Annotation Регіна на очах перетворювалася на чудовисько із звіриною мордою і грубим голосом, що скрегоче. Невже всього кілька годин тому це була весела мила дівчинка? Що за тварюка вселилася в неї? Її ніжна душа стогне від болю і жаху і намагається чинити



Сторінка1/2
Дата конвертації05.03.2016
Розмір0.55 Mb.
  1   2

Annotation


Регіна на очах перетворювалася на чудовисько із звіриною мордою і грубим голосом, що скрегоче. Невже всього кілька годин тому це була весела мила дівчинка? Що за тварюка вселилася в неї? Її ніжна душа стогне від болю і жаху і намагається чинити опір. Але сили нерівні, і диявол, що оволодів нею, вже готовий святкувати перемогу. Вільям Пітер Блетті

Вільям Пітер Блетті
ЕКЗОРСИСТ
Повість

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

 



З англійської переклав Віктор МОРОЗОВ William Peter Blatty. The Exorcist. — Blond & Briggs Ltd., London, 1971.  

Як короткий фатальний спалах від вибуху сонць, що лишає тьмяний слід в очах сліпого, початок того жахіття пройшов майже непоміченим; у безумстві всього, що сталося потім, про нього, по суті, забули і ніяк не пов’язували із самим лихом. Важко про це судити. Будинок наймали в оренду. То була цегляна, повита плющем колоніальна будівля в районі Джорджтаун у Вашингтоні. На протилежному боці вулиці простяглося студентське містечко Джорджтаунського університету, позаду була набережна, що стрімко спускалася до ділової М-стріт, а далі протікав брудний Потомак. У ніч проти першого квітня в будинку було тихо. Кріс Макнейл сиділа в ліжку, переглядаючи свої репліки до зйомок, що мали відбутися наступного дня; Регіна, її донька, спала у своїй кімнаті, а внизу, в кімнатці поруч із коморою, спала їхня прислуга, середніх літ подружжя Вілла та Карл. Приблизно о пів на першу Кріс, спохмурнівши, відірвалася від свого сценарію. Їй почулося якесь постукування. Звуки були дивні. Приглушені. Глибокі. Ритмічні. Незрозумілий код, що його вистукував якийсь мрець. Дивно… З хвилину вона прислухалася; потім спробувала не звертати уваги, але стукіт; був такий настирливий, що заважав зосередитися. Кріс жбурнула сценарій на ліжко. Господи, збожеволіти можна! Вона встала, щоб усе з’ясувати. Вийшла у передпокій, роздивилася навколо. Здавалося, звуки долинали зі спальні Регіни. Що вона там робить?.. Кріс рушила передпокоєм, і стукіт став раптом гучнішим і частішим, та коли вона штовхнула двері й увійшла до кімнати, він зненацька припинився. Що за чортівня? Її одинадцятирічна донька спала, міцно притулившись до великої іграшкової панди з круглими очима. Панда злиняла від років, від багатьох теплих вологих поцілунків. Кріс тихенько підійшла до ліжка й нахилилася над ним. — Рег! Ти не спиш? Спокійне дихання. Повільне. Глибоке. Кріс розглянулася по кімнаті. Тьмяне світло з передпокою падало на малюнки Регіни, на її скульптурки, на іграшкових звірів. Ну що ж, Рег. Твоя матуся пошилася в дурні. Можеш привітати її з першим квітня!.. І все-таки Кріс знала, що це зовсім не схоже на Регіну. Дівчинка мала боязку і невпевнену вдачу. Хто ж тоді пожартував? Її напівсонний мозок?.. Раптом вона глянула на стелю. Он воно звідки! Легеньке шарудіння. Щури на горищі, ото й тільки! Щури! Вона зітхнула. Так воно і є. Довгі хвости. Шурх, шурх. Вона відчула полегкість. А потім здригнулася від холоду. В кімнаті було як у льодовні. Кріс підійшла до вікна. Зачинене. Помацала радіатор. Гарячий. Та що це зі мною?! Здивована, вона рушила до ліжка і доторкнулася рукою до Регіниної щоки. Щока була гладенька й ледь спітніла. Мабуть, я захворіла! Вона глянула на доньку, на її кирпатий носик і вкрите ластовинням личко, зненацька нахилилася над ліжком і поцілувала її в щоку. «Я дуже люблю тебе», — прошепотіла вона, а тоді повернулась у свою кімнату, до ліжка й до сценарію.  



Кріс спала. Їй снилася смерть в усіх моторошних подробицях, смерть, про яку ще ніхто й не чув; щось дзвеніло, вона задихалася, розчинялася, зникала в порожнечі, а в голові снувалося: мене не стане, я помру, мене не буде, навіки-віків, ой, татку, не дай їм, ой, не дай їм зробити це, не дай мені зникнути навіки! — і вона танула, заплутувалася, а навколо все дзвеніло, дзвені… Телефон! Вона підскочила, схопила трубку, серце гупало в грудях, а в шлунку була порожнеча. Дзвонив помічник режисера. — Рівно о шостій у гримі, кицю. — Гаразд. Вона поклала трубку. Ще кілька хвилин посиділа нерухомо, пригадуючи сон. Сон? Така жахлива ясність. Відблиск черепа. Небуття. Невідворотність. Вона не могла всього того уявити. Боже, цього не може бути! Вона замислилась. Похилила голову. Але ж це є! Є!..  

Повернувшись із зйомки, Кріс пішла до ванної, тоді зазирнула в кухню. — Ну, як там, Кріс? За столом сиділа гарненька білявка років двадцяти з чимось. Шейрон Спенсер з Орегону. Останні три роки вона була вихователькою Регіни і секретаркою Кріс. — Та все як завжди. — Кріс підійшла до столу і взялася переглядати пошту. — А де Рег? — У дитячій кімнаті. — Що робить? — Ліпить. Здається, пташку. Для тебе. — Саме те, що мені потрібно, — пробурмотіла Кріс. Вона підійшла до плити і налила собі в чашку гарячої кави. Тоді сіла до столу. — Як іде навчання? Шейрон, спохмурнівши, запалила сигарету. — Знову труднощі з математикою. — Он як? Дивно. — Сама знаю, це ж її улюблений предмет, — сказала Шейрон. — Так, але ота «нова математика»… Боже, я б не змогла навіть наміняти дрібняків на автобус, якби… — Привіт, ма! Регіна підстрибцем убігла в двері й простягла до матері худенькі рученята. Руді кіски. Ніжне, ясне личко, вкрите ластовинням. — Привіт, моя пташко! Аж сяючи, Кріс схопила дівчинку в обійми, стиснула, палко поцілувала в щоку. Потім відхилила її від себе й почала нетерпляче розглядати ніжне дитяче личко. — Що ти сьогодні робила? Що цікавого? — А, всяке таке… — Ну, що саме? — Ой, дай згадаю. — Притиснувши коліна до материних, дівчинка легенько похитувалась назад і вперед. — Ну, по-перше, вчилася… — Еге. — Ще малювала. — Що ти малювала? — Ну, квіти, ти ж знаєш. Стокротки. Тільки рожеві. А потім… Ага! Коня! — Вона раптом розхвилювалася, очі її розширились. — У того чоловіка, знаєш, там унизу, на річці, є кінь. Ми собі йшли, чуєш, мамо, а тут з’явився цей кінь, такий гарний! Ой, мамо, ти б його побачила! А той чоловік дозволив мені на нього сісти! Слово честі! Ну, десь на хвилину! Кріс, розвеселившись, непомітно підморгнула до Шейрон. — Ма, може підемо в «Хот Шопп»? — попрохала Регіна. — А? Кріс взяла доньку за руку, ніжно всміхнулася й поцілувала її. — Біжи нагору, вдягнись, і вирушимо. — Ой, я так люблю тебе! Регіна вибігла за двері. — Сонечко, надягни нову сукенку! — гукнула їй услід Кріс. — Як ти дивишся на нову пропозицію? — замислено спитала Шейрон. Кріс знов узяла пошту, почала байдуже перекладати листи з компліментами. — Вони хочуть узяти тебе за режисера, — спокійно видихнула Шейрон разом із димом своєї сигарети. — Що?! — Прочитай листа. — О боже, Шер, ти жартуєш! Кріс схопила листа, вирізняючи нетерплячими очима окремі слова: «… новий сценарій… триптих… запросити сера Стівена Мура… на роль, при умові, що…» — Я поставлю цю частину фільму! Кріс змахнула руками і аж скрикнула на радощах. — Ма, я не можу знайти сукню! — гукнула Регіна зі сходів. — У шафі! — відповіла Кріс. — Я дивилась — немає! — Зараз прийду! — гукнула Кріс. У спальні Регіни вона одразу попрямувала до шафи. Дівчинка стояла посеред кімнати, дивлячись у стелю. — Що там таке? — запитала Кріс, шукаючи сукенку, яку купила тиждень тому й начебто повісила у шафу. — Якийсь дивний шум, — відказала Регіна. — Я знаю. В нас там з’явилися сусіди. Регіна запитально подивилася на неї. — Як це? — Білки, сонечко, білки на горищі. Донька була гидлива і боялася щурів. Навіть миша могла її злякати. Пошуки сукні виявилися марними. — Бачиш, мамо, її тут немає. — Та бачу. Може, Вілла забрала її разом із брудною білизною. — Вона таки десь зникла. — Ну гаразд, надягни матроску. Вона теж гарна.  

Вони рушили до «Хот Шопп». Кріс з’їла салат, а Регіна суп, чотири булочки, смажене курча, збитий шоколад і півпорції чорничного пудингу з кавовим морозивом. «Куди воно все в неї дівається? — лагідно посміхнулася Кріс. — У зап’ястки, чи що?» Дитина була квола, мов скороминуща надія. Кріс запалила сигарету і глянула у вікно. Річка була темна й нерухома. — Мені дуже сподобався обід, ма. Кріс повернулася до доньки і, як це нерідко траплялося, аж затамувала подих від болю, добачивши в обличчі Регіни риси Говарда. Вони повернулися перед сьомою. Вілла заварювала каву. Вигляд вона мала роздратований і понурий. — Ну, Вілло, як воно? Добре відпочили? — Не питайте. — Вілла вкинула в кавник пучку солі. Вони ходили в кіно, пояснила вона. Їй хотілося подивитися бітлів, але Карл наполіг на фільмі про Моцарта. — Жахлива нудота. — Вілла ледве стримувала гнів. — Співчуваю тобі. — Кріс засунула сценарій під пахву. — Слухай, Вілло, ти не бачила десь сукенки, яку я купила Регіні минулого тижня? — Бачила, в шафі. Сьогодні вранці. — І куди ти її поклала? — Вона там. — У брудній білизні? — Та ні ж бо, в шафі. — Там немає. Я дивилася. Віллі стулила губи й похмуро стежила за кавою.  



Кріс довго розкошувала у ванні, а коли пішла до спальні по халат, знайшла у себе в шафі зниклу сукенку Регіни. Вона валялася зім’ята на дні шафи. Кріс підняла її. Звідки вона тут взялася? На ній ще були фірмові наклейки. Кріс спробувала пригадати. Того дня, коли купувала сукенку, вона придбала ще дві чи три речі для себе. Отож, напевне, й поклала все разом. Кріс віднесла сукенку в доччину спальню й повісила на плічка в шафі. Роздивилася гардероб Регіни. Гарно. Гарні сукенки. Атож, Рег, краще думай про це, а не про татка, який ніколи не пише. Відійшовши від шафи, вона зачепилася за письмовий стіл. О господи, як боляче! Розтираючи пальці ноги, вона помітила, що стіл був майже на три фути зрушений зі свого місця. Не дивно, що вона, на нього налетіла. То, певно, Вілла посунула його, прибираючи в кімнаті. Спустившись сходами в дитячу кімнату, Кріс побачила, що пташка вже готова і яскраво розфарбована. — Тобі подобається? — спитала Регіна. — Дуже! Ти вже придумала їй ім’я? — Ще ні. Коли Кріс ставила пташку назад, то помітила поруч на столі «Дошку Уїджа». Вона вже й забула про неї. Цікавлячись собою не менше, ніж іншими людьми, Кріс якось купила ту гру, сподіваючись знайти ключі до своєї підсвідомості. Нічого не вийшло. Вона двічі пробувала грати з Шейрон і одного разу з Берком Деннінгсом, який вміло спрямовував пластмасову стрілочку («Це не ти її рухаєш, кицю?») таким чином, що всі послання виходили непристойними, а потім звинувачував у цьому «тих бісових духів». — Ти граєшся з «Дошкою Уїджа»? — Еге. — І знаєш, як з нею поводитись? — Звичайно. Дивись, я тобі покажу. — Регіна сіла за стіл. — Я вважала, що має грати двоє, сонечко. — Та ні, мамо, я весь час бавлюся сама. Кріс присунула стільця. — Ану пограймо разом, гаразд? Дівчинка завагалася. — Ну гаразд, — мовила зрештою і поклала пальці на білу стрілочку. Коли Кріс збиралась і собі зробити те саме, стрілка швидко перемістилася по дошці до позначки «Ні». — Мамо, може, краще я сама? — Ти не хочеш, щоб я з тобою гралася? — Я хочу! Це капітан Гові сказав «Ні». — Який капітан? — Капітан Гові. — Рибонько, хто такий капітан Гові? — Ой, знаєш, я про щось запитую, а він відповідає. — Он як? — Так, він хороший. Кріс намагалася не хмуритися, раптом відчувши невиразне занепокоєння. Дівчинка дуже любила свого батька, але зовні на розлучення Кріс із Говардом ніяк не реагувала. Кріс це не подобалося. Можливо, Регіна й плакала на самоті у своїй кімнаті — вона про те не знала. Але боялася, що одного дня ці стримувані емоції можуть прорватися в якійсь шкідливій формі. Вигаданий партнер по грі. Це звучало якось нездорово. Чому «Гові»? Від «Говарда»? Ім’я батька? Дуже схоже. — Як же це — ти не можеш вигадати ім’я навіть для пташки і раптом приголомшуєш мене якимсь «капітаном Гові»? Чому ти назвала його так? — Бо це і є його ім’я, — хихотнула Регіна. — Хто тобі сказав? — Ну, він же. — Він сам? — Він сам. — І що він тобі ще каже? — Та всяке. — Яке таке всяке? Регіна знизала плечима. — Та просто різні речі. — Наприклад? — Ось я тобі покажу. Зараз запитаю в нього що-небудь. — Ану. Тримаючи пальчики на стільці, Регіна втупилась у дошку напруженим поглядом. — Капітане Гові, правда ж, моя мама гарна? Секунда… п’ять… десять… двадцять… — Капітане Гові! Минуло ще декілька секунд. Кріс була здивована. Вона сподівалася, що донька пересуне стрілку до позначки «Так». О господи, що ж це таке? Неусвідомлена ворожість? Ні, це дико. — Капітане Гові, ви не дуже ввічливі, — дорікнула Регіна. — Рибонько, може, він спить? — Ти думаєш? — Я думаю, що й тобі пора спати. — Він просто бевзь, — пробурмотіла Регіна і пішла за матір’ю.  

Повернувшись у свій кабінет, Кріс знову взялася за сценарій. Раптом увійшла Регіна. — Що сталося, рибонько? — Знову той чудернацький шум, мамо. — У тебе в кімнаті? — Так, ніби хтось стукає. Я не можу заснути. Я ж казала йому наставити пастки! — Донечко, лягай у моїй спальні, а я піду подивлюся. Кріс повела її до спальні й уклала в ліжко. — Можна, я подивлюся телевізор, поки засну? — А де твоя книжка? — Я не можу її знайти. Кріс вимкнула світло і вийшла у коридор. Тоді піднялася вузькими сходами на горище. Відчинила двері, намацала вимикач і клацнула. Роздивилася довкола. Картонні коробки з газетними вирізками та кореспонденцією на дощаній підлозі. Більше нічого, крім пасток. Шість штук. З принадою. Всюди було чисто. Навіть повітря чисте і свіже. Горище не опалювалося. Жодних труб. Жодного радіатора. Жодних щілин у покрівлі. Вона знову згадала про шум, тоді глянула на дах. Вулицю затіняли різні дерева, більшість з яких були повиті диким виноградом. Віти масивної липи закривали третину будинку. Може, то й справді були білки? Певно, що так. Або гілля дерев. Атож. Могло бути гілля. Ночі тепер вітряні.  



Наступного дня вони поїхали на прогулянку «ягуаром». Меморіал Лінкольна. Капітолій. Лагуна, що потонула в черешневому цвіті. Легка закуска. Тоді через річку до Арлінгтонського кладовища й могили Невідомого солдата. Регіна притихла, а потім, біля могили Джона Кеннеді, стала якоюсь неуважливою і сумною. Якийсь час вона дивилася на Вічний вогонь, потім узяла Кріс за руку. — Мамо, чому люди вмирають? Її слова гостро вкололи материне серце. О Рег, і ти також? Ні, ні! А проте, що вона могла на це відповісти? Збрехати? Ні. Вона подивилась на обличчя доньки, в її очі, зволожені сльозами. Невже Регіна відчула її власні думки? Раніше це траплялося дуже часто. — Дитинко, люди стомлюються, — лагідно відповіла вона. Наступного ранку, розплющивши очі, Кріс побачила в ліжку поруч себе напівсонну Регіну. — О, це ти… Що ти тут робиш? — усміхнулася Кріс. — Моє ліжко двигтіло. — Дурненька. — Кріс поцілувала її і поправила ковдру. — Нумо спати. Ще рано. Те, що здавалося ранком, стало початком нескінченної ночі. Рано-вранці 11 квітня Кріс зателефонувала до свого лікаря у Лос-Анджелес і попросила, щоб. він влаштував для Регіни консультацію у психіатра. — А що сталося? Кріс пояснила, що, починаючи від дня народження Регіни, — коли Говард так і не подзвонив, — вона помітила несподівану й драматичну зміну в поведінці та характері доньки. Безсоння. Сварливість. Напади гніву. Розкидала й трощила свої іграшки. Верещала. Не хотіла їсти. До того ж стала неймовірно енергійною. Постійно рухалася, щось зачіпала, перевертала, бігала, вистрибувала. Погано справлялася зі шкільними завданнями. Вигадала собі уявного партнера у грі. Раз по раз утинає якісь химерні штуки. — Які саме? — запитав лікар. Кріс розповіла про стукіт у стелю. Після огляду горища вона чула його ще двічі. Причому Регіна обидва рази була в своїй кімнаті, а як тільки Кріс заходила, стукіт припинявся. Крім того, дівчинка почала губити свої речі: сукенку, зубну щітку, книжки, черевички. Скаржилася, ніби хтось рухає її меблі. Зрештою одного ранку Кріс побачила в Регіниній спальні Карла, який майже з середини кімнати переставляв на місце стіл. Коли Кріс запитала, що він робить, той сказав, що «хтось забавляється», але не міг нічого пояснити. Та невдовзі Кріс знайшла в кухні Регіну, яка бідкалася, що вночі, коли вона спала, хтось пересунув усі меблі. Після цього випадку, сказала Кріс, її підозри остаточно сформувалися. Було ясно, що все це робила її дочка. — Гадаєш, це сомнамбулізм? Вона це робить уві сні? — Ні, Марку, вона це робить, коли не спить. Щоб привернути до себе увагу. Кріс згадала, як двигтіло ліжко; це траплялося ще двічі, після чого Регіна завжди приходила спати до материного ліжка. — Ну, це можна пояснити її власними підсвідомими рухами, — мовив лікар. — Ні, Марку, я ж не сказала, що ліжко справді рухалося. Я сказала: це вона твердить, ніби воно рухається. — Ти впевнена, що воно не рухається? — Ні. — Це могли бути спазми м’язів, — пробурмотів він. — Що? — Температура була? — Слухай, — запитала Кріс, — а може, все-таки звернутися до психіатра? — Кріс, ти згадувала шкільні завдання. Як у неї з математикою? — Чому ти питаєш? — Ну, то як? — Погано. Точніше, цілком несподівано стало погано. Він гмукнув. — А чому ти спитав? — Ну, це один із симптомів. — Чого? — Та ні, нічого серйозного. Я б волів не робити припущень по телефону. Маєш напохваті олівця?.. Вона записала прізвище Вашингтонського лікаря. — Нехай він її огляне, а потім зателефонує мені. А про психіатра поки що забудь. — Ти певен? Він виголосив нудну тираду з приводу того, що всі радо визнають психосоматичні хвороби, тимчасом як хвороба тіла часто буває причиною того, що видається хворобою розуму. — Всі ці симптоми характерні для раку мозку, Кріс. Перевір тіло. Це — по-перше. А тоді побачимо. Лікар практикував у Арлінгтоні. Семюел Клейн. Поки Регіна із сердитим виразом обличчя чекала в кімнаті для обстеження, Клейн прийняв її матір у своєму кабінеті і вислухав коротку історію хвороби. Вона поділилася своєю тривогою. Він слухав, похитував головою, робив записи. — Враження таке, що в неї гіперкінетичний розлад. — Що-що? — Розлад нервової системи. Принаймні я так вважаю. Важко сказати, в чому тут річ, але в дитинстві це часто трапляється. В неї наявні всі симптоми: гіперактивність, зміни настрою, труднощі з математикою. — О, знову математика. Чому саме математика? — Тут найкраще виявляється вміння зосередитись. — Він вручив їй рецепт. — Ось, це риталін. — То ви вважаєте, це нерви? — Я вважаю — так. Усі наступні дні Кріс дуже ретельно стежила за тим, щоб Регіна отримувала належні дози риталіну. Проте вона не помічала жодних ознак поліпшення. Дівчинка й далі виявляла забудькуватість, неохайність, скаржилася на те, що її нудить. Щоправда, ті дивні штуки більш не повторювались, зате виникло щось нове — нарікання на гидкий, відворотний запах у спальні. Кріс принюхувалась, однак нічого не чула. — Ти не чуєш? — А що, той запах є і зараз? — запитала Кріс. — Ну звісно! — На що він схожий? Дівчинка наморщила носа. — Ну, наче щось горіло. — Он як? — Кріс знов понюхала повітря. — Не чуєш? — Чую, донечко, — збрехала вона. — Трошки. Зараз відчинимо на хвильку вікно й провітримо. Насправді вона не чула нічого, але вирішила не сперечатися, принаймні до відвідин лікаря.  

Того вечора Кріс спробувала забути про свої турботи й цілком зосередитися на підготовці до вечірки, призначеної на наступний день. Вона запросила цікаве товариство. На додачу до Берка («Тільки приходь тверезий, хай тобі чорт!») і молодого режисера з допоміжної групи, вона чекала одного сенатора з дружиною, астронавта з «Аполлона» (також із дружиною), двох єзуїтів з коледжу в Джорджтауні, кількох сусідів, а також Мері Джо Перрін та Елен Клірі. Мері Джо Перрін була дебела сивоголова ясновидиця з Вашингтона, з якою Кріс познайомилася на прийомі в Білому домі. Елен Клірі працювала секретарем у держдепартаменті. Коли всі справи були залаштовані, Кріс знову стурбовано подумала про Регіну. Сіла дивитися телевізор, але не могла зосередитись. Її опосів неспокій. Будинок був просякнутий якоюсь непевністю. Але тієї ночі ніяких дивовиж не сталося.  



Перша прибула Мері Джо Перрін разом з Робертом, своїм сином-підлітком. Останній — рожевощокий отець Дайєр, мініатюрний молодий чоловік з очима, що приречено дивилися з-за окулярів у металевій оправі. Він вибачився за запізнення («Не міг підібрати краватку»). Якусь мить Кріс дивилася на нього, тоді засміялась. Її депресія починала розвіюватись. Спиртне зробило свою справу. Через деякий час гості, розбрівшись групками по кімнаті, вели розмови, не забуваючи й про наїдки. Мері Джо Перрін сиділа на дивані з отцем Вагнером, деканом єзуїтського коледжу. Вони саме розмовляли про спіритизм, ворожіння та інші подібні явища. Тон у розмові задавала Мері Джо, а священик виступав переважно у ролі поблажливого слухача. Коли до них долучилася Кріс, розмова торкнулася подій, довкола яких кружляло чимало суперечливих чуток. — Це в тій капличці за церквою… — Святої Трійці? — запитав отець Вагнер. — Еге ж. Що там у вас діється? — О, саме там відправляють чорні меси, — сказала місіс Перрін. — Що чорне? — Місіс Перрін жартує, — сказав декан. — Я знаю, — мовила Кріс, — але все ж таки не розумію. Що воно за чорні меси? — О, по суті, це пародія на католицьке богослужіння, — пояснив декан. — Вона пов’язана з чаклунством. Культ диявола. Інколи навіть приносять у жертву людей. — Справді? Невже досі існують такі речі? — Важко сказати. Але мені відомі статистичні дані про те, що в самому Парижі щороку відправляють близько п’ятдесяти чорних мес. — Тобто в наш час? — здивувалася Кріс. — Минулого тижня у Святій Трійці було декілька випадків осквернення, — сказав Вагнер, відпивши трохи вина. — Яких саме? — запитала Мері Джо Перрін. — О, це дуже гидко, — сказав декан. — Дарма, ми вже не їмо. — Однаково це дуже неприємно, — провадив декан. — У першому випадку ключник знайшов на вівтарному покривалі купу людських екскрементів. — Справді гидота, — скривилася місіс Перрін. Кріс залишила гостей і зайшла до дитячої кімнати, де Регіна провела цілий день. Вона застала її над «Дошкою Уїджа». Донька була понура, заглиблена в свої думки. Сподіваючись розважити її, Кріс повела дівчинку до вітальні й почала знайомити з гостями. Регіна поводилась з усіма на диво привітно, за винятком місіс Перрін, до якої ані озвалась, ані подала руки. Але ясновидиця перевела все на жарт. — Знає, що я несправжня. — І підморгнула до Кріс. А потім з дивним виглядом дослідниці схопила дівчинку за руку і легенько стиснула її, мовби намацуючи пульс. Регіна швидко випручалась і люто зиркнула на неї. — О годі, годі, вона, напевне, втомилася, — недбало мовила місіс Перрін, проте й далі з незрозумілою зацікавленістю спостерігала за Регіною. — Вона трохи нездужає, — вибачливо пробурмотіла Кріс. Тоді глянула на дочку. — Так, рибонько? Дівчинка мовчала, втупившись у підлогу. Кріс відпровадила її до ліжка. — Добраніч, дитинко. Кріс уже виходила, коли Регіна ледь чутно покликала її: — Мамо, що зі мною сталося? У голосі її бринів розпач. На якусь мить Кріс розгубилася, але швидко опанувала себе. — Я ж тобі вже казала, рибонько, це все нерви. Доведеться кілька тижнів поприймати оці пілюлі, і ти знов почуватимеш себе чудово. А тепер постарайся заснути, гаразд? — Гаразд, — прошепотіла Регіна. Кріс раптом відчула, що шкіра в неї на руці взялася сиротами. Вона потерла руку. Боже мій, у кімнаті так зимно. Звідки цей протяг? Вона підійшла до вікна, перевірила, чи немає шпар. Та ні, все гаразд. Повернулася до Регіни. — Тобі не холодно, дитинко? Мовчанка. Кріс підійшла ближче до ліжка. — Регіно, ти спиш? — прошепотіла вона. Заплющені очі. Глибоке дихання. Кріс навшпиньки вийшла з кімнати. Вона почула спів у вітальні і, спустившись униз, потішено побачила, що отець Дайєр грає на піаніно, а група гостей навколо нього співає. Коли вона зайшла, вони якраз закінчували «Коли ми зустрінемось знову». Дайєр урвав гру і звернувся до неї: — Ну, люба господине, а чим розважити вас? — Я воліла б почути про те, що відбувається під час чорної меси, — відповіла вона. — Отець Вагнер казав, що ви в цьому ділі фахівець. Гості біля піаніно заінтриговано принишкли. — Та ні, який там фахівець, — сказав Дайєр, легенько торкаючи клавіші. — Я правлю музичну месу… О, ви гляньте, хто прийшов, — застеріг він, споважнівши й кивнувши головою кудись за спину Кріс. Кріс озирнулася. І аж завмерла, побачивши Регіну в нічній сорочці. Дівчинка стояла й мочилася просто на килим. Утупившись очима в астронавта, вона промовила дивним, наче чужим голосом: — Ти скоро помреш там нагорі. — О боже! — вигукнула Кріс, кинувшись до доньки. — О боже, дитинко, що ти, що з тобою! Вона схопила Регіну за руку й потягла її геть, ніяково вибачаючись перед зблідлим астронавтом. — Мені так прикро!.. Вона нездужає. Їй, напевне, щось наснилося. Вона не тямить, що каже! Кріс швиденько помила Регіну і перемінила їй нічну сорочку. На материні запитання дівчинка не відповідала. Погляд у неї був непроникний і відсутній. Як тільки Кріс уклала її до ліжка, Регіна заснула. Тим часом частина гостей розійшлася, а ті, що лишилися, поспівчували господині, почувши розповідь про Регінину хворобу. Мері Джо Перрін із сином пішли останні. Кріс затримала їх біля дверей. В неї було таке відчуття, ніби Мері Джо щось знає, але приховує. Кріс поцікавилася, що думає ясновидиця з приводу Регіниного захоплення «Дошкою Уїджа» та уявного капітана Гові. — Ви не вважаєте, що це може їй зашкодити? — запитала вона. Не сподіваючись почути прямої відповіді, вона неабияк здивувалася, коли місіс Перрін спохмурніла й опустила очі. — Я б забрала в неї ту гру. Окультизмом я не займаюся і вважаю, що торкатися цього небезпечно. А «Дошка Уїджа» належить саме до таких забав. — Та що ви, Мері Джо, — посміхнулася Кріс. — Невже ви вважаєте це серйозним? Адже тут просто пробуджується підсвідомість особи, що бере участь у грі, ото й тільки. — Не знаю, люба. Може, й так. А вам відомо, що по всьому світі психіатричні лікарні заповнені людьми, які займались окультизмом? — Ви жартуєте? На мить запала тиша. Тоді Мері Джо заговорила знов: — У Баварії в тисяча дев’ятсот двадцять першому році, Кріс, була одна родина. Я вже не пригадую прізвища, але складалася вона з одинадцяти чоловік. При бажанні це можна знайти в тодішніх газетах. Після спроби спіритичного сеансу за якийсь короткий час усі вони збожеволіли. Всі одинадцятеро. Вони почали палити все в домі, а коли покінчили з меблями, взялися до тримісячної дитини однієї з молодших дочок. Саме тоді вдерлися сусіди й зупинили їх. Всю родину, — закінчила вона, — відправили до божевільні. — О господи! — вигукнула Кріс, пригадавши капітана Гові. Тепер він уже не здавався невинною дитячою вигадкою. Невже це розумова хвороба? — Я ж казала, що її треба відвести до психіатра. — Не дуже зважайте на мене, — мовила місіс Перрін. — Послухайте, що вам скаже лікар. — Вона намагалася заспокоїти Кріс, але робила це непереконливо. — Я фахівець з майбутнього, а в сьогоденному абсолютно безпорадна. — І попрощалася, пообіцявши зателефонувати на наступному тижні й довідатися про здоров’я дівчинки. Якусь хвилю Кріс дивилася їй услід, потім зачинила вхідні двері. На неї важко навалилася втома. Оце тобі вечірка, подумала вона… Прийшовши до своєї кімнати, Кріс стомлено лягла в ліжко і майже одразу заснула. Та раптом прокинулася від страхітливого істеричного вереску, який почула крізь сон. — Мамо, де ти, де ти, я боюся! — Іду, доню, вже йду. Кріс прибігла до Регіниної спальні. Плач. Рипіння пружин ліжка. — Ой, дитинко моя, що з тобою? — вигукнула Кріс, ввімкнувши світло. Боже всемогутній! Регіна лежала, випроставшись на спині, обличчя в неї було залите сльозами й викривлене з жаху, а руки вчепилися за краї вузенького ліжка. — Мамо, чому воно двигтить? — ридала вона. — Зупини його! Ой, мені страшно! Зупини його! Мамочко, будь ласка, зупини його! Матрац ліжка шалено підскакував угору й падав униз.  
  1   2


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка