Борис Комар диваки вибрані



Сторінка5/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

САМ ВИНЕН


 

Микола лежав горілиць за садком на купі сухого соняшничиння, заклавши під голову руки, й дивився, як народжувалися в небі хмари. Спершу ген там, десь навпроти колгоспних городів та лук, з’являвся у високості невеличкий димчастий клубочок. Якийсь час клубочок висів на місці, мовби прип’ятий невидимою струною до землі, потім поступово розбухав і з прозорого перетворювався на білий, наче ватяний. Коли ж виростав у здоровенний, як копиця сіна чи скирта соломи, клубок, струна не витримувала його, лопалася, і по небу пливла справжня хмарина. “От добре видертися на неї і помандрувати світом, як на супутнику, — замріявся Микола. — Скільки всього побачив би згори! Та самому нецікаво. Ну, Кудлая можна було б узяти. Е, ні, Кудлая туди не затягнеш, побоїться. Краще із Сашком. Тільки й Сашко вже, мабуть, не захоче…” Колись були ніби зв’язані докупи. І в школу, і з школи йшли разом, і на перервах, лиш продзвенить дзвінок, вони вже й поруч. А це мовби щось пробігло між ними. Ось уже третій день Сашко наче цурається. Що завинив перед ним і перед усіма хлопцями, то вірно. Навіщо було їх обдурювати своїм “рибальським секретом”? Поводив би трохи за ніс, пожартував і годі. Тепер вони обізлилися. І на Сашка сердяться — бо дружок. Он як образив його позавчора Олег ЦІморгун. Після уроків шестикласники залишилися переобирати раду піонерського загону і ланкових. Піонервожатий сказав, що вибирати треба авторитетних піонерів, котрих усі поважають. Тоді Троць Віктор, єдиний у класі хлопець, який ніколи не цікавився риболовлею, встав і запропонував на голову ради загону Миколу. Його, мовляв, усі люблять за дотепні і незвичайні вигадки, тому й слухатимуться. Шинкаренко Оля заперечила Вікторові. Вона заявила, що головою повинен бути не той, хто щось там вигадує, бешкетує, а той, хто добре вчиться, хто має гарну поведінку і хто справедливий. Піонервожатий погодився з Олею. Головою ради загону вибрали Коломієць Світлану, бо вона і вчиться найкраще, і поведінка в неї відмінна, і справедлива, і душевна. З нею не тільки дівчата, а часто й хлопці діляться своїми таємницями. Ланковими вибрали Троця Віктора й Шинкаренко Олю. Потім дівчача ланка пішла на тваринницьку ферму, а хлопці — на конюшню, щоб розподілити між собою телят і лошат, яких зобов’язалися доглядати. Чи були якісь суперечки під час розподілу телят — невідомо. А ось між хлопцями хіба ж така зчинилася сварка! Кожен, бач, хотів доглядати більших і кращих лошат, щоб можна згодом і поїздити на них. Віктор як ланковий запропонував кинути жеребки. Микола і Сашко його підтримали. Та Шморгун Олег, котрий відчував себе мало не господарем на конюшні, — бо там же працює брат Сергій, — запропонував жеребків не кидати, а віддати найменших лошат Сашкові. Той, звісно, обурився: — Чого це мені? — Ти ж боягуз! — сказав Олег. — Боягуз? — почервонів од сорому Сашко. — Коли я чогось боявся, що ти мене так прозиваєш? А хто із дупла витягнув гадюку? Хто? А хто на самісінький вершечок вітряка заліз?.. — Я не про те. Коней ти боїшся, ось що. А великих лошаків треба об’їжджати. — Треба об’їжджати, то й буду! Тебе не проситиму. — Ха-ха-ха!.. — зареготав Олег. — Диви, який зробився хоробрий! Опам’ятайся! Забув, як позаторік верхи катався… Ні, Сашко нічого не забув. Якось до них заїхав конюх дядько Михайло. Коня свого прив’язав у дворі до верби. Смирний такий коник, кожного підпускав до себе. Зібралася біля нього дітвора. Той траву з рук дає, той скоринку хліба. А Сашко аж у сідло виліз. І тут, де не візьмись, забіг у двір Олег із гуркалкою, що, коли нею крутнеш, гуркоче, як пропелер. Кінь злякався, рвонув повіддя і майнув із двору. Сашко вчепився в сідло ні живий ні мертвий. На вулиці, де дорога круто повертає до річки, не вдержався, впав. Коня насилу піймали, а Сашко з тиждень пролежав удома, поки очуняв, — так забився. Після того побоювався сідати верхи на коней. В якомусь іншому селі це, мабуть, нікого й не здивувало б, але в Лепехівці… В Лепехівці ти можеш боятися корів, кіз, навіть гусей чи індиків, тільки не коней. Лепехівка — село особливе, воно славиться верхівцями з давніх-давен. До війни всі призовники з Лепехівки йшли в кавалерію і неодмінно з своїми, колгоспними, кіньми. Тепер армія обходиться без кавалерії, і в артільній роботі коней майже зовсім замінили машини. Проте в колгоспі ще розводять багатенько коней, бо люблять їх. Ось чому в Лепехівці й понині і дорослі, і хлопчаки добре їздять верхи. Ото лише Сашко… — Слухай, Олег, чого ти його ображаєш? — заступився за друга Микола. — А може, він і їздитиме. Хіба всі коні однакові? Он Ворон — хто на нього сяде, крім дядька Михайла? Ти який уже їздець, а теж боїшся навіть підійти близько. — Так то жеребець! Про Ворона не йде балачка. А Сашко ні на якого коня не сідає, бо страхополох. Ясно? Та що з вами теревенити, — відповів сердито і знову звернувся до хлопців: — Хто за мою пропозицію? І Сашкові таки дісталися найменші лошата. Микола хотів було віддати йому своїх, більших, однак той не згодився. І на нього, певно, розгнівався. Оце й досі сторониться усіх, і Миколи теж. Сьогодні Сашко навіть надвір не виходить. Мабуть, угледів його отут, на соняшничинні, і сидить, затаївшись, у хаті, щоб не зустрітись, не бачитись. Микола встав із купи, погукав через дротяну сітку-огорожу: — Сашко! Сашко! Не озивався. — Сашко-о! — погукав голосніше. Тиша… Невже пішов кудись так рано? Микола знову ліг на соняшничиння, втопив очі в голубу просторінь. Але вже не стежив за хмарами і не мріяв про небесну мандрівку по світу. Його цілком полонили земні діла. Нескладно в нього виходить останнім часом, ох, нескладно. З першого дня, як почалося навчання, все пішло шкереберть. Раніше і не таке витівав, і нічого, майже завжди миналося. Коли там Ірина Тимофіївна догадається, що то він зробив, та вчинить галас. А тепер жодна витівка не вдається. Що б не задумав — усе нова вчителька розгадає. І хлопці та дівчата стали не тими, що колись. То, бувало, утне яку штуковину, радіють усі, дивляться на нього, мов на героя. А це як подуріли. Підмовити їх до чогось — марна спроба. І все через цю Валентину Михайлівну. Не зрозумієш її, не вгадаєш, як поведеться. До інших учителів уже придивилися, знають їхні вдачі і звички. Першим постає у Миколиній уяві найстаріший у школі вчитель математики Віталій Павлович, який ще навчав батьків теперішніх учнів і навіть деяких їхніх дідусів та бабусь. Той, привітавшись і відмітивши в журналі, кого немає на уроці, має звичку сідати не за столом, де звичайно сідають усі вчителі, а за парту якогось прогульника. Найчастіше вибирає одну із задніх парт. Його, сухенького, маленького, цілком влаштовує місце школяра. Якби не біла-біла, наче облита сметаною, голова та не пишні сиві вуса, він зовсім був би непомітний серед учнів. Встає з-за парти в кінці уроку, тоді ж і оцінки ставить у щоденники та класний журнал. Сам ніколи не пояснює нових задач, прикладів. Викликає до дошки котрогось із учнів і просить “допомогти” йому їх розв’язати. Або говорить: “Давай розберемося разом, що це воно за головоломка. Ну, ніяк не втну її сам”. Віталій Павлович ніколи не підвищує голосу, завжди говорить повільно, лагідно, любить пожартувати. Географ Тарас Костьович, навпаки, високий, здоровенний, з чорним кучерявим чубом, м’ясистим носом. Цей зовсім не сідає під час уроку, більше стоїть коло розвішаної на дошці карти. Навіть у журналі пише навстоячки. Якщо хтось не може показати на карті якийсь там острів чи озеро або відповісти, скільки на земній кулі частин світу, Тарас Костьович так дивується, ніби учень не знає, де в їхньому селі клуб чи скільки в них душ сім’ї. “Невже ти забув, де острів Кергелен? Ой, який сором, який сором!..” — береться він за голову. Учитель історії Борис Прокопович любить розповідати і часом так захоплюється, що забуває опитати домашнє завдання. Схопиться, як уже задзвонять на перерву, та вже пізно. “Ну ж хитруни, — свариться незлобиво на учнів, — наступного разу мене ви не проведете, урок не вивчили і навмисне запитуєте!” Найдобрішою серед учителів вважається Надія Григорівна, вчителька української мови та літератури. Вона завжди все прощає: невивчений урок, запізнення, підказ, навіть пустощі, варто тільки вибачитись перед нею. Сама дуже ввічлива, вимагає й від інших цього. Учнів називає на “ви”. Коли хтось підходить до неї на перерві і просить не викликати на уроці, бо, мовляв, з якихось причин не виконав домашнього завдання, вона його й не викликала. Про кожного вчителя учням відомо чимало. А ось про нову що можна сказати? Майже нічого. Незрозуміла якась…

“Де ж це подівся Сашко? — знову згадав про друга Микола. — Може, до старих Антонюків пішов, адже там зараз дядько Дмитро гостює. Ні, туди він не піде. Відколи там квартирує Валентина Михайлівна, й разу не був. Мабуть, з батьком на ставку”. Тільки ото подумав, як почув: щось деренчить на вулиці. Вибіг за ворота — аж там Сашко на мопеді гасає. Побачив Миколу, зупинився. — Чий це? — спитав Микола. — Дядька Дмитра. Учора купив, “Верховина” називається. У Львові випускають. — Коли ж ти навчився їздити? — Тут нема чого вчитися. Хто на велосипеді вміє, той і на мопеді одразу поїде. Дядько Дмитро мені розказав. — А де ж дядько? — Рибалить. А мені до обіду дозволив кататися. Хочеш, я і тебе навчу. — Ще й питаєш! Ясно, хочу, — усміхнувся Микола. — Але не тут. Краще за садком або за городами. Бо як назбігається дітлашні!.. Сашко добрий і не злопам’ятний. Мовби нічого прикрого й не сталося між ними. — Слухай, Сашко, може, й хлопців покличемо? — А чого ж, давай, — погодився; він одразу здогадався, що Микола хоче помиритися з усіма. Незабаром зійшлися майже всі хлопці з їхнього класу, і кожному хотілося спробувати поїздити на мопеді. Не було тільки Віктора Троця. — Хто за ним збігає? — спитав Сашко, котрий тепер відчував себе мало не вожаком їхньої ватаги. — Все одно мати не пустить. Він пелюшки пере сестричці, — засміявся єхидно Олег. — Тоді ходімо разом, попросимо, щоб відпустила, — сказав Сашко. Ну й вреднючий цей Олег! Такий же, як і його старший брат Сергій. Від нього, мабуть, і перейняв погану звичку. Завжди намагається або гострим слівцем дошкулити, або вигадає таку забавку чи гру, щоб поглумитися. Це в нього вже просто як хвороба. Візьме, бувало, заховається де-небудь, а коли хтось підійде, вискочить зненацька, крикне “гав!” і регоче, радий, що налякав. А ще й шкодливий та мстивий. Коли зайшли до Віктора у двір, побачили біля сарая цеглу, складену в рівний високий стовпець. — Для чого це? — спитали. — Для гаража. Тато машину купуватиме, “Запорожця”, — пояснив Віктор. Олег попробував, чи міцно стоїть стовпець, — він злегка гойднувся. — Ого, тут і силач не звалив би! — сказав навіщось, хоч добре знав: повалити його — не треба багато сили. — Таке скажеш — “силач”! — усміхнувся Віктор. — І я звалив би. — Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає. — От і не хвастаю! — Так доведи — візьми й звали! — І доведу, — не здавався Віктор. Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого. — Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний. Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося. Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати. — Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача. — Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки. Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач. Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору. — То я навмисне підмовляв його повалити цеглу. Го-го-го! Ха-ха-ха! — зареготав Олег. — Ну й дурень! — розсердився Сашко. — Вікторові тепер улетить. — І нехай. — А тобі що з того? Чого радієш? — спитав Микола. — Він же насміхається, коли мені прочухана дають. — Так ти ж заробляєш… Коли тітка зайшла до хати, хлопці знову повернулися в двір, щоб допомогти Віктору скласти цеглу. Олегові нудно самому, без товариства. Кишнув на курей, які греблися в смітті, налякав кота, що дрімав на сонці за парканом. У сусідньому дворі гралася дівчинка. Виманив у неї аж дві жмені смаженого гарбузового насіння. Сів під ворітьми біля мопеда, лускає. Тим часом хлопці склали цеглу, поховавши всередину стовпця побиті шматки, і вийшли на вулицю. Олег підбіг до них, дістав із кишені насіння, простягнув Сашкові й Миколі. — Беріть. — Я не люблю гарбузове, — скривився Микола. — І я не люблю, — так само відповів Сашко й одвернувся, даючи Олегові зрозуміти, що не хоче з ним мати ніякої справи. — Хлопці, ходімо вже, бо не встигнемо й накататися. І вони без Олега рушили від двору. А Олег помчав кукурудзою навпростець за садки. Наламав з терну та акації колючих гілочок, поклав на дорозі й присипав їх пилюкою: їздитимуть — неодмінно попроколюють камери в мопеді. Сховався за високим і густим кущем смородини, ждав. Хлопців же нема й нема. Невже передумали і кудись в інше місце подались? Авжеж в інше, щоб не знайшов. Прислухався. Тихо навкруги. Лише з садків лине ранковий переспів птахів та на леваді мекає бабусі Антонючки коза. “Мабуть, вони там, на леваді. Тільки чого це не чути моторчика? Може, не заведуть мопеда?.. Піду щось їм пораджу, і помиримось”. І на леваді не було хлопців. Сама коза паслася на прив’язі. “Молодець, кізонька, — похвалив у думці, — добряче перечепила Миколу…” Ухопив її за роги, сів верхи. — Др-р-р-р… — задеренчав, ніби моторчик на мопеді. — Давай! Вперед! Вперед! — штовхнув колінами під боки. Але коза розставила ратиці, нагнула голову і ні з місця, стояла як укопана. Ох і вередлива! Зліз, ударив спересердя кулаком по спині. Коза мекнула й відбігла. Де ж вони поділися? Могли й до ставка піти, і за городи… Спробуй знайди їх тепер. Бігатимеш, висолопивши язика, як цюцько. Олега ще більша злість охопила на хлопців. Як би все-таки помститися? Хіба що розказати про все дядькові Дмитру. Авжеж, треба розказати — він їм дасть… Поплентався до старих Антонюків. Одначе дядька Дмитра не було вдома. — Пішов рибалити, — сказала бабуся Дарина. — А нащо він тобі? — Та… — зам’явся Олег. — Секретне щось? — Ні. Хотів сказати, що Сашко з хлопцями на мопеді катаються. — То й нехай катаються, що тобі до того? — Дядько самому Сашкові дозволив, а він цілу ораву зібрав. Учи-тимуться і поламають мопед. — Ага, ясно, — кивнула бабуся. — Тебе, мабуть, не прийняли до гурту, так ти оце й прийшов. — Я сам не захотів. — Брешеш. По очах бачу, що брешеш, — не повірила. А потім іще більше ошелешила його: — Ти що, знову на козі їздив? — Хто це вам таке сказав?.. — Намну вуха, тоді й знатимеш хто! Оно в тебе всі штани в шерсті. Олег, щоб йому й направду не нам’яла бабуся вуха, втік од неї. Потинявшись вулицею, знову пішов за садки. Сподівався, що хлопці все-таки прийдуть туди. Невдовзі зашелестіло гілля. Олег миттю сховався за кущі смородини. На стежку вийшла бабуся Дарина. Куди це вона?.. Ага, з відерцем… На леваду, козу напувати. Бабуся, йдучи попід деревами, поглядала на яблука, які ще деінде жовтіли на вершечках. І Олегові захотілося покепкувати над старою. Коли вона поминула його схованку, роззувся, зліз на яблуню, зірвав кілька яблук. До хвостика одного з них прив’язав рибальську ліску, яку забув учора викласти з кишені, і обережно перекинув через нижню гілку. Повертаючись із левади, бабуся побачила просто перед обличчям велике жовте яблуко. Тільки простягнула руку, як воно підстрибнуло вгору. Здивовано озирнулась — що за мана?! Тим часом яблуко знову опустилося. Ще раз спробувала його вхопити. Доторкнулася, а яблуко скік — і зникло в листі. Зрозуміла, що над нею кепкують. — А-а, це ти, лобуряко! — впізнала на дереві Олега бабуся. — Стривай, розкажу матері, анахтемська дитино! Угледіла під кущем Олегові черевики і забрала їх. “І нащо було заводитися з тією бабою? — картав себе. — Тепер перепаде, ох і перепаде на горішки!..” Як нещасливо почався день… На леваді, відколи звідти пішла бабуся, безперестанку мекала коза, так мекала, ніби її роздирала якась звірюка. Олега це дратувало все більше й більше. Виламав палицю, подався на леваду. “Ой і віддубасю ж!..” Ще здалеку, загледівши його, коза насторожилася, перестала мекати. — Кізю, кізю! — ласкаво покликав, сховавши руку з палицею за спину. Коза недовірливо витріщила на нього розумні банькаті очі. Лусь! — з усього розмаху, аж палиця тріснула, вперіщив її Олег. Коза мекнула й відскочила.

Тоді він приставив до лоба пальці замість рогів і, мекаючи по-козиному, приказував: — Ой козюра-мацапура, на тобі смердюча шкура! Це розсердило козу. Вона покрутила головою, шерсть на спині настовбурчила і, мабуть, помітивши, що у кривдника вже немає палиці, кинулася на нього. Одначе Олег стояв на такій відстані, що прип’ята коза не могла дістати. І все ж надаремне понадіявся на припинач! Як уже коза надто розлютилася, вона з такою силою рвонулася, що й припинач порвався. На Олега ніби вітром дмухнуло. Біг із левади до садків — ніг не чув під собою. Але ж і коза теж не відставала. Ось-ось наздожене. Тікаючи, Олег із переляку зовсім забув про тернові й акацієві гілочки, присипані пилюкою на дорозі. Зопалу налетів на них і від болю аж упав, покотився по землі. — Ой, ой, ой!.. — заверещав, підігнувши до самого підборіддя коліна. А козі байдуже. Наздогнала й почала буцати рогами — в спину, під боки, куди тільки попаде. Тоді він так закричав, що хлопці аж із-за городів, де вчилися їздити на мопеді, почули та боронити прибігли. …Олег сидів, насупившись, на обочині дороги і вибирав із п’ят колючки. Обличчя заплакане, замурзане, чуб розкуйовджений, штани й сорочка запилюжені. Хлопцям жаль було Олега, поприсідали біля нього й собі. — Де ти їх стільки позагонив? На акацію тікав од кози, чи що? — запитав Віктор. — І чого це вона на тебе напала? Ніколи ще такого не було. Смирна, покірна… — дивувався Сашко. — Давай допоможу витягати, тоді й ти повчишся їздити, — запропонував Микола. Олег супився ще більше, мовчав. Та ось вони помітили на дорозі присипані пилюкою колючі гілочки й одразу про все догадалися. Миколу дуже підмивало впекти Олега гострим слівцем, як і той його впік, біля верб, але тримався. Після своїх тривог і переживань він зрозумів, що все-таки краще бути великодушним, ніж злопам’ятним і мстивим. Хлопці тільки переглянулись, підвелися й мовчки пішли від нього. Олег зиркнув спідлоба їм услід, закусив ображено губу і знову заходився вибирати із п’ят колючки.  



КАМІНЕЦЬ


 

Продавець сільмагу налила кухлем-мірчуком у бідончик Миколі три літри молока, зняла фартух, вийшла слідом за хлопцем надвір. Загледіла, що він лаштується сідати з бідончиком на велосипед, і спитала: — Не розіллєш? — Ні, завжди так везу. Я навіть зовсім без рук умію їздити. Викотив на дорогу, минув Будинок культури, колгоспну контору, завернув у провулок і попереду побачив матір. Натиснув на педалі, щоб наздогнати, та несподівано відчув, що передача вхопила холошу. Смикнув ногою раз, удруге — не відпускає. Коли велосипед уповільнив хід, Микола зняв вільну ногу з педалі й застрибав по дорозі, мов спутаний. І тут сталося непередбачене: спіткнувся й разом із велосипедом та бідончиком гепнув на землю. Молоко розлилося, потекло під нього, а він силкувався і ніяк не міг підвестися — тримала штани клята передача. Врешті підвівся, зиркнув, чи не помітила мати. Ні, пішла далі. Відтяг велосипеда вбік, прокрутив передачу, звільнив холошу. Вона була густо посічена зубцями, наче її собаки попрокушували. Знав, перепаде від матері: і за молоко, і за вимазану сорочку, і за порвані нові штани. Як збирався до сільмагу, казала вона: “Зніми, синку. У новенькому в школу ходитимеш”. Чого було не зняти?.. Микола обтрусив трохи штани, витер травою на сорочці грязюку. Мати відійшла вже далеченько, з кимось зустрілася, стоїть, розмовляє. З ким же то вона?.. Хе, от не щастить: з Валентиною Михайлівною! Закотив велосипед за кущі бузку, що росли обіч дороги, і сам сховався. Сидить, жде, поки вчителька і мати розійдуться. А вони не йдуть і не йдуть. “Оце вже все до крапелиночки розповість про мене, — журився Микола. — Коли б не впав з велосипеда, не забруднився, то під’їхав би до них і завадив би розмові…” А розповідати їй є що! Крім отієї зустрічі біля колгоспного саду, історії з хусткою, з кашлем, з осами, нового скільки набралося… Звичайно, вчителька може пригадати і про колосок з остюками… Не встигла ж вона забути. Та хіба забудеш, коли про цю пригоду весь час нагадує класна стінна газета. …Одного разу, коли урок ботаніки відбувався в біологічному кабінеті, Микола одірвав від жмутика сухого ячменю колосок. Під час перерви спитав у хлопців, хто може тому колоску відкусити вуса. — А ти сам покажи, — відповіли обачніші. — Що там його відкушувати, — зверхньо поглянув на всіх Олег. — Ти спробуй, тоді й повіримо, — кинув Сашко. — Дай мені, — просунула голову в хлоп’ячий гурт Оля Шинкаренко. — Іди звідси, сороко! — грізно прикрикнув на неї Олег. — Ти ще мало каші з’їла… Та й Микола чомусь не поспішав віддавати Олі колосок, хоч вона вже й руку простягла за ним. Олег узяв колосок, пильно обдивився його, підніс до рота і почав, як хом’ячок, відкушувати сухі вуса. Хрум, хрум, хрум — і він уже голенький. — Ось! — переможно підняв колосок угору, щоб усі бачили. — Молодець! — похвалив Микола, його обличчя засяяло, як повний місяць безхмарної ночі. Олег хотів іще щось сказати, та не зміг. У роті в нього позастрявали остюки і боляче було навіть язиком повернути. Вони вп’ялися в язик, піднебіння, полізли в горло. — Води, води… — ледь прошавкотів і кинувся до бачка з водою. Саме в цю мить нагодився вчитель фізики, який чергував того дня по школі. Він завів Олега до біологічного кабінету й заходився витягувати остюки пінцетом. Хлопці з’юрмилися біля дверей, прочинили їх, спостерігали, що там відбувалося. — Ну як? — питали задні, яким за спинами і головами нічого не було видно. — Харчить і плаче, — повідомляли передні. — Сам набився… Я його не силував… — мимрив розгублений Микола, стоячи позаду всіх. — Еге, “сам”, — підливала масла у вогонь Оля. — Якби ти його не намовляв, він би не одкушував вуса. Ось ми тебе в газеті протягнемо… — Протяга-айте. Думаєш, злякався? Коли вчитель повиймав усі остюки, Олег, мовби нічого й не трапилось, зайшов до класу, дістав з-під парти кусень хліба, намазаний маслом і медом, і заходився вминати його. — От чортяка Микола — купив-таки мене!.. — бурмотів і посміхався. Тільки Шинкаренко Оля, яка була членом редколегії стінгазети, не вгамувалася і таки здійснила свою погрозу. Через два дні вивісили черговий номер з карикатурами на Миколу і Олега. На першому малюнку довгий, як телеграфний стовп, Микола тримав повну шаньку з колосками, а загнузданий Олег, з хомутом на шиї, мов зголоднілий лошак, всунув у неї голову. На другому — Микола реготав, аж падав, а опецькуватий Олег ревів, і з рота його стирчали довгі вівсяні остюки… …Микола виглянув із своєї схованки. Доки вони стоятимуть? Не наговоряться… Бач, як щебече та всміхається. А мати головою киває, мовляв, розказуйте, розказуйте. Чи не про “дракона” оце саме вона розповідає? Певно, що про нього, бо й руками показує — така пащека, такий язик… Стільки через нього уже довелося натерпітися, та, мабуть, ще не все. Минулого тижня дівчата шостого і сьомого класів на уроках праці поралися на шкільних дослідних ділянках. Викопували буряки і моркву, зрізали капусту, вилущували з грядок коріння кукурудзи і соняшників. Хлопці майстрували нові клітки для кролів. Кожному хотілося постругати фуганком чи шерхебелем, попиляти ножівкою. Хлопці-семикласники захопили весь інструмент, і шестикласникам довелося бути в них підручними: підносили дошки, подавали цвяхи, замітали стружки. Миколі здалося це принизливим. І ось тоді в нього виник намір “віддячити” семикласникам за це. — Пустимо на них “дракона”, — зашепотів Сашкові і Віктору Троцю. — Якого дракона? — не второпали ті. — Потім узнаєте. Щоб не бачив учитель праці Тихін Федорович, тихцем узяв шмат дикту, намалював на ньому якусь фантастичну голову, собачу — не собачу, мавпячу — не мавпячу. Сашко тим часом роздобув чорної і червоної фарби. Намалювали лупаті очі, широкі ніздрі, приладнали довгий, виквацяний у червоне язик. “Дракона” почепили над дверима в комірчині, куди учні мали віднести столярний інструмент після уроку. Коли двері відчиняли, “дракон” роззявляв пащеку й висовував язика, мовби хотів гризнути того, хто заходив: хлопці прив’язали шворкою язика до дверей ручки. Смикнеш двері — шворка потягнеться й пащека розкриється. Але у комірчину першим рушив Тихій Федорович. Що було б затримати його, спитати щось! Та хлопці, всі троє, зовсім потетеріли од несподіванки. Учитель ішов задумливо, похиливши голову. Потягнув до себе двері, підняв голову і вздрів перед собою якесь чудовисько. Відсахнувся, причинив двері і тільки тоді зрозумів, що це хлопчача витівка. — От додумались… Ти їм душу вкладай, а вони, бач, що витворяють… Хто це зробив? — повів очима, як свердлами, по школярах. Учні мовчали, зиркаючи один на одного. — Покажіть руки! — звелів Тихін Федорович. Тут трійка й попалася, бо руки в них були, звичайно, у фарбі. Дісталося тоді їм від Тихона Федоровича та Валентини Михайлівни, ще й на піонерському зборі. Надворі почало сутеніти. З городів викотився місяць, ніби величезний жовтогарячий гарбуз. Війнуло прохолодою. Микола хотів уже тихенько вибратися з кущів і прошмигнути додому іншою дорогою, аж почув: тупотить Валентина Михайлівна високими каблуками. Наблизилась до кущів — йому видно її крізь зарості. Вся в зеленому: спідниця зелена, светр зелений, на голові берет теж зелений. Певно, з школи додому повертається або ж у Будинок культури зібралася. Замість того щоб простувати статечно, поважно, як це личить справжній учительці, вона йде, ніби якась сільська дівчина, — то листок на кущі зірве, то у рів загляне, ще й наспівує стиха пісню про червону руту. Рада, мабуть, що наскаржилася матері. Раптом побачила на дорозі розлите молоко, стала, подивилася, рушила далі. І таке Миколу зло взяло. Як тільки Валентина Михайлівна поминула його схованку, наче хто сторонній підняв йому руку, наказав узяти під кущем камінець і жбурнути не на неї, а просто їй услід. Камінець пролетів повз учительку і впав на дорогу попереду. Валентина Михайлівна зупинилася, оглянулась навкруги, посміхнулася, потім підняла той камінець і рушила далі. Коли вона зникла за поворотом, Микола викотив із кущів велосипед, почепив на руль порожній бідончик і помчав додому. Повз Сашків двір проїхати не міг, завернув, хоч у вікнах було темно. Натиснув на клямку, двері відчинилися, зайшов у хату. Почув — Сашко плаче. Сидів на лаві біля вікна, схилившись на лутку. — Чого ти? — спитав друга. — Тата знову потягнув Шморгун до чайної, — схлипуючи, мовив Сашко. — “Ходім, — каже, — зуби пополощемо”. Сьогодні тато зарплату одержав, тепер проп’ють усе… — Не плач, Сашко! В тебе хоч який-небудь батько, та все ж таки є, а в мене… — Микола не доказав, до горла підкотився давучий клубок, залоскотало в носі. Мовив, щоб і собі не розплакатись: — Я оце Валентину Михайлівну бачив. Стріла маму і довго з нею гомоніла, а я за кущами сидів і випадково кинув камінця. Так вона підняла його і пішла. Для чого він їй?.. — Ой, Миколо, як же ж це ти? — І сам не знаю, як воно вийшло… — А як узнає, хто кидав?.. — Звідки? Не бачила ж мене! — Коли захоче, взнає. Однесе той камінець у міліцію, там подивляться на нього в мікроскоп — і готово. Одразу скажуть, хто кинув. Он як на торфорозробці крамницю обікрали, слідчий узяв замок, шибки з вітрин, і по слідах від пальців знайшли злодіїв. — Вона не понесе, — зовні спокійно мовив Микола, а в самого щось усередині занило. — Чого б це вона несла, я ж її не вдарив! — Я теж думаю — не понесе, — згодився Сашко. — А якщо понесе, то… знаєш, в міліцію тебе можуть забрати… — Ходімо, може, побачимо, куди вона пішла. — Добре, ходімо, — згодився Сашко. — А тоді й тата з чайної допоможеш забрати. Велосипед завели в сіни і подалися в центр села. Майже поруч сільради — Будинок культури, чайна, та й дільничний міліціонер теж недалеко живе. В Будинку культури у всіх вікнах світло, грає акордеон. При вході стоять дівчата. — Ось іще прийшли, а казали, що хлопців сьогодні мало, — гукнула старша сестра Шинкаренко Олі. — Ходіть-но, парубки, потанцюємо. Та не бійтеся, вчителів тут немає. Сашко засоромився і потяг Миколу убік. — Е-е, ці дуже горді й прохані, підождемо інших, — засміялися дівчата. Стежками через городи вибралися хлопці до хати старих Антонюків, що стояла поблизу річки. — Ото її вікно, що світиться, — показав Сашко. Прислухалися, чи ніхто не йде вулицею, перелізли через високу огорожу, підкралися до хати. Валентина Михайлівна сиділа за столом і щось писала в товстому зошиті. Тепер вона була вже у квітчастому халаті. Русе волосся підв’язане голубою стрічкою. Праворуч од неї на столі лежав стосик книжок і… плескатий камінець, отой самісінький камінець, якого Микола жбурнув з-за куща… Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею. — Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола. — Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо. Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися. А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій… Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька. Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Аж тріщала, бідолашна, коли перелазили. Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані. — Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?.. Постояли, помовчали. — Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко. — Обіцяв, то ходімо.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка