Батькова криниця Народознавча година



Скачати 100.3 Kb.
Дата конвертації06.03.2016
Розмір100.3 Kb.
Батькова криниця

Народознавча година
Мета. Дати учням знання про оберіг людський – криницю, спосіб вишукування джерела. Поповнити знання учнів віршами, прислів’ями про воду. Розширити знання дітей про духовне й побутове значення криниці; розвивати зв’язне мовлення, бажання більше пізнати історію свого роду, українського народу.
Обладнання. Побутові речі селянської хати, вода в глечи­ках з криниць, вишивки, малюнки «Види українських кри­ниць».

Де барвінків гурт ступає -

Сяє сонце променисте,

Веселкові фарби мають,

Б'є вода джерельно чиста.
Хід уроку

Вчитель.

Дорогі діти! Сьогодні ми попробуємо торкнутися сер­цем до джерела, що дає життя усьому живому на землі.

Невичерпне джерело — то криниця духовності народу, ходіння в глибину часу, у нашу пам'ять, яка зберігає все найталановитіше, творене великим майстром—народом на віки, наше сучасне, коли твориться зрештою те, що не втратить своєї цінності у часових перекатах.

Проте, кожен, тільки почувши слово «криниця», поба­чить в уяві вербу, а під нею живе джерельце, коло якого зростав, або дубове цямриння з відблисками води, в якій і вдень купаються зорі, або отой журавель в тумановім смутку, журавель, який ніколи не відлітає у вирій.

Оспівана легендами, сповита ними, казкою в душі ди­тячі ввійшла наша українська криниця. Одвіку бережена, молитвами освячена, з водою чистою, як вода озерна, як сльоза. Вона завжди була відкрита очам і небу. Самобут­ня чарівність і привабливість українських криниць давно привертає увагу цінителів народної творчості. Оспівані в народних піснях, вони з давніх-давен символізують загад­ковий образ дивної споруди над джерелом підземної во­ди. Як і в народних піснях з сумними переливами та бадьорими закликами, спостерігаємо в ній невичерпну ба­гатогранність архітектури.

Ось перед вами справжні пам'ятки архітектури — види українських криниць. В будівельному мистецтві важко знайти щось подібне, наділене символами-поняттями. В ній вбачали батьківщину, родинну домівку, непорушну віру в безсмертя народу, джерело його духовності.

Найбільшого поширення в Україні набули криниці з журавлем. Схиливши свої довгі шиї над цямринами, во­ни віками напували водою цілі села. Загубились авторські сліди цієї геніально простої і надійної споруди для діста­вання води. Подібна до гостинного прилітного птаха, во­на любовно названа журавлем.

Журавель нахиливсь до води

І руки ще твоєї чекає.

Найсердечніші почуття до рідного краю через крини­цю яскраво виражені в літературних образах. В численних задушевно-тихих і тривожних піснях та легендах знаходи­мо образ криниці, як символ гарного дерева, пахучої квітки, їй надаються властивості живих істот.

Поетеса Ліна Костенко наділяє цю споруду голосом, пам'яттю.

Учень.

Голос криниці, чому ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заплакали?

Може це біль наш, а може вина,

Може бальзам на занедбані душі —

Спогад криниці і спогад вікна,

Спогад стежини і дикої груші....

Вчитель.

Згадуючи свій деснянський край, Олександр Довженко писав: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, весе­лу, сиву воду».

Нові криниці копали до давнього літнього свята Івана Купайла. В них дівчата обмивали вінки, хлопці пригоща­ли дівчат водою. Весело згукуються на вулиці парубки, щоб йти копати криницю та добути з неї купальської во­ди для дівчат, щоби дівчата, попивши її, безтямно зако­хувались у них і любили аж до наступного Купайла.

За давньою традицією місце для копання криниць виз­начала громадська думка та й будували громадою — кут­ком, їх було небагато по селах. Лише заможні господарі мали власні.

Великий емоційний вплив на людину мав процес ко­пання криниць. Кожний, хто хоч бачив, як їх копають, підіймають нагору землю, опускають вниз зруби або му­рують стіни, як не піддається лопаті чи навіть кирці та ломові кам'янистий грунт, що перекриває воду десь на глибині 30—40 метрів, той знає, яка це тяжка робота, особливо на глибині. Так з віку в вік відважні й працьо­виті люди, долаючи втому й небезпеку, копали глибокі криниці.

Співець людської праці, київський поет кінця XVII — початку XVIII ст. Климентій Зиновіїв у вірші «Про тих, що копають колодязі глибокі» писав:



Учень.

Немалу відвагу ті, зокрема, з'являють,

Що глибокі криниці для людей копають.

Сажнів, іноді бува, двадцять доведеться,

В місці іншому усіх тридцять набереться.

Де вже там, о, Господи, страху не зазнати.

Коли трапиться таку глибоку копати!

В тій-таки безодні тьма починає жити,

А спустися туди — пекло навістити,

Хто з тієї глибини з'явиться, буває, —

Ніби мертвий, із землі — з гробу воскресає.

Учениця.

ЛЕГЕНДА

Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилися тільки кілька стареньких хат. В одній хаті жила жінка з двома дітками. Не знали вони, що вода в криниці отруєна.

Вийшла з хати дівчинка Наталочка. Була вона дуже красива, мала довгі коси, на шийці носила намисто з ко­ралів. Набрала дівчинка в відро води та й напилася. Але не змогла отрута вбити дівчинку. Сталося диво. Перетво­рилася Наталочка на красивіший кущ, а її намисто на червоні ягоди. З того часу коло криниці і росте калина.

Вийшов з хати хлопчик Іванко. А був він стрункий та вродливий, носив сірий полотняний одяг. Напився хлоп­чик води та й перетворився на журавлика. З того часу во­ду з криниць дістають «журавлі».

Вийшла з хати мати. Побачила яке лихо сталося з дітьми, — завмерла з горя і посивіла та й перетворилася в сріблясту вербу. З того часу біля криниць стоїть срібляста вербичка — мати коло своєї доньки-калини та синочка-журавля. Всі разом вона зберігають криницю від забруднення.

До води і криниці відносились з великою повагою. Прикрашали дашок розписом чи різьбою, садили квіти.

Іди до криниці, як до світлиці.

Не ламай криницю, може пригодиться води напиться.

Біля криниці не можна було говорити щось погане, об­манювати. Тут велись розмови поважні, чемні, правдиві. Біля криниці збиралися на гуляння, гадали. Звідти, на­пившись води та напоївши коней, щоб кринична вода додала сили, вирушали в похід козаки, тут їх зустрічали дівчата.

1. Ой у полі криниченька

На чотири зводи,

Там козаки напували

Все рижії коні.

Там дівчина воду брала, руту поливала,

Вона собі козаченька

В гості зазивала.

2. У гаю під кручею криниця,

В ній холодна ключова водиця.

Часто там дівчина круглолиця

Про щасливу доленьку співала.

По весні там брала воду,

З нових відер хлюпала вода.

Хлопці поверталися з походу

Натягали коням повода.



Пісня «Несе Галя воду...»

Вчитель.

Сила води велика. Без неї не можна жити людям, тва­ринам, рослинам.

1. Кринице, кринице,

Дай води напиться,

Квіточки полити,

Землю покропити.

Бо без твоєї водиченьки

Не виросте травиченька.

2. Ой піду я до криниці,

Наберу я свіжої водиці.

Пийте, пийте, огірочки

В чотири рядочки.

Виростайте зелененькі,

Смачні та гарненькі.

3. Ми з братом Андрійком

Садили полуниці,

Поливали їх раненько

Водою з криниці,

Виростайте полуниці,

Наливайтесь соком.

А ми будем вас збирати,

Діток частувати.



Вчитель.

«Вода! Ти не маєш ні смаку, ні кольору, ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючі! тебе. Ти не просто необхідна для життя: ти і є життя. Ти найбільше в світі... багатство».

Безцінним даром природи, прісною водою в земних глибинах розпочинається і закінчується життєвий круг людини. Кринична вода поруч з такими вічними понят­тями, як земля, хліб, вогонь. «Доброго путі й свіжої води» — бажають греки на прощання один одному. Тому й оберігають люди підземні діаманти криниць. Це і дало їм право на людську любов і повагу.

Символічно, що російська назва джерела «родник» — одного кореня зі словом «родина». Є багато найменувань джерела: студень, студня, потік, струмок, ручай. А полісн­ий ше влучно називають — живе місце, живець, животок, животік.

В усіх народів побожно ставилися до живих джерел. Це ж стосується й наших пращурів. Скажімо, дайбожичі, окрім гаїв і правічних джерел, вважали святими місцями криниці, животоки, річки і озера. Їх ретельно охороняли, біля водних артерій влаштовували ритуалізовані дійства. Навіть до нашого часу дійшов звичай: дівчатам суворо за­боронено чепуритися над водою, особливо питною, — «від того обличчя зарябіє».

Живим джерелом енергії вважався й дощ. З цього при­воду народне прислів'я стверджує: «Два дощі у маю дару­ють на два роки хліба». Відтак, до природних животоків у народі було особливе ставлення. Їх обсаджували деревами (вербами), очишали від бруду, мулу. Чимало обрядів, пов'язаних з очищенням води, перейшло в християнські вірування. Один з таких — освячення криниці, та річок (води). Тричі, а то й чотири рази на рік: на Водохреща, коли свята вода призначалася для людей, на Юрія — для тварин, на Купайла — для врожаю, і на Спаса — знову для людей, відбувалися походи до живих джерел.

Освячували й драговини — небезпечні місця, розташо­вані в пониззі річок та на болотах. Вони завжди відляку­вали людей своєю загадковістю. Існує безліч легенд та пе­реказів про топкі місця. В одних випадках там живе «не­чиста сила», яка зваблює до себе людей і тварин, в інших — це невизначене «єство» в ролі господаря драговини. Щоб умилосердити його, організовували святочні ходи. В одних місцях «єству» приносили жертви — кутю, молоко та крашанки, в інших — освячували святою водою, обхо­дили хресним ходом з вогнями, співали священні пісні, читали Євангеліє і обкурювали кадилом.

У перші дні Петрівки освячували й броди. Хто вирушав у далеку дорогу, бажали «Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході».



Учень.

Посаджу я вербицю, посаджу я сухую,

А виросте вербиця, а з'явиться криниця.

Вербиця зеленая, криниця погожая —

Наша русалонька — дівонька пригожая.

Вчитель.

Не доїжджаючи до Дубна, подорожуючі зупиняються і п'ють воду з легендарної криниці, бо саме з неї, за роз­повідями старих людей, пив воду Т.Г. Шевченко під час подорожі по Поділлю і Волині восени 1846 року.



Учень.

Криниця в балці, журавель при ній.

Тут, кажуть, воду пив колись Шевченко.

І як не вірити у цей переказ!

Удень пекучий, наковтавшись пилу,

Ми спраглими устами припадали

До краю дерев'яного відра

З тією легендарною водою...



(М. Рильський)

Вчитель.

Великий Кобзар любив джерела, криниці, оспівував їх у своїх творах. Особливо часто цей мотив з'являється у віршах, написаних ним у далекій безводній пустелі на півострові Мангишлак. Тут йому часто снились криниці рідної Звенигородщини.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба.

Нагнулася, як та журба,

Далеко в самотній неволі.

І часто у неділю поет ішов до улюбленого куточка — дикого яру — на дні якого бились джерела. Шевченко чекав звістки про волю, прагнув вустами припасти до Дніпра, до холодної криничної води на Рівненщині.

Поет не вірив, що ця вкрай засушена земля не обізветь­ся до його душі добром. Відважився викопати тут крини­цю. Узяв заступ і, наспівуючи «Копав, копав криничень­ку, неділеньку — дві», почав копати. Солдати дивувалися, а він копав. Друга неділя принесла радість: ось уже в при­горщі холодна вода... Таки обізвалася до нього і ця без­мовна земля. А він відплатив їй за добрий подарунок — посадив вербиченьку. І розпустило коріння дерево Коб­заря в далекому краї.

Де ллється джерело на тихий плес.

Червоне в крові, синє від небес.

Я джерелу всю славу віддаю —

Той сік землі трима мене в бою.



(А. Малишко)

А ось яку історію розповідають сторожили про одне з джерел. Коли довго не було дощу, і спека ставала не­стерпною, збирались дев'ять вдовиць, брали лопати, яки­ми саджали хліб у ніч, і йшли розчищати криницю, про­мовляючи молитву до Бога. І за день-два йшов рясний, дощ.

Здавна люди шукали слово, яке може вмістити в собі глибини мудрості, добра і знань, і спинилися на слові «криниця». Отак і чуємо: «Омиймо душі наші з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць народного ро­зуму».

Воді приписували магічну, чудодійну силу. Давайте пригадаємо свята та обряди, пов'язані з водою.

Перш за все це Хрещення Господнє, свято Івана Купа­ла, Хрестини. Воду освячують в церкві на Стрітення, Різдво. Зберігають її, бо вірять, що якщо окропити хату водою — піде з неї лихо. Дати напитись хворому, умити його — він почне одужувати. Освячена вода захистить людину і тварину від поганого ока. Хай краплі Свяченої води, Захистять тебе від лиха та біди. Отже вода — це диво, це життя, це здоров'я, це, життєдайна сила. Вона «жива» і «миттєвою» буває лише в казках? Виявляється — ні...

Говорячи на сьогоднішньому уроці про криницю, про воду, не можна обминути екологічного питання, яке тур­бує весь світ.



Учениця читає вірш Ліни Костенко «Ще, назва є, а річки вже немає»

Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, висохли рови.

І дика качка тоскно обминає

Рудиментарні залишки багви.

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

Ідуть уздовж колишніх берегів.

Дерева ростуть без коріння,

В криницях немає джерел.

Не сходить правічне насіння,

До хмар не літає орел.

Вчитель.

Вкрай тривожна ситуація сьогодні. І лише доброзичли­ве, розумне і свідоме спілкування людини з природою принесе радість і здоров'я нам і нашим нащадкам. То ж будемо робити все, щоб зберегти природу, її найцінніший витвір — людину і безцінний дар — підземну питну воду, щоб «журавлі — надкриничні боги» не гойдали порожніх відер над сліпими криничними очима землі.

Запам'ятайте! Скільки криниць на землі, стільки й зірок на небозводі. І якщо вам доводилося бачити, як па­дає долі зірниця, знайте — то десь замулилося джерело. Отже, юні друзі, щоб не згасали зорі, оберігайте живі криниці!

А ще заповідаю вам берегти народні традиції, бо саме на цих засадах формується культура нашого народу. І чим більше пульсуватиме незамулених джерел народної пам'яті, тим повноводнішим буде річище духовності...

Є на землі українській криниці, стежки до яких порос­ли бур'яном, замулюються в них віконця-джерельця, ніхто не бере з них воду, обходять люди їх стороною.

Чому ж так? Бо вода з тих криниць несе хвороби та смерть. Є такі криниці на землі, які отримали сумну і три­вожну назву — «Чорнобильська зона». 26.04.86 р. сталося лихо — аварія на Чорнобильській АЕС. Атом, який слу­жив людям добром, давав електроенергію, світло, тепло, вийшов з-під контролю, перестав слухатись і поповзла до­вкола нього «страшна невидима донька» — радіація. Вона зробила мертвою землю, воду, ліс. Люди змушені були за­лишити свої домівки, залишити все, що в них було, і їха­ти жити на інші землі. А люди, які зупинили вогонь та потік радіації, тяжко хворіли, багато з них померло.

Є на Оболоні красиві озера, на берегах яких стоять щи­ти з написами «Купатися заборонено!» виходить, і ця во­да «нежива» — шкідлива для здоров'я. Чому? Тому, що виливають в неї шкідливі хімічні відходи.

Це лише два приклади, а їх можна знайти багато. Це і нафта, яка вилилась в море, і річка, яку отруїв завод, і ве­лика кількість мінеральних добрив, яку вносять в землю без міри.

Природа дала людині диво — живу воду.

Без неї не виростуть рослини, не виживуть тварини, не зможе існувати людина. То ж треба берегти це диво для себе, для майбутніх поколінь.



БЕРЕЖІТЬ ВОДУ ВІД ЗАБРУДНЕННЯ, БЕРЕЖІТЬ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПРОДОВЖУВАЛОСЬ ЖИТТЯ!





База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка