: “Зміни голос, не той голос, підголосник не той! Куди повів!”

У слуханні “Альпиниста” цього і я пережив з Батьком щасливі хвилини рідности на тихому, до вимирання у перспективі приреченому хуторі.

Оцим і був коштовний, дорогий мені приймач. Його слухаючи і на сіру, чорну по боках оправу його дивлячись, я Батькову присутність у хаті відчував, завважував, коли уже їх не стало. У повітрі, що синіми стовпами стояло у хаті, відчував, у тиші настрою хатнього завважував. У ділах, позоставлених на землі, людина себе являє, а й і в речах, що до них торкалася, являє також, коли відходить.

Якось брат старший попросив був узять на зиму цей приймач покористуватись, послухать, як його “Меридиан” зіпсувався. Ай же дилема, ай альтернатива передо мною повстала! А ну ж як зіпсує, як згубить? І не дать то як? Бувають же от, назрівають із всеосяжжя випробувань такі ситуації! Але і дать?! І затнувся я:

– Нема. Вже узяли...

– Куди узяли?

– В село...

Два дні мені так дискомфортно на душі було, що й настрою не зіпхнуть, і сам він не розвіювавсь, а третього дня, коли в село уранці ішов і не зіпхнуту думку із собою ніс угорі, замисливсь, об примерзлу траву спотикнувся, поїхав по ковзькій траві, і ногу підвернув тяжко, і нікому було мене піднять, і як я й до хати вернувсь, пришкандибав – не знаю, уявить не можу. І через пастухів братові дав знать. І він прийшов, і швидку викликав, що аж ізранку до вечора їхала. І думав тоді я, що це гріх мені. І відчуття гріховности і біль у нозі спухаючій гострий дискомфорт із душі вивітрювали, розвіювали. А коштовність речі, коробочки малої сірої, по боках чорної, приймача, повищувалась. І коли розходжу­ватись став я у сестри, і після якоїсь то конфліктної ситуації за надокучливість власну вийшов був у надвечір’ї прохо­лоднім у двір, за хлів пошкутильгав, то дивна картина мене там зустріла. Таке суворо червоне місцями небо серед хмар грізно чорних унизу й угорі де по боках. І такий холод ізвідти ішов. А сонця вже не було. Воно зайшло. І така до сліз прекрасна хвиля буття на мене нагорнулася. І я згадав прочитане чи почуте десь, як Борис Пастернак після інфаркту у вікно дививсь в очікуванні відходин, і яка висока повнота буття тоді перед ним була відкрилася. І от в контексти смислів і подій оцих річ, що таке подивування на старости літ у Батька була викликала, завищеної іще коштовности набула.

Коштовність друга. Але у мене іще один радіоприймач був – “Россия-303”. За 60 карбованців мені порадив його купити Богдан уже після Батькової смерті. Порівняно і плата, ціна невисока, і усі 4 хвилі є. І джерело живлення – елемент 316 скрізь тоді іще купить вільно можна було.

Такі ось пам’ятні моменти крізь мене відбились. Вечір на хуторі самотнім пізньоосінній. Надворі – хоч в око стрель. Воно й варівко виходити – за необхідністю, за нуждою навіть. Не раз, бувало, двері прочиниш сінешні, на поріг станеш, ступиш, а вітер романтичний – в лице, і всі жахи світу – минулого і теперішнього, на тебе тільки чигаючі так і пруть. А зась! Двері на замок – клац! І ось вам – нате! Я сам тепер собі світ. При сяєві блідім світла гасової лямпи затишного, стінами Батькової хати, брусами дерева міцного од усіх світів одгороджений і захищений, сам собі в осідку родиннім утверджений відособлено. Ось краплі угадувано великі дощу опівнічно-західного романтичного пізньоосінньо в шибки ударили. О, як силу почуттів звуки ці збудили ізсередини, щемкими теплими хвилями душу і сутність твою огорнули, плоть цілу у відчуттях повноти буття розслабили! І захищений же ти допоки ось у моменті цім. Мала чуттєва крапля світобудови, до неї і прилучена, і відсторонена у родиннім осідку хисткім. І з якого недосяжного поки що для багатьох світу твої Батько й Мати тебе ось спостерігають і завважують, о покровительстві благають, о заступництві, серед мільярдів у плоті іще сущих істот. Яке зворушливе романтично усе те, багатство яке неосяжне у кінці двадцятого століття.

І от радіоприймач, коробочка маленька, якась і невдала нехай модифікація японської конструкції, так казав хтось, Богдан, а вмикнув легенько – і з’єднала раптом тебе із світом цілим далеким, із світами далекими, для плоті твоєї і недосяжними у моменті, із світобудовою усією, можна сказать, із містами численними гомінкими у барвнім русі своїм. Вашингтон і Лондон, Рим і Париж, Мюнхен і Монте-Карло, Тирана й Ієрусалим, Пекін і Тегеран. На Дамаск і Адіс-Абебу якось на хуторі натрапив. Подумать тільки, а уявить трудно. Десь то ріки і озера, десь пустелі і сади цвітучі, десь низини і гори, десь ліси, хащі непрохідні, ліанами переплетені, птаство десь небесне благісно співаюче, а десь звірина рикаюча, десь сонце сходить, а десь і заходить, десь, як ось тут, і вечір, а десь і ранок, а десь і день, десь хтось народжується, а десь хтось умирає, десь любов, а десь то і ненависть, свобода десь, а десь і неволя, вільні світи десь стеляться, а десь і кордони, стіни муровані, і грати колючі, границі щільно й міцно, надійно укріплені, пограничниками недремними убезпечені, ловителями душ, що в плоті своїй перетнуть, пересікти кордон намислили. Ах, пощо мені кордони, ах, пограничники пощо! Ах, “Россия-303” за шістдесят карбованців з націнкою, і елемент живлення 316 покищо вільно купить можна! Ось увімкнув я, легенько пальцем лівої руки великим униз кружечка рифленого посунув, а другим пальцем великим правої руки тільки поводжу собі кружечок гостро рифлений угору-вниз (як захочеться). І ось, прошу, нате: летить уже, несеться моя свідомість через ліси й озера, через океани й континенти на мапах плямисті до кружечків міст розкішних. І я вже там. І виловлювачі на своїх границях лиш угору дивляться сполохано і отетеріло, плечима знизують. “Ось пролетіло щось, прошмигнуло, а завважить, упіймать не вдалось”. Легенько я лиш посміхаюсь собі уже в Парижі, у Мюнхені, у Кельні, у Лондоні, у Вашингтоні самім: “Виловлюйте, погоню висилайте, надзвукові в повітря шліть! Ай, чи й доженете. Ви в Парижі, а я собі вже в Кельні, ви в Кельні, а я в Лондоні, а то і в Римі самім”. Така феєрична ловитва! А й на хуторі моїм хто у темінь таку підстереже, щоб на мене донести. А може?! І тут на пам’ять біжить спогад старого зека, як розказував він. Як 1952 року улітку повертавсь він із Красноярських таборів, із Краслагу повертавсь. На зупинці одній, на станції малій коли зупинився потяг. Зустрічний теж зупинивсь. У нім євреїв одеських везуть.

– А за віщо, братці?! – питається крізь вікно зек по­зустрічних.

– Радіво слухали...

– А скільки?

– По десятці...

У шибку жах до мене постукав. Лівої руки великим пальцем по гострих рификах угору. Стихло в хаті. Удари дощу лиш у шибку одностайно шмагаючі. Ізнов пальцем по рификах кружечок униз.

Під вишугування темних пізньоосінніх вітрів я звичне і прокидавсь десь біля п’ятої. О п’ятій уже сьогоднішні поранкові новини. Як лоскітно у насторозі вухо моє ловить первісно мовлені новини приготувалось. Як свідомість моя у часі поранковім вступить у єднання зі світом насторожилась. Чим поранкове діткнення до світу в серці у моїм, у сутности моїй відгукнеться? Чи подивом тільки від мінливости світу барвного, а чи отетерінням від неочікуваного повороту подій, болем, сумом, огірченням, може, від утрат дочасних, неоновлюваних і незамінних.

Одного ранку дикторка, котра читала новини на тім березі, посміхнулася. Спершу легенько, намагаючись пафосом читання сміх згасить, а він проривається крізь пафос дужчий, виразніший. Так моментами проривається невтримно, схоже, як дивиться там вона на щось смішне, сидить хто перед нею, каже що смішне, утішитель який, спокусник чоловічої статі. А сміх жіночий поранковий дражливий, ясно, не мене він стосується. Але так загадково його на темнім хуторі уранці чуть. Дивно так: сміх дражливий жіночий чуєш, а людини самої не бачиш. А й справді, з чого то і сміятись у таку рань. Хоч там, мабуть, і не рань уже. Може, лялька яка, ведмедик, ну, кицька кимсь полишена з вечора, в око впала, і от виглядом своїм поранковий сміх будить. А може, хтось зайшов у студію і смішне щось каже, утішитель який, спокусник чоловічої статі. Чи не однаково мені? А проте нехай би лялька яка в око впала краще, ну, ведмедик, котик нехай би, аніж спокусник.

А якогось то ранку отакого пізньоосіннього вітром темним рвучким на хуторі самотнім шмагованого я от пальцем великим лівої руки по рификах гострих униз повів – і свідомість моя у благісно екзотичні пагорби Індії, так виразно живу сутність усіляку до милосердя запрошуючі, понеслась, зупинилась, стала там, де Мати Тереза. Убито Індіру Ганді. Учора тільки. І я от один серед мільйонів, серед мільярдів, може, кого вперше новина ця діткнулась. Свідомість моя ландшафт незвично елегійно екзотичний східний манливий з дитинства, як казка, фільми кольорові з мельодіями довгими сумними, осягає. А сам і збагнуть не можу – чи то в Індію у моменті сутність моя перенеслась, а чи Індія високо горбиста у мить поранкову у хату Батькову самотню в низиннім опівнічнім краї увійшла.

А іще одного ранньоосіннього вечора радіоприймач “Россия-303” приніс мені на хутір звістку, що у Пермському таборі помер поет Василь Стус. У віці 47 років. Уже трагічно завважений в минулому вік поета.

А іще одразу десь відтак із того берега звучала годинна радіокомпозиція за творами поета. І після читання віршів повторювалось усе “Ви убили поета”. І от зворушенням неймовірним сповнилась сутність моя, жалісливість сльози з віч видала, і спізнанне відчуття і своєї месійности оповило, возносячи трагічно і сутність мою: я народивсь у краї, де завжди вбивали поетів, я з’явивсь у часі, коли похіть ловитви за художньою свідомістю, переслідування її стала не тільки однією із сильних агресивних людських пристрастей, а й засобом існування для мільйонів, може, людських особин, сказати б, хлібом їхнім стала.

І ось нову звістку на хутір самітній мені радіоприймач приніс. І провинність твоя розросталась. За віщо? За те, що ти іще є, а його уже нема. Й подивування затим пішло, як швидко от звістка із пермських таборів на той берег дійшла, донеслася. Я професійно іще прикинув собі, чи можна, посильно реально чи за короткий час такий годинну радіокомпозицію скомпонувать. А може, вона уже наперед дочасно іскомпонована лежала, дожидалася? І тут здогад тривогою поповз. А може, може, засоби інформації по обох берегах і інтегровані уже, і, може, функціонування художньої свідомости поза межами плоті уможливлене тими ж самими, що у плоті людській на цю свідомість засідки влаштовували?

От світ думання мого завдяки радіоприймачеві “Россия-303” у сферах, ув орбітах яких обертавсь. І думав я іще не раз, яке ж і величезне це відкриття, – нести мову людську у моменті на відстані, жодній плоті у моменті недосяжній. І як в серці Батьковім до “Альпиниста-2”, так у серці у моїм до “России-303” подив щоразу загорявсь, але ніколи не розвіювавсь. І я оберігав і цей радіоприймач також, при цьому Батька завжди спогадуючи. І ставав він мені дорогим, і коштовність його так само щоразу завищувалась.

Коштовність третя. Якось поштарка принесла на хутір мені повідомлення на посилку. Посилка виявилася неочікуваною. Я і здогадуватись про неї не здогадувався, і подумати не міг. Прислав мені її небіж, сестрин син капітан Василь, аж із міста Ртіщева перед тим як налаштований уже був в Афганістан їхати. “І що б то могло бути, і що б то означати мало?” Думав я у дорозі, скриньку невелику, і не сказати б, що важку у руках тримаючи. Відріз на костюма матерії офіцерської добротної – три метри і двадцять сантиметрів. Порожнини у скриньці трьома банками-консервами заповнені були. Несподіванка яка! Став я у руках матер’ял офіцерський мнять, мацать, якістю добротною його тішитись. Костюм шить? А форми, фасону якого, а як я у нім і виглядатиму? Празниковий, на будень? Рішення не утвердилось, відкритим, розпростертим залишилось, а матер’ял я заховав у коморі в Материн кухор. Думка якого фасону вбрання пошити, не раз іще потому ішла, але рішення і надалі не з’являлось, розпростертим зоставалось.

Аж одного разу із матер’ялом, довкола цього добротного матер’ялу, вірніш, ситуація витворилась. В Ірпіні одного похмурого літнього дня, що так до спокою душевного спонукає завжди о цій порі, один офіційно знайомий літератор, критик, сказав був мені, дорікнув, чи не сором мені у штанях із дешевого вельвету серед людей ходить. Я і справді був купив дешевого вельвету по два карбованці і 75 копійок за один погонний метр завширшки у вісімдесят п’ять сантиметрів. І сам дивувався опісля, що пошиття вбрання (мундира і штанів) обійшлося у кілька разів дорожче самого матеріалу. Але мені подобавсь синій колір такого вбрання.

Докір критика і справді вразив боляче у моє серце своєю несподіванкою. Але наразі раптом щось такого супротивного відповісти йому я не знайшовся. А от подумав у моменті тім, що десь чув ізвідкісь по радіо, ніби чи то слідчий, чи то прокуратор самий сказав про Андрія Синявського у 1965-му чи 1966-му році: “А какой же он писатель, если у него одни штаны”. Якимсь чином я вже і хотів був утулить фразу цю у річ свою, та остерігаюча думка, ізвідки я і взяв її, зупинила мене. Я промовчав. Проте мовчанка дошкульности не погамовує супротивної. І от ішли коли ми із ним по сей бік залізниці від Будинку як до міста, то я поволі, іздалеку заходячи, і розказав критикові подетально. Так і так, мовляв, є у мене добротний офіцерський матеріал, який небіж-капітан перед від’їздом в Афганістан прислав був мені. І що от намислив я собі пошити мундира-сталінку, із гудзиками під шию, із кишенями накладними, а штани – галіфе, чоботи хромові на рипах справлю, і кашкета зеленого теж із картузом довгим – усе по формі, чин-чином. Іще доказать не встиг, як співрозмовник, казень мій угадуючи, розсміявся заливчасто:

– Я вітаю вас! – і руку подав. – Я вам пам’ятник поставлю – тільки справте таку форму. Я усі свої справи відкладу, усе писання своє і критичне, і прозаїчне. Я два дні з вами ходитиму по Хрещатику, по видавництвах і редакціях усіх, по Спілці.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка