Борис Комар диваки вибрані



Сторінка10/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ЗЛИВА


 

Вранці, як Сашко йшов до школи, батько попросив: — Синку, навідайся після уроків на ставки, бо я поїду в район і повернусь, мабуть, аж під вечір. — Добре, тату, — пообіцяв. І дотримав свого слова. Просто зі школи з книжками подався туди. Сашкові вже не раз доводилося самому господарювати на колгоспних ставках. Коли батько відлучається кудись надовго, він завжди його підміняє. Знає, що там робити. Найголовніше — щоб у отворах водоспусків не збиралося сміття, вчасно корм висипати рибі, відгонити птахів шкідливих, а часом і любителів повудити коропців, не дозволяти купати коней. Треба також стежити за рівнем води у ставках і записувати в щоденник. Ось і сьогодні біля нижнього, старого ставка зібрався гурт малюків. Вони кидали в спокійне плесо груддя — “хто далі?”, “чи дід бабу перевезе?”. Над ставком лунали захоплені вигуки й голосний регіт. І саме в цей час з-за греблі виринув Сашко. — Ось я вам перевезу! — гукнув сердито. — Навіщо рибу лякаєте? Хлопчаки, ніби курчата од шуліки, кинулися навтіки. Після полудня над полем почали збиратися великі сині хмари. Залягла на дно риба, над самою землею заснували ластівки. Сонце, ніби передчуваючи, що йому вже недовго лишилося сьогодні зігрівати землю, надолужувало своє, припікало — здавалося, ось-ось затліє на плечах сорочка. Сашко знав: оце завжди так перед грозою. Він відсунув на водоспусках по одній заставці, вніс у дощану комірчину весло, підсаку й клунок з висівками. Тим часом з райцентру повернувся батько. Він устиг ще й додому зайти. — Це тобі мати передала, поїж, сину, — поставив на землю кошичок, — а я піду огляну ставки. Як тільки сонце зникло за хмарами, дмухнув вітрець, запахло дощем. Скляна поверхня ставка враз помутніла, вкрилася дрібними хвильками. Писнув у траві перепел, ударив крилами і полетів до свого гнізда. Хмари величезним громаддям сунули вгорі. Вогненною гадюкою спалахнула блискавка, прогуркотів грім, і на курну дорогу впали перші краплини дощу. Сашко з батьком сховалися в комірчину. Поривчастий вітер розбишакувато налітав раз по раз, розгойдував на ставку хвилі, зривав із них бризки. А за якусь хвилину-дві з неба ринули нестримні потоки. Стало темно, як уночі. — Оце злива… — мовив батько, витираючи спітніле обличчя. — Хоч би до вечора переказилося. А дощ лив і лив, і грім усе гуркотів над самою головою… Сашко незчувся, як і задрімав під монотонне ляпотіння. Коли це щось зашуміло й загуло. Він притьмом схопився, метнувся до виходу. Аж ставок повен-повнісінький, ось-ось перехлюпне через край. Навіть паростки, що гнали по греблі з вербових кілків, і ті виглядають з води. У водоспусках реве; човен, підхоплений течією, крутиться посеред ставка, наче млинок. А вода все прибуває і прибуває. — Греблю прорвало! — вигукнув батько і кинувся під зливу. Спочатку Сашко подумав, що гребля прорвана в цьому ставку. Аж воно в тому, який загатили у яру трохи вище. Гребля там була ще свіжа, насипана торік. Злива, мабуть, підмила земляну стіну, вона й повалилася. І вода з рибою ринула вниз. — Синку, біжи в село по допомогу! — наказав Сашкові стривожений батько, а сам вхопив у комірчині лопату й подався на греблю. Сашко щодуху помчав до села. Не обминав ні калюж, ні багнюки. Скрізь дзюркотіли струмки, згори по дорозі бігла справжня ріка. Злива трохи вщухла, а коли вбіг у село, з неба лише сіявся дрібний дощик. Його турбувало одне: якби швидше скликати людей батькові на допомогу. Адже не буде він забігати до кожного в хату! Так і за годину не зійдуться. На ставку ж за цей час усе може статись… Як минав бригадний двір, подумав: а що, коли взяти коня? І як раніше не здогадався?.. Заскочив у стайню, погукав конюха: — Дядьку Михайле! Дядьку Михайле!.. Не обізвався, мабуть, по корм поїхав. Та й не потрібний він: Сашко тільки тепер помітив, що у стайні не було коней — всі, певно, в роз’їзді або на пасовиську. Один жеребець Ворон бив копитом у загорожі. Раптом поруч, у жолобі, хтось заворушився, замурмотів, заплямкав губами. Потім голосно, на всю конюшню, захропів і захарчав, ніби його душили за горло. Сашко, затамувавши дихання, заглянув — хто це? А-а, відомий сонько, Шморгун Сергій… Лежав голічерева на кінських з’їдах, поклавши під голову сідло, вкрившись ватяною фуфайкою. “От добре, розбуджу, хай поїде жеребцем у правління”, — зрадів Сашко, та відразу й поник. Згадав, що на Воронові ніхто, крім конюха, не їздить. Усі бояться. Побоїться, звісно, і Сергій. “Може, самому спробувати?.. — зненацька виринула зухвала думка. — А чого ж, нехай тільки Сергій виведе Ворона з конюшні й допоможе сісти верхи”. Але ж і цього він, мабуть, не захоче зробити. Ой, не захоче, бо ще й досі сердитий на Сашка та на Миколу. Ні, не треба його будити. Сам спробую… Сашко заскочив у комірчину, схопив уздечку, надів через віконце на Ворона. Жаль, що Сергій сідло забрав, та нічого, обійдеться якось і без сідла. Відчинивши загорожу, став збоку на ящик, покликав жеребця: — Кось, кось, кось… Було дуже страшно. Може, як ніколи в житті. Хотілося навіть зовсім утекти. Але в ту мить перед очима постала картина — батько сновигає по греблі, через яку от-от перехлюпне шалена вода… Коли Ворон виходив із загорожі, Сашко вхопився за гриву і, ніби збираючись пірнути, заплющив очі й стрибнув йому на спину. Жеребець, наче нічого й не трапилось, спокійно простував до виходу. У дверях Сашко, щоб не вдаритися об одвірок, прихилився, дістав рукою повіддя. Надворі Ворон зупинивсь, тріпнув головою, заіржав. Сашко принишк, боячись поворухнутися. Сергій, певно, вчув те іржання, проснувся, вибіг із конюшні. — Куди це ти? — закричав перелякано. — Злізь, дурний! Злізь!.. Сашко навіть не озирнувся, злегка смикнув за повід, щоб спрямувати жеребця за ворота. Воронові це не сподобалось. Брикнув раз, удруге, втретє.

Одначе Сашко не злетів на землю. Як тільки жеребець починав брикати, хилився до гриви — і не падав. Тоді Ворон рвонув вулицею, аж грязюка полетіла з-під копит. Сашко дивився йому прямо межи прищулені вуха й намагався вгадати, коли саме треба припадати до гриви. Він не бачив занімілих хлопців, що стояли обіч дороги, не помітив закам’янілого від подиву Олега Шморгуна… Біля контори Ворона схопили за уздечку, допомогли Сашкові злізти з жеребця. — Ну й ну, — похитав головою бригадир дядько Василь. — Що тобі, хлопче, жити набридло? Як ти зважився? Та це ж звір, а не кінь! Сашко щось хотів сказати й не міг. Від хвилювання лише ротом зіпав, ніби безмовна рибина, витягнута з води. Почувши гомін біля правління, до розчиненого вікна підійшов голова колгоспу, запитав: — Що сталося? — Та ось… — кивнувши на Сашка, почав був пояснювати бригадир, але Сашко сам підбіг до голови. — Я…. я… там… на ставку… Треба рятувати… Швидше… — забелькотів незрозуміло. — Кого рятувати? — спохмурнів голова. — Заспокойся, говори до ладу. Сашко вдихнув повні груди повітря — видихнув, ще раз вдихнув — видихнув і цим трохи вгамував своє хвилювання, розповів, нарешті, що сталося. Голова відразу кинувся на радіовузол, віддав команду в гараж, на бригади, щоб звідти негайно виїжджали рятувати став. А ще звернувся до колгоспників: хто його чує, нехай бере лопату, відро чи корзину і біжить туди. Сашко назад, до ставка, їхав на легковій машині разом із головою колгоспу і бригадиром дядьком Василем. Що там тільки діялося, скільки туди машин наїхало, людей збіглося! Та всі з лопатами, відрами, корзинами, носилками. Спочатку засипали підмивини, обкладали водоспуски мішками з землею, потім зміцнювали греблю лозою і очеретом. Коли вже все, що треба було зробити на греблі, зробили, голова подякував колгоспникам, які рятували став, а Сашкові найбільше. — Якби не він, — сказав, — то лиха, певно, не позбулися б. Ставок би загинув, і риба вся пропала б… Спасибі тобі, хлопче! Ти — просто молодець! — поплескав по плечу. Як голова з бригадиром сіли в машину, Сашко запитав батька, чи не тісно буде рибі в ставку, коли з нього стече зайва вода. Адже зараз побільшало тут коропців: до тих, що вже були, додалися ще й ті, котрих принесла вода з верхнього ставу. — Поки вони малі — не тісно, — відповів батько. — А підростуть, частину виловимо. Залишимо саме стільки, скільки треба. Рятувати ставок прибігли не тільки дорослі — школярі теж, а серед них і Сашкові друзі та однокласники: Микола, Олег, Віктор, Світлана, Оля… Раніше вони не підходили до Сашка, бо, як і він, то землю носили до підмивин, то лозу й очерет укладали вздовж греблі. Тепер підійшли. — Здорово ти на Воронові їхав! — похвалив його Віктор. — Я навіть очам своїм не повірив, — сказав Олег. — Ось бачиш! А ти: “Боягуз, боягуз!..” — дорікнув Микола. Олегові соромно стало, що він колись покривдив Сашка. — Хочеш, давай поміняємось лошатами? — запропонував. — Ти мені свої віддаси, я тобі — свої. Але Сашко, подякувавши Олегові, не захотів мінятися. Він уже звик до своїх лошат. Були вони гарні, а як перевезли їх на острів, на молоду пашу, зробилися ще кращі. Підросли, погладшали, аж вилискують.  

НЕ НАРОБИВСЯ…


 

Тільки посідали вечеряти, аж тут і дядько Дмитро на поріг. — От добре, що ти прийшов! — підвівся з-за столу батько. — Поможеш нам із галушками впоратися. Ану, посувайтеся, хлопці! Сашко із своїм молодшим братом Юрком швидко відсунулись, звільнивши дядькові місце. — Спасибі, я не голодний, — подякував він. — Чого ти? Сідай, сідай! — припрошувала й мати. — Галушок же не їв? Мама сьогодні ж не варила? — Та їм зараз не до того, — сумовито мовив дядько. — Татові й досі не полегшало? — спохмурнів батько. — Ні, — хитнув головою. — Мабуть, зовсім погіршало, бо послали оце мене, щоб скликав рідню прощатися. — Ой лихо! — сплеснула руками мати. — Що це вони собі надумали?.. — Так ви ж приходьте. А я тим часом усіх оповіщу, — сказав дядько і пішов далі по родичах. Після такої сумної звістки вже ні батькові, ні матері, ні Сашкові їсти не хотілося, хоч як смачно пахли галушки. Лиш Юрко та Леся, нічого не розуміючи, накинулися на улюблену страву. Мовби жоренцями, переминали зубками пухкі галушки, голосно сьорбали запашну юшку. Коли менші повечеряли, їх уклали спати, самі ж утрьох пішли до дідуся. Його ще тиждень тому привезли з острова. Навідався туди бригадир дядько Василь, а дідусь лежить у курені і встати не може, так знемічнів… Зайшли в хату. Там уже зібралося трохи родичів. Не привіталися, як звичайно, засмучено схилили голови. Бабуся, скорботно схрестивши на грудях руки, розповідає стиха про дідуся: — …Привезли ото додому, він полежав три дні і наче одужав. Дмитрусь уже і їхати налаштувався, у нього ж служба. А це вчора надумав старий припнути на калачиках козу. Вивів із повітки, так вона, нікчемна, й поцупила його аж у гай. Побігла я виручати, бачу, задихався, тремтить, мовби змерз. Спитала, чи не болить йому що. “Ні, не болить, — каже. — Принеси мені води”, — попросив. Як напився, зразу все минуло. Я забрала козу, повела у двір, а він ще довго сидів на пеньку під своїм дубом. Потім заходився лопати гострити. Проморочився з ними до смерку. Тоді придибуляв у хату, ліг, дивиться в стелю і мовчить. Зварила я локшини з молоком, покликала: “Вставай, Артеме, вечеряти”. Махнув рукою. Не хоче. Мені теж не їсться. Заснула, не вечерявши. Вранці прокинулась — він так само лежить і в стелю дивиться. Може, й не спав усю ніч. Ще раз спитала, що в нього болить. Похитав головою: нічого, мовляв, не болить. Але ж не встає. А такого із ним ще ніколи не було. Завжди, тільки прокинеться — одягається, взувається. Може, покривдила чимось? — думаю. Так наче ж ні… Приготувала сніданок, поставила на стіл, кличу обох. Дмитрусь сів за стіл, а він знову відмовляється. “Ти, мабуть, сердишся на мене?” — питаю. “Нема за що на тебе сердитись, — відказав. — Умирати буду, Дарино…” — “Що ти, Артеме, таке говориш!” — кажу йому. “Бо знаю… — відповіда. — Приготуй, Дарино, мені чисту одіж, відріж полотна для труни, отого, що сама колись наткала… Та не забудьте усіх сповістити, щоб прийшли і приїхали попрощатись…” Ми й послухались. Дмитрусь подався на пошту телеграми розсилати… Рипнули двері, до хати зайшла наймолодша дідусева дочка — тітка Ольга. Поглянула на родичів, не стрималася, з очей сльози. Сашко навмисне покашляв, щоб дідусь не почув плачу, а в самого підкотився до горла давучий клубок. — Спасибі, що прийшли, — сказав дідусь незвично слабким голосом. — Посидьте біля мене… Сашко опустився скраєчку ліжка. Помітив, як дідусь перемінився на обличчі. На щоках ані кровинки, колись червоні й гарні уста поблідли, взялися смагою. І в очах теж зник колишній завзятий блиск. Лише сиві-сиві вуса, як і раніше, стирчали непокірно, войовниче, та ще кошлаті брови так само грізно звисали з високого посіченого зморшками чола. Але вони не надали дідусеві суворого вигляду, навпаки, він видавався лагідним, добрим. Дідусь кволо узяв онука за руку. — Ну, от потурбував вас, — ворухнув він пересохлими вустами. — Хотілося побачитися… востаннє… — Ще бачитимемось… — непевно відповів батько. — Скоро ось вісімдесят ваших одгуляємо… Усі зберемося у вас… — Авжеж, авжеж, збирайтеся… — перепинив він батька. — Не забувайте матері… Незабаром по одному, по двоє поприходили майже всі родичі. Були тут дідові дочки й сини, зяті й невістки, внуки й дорослі правнуки. Не прийшла тільки малеча. Обступили старого, намагалися розважити, розвеселити. Та дідусь наче й не журився, злегка кивав: так… так… Але Сашко знав — то він з чемності, якої не втратив навіть тепер. Затим жінки вийшли у кухню й там собі стиха гомоніли. Чоловіки залишилися біля дідуся і також спроквола зачали у сутінках розмову. Спершу розпитали один одного про сімейні справи. Далі згадали нового агронома, якого недавно прислали в село аж із області, потім балачка перекинулася на сьогоднішній урожай, на погоду. Ніби заради того й прийшли вони сюди, щоб поговорити про це. Дідусь лежав нерухомо, в розмову не вступав, весь час дивився у вікно, за яким виднівся освітлений повним місяцем гайок. Розповідають, що донедавна був такий звичай у них у роду: як минало дитині п’ять років, вели її в берег, щоб саджала свій дубок. Бідний на деревину був їхній степовий край… Тільки не кожен, ой, не кожен доживав, поки виросте його дубочок… А ось дідусевого дуба вже й руками не обхопиш. Він найвищий і наймогутніший. Як місяць сховався за хмару і гайка не стало видно, дідусь повернув од вікна голову, сказав Сашкові: — Клич усіх… Сашко метнувся на кухню, покликав жінок. На якийсь час у хаті запала тиша. Стало чути, як біля Будинку культури грає баян, а в млині вистукує двигун. Старий окинув усіх неквапливим поглядом, мовив: — Дивлюся оце на вас, діти, і не печаль-журба ятрить моє серце, а радість гріє його. Бо нема в нашому роді ні лежнів, ні злодіїв, ні облудників. Жоден не вбивав, не крав і не ошукував. Не грішні ми перед людьми й перед землею. Не багатіли на чужому лихові, ніколи не скупилися допомогти бідакові, хоч і самі були не з багатих. Усе, що в нас є, надбали своїми руками, — і він виставив, як свідків, сухі спрацьовані руки. — Та найдорожчий маєте скарб — добру душу. Живіть отак і далі в злагоді й мирі. Не кривдіть одне одного, помагайте слабшому… Йому важко було говорити. Раз по раз спинявся, щоб передихнути. На чолі виступили росинки поту. — Багато чого мені треба було ще зробити, але тепер уже не зроблю. Не годен став… Ось і тобі, Маріє, не встиг перекрити хату. І тобі, Олено, не полагодив криниці… То вже тебе, Павле, і тебе, Михайле, проситиму зробити за мене. У них чоловіків нема, а діточки дрібні… А ще попрошу вас, хлопці, дуба мого не пиляти. Хай росте собі… Яму копайте біля Івана Крижня могили, там є місце… Лопати для копачів я погострив. Коло засіка стоять… Дідусь глибоко зітхнув, знову помовчав. Певно, збирався з силою, бо, видно, хотів іще щось сказати наостанок. Врешті заговорив-таки: — Прожив я, діти, довге життя. Багато висьорбав борщів на своєму віку. Скуштував і добра, і лиха. Доброго — ложкою сьорбав і то неповною, лихого — ковшами. Дісталося і від царя, і від німця. А що вже роботи переробив… Тільки жалко мені, що я так і не наробився… Довго по тому панувала в хаті тиша, і ніхто не наважувався її порушити. Всі мовби покам’яніли. І дідусь більше не зронив жодного слова, лиш подав рукою знак, щоб підходили до нього прощатися. Попрощавшись, пізно вночі родичі розійшлися по домівках. Вийшов і Сашко з хати сам, без батька, без матері. Не шукаючи протоптаної стежки, побрів городом навпростець через грядки картоплі, моркви та квасолі до гаю. Довго сидів там на пеньку під дідусевим дубом, вслухався, як шелестів він цупким листям на вітрі, і вчувалося йому у тому шелестінні скорботно мудре: “Не наробився… не наробився…” Помер дід Артем тієї ж ночі. Ховало його майже все село. Тепер він спочиває поруч із своїм найближчим другом Іваном Крижнем.  

КЛЮЧІ


 

Якось перед уроком алгебри Микола витяг із сумки невеликий паперовий згорток. — Що це? — одразу помітила Оля Шинкаренко. Микола мовчки м’яв у руках згорток і цим ще більше розпалював Олину цікавість. — Ну скажи, Миколо! — Чого ти прив’язла до мене? Колорадські жуки, от що. Тільки відчепись. Оля страшенно здивувалася: — Колорадські жуки! Де ти взяв? — Там уже їх нема. Були та загули. Вона мала всі підстави дивуватися. Після того як Валентина Михайлівна сказала, що їм треба виготовити свою шкільну колекцію шкідників, Оля вирішила сама те зробити, щоб учителька похвалила її. Тихцем сходила в лабораторію, уважно переглянула колгоспну колекцію, виписала в зошит назви жуків і метеликів, які зустрічаються в їхньому селі, розпитала матір, де їх шукати й коли. Навіть прочитала за її порадою спеціальну книжку. Колорадського жука вона не шукала: знала, його в їхньому селі не знайти. Так сказала мати. І ось тобі — на!.. — Миколко, ну скажи, де ти взяв? — благала Оля. — Еге, “Миколко”, а в газеті он протягла! — Так то ж уся редколегія… Микола засунув згорток у сумку. Цього разу на математиці Віталій Павлович, як завжди, сів на задню парту, спитав у Олега Шморгуна, чи не забув той часом, яке було додому завдання, і почав викликати учнів до дошки. Оля нічого не бачила й не чула, що робилося в класі. Вона сиділа як на голках. їй страшенно не терпілося глянути на злощасного жука.. “Ох і вредний же цей Микола! Що йому — важко сказати, де дістав?..” Та ось учитель викликав до дошки Миколу. — Ану допоможи мені, Петренко, розв’язати задачу. Бери крейду. Пиши… Поїзд відійшов од станції А о тринадцятій годині сорок сім хвилин… “А що коли узяти самій і подивитися, поки він біля дошки?” Оля якийсь час бореться з собою, розуміє, що це негарно — займати чужі речі, але цікавість перемагає. Потихеньку відстібає Миколину сумку, витягає згорток. Потім обережно, щоб не зашелестіти папером, починає розгортати. А папір, як на зло, шелестючий, мов із жерсті. “Цікаво, живі у ньому жуки чи мертві? Мабуть, живі, бо загорнуті стількома аркушами. Ой, хоч би не повтікали!” Оля схиляється все нижче й нижче під парту. Вся напружена, сторожка. Нараз жуки, — ще вона не встигла розгорнути згорточка, — заворушилися, на всі боки розкидаючи шматки паперу. — О-о-й!.. — несамовито закричала Оля, рвучко схопившись з місця й скинувши догори руки. Учні кинулись до неї. Підбіг наляканий Віталій Павлович. Зблідла Оля не могла промовити й слова, тільки тицяла пальцем під парту. Віталій Павлович заглянув туди, пошарудів у купці паперу. Витяг нескладний, але хитромудрий пристрій — залізне кільце, а на ньому натягнуто жмуток гумових ниток і встромлено невеличку цурку. — Що це таке? — Я… я думала… коло… колорадські жуки, — видушила з себе Оля. — Які жуки? Що ти говориш? — здивувався вчитель. — Пет… Петренко сказав… — все ще не могла отямитися дівчина: її худенькі плечі здригались, очі повнилися слізьми. — Гаразд, сідай на місце, потім розберемось… І ти сідай, — кивнув Миколі. На перерві в клас зайшла Валентина Михайлівна, підсіла до Олі і довго з нею говорила. Потім підкликала Миколу, вийшла з ним у коридор. — Це ти сам зробив? — спитала, показавши “жука”. — Я… я не хотів, Валентино Михайлівно. Вона сама полізла в сумку… — оправдувався. — Дотепно зробив! — похвалила, мовби й не чула того, що він казав. — Не кожен отаке придумає. Дивуюсь тільки — навіщо тобі цяцьки? Ти, якби захотів, міг би справжнісінький літаючий планер змайструвати чи, скажімо, модель корабля. — Ми полагодили транзисторний приймач… — От бачиш, а на таке час марнуєш. На, викинь його десь, — простягнула “жука”. — Не носи більше в школу. Досить, що Олю настрахав… — усміхнулась Валентина Михайлівна. Наступного дня Валентина Михайлівна перед останнім уроком зайшла з портфелем у клас і сказала: — Збирайтеся, підемо на екскурсію до колгоспної агрономічної лабораторії. Хотіла повести вас пізніше, в новому навчальному році, але передумала. Ходімо сьогодні. Іти замість уроку кудись — близько чи далеко, надовго чи ненадовго — на таке не треба запрошувати шестикласників. їх в одну мить ніби видмухнуло зі школи. Не шикувалися в колону, а, як овечки за пастухом, посунули за вчителькою в центр села, до лабораторії. Коли все роздивилися і розпитали, послухали розповідь завідуючої лабораторією Олиної матері, як самим зробити колекцію комах, рушили до виходу. Валентина Михайлівна йшла позаду. Олина мати відкликала її: — Хочу з вами порадитись. — Будь ласка, — мовила вчителька. — Ви почекайте мене надворі, — звеліла учням. — Ходімте сюди, — показала Олина мати на порожню сусідню кімнату, в якій досліджували колгоспні грунти. Оля хотіла й собі зайти, але мати не пустила її. — Іди погуляй! Не заважай нам. Крім Миколи і Сашка, з лабораторії вийшли всі учні. Хлопці ще розглядали плакати, на яких були намальовані яблука, груші, сливи різних сортів і розповідалося, коли вони дозрівають та чим відмінні одні від одних. Ще б пак, адже після того, як упіймали на крадіжці Шморгуна, школа зголосилася сама стерегти цього року колгоспний сад. І першими охоронцями, за пропозицією Валентини Михайлівни, призначені були на канікули Микола і Сашко. Тож їм треба все знати про фруктові дерева. Роздивившись як слід плакати, хлопці зібралися вже й собі виходити з лабораторії, коли раптом почули з сусідньої кімнати голосно вимовлене слово “Оля”. Одразу насторожились, прислухались. Крізь прочинені двері все було добре чути. — …І що з нею скоїлося? — скрушно говорила Олина мати. — Дуже рано почала надмірно до себе приглядатися. Одягом вередує, уже шкільна форма, бачите, їй не до шмиги, давай таке, як у дорослих дівчат. На голові і так і сяк волоссям крутить. А вчора Дивлюся — стоїть коло дзеркала, пудриться. І що мені з нею робити?.. Здається мені, що це все від журналів, де про моди всякі пишуть. Ви там скажіть у школі, щоб їй хороші книжки давали. — Гаразд, скажу, — пообіцяла вчителька. — Тільки, думаю, це ще не все. Головне: треба знайти до неї якийсь підхід, або, як говорив нам в інституті один професор, підібрати особливого ключа, щоб вона сама зрозуміла, що добре, а що погано. Микола від здивування витріщив очі. “Ключа!..” “Підібрати особливого ключа!..” Так он про який ключ писала в своєму щоденнику вчителька! Він ледве встиг вискочити надвір, щоб не розреготатися в лабораторії. У цей час на порозі лабораторії появилася з Олиною матір’ю Валентина Михайлівна. Подякувавши завідуючій, вона разом із школярами рушила з двору. — То як, будемо робити колекції? — запитала учнів, коли вийшли на вулицю. — Будемо, — відповіли дружно. — До мене дійшли чутки, що дехто з вас уже почав. — Хто? — здивувалися шестикласники. — Хай сам скаже. Учні переглянулись між собою. Ну хто? — Це вже вам мама наговорила, — обізвалася Оля. — Та я тільки попробувала, а потім кинула. — Даремно кинула, — сказала Валентина Михайлівна. — Це ж дуже цікава справа. І не тільки комах збирати. Ось п’ятикласники з самої весни почали виготовляти гербарії рослин нашого району. І вам треба чимось захопитися. Я, де не бувала, — чи в Закарпатті, чи в Криму, чи на Кавказі, — скрізь шукала й засушувала всякі рослини. Тепер у мене кілька альбомів зібралося. Є такі рослини, що ви їх ніколи не бачили. Та й не тільки рослини, іще дещо є… — Покажете нам? — вирвалося у Віктора Троця. — А чого ж не показати. Хоч і зараз! Підемо? Звісно, погодилися. І не лише тому, що побачать якісь незвичайні рослини та “ще дещо”, а й тому, що хотілося глянути, як учителька живе. їх ще ніколи не запрошували вчителі до себе додому. Коло хати старої Антонючки школярі присмирніли. — Приймайте гостей, — сказала Валентина Михайлівна бабусі, що вийшла їм назустріч. — Заходьте, заходьте, дітки, — запросила стара. — О, вас тут багатенько! — Це, бабусю, весь мій клас. Увійшли у хату, посідали — хто на стільці, хто на лаві, хто на ліжку, а Микола з Сашком просто на порозі вмостилися. Микола вгледів у стовпчику книг і зошитів на столі червоний корінець. Щоденник… Ой, знала б Валентина Михайлівна!.. І як він тоді зважився на таке?.. Вчителька витягла з-під ліжка коричневий чемодан, дістала з нього кілька великих альбомів. — Це в мене карпатський гербарій, — взяла верхній альбом. — Бачите, — почала гортати цупкі аркуші з приліпленими до них засушеними рослинами, — ось падиволос, ось гірська рожа, ось едельвейс… Ви, певно, не чули про таку квітку? — Не чули, — призналися учні. — О-о, це дуже цікава рослина. Про неї в Карпатах багато легенд ходить. Раніше, було, жоден юнак-гуцул не посватається до дівчини, доки не зірве й не подарує їй квітки едельвейса, або як там називають його — шовкова косиця, чи звіздочка. Росте едельвейс на самих вершинах гір, десь на краю кручі, над ущелиною. Щоб зірвати його, треба мати сміливість. Учні з’юрмилися навколо Валентини Михайлівни, пильно розглядали чарівну квітку едельвейса. Потім учителька показала кримський і кавказький гербарії. І там було багато незвичайних рослин, яких досі ніхто з шестикласників не бачив: кримська фіалка, пахучий сизий полин, стебельце бамбука із сочинського ботанічного саду, гілочка самшиту — дерева, міцного, наче залізо, і важкого, мов камінь. Валентина Михайлівна знову відкрила чемодан, взяла звідти картонну коробку. — А це мінерали. Пам’ять про мої мандри в Карпатах. А ще є в мене гуцульські вишивки й дерев’яні вироби. Он на стіні портрет Шевченка в різьбленій рамці. її зробив народний митець з Буковини. — І це якийсь карпатський мінерал? — ткнув пальцем Віктор плескатий камінець у коробці. — Ні, — засміялася вчителька, — то вже тутешній. Подивіться, може, хто впізнає його, — і подала учням. Вони розглядали камінець, дивувалися, чим він цікавий, — таких валяється у їхньому селі скільки завгодно. Лише Микола скоріше догадався, ніж упізнав, що то за “мінерал”. Камінець опік йому руку, і він, потримавши його мить, тицьнув Сашкові. Відчув: обличчя запалало. Щоб не привернути до себе уваги, нахилився зашнурувати черевика, хоч він і був добре зашнурований. Коли “мінерал” пройшов через руки всіх учнів, Валентина Михайлівна поклала його на стіл. Як уже нагостювалися в учительки, стали збиратися додому. Раптом Валентина Михайлівна щось згадала. — Стривайте! — зупинила школярів. Потім підійшла до етажерки, взяла книжку. — Недавно я купила чудову повість Олеся Донченка “Лісничиха”. Можу дати вам почитати, — простягнула Валентина Михайлівна книжку Олі. — Хе, почала вже до неї підбирати ключа, — шепнув Сашко другові, злегка штовхнувши його ліктем. Микола ж, мовби й не до нього, був якийсь розгублений, все чомусь поривався до дверей. Учителька провела їх аж за ворота, попрощалась і повернулася До себе в кімнату. Сховала в чемодан гербарії. Коли це — зирк на стіл: нема плескатого камінця. Де ж він? Може, в шухляду поклала? Висунула шухляду, одну, другу… Дивина! Куди міг подітися?.. Задумано підступила до вікна, подивилась услід школярам. Вони з веселим гомоном ішли понад річкою. Спереду дівчата, за ними хлопці. Враз Микола Петренко відстав од юрби і щось кинув з усієї сили у воду. Не встигло в річці булькнути, як він зірвався з місця і побіг доганяти однокласників. Валентина Михайлівна тихенько засміялась і широко розчинила вікно. В кімнату війнув весняний свіжий вітерець, долинули дитячі голоси.  

ЗМІСТ


Моренець Володимир. Світ у зав’язі ДИВАКИ. Повість  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка