Антуан де Сент-Екзюпері "нічний політ"



Сторінка1/5
Дата конвертації03.03.2016
Розмір0.74 Mb.
  1   2   3   4   5
Антуан де Сент-Екзюпері
"НІЧНИЙ ПОЛІТ"
Панові Дідьє Дора
І

Горби, що видніли внизу під літаком уже прокладали тіні-борозни в позолоті вечора. Рівнини світилися якимось незгасним світлом: у цих краях вони довго зберігають свій золотий відблиск, так само як після зими ще довго затримують свої сніги.

А пілот Фаб'єн, ведучи з крайнього півдня, десь ізс Патагонії, поштовий літак у Буенос-Айрес, узнавав що вже близько вечір, мов на воді в гавані, за тими ж ознаками - тишею і спокоєм, за легенькими брижами, які ледь вимальовуються на застиглих хмарах. Він виходив на безмежний і щасливий рейс.

В цій тиші можна було подумати, що він як той пастух, повільно прогулюється. Пастухи в Патагонії не кваплячить ідуть собі від отари до отари, а Фаб'єн летів од міста до міста, він був пастухом цих маленьких міст. Вони стрічалися йому кожні дві години - одні немов йшли до річок, щоб напитися, інші паслися на рівнинах..

Іноді, пролетівши сотню кілометрів над степом, ще безлюднішим, ніж море, він помічав унизу одиноку ферму, яка, здавалося, немов корабель серед моря луків, несла кудись назад тягар людського життя; тоді він, похитуючи крилами літака, вітав той корабель.

"Бачимо Сен-Хуліан; через десять хвилин йдемо на посадку".

Бортрадист передавав цю звістку всім постам лінії.

На дві з половиною тисячі кілометрів, од Магелланової протоки до Буенос-Айреса розкинулись на певній відстані схожі між собою аеродроми, але за цим аеродромом починалися кордони ночі, як у Африці за останнім підкореним селищем починається межа таємничого.

Радист передав пілотові папірці:

"Навколо такі блискавки, що в навушниках страшенно тріщить. Може, заночуємо в Сан-Хуліані?"

Фаб'єн усміхнувся: в небі було спокійно, як у тому акваріумі, і всі аеродроми, що були попереду передавали: "Небо чисте, вітру немає". Одказав:

"Продовжуємо політ".

А радист думав про те, що блискавки десь позалазили, як хробаки в овочі, ніч могла б бути гарна, а проте вона вже зіпсована: йому було гидко поринати в той морок, що, здавалося, от-от почне гнисти.


Повільно знижуючись над Сан-Хуліаном, Фаб'єн відчув утому. Все, що робить життя людей приємним, - їхні будинки, маленькі кав'ярні, дерева, під якими вони гуляють - усе це зростало перед ним. Він скидався на завойовника, який увечері, після своїх перемог, схилившись, дивиться на підкорені землі і відкриває для себе скромне людське щастя. Фаб'єнові хотілося зняти всій обладунок, знову відчути вагу свого стомленого тіла - адже й незгоди збагачують нас - і стати простою людиною, яка у вікно дивиться на нерухомий краєвид. Його цілком влаштовувало б оце село, а коли вже зробиш такий вибір, то маєш бути задоволений, що те село є, і любити його. Воно, як любов, багато в чому обмежує людину. Фаб'єн хотів би тут довго жити і дістати свою частку вічності, бо містечка, в яких він зупинявся на годину, і обнесені старими мурами садки, де він прогулювався, здавалося йому - вічні, вони існують мовби поза його свідомістю. Село підіймалося назустріч екіпажу, розгорталось перед ним. Фаб'єн думав про дружбу, про дівочу ніжність, про затишок чистих скатертин - про все те, до чого поступово звикаєш назавжди. А село пливло вже під самими крилами літака, виставляючи напоказ таємниці садків, бо їхні огорожі тепер не захищали їх. Але, приземлившись, Фаб'єн зрозумів, що він нічогісінько не побачив, окрім тих кількох чоловік, які повільно ворушились серед каміння. Це село тільки своєю нерухомістю захищало таємниці своїх пристрастей, село не давало своєї ласки: щоб завоювати її, довелося б відмовитись од живої діяльності.
Минуло десять хвилин, і Фаб'єн знову злетів у повітря.

Обернувся до Сан-Хуліана: там виднілася вже тільки жменька вогників, потім - купка зірок, а тоді курява, яка щойно спокусила його, розвіялась.
"Уже не бачу приладів - умикаю світло".

Він натис на вмикач, але світло червоних лампочок мовби розчинялося в голубих сутінках, майже не доходячи до приладів і стілок не видно було. Фаб'єн підніс руки до лампочки: пальці ледь освітилися.

"Надто рано".

Але ніч, мов темний дим, спадала на землю, окутуючи долини. Вже не видно було, де улоговина, а де рівнина. В селах засвічували вогні, і сузір'я їх наче перекликалися між собою. І Фаб'єн теж, натискуючи пальцем контакти, блимав бортовими вогнями - відповідав тим сільським вогникам. Земля вкрилася безліччю вогників, кожен дім перед лицем безмежної ночі засвічував свою зірку, мов той маяк, що кидає промінь у темряву моря. Скрізь, де тільки було людське життя, вже блищали вогники. Фаб'єн радів, що цього разу його літак входить в темряву, як пароплав на рейд - повільно і красиво.

Він нахилився до щитка. Стрілки вже починали світитися. Одне по одному Фаб'єн перевірив їхні показники і лишився задоволений. Він побачив, що літак упевнено йде в небі. Торкнувшись пальцем стального лонжерона, льотчик відчув, як у металі струмує життя: метал не тремтів, а жив. П'ятсот кінських сил мотора породжували слабенький електричний струм і від цього холодний метал ставав оксамитним тілом. І Фаб'єн знову відчував у польоті не запаморочення, не сп'яніння, а таємничу роботу живої плоті.

Тепер, створивши собі свій власний світ, він намагався якнайліпше влаштуватися в ньому.

Він постукав по розподільній дошці, поторкав один по одному контакти, трохи посовався на своєму місці, зручніше сів, добираючи такої пози, щоб якнайкраще відчувати коливання п'яти тонн металу, які несла на своїх плечах хитлява ніч. Тоді навпомацки пошукав запасну лампу, поставив її на місце, відпустив і знову потягнувся до неї, пересвідчився, що лампа не випаде, й заходився намацувати кожну ручку, щоб потім одразу й безпомилково знаходити їх, щоб привчити пальці працювати наосліп. Уже натренувавши пальці, він дозволив собі ввімкнути світло, й кабіна одразу змінилася - її прикрасили точні прилади; тепер він тільки за приладами стежив, як літак входить, немов поринає, у ніч. Ніщо не хиталося, не дрижало, не вібрувало, показники гіроскопи і висотоміра лишилися стабільні, мотор працював чітко, отож він трохи потягнувся, поклав голову на шкіряну спинку сидіння і поринув у ті глибокі роздуми, які виникають під час польоту і тішать людину незбагненною надією.
І тепер, серед ночі, він, мов той нічний сторож, помічає, що темрява розкриває перед ним людину - з отими закликами, вогнями, неспокоєм. Оця проста зірка в темряві ночі - то самітний будинок. А он та, що згасає, це дім, де знайшла притулок її любов. А може, туга.

Цей дім уже не подає сигналів решті світу. Опершись ліктями на стіл, сидять біля лампи селяни, які чогось - вони самі не знають чого - сподіваються; вони не знають, що їхнє бажання сягає далеко-далеко у нічній пітьмі, яка окутує їх. Але Фаб'єн знайшов його, коли, пролетівши тисячу кілометрів, відчув, як хвилі, здибившись з бездонних глибин, підіймають і опускають літак, у якому пульсує життя; коли, прорвавшись, мов через бойовиська, крізь десяток гроз, поміж якими видніли галявини місячного сяйва, він, як переможець, один по одному досяг тих вогнів. Цим людям здається, що їхня лампа освітлює тільки їхній скромний стіл, але за вісімдесят кілометрів од них уже помітили це світло, воно дійшло, мов заклик, посланий у розпачі з пустельного морського острова.
ІІ

Отже, три поштові літаки - з Патагонії, з Чилі і з Парагваю - поверталися в Буенос-Айрес: один з півдня, другий з заходу і третій з півночі. В Буенос-Айресі пошту ждав уже літак, який вирушав до Європи.

Три пілоти кожен у своїй кабіні, немов у човні, загублені серед ночі, обдумували свій політ і, прямуючи до величезного міста, повільно спускались із своїх буряних або мирних небес, як ото дивакуваті селяни спускаються з гір.

Рів'єр, відповідальний за всю мережу повітряних сполучень, міряв кроками вздовж і впоперек посадочний майданчик буенос-айреський аеропорт. Він мовчав, бо доки не сів жоден з трьох літаків, день був страшний для нього. Але приходдили телеграми, і Рів'єр відчував, як з кожною хвилиною зменшується область невідомого і він, ніби вириваючи з пазурів долі, витягує екіпажі з ночі на берег.

Підійшов службовець, сповістив Рів'єра про радіограму:

- Поштовий з Чилі повідомляє, що бачить вогні Буенос-Айреса.

- Добре.

Незабаром Рів'єр почує цей літак: ніч уже віддає його, як море силою своїх таємничих припливів і відпливів викидає на берег скарб, що довго плив, гойдаючись на хвилях. А згодом вона поверне й два інші літаки.

Тоді цей день закінчиться. Тоді стомлені екіпажі підуть спати, а свіжі заступлять їх. Але Рів'єр не піде відпочивати: хвилюватиметься за європейський поштовий. І так буде завжди. Завжди. Старий боєць уперше з подивом відчув, що стомився. Прибуття літаків ніколи не буде для нього тією перемогою, яка завершує війну і відкриває еру щасливого миру. Для нього це завжди буде ще один крок перед тисячею таких кроків. Рів'єрові здається, що він піднімає у вигянутій руці важенну гирю і держить її вже довго, не маючи ні відпочинку, ні надії. "Старію.." Мабуть, старіє, якщо самої дії йому вже мало, щоб жити. І це його здивувало: у нього ще ніколи не виникали думки про такі речі. Сповнюючи душу сумним дзюрчанням, його обіймали хвилі ніжності, які він завжди відганяв від себе, - хвилі втраченого океану. "Виходить, це так близько?.." Він помітив, що поступово прийшов до старості, до того, про що кажуть: "Коли настане час" і що робить людське життя таким лагідним. Наче й справді може настати час, і наприкінці життя він досягне того блаженного миру, про який так мріяв. Але миру нема. Можливо, немає й перемоги. Не можуть раз і назавжди прибути усі поштові літаки.

Рів'єр зупинився кого Леру, старого механіка, що возився з літаком. Як і Рів'єр, Леру працював уже сорок років. І робота забирала у нього всі сили. Коли десь о десятій годині вечора або й опівночі Леру приходив додому, перед ним не відкривався якийсь новий світ - повернення додому для нього не було втечею. Рів'єр усміхнувся до цього чоловіка з грубим обличчям і той кивнув на синювату вісь: "Була надто сильно затягнута, але я вже відпустив". Рів'єр нахилився до осі. Його знову захопила робота "Треба буде сказати в майстерні, щоб не так сильно закручували ці деталі". Помацавши пальцем подряпини, він знову подивився на Леру, на його суворе зморшкувате обличчя. І з язика йому зірвалось дивне питання - Рів'єр сам усміхнувся:

- Скажіть, Леру, в своєму житті ви багато часу витратили на кохання?

- О! Кохання... Знаєте, пане директоре...

- У вас, як і в мене, завжди було мало часу.

- Небагато.

Рів'єр прислухався до його голосу - хотів почути, чи нема в тій відповіді гіркоти: ні, гіркоти не було. Озираючись на минуле життя, цей чоловік відчував спокійне задоволення столяра, який щойно відполірував чудову дошку: "Ось. Закінчено".

"Ось... - подумав Рів'єр. - Моє життя закінчено!"

Він одігнав сумні думки, викликані втомою, і рушив до ангара, бо в повітрі вже гуркотів літак із Чилі.
ІІІ
Віддалений гуркіт мотора ставав щораз густіший, дужчий. Засвітили вогні. Червоні ліхтарі освітлення траси окреслили контури ангара, радіонатени, прямокутний майданчик. Усе набувало святкового вигляду.

- Он він!

Літак уже котився під промінням прожекторів. Він так сяяв, наче зовсім новий. Коли нарешті він зупинився перед ангаром, механіки й допоміжні робітники кинулися, щоб забрати пошту, але пілот Пельрен не ворушився.

- Що там? Чого ви ще ждете?

Пілот, зайнятий якоюсь таємничою справою, не відповів. Мабуть, йому й досі гуділо в вухах і він прислухався до того шуму польоту. А тоді повільно похитав головою і, нахилившись уперед, щось там робив унизу. Нарешті, обернувся до начальства, до товаришів і подивився на них серйозно, мов на свою власність. Здавалося, він лічить їх, вимірює, зважує, певен, що чесно заробив усе це - і оцей святково вбраний ангар і твердий цемент, і - там далі - місто з його жвавим рухом, жінками, з його теплом. Він кріпко держав цих людей у своїх широких руках, як держать своїх підданих, бо він міг торкнутися їх, міг чути їх, міг вилаяти їх. Спочатку він і думав вилаяти їх за те, що вони такі спокійні, впевнені - милуються місяцем, але змилувався:

- Заплатите за випивку!

І виліз з кабіни.

Йому закортіло розповісти про свій політ.

- Якби ви знали!...

Вважаючи, мабуть, що цим достатньо сказано, він почав стягати з себе шкіряну куртку.
Коли автомобіль повіз Пельрена разом з похмурим інспектором і мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілотові стало сумно. Це добре, коли ти, щасливо відбувшись і ставши на тверду землю, можеш добряче вилаятись. Така радість! Але потім, коли згадаєш, огортає якийсь сумнів.

Боротьба з циклоном - це принаймні щось реальне, відкрите. Та коли речі ніби лишаються самі, вони набувають зовсім іншого вигляду.

"Все це немов під час повстання, - подумав Пельрен. - У людей тільки трохи блідішають обличчя, але як усе змінюється!"

Зусиллям волі він примусив себе пригадати, що було.

Він мирно летів над Андійськими Кордільєрами. Глибокі сніги вкривали мовчазні гори. Глибокі сніги внесли спокій у це громаддя вершин, як віки вносять його у мертві замки. Кругом на двісті кілометрів - жодної душі, жодного подиху життя, жодного руху. Тільки стрімкі скелі, що сягають угору до шести тисяч метрів, тільки кам'яні шати, що рівними складками спадають униз, тільки цей грізний спокій.

Це сталося поблизу піка Тупунгато...

Пельрен замислився. Так, саме там він став свідком дива.

Спочатку він нічого не побачив, тільки відчув невиразне збентеження, як ото людина, що думала, ніби вона сама, а вийшло - ні, вже не сама, на неї хтось дивиться. Надто пізно і не дуже розуміючи як саме, Пельрен відчув круг себе кільце гніву. От і все. Звідки йшов той гнів?

По чому вгадував Пельрен, що гнівом сповнені і каміння і сніги? Бо ніщо, здавалося, не віщувало чогось лихого, ніде не було й тіні бурі. Але там виникав інший світ, який ледь-ледь відрізнявся од звичного. З незрозумілою тугою в серці Пельрен дивився на ті невинні шпилі, на засніжені, трошки сіріші ніж завжди, вершини, які починали жити - мов люди.

Не вступаючи в боротьбу, Пельрен міцно стиснув штурвал. Готувалося щось, чого він не розумів. Як той звір, що от-от стрибне, він напружував м'язи, але все, що бачив навколо, було спокійне. Так, спокійне, однак у томай спокої вчувалася дивна могутність.

Потім усе загострилося. Хребти, шпилі стали гострі: він відчував, як вони, мов форштевні на кораблі, розтинають пружні хвилі вітру. А потім йому здалося, що вони кружляють навколо, мов гігантські кораблі, які лаштуються до бою. Тоді в повітрі знялася курява - легко погойдуючись, немов вітрило, вона летіла над снігами. Щоб знайти дорогу, коли доведеться відступати, Пельрен обернувся - і затремтів: позаду всі Кордільєри ворушилися, немов бродили.

"Пропав".

З шпилястої вершини попереду вдарив стовп снігу - справжній сніговий вулкан. Потім такий же султан снігу здійнявся над другим шпилем, трохи праворуч. І всі піки один по одному спалахнули, наче їх запалював якийсь невидимий ліхтарник. А тоді закружляли перші вихри, і гори круг пілота захиталися...

Все бурхливе минає, майже не лишаючи слідів: Пельрен уже не міг згадати, які то могутні вихри закрутили його. Пам'ятав тільки, як люто боровся в тому сірому полум'ї.

Він замислився.

"Циклон - то нічого. Тут рятуєш свою шкуру. Але до того!.. Але та перша зустріч!.."

Він думав, що серед тиссячі облич упізнає те одне обличчя, а проте вже забув його.
IV
Рів'єр дивився на Пельрена. Через двадцять хвилин, вийшовши з машини, стомлений і обважнілий, він змішається з натовпом. Можливо він подумає "Ну й стомився ж я... Паскудна робота!" А дружині признається: "Дома краще, ніж над Андами". Однак Пельрен став майже байдужим до всього того, за що так цупко держаться люди: щойно він дізнався, яке все це мізерне. Він прожив кілька годин по той бік декорацій, прожив, не знаючи, чи потрапить коли в це місто, з його вогнями, чи побачить ще, нехай і нуднуватих, але дорогих друзів дитинства, всі свої маленькі людські слабкості. "В будь-якій юрбі, - думав Рів'єр, - є люди, які нічим не вирізняються. Але вони незвичайні вісники, хоч і самі того не знають. Хіба що..." Рів'єр побоювався деяких прихильників авіації. Вони не розуміли священного сенсу подвигу, їхні захоплені вигуки спотворювали цей сенс і принижували людину. Але Пельрен беріг шляхетність людини, яка просто краще, ніж будь-хто знає, чого вартий світ, якщо глянути на нього від певним кутом зору і яка зневажливо відкидає їхні банальні схвалення. Рів'єр поздоровив його: "Як вам пощастило?". І йому сподобалося, що Пельрен заговорив просто про свою роботу, як коваль говорить про своє ковадло.



Пельрен спочатку пояснив, що дорогу до відступу йому було відрізано. Він мало не вибачався: "У мене не було іншого вибору". А потім він уже нічого не міг бачити: сніг засліплював очі. Його врятували сильні повітряні течії, які підняли літак на сім тисяч метрів. "Доки я перебирався через гори, весь час доводилось летіти на одному рівні з вершинами". І ще він сказав, що треба було б перемістити повітрозабірник гіроскопа, а то його забиває снігом. "Розумієте, утворюється льодова кірка..." Згодом інші повітряні потоки кинули Пельрена вниз, до трьох тисяч метрів; як він тільки не врізався в скелі! А виявилось, що він летів уже над рівниною. "Я раптом помітив, що вийшов на чисте небо". В ту мить у Пельрена склалося враження, що він вийшов з темної печери.

- В Мендосі теж була буря?

- Ні. Коли я сів, небо було чисте й ніякого вітру. Але буря йшла за мною зовсім близько.

Він описав ту бурю, бо, сказав він, "усе це було щось дуже дивне". Вершина бурі губилася дуже високо в снігових хмарах, а основа котилася по рівнині, як чорна лава. Вона поглинала місто за містом. "Ніколи такого не бачив..." І Пельрен замовк, охоплений якимось спогадом.

Рів'єр обернувся до інспектора:

- Це циклон з Тихого океану, нас попередили надто пізно. А втім, такі циклони ніколи не переходять через Анди.

Ніхто не міг передбачити, що цього разу циклон продовжить свій путь на схід.

Інспектор, що нічого в цьому не розумів, погодився з Рів'єром.
Інспектор, ніби вагаючись, обернувся до Пельрена, в нього заворушився борлак. Але він промовчав. Поміркував трохи і знову з задумливою гідністю почав дивитися прямо вперед.

Свою задумливість інспектор возив з собою, немов багаж. Напередодні він прибув до Аргентіни- Рів'єр викликав його для якихось досить невизначених справ - і ніяковів од своїх великих рук і інспекторської гідності. Він не мав права ні на захоплення, ні на фантазію, ні на дотепи: з обов'язку служби інспектор міг захоплюватись тільки пунктуальністю. Він не маав права випити чарочку десь у компанії, не міг назвати товариша на "ти" й зважитись на каламбур - хіба що сталося б неймовірне і він зустрівся б на аеродромі з іншим інспектором.

"Важко - думав він, - бути суддею".

Правду кажучи, він нікого не судив, але кивав головою. Коли йому траплялося таке, чого він не знав, - а не знав він нічого - інспектор повільно кивав головою. Це бентежило тих, у кого було нечисте сумління, і люди добре пильнували обладнання. Його ніхто не любив, бо ж інспектор існує не для любовних утіх, а для складання рапортів. Він одмовився від наміру пропонувати якісь нові методи чи технічні розв'язання, - перестав це робити відтоді, як Рів'єр написав: "Інспектора Робіно просять подавати не поеми а рапорти. Інспектор Робіно успішно використає свої знання, коли заохочуватиме службове старання персоналу". І з того часу він кидався на людські вади, як на хліб насущний. Він стежив за механіком, який полюбляв випити і за начальником аеродрому, який приходив на роботу після нічних гулянок, і за пілотом, у якого від час посадки стрибав літак.

Рів'єр казав про нього : "Він не дуже розумний, отже, дає велику користь". Правила, встановлені Рів'єром були для самого Рів'єра наслідком його знання людей, але для Робіно існувало тільки знання правил.

- Робіно, - сказав йому якось Рів'єр, - у всіх випадках, коли літак вилітає з запізненням, ви повинні знімати премію за точність.

- Навіть за надзвичайних обставин? Навіть коли туман?

- Навіть коли туман.

І Робіно відчув своєрідну гордість: його начальник такий сильний, що не боїться бути несправедливим. Робіно теж прилучався до величі цієї кривдної влади.

- Ви дали виліт о шостій п'ятнадцять - часто казав він потім начальниками аеропортів. - Ми не можемо виплатити вам премію.

- Але ж, пане Робіно, о пів на шосту за десять метрів нічого не було видно!

- Таке правило.

- Пане Робіно, не можемо ж ми розігнати туман!

А Робіно ховався за свою таємничість. Він був частиною дирекції. Серед усіх цих пішаків тільки він розумів, що караючи людей можна поліпшувати погоду.

"Він нездатний думати, - казав про нього Рів'єр, - цим він уникає хибних думок".
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка