Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік



Сторінка5/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Література:

Акинфиев И.Я. Растительность Екатеринослава в конце первого столетия его существования.– Екатеринослав, 1889.– 238 с.

Акинфиев И.Я. Природа Екатеринослава и юга России: Биологические сведения.– Екатеринослав, 1902.– 100 с.

Акинфиев И.Я. О флоре Екатеринославской губернии // Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края. Издан к XIII археолог. съезду в Екатеринославе.– Екатеринослав, 1910.– С.139-204.

* * *

Савчук В.С. Иван Яковлевич Акинфиев. 1951-1919.– М. : Наука, 1996.– 110 с., ил. (Научно-биографическая литература).



* * *

Акинфієв Іван Якович // УРЕ.– К.– Т.1.– С. 135.



12 червня 1901 р. – народився Чайковський Яків Григорович, знатний сталевар Дніпропетровського заводу ім. Комінтерну. Першим у СРСР удостоєний звання “Заслужений сталевар Радянського Союзу”. Нагороджений орденом Леніна. Помер 8 липня 1947 року. (105 років від дня народження).
Література:

Дубовик В. Найтяжчий день Прометея // Балада про партквиток.– Дніпропетровськ : Промінь, 1977.– С. 71-77.



20 червня 1921 р. – у м. Катеринославі народився Анатолій Маркуша (Лур’є Арнольд Маркович), дитячий письменник. (85 років від дня народження.
Література:

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1986 рік: Бібліографічний покажчик.– Дніпропетровськ, 1985.– С.19-20.



21 червня 1971 р. – поблизу м. Орджонікідзе при розкопках Товстої Могили експедицією інституту археології АН УРСР під керівництвом Бориса Мозолевського знайдено пам’ятку скіфського мистецтва – золоту пектораль (35 років події).
Напевно, лише людині насправді талановитій, творчій, високій душею й безкорисливій можуть даватися в руки такі скарби, як золота скіфська пектораль. Саме такою людиною став відомий археолог і поет Борис Миколайович Мозолевський.

До того він уже брав участь у розкопках не одного скіфського кургану-могильника, дослідив Гайманову, потім Хомину Могили, знайшов там цінні пам’ятки скіфської культури. Але вершиною його долі стала Товста Могила, яка подарувала своєму дослідникові знамениту на весь світ історичну коштовність.

Дослідження Товстої Могили, що знаходиться неподалік від міста Орджонікідзе, проводилися ще в 1960-х роках. Але тоді розкопувати її не стали, помилково зробили висновок, що захоронення не скіфське, отже значної цінності не являє. Тільки в 1971 році Борис Мозолевський, довівши, що курган таки скіфський, почав розкопки. Товста Могила 23 століття приховувала від людей чудесні витвори давнини, приховувала б і далі, якби не талановитий і впертий археолог.

Навесні 1971 року з’явилась можливість вести розкопки Товстої Могили, але починати треба було негайно. Борис Мозолевський узявся за цю величезну роботу, маючи у своєму розпорядженні тільки бригаду скреперистів, згодом до нього приєднався молодий лаборант. Щодня він уставав на світанні й цілоденно без відпочинку й вихідних працював. Спочатку повністю зняли землю з половини кургану – видно стало всі шари ґрунту, всі особливості будови земляного насипу. Потім стали знімати другу половину кургану. У ньому археологи знайшли великий комплект бронзових оздоб поховальної упряжі. Але це ще було не все. На той час Мозолевський мав вже цілком згуртований колектив однодумців з учених, студентів та молоді з міста Орджонікідзе. До них приєдналася також німецька професорка Рената Роллє.

Розкопки Товстої Могили настільки зацікавили жителів міста Орджонікідзе, що кожен намагався допомогти вченим чим тільки міг. Допомагали підприємства й окремі люди, найбільше – директор гірничо-збагачувального комбінату Григорій Лукич Середа.

Курган було частково пограбовано, але все ж він приховував у собі величезні скарби. В цій могилі поховали скіфську царицю з дитиною, а при них – четверо слуг. Знайшли кістяки коней, вози, дорогий посуд, різноманітне господарське начиння.

„Я знайшов її, розчищаючи долівку підземелля 21 червня о 14 годині 30 хвилин. Моя фантазія виявилася убогою, щоб уявити собі щось подібне до розкопок. І я впевнений, що не тільки моя.” Так пізніше описав археолог момент, коли перед ним неждано зблиснула пектораль.

Звістка про знайдений шедевр блискавично облетіла весь світ, археолог став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Борис Мозолевський на той час знаходився під наглядом КДБ як неблагонадійний.

Пектораль являє собою культову річ, що відображає світогляд скіфів, їхні космогонічні уявлення. Поле її поділене на три яруси: в нижньому – тварини, в середньому – рослинний світ, а верхній ярус зображає життя людей. В ній 1150 грамів золота 958-ї проби, діаметр – 30,6 сантиметра. Вражає високохудожня робота давніх майстрів, фігурки людей, тварин, птахів об’ємні, виконані надзвичайно реалістично.

„Мов у краплі роси, в ній відбився не лише весь блиск, все сяйво скіфського золота, але й висока душа цілого народу”, – сказав про неї Борис Миколайович. А ще написав вірші.



Золота симфонія пекторалі

1.


Грім стихав за далиною,

Зашерхав на глині.

Окрай балки Хоминої

Паслись коні гливі.
Де не візьмуться – грифони!

Впали, ніби кара!

Та й накинулись на коней –

Що не кінь, то й пара.
Б’ють крильми – жалю немає! –

Ще й ревуть жахливо.

Що один хребет ламає,

Другий б’є в загривок.
Згасло сонце. Морок ночі

Все навкруг поглинув.

Наче сливи, кінські очі

Падали у глину.
А за північ над степами

Зайнялося світло:

У яру між черепами

Папороть заквітла.
2.
Світе мій щирий, який ти чистий!

Світе прозорий, який ти гожий!

Хочеться ноги в росу вмочити

І цілувати ув очі рожі.
Світе мій білий, людський, казковий!

Від повноти аж вгинається обрій.

Чи, може кінь загубив підкову,

Чи світить місяць к годині добрій.
Буйно огудина переплелася.

Квіти медами течуть із огудини.

Світе, оспіваний перепелами,

Жайвором, горлицями, сорокопудами,
Сяй і слався, наш добрий світе,

Небо своє прихили над нами!

Ми твої паростки, ми твої діти, –

Будьмо ж не пасинками, а синами!
3.

Облишмо чвари: настає наш час.

Закличмо тільки Гестію у свідки.

Сьогодні найсміливіший із нас

Піде шукати папороті квітку.
Хай це вбрання із білого руна

Йому в дорозі буде, як молитва.

В грифонах даль, і виє звірина,

А треба йти, бо світу треба світла.
Ревтиме вій, манитиме мана,

Ще й рідний брат гостритиме сокиру.

Постануть стіни і рови без дна –

Та треба йти, бо людям треба миру.
І раптом він до квітки не дійде,

Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться, –

Шекспір своїх сонетів не складе,

Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.
Готуйте ж сир, іпаку і кумис!

Готуйте душі про добу новітню!

Нехай легким обранцю буде спис, –

Він все пройде і принесе ту квітку.
І зійде сонце!

І відступить ніч.

І дощ напоїть землю неполиту.

І птиці розлетяться вусебіч,

Любов і мир повідуючи світу.

Борис Мозолевський
Література:

Мозолевський Б. Товста могила.– К.: Наук. думка, 1979.– 249 с., іл.

Мозолевський Б.М. Скіфський степ.– К.: Наук. думка, 1983.– С. 145-184.
25 червня 1971 р. – у м. Дніпропетровську відкрито пам’ятник видатному російському вченому Михайлу Васильовичу Ломоносову.

Автори пам’ятника – скульптор А.В.Ситник та архітектор-художник В.С.Положій. Фігура вченого відлита з бронзи і поставлена на п’єдестал, на якому з 1914 по 1918 рік височіла скульптура цариці Катерині II. На зворотній стороні пам’ятника вибито напис з вірша Ломоносова:

“Что может собственных Платонов

И быстрых разумом Невтонов

Российская земля рождать”.

(35 років від дня відкриття).



Література:

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель.– 3-е изд., доп.– Днепропетровск: Промінь, 1979.– С.138.


30 червня 1931 р. – у м. Дніпропетровську народився Борис Євгенович Климушко, український скульптор, заслужений художник УРСР. Працював у галузі станкової та монументальної декоративної скульптури. Помер 1991 року. (75 років від дня народження).
Література:

Климушко Борис Євгенович // Словник художників України.– К.: УРЕ, 1973.– С. 104.



ЛИПЕНЬ
* * *

Доволі, слово! Солов’ї мовчать,



І картоплі цвітуть, і над усім – громи.

Дозрілим полуднем підвівся час

І світить в серце променем прямим.

Ні тіні від трави – ясна пора,

Бджолиний поспіх медоносу,

Якась одна прикрилить до пера

І меду набере зі слова. Босу

Дорогу в поле день повів й веде

Від саду до хлібів, до полудня до ночі,

На межах маки квітнуть де-не-де,

А може, то поезії моєї очі.

Куди вони задивлено цвітуть?

До мене, мабуть...

Григорій Маловик

1 липня 1921 р. – у м. Дніпропетровську народилась Валентина Миколаївна Чорна, поетеса.

Її батько загинув на війні, мати працювала на заводі, а дівчина стала полонянкою фашистів, мусила працювати у Німеччині. Після повернення додому її репресували за “український націоналізм” – у Валентини було декілька книжок українських радянських письменників та блакитна хустка з жовтими смужками, яку їй подарувала мати на день народження. З 1946 по 1955 рік Валентина Миколаївна відбувала у радянських концтаборах Кемеровської та Іркутської областей. Її страшна доля стала сюжетом для книги Валентина Чемериса “Державна коханка”. Згодом В.Чорна отримала реабілітацію, повернулася додому.

Вірші вона писала з дитинства, після реабілітації вийшли її декілька книжок: дитячі “Гарна внучка”, “У зеленому садку”, збірка з невільницькими поезіями “Люблю ще й досі”, велика добірка її лірики увійшла до збірника “З облоги ночі”. 1959 року поетеса в групі делегатів побувала на IV з’їзді письменників України. 1993 року її прийняли до Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України. Письменниця і сьогодні проживає у Дніпропетровську. (85 років від дня народження).
Література:

Чорна В.М. Люблю ще й досі: Вірші, поема.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 31 с.

Чорна В. Зміна: [Вірш] // Україно, ти моя молитва: Поезії.–Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1993.– С. 108.

Чорна В.М. Перший сніг та ін.: [Вірші] // Веселки ріднокраю: Антологія дитячої літератури.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1995.– С. 176-177.

Чорна В. Незабутнє: [Поема] // Антологія поезії Придніпров’я / Під загальн. Ред. В.Коржа / Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 374-381.

* * *


Зобенко М. Ярославни Придніпров’я, або Сповідь душі при свічі Істини // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С. 273-283.

Про В.Чорну – С. 276.

* * *


Валентина Чорна // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1996.– С. 328.

Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 58.



6 липня 1936 р. – у м. Дніпропетровську в парку ім. Чкалова (нині парк ім. Лазаря Глоби) відкрито Малу Сталінську залізницю. Навколо свіжопофарбованого “голубого експреса”, як його тут же назвали діти, зібрались мешканці міста. З першими звуками фанфар з трибуни спустився загін піонерів і під барабанний дріб пройшов до прикрашеного гірляндами тунелю ім. В.Маяковського. Тут була розрізана червона стрічка, під гучні оплески і крики “Ура!” почався перший рейс на дитячій залізниці.

Першим машиністом стала дівчинка – Оля Федоренко, вона дала гудок і поїзд рушив. Цього дня по магістралі довжиною в два кілометри було здійснено чотири рейси різними дитячими бригадами. У день відкриття на обслуговуванні дороги було зайнято 220 чоловік, а перевезено понад 300 пасажирів. Ними стали школярі, які за відмінне навчання та активну громадську роботу отримали право проїхатися поїздом у день відкриття дороги.


Література:

Морозов В.В. Малая Приднепровская.– Дніпропетровськ: Промінь, 1975.– 46 с.



8 липня 1936 р. – народився Валентин Лукич Чемерис, відомий український письменник.

Він народився й виріс на Полтавщині, після закінчення школи працював у сільському господарстві, згодом переїхав на Придніпров’я, де працював на підприємствах.

Замолоду захопився літературною творчістю, працював журналістом у “Прапорі юності”, редактором видавництва „Промінь”. 1961 року у збірнику „Вінок великому Кобзареві” було опубліковано оповідання В.Чемериса „Тарасове дитинство”, наступного року з’явилась і перша книжка гуморесок “Хто на току, а хто на боку”. 1963 року молодий автор був прийнятий до Спілки письменників

1971 року Валентин Чемерис закінчив Вищі літературні курси імені Горького у Москві. З 1989 по 1994 роки обіймав посаду голови правління дніпропетровської письменницької організації. Нині проживає у Києві, член Національної Спілки письменників України. (70 років від дня народження).


Література:

Чемерис В.Л. Скандал в імператорському сімействі: Істор. роман.– К.: Рад. письменик, 1988.– 421 с.

Чемерис В.Л. Смерть Атея: Роман.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 285 с.

Чемерис В.Л. Фортеця на Борисфені: Істор. роман.– К.: Укр. письменник, 1993.– 463 с.

Чемерис В.Л. Ольвія: Роман.– К.: Укр. письменник, 1993.– 384 с.

Чемерис В.Л. Президент: Роман-есе.– К.: СП “Свенас”, 1994.– 42 с.: іл.

Чемерис В.Л. Епірська відьма, або Олімпіада – цариця Македонська: Істор. роман.– К.: Укр. письменник, 1995.– 350 с.

Чемерис В.Л. Вибори таємного агента: Гуморески, ліричні, сатиричні і навіть фантастичні. А також – памфлети, мініатюри, афоризми, байки у прозі, усмішки.– Дніпропетровськ: Дніпро, 1995.– 140 с.

Чемерис В.Л. Її звали янголом смерті: Історичні повісті.– К.: Укр. письменик, 1999.– 237 с. (Сучасна українська література).

Чемерис В.Л. Життя і смерть Володимира Глібовича, князя Переяславського, за яким Україна багато тужила: Істор. повість.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2001.– 55 с.

Чемерис В.Л. Да святиться ім’я твоє, або Бомба для Патріарха: Повість.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2001.– 127 с.

Чемерис В.Л. Убивство на хуторі біля Диканьки: Істор. детектив. Повісті. Оповіданя.– Дніпропетровськ: Пороги, 2003.– 285 с.

Чемерис В.Л. Три шаблі над скарбом: Історичні повісті. Оповіданя. Есе. Спогади.– Дніпропетровськ: Пороги, 2004.– 524 с.

Чемерис В.Л. Загадка Віктора Януковича. Спроба дослідження.– К. 2004.– 95 с.

* * *

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 93-95.



16 липня 1921 р. – у м. Дніпропетровську народився Михайло Олександрович Кокін, заслужений художник України.

1941 року закінчив Дніпропетровське художнє училище. Пройшов дорогами війни, отримав бойові нагороди: орден Вітчизняної війни I і II ступенів, орден Червоної Зірки, медалі. Після закінчення війни знову вчився – у Київському художньому інституті, який закінчив 1954 року, його вчителями були В.Костецький та С.Григорьєв. 1958 року Михайла Кокіна прийнято до Спілки художників України.

Працював у галузі станкової графіки, відомий портретист і пейзажист. Неодноразово брав участь в обласних, республіканських та всесоюзних виставках. Основні його твори – це портрети художника М.Паніна, героїв війни О.Федорова та І.Андзаурова, пейзажі “Подих весни”, “Кримська осінь”, “Біля моря”, цикл “По Камчатці” та інші. Михайло Олександрович Кокін – Заслужений художник України. (85 років від дня народження).
Література:

Кокин Михаил Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск.– 1991.– С. 90-93.



20 липня 1926 р. – Постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР м. Катеринослав було перейменовано у Дніпропетровськ.

Ще в травні цього ж року на 3-му Окружному з’їзді Рад була внесена пропозиція перейменувати місто на честь відомого політичного діяча, вірного соратника Леніна, Григорія Петровського. Сам він був присутнім на з’їзді як гість. Г.І.Петровський неодноразово бував у нашому місті, відвідував Брянський завод (ім. Петровського), на якому працював у молоді роки, активно листувався з друзями. (80 років від дня перейменування).


Література:

Днепропетровску 200 лет 1776-1976: Сборник документов и материалов.– Киев, 1976.– С. 201.



21 липня 1926 р. – у Дніпропетровську народився Сергій Васильович Свєчников, український фізик. 1948 року закінчив Київський політехнічний інститут. З 1961 року працював в Інституті напівпровідників АН УРСР. Основні його праці стосуються технічної електроніки, фізичних основ розрахунку і конструювання газорозрядних приладів, біокібернетики, оптоелектроніки тощо. 1973 року Сергій Свєчников обраний членом-кореспондентом АН УРСР, того ж року отримав Державну премію УРСР, а 1986 року – Державну премію СРСР.
Література:

Свєчников Сергій Васильович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 3.– С. 175.


24 липня 1866 р. – народився Антін Степанович Синявський, вчений, громадський діяч. Обіймав посаду директора Катеринославського комерційного училища (140 років від дня народження).
З-поміж видатних діячів української науки, освіти, культури кінця XIX- першої половини XX століття визначне місце посідає постать Антона Степановича Синявського, енциклопедичного вченого, який багато зробив не лише для розвитку цілої низки наук, але й для розвитку нашого краю. Протягом усього життя його діяльність погано вписувалась в межі правлячої ідеології, тому він весь час терпів переслідування й недовіру то з боку царського режиму, то вже радянського. Можливо тому нашим сучасникам ще не досить відоме як ім’я вченого, так і його діяльність.

Антін Степанович Синявський народився у селі

Веприк на Київщині в родині православного

священика. Навчався у Першій київській гімназії, далі

– на історико-філологічному факультеті Київського

університету. Вже в ті роки він став на шлях служіння

рідному народові.

Науково й громадсько-політична діяльність

Антона Синявського неймовірно багатогранні,

він прожив довге насичене роботою і подіями

життя, два десятиліття якого проминули у Катеринославі.

Кінець XIX - початок XX століть характерний

для нашого краю стрімким піднесенням економіки,

що в свою чергу сприяло розвиткові науки, освіти,

культурного життя. Восени 1901 року у Катеринославі відкрилось Комерційне училище, директором якого був призначений Антін Синявський, вже відомий на той час, як серйозний вчений і педагог. Він доклав великих зусиль для того, аби вивести навчальний заклад на рівень першокласних навчальних закладів, побудував нове прекрасне приміщення для нього, сам підбирав високоосвічені кадри, складав програми з різних дисциплін, заохочував ініціативу викладачів щодо кращого проведення навчання. Крім того директор училища багато уваги приділяв загальному розвитку своїх вихованців, проводив екскурсійну та оздоровчу роботу.

Сучасники вченого визнавали, що він своїм приїздом значно пожвавив громадське життя Катеринослава. Майже відразу по приїзді Антін Степанович став одним із організаторів і активних членів місцевого наукового товариства. За його ініціативою була створена Катеринославська вчена архівна комісія, яка діяла з 1903 по 1916 роки. Всі ці роки вчений залишався постійним редактором „Літопису”, що випускала Комісія, вів невтомну пошукову роботу з виявлення і збереження археографічних пам’яток краю.

Того, що зробив за своє життя цей великий трудівник, цілком виставило б не на одну людину. Доля не була до нього ласкавою, вчений зазнав утисків влади, поневірянь, коли в солідному вже віці довелося вести кочове життя, переїжджаючи з місця на місце, аби уникнути репресій. 1951 року його не стало.

Останніми роками дослідженням біографії та наукової спадщини вченого займаються історики і краєзнавці, видано декілька солідних праць, присвячених Антону Синявському, різним аспектам його діяльності.


Література:

Антін Синявський. Вибрані праці.– К. : Наук. думка, 1993.– 384 с.

* * *

Заруба В. Професор Антін Степанович Синявський // Заруба В.М. Постаті (Студії з історії України. Книга друга).– Дніпропетровськ, Видавничо-культурний центр ”Україна”, 1993.– С. 178-225.



Заруба В.М. З вірою в українську справу: Антін Степанович Синявський.– К.: Либідь, 1993.– 144с.: іл.

Заруба В.М. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866-1951): Монографія.– Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2003.– 284 с., іл.



24 липня 1931 р. – постановою уряду створено Східний гірничо-збагачувальний комбінат з переробку урану на базі Жовторіченського та Першотравневого рудників (55 років від дня створення).
Література:

Желтым Водам – 100: Исторический очерк.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 25.



27 липня 1936 р. – у м. Дніпропетровську народився Жан Олександрович Мельников, народний артист України. Він закінчив місцеве театральне училище з тих пір грає на сцені Дніпропетровського російського драматичного театру ім. М.Горького.

За цей час зіграно безліч ролей. Важко однозначно визначити амплуа актора – він блискучий комедійний актор, прекрасний лірик. Грав Жан Мельников в спектаклях за творами “Вірінея” Л.Сейфуліної, “Зикови” М.Горького, “Пастка” Е.Золя, “Кін IV, або Геній і розпуста” В.Шекспіра, усі годі й перелічити.

Значною подією в культурному житті України, і, зокрема, Дніпропетровщини став вихід на екрани фільму “Злочин з багатьма невідомими”, в якому Ж..Мельников зіграв головну роль – отця Нестора Деревицького. (70 років від дня народження).
Література:

Тулянцев А. Жан Мельников.– Дніпропетровськ, 2002.– 334 с.



28 липня 1906 р. – в с. Сурсько-Литовському (нині Солонянського району Дніпропетровської області) народився Решетников Федір Павлович, живописець і графік, народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР. (100 років від дня народження).

Нащадок іконописця – талановитий

митець радянської доби

(Федір Павлович Решетников)
Біографія Федора Павловича Решетникова (1906-1988), в якій, наче у дзеркалі, відбилися основні вузлові історичні моменти радянської доби, схожа на авантюрний роман. Нащадок іконописця, розпочавши життя в новій системі “з нуля”, прийнявши радянську владу та спосіб світоустрою, пережив кілька полярних епопей, досяг найвищого суспільного й державного визнання, увінчаний преміями й нагородами, як “канонічний” майстер “соцреалізму”... Однак, працюючи в “офіційному” жанрі, на замовлення й під пильним оком державного керівництва, митець залишив у багатьох полотнах дещо таке, що виходить за рамки офіціозу. І коли зараз пафосні портрети партійних керівників зайняли своє місце у сховищах музеїв, картини Решетникова, особливо на “дитячу” тематику, пробуджують цілий спектр емоцій, оскільки відбивають реальне життя й виразно змальовують характери персонажів – пересічних людей радянського часу.

Народився Федір Павлович 15 (28) липня 1906 р. у селі Сурсько-Литовському, що належало тоді до Катеринославського повіту Катеринославської губернії. Хлопчикові не минуло й трьох років, коли він втратив обох батьків. “Богомаз” Павло, батько Решетникова, розписував дерев’яну церкву Сурсько-Литовського. За переказом, ця церква згоріла пізніше під час пожежі, нібито “покарав Господь за те, що образи в тій церкві з живих людей були писані”.

Після смерті батьків Федора та ще двох менших виховував старший брат, художник-іконописець. Вже в дитячі роки Федір Решетников виоявив інтерес до живопису. Спочатку він допомагав братові, приглядаючись до процесу іконопису, розтирав фарби, натягував полотно, мив пензлі, почав трохи малювати й сам.

У 14 років Федір приїхав “добувати щастя” до Катеринослава. На той час (1920 рік) Катеринослав не здавався кращим місцем для проживання навіть для “корінних” мешканців. Місто, як і вся країна, пройшло крізь горнило революції. Решетников не зміг одразу знайти роботи і житла, проте він не бажав вештатися без діла й брався за будь-яку роботу. Був теслею, а згодом пішов у малярні майстерні. Через деякий час подався на шахти Донбасу – працював робітником, декоратором. Хоч як би там не іронізували сьогодні, комуністична революція дійсно полегшила доступ бідніших верств до отримання освіти. Помітивши здібності підлітка, рудничний комітет відрядив його на художній факультет Московського робітфаку мистецтв. У 1926 р. Решетников витримав іспит до цього закладу, який закінчив у 1929 р. Продовжив навчання вже у Московському художньому інституті у класах відомих майстрів Д.С.Моора та С.В.Герасимова. Активно виступав у періодичних виданнях, друкував карикатури в часописах.

Це була пора “великого стрибка”, індустріалізації та колективізації, й “полярних епопей” із освоєння Арктики. У 1932 р. в арктичний похід вийшов криголам “Сибіряков” із завданням вперше в історії за одну навігацію пройти крізь кригу з Заходу на Схід. Молодий художник Решетников домігся участі у цій експедиції. Експедиція “Сибірякова” завершилася успіхом, а Решетников привіз серію малюнків. У 1933 р. відбулась перша його персональна виставка, названа “По Радянській Півночі”. За участь у поході “Сибірякова” Решетников отримав орден Трудового Червоного Прапора – 212-й на той час й перший – комсомольцю-студенту. Однак попереду була ще одна серйозна полярна експедиція, котра, врешті-решт, й вирішила долю живописця.

У 1933 р. Решетников бере участь у всесвітньо відомій експедиції на криголамі “Челюскін”, що її очолив видатний вчений О.Ю.Шмідт. Експедиція мала за одну навігацію пройти весь Північний Морський шлях від Мурманська до Владивостока. Від “Главсевморпуті” (Головного управління Північного морського шляху) Решетникову надійшло запрошення бути “штатним” художником експедиції. На той момент Федір Павлович закінчував четвертий курс Московського художнього інституту, й темою дипломної роботи обрав Арктику. На криголамі Решетников організував випуск стінної газети “Ледовитый крокодил». Художник зробив чимало етюдів, що змальовували “завойовників Арктики”. Він згадував пізніше: “Фарба згорталася та швидко замерзала. Пензель примерзав до полотна, олію доводилося розмазувати ножем. З натури писати було важко. Іноді доводилося записувати кольори, а потім відновлювати їх по пам’яті”.

У Беринговій протоці “Челюскін” опинився в льодовій пастці. Дрейфуючі криги винесли криголам у Чукотське море, де 13 лютого 1934 р. корабель трагічно загинув. Загинули й усі роботи Решетникова, зроблені під час експедиції. 103 челюскінці, що висадилися на кригу, два місяці продовжували наукову роботу. Вже на дрейфуючій кризі, у тимчасовому таборі “челюскінців”, Решетников випускає газету “Не сдадимся!”. Останній номер стінгазети, випущений в бухті Святого Лаврентія, він назвав “Не сдались!”. Веселий Решетников був центром колективу челюскінців. Радист у таборі Шмідта Ернст Кренкель у щоденнику називає Решетникова “нашим загальним улюбленцем”. До речі, в експедиції “Челюскіна” неабияку участь відіграв Петро Петрович Ширшов – теж наш земляк, що народився в Катеринославі, на Чечелівці (про нього див. «Моє Придніпров’я” на 2005 р.). Ф.П.Решетников залишив цінні спогади про роботу в експедиції П.П.Ширшова.

Героїчна епопея із врятування екіпажу криголаму перетворилася на подію загальносоюзного значення. Освоєнню Арктики й Антарктики в ті часи надавали такої ж важливості, як у другій половині ХХ століття – освоєнню космосу. Семеро льотчиків, що врятували екіпаж криголаму, першими отримали нове звання Героя Радянського Союзу. Учасників експедиції та її рятувальників усюди зустрічали як героїв. Решетников здобув першу славу своїми живописними роботами. У 1935 р. проходить його персональна виставка “Челюскінська епопея”, де виставлені понад 40 картин й малюнків, зроблених вже за спогадами та замальовками на крижині. Серед найвідоміших – полотна “Перший літак на крижині челюскінців” (1937), “Більшовики на Північному полюсі” (1938), а пізнішн – полотно “Загибель Челюскіна” (1973). Ф.П.Решетников ілюструє тритомник „Героическая эпопея. Поход Челюскина” та книгу – щоденник Е.Т. Кренкеля „Четыре товарища” про цю полярну епопею (1940). Чимало учасників походу “Челюскіна” нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора, в їх числі – Ф.П.Решетников та П.П.Ширшов.

У період Великої Вітчизняної війни Ф.П.Решетников працює в Севастополі як військовий кореспондент газети “Красный черноморец”, згодом, у Керчі. Він робить замальовки й на передовій лінії оборони, в окопах, випускає листівки, видає сатиричні видання, знову виявляє себе як майстер карикатури (“Моління про диво”, “Рогате воїнство”, “На сторожі законності”). Його картини того часу – “Велика клятва”, “У дні великих перемог”.

Ф.П.Решетников працював й у жанрі пейзажу з ліричним настроєм (“Підмосков’я”, “Весна”, “Галявина”), натюрморту (“Складний натюрморт”, „Натюрморт з кленовим листям”). Портрети його роботи (“Дівчина на підвіконні”, “Портрет Л.І.Бродської”, “Майя Плісецька” та ін.), а особливо дитячі, відзначаються задушевністю, великою увагою до внутрішнього світу героїв.

Справжню популярність у народі Решетникову принесли не офіційно виважені полотна, а роботи післявоєнного періоду, що їх в літературі називають трохи з іронією “жанрові”, і де образи головних героїв охарактеризовані з м’яким гумором та теплотою. Це картини “Прибув на канікули”, “Узяли язика”, і, нарешті, загальновідома “Знову двійка”.

На картині “Прибув на канікули” (1948) Решетников змалював хлопця-“суворівця”, котрий приїхав на канікули, й рапортує дідові про успішне закінчення навчання. Картина “Дістали язика” (1943) відображає настрої воєнної та післявоєнної доби – діти грають “у війну”, ведуть у полон малюка у касці, з дерев’яною шаблею при боці.

У 1953 р. на Всесоюзній художній виставці була вперше представлена на суд глядачів картина Ф.П.Решетникова “Знову двійка”. Тут змальована, здавалося б, проста життєва ситуація – невдаха-хлопчак, який не вперше отримав двійку в школі, прийшов додому. Ковзани у сумці видають справжню причину двійки. З докором дивиться на нього мати, незлобиво сміється молодший братик. Над столом із розгорнутою книгою піднялася й дивиться на хлопця старша сестра – видимо, старанна учениця. І тільки щеня стрибає радісно назустріч улюбленому господареві. Ця робота полюбилася глядачам добре продуманою композицією, вдало знайденими образами головних персонажів, а, найперше, талановитою передачею моменту, що стосується повсякденного життя людей, у час, коли, в принципі, повсякденність знаходилася не в центрі мистецьких пошуків. Картина “Знову двійка” репродукувалася багато десятиліть на сторінках підручників, хрестоматій, часописів, копії цього полотна висіли в будинках. Діти писали в школах твори за цією картиною.

Пізніше Ф.П.Решетников створив картину “За мир”, де дитяча тема творчо поєднана з патріотично – пацифістською. За цю картину його нагородили Державною премією.

Загалом Федір Решетников став одним з визнаних майстрів того стилю, що отримав назву “соціалістичний реалізм”. Проте “соцреалізм” Решетникова – це не тільки холодні пафосні портрети та замальовки на “особливо актуальну” тематику, а й ціла серія полотен, що спрямовувалися на особистий світ сотень тисяч людей. Дійсне народне визнання принесли Решетникову саме ці роботи, де яскраво виявився його індивідуальний стиль. Полотна ці зрозумілі всім, й не потребують якогось додаткового тлумачення.

Ф.П.Решетников зробив блискучу кар’єру, увінчаний званнями та нагородами, навіть отримав бронзову медаль на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 р. Лауреат двох Державних премій, професор живопису – керівник майстерні Московського державного художнього інституту імені Сурикова. І, незважаючи на це, у вищих художніх колах держави до нього завжди ставились трохи поблажливо – “жанрист”. А насправді ця творча риса й допомогла йому не розтворитися в офіціозі, вирізнила його поміж інших класиків “соцреалізму” и дала митцеві народне визнання. Решетников був передусім майстер жанрових замальовок і сатири. У Дніпропетровському художньому музеї зберігаються скульптурні шаржі Решетникова на своїх товаришів по мистецькому цеху – “Дейнека”, “Кібальников”, “Кукринікси”, де з добрим гумором передані найбільш виразні риси зовнішності та характеру художників.

Федір Павлович Решетников декілька разів відвідував Дніпропетровськ й свою “малу батьківщину” – Сурсько-Литовське. Зокрема, він подарував Дніпропетровському художньому музеєві перший варіант картини “Знову двійка”. У 1977 р. Дніпропетровський художній музей відкривався після реконструкції саме великою ретроспективною персональною виставкою творів Ф.П.Решетникова. Ц 1960-х рр. у Сурсько-Литовському створений меморіальний музей – галерея митця при місцевій середній школі. Він виріс з чотирьох картин, подарованих автором рідному селу, коли в середині 1960-х рр. художник разом з жінкою та дочкою вперше побував тут після багаторічної перерви. Ініціаторами та хранителями музею є подружжя педагогів середньої школи – Ольга Семенівна та Іван Іванович Іванови. Федір Павлович заповів музеєві двадцять чотири оригінали своїх картин. У перебудовну добу цей музей вижив і в 1997 р. відкритий після реконструкції. Допомогли музеєві небайдужі люди на різних щаблях влади та бізнесу, особливо випускники цієї ж середньої школи.

Живописець, скульптор і графік, народний художник СРСР, дійсний член та багаторічний віце-президент Академії мистецтв СРСР, автор хрестоматійних полотен і... найзнаменитіший уродженець Сурсько-Литовського. Прізвище цього митця знайоме не кожному, проте дуже багатьом знайомі його роботи.



Максим Кавун.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка