Борис Комар диваки вибрані



Сторінка3/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

МИКОЛИНІ ВИНАХОДИ


 

Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував. Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме. Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його, одразу починає гавкати. Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок. Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року. Якось зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — “мліївчанки”. В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня. — Хто крайній? — За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува? — З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки. — По коню пізнав. А Сергій де? — Ми самі… — Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося? Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти на станцію. А так — не варто й балачку затівати. Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави. — Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору. Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало. Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися. “Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? — подумав. — Саме он формується состав. Ач як паровоз висвистує!..” Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки. Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла води, а решта з вереском намагалася оволодіти колонкою. Сашко виліз з-під воза і так захопився грою, що й сам незчувся, як опинився серед гурту. — З того, з того боку забігай! — кричав він, вимахуючи руками. Коли ж його полоснув холодний струмінь, рішуче кинувся вперед і опинився біля колонки. Відтоді забув про все на світі. На нього йшли в наступ хлопці, а він захищався по-геройськи. Незабаром жоден з наступаючих не залишився сухим. Правда, і Сашко був мокрий-мокрісінький, та це пусте, тепер літо, сонце — швидко висохне. Невідомо, чи довго ще зумів би Сашко утримувати колонку, коли б вусатий їздовий не погукав його до воза. — Ти чого сюди приїхав, фрукти здавати чи водичкою хлюпатися? — напався дядько. — І куди тільки правління дивиться: такому ще без штанів бігати, а вони до серйозної справи приставили!.. Якби це він сказав наодинці, то Сашко, може б, змовчав. Але ж у дворі стільки народу, та ще й станційні хлопці стоять і слухають. — Правління само знає, куди кого приставляти. Ви йому не указ, — відрубав сердито. Дядька це ще більше розпалило. — Бач, які вони тепер розумні. Ти йому — слово, а воно тобі — десять. Колись батько взяв би та лозиною, лозиною, щоб на старших не огризався… Як прискіпався, хоч ти безвісти тікай. Добре, що його черга скоро підійшла, поїхав до вагів. Наступним мав здавати сливи Сашко. Він нервував, поглядав на ворота, чи не йде Микола, — адже сам не зможе зняти з воза ящика. Прибіг Микола уже тоді, як вагар махнув рукою, щоб під’їжджав ближче. — Де ти так довго був? — накинувся на нього Сашко, смикнувши за віжки Буланого. — Хіба я довго? Тільки подивився на поїзди. У-у, коли б ти бачив, як паровоз маневрує! — “Маневрує”, “маневрує”! Більше тобі ніколи не повірю… — А чого це ти мокрий? — лише тепер помітив Микола. Дощу ж не було. — Та-а, під краном оббризкався, — нехотя відповів Сашко. Після сутички з вусатим йому не хотілося розповідати про гру біля колонки. Сливи здали, одержали квитанцію і одразу рушили додому. Микола сидів у передку, правив конем, а Сашко, тільки-но поминули переїзд, зняв мокру сорочку, виставив її на гарячий зустрічний вітерець, щоб просихала. Обидва мовчали, кожен думав про своє. “Чого це він узявся мною командувати? — розмірковував Сашко. — Зроби те, піди туди… Що я, менший за нього? Ну на зріст він вищий і сильніший. Але хіба це по-товариському — хвалитись силою? Ні, так далі не буде! Дзуськи!..” Миколу бентежило інше. Побачив на станції, як формується состав, як паровоз переганяє з місця на місце вагони, і знову зароїлися в нього думки про вдосконалення. Правда, досі вдалих винаходів він ще не придумав, та спробувати ще раз можна. Цієї весни під час цвітіння фруктових дерев передбачалися заморозки. Про це заздалегідь повідомляло радіо, писали газети. Щоб морози не заподіяли шкоди садам, радили окурювати їх димом. Але ж клопоту з цим чимало — розводити по садах вогнища. Ось Микола й знайшов, здавалося, чудовий вихід. Що, коли від димаря провести в сад трубу? Топиться в печі або в плиті, вариться там, хату обігріває, а заодно й сад окурюється. Адже це дуже вигідно і головне — ніякої мороки. Почав був уже й трубу з дощок збивати. Жаль тільки, що мати не дала докінчити. Розламала, розкидала його незвичайну споруду. Ще й полаяла: — Хату мені спалити захотів!.. Був у Миколи ще не менш важливий винахід для садів. Найбільші шкідники вишень, як відомо, шпаки і горобці. Тільки-но дозрівають ягоди, вони цілими зграями налітають на дерева. Отоді й з’являються над садами химерні опудала у драному одязі, у старих, потертих шапках. Та шпаки і горобці швидко звикають до нерухомих сторожів і незабаром до того нахабніють, що сміливо сідають і на самі опудала. Микола зробив опудало нової конструкції. Руки в нього вимахували, голова кивала, бо до них були прив’язані довгі мотузки. Смикне за одну мотузку — піднялась рука, смикне за другу — звелася друга, за третю потягне — закиває голова. Шпаки і горобці, ніби від шуліки, розліталися всюдибіч від нового страхопуда. Та й цього разу мати втрутилася. — Дурне ти собі діло придумав, — сказала. — Як ото вже морочитися з опудалом, то краще самому кишнути на шпаків, вони й полетять. Це так, коли в маленькому саду, тут, може, воно й справді не потрібне. А якщо в колгоспному? Там можна поставити одразу десять, двадцять, п’ятдесят удосконалених опудал і від кожного протягти мотузку на вишку. Тільки закружляють шпаки чи горобці біля якогось опудала, там і смикай. І не треба бігати та кишкати. Сиди собі і пильнуй… Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги. — Куди? — підхопився Сашко. — У ліщину. Горіхів нарвемо. Заїхали в саму гущавину. Коня прив’язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи. Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву. — Сашко, що я приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали. — Що, кажи вже. — Раціоналізацію, от що! — А-а, — махнув зневажливо рукою Сашко. — Ні, ти послухай, — аж сяяв Микола. — Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає. Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. “Так зручніше”, — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках теж часто буксири пхають поперед себе баржі. — Навіщо? — Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх коней у колгоспі так запрягатимуть. Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь стриг вухами та косив очима на хлопців. Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла гармат. — Ет, — чухав Микола потилицю, — упряж не підходить, і голоблі треба переставити.

— Нічого, — підбадьорював його Сашко, — він уже захопився Миколиною раціоналізацією. — Це дрібниці. Давай голоблі прив’яжемо до хомута віжками, без дуги. Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує. — Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш, — звелів Микола. Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався назад. — Батогом, батогом його піджени! Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров’ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув, виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині. — Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола. Сашко відпустив уздечку і впав на землю. Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу. Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася. Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали. — Чого це він утік од вас? — спитав дядько. — А віз де? — Та… заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюкало, він злякався і дременув, — на ходу вигадував Микола. — Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь? Хлопці опустили голови, мовчали. — Ну, добре, поїхали, причепимо вашого воза, я вже дотягну до повороту. А там один стерегтиме його, другий збігає за конем. Так і зробили: прив’язали за голоблі воза до підводи, і вусатий доправив їх до повороту. — Ох і влетить нам! — важко зітхнув Микола, як дядько поїхав од них. — Буланий усю збрую розгубить, — міркував уголос Сашко. — Тепер, мабуть, і з їздових знімуть. — Сама дуга останеться. Добре, хоч її зняли… — Біжи, Сашко, на конюшню. Буланий досі там. Приведеш назад. Конюхові розкажеш так, як ми вусатому казали. Тільки Сергієві на очі не показуйся. Може, й минеться… — А чого це мені бігти? Ти придумав таке, ти й біжи, — уперся Сашко. — Знайшов меншого? Дзуськи! Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні. Що ж робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось… Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скористатися попутною підводою, щоб добратися додому. Сиділи на горбочку й не розмовляли. Ждали довго, і все надаремно. Жодної підводи не проїхало на Лепехівку. Пополудні на заході заклубочились густі чорні хмари. — Отак цілий день тут простовбичимо, — сказав Сашко. — Та ще як уперіщить дощ, і сховатися нема куди. — То що, може, покотимо віз? — запитав Микола. — А подужаєм?.. Микола взявся за голоблі, Сашко уперся в задню ручицю, і покотили. Віз, дарма що на гумових колесах, виявився не такий уже й легкий, як його колись вихваляв Сергій. Може, для Буланого він і справді здавався пушинкою, але хлопці швидко нагріли собі чуби біля нього. Незабаром небо наполовину затягла чорна хмара. Посутеніло, запала глибока тиша, як завжди перед грозою. Навіть невгамовні польові цвіркуни і ті вмовкли, певно, поховалися по своїх земляних комірках. Хіба десь із гречки або проса напівсонно покличе якийсь добряга перепел: “Спать підем! Спать підем!” —та й засне собі наодинці. Запахло перегрітою ріллею, терпким полином, прив’ялими грициками. Тиша була недовга. Несподівано налетів дужий поривчастий вітер, зняв куряву, зірвав з хлопців картузи. Микола з Сашком похапали їх на обочині, знову метнулися до воза. Як несамовиті котили його путівцем до села. Не зважали на ручаї поту, на втому в ногах і руках. Та не втекли від грози. Тра-та-ра-бах! — вдарив над самою головою грім і ніби прорвав невидиму небесну запону: на землю хлинула злива. Довкола — ані якоїсь будівлі, ані деревця, сховатися від негоди нікуди. Надійним укриттям могла прислужитися хіба що скирта соломи біля дороги, в якій любив вилежуватися Сергій. Он вона, ледь-ледь бовваніє крізь дощову стіну. І Микола з Сашком покотили воза далі. Надворі швидко темніло. Раз у раз спалахували вогненні блискавки. Безперестанку гуркотів грім. Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням. А дощ усе періщив і періщив. По дорозі плинув каламутний потік, липке багно чіплялося до коліс, босі ноги ковзалися — стало ще важче тягти воза. Доки добралися до скирти, наступила ніч. Хлопці вкрай знесилилися й змерзли. Перший заквапився до скирти Сашко. Наперед тішився, як залізе в Сергієву “печеру”, зігріється в сухій соломі. Та лиш наблизився до неї, відразу й позадкував. — Чого ти? — підійшов до друга Микола. — Там хтось є… — прошепотів злякано. — Ну то й що? Хай буде. Тепер однаково всі знатимуть. — Я не про те. Там щось велике і очима світить. — Тобі здалось. — Еге, “здалось”! Сам піди подивись. Микола рушив до скирти. “Мабуть, привиділось-таки…” — заспокоював себе, бо Сашків страх трохи йому передався. Пошкодував, що поруч немає Кудлая. З ним завжди певніше. Ступив кілька кроків і закляк на місці. Під скиртою стояла дивовижна потвора — висока, довга і очима світила. Спиною пішов мороз. Рвучко крутнувся, кинувся утікати. За ним чимдуж помчав і Сашко. І-і-гі-гі-гі! — понеслось їм навздогін. Як одбігли далеченько, зупинилися перевести дух. Прислухалися крізь шум дощу, чи не гониться слідом оте страховисько. Ні, не чути. І-і-гі-гі-гі! — знову пролунало в темряві, тепер уже далеке і знайоме. — Буланий!.. — майже водночас радісно скрикнули Микола і Сашко. Ну й розтелепи, ну й сліпаки — не впізнали свого коня! То ж він кличе їх. Яскрава блискавка на мить освітила поле. Так і є: під скиртою стояв Буланий. — Змок, бідний, змерз, — радісно плескаючи по шиї коня, примовляв Сашко, мовби сам він і не змок, і не змерз. Микола обмацував на Буланому збрую. — Вуздечка є, хомут є, черезсіделок є… Нічого не загубив. Молодець, ждав нас… Забувши про те, що збиралися ховатися у скирту від негоди, повели коня до воза і запрягли. Буланий добре знав дорогу до села. Дарма, що пітьма облягла все довкола — сам повертав, де треба, сам обходив вибої. Не минув він і конюшні. Лише в’їхали у двір, із стайні вийшли бригадир і конюх. — Де це ви так забарилися? — спитав дядько Василь. — Ми тут хвилюємося, хотіли вже вас розшукувати. — Дощ пережидали у скирті, — знітився Микола. — Та хіба його переждеш, — додав поважно. — Дощ надовго, — погодився бригадир. — А ще холодний, як восени. Скоренько розпрягайте коня і біжіть додому грітися. Змерзли, мабуть, так, що й “тпру” не вимовите? Хлопці лише вицокували зубами. Конюх допоміг їм випрягти Буланого. Одвели на стайню, прив’язали до жолоба, насипали з засіка повну шаньку вівса — заслужив, не підвів! Задоволені, що все обійшлося гаразд і про їхню пригоду ніхто не взнає, подалися додому. Біля свого двору Сашко зупинився. — Слухай, Миколо, я таки по новому методу весь час пхав воза, а ти, як Буланий, тягнув… Хотів засміятися і не зміг — від холоду звело щелепи. Микола злегка стусонув друга під бік кулаком: — Завтра побалакаємо, — і потюпав далі в темінь. Але сталося так, що вони побачилися не скоро. Обидва добряче простудились і пролежали кожен по тижню. Бригадир дядько Василь дуже шкодував, що так сталося, бо таких беручких і старанних їздових, як вони, казав, йому важко знайти. А шукати треба було, бо фрукти зріють і баритися із здачею їх на приймальний пункт не можна. Коли Микола з Сашком повидужували, серпень уже кінчався. Пора було готуватися до школи.  

НОВЕНЬКА


 

— Мико-оло, вставай, — будила вранці мати. Він лупнув очима, поглянув на вікно. Сонце тільки позолотило вершечок тополі. — Ще ж рано. — Нічого, синку, вставай. Я їду на город, не розбуджу, то й школу проспиш. — Не просплю. — Бач який. До півночі з Сашком телевізора дивишся і книжок, мабуть, не зібрав… — У сумці он, — сонно буркнув Микола і знову заплющив очі. Але мати була невблаганна. Увімкнула радіо і стягла з сина ковдру. Микола мляво, мов старезний дідуган, подибав у сіни вмиватися. Ноги плуталися, як у бадилинні. Незабаром повернувся у хату вже побадьорілий. — Новеньке одягай, — показала мати на стілець, де висіли на спинці старанно випрасуваний новий учнівський костюм, голуба сорочка і піонерський галстук. Доки одягався і взувався, мати засмажила на газовій плиті яєчню. Микола поглянув на сковорідку, і йому відразу захотілося їсти: серед білого озерця лежали зарум’янені шматочки сала і, наче очі здоровенної риби, блимали два тремтливі жовтки. — Не бешкетуй там, слухайся вчителів, не маленький уже… — наставляла мати. Щоб укоротити оті напучування, Микола швиденько ум’яв яєчню, випив склянку молока і перекинув через плече туго набиту книжками та зошитами польову військову сумку, яку батько з армії колись привіз. — До Сашка зайду, — кинув з порога: боявся, що мати заверне, бо ще було ранувато йти до школи. Як одчинив хатні двері, з діжки вискочив Кудлай і вчепився зубами в сумку. “Невже розуміє, куди йду? — дивувався Микола. — Авжеж, знає, хитрун, що тепер менше з ним гулятиму… А що, коли навчити його носити сумку? Здорово буде! І як раніше не додумався?..” Зняв із плеча сумку, тицьнув Кудлаєві. Той ухопив її за ремінець і поволік по землі до своєї діжки. Еге-е, так не годиться! Відібрав у собаки сумку й спритно перемахнув через невисоку дротяну сітку-огорожу в сусідній, Сашків, двір. Слідом за ним перестрибнув огорожу і Кудлай. Сашко саме витягав з печі обвуглену половину гарбуза. Батько, зігнувшись на стільчику, взував заляпаний грязюкою плескатий черевик. По тому, як він сопів носом, Микола одразу визначив: дядькові Павлові й сьогодні похмілля. Горе з цим Сашковим батьком. Пити почав, коли ще працював районним рибоводом. Так потроху й звик до чарки. За це дядька Павла торік зняли з посади районного рибовода й перевели рибоводом до їхнього, лепехівського, колгоспу. Однак пити він не кинув. Сашкова мати, тітка Оксана, і сварилась, і вмовляла його — не слухав. Цієї ж весни взяла двох менших дітей, перейшла жити до своїх родичів у сусіднє село. Запрошувала з собою і Сашка, але той не погодився — одне те, що не хотів міняти школу, а друге, і найголовніше — не хотів залишати батька самого. Прав йому білизну, готував їсти. Бідно жили Сашко з батьком. Траплялося, що в них і хліба в хаті не було. Коли б не садок та не город, що його мати упорала весною, а Сашко доглядав ціле літо, то хтозна, як би воно й велося… Дядько Павло врешті взув черевики, крекчучи, підвівся з стільця, підступив до вішалки, де висіли його засмальцьовані піджак і кепка, від яких завжди пахло рибою і ставковою водою. — Тату, а їсти? — спитав Сашко. — Не буду, — хитнув головою. Одягнув піджак, надів кепку. Трохи постояв, подумав, зачерпнув із відра кухлем води, випив одним духом. Тоді мовчки посунув із хати. — Я думав — ти ще спиш, — перегодя озвався Сашко до Миколи. — Давно вже встав. Сашко поглянув на новий Миколин одяг, і тінь смутку впала на його обличчя. Сам він був у старому. Штани прим’яті, на колінах попротирались, і сорочка на ліктях аж світилася наскрізь. — Мені мама теж купить нове, — мовив по хвилі. — А тато обіцяв, як поїде в місто, картуз купити. Уже й голову зміряв. Микола подумав, що Сашко все це вигадав. Чув, як сусідка говорила, що тітці Оксані тяжко самій з дітьми. А дядько Павло якщо й одержить зарплату, то зразу ж і проп’є. Але промовчав. — Бери, ламай, соло-одкий, — підсунув Сашко до друга, як полумисок, половинку печеного гарбуза. — Це той, що на яблуню дерся. — Не хочу, вже поснідав. їж скоренько, щоб першими прийти. Та коли Сашко почав їсти, Миколі також закортіло покуштувати. Відламав шматок. Гарбуз і справді був смачний. — Поклади й мої, — як вони покінчили з гарбузом, простяг Миколі Сашко дві книжки, щоденник і кілька чистих зошитів. Микола запхнув усе те до своєї сумки, від чого вона ще більше розбухла. Сьогодні вранці сільські собаки можуть спокійнісінько бігати попід дворищами, коти дрімати на осонні, гуси пастися обабіч дороги на спориші, кури кублитися на попелищах і горобці цвірінькати, скільки їм заманеться, на деревах і огорожах. У них не жбурлятимуть хлопці грудками й паліччям, не полохатимуть — вони поспішають до школи. Поспішають, бо треба першими прийти, першими вскочити в клас і захопити кращі місця. Найбільше Миколі і Сашкові (та й не тільки їм) подобалися місця на задній парті біля вікна. Хлопці захоплювали їх і минулого, і позаминулого року, але сидіти довго на них не доводилося, класний керівник пересаджував обох наперед, ближче до вчителя. Але надії вони не втрачали: може, таки пощастить цього навчального року. Чому? А тому, що в цьому році в них поміняється класний керівник. Ірина Тимофіївна після закінчення п’ятого класу сказала, що наступного року назавжди кине вчителювання, бо не хоче губити свого здоров’я з такими вариводами. Дорогою Микола й Сашко лише ненадовго зупинилися, коли зустріли Сергія. Він ще здалека, побачивши їх, загукав на всю вулицю: — А-а, студенти йдуть! — і зареготав, наче не сповна розуму. — Ох і причепа ж! — невдоволено пробурмотів Сашко. — Це знову табличку питатиме. — Минаєте, задаєтесь… Куди там! — не вгавав Сергій. — Хе, і Кудлай з вами! В який це він клас ходитиме? Підійшов, простягнув руку, щоб поздоровкатись, мов рівня їм. Хлопці своїх рук не дали, знали — тиснутиме боляче, пробуватиме на силу! — Що, боїтесь! Хах-хах-хах! Ну, а табличку вже вивчили? Скільки буде сім разів по вісім? Не знаєте? Завертайте голоблі додому, підучіть. Там таких нових учителів прислали, що дадуть вам тепер джосу. Наш Олег не дурний, назубочок визубрив. Самому Сергієві дуже важко давалося навчання. Одне те, що був якийсь недотепкуватий, “з присвистом”, як казали про нього в селі, а друге — брехливий і ледачий! Що вже з ним не робили вчителі й батьки: і вмовляли, і сварили, і на другий рік у одному класі залишали — не помагало. Надто далася йому взнаки таблиця множення. Ніяк не міг її завчити. Аж у п’ятому, нарешті, здолав. Зате ж і знав: уночі збуди й спитай — розкаже від початку й до кінця або з кінця й до початку і ні разу не зіб’ється. Ледве скінчивши вісім класів, кинув школу, і хоча тепер уже ніхто й не питав його ту кляту таблицю і хоч минуло після того шість років, зате він її не забув до цього часу. Тільки-но зайде мова про навчання або зустріне когось із школярів, одразу починає перевіряти. — До діда Артема на квартиру теж одна молода вчителька стала, — вів далі Сергій. — Городська, видно, бо гостра на язик… Приніс я вчора баті курива в сад — і вона там. До діда Артема прийшла. Хотів з нею побалакати, ні, зразу попрощалася і додому. У-у, видно, з тих, що не клади пальця в рот! Одкусить. Хах-хах-хах!.. — знову зареготав Сергій. — Ну, топайте, топайте, — махнув рукою, бачив, що хлопцям уже набридли його теревені. — Наш Олег подався вже. У шкільному дворі не було ще живої душі. Микола з Сашком зійшли на ганок, — посмикали вхідні двері — замкнені. — Гайда до турніка, — запропонував Сашко. Микола майже діставав із землі перекладину, але не вмів робити жодної вправи, висів, як лантух, метляючи довгими ногами. Зате Сашко, хоч низенький і наче неповороткий, викручував хіба ж таке “сонце”, випинався “жабкою”. Тільки вилазив на турнік по цеглинах, які накладала під стовпами малеча. Миколі заздрісно стало, і він сказав: — Годі вже. Подивись, які в тебе руки. Сашко, сидячи на перекладині, зиркнув на долоні. Вони були в іржі, давно вже ніхто не торкався турніка. Зібрався був стрибнути на землю і раптом ніби задубів. — Що з тобою? — насторожився Микола. — У нашому класі вже хтось є… — Двері ж замкнені. Тобі здалося… — Кажу, хтось сидить. На задній парті. Обидва кинулись до вікна і видерлися по підмурку. Так і є, на задній парті, на тій самій, яку хлопці збиралися захопити, вмостився Олег Шморгун. Такий же здоровило, як і його батько та брат Сергій. Тільки обличчя у ластовинні, наче оббризкане іржею, навіть вуха і ті руді. Щоки повні, мовби за кожною лежало по яблуку. — Хто тебе впустив? — припав до шибки Микола. Олег злодійкувато закрутив головою і щось промимрив у відповідь. — Та що ти там мекаєш, підійди! — гукнув Сашко. Олег підсунувся по лаві ближче до вікна, переставив на підвіконні вазон. — А не проженете з цього місця? — Перший зайняв, то й сиди собі, — скривився Микола. — Не обдурите? — не вірив Олег. — Сказано ж… Тоді Олег, подумавши трохи, показав угору на кватирку. Хлопці не схотіли лізти через кватирку: високо та й зайве тепер, коли є кому відчинити вікно. За хвилину вони вже були в класі. Вікно за собою знову зачинили. Оглянувши чисту, вибілену кімнату, свіжопофарбовані парти, дошку, Микола підступив до Олега. — Ану киш! — красномовно махнув рукою. Олег широко розкрив очі: — Ти ж обіцяв… — Киш-киш! — не дав договорити Микола. — Бач який проворний! Тут ми з Сашком сидітимемо, а ти ось там сідай, недалечко. Олег спершу ухопився руками за парту і вперся коліньми, але потім збагнув, що йому не під силу боронитися від двох, все одно витягнуть. Надув губи, взяв свої книжки й пересів на іншу парту, другу від кінця. Біля школи почали збиратися учні і незабаром виповнили все подвір’я. Першого вересня звичайно приходили всі школярі. Ніхто не хворів, менші братики і сестрички якось обходились без їхнього догляду. І для корів, кіз, гусей, качок теж знаходилися пастухи. Приходили зарані, ніхто не запізнювався. Правда, торік у Лепехівці був такий випадок. Вранці, коли учні юрбами і поодинці поспішали до школи, над селом раптом з’явився вертоліт. Таке траплялося і раніше. Але цей вертоліт села не минув, як усі інші, а почав знижуватися над вигоном, де саме йшла на пастівник колгоспна череда. Що тоді робилося! Скільки людей збіглось! Чередники забули про худобу, і та розбрелася вигоном, шофери спинили машини й собі туди. Звичайно, і школярі сипонули на вигін. З вертольота виліз… син діда Артема, а Сашків дядько, Дмитро Антонюк. Він закінчив у місті авіаційне училище і оце залетів у гості додому. Сьогодні такого дива не трапилося. Хлопці, причаївшись за вазонами, спостерігали, що робиться надворі, їх, звичайно, теж вабило туди, та дарма, місця можна прогавити… Але від Шинкаренко Олі, отієї пронози, не вбереглися, вона вгледіла-таки хлопців. Видерлася на підмурок, зазирнула у вікно. — А я скажу, а я скажу… — покрутила, мов синиця, своєю вертлявою голівкою біля шибки. — Нехай виженуть вас… — її чорні малюсінькі очі бігали, як мишенята. — Я тобі скажу! — посварився Микола. — Іди од вікна! — Пхе, злякалася, — зморщила Оля гостренького носа, проте скочила з підмурка. Після цього хлопці попригиналися до парт, щоб їх ніхто більше не побачив. Невдовзі надворі ущух галас. Микола обережно виглянув з вікна. — Уже стають у ряди… О, директор прийшов, учителі… — А це хто з ними? — висунув і Сашко голову з-за вазона. — Оно спиною до нас повернулася. — Якась новенька. Мабуть, та, що Сергій казав. — А Ірина Тимофіївна є? — запитав Олег, сам не наважуючись подивитися з вікна. — Ні, не видно. — Значить, правду казала. Не буде вчителювати. Коли учні вишикувались перед ганком, до них промовляв директор Петро Петрович, що саме — Миколі, Сашкові й Олегові в класі за зачиненими вікнами не було чути. Потім восьмикласники урочисто дарували квіти першокласникам, брали дітлахів по одному за руки і заводили в школу. Нарешті на ганок посунули всі школярі. Як тільки зайшли до класу, почалося: хлопці хотіли сідати тільки на задні парти, і, коли через якийсь час вгамувалися, виявилось, що на передніх партах сиділи самі дівчата, зразу за ними ті хлопці, що слабші силою, а в кінці забіяки, лінюхи і соньки, які найзавзятіше змагалися за місця. Сашко не належав ні до сильних, ні до забіяк, ні до соньків, але в нього був вірний захисник — Микола, тому ніхто й не наважився зігнати. Не чіпали й Олега — хоч і боязкуватий, зате дужий, та ще й Микола міг за нього заступитися, бо вони, дарма що іноді сваряться між собою, а все одно дружать. Обсмикавши на собі новенького піджака, Микола встав, пройшовся класом. Коло передньої парти, що біля учительського стола, зупинився. На цій парті, як і торік, сиділи нерозлучні подруги Оля Шинкаренко і Світлана Коломієць. Оля любила зазирати у класний журнал і перед початком уроку чатувати біля дверей — виглядати вчителя. Світлана ж трохи короткозора, але соромилась носити окуляри і завжди сідала на першу парту. Сьогодні вони прийшли до школи в однакових квітчастих хустках, які привезли з Криму, де разом відпочивали в піонерському таборі. Дівчата стиха розмовляли між собою. Микола прислухався. — А ота молоденька який клас учитиме? — спитала Світлана Коломієць. — То ботанічка. Буде замість Ірини Тимофіївни. — Га-арна… Зачіска, як у артистки. — Знаєш, як її звати? Валентина Михайлівна. Я вже з нею познайомилась. Дівчата озирнулися — чи не чує їх хто-небудь. Побачили Миколу, перейшли на шепіт. — Годі вам, сороки! — підступив до дівчат і зірвав у Олі з голови хустку. — Віддай, Петренко, віддай! — погналася вона за ним. Микола підбіг до своєї парти, став на лаву, запнувся хусткою. — Стре-ке-ке, стре-ке-ке, — передражнив Олю, та так схоже, що весь клас вибухнув сміхом. Пролунав дзвінок. Оля подалася до дверей. Микола швиденько сів за парту. Але хустку не знімав, лиш розправив на грудях кінці, щоб вони закривали сорочку й вилоги на піджаку. — Іде! Новенька! — повідомила Оля і кинулась на своє місце. Одразу набрала такого вигляду, нібито й не вона щойно зазирала в щілину. За хвилину відчинилися двері, і, на Миколине та Сашкове здивування, до класу зайшла — хто б ви думали? — ота незнайомка, з якою вони влітку стрілися біля колгоспного саду. Спершу хлопці подумали, що це якесь непорозуміння. Не може такого бути, щоб оця молоденька дівчина була вчителькою. Але ж усі встали (Микола з Сашком теж підвелися), а вона підійшла до стола, оглянула клас і стиха привіталася: — Добрий день! — До-обри-ий де-ень! — хором відповіли учні. — Сідайте. Миколі й Сашкові хоч під парту ховайся!.. Вони згадали і як яблука крали, і як розповіли їй, що кота в клас приносили та учительський стіл часником натирали. А Микола на додачу ще й сигарети при ній курив. Вчителька почекала, доки учні всілися й перестали грюкати партами, доки стих шепіт, тоді глянула на Миколу, на Світлану, сказала: — Одразу хочу з вами домовитися, дівчата. У класі треба знімати хустки, нехай вони будуть і найгарніші. Бачите, хлопці ж сидять без картузів. І ви познімайте. Світлана зняла. — А ти чому не знімаєш? — спитала Миколу; вона не впізнала його, прийняла за дівчину. — У неї вуха і зуби болять, — кинув дотепа Олег. Учні не втрималися, зареготали. — Нічого, зараз тепло. Микола не поспішаючи стягнув із голови хустку, зібгав її і кинув Олі на першу парту. Вчителька лише неголосно кашлянула. — Давайте спершу познайомимось, — сказала. — Мене звати Валентиною Михайлівною. Викладатиму я у вас ботаніку, а також буду вашим класним керівником. З деким із вас я вже трохи знайома, — вона поглянула на парту, де сиділи, опустивши очі, Микола і Сашко. Учні теж повернули туди голови. — Сьогодні перший урок у нас буде організаційний. Виберемо старосту класу, санкомісію, сядемо зручніше. Дівчата, бачу, позаймали кращі місця, а хлопців вигнали на задні парти. Це несправедливо! — говорила так, мовби й справді вірила в те, що дівчата скривдили хлопців. Вона розкрила класний журнал. — Антонюк Олександр. — Я, — підвівся Сашко. Його майже не було видно на задній парті. — Тобі, Антонюк, доведеться пересісти ближче. Не бачитимеш, що на дошці писатимуть. — Нічого, я під себе книжки підкладатиму. Учні знову засміялися. Посміхнулась і вчителька. — Хіба ти не знаєш, Антонюк, для чого книжки? — Ох і метка!.. — прошепотів Микола Сашкові, коли той сів. — Там, біля саду, сама не призналася, хто така, нас тільки випитувала. Ну й влипли ми!.. Ще почне перед класом вичитувати, розкаже вчителям, директорові… Він так розхвилювався, що навіть не почув, коли вчителька назвала його прізвище. Схаменувся, коли Сашко стусонув його кулаком під бік. Схопився розгублений, зніяковілий. — І тобі, Петренко, мабуть, треба сісти ближче, бо ти звідти нічого не чутимеш. Закінчилося тим, що Миколу посадили поряд з Олею Шинкаренко, Сашкові вчителька звеліла сісти із Світланою Коломієць: на першій парті обом буде добре видно і вчителя, і дошку. Потім Валентина Михайлівна попросила учнів розповісти, як хто відпочивав улітку, чи допомагав хто у роботі батькам. — Нехай Петренко і Антонюк розкажуть. Вони працювали в колгоспі їздовими. Бригадир хвалив їх, — сказав Олег Шморгун. Але Миколі й Сашкові було не до розповідей. Обидва сиділи насуплені й зажурені. Коли подзвонили на перерву, Микола все так само сидів за партою, мовби приріс до неї. — Ти хоч Кудлаю покажись. Бігає, шукає тебе… — мовив Сашко, зайшовши з двору. — Не до Кудлая, — відповів сердито. — Он як потягне до директора — дістанеться на горішки… Ти теж не дуже скачи. Думаєш, одному мені перепаде?.. Розпатякався тоді перед нею… Хто тебе за язика тягнув? Розказав і про кота, і про часник… — Ти теж добре бовкало, — образився Сашко. Микола лише важко зітхнув і нахилив голову. Директор, звичайно, не кричатиме, не лякатиме, що його, мовляв, виключать із школи, відправлять у виправно-трудову колонію, як завжди говорила Ірина Тимофіївна. Він посадить його, наче гостя, на канапу, умоститься сам поруч і згадає про минулу бесіду, про Миколиного батька, з яким Петро Петрович колись разом навчався і разом служив у армії. О, в нього був, скаже, чудовий батько! Він знав, куди варто прикладати свою енергію, коли слід виявити сміливість і силу! Адже недарма у школі одержував щороку похвальні грамоти і в армії заслужив стільки подяк та нагород від командування. А цей… останній його вчинок, коли він не пошкодував навіть свого життя, урятував дітей, то вже був подвиг, героїзм! Таким батьком треба пишатися і бути достойним називатися його сином… Під час такої “бесіди” Микола не знав, куди подіти очі, бо пам’ять про батька для нього — це найсвятіше. Три роки минуло, як він загинув. Після армії батько працював у колгоспі шофером. Одного разу віз на цукровий завод буряки. Як спускався з крутогору до моста, що саме ремонтувався, а тому транспорт переїжджав його на тихому ходу, в самоскиді раптом відмовили гальма. Назустріч машині по мосту неквапливо котився екскурсійний автобус із запаленими фарами і яскравою стрічкою на кабіні: “Діти”. Водій автобуса, вгледівши, що на нього з шаленою швидкістю мчить самоскид, одразу про все здогадався. Негайно зупинився, вимкнув мотор, засигналив, хоч і розумів: тому, на самоскиді, нікуди звернути, хіба що в річку. Проте аварії все-таки не сталось. Через кілька секунд на річці пролунав могутній сплеск, потім запанувала довга-довга тиша. Коли ледве живий від страху водій автобуса виліз із кабіни й озирнувся довкола, ні самоскида, ні шофера не побачив. Лише на річці, поблизу моста, булькала на глибині скаламучена вода й широко розходилися навсібіч колом хвилі… Петро Петрович згадав і про матір, і про те, як їй тяжко, а він, Микола, мовляв, уже й не маленький, а не розуміє цього, поганенько вчиться, бешкетує… Але того дня Миколу й Сашка так і не покликали ні в учительську, ні до директора. — Значить, іще не встигла донести, — сказав Микола, коли вони вийшли вдвох зі школи. — А може, й не розкаже. — Може…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка