Битва за берлін



Скачати 308.84 Kb.
Дата конвертації06.03.2016
Розмір308.84 Kb.
Ф.Л. Левітас,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри методики

суспільно-гуманітарної

освіти і виховання

ІППО КУ імені Бориса Грінченка


БИТВА ЗА БЕРЛІН
Берлінська операція: напередодні

На початку 1945 року нацистська верхівка докладала надзвичайних зусиль, аби зміни­ти військово-політичну ситуацію в Європі. Прак­тично паралельно відомства рейхсмаршала авіації і «нациста номер два» Г.Герінга та рейхсфюрера СС Г.Гіммлера (керівника карального апарата фашистської Німеччини) гаряч­ково шукали контакти з антирадянськими еле­ментами на Заході. Г.Герінг готовий був прого­лосити себе наступником Адольфа Гітлера і відкрити чисту сторінку в історії нової Німеччини. Г.Гіммлер спекулював перед західними держа­вами долею мільйона євреїв, що ще якимось дивом залишалися живі в нацистських табо­рах. Не маючи шансів у війні з Радянським Союзом, найбільш одіозні соратники Гітлера здійснювали спробу дипломатичним шляхом, граючи на антикомуністичних настроях знач­ної частини західних політиків, вирішити доле­носні для III Рейху питання. Прораховувалися різні варіанти. Ідеальним вважалося якнай­швидше підписання мирного договору з захід­ними державами, щоб разом з їхніми арміями відкрити спільний фронт проти СРСР. У ви­падку невдачі нацисти були готові до вста­новлення перемир'я для того, щоб перекинути свої війська із Заходу на Схід і завдати пораз­ки радянським військам на території Німеччи­ни. Розглядався і гірший варіант розвитку подій: капітуляція перед англо-американськими військами на Заході і запеклий опір на Сході. Граючи на політичних і ідеологічних протиріч­чях між СРСР, США і Великобританією, нацис­ти не полишали спроб розколоти антигітлерівську коаліцію. Таємна дипломатія фашистів не стала секретом для радянської розвідки. Кремлівське керівництво зажадало від своїх союзників по антигітлерівській коаліції пояснень і припинення негідної гри. 3 квітня 1945 року на ім'я президента США Ф.Рузвельта надійшов лист від Й.Сталіна, у якому ра­дянський керівник висловив думку про те, що ситуація, яка склалась, «ніяк не може служити справі збереження і зміцнення довіри між на­шими країнами». Уряди США й Англії добре розуміли, що не можуть ризикувати своєю ре­путацією і союзницькими відносинами зі своїм сильним партнером, тим більше наприкінці війни. Тому німецькі пропозиції були відкинуті. Командуючий британськими військами фель­дмаршал Монтгомері в бесіді з американсь­ким командуючим генералом Ейзенхауером визнав: «Британський народ ситий війною, і його не можна змусити битися з росіянами в 1945 році. Росіяни стали героями під час німецької війни, і будь-який англійський уряд, що захотів би вести війну з ними, мав би труднощі у своїй власній країні».


Підготовка до Берлінської операції

Вищезгадані обставини зробили Сталіна ще більш підозрілим до своїх західних партнерів. 1 квітня 1945 року Верховний Головно­командуючий підписав директиву про Бер­лінську операцію. Війська І Білоруського фрон­ту (Г.Жуков) націлювалися на «удар у лоб», де його вже очікував супротивник. 2 квітня директиву одержав І Український фронт (І.Конєв), армії якого мали наступати на виходи в райони південніше Берліна. План Сталіна, що з само­го початку міг призвести до значних втрат у живій силі і техніці, був прийнятий без засте­режень. Через багато років після війни Г.Жу­ков у мемуарах визнає, що малися й інші можливості оточити Берлін з флангів, що знач­но б зменшило марні жертви. На початку квітня 1945 року радянські війська знаходили­ся на відстані 60 км від Берліна, англо-американські — на віддалі 120 км. Не дивлячись на це, у Москві були отримані дані про розгортання британських військ Монтгомері на Берлінському напрямку. У Ставку були терміново викликані Г.Жуков і І.Конєв. Верховний уїдливо запи­тав: «Так хто ж буде брати Берлін, ми чи союзники?» «Берлін буде­мо брати ми, — відповів Конєв, — і візьмемо його раніш за союзників». Жуков так само відрапортував, що на це здатні і війська І Білорусь­кого фронту, які готові до завдання удару на Берлін з найкоротшої відстані. До речі, стурбованість Сталіна не була даремною. За іронією долі, коли Жуков і Конєв знаходилися в Ставці, Ф.Рузвельт одержав від У.Черчілля телегра­му: «Ніщо не зробить такого психологічного впливу і не викличе такого роз­пачу серед усіх німецьких сил опору, як напад на Берлін.... Існує ще одна сторона справи, котру варто було б розглянути. Російські армії, безсумнівно, захоплять усю Австрію і увійдуть у Відень. Якщо вони захоплять також і Берлін, то чи не створиться в них занадто перебільшене уявлення про те, що вони зробили найбільший внесок у нашу загальну перемо­гу.... Тому вважаю, що з політич­ної точки зору, нам варто просу­ватися в Німеччині якнайдалі на Схід, і що в тому випадку, якщо Берлін виявиться в межах нашої досяжності, ми, без сумніву, по­винні його взяти».

Узяття Берліна дійсно можна було вважати подією світового значення. Ставки в політичній грі вважалися за досить високі. Захоплення сто­лиці III Рейху означало б не тільки завершен­ня війни. Лаври від цієї перемоги встелювали шлях до геополітичної першості, сприяли рішенню на свою користь багатьох післявоєн­них питань у світі, не кажучи вже про увічнення авторитету держави-переможця.

Не дивлячись на завзятість британського прем'єра, Ф.Рузвельт зважив усі обставини і дійшов висновку про необхідність дотримува­тися досягнутої з СРСР домовленості про спільні погоджені дії проти Німеччини.

За планом Ставки Берлінсь­ка наступальна операція повин­на була розгортатися поетапно. Спершу пла­нувалося прорвати глибоко ешелоновану оборону німців, на дру­гому етапі — розчленувати берлінсь­ке угруповання, на третьому — змусити оточених капітулювати, у випадку відмови — знищити. На Берлінському напрямку було зосереджено війська І Білорусь­кого фронту (Г.Жуков), І Українського фронту (І.Конєв), II Біло­руського фронту (К.Рокоссовський), частини Війська Польсько­го, Балтійського флоту, Дні­провської військової флотилії. Усього: 2,5 млн чоловік, 41600 гармат і мінометів, 6250 танків і САУ, 7500 літаків.

У план Берлінської операції Сталін особисто вніс коректи­ву: чітке розмежування між військами І Білоруського, котрий повинний був атакувати столи­цю III Рейха, що називається, «у лоб», і військами I Українсько­го фронту, який наступав півден­ніше, передбачалося лише на просторі поза передмістями німецької столиці. Далі коман­дувачі мали діяти на власний розсуд. Від початку Верховний підтримував дух змагальності між маршалами: Берлін буде брати той, хто першим туди ввірветься.

Через багато років після війни Г.Жуков у «Спогадах» вис­ловиться дуже обережно, що існували й інші варіанти операції, які передбачали більш «гнучкі» кроки, ніж реальні фрон­тові дії радянських військ.
Лігвище Гітлера

Узята Г.Жуковим майже двомісячна пауза для підготовки Берлінської операції дозволи­ла нацистам зосередити на головному напрям­ку велике угруповання, що складалося з гру­пи армій «Вісла» і «Центр» (усього близько 1 млн. чоловік, 10400 гармат і мінометів, 1530 танків і штурмових гармат, понад 3300 літаків). На за­хідних берегах річок Одеру і Нейсе було підготовле­но 3 оборонних рубежі глибиною до 20—40 км.

Берлінський укріпрайон складався з трьох оборонних обведень. Місто було розбите на 9 оборонних секторів, зв'язаних між собою лінія­ми метро і підземними комунікаціями. Усі ве­ликі будинки в Берліні були перетворені в опорні пункти, вулиці перекриті барикадами з кам'яних плит, на площах і перехрестях знахо­дилися уриті в землю танки. На повну потужність працювала ідеологічна машина Й.Геббельса. Стіни будинків, були вкриті пропагандистськи­ми гаслами: «Ми ніколи не здамося», «Кожен німець буде захищати свою столицю», «Зупи­нимо червоні орди в стінах нашого Берліна», «Перемога або смерть». Гучномовці на вули­цях і площах закликали захисників міста бо­ротися до останньої людини.

14 квітня Гітлер звернувся з відозвою до Вермахту: «Солдати Східного фронту! Якщо в найближчі дні і години кожний з вас виконає свій обов'язок перед батьківщиною, ми зупи­нимо і розіб'ємо азіатські орди біля воріт Берлі­на. Ми передбачаємо цей удар і протистави­мо йому фронт небаченої сили... Берлін зали­шиться німецьким...»

На побудову фортифікаційних споруд було мобілізовано 400 тис. чоловік. Гарнізон у Берліні доукомплектовувався військами СС, поліцією, моряками, льотчиками (усього понад 200 тис. чоловік). Їм у допомогу Геббельс мобілізував до 200 батальйонів фольксштурму (ополчення) і десятки загонів гітлерюгенду (юних фашистів), озброєних фаустпатронами.

До початку радянського наступу розглядався варіант вильоту керівництва нацистської Німеч­чини разом з Гітлером у «Альпійську форте­цю» — Бергхоф. Важкодоступні райони на півдні Баварії, п'ять кілець фортифікаційних спо­руд навколо маєтку фюрера, 30-поверховий бу­динок (дванадцять з яких знаходилися під зем­лею) мали стати останньою надією Гітлера. За задумом нацистів, сюди повинно було бути стяг­нуте мільйонне угруповання Вермахту і СС. На­цисти запекло чіплялися за будь-яку мож­ливість у пошуках виходу із ситуації. Ще же­вріла надія, що після падіння Берліну між СРСР і його союзниками почнеться великомасштаб­ний конфлікт. Геббельс шукав для Гітлера різні історичні аналогії. 12 квітня він радісний став перед Гітлером: «Мій Фюрер! Чудо здійснило­ся! Я поздоровляю Вас! Помер президент Руз­вельт!» Міністр пропаганди догідливо віщав Гітлерові, що подібна ситуація, трагічна для Німеччини, вже була у XVIII століття у період Семи­річної війни. Імператор Фрідріх перебував у критичному стані, коли зовсім раптово помер­ла російська імператриця Єлизавета Петрівна, а на престол зійшов Петро III, шанувальник прусського імператора. Як свідчили люди з ото­чення Гітлера, фюрер слухав свого міністра зі сльозами на очах. У ставці панувала атмос­фера радості. Ні для кого не була секретом антирадянська позиція нового президента США Г.Трумена і його пророчі слова, сказані у червні 1941 року: «Якщо ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам варто допомагати Росії, а якщо буде вигравати Росія, то нам варто допо­магати Німеччині, і, таким чином, нехай вони убивають один одного якнайбільше».

З початком Берлінської операції Гітлер відмовився перебиратися в «Альпійську фор­тецю», хоча туди вже переїхала частина вищих офіцерів Ставки, і були перевезені секретні архіви. За даними британської розвідки, в «німецькі Альпи» перекидалися спецпідрозділи для ведення тривалої диверсійної війни. Найближчому оточенню Гітлер урочисто заявляв: «Я цілком покладаюся на волю долі і залиша­юся в столиці. Якщо доля захоче, то в останню мить дасть мені можливість вилетіти в Оберзальцберг».
Зеєловські висоти

Не дивлячись на всі кремлівські інтриги, мар­шал Жуков зумів відстояти своє бачення дій І Білоруського фронту. Маршала дорікали в по­вільності, нерішучості на останньому рубежі війни: от, мовляв, мав усі шанси ще в лютому ввірвати­ся в Берлін на плечах ворога. Але Жуков зумів переконати «Верховного» дати відпочити військам після зимових боїв, підтягти тили, роз­бити ворожі сили на флангах. Майже два місяці пішли на детальну підготовку військ, вивчення ворожої оборони. З ініціативи командування І Білоруського фронту у всіх підрозділах фронту пройшли командні ігри на картах і макеті м. Берліна. Бойові задачі, залежно від ситу­ації, ставилися всім — від командарма до ко­мандира взводу чи батареї. Особлива увага надавалася розвідці: наземній й авіаційній. Си­лами військових розвідників за короткий термін було здійснено близько 2 тисяч різних операцій, включаючи рейди у ворожий тил і розвідку боєм. Більш 2,5 тисяч вильотів здійснили військові фотографи. Розробляється спеціаль­ний план з метою дезінформації супротивника. За однією з «дез» радянські війська готу­валися до оборони, за іншою — до ударів, що охоплять Берлін з Півночі і Півдня. Не дивля­чись на проведені заходи, як покажуть подальші події, розвідці не вдалося цілком визначити вог­неву міць німців. Заважали значні лісові ма­сиви. Та й цілком дезінформувати німецьку розвідку теж не вдалося. Командуючий німець­кими військами генерал Хейнріці особисто робив обльоти радянських позицій і бачив, як прибувають танки й артилерія. Генерал, ознай­омившись з даними розвідки і допитів по­лонених, дійшов висновку, що Жуков готує свій вирішальний удар. Визначити, коли ж він буде, — до останньої хвилини для керівництва гітле­рівської Німеччини виявиться неможливим завданням.

16 квітня о 5.00 війська І Білоруського фронту перейшли в наступ (через годину — війська I Українського фронту). Артилерійська підготовка за своєю вогневою силою не мала подібних. На німецькі позиції обрушилося 1236 тисяч сна­рядів (2450 вагонів боєприпасів). Нацистам дісталося по одному снаряду на кожного, хто тримав оборону. Артобстріл підтримувався безпе­рервними атаками з повітря радянських бом­бардувальників. Коли в повітря здійнялися ти­сячі різнобарвних ракет, за сигналом спалах­нуло 140 прожекторів, розташованих через кожні 200 метрів. Понад 100 млрд. свіч освітили поле бою, засліплюючи і деморалізуючи супротив­ника. Через те, що вогонь з німецьких позицій припинився, Жуков наказав припинити ар­тобстріл і дав команду до атаки бронетехніці і піхоті.

Велична картина початку битви за Берлін, описана вище, одержала широке висвітлен­ня в науковій і художній літературі, у кадрах кінохроніки і художніх стрічках. Висновок напро­шується один: ворог був приголомшений, знічений, психологічно зламаний. Однак є й інші свідчення. По-перше, прожектори висвітили, насамперед, величезні хмари пилу й ос­вітили самих наступаючих, перетворивши їх у зручні мішені для фашистів. Більш півсотні німецьких льотчиків-смертників направили свої бойові машини на радянські війська, що фор­сували Одер.... Використання прожекторів, як відзначалося в радянських військових джере­лах, «належного ефекту не дало і лише част­ково полегшило дії піхоти і танків... з перенесенням променів на фланги й у глибину, бійці іноді втрачали орієнтування, натикалися на нерівності, потрапляли у вирви, утворені снарядами своєї ж артилерії, окопи і траншеї супротивника. Працівники прожекторних установок недостатньо підготували себе і свою матчастину для ство­рення суцільного світла (багато установок да­вали високі промені і засліплювали власні ж війська...)». Що стосується масштабного ар­тилерійського вогню, то німці передбачили дії противника і завчасно відвели свої сили від передньої лінії оборони. Після припинення об­стрілу вони форсовано повернулися до око­пів, уникнувши великих утрат від залпів гармат і мінометів. З цією реальністю Г. Жуков зіштов­хнеться вдень 16 квітня з виходом до Зеєловських висот, коли наступ радянських військ поч­не захлинатися. ...У «Спогадах» маршал зму­шений був визнати: «До 13 години я остаточно зрозумів, що вогнева система оборони супро­тивника тут в основному збереглася й у тому бойовому настрої, у якому ми почали атаку і ведемо наступ, Зеєловських висот не подола­ти».

Зеєловські висоти отримали свою назву від невеличкого німецького містечка Зеєлов. По суті, вони являли собою пагорби висотою 40–50 метрів. Саме тут був створений найбільш значний оборонний рубіж: траншеї, доти і дзо­ти, щільність розташування гармат досягала 200 одиниць на 1 км2. Перед висотами протягнув­ся протитанковий рів завширшки 3,5 м, глиби­ною 3 м. Високі круті схили з глибоко ешелонованою обороною, мінними полями, мінними пастками, схованими вогневими рубежами — усе це робило їх важкодоступними для ра­дянських танків і піхоти. Але командуючий жа­дав від своїх військ просуватися вперед «за будь-яку ціну». Під вогнем німецької артилерії і «фаустників» гинули взводи, роти, батальйони, які безстрашно йшли на ворога. Ситуація ви­магала підтягувати артилерію, направляти са­перів на розмінування. Але для цього потрібен був час, якого в маршала не було. Жуков узяв на себе весь тягар відповідальності. Порушив­ши затверджений Ставкою план, він ввів у бій дві танкові армії. Але закрити піхоту бро­ньовим щитом не вдалося. Танкісти змушені були діяти за відсутності оперативного про­стору на дуже вразливій місцевості, і самі ледве рятувалися від вогню. Кількість підбитих танків пе­ревищувала всі навіть найбільші розра­хунки. Могутні машини, що повинні були підніма­тися на висоти, сповільнюючи хід, перетворю­вались на зручну мішень для німців. У гарячці бою, здійснюючи маневр за величезної щільності наступаючих, танки ча­сто давили власну піхоту. У якийсь момент командування І Білорусь­ким фронтом втратило керування військами, що в окремих випадках призвело до нальотів радянської авіації на власні позиції. О 15.00 Жуков доповів Сталіну про запеклий опір німців. Підігріваючи самолюб­ство Георгія Костянтиновича, Сталін поглузував: «У Конєва обо­рона ворога виявилася слабкою. Він без перешкод форсував річку Нейсе і просувається вперед без особливого опору. Підтримайте удар своїх танкових армій бом­бардувальною авіацією. Увечері зателефонуєте, як у вас складуться справи».

Вечірня розмова Сталіна і Жукова видалася ще більш склад­ною. «Верховний» почав дорікати Командуючому в недоцільному введенні в бій танкових армій. Граючи на самолюбстві Жукова, Сталін натякнув, що вирішальне слово в Берлінській операції мо­жуть сказати і без нього Конєв та Рокоссовський. Жуков пообіцяв прорвати оборону 17 квітня. Після розмови з Кремлем ображений маршал улаштував підлеглим справжній рознос. У наказах по арміях і окремих корпусах звуча­ли образливі нотки на адресу ус­лавлених командирів. Командування частинами було звинувачене в «нерішучості», спробах відсидітися в тилу», у «по­вільності» в діях. Жуков у рішучій формі зажадав від своїх підлеглих «не гаючись, розвинути стрімкій наступ на Берлін, попереджаючи, що до самого Берліна супротив­ник буде чіплятися за кожен бу­динок, кущ, а тому танкам, самоходчикам і піхоті не чекати, доки артилерія переб'є всіх німців і надасть можливість рухатися на чи­стому просторі». І знову лунав наказ йти вперед і проривати во­рожі позиції «за будь-яку ціну», що фактично означало не рахувати­ся з кількістю жертв. Випробувані в боях командири, принижені Жуковим, кинули свої зне­кровлені частини у фрон­тальну атаку на ворога. Жу­ков вважав, що час працює проти нього. Тому в окре­мих епізодах бою танки й піхота йшли на ворога без попередньої «роботи» арти­лерії і саперів. Після війни про цю атаку через мінні поля маршал розповість американському генералу Ейзенхауерові, чим приведе останнього в стан шоку. У своїх мемуарах американсь­кий полководець зазначить: «Мені навіть важко переда­ти, що могло б відбутися з генералом у нашій армії, якби йому спало на думку віддати подібний наказ».

Щоб послабити оборону німців і дезорганізувати во­рожий тил, Жуков наказав закидати до німців ди­версійні групи. Але оборо­на супротивника була на­стільки щільна, що ця опе­рація себе не виправдала.

І все-таки тактику безпе­рервного фронтального тиску німці витримати не змогли. 17 квітня оборону на Зеєловських висотах у ба­гатьох місцях було прорва­но. Шалені контратаки зня­тих з оборони Берліна військ вирішального успіху не мали. 18 квітня Зеєловські висоти було захоп­лено. 19 квітня німці відступили за зовнішнє обведення обо­рони Берліна. І під час боїв, і в майбутньому Жуков не раз буде звертатися до драма­тичних подій 16—17 квітня. Але зробить досить супереч­ливі висновки: «...помилок не було. Однак варто виз­нати, що нами була допуще­на помилка, яка затягла бій при прориві тактичної зони на один два дні. При підготовці операції ми трохи недооцінили складність характеру місцевості в районі Зеєловських ви­сот, де супротивник мав можливість організу­вати сильну оборону. Знаходячись у 10—12 кілометрах від наших вихідних рубежів, глибо­ко урившись у землю, особливо за зворотними схилами висот, супротивник зміг уберегти свої сили і техніку від вогню нашої артилерії і бом­бардувань авіації. Правда, на підготовку Берлі­нської операції ми мали вкрай обмежений час (це не відповідає дійсності — Автор), але і це не може служити виправданням. Провину за недоробку питання, насамперед я повинен узяти на себе». «Недоробка питання», яку виз­нає Жуков, була серйозним прорахунком у підготовці Берлінської операції. Усувати прорахунки доводилося героїчною, але невиправданою жертовністю солдатів і командирів.


Агонія. Останні дні Рейху

До початку битви за Берлін Гітлер залишався в столиці. Фюрер вважав, що його особиста присутність у вирішальному бою буде надихати німецьку армію. У день свого народ­ження 20 квітня 1945 року він планував вилетіти в Оберзальцберг, щоб продовжити опір. Коли наступ радянських військ на Зеєловських висо­тах почав захлинатись, у бун­кері це викликало радість. У спеціальному зверненні Гітлера до військ говорилося, що росіяни зазнали нищівної поразки під Берліном і тепер настає вирішальний поворот у війні. Але, зрештою, армії І Білоруського фронту перет­нули вогненний рубіж і стрімко рушили на Берлін.

20 квітня Гітлерові випов­нилося 56 років. На честь цієї події (на відміну від попе­редніх років, коли Німеччина у дні святкування чергової річниці народження фюрера перетво­рювалася на суцільний плац для помпезних військових парадів) берлінці одержали фунт м'яса, півфунта рису і бобів, фунт цукру, трохи кави і банку консервованих фруктів. У хід пішов весь НЗ берлінського гарнізону. На вулицях ут­ворювалися черги, у яких стояли тисячі горо­дян. «Ювілей» Гітлера нагадував похорон. По­здоровити свого вождя в бункер прибули вищі нацистські сановники. Хто згодом згадував чи описував цей день народження, був одностайний у своїх оцінках: фюрер не був схожий на живу людину. Руки і голова, що тремтіла, май­же паралізовані ноги, худе змарніле обличчя і великі очі. Це був Гітлер, який доживав свої останні дні. Ще зранку фюрер нагороджував 15—16-річних фаустників з «Гітлерюгенду», по­плескуючи крижаною долонею хлопців по що­ках. Це був його останній вихід з бункера.

Поспіхом прийнявши поздоровлення, Гітлер усамітнився з найближчим оточенням (Герінгом, Гіммлером, Борманом, Геббельсом, Ріббентропом і керівниками вермахту). Останні почали умовляти його негайно залишити Берлін. «Йодль, — відповів Гітлер одному з керівників ОКВ, — я буду боротися доти, поки зі мною поруч залишиться хоч один вірний солдат, а потім я накладу на себе руки». Так Гітлер вирішив для себе важливе питання: перебиратися в «Альпійську фортецю» чи залишатися в столиці. Далі він почав віддавати розпорядження. Якщо росіяни й англо-американці розділять Німеччину, то адмірал К.Деніц буде команду­вати Північним фронтом, а фельдмаршал Кессельрінг — Південним. Обговорювалися різні питання міжнародного ха­рактеру, зокрема досягнення домовленості з англо-американцями, а також можливість завдати контрудар радянським військам. У загальній атмос­фері пригніченості і невизна­ченості багато військових і пол­ітиків вищого рангу почали тає­мно залишати бункер. Пацюки побігли з потопаючого кораб­ля... Коли «ювілейний вечір» добігав кінця, присутні зверну­ли увагу на канонаду поруч з імперською канцелярією. В істериці Гітлер наказав авіації приборкати далекобійну артилерію росіян. Од­нак штаб авіації швидко визначив, що вогонь веде не далекобійна, а польова артилерія ра­дянських військ...

20 квітня, в останній день народження, на фюрера чекав черговий сюрприз — у наступ перейшов ще один радянський фронт — II Біло­руський, під командуванням Костянтина Рокоссовського.
Агонія Гітлерівського лігвища

Командуючий І Українським фронтом маршал І.Конєв згадував, що своєю позицією Сталін негласно підштовхував маршалів до «змагання» —хто раніше візьме Берлін. Слід зазначити, що І.Конєв з поставленою задачею впорався раніше за Г.Жукова: до кінця дня 18 квітня його армії прорвали рубіж на Нейсе, форсували Шпреє і забезпечили умови для оточення Берліна з півдня (спроби деяких військових фахівців довести, що оборона ворога на шляху І Українського була більш слабкою, не відповідає дійсності — Автор).

20 квітня 1945 року Жуков і Конєв віддали своїм військам практично однаковий наказ: «Першими увірватися в Берлін!». Надвечір 21 квітня підрозділи І Білоруського фронту, долаючи лютий опір німців, вийшли на північно-східну околицю Берліна. Надвечір 22 квітня Конєв телеграфував Сталіну про вихід його фронту в південну частину столиці й успішне просування до центру міста. 24 квітня передові частини І Білоруського та І Українського фронтів з'єдналися в районі Бранденбурга, повністю оточивши німецькі війська в Берліні. Наступного дня з'єднання І Українського зустрілися з американськими військами генерала О. Брєдлі на Ельбі.

Катастрофічне становище на фронті стало відоме Гітлеру. Істерики фюрера змінювалися важкими депресіями. Почалася агонія. Диктатор III Рейха остаточно втратив відчуття реальності. Спочатку він викликав у бункер командуючого групою армій «Центр» Шернера, що одержав за свою жорстокість прізвисько «м'ясник», і наказав йому деблокувати Берлін за будь-яку ціну. Солдатських життів генерал не шкодував і тому без успіху намагався прорвати Берлінське кільце, атакуючи радянські війська до 27 квітня.

Ще одним «фактором надії» для мешканців бункера фюрера стала «група Штайнера». Фелікс Штайнер, бойовий генерал СС, в очах Гітлера був тією рішучою людиною, яка повинна була звільнити Берлін від більшовиків. «Штайнер, Штайнер, Штайнер», — постійно повторював фюрер, доручивши вірному есесівцю прорвати позиції І Білоруського фронту. Це була одна з останніх ілюзій Гітлера: Штайнер мав усього дві неповні дивізії СС і з великими труднощами стримував радянський наступ. Реальною силою, на яку могли розраховувати нацисти, була 12-та армія генерала Венка, що була розгорнута проти англо-американських військ на Заході і перебувала найближче до Берліна. Венк одержав наказ Гітлера негайно розгорнути фронт проти радянських військ і врятувати столицю. Твердження деяких істориків щодо того, що Венк не поспішав виконувати наказ і чекав закінчення війни, щоб здатися західним союзникам, не відповідає дійсності. Просто генерал не мав сили допомогти Берліну, але він все-таки кинув свої дивізії назустріч І Українському фронту. Щоб не гальмувати темпи наступу, Конєву довелося розгорнути частину армій назустріч Венку. І Український фронт опинився в досить складному становищі: його передові частини вже вийшли до центра Берліна, а інші — відбивали несамовиті атаки 12-ої німецької армії. Прорвати радянські позиції Венку не вдалося. Але у пролом, що утворився в обороні, з радянського кільця почали вириватися раніше блоковані частини 9-ої армії. Оцінивши подальшу безперспективність контрудару, Венк із залишками 9-ої армії і великою кількістю цивільного населення зробив марш-кидок на Захід і 7 травня здався американським військам.

Агонія в бункері наростала. Спочатку Геббельс запропонував Гітлерові використовувати проти радянських військ отруйні гази, потім сам Гітлер розпорядився відкрити шлюзи на Шпреє і затопити тунелі метрополітену, які були переповнені берлінцями, що рятувалися від артобстрілів. Затоплення метро мало на меті перешкодити радянським штурмовим групам просуватися підземними комунікаціями. В істериці фюрер уперше заявив, що війна програна і він готовий піти з життя. 28 квітня комендант Берліна Вейдлінг пропонує Гітлеру прорватися з оточеного міста на з'єднання з 12-ою армією, використовуючи для цього весь наявний резерв: 40 танків і зведені частини добірних есесівців. Розглядається ще один варіант втечі з обложеного Берліна на надпотужному літаку, здатному на політ дальністю до 10 тис км. У цей кульмінаційний момент у результаті радіоперехоплення надійшло приголомшливе для Гітлера повідомлення: при спробі втечі з країни італійськими партизанами захоплено і розстріляно Беніто Муссоліні, його коханку Клару Петаччі і півтора десятка людей з найближчого оточення. Їхні тіла було перевезено до Мілана і повішено вниз головою. Гітлер і його коханка Єва Браун вирішують піти з життя. Вони беруть шлюб, а потім фюрер складає політичний заповіт. Він закінчував тим, з чого почав — євреями. Фюрер заперечував, що Німеччина була ініціатором світової війни. За його словами, війна була розв'язана євреями й у інтересах світового єврейства. Усі жертви війни — на совісті євреїв. Недолюдки-євреї і расово-неповноцінні слов'яни — головні вороги арійської раси.

30 квітня Гітлер і Єва Браун покінчили життя самогубством. За ними в небуття пішов відданий фюрерові міністр пропаганди Й. Геббельс (разом із усім сімейством — дружиною і шістьма дітьми). Згідно з висновком експертів-криміналістів І Білоруського фронту вони були отруєні сильною отрутою і спалені. Через три тижні ціаністий калій прийняв «вірний Генріх» (Гіммлер), який потрапив у полон до англійців.
Останній штурм

У суперечку про те, хто буде брати Берлін, за переконливим наполяганням Жукова втрутився особисто Сталін. І хоча Конєв пропонував спільний удар двох фронтів, Георгій Костянтинович відмовився. «Верховний» підтримав Жукова. Війська І Українського повинні були бути відведені для того, щоб їхнє місце зайняли армії Жукова. Центр Берліна тепер входив у смугу дій І Білоруського. Було вражено самолюбство Конєва, але він змушений був підкоритися наказу.

Вуличні бої йшли на околицях Берліна, коли Жуков, що називається, на ходу почав готуватися до вирішального бою. Фронту було оголошено про те, що оборона Берліна організована дуже слабо, а наші підрозділи просуваються повільно. Маршала підтримали його командарми. Наприклад, генерал Кузнєцов улаштував прочухан танкістам, що повільно просувалися вулицями, постійно наражаючись на кинджальний вогонь фаустників. «Накажіть командирам бригад очолити на головних танках свої бригади і повести їх в атаку на Берлін, інакше ні честі, ні слави для свого корпуса ви не завоюєте. Про панцерфаустів будете потім розповідати дітям», — відзначалося в наказі генерала.

Бойові дії в умовах великого, добре укріпленого міста вимагали від радянського командування на ходу перебудовувати тактику. У військах створювалися спеціальні штурмові підрозділи, що мали досвід вуличних боїв. На картах відпрацьовувалися різні варіанти ведення бою. Була продумана система ведення атаки у «дві зміни» з 7-ої год. до 18-ої та з 18-ої до 7-ої. Тактика Жукова здавалася простою і ефективною: артилерія веде вогонь по заздалегідь «засіченим» цілям, потім цю ж ділянку «обробляють» катюші, а танки і піхота вже проводять зачистку. Вогневій потузі Жукова німці протиставили могутній оборонний вал, маневри з швидким відходом в укриття під час артобстрілів, виходом підземними комунікаціями в тил радянських військ і активними «партизанськими» діями. Особливо дісталося наступаючим військам від фаустників і снайперів. Переодягнувшись у цивільний одяг, за підтримки місцевого населення, вони легко пересувалися містом, завдаючи раптових ударів солдатам та офіцерам підрозділів, що рвалися до Рейхстагу.

Щоб зламати оборону супротивника, Жуков наказав використати авіацію. Літаки 16-ої і 18-ої повітряних армій здійснювали повітряні атаки хвилями, завдаючи «хірургічних ударів» по німецькій обороні і підтримуючи наступ піхоти і танків. Щоб не допустити «просочування» ворога в тил наступаючим, у вуличних боях широко став використовуватися метод «випалювання» — супротивник знищувався вщент на місці. Цю місію уміло виконали вогнеметники, які заблоковували і знищували групи есесівських фанатиків, снайперів і фаустників. Аби ефективніше знищувати оборонців Берліна, солдатам і офіцерам штурмових загонів видавалися пляшки з запалювальною сумішшю, що добре зарекомендували себе в трагічному 1941-ому. Щоб вибити нацистів з верхніх поверхів будинків, уміло застосовувалися зенітки, високу ефективність у вуличних боях показали мінометники. Бійці штурмових загонів захоплювали трофейні німецькі фаустпатрони і використовували новітню протитанкову зброю проти ворога. Вона швидко одержала нову назву — «Іван-патрон».

Зі стисканням кільця навколо центра Берліна наступаючі радянські частини зіткнулися з низкою серйозних проблем: під обстріл артилерії, катюш і літаків почали потрапляти власні підрозділи.



...Психологічно на керівників Берлінської операції «тиснув» день 1 травня — свято міжнародної солідарності трудящих. Сталін чекав доповіді про падіння Берліна до чергової «червоної дати календаря». А німці здаватися не збиралися і продовжували боротьбу. У підвалах, тунелях, станціях метро точилися криваві рукопашні сутички. Але зупинити наступаючих уже було неможливо. Піхота і танки просувалися до центру столиці Рейху, що на штабних картах значився як сектор «Z» чи цитадель, який обороняли найбільш боєздатні частини Вермахту і СС. Битва за Берлін вступила у свою вирішальну стадію. На цьому етапі її хронологія була такою:

24 – 25 квітня 1945 року. Частини 5-ї ударної армії (генерал Н.Берзанін) просувалися до центра столиці — площі Александерплац і імперської канцелярії.

27 квітня 1945 року. Війська 8-ої гвардійської армії (генерал В.Чуйков) вийшли до імперської канцелярії з півдня.

28 квітня 1945 року. Підрозділи 3-ої ударної армії (генерал В. Кузнєцов) прорвали німецьку оборону центрального 9 сектора і завершили оточення урядових будинків північніше частини парку Тиргартен. Угруповання ворога було розчленоване радянськими військами, але боротьба продовжувалася з неослабною силою. Смуги наступу радянських військ сходилися до Рейхстагу. Честь штурмувати Рейхстаг було надано воїнам 3-ої ударної армії І Білоруського фронту.

29 квітня 1945 року. Для оборони Рейхстагу було стягнуто залишки мотопіхотної дивізії СС «Норланд», посилені 300 французькими добровольцями однієї з дивізії Ваффен СС, батальйоном латиських есесівців дивізії Ваффен СС, 600 есесівцями батальйону супроводу рейхсфюрера СС, зведеними частинами моряків, льотчиків, піхотинців, фольксштурма.

29 квітня 1945 року, 15.00. Радянські війська почали перший штурм Рейхстагу. Шалений вогонь з боку фашистів зупинив наступаючих за 300—400 метрів від Рейхстагу.

23.00. Під прикриттям артилерії почався другий штурм Рейхстагу. Штурмуючі частини впритул підійшли до будинку, з якого вівся безперервний кинджальний вогонь.

30 квітня 1945 року. Об 11.00 почався третій штурм Рейхстагу. Наступаючі частини прориваються в будинок. У коридорах і на сходах зав'язуються рукопашні сутички. З двох сторін ведеться шквальний автоматний і кулеметний вогонь, застосовуються гранати і холодна зброя — метр за метром, кімната за кімнатою будинок очищається від фашистів.

13.45. На першому поверсі Рейхстагу група радянських воїнів: лейтенант А. Берест (українець), молодший сержант М.Кантарія (грузин), боєць М. Єгоров (росіянин) установлюють прапор Перемоги за №5 (за рішенням Г. Жукова тільки два останніх будуть визнані гідними звання Героя Радянського Союзу). Чому ж сталася така історична несправедливість? Зі спогадів дослідників Берлінської операції: 30-ого квітня йшли бої за кожний поверх Рейхстагу. Зламати опір фашистів було справою часу. Тому аби уникнути зайвого кровопролиття, комбат капітан Степан Неустроєв вирішив запропонувати німцям скласти зброю. На переговори вирушили вдвох: кремезний політрук Олексій Берест, а за його ад’ютанта – сам Неустроєв (щоб заплутати німців). Гітлерівський полковник повів себе зухвало і запропонував скласти зброю радянським офіцерам. Переговори було зірвано. Почалася перестрілка. Берест знищив двох фашистів, але дістав кілька поранень. Бій розпочався з новою силою… Маршал Жуков не любив політпрацівників, тому прізвища Береста серед нагороджених високими державними нагородами не було. Коли війна закінчилася, герой-українець повернувся на рідну Сумщину. Але несправедливість командування не давала йому спокою. І Берест почав звертатися в усі можливі інстанції. Одного разу його викликали в НКВС. За відсутності будь-якого компромату слідчий назвав його боягузом, який ховався за чужі спини. Берест підняв його разом зі стільцем та викинув у вікно з другого поверху. Через два роки герой-фронтовик повернувся з в’язниці, де відбував покарання за хуліганство. 3 вересня 1970 у віці 49 років Олексій Прокопович Берест загинув під колесами потягу, рятуючи дитину. Протягом десятиліть його ім’я залишалося під забороною. Тільки в кіноепопеї «Освобождение» його образ уперше з’явився на екрані. Роль молодого лейтенанта Береста зіграв актор Едуард Ізотов, зовні дуже схожий на героя, який штурмував Рейхстаг (Непомнящий Н.Н. 100 великих тайн Второй мировой войны. М.2005-с.393-394). Указом Президента України Віктора Ющенка Бересту Олексію Прокоповичу присвоєно звання Героя України (посмертно).

Під час останнього штурму Рейхстагу виявив мужність і героїзм ще один маловідомий герой – уродженець Запорізької області, 19-річний сержант Петро Щербина. Вогнем із автомата він прикрив Єгорова і Кантарію, які кріпили прапор над куполом Рейхстагу, а потім бійці закріпили той прапор, який ніс сам Петро Щербина. Як і старшого лейтенанта Береста, Щербину було представлено до звання Героя Радянського Союзу, але заслуженої нагороди він так і не одержав (Сільські вісті. 30 квітня 2009 р.)

Але повернімося до подій Берлінськоі операціі.

14.25. Група сміливців з 674 стрілецького полку встановлює прапор свого полку над Рейхстагом. Над поваленим рейхстагом установлюють свої прапори й інші частини (усього для штурмуючих частин виділено 9 прапорів).

15.00. Рейхстаг у цілому взято. Окремі групи фашистів продовжують чинити опір.

22.00. Очищення будинку від нацистів завершено. 2 тис. гітлерівців засіли в підвалах Рейхстагу і відмовляються здатися.

1 травня 1945 року. У розташування радянських частин прибув начальник штабу сухопутних військ генерал Кребс, який повідомив про смерть Гітлера і від імені Геббельса і Бормана звернувся до радянського командування з пропозицією про тимчасове перемир'я і підготовку переговорів між урядами СРСР і Німеччини. Це була остання спроба внести розкол в антигітлерівську коаліцію. Радянське керівництво висунуло тільки одну альтернативу: беззастережну капітуляцію. Цю умову німці відкинули. Дії радянських військ зі знищення оточених німецьких частин відновилися.

Уночі 2 травня 1945 року 400 есесівців за підтримки 20 танків прорвалися з району Рейхстагу і намагалися рушити на захід. Однак були оточені і знищені радянськими танками.



6.00. Комендант Берліна генерал Вейдлінг наказав гарнізону столиці припинити опір. Однак «престолонаслідувач» Гітлера адмірал Деніц наказав німцям продовжувати війну. Через деякий час по тому він закликав німецьку армію і народ іти на Захід і здатися англо-американським військам, при цьому продовжуючи чинити завзятий опір радянській армії.

3 травня 1945 року. Залишки гарнізону столиці продовжують опір, але це вже нічого не вирішує.

День 9 травня 1945 року сповістив світу про велику Перемогу над нацистами.


Ціна Берлінської операції

Берлінська операція, що тривала з 16 квітня до 8 травня 1945 року, була однією із найбільших кровопролитних і вирішальних битв Другої світової війни. Втрати радянських військ за два тижні боїв склали 350 тисяч убитими і пораненими, німецьких — близько 150 тисяч. У боях за німецьку столицю бійці і командири виявили мужність і відвагу, героїзм і самопожертву. У той же час мали місце серйозні помилки вищого командування: гонитва за славою, бажання перемогти ворога «за будь-яку ціну», що призвело до великих і недоцільних з точки зору військової тактики людських втрат. Через рік після війни військові та історики заговорили про те, що вочевидь був можливий більш «м'який» варіант штурму столиці III Рейху. Прикладом можуть служити дії наших західних союзників, які завжди намагались уникати зайвих людських втрат.

Уже багато років триває суперечка щодо доцільності людських втрат Радянської армії під час штурму Берліна. Адже можна було оточити це велике місто і в кільці блокади змусити капітулювати берлінський гарнізон; можна було посиленим застосуванням артилерії й авіації змусити ворога здатися. Наприклад, І Білоруський фронт втратив 50% свого складу тільки при штурмі столиці. У тому, що зайвих жертв можна було уникнути, упевнений учасник операції, командуючий 3-ю армією генерал А. Горбатов: «Я дотримуюся думки, що з військової точки зору Берлін не треба було штурмувати… Місто досить було взяти в кільце, і Берлін сам здався б через тиждень-другий… А під час штурму, у переддень перемоги, у вуличних боях ми поклали не менше ста тисяч солдатів».

Чому ж такий сумнівний і кривавий штурм відбувся? Суперництво із союзниками, недовіра до них? Дійсно, бажання бути першопідкорювачами столиці Рейху висловлювали найвищі військові чини союзників. Нехтуючи військову доцільність, радянське командування керувалося винятково політичним розрахунком. Це визнає маршал Г. Жуков: «При взятті Берліна остаточно вирішувалися найважливіші військові політичні питання, від яких багато в чому залежав післявоєнний устрій Німеччини, її місце в політичному житті Європи».

Коли доля Берліна вже була вирішена, на території Чехословаччини продовжувалася боротьба. Майже мільйонне німецьке угрупування намагалося стримувати радянський наступ і з боями проривалося на Захід. І коли залпи війни на інших ділянках радянсько-німецького фронту вже змовкли, перед трьома українськими фронтами ще стояло нелегке завдання – битва за Чехословаччину. 1–2 травня 1945 року в Празі почалися збройні зіткнення жителів міста з німцями. 5 травня повстання набуло загальнонаціонального характеру. Повстанці захопили основні вузлові центри Праги. Чеська столиця вкрилася барикадами, але до Праги почали підходити німецькі танки і планомірно знищувати повсталих. Сили виявилися нерівними. Адже три німецькі армії групи «Центр» (Фрідріх Шернер) і дві армії зі складу групи «Австрія» (Л. Рендулич) мали в своєму розпорядженні більше ніж 900 000 чоловік, 2 200 танків, 10 000 гармат і мінометів, близько 1000 літаків. 6 травня радіостанція Праги звернулась до радянських військ по допомогу. Завдання знищити ворога Ставка доручила І українському фронту (маршал Конєв), ІІ українському фронту (маршал Малиновський), IV українському фронту (генерал армії Єременко). До складу радянського угрупування входили війська польського, чехословацького і румунського походження. Всього до 1 млн чоловік, близько 23 00 гармат і мінометів, близько 1 800 танків, більше 4 000 літаків. 7 травня українські фронти перейшли в рішучий наступ на ворога. Вже 8 травня танкісти генерала Д. Лелюшенка розгромили штаб групи армії «Центр». Фельдмаршал Шернер втратив управління військами і втік у гори. 9 травня танкові підрозділи генерали Д. Лелюшенка і П.Рибалка прорвалися до Праги. Поза оточенням залишилися німецькі війська групи армії «Австрія», яку розгромило ліве крило другого українського фронту. 9 травня по радіо виступив голова ДКО Сталін, який оголосив про перемогу у Великій Вітчизняній війні і розгром фашистської Німеччини. Але ще 10 та 11 травня війська українських фронтів продовжували кривавий двобій з нацистами… 24 травня 1945 року відбувся прийом у Кремлі на честь командуючих військами Червоної армії. Історія зберегла для нас текст виступу Народного Комісара іноземних справ В.Молотова на цій зустрічі. Із стенографічного запису:

В. Молотов: «Я піднімаю келих за маршала Конєва. Ми всі пам’ятаємо, як він громив німців на Україні, ми пам’ятаємо про те, як він зі своїми військами визволяв чеську столицю Прагу, ми пам’ятаємо про те, як його війська разом із військами маршала Жукова брали Берлін… Я піднімаю келих за командуючого ІІ Українським фронтом маршала Малиновського. Маршал Малиновський пройшов з боями по нашому Півдню, завершив визволення багатостраждального Ростова і визволив столицю Угорщини Будапешт… Я піднімаю келих за командуючого ІІІ Українським фронтом маршала Толбухіна. Маршал Толбухін зі своїми військами далі за всіх пройшов Півднем, визволив Болгарію та її столицю Софію. Війська маршала Толбухіна взяли місто Відень і є тепер господарями становища в Австрії… Я піднімаю келих за командуючого IV Українським фронтом, який пройшов Карпати і визволив Закарпатську Україну, генерала армії Єременка (промова Молотова постійно переривається аплодисментами і здравицями на честь прославлених полководців)» (Невежин В.А. Сталин о войне. Застольные речи 1933-1945. М., 2007, С. 254–264)

24 червня 1945 року в Москві відбувся парад Перемоги. Цікаво, що багато військових частин та учасників параду мали на своїх прапорах і погруддях новенькі ордени імені Богдана Хмельницького. Ця бойова нагорода має свою цікаву історію. Коли 1943 року радянські війська почали визволення України, Микита Хрущов звернувся до Сталіна з проханням заснувати бойову медаль «За визволення України». Але Верховний Головнокомандуючий відмовив. «А що скажуть білоруси, прибалти, молдавани… А росіяни що скажуть?» Пропозиція заснувати бойовий орден знову було висловлена через кілька місяців Олександром Довженком, який готувався до роботи над фільмом «Битва за нашу Радянську Україну». «Чому існують ордени О. Невського, П. Нахімова, М. Кутузова, але немає нагороди на честь українського гетьмана Б. Хмельницького?» - запитав він письменника М.Бажана, який в той час працював в українському уряді в Москві. В уряді ініціативу підтримали, та й Сталін тепер не заперечував, адже образ Хмельницького символізував Переяславську Раду. 10 жовтня 1943 року указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено нову нагороду – орден Богдана Хмельницького. На відміну від попередніх нагород полководців, орденом Богдана Хмельницького нагороджувався не тільки вищий військовий склад, а й рядові солдати та партизани, які виявили мужність і героїзм у боротьбі з фашизмом. Другою особливістю нагороди була українська орфографія відзнаки. Вперше в історії радянських нагород напис «Богдан Хмельницький» було зроблено українською мовою. Цікаво, що першим нагородженим був командувач 12-ої армії генерал Данилов, війська якого визволяли Запоріжжя. Символічно, що триста років тому на тих теренах, де генерал Данилов громив фашистів, розпочав похід за визволення України Богдан Хмельницький.

На прапорах 68 бойових частин із 360, які брали участь у Параді Перемоги, майоріли орденські стрічки на честь видатного українського гетьмана.


Епілог

Варто зауважити, що за ялтинськими домовленостями столицю Німеччини мали брати радянські війська. Але заради істини треба визнати, що західні союзники ще довго сумнівалися щодо остаточного вирішення цього питання. Американський генерал Ейзенхауер зізнався британському генералу Монтгомері: «Якщо в мене буде можливість узяти Берлін малою кров'ю, я це зроблю».

Потім американський головком поцікавився в генерала Бредлі, які можуть бути втрати. Останній оцінив їх у 100 тис. чоловік. ... «Занадто велика ціна, щоб платити її за престиж. ... віддамо це право росіянам», — підсумував Ейзенхауер.
Постскриптум

2 вересня в Токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. Першими цей акт підписали представники Японії, потім свої підписи поставили представники союзних держав. Від імені СРСР цей історичний документ підписав уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області генерал-лейтенант К.М. Дерев’янко. (1938 році доброзичливці анонімним листом звинуватили майора Дерев’янка, що він незаконно «проліз» до Червоної армії. Але піднесений над головою майбутнього генерала меч НКВС доля відвела стороною).

Очевидці стверджували, що це мало великий політичний сенс (з урахуванням майбутнього членства Української РСР в Організації Об’єднаних Націй) і було здійснено за наказом Й.В. Сталіна, який зауважив: якщо акт про капітуляцію фашистської Німеччини підписав представник російського народу (який серед народів СРСР посідає перше місце за кількістю матеріальних і людських втрат у Другій світовій війні) Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков, то акт про капітуляцію мілітаристської Японії повинен підписати генерал К.М. Дерев’янко, представник українського народу (який за втратами займає друге місце серед народів СРСР і буде достойно представлений в ООН). Підписання акту про капітуляцію означало кінець війни з Японією і кінець Другої світової війни. Це стало великою подією для народів Радянського Союзу і народів усього світу.

Останню крапку у завершенні Другої світової війни поставив представник України Роман Руденко. Обіймаючи посаду прокурора Української РСР, він виступив головним обвинувачем від СРСР на Нюрнберзькому процесі над нацистськими військовими злочинцями. За роки гітлерівської окупації України було замордовано 8.5 млн мирних громадян. Величними пам’ятними словами Романа Андрійовича пройнялися присутні в залі У полум’ї найбільших в історії людства боїв героїчної Радянської армії і відважних союзників були не тільки розгромлені гітлерівські орди, але й утверджені високі і благородні принципи міжнародного співробітництва, людської моралі, гуманні правила людського співіснування. Звинувачення виконало свій обов’язок перед високим судом, перед світлою пам’яттю невинних жертв, перед совістю народів, перед своєю власною совістю. Нехай відбудеться над фашистськими катами Суд Народів – Суд Справедливий і Суворий!

У кожній великій війні завжди беруть участь дві нерівноправні сили. З однієї сторони — солдати й офіцери, з іншого боку — вище командування. Одні виконують наказ, інші — приймають військові і політичні рішення. Від їхньої взаємодії залежить успіх бойових дій, розмір втрат і результат війни.

У берлінській операції свій жертовний обов'язок солдат-визволитель виконав до кінця.



ЙОМУ ЗЕМНИЙ УКЛІН! ВІЧНА СЛАВА І БЕЗСМЕРТЯ!!!







База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка