Бердянськ 2007 (06) ббк 74я5



Сторінка15/16
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.52 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16



Для контролю ступеня засвоєння знань і сформованості умінь розроблено засоби, такі, як поточний, періодичний, підсумковий. Поточна рейтингова оцінка складається з балів, які студент отримує за певну навчальну діяльність протягом засвоєння змістовного модуля. контроль здійснюється на кожному занятті. Проміжна рейтингова оцінка виставляється в балах за результатами засвоєння певної частини (модуля) навчальної дисципліни та визначається як сума з даного модуля. Підсумкова рейтингова оцінка визначається в балах як сума проміжних та контрольних оцінок з даного модуля.

Отже, можемо стверджувати, що модульне структурування навчального матеріалу утворює комплекс навчально-виховних, організаційно-методичних впливів, що сприяють переходу від репродуктивного до продуктивного типу навчання і охоплюють як усю систему підготовки фахівців, так і її найважливіші елементи, включаючи, насамперед, конкретні види навчальних занять. Підвищення активності навчання залежить не тільки від доцільності добору й використання різноманітних, найбільш адекватних навчальній темі методів навчання, а також від активізації всього навчального процесу із застосуванням певних технологій навчання

Перспективи подальших досліджень полягають у експериментальному підтвердженні доцільності побудови модульної організації навчального матеріалу на прикладі дисципліни “Архітектура ЕОМ” для майбутніх інженерів-педагогів та забезпечення кількісної та якісної характеристики в навчально-виховному процесі.
ЛІТЕРАТУРА

1. Артюх С.Ф. Інженерно-педагогічна освіта в Україні на рубежі тисячоліть // Професійно-технічна освіта. – 1999. – №4. – С. 12-16.

2. Брюханова Н.А. Методика обучения будущих преподавателей технических дисциплин проектированию дидактического материала: Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.02. – Харьков, 2002. – 472 с.

3. Коваленко Е.Э. Методика профессионального обучения: инженерная педагогика. – Х.: УИПА, 2002. – 158 с.

4. Проведення педагогічного експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації / Рішення колегії МОНУ №5/5-4 від 24.04. 2003.

5. Сажко Г.И., Ящун Т.В. Структурирование учебного материала дисциплин компьютерного цикла // Проблеми інженерно-педагогічної освіти: Зб. наук. праць. Вип. 8. – Харків, 2004. –- С. 140-149.

6. Яковенко Т.В. Про проблеми педагогічної термінології (модульне навчання) // Проблеми інженерно-педагогічної освіти: Зб. наук. праць. – Х.: УІПА, 2002. – №3. – С. 25-29.

УДК 372.853+004.42

В.Д.Швець,

кандидат хімічних наук, доцент

(Міжрегіональна академія

управління персоналом, м. Київ)


МЕТОДИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОГРАМУВАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ ДИСТАНЦІЙНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

ЗА ДОПОМОГОЮ ІНТЕРАКТИВНОГО ПОСІБНИКА
Актуальність роботи визначається завданнями, які поставлені Міністерством освіти і науки України по розвитку дистанційного навчання в зв’язку з входженням України в Болонський процес [5].

Метою роботи є презентація інтерактивного посібника “Основи класичної фізики” для дистанційного навчання та обговорення питань, пов’язаних з особливостями програмування навчальної діяльності студентів за допомогою інтерактивного посібника. Методичною основою для створення посібника є подання знань курсу загальної фізики у вигляді реляційних орієнтованих графів, які опубліковані в [9; 10] та доповідались на четвертій міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” [11].

Необхідність подання знань у вигляді графів зумовлена особливостями інтерактивного посібника, який не може бути простим повторенням тексту друкованої книжки. Актуальними є такі форми подання навчальної інформації, при яких користувач може отримати систему базових знань у ясній, лаконічній формі з її візуальною підтримкою у вигляді динамічних зорових образів. Така форма подання інформації спирається на можливості, що їх надають сучасні комп’ютерні технології [2; 7].

Для створення інтерактивного посібника “Основи класичної фізики” використана мова гіпертекстової розмітки HTML [1; 6], в середовищі якої створено такі основні типи HTML-документів: документ фреймової структури index.html, що організує роботу web-сайту, та HTML-документи, які наповнюють зміст відповідних вікон web-браузера: menu.html та ряд документів формату розділX.html, де X-номер розділу посібника. Усі формули, таблиці, малюнки виконані окремо в форматі .bmp або .flash і збережені окремо у відповідних папках. В процесі організації роботи web-сайту на файли з вказаним розширенням організується посилання, що має такий формат: , де N-номер рисунка, збереженого в форматі .bmp і розміщеного в папці X.

Робота сайту організована таким чином, що візуально вікно web-браузера розділене на 2 фрейми: в лівому фреймі, який займає 25% ширини вікна браузера, оголошується зміст сайту, а в правий фрейм, що займає 75% ширини вікна браузера, завантажується зміст відповідного розділу (рис. 1).


Рис.1. Вигляд однієї зі сторінок web- сайту “Основи класичної фізики”
Структурно web-сайт складається з трьох окремих модулів за назвами представлених тем загального курсу фізики: “Основи механіки”, “Основи молекулярної фізики і термодинаміки”, “Основи електродинаміки”.



Рис.2 Вигляд сторінки web-сайту з поясненням побудови графіків лабораторних робіт в EXCEL

Після кожного з розділів наводяться завдання для самостійного контролю знань та комп’ютерні тренінги для розв’язку задач, побудовані на використанні графів для представлення знань. Уперше в навчальній літературі з курсу фізики приділено увагу питанням застосування комп’ютерних технологій у процесі викладання фізики, зокрема, застосуванню комп’ютерного пакета EXCEL для обробки даних лабораторних робіт з фізики [8]: побудові графіків та обчисленню похибок вимірювань в EXCEL (рис. 2).






Рис. 3, 4. Базовий шаблон структурного документа та FLASH-сценарій
У розділі “Застосування сучасних комп’ютерних технологій при викладанні фізики” розглядаються також основні шаблони HTML-документів (рис. 3) та схема сценарію по створенню FLASH-фільму (рис. 4).


Рис. 5. Динамічний малюнок turtle
Застосування FLASH-анімації є визначальною методичною особливістю даного інтерактивного посібника. На відміну від комп’ютерних продуктів, запропонованих у [3; 4], основою яких є FLASH-документ із вбудованими в нього текстовими фрагментами, в даному посібнику вбудованими в HTML-документ є FLASH-фільми. Така особливість побудови сайту дає можливість розгортати або згортати динамічний малюнок за бажанням користувача.Вбудовані в HTML-документ FLASH-фільми підпорядковані конкретним методичним цілям. Наприклад, динамічний малюнок turtle (черепаха) (рис. 5) з’являється в посібнику 4 рази при демонстрації побудови графіків шляху рівномірного руху: в кожному з випадків побудови графіка черепаха рухається в одному й тому ж напрямку, але змінюється напрям вибраної вісі координат і початок відліку, від чого змінюється вигляд графіку шляху.


Рис. 6. Динамічний малюнок train1

Таке застосування FLASH-фільму наочно підводить користувача до висновку, що рівняння руху тіла залежить від обраної системи координат. У розділі “Динаміка” існує 2 FLASH-фільми: train1 та train2 (рис. 6, 7), у яких вагон рухається або завдяки тому, що паровоз тягне його (рис. 6), або завдяки тому, що паровоз його штовхає (рис. 7).

Ці фільми демонструють основну властивість точки прикладання сили: якщо точку прикладання сили переносити в напрямку дії сили, то результат дії сили не зміниться. Таким чином, сучасні комп’ютерні технології дозволяють розробити web-сайт для навчального посібника з фізики з використанням динамічних малюнків, практикуму для розв’язку задач, навчальною інформацією, поданою у вигляді HTML-файлу, та застосувати його для дистанційної освіти студентів.

Перспективи роботи визначаються тим значенням, яке має в сучасній освіті України дистанційна форма навчання. Значення цієї роботи важко переоцінити, якщо врахувати, що організація з наукових обмінів IREX вмістила посібник “Основи механіки” на сайті www.e.iatp.org.ua/atutor.




Рис.7. Динамічний малюнок train2
ЛІТЕРАТУРА

1. Вайнман Л., Вайнман В. Динамический HTML. – М.-СПб.-К.: Diasoft, 2001. – 188 с.

2. Джамса К., Кинг К., Андерсон Э. Креативный web-дизайн HTML, XHTML, CSS, JavaScript, PHP, ActiveX. Текст, графика, звуки, анимация. – М.: Diasoft, 2005. – 266 с.

3. Дунин С.И. Компьютеризация учебного процесса // Физика в школе. – 2004. – №4. – С. 65-68.

4. Макаров В.А., Милицин В.О., Шленов С.А., Шувалов В.В., Янышев Д.Н. Создание мультимедийного конспекта лекцій по лазерной физике с использованием FLASH-технологий // Физическое образование в вузах. – 2005. – т.11. – №2. – С. 15-26.

5. Ніколаєнко С. Якість вищої освіти в Україні: погляд у майбутнє // Вища школа. – 2006. – №2. – С. 3-22.

6. Паттерсон Л., Шальварс С., Корнелиус Д. Использование HTML-4. – К.-М.-СПб.: Изд. дом “Вільямс”, 1998. – 366 с.

7. Рейнбоу В. Компьютерная графика. – СПб.: Питер, 2003. – 660 с.

8. Швець В. Застосування пакета EXCEL для обробки даних лабораторних робіт з фізики // Фізика та астрономія в школі. – 2003. – №6. – С. 50-53.

9. Швець В.Д. Програмування навчальної діяльності студентів з особливими потребами при вивченні розділу “Механіка” // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: Зб. наук. праць / Відкр. міжн. ун-т “Україна”. – №1(3). – К.: Україна, 2003. – С. 258-268.

10. Швець В.Д. Теоретичні основи програмування навчальної діяльності студентів у процесі вивчення електродинаміки // Комп’ютерно-орієнтовані системи навчання: Зб. наук. праць НПУ ім. М.П.Драгоманова. – №3(10). – К., 2005. – С. 295-304.

11. Швець В.Д., Йордан Є.О., Осмальчук С.В. Використання HTML і MACROMEDIA FLASH для дистанційної освіти студентів з особливими потребами // Тези доповідей IV міжнародної науково-практичної конференції “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами”. – К.: Україна, 2003. – С. 100-101.



УДК 378.147.03

Л.Й.Дікарєва,

старший викладач

(Бердянський державний

педагогічний університет)


ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ НАВЧАЛЬНО-ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ЗАНЯТТЯХ З “ПРАКТИКУМУ В НАВЧАЛЬНИХ МАЙСТЕРНЯХ З ОБСЛУГОВУЮЧОЇ ПРАЦІ”
У педагогічній науці однією з центральних проблем є проблема методів та прийомів навчання. Методи навчання у дидактиці мають двобічний характер: з одного боку, вони впливають на розвиток свідомості учня, способів його мислення та оціночної діяльності; з іншого – вибір учителем методів навчання дозволяє йому підвищити ефективність педагогічної майстерності. Для того, щоб досконало оволодіти педагогічною професією, необхідно навчитися керувати навчально-виховним процесом, знати які методи навчання треба застосовувати у кожному конкретному випадку, які з них дають найкращі результати. За таких умов виникає проблема дослідження педагогічних умов використання методів навчально-пізнавальної діяльності на заняттях з “Практикуму в навчальних майстернях з обслуговуючої праці”.

Мета статті: розкрити педагогічні умови використання методів організації навчально-пізнавальної діяльності і зокрема методу наочності на заняттях з “Практикуму в навчальних майстернях з обслуговуючої праці”.

Педагогічні методи пройшли великий історичний та динамічний шлях. Обґрунтовуючи принципи та методи навчання Я.-А.Коменський відкрив “золоте правило дидактики”, що потребує залучити до навчання всі чуттєві органи людини. Ж.-Ж.Руссо звернув увагу на те, що найефективнішим методом сприйняття під час використання наочності є спостереження. Л.Занков досліджував варіанти поєднання слів з наочністю.

А.Нисімчук, О.Падалка характеризують метод навчання як спосіб, який дає позитивні наслідки у засвоєнні знань учнями [3]. Ю.Бабанський дає визначення педагогічного методу, як способу впорядкованої взаємодії викладача та учнів, що спрямована на розв’язування завдань освіти, виховання та розвитку під час навчання [1]. Л.Мельникова визначає метод навчання як систему усвідомлених послідовних дій людини, що призводять до досягнення результату, який відповідає поставленій меті [2]. Д.Тхоржевський під методами навчання (в тому числі методами трудового навчання) розуміє способи роботи вчителя і учнів, за допомогою яких досягається оволодіння знаннями, уміннями і навичками, формується світогляд учнів, розвиваються їхні здібності [4]. Але, незважаючи на різні визначення даного поняття окремими дидактами, більшість із них схильні вважати метод навчання способом організації навчально-пізнавальної діяльності учнів. Щоб краще характеризувати методи навчання, їх намагаються класифікувати за різними ознаками. В останні роки найбільшої уваги набула класифікація методів навчання за рекомендацією академіка Ю.Бабанського, в основу якої він поклав види пізнавальної діяльності учнів: методи організації навчально-пізнавальної діяльності учнів; методи стимулювання навчально-пізнавальної діяльності учнів; методи контролю та самоконтролю в навчанні.

Оскільки завдання трудового навчання збігаються в основному з навчальними завданнями інших предметів (повідомлення нового матеріалу, формування вмінь і навичок, застосування знань на практиці тощо), методи навчання теж в основному збігаються. Проте за характером навчального матеріалу заняття з “Практикуму в навчальних майстернях з обслуговуючої праці” відрізняються від занять з інших навчальних предметів, що зумовлює деякі особливості у використанні методів. Отже, виходячи з цього, ми висунули перед собою задачу: розглянути методи організації навчально-пізнавальної діяльності на заняттях з “Практикуму в навчальних майстернях з обслуговуючої праці”, визначити найефективніші методи та виявити найхарактерніші особливості їх застосування.

Методи організації навчально-пізнавальної діяльності спрямовані на передачу і засвоєння знань, формування вмінь і навичок. До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання. Словесні методи навчання: пояснення, розповідь, бесіда, лекція. Метод пояснення переважно використовують під час викладання нового матеріалу, а також у процесі закріплення. Цей метод також доцільно використовувати перед організацією практичних робіт, де пояснення може супроводжуватися демонстрацією трудових прийомів і дій різноманітними засобами наочності. При поясненні нового матеріалу викладати його слід науково обґрунтовано та логічно послідовно. Доцільно спочатку подати в цілому відомості про виріб або об’єкт навчання, а вже після цього описати його складові. Наприклад, під час занять з теми “Технологія виготовлення поясних виробів” викладач може пояснити й показати різноманітність фасонів, їх конструктивну і технологічну відмінність, накреслити деталі крою однієї спідниці. Використовуючи плакати або малюнки, показати деталі крою спідниць інших фасонів; розкрити технологічну послідовність обробки та з’єднання всіх деталей, показати, чим відрізняється крій та технологія виготовлення одного фасону від іншого, наприклад, спідниці, яка складається з двох полотен від одношовної та багатошовної. Лише після загальної характеристики технологічної послідовності виготовлення спідниць різноманітних фасонів можна переходити до обробки і характеристики окремих вузлів і деталей: складок, розрізів, кокеток, застібок, кишень, поясів тощо. Підбиваючи підсумки слід показати залежність якості готової продукції від успішного виконання окремих операцій.

Ефективність застосування цього методу багато в чому визначається емоційністю викладу матеріалу. Успіх пояснення також залежить від його доказовості, логіки. аргументації. Розповідь використовується для викладу описового навчального матеріалу. Стосовно трудового навчання, методом розповіді проводиться, наприклад, вступне заняття, коли викладач повідомляє студентам про навчальні завдання роботи в майстерні, про правила техніки безпеки та санітарно-гігієнічні вимоги до приміщення тощо. При ознайомленні студентів з оснащенням навчальної майстерні метод розповіді може бути поєднаний із поясненням. Так, визначення робочого місця подається методом пояснення, а викладення вимог до приміщення в цілому і робочого зокрема – методом розповіді. У чистому вигляді розповідь використовується рідко. Найчастіше вона поєднується з поясненням матеріалу, який вивчається.

Бесіда під час занять з “Практикуму в навчальних майстернях з обслуговуючої праці” використовується поряд з іншими методами навчання. Суть бесіди полягає в тому, щоб за допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених запитань спонукати студентів до актуалізації вже відомих знань і досягти засвоєння нових знань шляхом самостійних роздумів, висновків і узагальнень. Наприклад, студенти, знаючи технологію виготовлення певної деталі або виробу і маючи його перед собою, можуть виділити та назвати окремі технологічні операції. Під час бесіди розкривається залежність і взаємозв’язок між окремими технологічними операціями, зміст цих операцій тощо.

З розглянутих методів найчастіше застосовують пояснення, яке супроводжується демонструванням. Пояснювати доводиться будову швейних машин, конструювання та моделювання виробів, технологічну послідовність їх обробки тощо.

Наочні методи навчання це – демонстрація, ілюстрація і спостереження. Демонстрація є не лише засобом наочного навчання, але й джерелом знань, об’єктом вивчення. Оволодіння правильними прийомами виконання операцій можливе лише в тому випадку, якщо викладач не тільки розкаже про них, але й покаже способи їх виконання. Завдяки демонстраціям у студентів формуються візуальні образи об’єктів і технологічних процесів. Ілюстрація допомагає яскравіше викласти і показати свою думку. Майже при вивченні кожної теми можна застосовувати плакати, малюнки, фотографії.

Метод наочності знайшов дуже широке застосування на заняттях в навчальних майстернях. Насамперед слід зауважити, що унаочнення в трудовому навчанні є однією з головних умов правильної організації навчального процесу, бо зміст останнього весь час пов’язаний з реальними об’єктами і процесами. Вивчення цих об’єктів і процесів неможливе без ознайомлення з їх будовою або умовами, в яких вони протікають. Тому, як правило, на кожному занятті широко використовують наочність. Це можуть бути натуральні об’єкти, їхні моделі, роздавальний матеріал, таблиці, діапозитиви, кінофільми тощо. Наприклад, перед тим як навчитися шити, студенти мають познайомитися з інструментами і обладнанням, правилами їх користування та конструкцією. Отже, інструменти і обладнання, що на певному етапі навчання є й засобом наочності, й об’єктом вивчення, стають джерелом знань та джерелом формування вмінь і навичок. Наприклад, будова окремих механізмів швейної машини, принцип їх роботи, регулювання вивчаються як за схемами, так і на самому обладнанні, в процесі чого у студентів формуються уміння і навички щодо регулювання натягнення ниток, заправки ниток, регулювання довжини стібка тощо.

Важливою особливістю занять з обслуговуючої праці є демонстрація засобів графічної наочності – схем машин і механізмів, креслень виробів, малюнків моделей та їх деталей, а також об’єктів, що вивчаються – зразків швів, деталей і вузлів виробів, готових виробів. Ефективним на заняттях з обслуговуючої праці є використання демонстраційних стендів з різними видами наочних посібників. Це дає студентам більше можливості опанувати новий матеріал, мати конкретні уявлення, що особливо сприяє розвиткові образного мислення і спостережливості.

Ознайомлювати студентів з виучуваними об’єктами можна також за допомогою короткометражних фільмів і діапозитивів. Кінофільми і діапозитиви дають уявлення про те, що неможливо продемонструвати за допомогою інших засобів наочності, наприклад, перегляд моделей одягу Будинків моделей, роботу окремих цехів і підприємств з використанням нової техніки і технології виробництва. У цих випадках демонстрація об’єктів доповнюється використанням інших методів і прийомів роботи викладача, наприклад поясненням перед демонстрацією фільму. Іноді треба дати теоретичні відомості про використання складної техніки або технології в виробництві. У цьому випадку після перегляду фрагментів викладач проводить бесіду. Отже перегляди можуть бути джерелом нових знань і способом закріплення або узагальнення матеріалу, викладеного вчителем.

На уроках моделювання корисно демонструвати й діапозитиви з зображенням костюмів різних епох, національних костюмів й сучасних естетичних форм одягу, кращі роботи студентів з виготовлення одягу. Учні узвичай виявляють великий інтерес до виготовлення виробів, чому сприяють й яскраво оформлені стенди, плакати та інші наочні засоби навчальної майстерні. При проведенні вступного заняття демонструються деталі або технологічні вузли виробу, які учні будуть виготовляти.

До наочних методів навчання, за дидактикою Н.Сорокіна, відносять також спостереження. Відповідальним етапом виготовлення швейного виробу є примірка. Викладач інструктує студентів про мету, завдання і методику спостереження процесу примірки. Спостереження завершуються висновками, у формуванні яких студенти беруть активну участь. Тут треба досягти мети, щоб з результатів спостереження вони робили самостійні висновки.

Практичні методи навчання – це вправи, практичні і графічні роботи. Ці методи знайшли широке застосування на заняттях у навчальних майстернях. Методом вправ можна навчати виконувати якісну строчку, намотувати нитку на шпульку, заправляти нитку, обробляти край виробу руликом або косою бейкою тощо. Кількість вправ залежить від індивідуальних особливостей студента і має на меті формування в нього міцних навичок.

Графічний метод використовують під час виконання ескізів моделей одягу, креслень окремих деталей, розробки інструкційних карт.

Засвоєні теоретичні знання студенти закріплюють на практиці. На практичних заняттях формуються вміння і навички, відбувається конкретизація знань. У практичній діяльності викладача на заняттях з “Практикуму в навчальних майстернях з обслуговуючої праці” словесні, наочні та практичні методи навчання тісно взаємопов’язані. Під час розповіді чи бесіди викладач використовує методи ілюстрування і демонстрації, на практичних заняттях здійснюється інструктаж за допомогою методів пояснення та розповіді. Завдання вчителя – знайти оптимальне поєднання цих методів, не допускаючи необґрунтованого превалювання одних і нехтування іншими. Застосування розглянутих методів навчально-пізнавальної діяльності сприяє не тільки правильній постановці навчального процесу та організації роботи, але й виявленню студентами високого рівня пізнавальної активності та самостійності.


ЛІТЕРАТУРА

1. Бабанский Ю.К. Оптимизация процесса обучения. – М.: Просвещение, 1977. – 197 с.

2. Мельникова Л.В. Методика трудового обучения: Обслуживающий труд: Уч. пособие. – М.: Просвещение, 1985. – 224 с.

3. Нисимчук А.С., Падалка О.С., Шпак О.Т. Сучасні педагогічні технології: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000. – 368 с.

4. Тхоржевський Д.Ю. Методика трудового і професійного навчання та викладання загальнотехнічних дисциплін: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1992. – 334 с.

УДК 378.6:371.8

О.Б.Голік,

старший викладач

(Бердянський державний

педагогічний університет)


СИНЕРГЕТИЧНИЙ ПІДХІД У ФОРМУВАННІ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЗАКЛАСНОЇ ДОЗВІЛЛЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ
Реформування освіти в Україні вимагає пошуку шляхів якісного вдосконалення виховання учнівської молоді. Розв’язання цього завдання неможливе без переосмислення традиційної теорії і практики виховного процесу, ґрунтовного дослідження вітчизняних та зарубіжних педагогічних традицій, аналізу сучасних досягнень психолого-педагогічної науки. Особливої уваги вимагає організація у загальноосвітньому навчальному закладі позакласної дозвіллєвої діяльності старшокласників, які вже у найближчому майбутньому будуть брати активну участь у соціально-економічному, політичному і культурному житті українського суспільства. Позакласна робота є тією ланкою, що пов’язує виховний процес із суспільними змінами. Участь у ній не тільки сприяє підвищенню якості знань старшокласників, а й підготовці їх до активної практичної діяльності, розвитку творчої особистості.

У практиці загальноосвітніх навчальних закладів позакласна дозвіллєва діяльність переважно проводиться епізодично та формально. Виховні заходи носять споглядацько-розважальний характер, не мають глибокої пізнавальної та особистісно розвивальної основи. У них здебільшого ігнорується ініціатива, самостійність, свобода вибору, прояв особистісного “Я” вихованця, тобто його позиція як суб’єкта діяльності. Тому активність старшокласників у позакласній роботі традиційно зводиться до механічного виконання ними доручень за визначеною педагогом схемою, які переважно не відповідають їх бажанням, здібностям та інтересам.

Національна доктрина розвитку освіти наголошує, що одним з пріоритетних напрямків реформування освіти є підготовка кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці та професійного розвитку. Цим зумовлено підвищення вимог до професійних та особистісних якостей сучасного вчителя. Його статус і роль як майстра й особистості визначаються професійною готовністю, сформованістю професійно-педагогічних якостей, серед яких уміння організовувати позашкільну діяльність старшокласників посідає особливе місце.

Особливостям розвитку особистості у сфері вільного часу приділяли увагу М.Аріарський, В.Кірсанов, О.Сасихов, В.Тріодін; сутності і специфіці дитячого дозвілля – Н.Путіловська, В.Ручкіна, Т.Сущенко, В.Терський, С.Ашмаков та інші; сценарно-режисерським основам дитячої художньо-ігрової діяльності – Д.Генкін, О.Марков, А.Конович, С.Образцов, І.Шароєв та інші; проектуванню нових форм культурно-дозвіллєвої діяльності дітей – Д.Дондурей, Т.Дрідзе, О.Севан, В.Розін, С.Гончарук, О.Петровський та інші; позакласній виховній роботі з дітьми шкільного віку – Т.Дем’янюк, Г.Кловак, В.Коротеєва, С.Литвиненко, Г.Майборода, Н.Черігуха, П.Щербань та інші; організації дозвіллєвої діяльності школярів – Є.Акнаєв, Ю.Бабанський, М.Бушканець, Г.Волощенко, Г.Євтєєва, В.Лукманова, А.Макаренко, О.Мелік-Пашаєв, В.Сухомлинський та інші; синергетичному підходу до організації освіті – В.Крижко, І.Пригожин, А.Тоффлер та інші.

Предметом нашого дослідження є організаційно-методичні умови ефективної підготовки майбутніх учителів до організації різних форм позакласної дозвіллєвої діяльності старшокласників. Для визначення їх структурних компонентів ми користуємося технологіями системного та міжсистемного аналізу які є цариною синергетичного підходу до аналізу складних педагогічних систем. Синергетична методологія вносить принципово нові сюжети в світоглядну теорію. Згідно з нею в центр наукової уваги ставляться не об’єкти, а взаємодія між ними. У науковому дискурсі спостерігається зміщення акценту з аналізу стану речей на процеси, в яких вони перебувають, на дослідження спрямованості і незворотності змін. Синергетика істотно посилює позиції тих, хто діалектично сприймає та інтерпретує світ, наголошує на таких фундаментальних принципах, як взаємозв’язок і багатовекторний розвиток. Цьому, зокрема, сприяє такий інноваційний принцип, як “порядок через флуктації”. Українські вчені протягом останнього десятиріччя активно розробляють синергетичну методологію, в тому числі з’ясовують її вплив на подальший розвиток і природних, і суспільно-гуманітарних наук [3]. Існує три основні аспекти тлумачення синергетики: 1) світоглядний – синергетика як нова форма діалогу людини з природою та людини з людиною; 2) концептуальний – синергетика як універсальна теорія самоорганізації складних систем; 3) методологічний – синергетика як міждисциплінарна методологія дослідження розвитку складних систем [2].

Роль принципів у синергетичному підході виконують патерни нового мислення. До таких відносяться: 1) практично всі існуючі системи є нелінійними та відкритими. А, відповідно, їх функціонування та розвиток будується на основі механізмів і процесів самоорганізації і саморозвитку; 2) для виникнення, протікання процесів самоорганізації і саморозвитку слугують передумовами: а) здатність системи обмінюватися із середовищем енергією, речовиною та інформацією; б) достатня віддаленість системи від точки рівноваги; в) неврівноваженість системи, внаслідок чого посилення флуктацій може призвести до дезорганізації попередньої структури; 3) хаос виконує конструктивну роль у процесах самоорганізації: з одного боку, він виступає руйнівником, бо хаотично малі флуктації за певних умов призводять до руйнації складних систем; з іншого – він сприяє їх утворенню та функціонуванню, оскільки хаос лежить в основі механізму об’єднання простих структур у складні. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи, він призводить до руйнації; 4) для життєдіяльності систем, що саморегулюються, важливе значення мають не тільки стійкість та необхідність, але й нестійкість і випадковість; 5) нове виникає в результаті біфуркації як емерджентне і непередбачуване, і в той же час нове “запрограмоване” у вигляді спектру можливих шляхів розвитку, спектру відносно стійких структур – атракторів еволюції; 6) системі не можна нав’язувати те, що вступає в протиріччя з її внутрішнім змістом та логікою перебігу її внутрішніх процесів. Ефективне управління системою можливе при усвідомленні тенденцій її розвитку та здійсненні на систему і її компоненти резонансного впливу, за якого зовнішній вплив погоджується із внутрішніми властивостями системи; 7) замкнутість системи здатна породжувати такий тип стійкості, який може перешкоджати її розвитку, або навіть призвести до еволюційного глухого кута [2].

Як відомо, не кожна система підкоряється принципам самоорганізації, а тільки та, що володіє відповідними цьому процесу характеристиками. Особистість педагога як система відповідає цим характеристикам, оскільки вона є: складною системою, тому що має багато елементів і підсистем: кожна людина складна, немає чогось такого, до чого її можна звести; відкритою системою, тобто здатною вільно обмінюватися речовиною, енергією чи інформацією з оточуючим середовищем; дисипативною системою, тобто може існувати як фізично, так і духовно тільки за умови постійного обміну з середовищем речовиною, енергією та інформацією; неврівноваженою системою – внаслідок існування процесів обміну між сутнісними силами у структурі особистості; нелінійною системою (здатною до самодії) – розвиток таких систем майже непередбачуваний, кількість його варіантів більша, ніж у лінійних систем, бо малі впливи можуть спричиняти дуже великі наслідки і навпаки.

Через призму синергетичних ідей особистість постає організованою, відкритою зовнішньому середовищу, нелінійною системою сутнісних сил. Структура окремої особистості відносно стійка, але без нестійкості на певних етапах існування не було б розвитку. За певних об’єктивних умов одна з протилежностей, внутрішньо притаманних людині, починає домінувати, що приводить особистість як систему до стану нерівноваги, порушує душевну гармонію. Це руйнування цілісної повноти активізує фундаментальну потребу впорядкування структури власних елементів. Досягнення порядку можливе тільки у процесі становлення оновленої структури – і людина вдається до її пошуку (свідомого чи ні).

Як стверджує В.Сластьонін [2], синергетика дозволяє методологічно підсилити модель формування особистості, відійти від маніпулятивної педагогіки, сприяє свободі самовираження та самореалізації особистості старшокласника в освітньому середовищі. На основі синергетичного світогляду ним вибудувано сучасну теоретичну модель формування особистості. Автор, досліджуючи синергетичну парадигму, робить висновок про її внутрішні істотні зв’язки з полісуб’єктною ідеологією дозвіллєвого процесу. Діалектика синергетичного підходу до проектування діяльності, досліджена О.Євдотюк [2], передбачає пошук нових методологічних шляхів, що можуть створити інваріантну основу сучасної освітньої парадигми. Модель управління дозвіллєвою діяльністю старшокласників на синергетичних засадах лише формується, проте вже існує можливість окреслити її основні компоненти.

По-перше, відкритість освіти і творчий характер навчання та вибору форм дозвілля. Світоглядна інтерпретація ідей синергетики може бути основою відкритого і цілісного сприйняття та усвідомлення світу старшокласниками.

По-друге, розгортання інтеграції різних способів оволодіння старшокласниками світу мистецтва, технологій, філософії, міфології, науки, релігії тощо. Сучасна освіта як засіб засвоєння світу повинна забезпечити поєднання різних способів його сприйняття і тим самим збільшити творчий потенціал старшокласників для вільних і осмислених дій, цілісного відкритого пізнання і усвідомлення дійсності. Інтеграція різних способів освоєння людиною світу до цього часу не знайшла необхідного відображення у сучасній освіті.

По-третє, розвиток і включення до процесу освіти сучасних природничо-наукових, зокрема синергетичних уявлень про відкритість світу, цілісність і взаємозв’язок людини, природи і суспільства; когерентність і нелінійність розвитку; хаос і випадковість як конструктивні начала. Розвиток у такому випадку розуміється не як однолінійний, односпрямований процес, пов’язаний з необхідністю, а як процес, що містить у собі можливість “вибору” одного з багатьох шляхів, “вибору”, який визначається випадковістю. Людині властива свобода волі, яка полягає у здатності до вибору. Мірою свободи вибору є діапазон допустимих варіантів поведінки, які дозволяються індивіду суспільством. На нашу думку, організація дозвілля може відбуватися тільки з позиції системного підходу, а отже, за умови сформованої скоординованої соціальними інститутами системи організаційно – методичних умов.





Рис. 1. Схема організаційно-методичної підготовки

майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності
Компонентами цієї системи є: 1) люди (викладачі, методисти, вчителі, педагоги-організатори, керівники гуртків, студенти, учні та інші); 2) інфраструктура (вищі навчальні заклади, загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів, позашкільні заклади, клуби та інші); 3) навчально-виховний процес студентів та учнів, який знаходиться в царині, визначеній державними програмами, планами, педагогічною практикою і творчим підходом. Зважаючи на вихідні положення, організаційно-методичну підготовку майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності представлено у рис. 1.

Організаційно-методична підготовки майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності включає три етапи. Мета першого етапу – сформувати готовність студентів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності; другого – удосконалення умінь та навичок організації дозвіллєвої діяльності старшокласників; третього – аналіз проектів та обмін досвідом, реалізація яких досягається за допомогою циклу психолого-педагогічних дисциплін, що сприяють формуванню готовності майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності. До таких дисциплін відносимо: загальну психологію, вікову психологію, загальну педагогіку, історію педагогіки, методику виховної роботи, педагогічну майстерність та розроблений нами спецкурс “Організація і режисура виховних заходів”.

Підготовка майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності здійснювалася нами шляхом упровадження організаційно-методичних умов. Ми вважаємо, що організаційно-методичні умови – це обставини та фактори, від яких залежить підготовка майбутніх учителів до певного виду діяльності. У нашому дослідженні ми розглядаємо діяльність майбутніх учителів у сфері позакласного дозвілля. Організаційно-методичними умовами підготовки майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності вважаємо: 1) спрямування методів і форм організації пізнавально-практичної діяльності студентів на усвідомлення специфіки та засвоєння ними способів реалізації функцій дозвіллєвої діяльності, включаючи сучасні освітні педагогічні технології; 2) поетапне формування готовності майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності; 3) оновлення змісту професійних знань щодо сутності організації позакласної дозвіллєвої діяльності; 4) використання отриманих знань, набутих умінь і навичок у роботі із старшокласниками у загальноосвітніх навчальних закладах.

До основних напрямків розвитку професійної культури майбутніх учителів у підготовці їх до організації позакласної дозвіллєвої діяльності належать: 1) організація теоретичних і практичних занять із вироблення вмінь і навичок психологічного впливу на старшокласників; 2) підготовка й конструювання професійно-педагогічного спілкування; 3) підготовка до діагностичної і психокорекційної діяльності.

Психолого-педагогічний супровід у підготовці майбутніх учителів до організації позакласної дозвіллєвої діяльності з широкою програмою тестування й психологічної корекції забезпечує можливість максимально стримувати негативні прояви та стимулювати їх активність. Беручи до уваги те, що якісні утворення у структурі особистості та зміни у її спрямованості найбільш продуктивно відбуваються через введення студента до відповідної діяльності, головним змістом роботи було поступове залучення студента до культурно-дозвіллєвої діяльності. Здійснення цього підходу свідчить про те, що у такій діяльності відкриваються перспективні можливості використання особистісно-діяльнісного підходу, сучасних методів співтворчості й суб’єкт-суб’єктних відносин та педагогічних новацій.

А.Тоффлер вказує, що кожна установа освіти має запропонувати учням та студентам десятки вільно обраних предметів, заснованих на передбаченнях про майбутні життєві потреби. У людей майбутнього буде потреба нових навичок в трьох критичних галузях – безперервна освіта, продуктивні зв’язки та право вибору [4]. За І.Пригожиним, синергетична парадигма принципово відрізняється від попередніх під час вибору діяльності будь-якої особистості тим, що вибір сьогодні здійснюється не між добром і злом, не між стабільністю і мінливістю, а між різними несталими траєкторіями [3].


ЛІТЕРАТУРА

1. Воловик А.Ф., Воловик В.А. Педагогика досуга: Учебник. – М., 1998. – 240 с.

2. Крижко В.В. Антологія аксіологічної парадигми освіти. Навч. посібник. – К.: Освіта України, 2005. – 440 с.

3. Пригожин И. Природа, наука и новая рациональность // Философия и жизнь. – 1991. – №7. – С. 36.

4. Тоффлер А. Футурошок. – СПб.: Лань, 1997. – 464 с.

УДК 37.013.42

Т.Г.Адарюкова,

викладач-стажист

(Бердянський державний

педагогічний університет)


СОЦІАЛЬНО-ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК УМОВА ВЗАЄМОДІЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ, ВИХОВАННЯ ТА САМОВИХОВАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ
Соціокультурна ситуація, яка склалася на сучасному історичному етапі відбудови суспільного життя зумовлює необхідність прийняття нової парадигми виховання дітей та молоді, яка стверджує принципи демократизації й гуманізації суспільних і міжособових відносин, забезпечує життєздатність як підростаючого покоління в цілому, так і окремої людини. Згідно з цим одним з нагальних і відповідальних завдань, поставлених суспільством перед вітчизняною системою освіти як провідним осередком підготовки підростаючого покоління до активної участі в усіх сферах суспільного життя, є створення оптимальних соціально-педагогічних умов для успішного становлення і розвитку особистості молодої людини нового соціокультурного типу, наділеної якісними соціально-психологічними властивостями і рисами, які дозволяють досягти поставлених державою цілей.

Відправною субстанцією (від лат. substаntia – сутність), покладеною в основу нової парадигми виховання особистості, є ідеальна модель, яка на даному історичному етапі розвитку суспільства розкриває і закріплює його вимоги до ціннісно-світоглядних і морально-етичних орієнтацій молодої людини, її освіченості й культури, соціально-психологічних і фізичних якостей. Досягнення відповідності конкретної людини цим вимогам є основою мобільності, набуття нею високого соціального статусу на всіх етапах свого становлення і розвитку, починаючи з дошкільного і молодшого шкільного віку.

Труднощі, які виникають у визначенні й обґрунтуванні узагальненої характеристики ідеальної моделі сучасної особистості, пояснюються насамперед відсутністю на сьогоднішній день загальної стратегії розвитку суспільства, унаслідок чого воно залишається розрізненим за соціальним складом, ціннісними і світоглядними орієнтаціями, потребами й інтересами, рівнями матеріальної і духовної життєздатності. Як наслідок, соціокультурне становлення підростаючого покоління на сучасному етапі розвитку суспільства носить значною мірою суперечливий характер. Так, з одного боку, цей процес визначається цінностями й установками, складеними за часів минулого суспільного устрою, згідно з яким підростаюче покоління розглядалося виключно як джерело поновлення існуючої соціальної структури, отже, – регламентування його життєдіяльності як залежної від старшого покоління, за яким вона повинна неухильно здійснюватися, відтворюючи його економічну й соціально-політичну орієнтацію як провідну мету.

Виходячи з цього, теорія виховання, яка сформувалася на засадах фундаментальних теоретико-експериментальних досліджень минулого століття і відповідно до пануючої ідеології, розкривала його сутність, закономірності, принципи, рушійні сили і структурні компоненти, розглядала становлення і розвиток особистості, її соціалізацію в рамках цілеспрямованого управління, впливу на людину з метою досягнення в її особистісних властивостях максимальної суспільної доцільності. При такому підході до виховання його головна мета, ідеал є гармонійний і всебічний розвиток особистості – розглядався у відповідності із зовнішньо заданими критеріями, тобто державним замовленням, а отже – безпосереднім опікуванням і контролем з боку державних установ, політичних і громадських організацій, соціальних інститутів.

З іншого боку, принципи демократії й гуманізму, покладені в основу розбудови суспільного устрою, вимагають перегляду позиції щодо з’ясування соціального статусу молоді, насамперед, визнання її як диференційованої групи з притаманними їй ознаками реально існуючої соціальної спільності, що виявляються в її соціально-психологічній характеристиці, ціннісно-світоглядних орієнтаціях, культурі, способі життя, соціалізації, а також якій за суспільним призначенням відведена роль продовжувача, творця майбутньої соціальної реальності.

Таке ставлення до молоді, по-перше, надає можливості розглядати її в контексті загальних соціальних відносин, як складову цілісного процесу особистісного й громадянського становлення і розвитку людини, представника сучасного цивілізованого суспільства; по-друге, дає змогу вирішувати проблему соціалізації і виховання молоді конкретно, специфічно і з більшою відповідальністю щодо її вікових особливостей [1; 6].

Виходячи з того, що Україна обрала курс на інтеграцію в європейський простір і здійснює у зв’язку з цим внутрішню модернізацію суспільного життя у контексті загальноєвропейських принципів, сучасна концепція виховання прагне сформувати ідеал особистості молодої людини, в якій би гармонійно поєднувалися як типові для сьогодення риси, які забезпечують життєздатність і взаємозв’язок соціальних структур суспільства, так і неповторні риси індивідуальності з її власною життєвою позицією по відношенню до суспільства і самої себе.

Так, на думку А.Капської, особистість повинна бути відкритою; мати набір ціннісних орієнтацій; дотримуватися такої життєвої позиції та світогляду, які б дозволяли крокувати в ногу з часом; здатною реалізувати свій творчий потенціал і отримувати задоволення від життя в суспільстві [7, с.17]. Особистість у такому аспекті, підкреслює автор, – це людина, що вільно, самостійно і відповідально визначає своє місце в житті, суспільстві, культурі, іншими словами – це повне самовизначення її у всій сукупності дій, стосунків з іншими, у спрямуваннях і орієнтаціях [7, с.31-32 ].

На думку П.Бабочкіна, особистість нового соціокультурного типу – це людина, яка володіє варіативним типом мислення і діяльності, психологічно, професійно і морально готова до будь-яких змін соціокультурної сфери, типу і форм соціального і культурного простору. Життєздатність молодої людини в сучасних умовах може бути забезпеченою при наявності в неї таких якісних ознак: 1) психологічна сталість до стресових чинників, готовність до будь-яких можливих змін в соціальному і природному середовищі; 2) здатність до адекватної орієнтації й оптимізації своїх дій в ситуаціях невизначеності вибору і недостатньої прогнозованості їх розвитку; 3) здатність до адекватного цілепокладання, а також вибору оптимальної стратегії і тактики для ефективного досягнення результату в реальному полі можливостей [2, с.122].

У сучасній літературі існують й інші варіанти сукупності якісних ознак особистості нового соціокультурного типу, на яких акцентується увага дослідників. Так, М.Степко, Я.Болюбаш, В.Шинкарук, В.Грубінко, І.Бабин вважають, що таку сукупність мають складати: спроможність до рефлексії, до морального вибору у проблемних ситуаціях; усвідомлення власної значущості для інших людей, відповідальності за результати діяльності, причетності до відповідальності за явища природної і соціальної дійсності; спрямованість на реалізацію “САМО...” – самоосвіти, самооцінки, самоаналізу, саморозвитку, самовизначення тощо; володіння важливими індивідуально-процесуальними характеристиками, унікальністю, неповторністю, що є основою для плідних міжсуб’єктних відносин і стимулюють прагнення до взаємодії, співробітництва, спілкування [3, с.169-170].

У теоретико-експериментальних дослідженнях минулого і сучасності процес становлення і розвитку особистості у напрямку її наближення до ідеального рівня пов’язується з поняттями “соціалізація”, “виховання”, і “самовиховання”. Поняття “соціалізація” в науковій літературі розуміють як еволюцію соціокультурного становлення людства в цілому в процесі його історичного розвитку і як процес соціального становлення окремої людини, формування її соціальної сутності в онтогенезі. Оскільки соціалізація – це певний об’єктивний суспільний процес, то в науковій літературі він розглядається з позиції властивих йому змісту, механізмів і результату.

Змістом процесу соціалізації є весь багатоаспектний процес становлення і розвитку людини шляхом залучення її до всіх складових матеріальної і духовної культури суспільства через пізнання, спілкування і практичну діяльність з метою нормального її функціонування в суспільстві. Питання механізму соціалізації передбачає розгляд чинників становлення і розвитку людини, способів і характеру детермінації цього процесу, з’ясування особливостей самого суб’єкта соціалізації. У зв’язку з тим, що людина є продуктом об’єктивних умов життя і виховання, в сучасній соціології увага акцентується на двох найбільш узагальнених чинниках соціалізації людини: стихійні, непередбачені, спонтанні впливи на людину; соціально контрольовані процеси – навчання і виховання, які здійснюються у відповідності з певною метою, програмою.

За свідченням експериментальних досліджень, дані чинники, взяті окремо один від одного, не в змозі забезпечити вирішення завдань становлення і розвитку людини як повноправного члена суспільства. Тому припускати їх ізольований вплив на людину можна лише абстрактно, суто теоретично. В реальному житті ці обидва чинники невід’ємні один від одного. Інтегруючим компонентом їх впливу є діяльність людини як органічна єдність об’єктивного і суб’єктивного, зовнішнього і внутрішнього, матеріального і духовного. До того ж, реалізація чинників соціалізації людини в процесі її різноманітної діяльності знімає питання про активну роль суб’єкта в соціалізації. Тобто соціалізація неможлива без активної участі самої людини в процесі освоєння соціального досвіду і культури, оскільки виступає не стільки об’єктом, скільки суб’єктом суспільних відносин.

Механізми соціалізації пов’язані з діяльністю соціальних інститутів (сім’я, навчання, виховання, різноманітні організації тощо), а також спеціальні засоби соціального впливу і контролю (норми і принципи поведінки, національні традиції, звичаї, санкції тощо).

Виховання як одвічне суспільно-історичне явище, певний механізм і складовий елемент соціалізації виникло у зв’язку з потребою суспільства в цілеспрямованому формуванні і розвитку особистості. З огляду на це, виховання покликане з максимальною відповідністю й обґрунтованістю фіксувати потреби суспільства в особистості як цілісному утворенні, наділеній цілком визначеними якостями, втіленими в його меті, завданнях, відправних концептуальних засадах.

Розгляд і зіставлення понять соціалізація і виховання має важливе значення в методологічному плані, оскільки надає можливість з’ясувати місце цих процесів у становленні й розвитку особистості. Так, у процесі соціалізації людина опановує соціальний досвід не тільки позитивних, а й негативних властивостей. У зв’язку з цим важливе місце посідає такий механізм соціалізації, як виховання, що має на меті послаблення, нейтралізацію впливів довкілля на людину, які не відповідають цілям соціокультурного формування певного типу особистості.

Результатом соціалізації особистості є розвиток у неї певної системи соціальних якостей, необхідних для успішного її включення в реальні суспільні зв’язки і відносини – економічні, соціально-політичні, культурні, правові, моральні, виробничі та інші.

Така спрямованість на досягнення кінцевого результату соціалізації зумовлена тим, що соціальні зв’язки і відносини у своїй сукупності є найважливішими елементами соціальних умов, соціального середовища, оточуючих людину, отже, являють собою провідні об’єктивні чинники, які детермінують її формування і розвиток, визначаючи при цьому той або інший тип особистості, який увібрав у себе найсуттєвіші риси певної соціальної групи або всього суспільства.

Для характеристики всієї сукупності оточуючих людину суспільних умов її існування, формування і діяльності, які охоплюють суспільно-економічну систему в цілому, матеріальні і духовні умови, сукупність суспільних відносин й інститутів, суспільну свідомість і культуру, в науковій літературі використовується категорія “соціальне середовище”. Вираженням важливого значення соціальних умов, соціального середовища в оволодінні людиною соціального досвіду, формуванні у неї найважливіших соціальних якостей, які визначають соціальну спрямованість її свідомості, ціннісних і світоглядних орієнтацій, поведінки, є визнання вирішальної ролі соціального середовища у становленні й розвитку особистості.

Разом з тим, вказується на те, що ефективність впливу соціального середовища на формування особистості залежить від його якісних характеристик: рівня соціокультурного розвитку середовища в цілому і окремих його сфер; характеру і якості послуг, що надаються ним для задоволення матеріальних і духовних потреб й інтересів людини тощо. До того ж, елементи соціального середовища можуть впливати на людину безпосередньо або опосередковано, стихійно або цілеспрямовано. Їх вплив може бути випадковим або закономірним, носити постійний або тимчасовий характер, впливаючи при цьому на свідомість і поведінку з різним ступенем ефективності. Тому при визначенні умов і чинників впливу на становлення і розвиток особистості, як вважають соціологи, не слід покладатися лише на соціальне середовище. Ефективність впливу соціального середовища в багатьох випадках визначається спрямованістю виховного процесу, покликаного укріпити позитивні й звести до мінімуму негативні, дестабілізуючі свідомість і поведінку людини, обставини.

В сучасній теорії і практиці виховання подолана концепція, яка розглядала детермінацію особистості соціальним середовищем як жорстку причинну залежність, запрограмованість її свідомості. Сучасна гуманістична парадигма системи освіти розглядає людину в контексті її активної діяльної сутності, яка передбачає відносну свободу щодо зовнішніх умов довкілля, вибірковий підхід до цих умов, здатність впливати, змінювати їх. Як зазначає з цього приводу Л.Рубінштейн, все у психології особистості, що формується, так або інакше зумовлене зовнішньо, але ніщо в її розвитку не виводиться безпосередньо із зовнішнього впливу. Внутрішні умови, формуючись під впливом зовнішніх, не є при цьому їх безпосередньою механічною проекцією. Внутрішні умови, складаючись і змінюючись у процесі розвитку, самі зумовлюють те специфічне коло зовнішніх впливів, яким дане явище може бути піддане. Закони зовнішньо зумовленого розвитку особистості – це внутрішні закони. Саме з цього повинно виходити дійсне вирішення проблеми розвитку і навчання, розвитку і виховання [5, с.250].

Отже, соціальний досвід, створений завдяки впливу зовнішнього середовища, є своєрідним “будівельним матеріалом”, який послідовно накопичується людиною упродовж її життєдіяльності, переосмислюється, співвідноситься з її внутрішнім світом і активно використовується у повсякденному житті. Тому не можна робити висновку щодо умов розвитку особистості молодої людини, обмежуючись при цьому виключно вимогами, які ставить перед нею соціальне середовище. Дотримуватися такої точки зору – означає заперечувати самовиховання й саморозвиток особистості. Як відзначає В.Сухомлинський, “підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише у світ, що оточує його, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити себе кращим, досконалішим” [8, с.12].

Самовиховання – це цілеспрямована, свідома, систематична діяльність людини з метою вироблення в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних рис й усунення негативних. Тобто, самовиховання є досягнення вихованцем згоди із самим собою, пошуку смислу життя, самоактуалізації і самореалізації потенційних можливостей та активне самоутвердження в суспільному житті [9, с.538]. Таким чином, самовиховання як явище досягнення соціалізації й виховання покликане укріпити і розвинути у подальшому прагнення особистості до усвідомленого й добровільного оволодіння загальнолюдськими цінностями, формування в собі соціокультурних якостей повноцінного громадянина сучасного цивілізованого суспільства, спрямування власних зусиль на самопізнання, самовизначення, самоствердження, саморегуляцію, самореалізацію, самовдосконалення.

Формування і розвиток особистості молодої людини найбільш ефективно відбувається в системі соціальних інститутів, серед яких загальноосвітня школа як базовий інститут в системі освіти посідає провідне місце. У загальноосвітній середній школі становлення і розвиток особистості молодої людини в умовах соціокультурного оточення і різних видів діяльності, серед яких провідне місце посідають навчання і спілкування, здійснюються досить тривалий час, що охоплює дитячий, підлітковий і ранній юнацький періоди її життя.

Сучасна загальноосвітня школа, яка визначила для себе нову педагогічну парадигму підготовки підростаючого покоління до життя і діяльності на основі упровадження в освітній процес принципів демократії й гуманізму, спрямовує свої зусилля на створення умов, які забезпечують взаємозв’язок і взаємодію соціалізації, виховання і самовиховання як визначальних процесів становлення і розвитку особистості. Теоретичні положення, сформульовані в експериментальних дослідженнях останніх років [3; 4; 7], про вирішальну роль соціального середовища у формуванні особистості молодої людини на основі освоєння нею базової соціальної культури є методологічною основою вирішення питань щодо проектування соціально-освітнього середовища як простору для соціалізації, виховання і самовиховання учнівської молоді в умовах навчального закладу та його соціального й культурного оточення.

Соціально-освітнє середовище – це складне багатоаспектне утворення, що охоплює сукупність зовнішніх умов, в яких відбувається повсякденна життєдіяльність учнівської молоді, забезпечуючи її активне включення в усю різноманітність соціальних, освітніх і культурних взаємозв’язків та взаємовідносин. Воно поєднує в собі: комплекс освітніх послуг, реально доступних для членів певної територіальної спільності; сукупність соціальних, економічних, культурних та інших обставин, в яких здійснюється освітня діяльність.

Спеціально організоване освітнє середовище з його структурованою системою соціально-педагогічних чинників і умов є простором для становлення і розвитку особистості молодої людини. Отже, якщо середовище у своїй основі даність, то соціально-освітній простір – це результат конструктивної діяльності, що досягається з метою ефективного формування особистості через інтегруючу діяльність.

Підвищений інтерес дослідників до соціокультурного середовища, який виявився в останні десятиріччя у вітчизняній і зарубіжній соціології, психології та педагогіці, наявність у науковій літературі значної кількості публікацій з питань використання потенційного впливу його чинників на формування особистості сучасної молодої людини, насамперед, актуалізують дану проблему, а також роблять її перспективною для подальшого вивчення пов’язаних з нею питань.



1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка