Берестейщини



Сторінка1/24
Дата конвертації22.03.2016
Розмір5.09 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Володимир Леонюк

СЛОВНИК

БЕРЕСТЕЙЩИНИ

Львів, 1996

ББК –633 (4УКР),02

В. Леонюк

Словник Берестейщини. – Львів: Видавнича фірма «Афіша», 1996. – 360 с.
У «Словнику Берестейщини» можна знайти елементарні відомості про український край дуже складної долі. Зі сторінок словника постає Берестейщина жива, сучасна, реальна і Берестейщина історична, чиє родовідне дерево проростає з антсько-дулібського кореня.
ISBN 966-95063-0-1 © В. Леонюк, 1996

СЛОВО ПРО БЕРЕСТЕЙЩИНУ

І. Прип’яте до Прип’яті

Одним із часових порогів слов’янської історії, також історії Берестейщини, уявляється середина І. тис. до н. е., коли розселена на просторах Східної Європи балто-слов’янська спільнота внаслідок історичних обставин розпадається на два великі самостійні етноси – балтійський і слов’янський (1). Поступово впродовж століть між балтами і слов’янами витворюється мовно-етнічне більш-менш стабільне розмежування приблизно по Прип’яті та її лівій притоці Ясельді (2).

З розпадом балто-слов’янської спільноти та закріпленням між балтами і слов’янами сталої Поліської розмежувальної лінії (ПРЛ) Берестейщина (і Підляшшя), як територія слов’янська, закономірно опинилася в межах слов’янського ареалу.

Найбільш умотивовані схеми слов’янського етногенезу прабатьківщину слов’ян локалізують саме в Україні, де слов’янство після відокремлення від балтів сформувалося в окремий індоєвропейський етнос і звідки слов’янські племена, за винятком предків українців, розселилися в ІІІ-VI ст. на нові батьківщини.

Обабіч ПРЛ на сьогодні відкрито понад 20 археологічних культур, що існували в період від кам’яного віку у IV тис. до н. е. і до доби Київської Русі. На середину І тис. до н. е., наколи припадає балто-слов’янське роз’єднання, це могли бути перехідні балто-слов’янські угруповання з перевагою того чи того компонента або вже цілком сформовані балти чи слов’яни, скажімо, під історично умовними іменами естів, неврів або скіфів-орачів.

Слов’яни вгадуються зокрема в племенах лужицької, висоцької, поморської та тшцинецької культур – останнє тисячоліття до н. е. Більшість дослідників до слов’ян зачисляє племена зарубинецької культури ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. Безумовно, слов’янами та ще й протоукраїнцями були носії черняхівської культури ІІ-VIІ ст. Черняхівців візантійці називали антами. Є припущення, що західна частина антів-черняхівців в історії знана під ім’ям дулібів.

Період антів-дулібів ІІ-VIІ ст. в українській історії перехідний, зламний: анти-дуліби, слов’янські автохтони в Україні, – ще слов’яни, але передусім слов’яни східні й одночасно вже протоукраїнці, предки українського народу.
[3]
Логіка розвитку слов’янства України після слов’янських розселень із прабатьківщини відома: слов’янство України (антсько-дулібське), у тому числі слов’янство поліське, невідворотно еволюціонує у своє історичне й етнічне продовження – в українство.

Від VIІ-VIІІ ст. Полісся і Підляшшя в археологічному плані характеризується тією самою культурою, що і Волинь, – похованнями з парними могилами та селищами на взірець Головна, тобто пам’ятками дулібсько-волинськими (3). Археологічній спорідненості полісян і волинян у деталях відповідає належність говірок Полісся, Підляшшя і Волині до спільної західнополіської групи говірок північного діалекту української мови (4). На користь полісько-волинського етнічного свояцтва промовляє також тотожність фізичних прикмет населення згаданих територій (5).

На землях антів-дулібів до VIІ ст. зафіксовано племінне об’єднання державного типу Дулібський союз, один з прототипів української державності, знаний зокрема протистоянням з аварською навалою. У змаганні зі степовиками Дулібський племінний союз занепав, але не безслідно. Бо хоча дуліби аварами (обрами) досить, як каже літопис, були «примучені», з історичної арени вони не зникли саме, «аки обри», – на території дулібів арабський хроніст Х ст. Аль Масуді розташовує відоме йому державне утворення «Волиняна», в якому розпізнається племінне об’єднання на чолі з волинянами, спадкоємцями дулібів, і яке можна уважати ще одним прототипом української державності (6).

До цих племінних державних структур на ґрунті етнічної спорідненості належало також Полісся (і Підляшшя). Обидві провінції постійно відчували з півночі тиск балтійських сусідів по ПРЛ – у цьому, власне, – у балтійському сусідстві, не завжди безпечному, й полягала геополітична особливість північно-західних українських земель.

На північ від Прип’яті, Ясельди і Нарви, себто в Білорусі, все ще живуть не білоруси, не слов’яни взагалі, а племена штрихованої кераміки, балти тобто, – літописна «литва» (литовці), голядь, ятвяги, земгали, потомки німанської культури. Цю територію, східну Прибалтику і Білорусь, предки балтів заселяли фактично від неолітичних часів. Саме на території Білорусі балти і склалися як етнос. Є, отже, підстави прабатьківщиною балтів уважати саме Білорусь. Слов’яни (кривичі, дреговичі, радимичі) в межах Білорусі з’являються досить пізно – не раніше VI ст. (7).

Процес формування білоруської народності – це поступова і, якщо судити за її результатами, досить інтенсивна слов’янізація замешканого суцільно балтами простору від Прип’яті до Псковського озера та від середнього Німану до горішньої Оки. Завершився цей процес вже в часи Київської Русі. Внаслідок успішної слов’янізації балтських племен у VIІ-Х ст. у Східній Європі виникає нова народність, слов’янська мовно і культурно, але здебільшого балтська антропологічно, – білоруси. Українці, зокрема поліщуки Берестейщини, з появою білорусів на лівому березі Прип’яті і Ясельди за тисячолітньою традицією іменують їх, навіть тепер, етніконом «литвини», тобто переносять на білорусів назву їх асимільованих попередників (8).


[4]
У багатовікових українсько-білоруських стосунках ґрунтовно, особливо в долі Берестейщини, заважила чинність ПРЛ – Поліської розмежованої лінії: від Дніпра на захід Прип’яттю до гирла Горині – через Вигонівське озеро – верхів’ям Ясельди і Нарви. Живучість та незмінність ПРЛ пояснюється збігом її з природною межею – Прип’яттю. Географічна схема ПРЛ – компактність її ізопрагм на заході, вздовж Берестейщини, і певна розмитість на сході, на нижній Прип’яті і на Десні, відображають, очевидно, тривалість і складність процесів становлення балто-слов’янського розмежування в добу після роз’єднання (9).

Поліська розмежувальна лінія в VIІІ-Х ст. без ускладнень та істотних територіальних змін з межі слов’янсько-балтійської трансформується в межу українсько-білоруську і як така існує до сьогодні (10).

ІІ. Під знаком тризуба
Влада Києва на українські землі, західні принаймні, ширилася близько ста років. Остаточно Волинь, Полісся і Підляшшя в межі «імперії Рюриковичів» втрапили за Володимира Великого. Князь-хреститель закріпився на західних етнічних межах України-Русі, налагодив офіційні стосунки з поляками і угорцями.

Підпорядкування Києву зміцнило й оздоровило поліське українство, інтегрувало його в політичні, етнічно-культурні та економічні процеси, що відбувалися на всіх об’єднаних українських землях. Київська Русь остаточно розтопила в державному горнилі племена і консолідувала їх в одну українсько-руську народність. На північно-західні землі з Києва йшла державна організованість, ремесла, чорноморська торгівля, найоптимальніший, найбільш адаптований варіант слов’янської культури. Залізними дружинами Київ захистив Волинь, Полісся і Підляшшя від ятвязького, польського і литовського шарпання. Києву, нарешті, східне слов’янство завдячує вільним чи невільним прилученням до надбань християнської цивілізації.

Перша згадка в київському літописанні про Турів припадає на 980 рік, про Берестя – на 1017-19 рр. про Пинськ – на 1097 р. Є, щоправда, місцевий переказ про заснування Ліщинського монастиря Володимиром Великим, тож Пинськ, як також, зрештою, Турів і Берестя, можуть бути старшими за перші літописні згадки про них.

Побутує думка, ніби вістря політики Русі здебільшого спрямовано було на південь – на відносини з Візантією і Болгарією та на боротьбу зі степом. Ставлення Києва до Полісся говорить про інше. У бересті бачимо частими гостями чи не всіх великих князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святополка Володимировича, Володимира Мономаха. Ярослав Мудрий заснував на Підляшші м. Більськ. З Києва на Гданськ, тобто в Європу, по Прип’яті, Бугові й Віслі, через Полісся і Підляшшя, пролягало одне з важливих відгалужень торговельного східноєвропейського шляху «з варяг у греки». Про причетність до цієї магістралі Полісся свідчить низка грошових скарбів, виявлених уздовж водного шляху Київ – Берестя. На особливу увагу заслуговує унікальний скарб з


[5]
м. Пинська (1804 р.) зі златниками Володимира Великого та візантійськими солідами (11)

В одній з місцевих легенд про початок Берестя мова йде про заснування міста над Бугом козаком. Певно ж, нині відома хронологія і Берестя і козацтва (12). До цього легендарного циклу можна віднести ще легенду про київське походження городчуків, мешканців Давид-Городка. Твердження згаданих легенд характерне: у всі часи мешканці Полісся в тій чи тій формі ідентифікують себе з народом України-Русі.

Нижнє Побужжя з Берестям і Дорогичином, як також Поприп’яття з Туровом і Пинськом упродовж ІХ-ХІІ ст. перебувають у неподільній сфері державних, економічних та культурно-релігійних інтересів Києва. Говорити про якусь перевагу чи бодай наявність у цю добу на Поліссі впливів білоруських етно-політичних центрів (Полоцька, Мінська чи Смоленська) не доводиться (13).

Стосунки між українцями і білорусами в Київській Русі, у фокус яких вряди-годи потрапляє через своє проміжне положення Полісся, складаються аж ніяк не ідеально, як можна було б сподіватися з огляду на горезвісні концепції про єдиний давньоруський народ та про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. То більше, київсько-полоцьке протиборство, чи вірніше придушення Києвом Полоцька, триває протягом майже всього існування держави Русь, виливається раз у раз у криваві походи, руйнації, полон. З боку Києва – це намагання будь-що-будь утримати Полоцьк і всю, розуміється, Білорусь в орбіті своїх державних інтересів. З боку Полоцька – навпаки, всупереч слов’янській культурній, релігійній близькості та династичним зв’язкам, зусилля спрямовуються цілком у протилежний бік – на те, аби будь-що-будь вирватись з братніх обіймів Русі.

Походи руських дружин на північний захід українських земель – на Буг, Ясельду і Нарву на меті мали захист цих етнічно українських територій від усе частіших ятвязьких, а потім і литовських наскоків. Ці походи, до слова, дають уявлення про те, наскільки Київ уважав Полісся і Підляшшя своїми, українськими землями і наскільки готовий був їх захищати, як показують факти, захищав Київ Полісся і Підляшшя послідовно, нерахуючись із часом і засобами. Першої задокументованої поразки ятвягам завдав Володимир Великий 981-83 рр. – за грабіжництво на Поліссі. Ятвяги, балтійська народність, найменш цивілізована і дисциплінована, агресивна, замешкували територію на північ від сучасного Білостока, чинили грабіжницькі напади на південних сусідів. Звичайно, одержували належну відсіч. Наприкінці ХІІІ ст. ятвяги з історичної арени як етнос сходять (14).

Виправи Русі на Західну Двину, в Білорусь, окрім мотивів династичних, імперських, диктувались воднораз потребою знейтралізувати зародкові претензії Полоцька і Мінська на Полісся, на князівство Турово-Пинське, котре само по собі для територіальних суперечок давало добру поживу, володіючи чималим шматом дреговицької (білоруської) землі на північ від Прип’яті.

Хроніка київсько-полоцького антагонізму, знана її частина у всякому разі, починається в ІХ ст., коли за свідченням літопису, Аскольд і Дир
[6]
«воєваша полочан». За що, не відомо, але припускати можна: за непокору Києву, за плекання власної княжої династії, за намагання виставити свої рахунки на шлях «з варяг у греки», що пролягав також через Білорусь.

У 975-76 рр. Володимир Великий погромив Полоцьк, знищив Рогволодовичів, відповідно до тодішніх норм пограбував місто й околиці. Не дивно, що сучасні білоруські літератори взяли собі за звичай трактувати «Ясне Сонечко» в образі змія о трьох головах.

Десятки виправ на ятвягів, литовців і на Полоцьк учинив Ярослав Мудрий. Воював зокрема полоцького князя Брячислава Ізяславича, небожа свого, онука Рогніди Полоцької і Володимира Великого, – за намагання спекатися немилої полочанам залежності від Києва, за цілком обґрунтований з усіх поглядів полоцький (білоруський) сепаратизм.

Великий князь київський Ізяслав, син Ярослава Мудрого, у свій час, до речі, отчич турівській, воював полоцького князя «чародія» Всеслава Брячиславича, завдав останньому поразки на р. Немизі коло Мінська. Січа відбулася жорстока. Трагічний епізод опоетизовано в «Слові о полку Ігоревім»:


На Немизі молотять

Мечами булатними,

Віють душу од тіла...
По ста роках задавнена ворожнеча займається знову. Мінський князь Гліб Всеславич, з полоцької династії, виразник отже, інтересів білоруських, попустошив землю Турово-Пинську, волость одвіку київську, українську, за що Володимир Мономах у 1116 р. ходив з відплатним походом на Гліба Всеславича. Останній проте не вгамувався, попередженням Мономаховим злегковажив, – попустошив Полісся вдруге. Тоді Мономах сплюндрував Мінськ, у порушника статус-кво забрав отчину, а самого полонив до Києва, де той незабаром і помер.

На Полоцьк у 1127-28 рр. ходив Мстислав Володимирович – полоцьких князів за ті самі, з погляду Києва і Турова, провини полонено і заслано у Візантію, а князівство Полоцьке віддано під протекторат Ізяславу Мстиславичу, князю турівському (15).

Полочани тим не менше уперто трималися князів своєї династії, все виживали з Полоцька київських ставлеників. Через рішучу протидію Києва Полоцьку так і не поталанило об’єднати вчасно землі білоруські й утвердити над ними свою зверхність. В історії Білорусі цей момент можна уважати великою втратою. З початком занепаду Русі Полоцьк переживає також занепад, потім одним з перших потрапляє в залежність до Литви.

Адміністративно-політична карта Полісся на середину ХІІ ст. прибирає наступного вигляду. Побужжя з Берестям і Дорогичином (підляським) перебуває під домінацією князів володимирських (волинських), як земля, від дулібів і волинян, волинська. Князівство Турово-Пинське надалі залишається «волостю київською», можливо, як земля бодай на половину деревлянська.



Турово-Пинське князівство. Територія Турово-Пинського князівства Поліською розмежувальною лінією (ПРЛ) розтинається майже навпіл.
[7]
Цілком очевидно, що правобережна частина князівства з Туровом і Пинськом – це земля деревлянська і на захід від Горині волинська. За це промовляє подальший розвиток тут українства. Натомість лівобережжя Прип’яті належало, без сумніву, дреговичам, протобілоруському племені, «...взагалі не визначеному особливим політичним і культурним розвоєм» (16). Поділ Турово-Пинського князівства на українську і білоруську частини, перевага в ньому українських центрів Турова і Пинська спричинилася, як знаємо, до тривалої колотнечі між Києвом і Полоцьком.

Побутування легенди про заснування міста над Прип’яттю князем Туром («у літо... 980... Рогволод.. осів у Полоцьку, а Тур у Турові, з цього і турівці назвалися...») свідчить, як каже М. Грушевський, що тут пам’ятали про дорюриківських князів, але згадку про Тура український історик уважає етимологічним міфом. Справді, якщо Тур осів у Турові, то як тоді називався Турів до Тура? Реальне князівство Турово-Пинське народилося тоді, коли феодальній традиції улягаючи, Володимир Великий поділив державу між синами, і турівській уділ дістався Святополкові – «посади убо сего окаянного Святополка в Пинську в княженії».

Сидів Святополк у Турові й Пинську між 988 і 1015 роками. Після нього в уділі до середини ХІІ ст. володіють різні випадкові князі та князівські династії з київських відгалужень, від чого край дуже терпів, аж поки Туровом у 1157 р. не заволодів і не закріпився в ньому маловідомий князь Юрій Ярославич, з київських таки Ізяславичів. За активної допомоги населення випало йому витримати дві небезпечні облоги Турова військом інших претендентів. Нащадки Юрія Ярославовича, Юрійовичі, «князі пинстії і туровостії», згодом сидять мало не в кожному більшому місті краю.

Затиснуте між дужчими сусідами – Києвом, Володимиром, Черніговом, Полоцьком і, нарешті, Литвою князівство Турово-Пинське навіть у періоди відносної своєї сили й незалежності змушене було пристосовуватись і догоджати міцнішим опікунам. Впливи тут галицько-волинських Романовичів сягали так далеко, що думка про протекторат не здається перебільшенням.

У першій чверті ХІV ст. з послабленням Галицько-Волинської держави литовці витіснили Юрійовичів зі стольного на той час Пинська. Нащадки Юрійовичів перетворилися на службових князів на Волині, з них потім проросли відомі магнатські династії українських князів Острозьких, Несвицьких, Порицьких, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких, Збаразьких-Корибутовичів.

Берестейська земля, тобто волость з містами Берестям і Дорогичином, під час першого поділу Русі на уділи, вчиненого Володимиром Великим, потрапила в межі Турово-Пинського князівства і разом з останнім належала до київських володінь. У розпалі феодального дроблення Волині Берестя і Дорогичин стають незалежними чи півзалежними від Володимира князівствами, тут сидять свої власні володарі Ярослав Ярополчич, Святополк, Мстислав Ізяславич, Василько Ярополчич. Спільно з Волинню земля Берестейська в 1199 р. стає однією з підвалин Галицько-Волинської держави.
[8]
Людність Полісся на відміну від окремих князівств Юрійовичів, ворохобників-автономістів, зацікавлена була в пануванні сильного Києва, здатного ефективно захищати окраїнні землі від іноземного «воювання».

За свідченням літописів і даних археології культура побуту і рівень господарства на Поліссі в добу Київської Русі, надто в центрах краю, не поступалися іншим провінціям. На розкопаному в Бересті городищі ХІІ ст. виявлено чимало промовистих речей, предметів ремесел, сільськогосподарського начиння, шахові фігури, гребінчик з виписаною азбукою.

Київська Русь, підпорядкувавши східних слов’ян, білорусів і росіян, справила на їх історичний розвиток значний вплив, забезпечила їм захист від зовнішньої небезпеки, передовсім з боку степу, а у випадку з Білоруссю – і з боку ятвягів і Литви. Саме поняття «східні слов’яни» витворилося завдяки пануванню Київської Русі на означеному просторі.

Занепад Київської Русі після періоду державної могутності, викликаний неконтрольованим процесом дроблення на уділи, зумовив трагічні наслідки татаро-монгольської навали, позначився негативно на подальшій долі українського народу, прирік на неуспіх об’єднавчу й оборонну політику Галицько-Волинської держави, призвів врешті-решт до втрати незалежності. В історичній пам’яті українського народу Київська Русь мислиться проте як найблискучіша доба, доба, великих можливостей і звершень. Саме так бачиться доробок Київської Русі з погляду Полісся.

ІІІ. Берестейщина в складі

Галицько-Волинської держави

Галицько-Волинська держава Романовичів, «королівство Руське», вилонившись з Київської Русі, продовжувала політику Києва, спрямовану на збирання українських земель та їх державну консолідацію. Невідкладної реалізації програми об’єднання вимагала насамперед безпека країни, усвідомлення причин занепаду Київської Русі. У справах зовнішніх на передньому плані стояли контрзаходи проти угорського і польського втручання, що помітно активізувалося після смерті в 1205 р. князя Романа. Монгольська навала з її руїною і силоміць накинутий режим залежності від золотоординських ханів з постійним грабежем і полоном забирали чи не всю снагу народу, держави і княжої адміністрації. Зволікання також не терпіли оборонні заходи проти безперервних литовських і ятвязьких наскоків. Заходи проти литовців і ятвягів мали першорядне значення насамперед для Полісся і Підляшшя, географічно з боку Литви дуже уразливих. Цим двом північним українським землям ще дошкуляли певний час агресивні дії рицарів-хрестоносців, поки Данило Галицький не зупинив їх розгромом у 1237-1238 рр. під Дорогичином над Бугом.

Земля Берестейська від слов’янських ще часів належала до Волині. Це аксіома. Турово-Пинське князівство після занепаду Києва переживало період удільної незалежності, доки не вбралася в силу Галицько-Волинська держава. Відтоді Пинськ, маючи номінально князівство, династію, військо, мусив у кожному конкретному випадку рахуватися з думкою протектора.


[9]
з Володимира. В операціях проти ятвягів і литовців галицько-волинське військо систематично і без попередження ходило по території Турово-Пинського князівства. Як помітив дослідник «...волинські князі дуже ретельно пильнували Берестя, Турів, Пинськ, добивалися влади над Галичиною і Поділлям, простягали свої претензії аж до Києва і Чернігова, але були цілком байдужими до значно ближчих Слуцька, Мінська або Полоцька» (17).

Загрожені з боку литовців і ятвягів, Полісся і Підляшшя зате відстанню, лісами і болотами краще були захищені від небезпеки періодичних татарських спустошень. Цю географічну перевагу й мав використати князь Данило Галицький, переносячи столицю своїх володінь до новозаснованого Холма. Завдяки цьому Полісся і Підляшшя стають тереном небувалого доти за інтенсивністю політичного та економічного життя. Тут виникають нові господарські та оборонні осередки. Звідси Данило Галицький та його спадкоємці намагаються чинити опір татарському наступові.

Опір татарам, намагання позбутися залежності від Золотої Орди ускладнювалися загарбницькими діями Угорщини, Польщі та Литви. Об’єднана Миндовгом Литва дедалі настирливіше зазіхає на українсько-руські землі (18). Наприкінці ХІІІ ст. литовські володіння включали в себе значну частину Білорусі. Літописи рясніють повідомленнями про литовське і ятвязьке «воювання», тобто здобичницькі напади: «повоєваша ятвязь около Берестя», «воєваша ятвязь Охоте і Бусовна», «біда бо бе в землі Володимерстій од воювання литовського і ятвязького». Для північно-західних українських земель литовці і ятвязьких ватаг вчасно знешкоджувались і відповідно карались. Про перемоги князя Романа над литовцями склалась навіть приказка, згадана у Стрийковського: «Ой Романе, Романе, лихом живеш – литвою ореш!». Через чисельність перемог над литовцями і ятвягами літописець навіть «не хотяхом писати». Ось кілька моментів.

У 1227–28 рр. коло Берестя розгромлено ятвязький загін Стегута Зібровича, вбитого воєводою волинським Шелвом.

На початку 1244 р. військо Данила Галицького перехопило литовський грабіжницький загін Рушковича коло Пинська і рогромило його. «І була радість велика в городі Пинську од перемоги Данила і Василька», – каже літописець з цього приводу (19).

У 1247 р. На Поліссі зазнав поразки литовський загін Лугвена. Цілковитий розгром спіткав загін Скомонда, який «був волхв і чаклун знаменитий, а бистрий був, як той звір, – пішо бо ходячи спустошив він землю Пинську й інші краї, та вбитий був нечестивий, і голова його настромлена була на кілку» (20).

У 1262 р. князь Василько оточив і розгромив литовський загін на озері в Неблі в Пинському князівстві.

Якось ятвяги звернулися до князя Володимира Васильковича з проханням продати їм зерна, бо в них неврожай і голод великий. Човни з зерном з Берестя ріками Бугом і Нарвою запливали в зону дій ятвягів, але


[10]
там уночі були пограбовані. Князь Володимир Василькович, зрозуміло, спорядив після цього проти ятвягів каральну експедицію (21).

В історії Полісся пам’ятають імена та вчинки визначних галицько-волинських воєвод, що захищали край від іноземних спустошень: Шелв – помер 1231 р. від ран, Степан Медушник, Яків Маркович, Желислав. У цьому ж ряді значиться воєвода берестейський Тит, «славний мужністю на війні і ловах». У 1280 р. на Берестейщину вдерся польський збройний загін, «взявши», тобто пограбувавши десять сіл. Утричі більший польський загін унаслідок рішучих дій воєводи Тита зазнав поразки. З цього приводу літописець каже: «...догнавши їх (поляків. – ВЛ), билися вони (берестяни. – ВЛ) з ними, і з Божої ласки побідили берестяни ляхів, і вбили їх вісімдесят, а інших полонили, а здобич їхню вернули назад і тоді повернулися вони в Берестій з честю» (22).

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка