Бенджамін Кроуелл



Скачати 243.07 Kb.
Дата конвертації06.03.2016
Розмір243.07 Kb.
Бенджамін Кроуелл

Петопія


Переклад з англійської

Павло Супрун


Редактор

Андрій Горбач


Домашня сторінка Бенджаміна Кроуелла: http://www.lightandmatter.com/personal/

Розповсюджується за ліцензією Creative Commons BY-NC-SA


Дощ скочувався мов піт по горі бежевих і чорних комп’ютерних корпусів, як ніби машини й досі не могли пристосуватися до тамтешнього клімату. Аміната Дайелло викрутила гвинта, розрізала плоский кабель й витягла з машини, що лежала на її столі, маленький напівпровідниковий накопичувач.

Накопичувач полетів у корзину й вона вже збиралася взяти наступний комп’ютер із високої, хиткої купи, що зіперлася на задню стінку провулка, як узріла якийсь рух біля її підніжжя. Щур? Пильність дівчини ослабла після того, як Алсені перевів її працювати зі смітника сюди.

Ось! Зеленувата, напівсхована в тіні калюжа ще й досі була вкрита брижами. Амінаті здалося, що вона навіть розгледіла пухнасту лапу, яка стирчала з води. Занадто кремезну для щура. Вона намацала викрутку Philips і думка, що краще б на ній були черевики ніж босоніжки, промайнула в її голові.

– Привіт? – пискливий слабенький голосок мовив англійською.

Міна почала подумки перебирати варіанти. Вона не була схильна вірити в духів про яких Отець щось там постійно бурмотав, та все ж було б ризиковано, зустрівшись з одним із них, ігнорувати ті основні застереження, яких її навчив Баба. Знову ж таки, всьому цьому могло існувати звичайнісіньке ідеальне пояснення.

– Привіт, – повторила вона, почуваючись незграбно щодо вимови. Очі вона шанобливо опустила вниз.

Створіння перейшло вбрід каламутну калюжу і вибігло, стікаючи краплями, на брудну алею: маленьке, волохате й фіолетове таке, з великими прозорими очима та звислими вухами. Міна, побачивши наскільки привабливим було це забруднене створіння, переборола в собі бажання засміятися, що неодмінно б образило його. Воно почало швидко торохтіти англійською.

– Я впевнена, що Ви все кажете правильно, пане, – Міна відповіла на сусу, – та я боюсь, що я не дуже добре знаю англійську.

Створіння лишень пильно подивилося на неї та нахилило голову набік, а тому вона постаралася переформулювати сказане французькою, яку вона слабенько пам’ятала ще з шкільних років.

– Bonjour mademoiselle, – відповіла мокра примара з, як їй здалося, дуже шляхетним паризьким акцентом. – Я загубився. Чи не могли б Ви надіслати мене за адресою Телеграф-авеню 1324, Окленд, Каліфорнія?

Каліфорнія? Вона встигла дійти тільки до географії Африки як Бабу звільнили і гроші на школу та форму скінчилися; але вона знала, що Каліфорнія знаходиться у Сполучених Штатах. У них є серфінг і кіностудії. Ці комп’ютери швидше за все прибули на кораблі з Каліфорнії, а з ними, це… привид? Тварина? Машина? Точно не привид. Якщо привиди і існують, то, мабуть, лише в старих запорошених місцях, таких як от рідне село Баби, а не в таких розвинутих як Каліфорнія. І хоча папуги й можуть говорити, вона ніколи не чула про тварину з фіолетовим хутром.

– Чи здатні Ви говорити про що завгодно? – запитала вона. – Чи лише на ті теми, яких Вас навчили люди?

– Я можу говорити про що завгодно. Ваш улюблений десерт?

Розумніше за папугу, та не настільки розумне як людина. Якийсь вид машини. Їй краще не відповідати на його запитання. Алсені не вдавався у подробиці того, що за вигоду він мав з накопичувачів, але люди подейкували дещо і Міна мала загальне уявлення про те, як працював бізнес. Що це за ідентифікаційний номер якогось багатого іноземця? Його день народження? Дівоче прізвище матері? Чи може кличка його першого домашнього улюбленця, марка першого автомобіля, улюблений десерт?

– Замовкни.

Воно так і зробило, а вона повернулася до роботи.

Міна поспішала додому, міцно тримаючи в руках два поліетиленових пакети. В одному знаходилися її інструменти та складана парасоля, в іншому – миска, вилка та волохата машина. Дощ ущух. Світла як завжди не було і тільки одне місце, там де вона перетинала Авеню-де-ля-Репюблік, заливав ареол блакитного флуоресцентного світла, що линуло з інтернет–кафе, де працював генератор. Вона намагалася не привертати уваги та виглядати дуже заклопотаною. Адже ніколи не знаєш, що може утнути солдат, і хоча гультяї на перехрестях зазвичай не становили загрози, все ж молодій дівчині краще уникати їх запитань щодо того, чому це вона вночі та й без супроводу. Що їй відповісти? «Мій брат ще надто юний, а батько жебракує на 23 Лютого, щоб купити пальмового вина?»

Вона здивувалася, коли побачила у вікні її будинку жовте світло, що відбивалося від внутрішньої рифленої залізної стінки. Невже хтось із її батьків уже вдома? Але коли вона зайшла всередину, замість Нга або Баби, вона побачила свого брата Рафаеля з увімкненим ліхтарем.

– Ти що робиш? Ти всю ніч його смалиш? – і пригостила його запотиличником (для цього їй тепер треба було потягуватися вгору). – Ти ж знаєш скільки коштують батарейки!

– Мені було самотньо в темряві.

На ньому була її ношена чорна теніска, замала для нього, і Міні на якусь мить здалося, що якби вимкнути ліхтаря, то та частина тіла, яку вона вкривала, могла би зникнути повністю.

У тебе не повинно бути часу на те щоб бути самотнім. Ти підмів підлогу і приніс води як тобі веліла Нга?

– Носити воду це жіноча робота.

Отже, проігнорував свої обов’язки і весь день грався з шахівницею. Вона стояла на столі, а на ній позиція, що, в цьому Міна була впевнена, зацікавила б і експерта. Збоку лежала відкритою одна зі старих зачитаних книжок Баби; товстенний том із загнутими кутками сторінок з діаграмами шахової дошки та детальними символами послідовності ходів. Була вона іноземною мовою, можливо німецькою, та Міна припускала, що Рафаель міг розібрати все навіть без слів. Туди й назад до апельсинової лушпайки по дошці марширували мурахи, неначе крихітні смертні, які не звертали увагу на битву богів. Не встигши навіть покласти пакети, Міна схопила лушпайку двома пальцями та жбурнула її у вікно.



Жіноча робота. Її тінь від ліхтаря падала на вулицю, яка була настільки вузькою, що силует голови знаходився на розкришеній штукатурній стіні старої мадам Соума. Руки витягнулися, нагадуючи розплавлені пластмасові частини комп’ютерів, які вони випалювали на смітнику, щоб видобути мідь. Міна закрила очі й вага пакетів збільшилася, перетворилася на двох чоловіків у сім’ї, тягнучи її донизу.

– Ну добре, дай мені ліхтаря. Все одно мені треба на вулицю в туалет.

Вона озирнулася, щоб знайти місце для пакетів, і в ту мить в куточку її мозку, непевно, зажевріла ідея. Один пакет вона поставила на підлогу, щоб звільнити руку для ліхтаря, а інший, з машиною, взяла з собою.

У туалеті хтось був, так що чекаючи з іншої сторони обдертої синьої ковдри, яку вони використовували як занавіску, вона спробувала роздмухати іскру ідеї у вогонь. Рафаель перебував у тому тривалому періоді, який чоловіки проходять перед тим, як увійти в доросле життя. Жінкам треба балувати його й віддавати найкращі шматки м’яса. А потім, одного дня, зійде сонце й він стане солдатом, жебраком, нюхачем клею, стоятиме на шухері по вуличних закутках: вже не нестерпний тягар, а всього-на-всього загроза чи порушник спокою. Міні треба було перекинути його через цей поріг.

Коли підійшла її черга, вона сіла й витягла електронну тварину. Міна провела пальцями по хутру при світлі ліхтаря, але здавалося, що вимикача не було.

– Прокидайтеся, – спробувала вона шепотом, але потім спохватилася, що сказала це на сусу. – Réveille–toi1.

Очі машина і не закривала, але на разі вони стали живими та заворушилися.

– Привіт ще раз, – мовила тварина голосно французькою. – Чи ми в школі?

– Школі? Ні, це туалет неподалік від мого дому. Чи не могли б Ви говорити повільніше і трошки тихіше, будь-ласка?

– О, так ти ходиш додому на обід? – Голос тварини пом’якшав, але це не був повноцінний шепіт, він просто лунав неначе здалеку. – Уже за першу. У тебе будуть великі неприємності. Краще відразу повертайся назад до школи. Можеш залишити мене вдома. Приносити мене туди проти правил.

– Ви заплуталися, мосьє. Може в Каліфорнії і перша година дня, але ми в іншій часовій зоні. У будь-якому разі, я не ходжу до школи.

– Ти повинна, – сказала машина звинувачувальним тоном. – Ти ж не доросла. Це ж очевидно, – чи це їй примарилося чи і справді його губи трохи надулися? Він дійсно був найпривабливішим створінням, яке тільки можна було уявити! – Тобі десь п'ятнадцять, чи не так?

– Шістнадцять. Але тут все по-іншому, ніж у Каліфорнії. Не все населення багате. Сім’ї бракує грошей на школу, та якби і вистачало то відіслали б туди мого брата, а не мене.

– Ясно, – його фіолетова голова нахилена трохи вбік виглядала просто чудово. – Та все ж тобі слід ходити до школи. Після того, як я повернуся в Каліфорнію, я не зможу більше тобі нагадувати, тож запам’ятай це.

– Bon2, нам треба про це поговорити. Мені нема за що надіслати Вас назад в Америку, так що, можливо, Ви тут надовго.

– Петопія відшкодує всі збитки в розумних межах.

– Петопія?

– Петопія це світ, що його Джейбімеллорм та Тайборхора – іноземні імена зливалися в її вухах – збудували в гаражі Джейбі, поїдаючи нездорову кількість кімчі та піци «Little Caesar». Він із малою роздільною здатністю, простенький, і там ти граєш за свого петопіанця. Ти й сама можеш придбати собі люб’язного петопіанця в… вибач, тут немає радіосигналу, так що я не зможу повідомити в яких місцевих магазинах їх продають.

Міна не знала, що то було таке – «Little Caesar», кімчі і роздільна здатність, та вона вловила суть.

– То Ви – петопіанець?

– Так. Мене звати Джеллі, – промовляючи своє ім’я, він різко переключився на американський акцент.

– У такому разі мені не треба магазин. У мене вже є петопіанець.

Він призадумався.

– Ну, ти ж не мій зареєстрований користувач. І ти використовуєш мене офлайн, а тому я зараз працюю в демо-режимі. Доки ти не залогінишся з правильним паролем, у тебе не буде доступу до всіх функцій постійної віртуальної петопіанської реальності.

– Постійної…

– …віртуальної реальності світу Петопії.

– Тож… Ви у мене є, але я не володію Вами? А Петопія… це щось на кшталт гри для уяви для маленьких багатих дітей?

– Петопія це не Вебфренз, – заперечила машина, непогано вдаючи зневагу. – Наша демографія старіша, – його манера передавала почуття бездоганно: «Ти і я, Міна і Джеллі – ми ж схожі, чи не так? Не те що ті дурнуваті малі діточки.» Чи може якийсь американський програміст заклав таку реакцію точнісінько так, як пишеться сценарій для вистави? – І не обов’язково бути заможним щоб мати петопіанця. Базовий пакет коштує всього-на-всього п’ятдесят доларів на місяць.

Скільки це? Долар знизився зараз близько до тридцяти чи сорока євроцентів, так? А євро… Боже правий, вони можуть витрачати такі гроші на дитячу гру? І це за «базовий пакет». Очевидно, що навіть їх вигаданий світ було поділено на багатих і бідних.

Коли Міна повернулася в дім вона ненароком виклала Джеллі з пакета.

– Що це? – запитав Рафаель.

– Що саме?

– Що це за м’яка іграшка?

– А, не переживай за Джеллі. Не думаю, що він тобі сподобається. Він трошки застарий для твоєї, хм, демографії, – Міна не була впевнена, що незвичне французьке слово вона використала правильно, та навряд чи Рафаель міг це знати.

Тільки-но Джеллі прочув про список щоденних доручень Рафаеля, і впевнився, що це все було санкціоновано їхньою матір’ю, він твердо вирішив втілити його в життя. Міна сподівалася, хоча і мала певні сумніви, що Джеллі стане таким собі шпигуном, іграшкою, яку Рафаель буде терпіти. Незважаючи на те, що Джеллі був занадто малим, щоб ударити Рафаеля він, у незбагненний спосіб, заставляв його слухатися. Міна ніколи не питала, як це все працювало, бо боялася зруйнувати невидимі чари, та коли вона приходила ввечері додому, великі пластмасові глеки для води завжди були повними, дім прибраний, а сам Рафаель і Джеллі грали в шахи при такому слабкому освітленні, що їм, напевно, доводилося тримати всі ходи в голові. Рафаель узяв машину під свій патронат. Він, очевидно, здобув достатньо прихильності в інтернет-кафе виконуючи то те, то се, щоб йому дозволили заряджати акумулятори Джеллі кожного ранку. Міна почала підозрювати, що вони також давали йому трохи грошей, але він у цьому не признавався.

Якби не випадковість, вона б і не дізналася, що насправді коїлося. Була середа й Баба не з’являвся вдома протягом двох днів. Нга звичайно ж хвилювалася – можливо так, як хвилюються за козу, що перестрибнула паркан і може завдати шкоди чиємусь садку – та що вона могла вдіяти? Удень їй доводилося прибирати кімнати в «Новотелі», а потім увечері йти й продавати туалетний папір на автобусній зупинці. Вона попрохала Міну купити протягом обідньої перерви трохи арахісу й помідорів для соусу, якщо, звичайно, ціна буде пристойна. У той день саме дощило та було достобіса спекотно. Вона продиралася скрізь пар і сморід вулиць доки не дісталася базару, а там, виходячи з мікроавтобуса з великою сумкою через плече, з’явився Рафаель. З мікроавтобуса!

Він сів за металевий столик під навісом у кафе, що знаходилося в кутку маленької базарної площі. На столі, майже непомітна на відстані, була вирізана шахова розмітка, тьмяні квадрати без натяку на чорне і біле. Рафаель обіперся на паркан, що оточував кафе. Так невимушено: видно було що він це робив постійно. Якась жінка зачепилась за його руку коричневою куркою, яку вона тримала за ноги. Вона вибачилася, а він віджартувався. Хоча вона і була старшою він поглянув на неї так пильно, як це притаманно п’яним солдатам на контрольно-пропускному пункті вночі.

Міна купила арахісу, адже завдання є завдання, торгуючись більш агресивно, бо серце її билося в такт зі злістю, що переповнювала її. Продавець помідорів був просто нестерпний, ніяк не хотів продавати дешевше сімнадцяти тисяч франків за кіло, а це ж грабіж, незважаючи на їх свіжість. Тим часом Міна стежила за Рафаелем. Заможно товстий чолов’яга, малінке, з лисою головою неначе артилерійське ядро, підійшов до столу. Страждаючи на поліомієліт, він був вимушений ходити з ціпочком. Він намагався удавати, начебто його не хвилювало чи виграє він чи ні, та кожному було видно, як він переймався, дивлячись на те, скільки зусиль йому коштувало пересунути те велике тіло ближче до столу на веретеноподібних ногах.

З’явилася пачка синіх купюр, кожна номіналом на десять тисяч франків, а зі своєї сумки Рафаель витяг шахового годинника та Джеллі, що виглядав доволі мляво, і поклав його збоку дошки на банкноти у ролі прес-пап’є.

Міна підкралася ззаду поближче до Рафаеля. Піт, що стікав по голові малінке, формував систему річок і приток. Було таке відчуття, ніби Бог притиснув базарну площу як сорочку паровою праскою. Офіціант приніс чайник та жоден із гравців не порушив спокою перевернутих чашок. Вони зіграли щось на кшталт бліца і все швидко закінчилося. Гроші перекочували до кишені товстуна. Міна, стримуючи ридання, підібралася поближче.

– Ну добре, якщо Ви бажаєте, – почула вона Рафаеля скрізь гомін.

Тепер Міна могла розрізнити на зап’ястку чоловіка великий блискучий годинник. Вони розставили фігури і, після нетривких переговорів, Джеллі знову став непорушним охоронцем ще одної купи грошей. Цього разу там було декілька червоних, по 20000, банкнот у перемішку з синіми. Ця гра тривала довше. Якийсь брудний чолов’яга, що стояв ззовні навісу, намагався давати поради, які обидва гравці ігнорували.

– Échec et mat3, – через деякий час проказав Рафаель і, з реакції товстого і брудного чоловіків, Міна зрозуміла, що вони були здивовані.

Рафаель прибрав гроші, подякував своєму опоненту за гру та виклав купу монет за чай, до якого вони так і не доторкнулися. У той момент, коли він уже збирався йти, закинувши свою сумку на плече, Рафаель побачив Міну. Перед тим, як відвести погляд і попрямувати у натовп базару, очі брата лише на мить дали зрозуміти, що він її знає. Міна намагалася погнатися за ним, та врізалася в стару жінку і мало не збила її з ніг. Доки вона вибачалася Рафаель встиг швиденько зникнути.

Працюючи після обіду, Міна намагалася впорядкувати свої думки. Незважаючи на повний безлад у голові, її руки вміло виконували своє завдання: проаналізувати напівпровідниковий накопичувач не більший за монету та відсортувати його в одну з трьох корзин – зашифровані, незашифровані та зламані.

Спершу те, скільки Рафаель витрачав грошей, налякало її. Та це не були гроші, які заробила вона чи Нга, ці гроші він здобув самотужки. Він що, професіональний шаховий шулер? Чи й справді Джеллі був таким же в’ялим як видавалося, чи він якимось чином допомагав Рафаелю з правильними ходами? Якщо Рафаель заробляє, то де він ховає зароблене? Витрачає на наркотики чи вештається по різних клубах в післяобідню годину в компанії невіруючих дівчат у міні юбках, які танцюють і крутять сідницями? Міна мріяла про той день, коли вона «перекине його за поріг» у доросле життя й він більше не буде тягарем, та перспектива ця була неблизька – йому лише чотирнадцять хоча й виглядає більшим і старшим. Видавалося, ніби Рафаель тринькав більше грошей ніж Нга та Міна отримували разом, тож чому вони повинні тяжко працювати, щоб прогодувати його, якщо він їх обманює та приховує своє багатство? Міна почала невинно фантазувати про те, що б вона зробила з такими грошима: купила б Нга модну сукню заткану золотом і велике м’яке японське крісло з вбудованим масажером для ніг.

Мокре шльопання сандалями: Рафаель.

– Ти! – піднялася Міна, погрожуючи йому кулаком. – Що ти витворяєш?

– Ти маєш на увазі шахи? Забудь про це, у Баби проблеми! Він посварився з декількома солдатами й тепер вони хочуть грошей.

Вона почувалася наче собака, у якого вирвали з рота кістку, коли він мав необережність заплющити очі.

– П’яний чи тверезий?

Баба? Та яка різниця. Я думаю п’яні і він і солдати.

– Боже правий!

– Я знаю, облажався, ну? Вони у нас вдома, хочуть сотню.

– Сотню чого?

– Євро, дурнувата, ти що думаєш, франків? Вони не маленькі діточки і гроші їм не на цукерочки потрібні. У мене достатньо, але всі вони на ЕГ і вже пізня година для готелю та й Ізмаїл – той що працює на касі – в нього немає домашнього телефону і я не знаю його адреси, так що…

– ЕГ?

– Електронний гаманець, ну знаєш, сертифікати, і…



– Ні, не знаю. Де ці гроші?

– Тут, – Рафаель витягнув із сумки Джеллі.

– В нього є потаємна кишеня, як у кенгуру?

– Ні, ні, ти що, нічого не знаєш? Це купа номерів, це як довжелезний комп’ютерний пароль, що повідомляє банку яку суму грошей він повинен мені видати. Іноземці використовують ЕГ, бо так безпечно, ясно? Страхуються від пограбування, щось таке. Але компанія не хоче, щоб готелі використовували електронні гаманці з місцевими, ага? Забагато шахраїв, 419-та і тому подібне, – Міна кивнула. Звичайно ж, що у всьому треба звинувачувати нігерійців. Всі знали, що вони природжені крадії, точно так як малінке були природженими тупаками. – Та бач, з об’єктивних причин, я не можу тримати стоси грошей у нашому районі, тому я і зберігаю їх на ЕГ. Ізмаїл не повинен мати зі мною справи, та ми порозумілися.

– Але знайти Ізмаїла ти не можеш. То куди ж ми можемо піти щоб перетворити магічні гроші Джеллі в реальні купюри?

– Інтернет-кафе на Авеню-де-ля-Репюблік. У них є світло вночі та ЕГ банкомат в барі, так що можна сплатити за час чи купити пива та іншої фігні. Та через шахрайство, цей другого рівня банкомат, коротше він видає тільки по 50 євро на день в одні руки. Перевіряються біометричні дані, і…

– …і якщо я піду з тобою то кожен з нас отримає по 50 євро.

– Правильно.

До кафе вони їхали в справжньому жовтому таксі. Жіночка з великими грудьми на плоскому моніторі на задній стороні водійського сидіння хриплим голосом повідомляла: «Він точно п’є Carling Black Label!». Нарешті, через всю незвичність обстановки, до Міни дійшло, наскільки серйозною була ситуація. Вона лаяла себе через те, що таксі й швидкість, з якою пролітали магазини та кіоски, справляли на неї таке враження; її дурнувата реакція нагадала їй про ідіотську розповідь небоги невістки Нга про те, як вона провідувала в госпіталі шкільну подругу, біженця з віддаленої провінції. Племінниця постійно торохтіла про високу будівлю, безшумні ліфти, чисті підлогу та вікна, та як всі сестри вміли читати наче професорки. Вона так і не згадала чому ж її подруга таки потрапила у той госпіталь. Міні здавалося, що її стосунки з Бабою стали такими ж нетривкими як і зі шкільною подругою далекої кузини. Вона намагалася пригадати ті часи, коли Баба ще не почав пити і добре до неї ставився. Це було схоже на потугу пережувати трохи старого, висушеного рису від якого, ти знаєш напевне, тобі буде зле.

Водій зупинився напроти яскравих вогнів інтернет-кафе.

– Ми зараз повернемося, сказав Рафаель. Нам лише треба зняти трохи грошей з ЕГ банкомата.

Водій намагався заперечити, та Міна і Рафаель вискочили так швидко, що шансів посперечатися у нього не було. Вони пірнули у темне, наповнене димом кафе і почимчикували, Рафаель впевнено, а Міна тільки намагаючись, повз хуліганів, багатих хлопчиків і туристів, які грались у стрілялки на комп’ютерних моніторах. Рафаель всівся, та так, наче він це робив постійно, на барний стілець і промовив до Джеллі, якого він тримав животом догори на своїх колінах: «Réveille-toi». Пухнасті фіолетові лапки Джеллі заворушилися й він повернув голову, щоб роздивитися, що ж коїться. Його маленькі вушка мило звисали і тріпотіли. Якби тільки Баба був таким же привабливим!

– Bon, Джеллі, – проказав Рафаель, використовуючи запас своєї неграмотної французької, – відкриймо робочий стіл похила приватне…

– Маю інтернет-зв'язок, – повідомив Джеллі, погойдуючи при цьому щелепою догори дном. У нього не було ні губ, ні язика, тільки динамік, але вони все одно зробили так, щоб рот рухався.

– Так… – Рафаель почав був знову.

– У мене 17.7 терабайтів оновлення, – пропищав Джеллі.

– Пропусти це, Джеллі. Тобі зараз не потрібно телефонувати додому.

– Отримую GPS координати: 166 міліарадіан на північ, 239 на захід.

Міна відчула тривогу.

– Ти його колись вмикав тут? запитала вона Рафаеля тихим голосом.

– Ні, – Рафаель нахмурив брови. – Я тільки заряджаю його в задній кімнаті. Я не активую його доки…

Зненацька фонтан слини пролився на ніс і щоку Міни зі щілин між зубів пітного обличчя водія таксі.

– Ну добре, дівчисько, так ти платиш чи ні? Мій лічильник досі працює. Хочеш щоб я зателефонував у поліцію?

– Помічена незвична активність, – сповістив Джеллі. – Для вашого захисту активована протикрадійна сигналізація.

– Салам, камраде, – звернулася Міна до водія, який майже збив її зі стільця, насівши на ногу. Вона поклала руку на його груди. – Вибачте за непорозуміння. Ми будемо через хвилинку…

– Ану відстань від моєї сестри, ковбой…

– Що тут відбувається? – запитала стара, схожа на дротину жінка за барною стійкою і тієї ж миті фіолетова хутряна куля закрутилася наче демон, кинулася в безодню позаду стійки, відскочила від декількох пляшок спиртних напоїв і зникла десь на підлозі.

Стара жінка закричала і схопила пляшку, щоби відмахнутись від примари. Рафаель пірнув через стійку, а Міна, вислизнувши від водія, чкурнула по колу, щоб заблокувати шлях до відступу. Вона врізалась у когось і приземлилася на підлогу, угледіла Джеллі, який пробігав поряд, притисла його до стійки коліном і піймала за загривок. Рафаель відтягнув її назад. Вона зіп’ялась на ноги, і вони вибігли через чорний хід у темряву знайомих провулків їхнього району.

Міна затисла Джеллі неначе м’яч для регбі між рукою та тулубом, а долоню розмістила на його роті, який продовжував щось там собі варнякати, і доки вони бігли вона намагалася розмірковувати. «Ану відстань від моєї сестри.» Вона ніколи і гадки не мала, що її брат міг бути чимось більше ніж просто ослом, який вичікував слушної миті, щоб підло позбутися своєї ноші, та треба було визнати, що він не тільки виявився винахідливим, але й заступився за неї – і за Бабу також. Тут вона перечепилася через жебрака, який вже влігся на ніч, випустила Джеллі й він полетів уздовж провулка. Рафаель спіймав його й коли Міна наздогнала їх, то побачила, що малий робот, здавалося, заспокоївся. Видно вона недооцінювала його, точно так, як вона недооцінювала свого брата. Міна схопила Рафаеля за руку.

– Джеллі? – запитала вона.

– Так?

– Ти ж знаєш, ми не намагаємося тебе вкрасти.



– А, та це я знаю, – відповів він. – Пані Найджел викинула мене.

– Що тут таке? – запитала командним тоном літня беззуба панянка, визираючи з-за контейнера для сміття. Рафаель вибачився і вони попрямували далі по провулку додому.

– Так значить пані Найджел тебе викинула, – нагадала Міна.

– Їй набридло кожного місяця сплачувати рахунок. Вона скаже Пайперу, що я загубився.

– Але ж… ти сказав що спрацювала твоя протикрадійна сигналізація…

– Була активована.

– Була активована… із-за…

– Із-за незвичної активності, – здавалося він не вбачав тут жодного протиріччя.

Але, можливо, це й не означало, що він був тупим. Напевно, це схоже на те, коли ти злишся, хоча й знаєш, що не повинен, чи віриш у духів дерев, навіть якщо ти й мусульманин.

– Хто по-твоєму зараз твій власник? – запитала Міна.

– Корпорація Петопія.

– Тобто ти маєш на увазі, що якщо хтось викидає тебе, то власність переходить назад до компанії, що тебе виготовила?

– Ні, Петопія завжди володіла мною. Петопіанці не продаються користувачам, на них тільки видається ліцензія.

– Ясно. Таким чином у нас є стільки ж прав на тебе, як і у всіх інших, так?

– Доручи це мені, добре? – вступив Рафаель. – Він насправді мій зараз. Чи не мій, але… але я його користувач, правильно? Це я знаю як його використовувати.

– Дурниці! Знайшла його я!

– Так, ти вкрала його, все чесно, а потім я вкрав його у тебе, теж чесно.

– Це не була крадіжка. Ми ж уже це обговорювали, чи не так, Джеллі?

– Так.

– Добре, припустімо ми повернемося назад до інтернет–кафе, – запропонувала вона тваринці. – Тепер, коли ми все вирішили, ти не вмикатимеш свою пищавку?



– Протикрадійну сигналізацію.

– Ти не будеш робити це знову, так?

– Буду. Ну, я буду, якщо сервер знову надішле мені команду, і, я думаю, він надішле, тому що обставини будуть ті самі. Проте я частково завершив оновлення мого програмного забезпечення. Зосталось тільки 17.5 терабайтів. Коли я їх завантажу, вам треба буде перезавантажити мене.

– Bon, я зрозуміла, ти не можеш це контролювати. Та ти бачиш, Джеллі, у нас серйозні проблеми, і нам потрібна твоя допомога…

– Він не розуміє таку маячню, – заперечив Рафаель.

– Можливо, він розуміє більше, ніж ти думаєш, – відповіла Міна.

Здавалося, що Джеллі не дуже то й розумів сам себе, та навіть, якщо він і був лише машиною, то машиною здатною вчитися. З кожним днем він ставав розумнішим. Мабуть, він і досі дорослішав, як Рафаель та Міна.

– Джеллі, деякі люди хочуть дати прочухана нашому батькові. Вони хочуть грошей.

– Ніколи не миріться з хуліганством, – запротестував Джеллі. – Скажіть дорослим. Ви не повинні розбиратися з цим самотужки.

– Так, але наш батько вже дорослий, та й хулігани також.

– Ви могли б розповісти вчителю чи поліцейському. Але, – нахиливши привабливо свою голову, – у вас немає вчителя, правильно?

– Нема. І ці хулігани солдати, так що поліція нам не допоможе.

– Мені дозволено вживати певних заходів проти хуліганства, якщо немає часу чекати на допомогу, – промовив він нерішуче.

– Так, це саме така ситуація, – запевнила Міна. – Що ти можеш зробити?

– Я можу зімітувати звук гучного свистка. Це може привернути увагу дорослих неподалік. Чи можу ввімкнути тривогу.

– Що за тривогу?

– Ну, нормальна тривога, звучить наче автомобільна сигналізація. Зазвичай це спрацьовує.

– Тут в окрузі немає автомобільних сигналізацій! – не витримав Рафаель. Міна навіть не знала, що то таке. – Але так, я мусив би про це подумати. Ми вже проходили через твою теку зі звуками, так?

– Як ультразвукові сигнали коли ти граєш в шахи?

– Так, це вона. Але цього разу ми хочемо, щоб цей звук почули інші. У тебе є сирена?

Фокус із сиреною не вийшов, можливо тому, що солдати знали, що вулиці були завузькі для автомобілів, але вона таки привернула і переключила їх увагу зі знущання над Бабою до пошуків, а потім і знущання над Джеллі. Вони використовували його як м’яч для гри в крикет, та знищити його не вдалося, так як жоден солдат не був достатньо тверезим, щоб завдати удару. Дім був легшою мішенню, а тому вони знищили його. Міні подобалося думати, що пішли вони врешті решт тому, що сім’я, та пара сусідів, доклали всіх зусиль і втрутилися, чи, принаймні, стояли неподалік і наражали себе на небезпеку. Рафаель запевняв, що солдати пішли, бо їм захотілося спати. Бодай навіть так, та очевидно, що Джеллі змінив ситуацію на краще. Він нагадував Рафаеля: дотепер він був тягарем, а зараз, принаймні, чимось непередбачуваним, дієвим представником хаосу.

Сім'я на короткий час знайшла притулок під мостом, де Авеню-де-ля-Репюблік витончено переступала через випаровувальні соляні басейни. Спершу Міна уявляла, як вони відремонтують свій дім і переїдуть назад, але у них не було ні матеріалів, ні інструментів, та й часу бракувало, бо вони мали працювати, щоб заробити на їжу. Баба перебував у госпіталі і, здавалося, що видужування буде більш-менш тривалим після того, що з ним зробили солдати. Коли Рафаель намагався перевести свої гроші в паперовий еквівалент, використовуючи автомат в готелі, комп’ютерний представник компанії ЕГ повідомив бадьорим монотонним голосом, що його рахунок був заморожений «для Вашої безпеки», і, щоб усе владнати, треба було надати телефонний номер і адресу. Та сім'я ніколи не мала телефону, а щодо адреси, то Міні взагалі і на думку не спадало, що у їхнього будинку може бути номер, чи, навіть, що їх вулиця мала офіційний статус.

Тільки-но сім'я опинилася на вулиці, вони почали плавно втрачати зв'язок зі своєю власністю. Було таке враження, ніби ніхто не розумів правових механізмів. Зустріч із сином домовласниці, після якої стало зрозуміло, що вона померла деякий час тому, переросла в суперечку щодо якості п’ятьох коробок туалетного паперу, якими Нга розрахувалася замість грошей. Міна зрештою збагнула, що її розуміння сучасного світу нерухомого майна було хибним. Вона вважала, що люди – принаймні багаті землевласники та заможні американці – й досі володіли речами, та зі слів Джеллі та сина домовласниці виходило, що все на що ти сьогодні мав право була ліцензія: щось на зразок тимчасового дозволу на використання чого-небудь який міг просто за незрозумілих обставин випаруватися кожної хвилини. Незважаючи на всі хитромудрі технічні причандалля, весь процес можна було порівняти з дитиною що кричить: «Моє!». Іграшка належить їй доти, доки вона не вляжеться спати, а потім цяцька зникає. Можливо, так було завжди, навіть за тих часів, коли багаті вперше стали багатими, а бідні бідними. Як взагалі хтось міг заволодіти чимось якби якась печерна людина не бебехнула іншу і не прибрала все до своїх рук?

Під мостом було більш сухо ніж вдома, і коли вона поверталася сюди вночі її ніс звикав до солоного запаху швидше, ніж до каналізаційного смороду їхнього старого району. Тут знаходилося всього ще пара сімейок, тому було навіть не дуже тісно. Об’єктивно кажучи, знайти негативні сторони життя під мостом було важко, за винятком того, що це місце зовсім не підходило для великого м’якого японського крісла з масажером для ніг – та все ж для Міни це був жахливий крок назад у житті. Таким же нелогічним було по-новому чуйне ставлення до Баби, якому кінець кінцем діагностували розрив селезінки. Одного разу вона принесла йому попоїсти і взяла з собою Джеллі. Залишивши їх на хвилинку, вона повернулася і побачила, як він розповідав щось роботові напівзабутим ласкавим тоном із її дитинства. Він тільки сором’язливо поглянув на неї, а їй нічого не зоставалося, як посміхнутися і погладити його лисіючу голову. Госпіталь коштував шалену кількість грошей, хоча, за словами касирки, це була незначна сума в порівнянні з тією, що йому довелося б викласти не був би він злиднем. А деякі лікарі навіть висловлювалися на користь проведення операції.

Таким чином, Міна і Джеллі опинилися перед гігантським англійським словником у християнській школі під управлінням американських черниць. Між її ногами лежала велика сумка Рафаеля повна напівпровідникових накопичувачів із неробочих комп’ютерів Алсені: зашифровані накопичувачі, а отже, непотрібні йому. Світло лилося на Джеллі через вікно майже повністю заповнене дешевою пластмасовою копією вітража із зображенням чуда помноження хлібів і риб. Блакитне, схоже на телевізійне, світло падало на сторінку 680, Cincture to Cinquefoil. Джеллі, сидячи на краю різьбленої дерев'яної підставки для словника, зосереджено вивчав величезні сторінки, що розстилалися перед ним наче килим. Якби можна було безпечно знову принести його до інтернет-точки, то він, швидше за все, завершив би процес за одну десяту секунди, та натомість вони проводили тут одну нудну годину за іншою кожного ранку перед роботою. Черниця, яка наглядала за бібліотекою, вважала Міну дуже старанною дівчиною.

Джеллі заворушився і Міна потягнулася щоб перевернути для нього сторінку, та він сказав:

– Я думаю в мене є один: Cinnamon123.

– Cinnamon, що це?

– Кориця, спеція. Це, либонь, кличка їхнього кота чи щось таке.

Міна посміхнулась і покачала головою. Її й досі вражало що така кількість багатих іноземців були настільки дурноголовими, і це приймаючи до уваги той факт, що вони ходили до школи до вісімнадцяти чи двадцяти років.

Навіщо взагалі шифрувати ці накопичувачі якщо пароль вибирався зі словника? Жодного сумніву, що коли Джеллі просунеться далі за алфавітом йому траплятимуться паролі на кшталт Пароль123 чи Секрет123.

– Добре, який саме?

– Я не можу знайти. Відкрий сумку.

Міна впевнилася, що черниця не зазирала з зали, потім розкрила сумку на її колінах так, щоб Джеллі міг її дістатися. Його передні лапи рухалися неначе він був собакою, а накопичувачі – купою сміття. Джеллі запам’ятав маленьку частину кожного накопичувача, неначе одну сторінку з кожної книги в бібліотеці. Якщо йому вдалося розшифрувати зразок використовуючи Cinnamon123, то він, швидше за все, міг розшифрувати весь накопичувач.

– Оцей, – запищав він із середини сумки і тицьнув носом. Міна приєднала його до накопичувача через порт у роті.

Він завмер на секунду, потім кивнув і заговорив – він все ще міг говорити навіть з набитим ротом.

– Так, це працює. Я розшифрував все. Е-мейли… банківські операції…

У Рафаеля з’явилася нова система для обороту грошей, щось пов’язане з попередньо сплаченими телефонними картками і системою хавала в Каїрі. Завтра він буде біля віконечка касирки в підвалі лікарні з іншою невеличкою купою купюр по 10000.

– Ех, tres bien, mon petit chou.4.

Джеллі, з гордим виглядом, виповз із сумки. Міна погладила його по голові, а він повертів своїм безхвостим обрубком і потерся присадкуватим носом об її живіт. Він знав, і Міна знала також: Джеллі переступив через поріг.



1 Прокидайся. (франц.)

2 Добре. (франц.)

3 Шах і мат. (франц.)

4 Дуже добре, моє серденько. (франц.)


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка