Борис Комар диваки вибрані



Сторінка6/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ЩОДЕННИК


 

Микола довго не міг заснути, півночі перевертався в ліжку. А як врешті задрімав, почали снитися страшні сни. Ось за ним женеться міліціонер, той, що живе в їхньому селі. Микола втікає городами, його боляче шмагає по обличчю шершаве листя кукурудзи, перечіпає довге й міцне, як мотуззя, огудиння гарбузів. Вибіг на дорогу, сховався в кущах, звідки жбурнув на вчительку камінець. Але тут з’являється Валентина Михайлівна, не кричить на нього, не лає, лише показує той камінець, товстий зошит і, посміхаючись, каже зневажливо: — А ще хвастаєш — “ми шостаки”! Він знає, що треба негайно ж утікати далі, бо тут його застане міліціонер, і не може зрушити з місця. Потім сниться, що його таки зловили й ведуть селом до сільради. Слідом іде заплакана мати, засмучений Сашко. Вони нічим уже не можуть допомогти Миколі. З дворів визирають дорослі й діти. Серед них і дядько Павло, Сашків батько, і Тихін Федорович, і дід Артем, і Шинкаренко Оля, і Троць Віктор, і Олег. Де не взявся Сергій Шморгун, підступив, запитує: — Скільки буде сім разів по вісім? Це мовби така умова: якщо Микола відповість, його відпустять. Він намагається згадати і ніяк не може. Став множити в думці цифру сім з самого початку, але збився. Сашко намагається підказати йому, ворушить губами, та Микола не добере. Оля стоїть ближче, могла б виручити, але мовчить — боїться вчительки. Раптом на дорогу виповзає “дракон”. Той самий, яким вони налякали вчителя праці, тільки тепер він живий. Розкриває свою пащеку й хапає Миколу за ногу. Микола скрикує і прокидається весь мокрий од поту. Надворі світає. Мати вже застилає свою постіль. Вона сама звечора довго не могла заснути, чула, як зітхав і крутився Микола. Вночі прокинулась. Уві сні син стогнав на всю хату. Тепер уже й пожаліла, що так полаяла його вчора за молоко і забруднений одяг. У школу Микола ішов, як на кару. Спершу хотів був не піти, сказати матері, що захворів. Та він справді почував себе хворим. Але потім роздумав. Це ж тоді ще більше підозру може викликати на себе. Вчителька подумає: “Ага, не прийшов, злякався, значить, це він кидав”. А як побачить на уроці, то, може, й не подумає на нього. Вийняв з сумки недокурену пачку сигарет, викинув у дерезу. На уроках Микола сидів тихо, уважно слухав учителів. На перервах теж не пустував, чекав: ось-ось покличуть до директора, почнуть розпитувати про камінець. Зустрівся з колишньою вчителькою ботаніки Іриною Тимофіївною, що працювала тепер у школі бібліотекаркою, хотів був узяти в бібліотеці якусь нову книжку. Веліла прийти завтра і полаяла, що Микола, як і раніше, бешкетує. Згадала і про “дракона”, і про колосок, але про вчорашню подію ні слова, ні півслова. Та ось і урок Валентини Михайлівни. Вона теж нічого йому не сказала, тільки частіше поглядала на нього, і в хлопця одразу мороз пробігав поза шкірою. Зважився, підійшов до неї після уроку, спитав, коли будуть закладати шкільний сад. — Ось тільки на ділянках упораємося, одразу й почнемо. Спокійний тон учительки трохи заспокоїв. “Може, вона й не підозрює мене? Міг же й інший хтось кинути. Ну, скажімо, Сергій Антонюк. Він теж на неї сердитий…” Сашко підійшов до сітки-огорожі, заклав два пальці в рот і тричі протяжно свиснув. Микола кинув ложку — обідав саме, вибіг із хати. — Чого ти? — Глянь, куди це вона йде? — Хто? Вчителька? — Ага. Присядь, щоб не помітила. Валентина Михайлівна вийшла за село і звернула на дорогу, що вела до станції. — Мабуть, у сад, до дідуся Артема, — висловив здогад Сашко. — Ні, — заперечив Микола. — Якби в сад, чого б вона ішла з портфелем? Може, на станцію? Казала, у неї в місті сестра є. — Ще віддасть камінець отому, як його, слідчому? — Хтозна… Давай сходимо до баби Дарини, може, вона знає Щось… — А якщо й дідусь дома? Він уже не спить у курені, бо вночі холодно. — Про шкільний сад побалакаємо. Він любить, як з ним про таке говорять. — Мені ще треба обід варити. Сьогодні тато казав, що раніше прийде. — Ну, добре, — згодився Микола. — Іди вари, а я дивитимусь, чи не вернеться. Сашко розпалив у плиті, поставив у чавунці картоплю, і за якихось півгодини обід був готовий. Вийшов за ворота, гукнув Миколу до свого нехитрого обіду, але той відмовився. Сидів біля двору і дивився на дорогу від станції. Тоді Сашко сам з’їв кілька гарячих картоплин, а чавунець закутав у стару ватяну фуфайку і поставив на ліжко — для батька. Зачинивши хату, Сашко з Миколою подалися до бабусі Дарини. Хата Сашкових дідуся й бабусі стояла над кручею, що глиняною стіною височіла біля річкової переправи. З одного боку коло неї пролягає стрімка, викладена каменем і обсаджена акаціями, дорога-узвіз, з другого — росте невеликий дубовий та кленовий гайок. Влітку хату навіть не запримітиш, вона губиться серед гіллястих дерев. Коли ж настають холоди й дерева скидають своє вбрання, її видно здалека — наче вітрило біліє на кручі. Називають усі дідусеву й бабусину хату ластівчиним гніздом. Та вона й справді схожа на нього — адже на самісінькому краєчку урвища примостилася. Рибалки не раз застерігали дідуся: “Переселяйтеся звідти, а то сповзе ваша мазанка в річку, добряче викупаєтесь”. Але той завжди спокійно відповідав: “Це не велика рахуба, якщо викупаємось…” Коли підійшли до двору, відразу побачили: в кімнаті Валентини Михайлівни на вікні висіла фіранка, раніше її не було. Мабуть, учителька повісила після того, як вони заглядали до неї вчора. Відчинили одні, другі двері, переступили поріг. Бабуся сиділа на долівці, лущила квасолю. Привіталися. — О, таки навідався! — докірливо глянула на Сашка. — А то ні батька, ні сина не чути й не видно. Чого це ви забули про нас? Може, обижаєтесь? Так наче ж і нема чого. Вона, крекчучи, встала, висипала з фартуха в сито налущену рябу квасолю, витерла ганчіркою лаву. — Сідайте. Хлопці посідали. Бабуся вийняла з-під припічка накриту рушником макітерку, поставила біля них на стіл. — Поїжте пиріжечків з маком, — забрала рушника. — Добрі вдалися! — Спасибі, ми не голодні. Недавно пообідали, — відмовлялися Микола з Сашком. — Дякуватимете, як поїсте. Беріть, беріть, не соромтесь. А я тим часом до криниці по воду сходжу… — Ми самі принесемо, — посхоплювалися. — Е ні, там гак поламаний, ще відро впустите. Одягнула приношений дідусів піджак, закуталася теплою хусткою, хоч надворі було тепло, сонячно, і вийшла в сіни. Заторготіла там відром і подибала стежкою через гайок до криниці. Хлопці, дарма що відмовлялися, як заглянули в макітерку, а там такі ж рум’яні, такі пахучі пиріжки, взяли спочатку по одному, далі по другому, потім і по третьому. Валентина Михайлівна займала найменшу кімнату. Двері до неї були прочинені і було видно нікельоване ліжко, заслане голубим покривалом, невеликий портрет Тараса Шевченка в узорчастій рамці над ліжком, край столу із стосами книжок та зошитів. — Он і зошит лежить, — прошепотів Сашко. — Той, що вона писала в ньому. — Де? — забігали в Миколи очі. — На столі. Бачиш, у червоній палітурці. Я запримітив учора. Микола виглянув у вікно, потім навшпиньках зайшов до вчительчиної кімнати. — Що ти? — спробував зупинити його Сашко. — Це ж не… — Мовчи! — гримнув на друга Микола. — Дивись краще, щоб бабуся не застукала. Тоді Сашко, затамувавши подих, подався і собі слідом за ним. Став біля вікна в учительчиній кімнаті, ледь відхиливши фіранку. — “Щоденник”, — прочитав Микола на першій сторінці зошита. — Ти диви, і в учителів є щоденники! — Ой, Миколо, облиш! Не треба! — Ет! — махнув рукою Микола. Наступний аркуш був списаний дрібним, але розбірливим почерком. — “1 липня, — читав далі уголос. — Учора нам вручили дипломи про закінчення заочного відділу природознавчого факультету Полтавського педагогічного інституту. Отже, відтепер ми повноправні педагоги. Роз’їдемося хто куди і, може, більше вже ніколи не зустрінемось…” Микола перебігав очима по сторінках. Валентина Михайлівна писала про те, як вона пішла у відділ народної освіти і там їй запропонували вчителювати в їхньому селі, Лепехівці, далі — як сюди добиралась… — Ага, ось і про нас є. “…З саду вискочив сердитий сторож. Лаяв якихось хлопців, що крали яблука і відчахнули гілку. Я помітила — неподалік стирчить із канавки собачий хвіст. Як попрощалися із сторожем, підійшла до канави. Вони повилазили. Ох і диваки ж! Один худий і довгий, другий опецькуватий. Ну, як Дон-Кіхот і Санчо Панса. Менший загнав у ногу колючку. Я витягла. За це він дав мені два яблука. А вони ж такі кислі й терпкі, що й на зуб узяти не можна. Дарма, хлопці трощили їх, ще й прицмокували. Я почала докоряти “злодіям”, мовляв, погано вони роблять, що крадуть яблука в колгоспному саду. І тоді хлопці такого мені наговорили, аж страшно стало — адже доведеться таких учити й виховувати. Вони сказали, що перейшли в шостий клас. Той, вищий, певно, типовий шкільний бешкетник, на якого учні, надто хлопці, дивляться підлесливо і захоплюються всіма його витівками. Проте мені здається, він хлопець кмітливий і розумний. (В цьому місці Микола підвищив голос, як читав.) Другий, Сашко, — страшенно симпатичне хлоп’я, але перебуває під цілковитим впливом…” — Микола змовк, далі читав про себе. — Чого ти? Читай голосно, — настоював Сашко. — Та тут нерозбірливо написано… — Ану покажи, — ступив Сашко до столу. — Ти стій там, дивись, — замахав на нього руками Микола. — Я сам розберу. “…Він у всьому слухається…” Та це ж нецікаво, — й знову перекинув кілька аркушів. — О, ще про нас. “…Черговий доповідає. Бачу: на столі скляна чорнильниця з гарною кришечкою. Знімаю її, а звідти вилітає цілий рій ос. Милі, любі мої хлопчики, які ж бо ви ще наївні та дурненькі. Хотіли, бач, налякати “вредну” вчительку. Як добре я вас знаю! Сама ж недавно з шкільної лави. А що я не призналася тоді, як вперше познайомилася з Миколою Петренком та Олександром Антонюком, то даремно…” — Далі, далі читай, — підганяв Сашко. — “Я певна, що це саме вони підстроїли мені таку оказію. Та нічого, вірю, колись іще будемо друзями”… Авжеж, “друзями”! Понесла, мабуть, камінець у міліцію — друг називається!.. — Микола пошукав очима по столу, не лишився він часом удома, той камінець. Ні, не видно. — Ти в кінці почитай, там вона й про нього, мабуть, написала. — Підожди, ось тут про маму щось… “Сьогодні була в Миколи Петренка удома. Він прив’язав до хвіртки собаку, певно, думав, що я побоюся зайти”. Таку не обдуриш… “Мати в нього живе сама, чоловік загинув. її шанують у селі, працює бригадиром садово-городньої бригади. Після того як я домовилася з нею, щоб повести учнів у колгоспний сад, вийшли надвір і довго розмовляли. Хоча їй і ніколи за роботою, та все ж пообіцяла, що більше приділятиме уваги сину, якого вона дуже любить і хоче, “щоб з нього були люди”. З Миколиною матір’ю у мене вже є контакт. Важче, мабуть, буде його налагодити з батьком Антонюка. Цей п’є. Жінка кинула його сама через те. Хлоп’я бідно вдягнене, в очах у нього завжди затаєний смуток. Дивуюся, чому за такого батька не візьметься по-справжньому весь колектив, вся громадськість і не спрямують його на правильний шлях? Неодмінно зустрінуся з ним. А ще принагідно поговорю з Олександром, розпитаю, чи всі у нього є підручники, може, чимось треба допомогти. Тільки це, вважаю, слід робити так, щоб не образити хлопця, бо він, уже мала нагоду переконатися, дуже вразливий”. Сашко стояв, похнюпивши голову. Йому стало жаль себе, батька, матір, меншого братика, сестричку. На очі набігали сльози, і він ледве стримувався, щоб не розплакатися. — Ти, Сашко, слухай і дивись… Бабусі чомусь довго немає. Микола перегорнув іще з десяток аркушів. — “10 вересня. Інколи відступаю од програми. Намагаюсь врахувати місцеві умови, поєднати вивчення ботаніки та зоології з конкретними інтересами школярів, майбутніх хліборобів, садоводів, тваринників. З радістю помічаю — багатьох учнів уже захопила моя наука. Сьогодні географ Тарас Костьович каже: “Ми на вас, Валентино Михайлівно, дуже сердимось”. — “Чого?” — питаю, не завваживши в його очах лукавинок. “Як чого? Ви ж он так учнів замордували своєю ботанікою та зоологією, що вони тільки й говорять про всякі тичинки, віночки, хребці, наче в світі більше нічого й не існує. Доведеться нам сваритися”. Це, звісно, він жартома сказав, а може, трохи й заздрить… Та найбільше докорів мені доводиться вислуховувати від бібліотекарки Ірини Тимофіївни. “Навіщо ви з ними панькаєтесь? — Це про бешкетливих учнів. — Не слухається який на уроці — виженіть з класу, нехай веде в школу батька чи матір. Або в учительську до директора потягніть. З ними інакше не можна. А Петренка з шостого я уже давно відправила б у трудову колонію”… Ти бачиш, Сашко, як вона виступає проти мене! — Швидше шукай, де про камінець. В кінці читай. Вона вчора писала. — Є! — вигукнув Микола. — “…Хто міг це вчинити? Невже знову вони? Чи хтось, може, із старших? Ішла з школи. По дорозі зустріла Настю Трохимівну. Вона розпитувала про сина, сказала, що колгоспне правління дозволило школі посадити свій сад на схилах яру й виділило для цього двісті саджанців яблунь, груш, слив і черешень. Обіцяла також виклопотати коней — возити перегній і торф. Попрощалися, вона собі пішла додому, я собі. Коли проходила повз густі кущі бузку і терну, які росли обіч дороги, хтось кинув камінь…” Уже й “камінь”, — не стерпів неправди Микола. — Який же то “камінь”, коли невеличкий камінчик. Так би й писала… “Він пролетів повз мене й упав на дорогу. Я озирнулась, але нікого не побачила, ніхто до мене не обізвався. Підняла той камінь і рушила далі. Невже вони на таке зважились?..” — Про кого це: “вони”? — стурбувався Сашко. — Може, вона думає, що ми вдвох там були? — Може… — До чого ж тут я?.. — Слухай далі. “Справа серйозна. Треба підібрати до кожного з них якогось особливого ключа. Петренко та Антонюк…” Рипнули сінешні двері. Микола вмить закрив зошита, поклав на стіл. Як ошалілі, кинулись до кухні. Гуцнули на лаву, схопили з макітерки по пиріжку. Бабуся не одразу зайшла в хату. Чути було: поставила в сінях відро з водою, накрила дощечкою. І все щось бурмотіла сердито. — Хай він сказиться той гак! Впустила-таки відро. Спасибі, добрий чоловік нагодився, поміг витягти, — зайшла, важко дихаючи. Хлопці сиділи на лаві, жадібно вминали пиріжки. Очі в них були налякані. Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись. — Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду… Хлопці дожували пиріжки, подякували й швиденько чкурнули з хати. — Ех, жалко, не дочитав до кінця! Там же про все сказано… Слухай, Сашко, про які то вона ключі пише, щоб їх підібрати? — Таж ясно про які. Хіба ти не знаєш? — Ні, — стенув плечима Микола. Сашко усміхнувся, пожартував: — Хоче, щоб нас замкнули на ключі у в’язницю. — Невже?!. Оце влипли… — не зрозумів жарту Микола. Довго йшли мовчки. Микола раз по раз тяжко зітхав. — Та ти не журись так, — спробував заспокоїти друга Сашко. — Може, й не заявить у міліцію. Бачиш, вона й справді не така, як ми думали. Не розказала нічого ні директору, ні матері. І дідусеві навіть не заїкнулася про яблука. І тепер минеться, ось побачиш, — запевняв Сашко. Микола був такий засмучений, що навіть не захотів іти додому. Пішли до Сашка, сіли робити уроки, але він ніяк не міг зосередитись. — Знаєш, що я оце придумав? — усміхнувся Сашко. — Ніколи не догадаєшся! — Ну кажи вже. — Ходімо в сад і самі розкажемо про все дідусеві. Він добрий, простить, коли ми самі… Микола довгенько розмірковував. Врешті махнув рішуче рукою: — Добре, що буде, те й буде, давай признаємось. Цього разу йшли до саду не яром, а дорогою, йшли відкрито, нікого не остерігаючись. Біля посадки, де ховалися колись від сторожа, звернули в яблуневе та грушеве міжряддя. Сад тепер уже не схожий на колишній, — буйнозелений, рясний. Плодів на деревах немає, лише де-не-де на верхівках осталися поодинокі яблука чи груші. Листя почало жухнути й осипатись. Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала приростати до стовбура. — Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко. — Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду: Ба-ба-ах!!! Хлопці присіли на місці з розкритими ротами. — Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос. Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят. — Ну, що ви тепер скажете, герої? — підбіг до них Шморгун із дробовиком. — Нарешті я вас піймав! — Ми, дядьку, не красти прийшли, — трохи очунявши від переляку, обізвався Микола. — Го-го, “не красти”! Ціле літо за вами ганяюсь. Дід Артем усе питає: “Хто це сортові дерева обносить?” Тепер нехай знає хто — рідний онук та бригадиршин синочок! Бригадирша бачить, коли хтось хоч соломинку візьме в колгоспі, а що син її витворяє, того не помічає! Шморгун, видно, ніяк не міг забути Миколиній матері виступу на громадському суді, коли його знімали з посади комірника. Вона тоді дуже лаяла його за пияцтво і розкрадання колгоспних продуктів. — Чесне піонерське, ми не хотіли красти. Ми до дідуся Артема йдемо, — сказав Сашко. — Так я вам і повірю, — скривив рота Шморгун. — Обдурюйте когось іншого, а не мене. Гарного має дід онука! Ось поведу, хай полюбується. Давай, завертайте дишло! Тільки не здумайте тікати. Це я угору пальнув, а то нажену солі в м’яке місце, знатимете! Що могли вдіяти хлопці? Довелося підкоритися і йти до куреня під конвоєм. Одначе там дідуся Артема не було і сторож повів їх до сушарні. По дорозі наткнулися на яму, в яку зносили й знищували отрутою обібрану з дерев гусінь. Шморгун заглянув у неї, звелів: — Ану, залазьте туди, посидьте, поки я садівника знайду. Микола з Сашком навіть не ворухнулися. — Кому сказано — лізьте! — гримнув сторож. Ніби не до них, стояли мов укопані, тільки носами шморгали. Тоді він закинув на плече дробовик, схопив обох за коміри і, як цуценят, повкидав у яму. Сам далі погупав. Яма глибока. Марне сподіватися вилізти з неї. Навіть коли б Сашко видерся Миколі на плечі, і то хтозна, чи дістав би краю. — Тепер і дідусь не повірить, що ми самі до нього йшли, — зітхнув Микола. — Дідусь повірить. Я його знаю… Невдовзі знову почувся гупіт. Думали — сторож повернувся із дідусем Артемом. Аж то сам дідусь звідкись узявся. — Що воно за мара тут бубонить? — з’явилося над ямою знайоме вусате обличчя. — О! Чого це вас лиха година туди занесла? Микола і Сашко не відповідали, розгубилися від несподіванки. Дідусь висмикнув з-під яблуні довгу тичку-рогачика, що нею підпирали влітку рясну гілку, подав її у яму. — Ну, берись котрий, витягну. Сашко перший міцно вхопився за тичку, і дідусь виволік його нагору. Потім допоміг вилізти і Миколі. — Так це, мабуть, на вас він стріляв? — запитав дідусь, поставивши підпорку на місце. — На нас, — буркнули одночасно. — І в яму повкидав він? — Він. — За що? — Думає — красти прийшли. А ми до вас, дідусю, — мовив Сашко. — Хочемо про все чесно розказати. І хто гілку ото відчахнув на яблуні, і чого довго не ходили… — Нехай, нехай, ще встигнете розповісти, — перебив його дідусь. — Куди ж він пішов, сторож? — Вас шукати. — Ай-я-я, ох і негарно ж вийшло, — похитав головою. Хлопці не зрозуміли, що саме він вважає негарним — те, що сторож стріляв на них і в яму повкидав, чи, може, їх засуджує. — Дідусю, невже і ви нам не вірите? — похнюпився Микола. — Що кажеш?.. А-а… Ні, я не про вас, я про сторожа. Вредний чоловік цей Шморгун. Хитрий, як лис, і кусючий, як змія… Ну, та нехай, про нього ще побалакаю з ким треба, а з вами, коли вже прийшли до мене в гості, поговоримо зараз. Ходімо в мою штаб-квартиру. Сашко таки добре знав свого дідуся. Як і сподівався, він пробачив їм і крадіжку, і шкоду, заподіяну колгоспному саду. Лише покартав і взяв обіцянку, що вони більше ніколи не робитимуть такого. Микола і Сашко попрощалися й чимдуж подалися додому — задоволені, повеселілі.  

ОЙ ХМЕЛЮ Ж, МІЙ ХМЕЛЮ!..


 

Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні пропливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі. На одутлому, неголеному обличчі — радість: — Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою! Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону. — Первачок, — підморгнув батькові. — Шкода, закуски не прихопив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого. З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо: — Ану, синку, організуй нам по цибулині, — і зиркнув на ліжко. Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вечеря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, частіше — картопля, — печена, тушкована, варена — в “кожушках” або чищена. Цього разу Сашко подав на стіл картоплю. Дарма, що була пісна і розварена, батько і сторож, випивши по склянці горілки, хіба ж так уминали її з цибулею. Сашко сидів на лаві біля вікна набурмосений, злий. Гортав підручник ботаніки, який дала йому сьогодні Валентина Михайлівна. “Візьми, — каже, — в мене їх два”. — А ти чого не їси? — спитав батько. — Не хочу, — відказав, хоч насправді під грудьми смоктало від голоду. — Він, мабуть, жде, щоб і йому чарку налили, — промимрив Шморгун, набивши повен рот картоплею. — То я зараз, — простягнув руку за пляшкою. Але Сашко з такою відвертою ненавистю поглянув на нього, що він і до горілки не дотягся. — Ну, ну, чого?.. Не хочеш — не треба. Силувати не будемо. Виростеш, скуштуєш цієї водички, за вуха не відтягнуть. — Повернув закудлану голову до батька: — Давай, Павле, наливай пального. Той зсунув докупи склянки, налив їх до половини. Поцокались, випили. — Вогонь! — сказав сторож, занюхавши горілку шматком хліба. — Стоградусна! Кхе! — кашлянув батько. Заїли. Шморгун витяг із бокової кишені по цигарці. Чиркнув сірника, спершу сам припалив, потім дав батькові. — Чув, ти завтра в город рибу везтимеш? — спитав, випустивши одразу з рота і носа хмару сизого диму. — Везтиму. А що? — відповів батько, поклавши цигарку на лезо ножа. — Не міг би до мене в сад завернути? — Що там у тебе? — Забув хіба? Я тобі вже казав. — А-а, — згадав батько і похмурнів. — Знаєш, це таке діло… — От іще… Все буде, як по-писаному. Забереш, одвезеш, скинеш їй через тин у двір — і кришка. Дівчата вихідні, дід Артем з школярами садок закладатиме в яру. А Ольга своя людина, нікому ні мур-мур, я її знаю. Була сьогодні, літряку перваку оце принесла, казала, дасть за те цілу сулію. — Чого ж вона сама не прийде, не візьме? — Таж її хтось може зустріть на дорозі. А тобі машиною — раз плюнуть. — Не хочу, Василю… — Ну й дурень ти! Ворона налякана! — стукнув кулаком об стіл Шморгун. Батькові стало ніяково, що його так обзивають при синові, сказав: — Піди, Сашко, погуляй. Сашко, захопивши з собою книжку, вийшов із хати, сів під вікном. На що це намовляє батька сторож? “Забереш, одвезеш… дасть за те цілу сулію”. Не інакше, щось хоче вкрасти у колгоспному саду і одвезти тій самогонниці — Ользі. От злодюга! “Невже тато погодиться? — важко зітхнув. — Як упіймається, засудять…” Підсунувся ближче до вікна, сподівався почути дальшу розмову. Батько говорив тихо, сторож бухтів, як у бочку — бу-бу-бу. Нічого не добереш. “Ні, тато не повинен згодитися на таке”. Йому пригадався громадський суд, що судив колись Шморгуна. Людей зійшлося в клуб — не протовпишся. Дітей не пускали, але Сашко з хлопцями таки пробралися туди тихцем. Забилися в куток, стояли, слухали. Ой, як тоді соромили, ганьбили його!.. А як він благав, щоб колгоспники простили! “Люди добрі, клянуся вам чесно жити. Тріски біля чужого двору не підніму…” І йому повірили, простили, тільки сказали заплатити гроші за все, що взяв у коморі. Тепер, бач, забув, знову потягло до крадіжки, та ще й батька намовляє, дурнем, вороною обзива. Сашкові прикро за батька. І чого він такий? Дав би тому гадові… Так ні, водиться… Думки Сашка перервав деренчливий Шморгунів спів, що залунав із хати: Ой хм-е-лю ж, мій хме-елю,
Хме-елю зе-елене-енький…

Щоб не чути п’яного галасу, Сашко, поклавши на одвірок книжку, прихопив у сараї лопату і подався на город. Там лишилася ще невирубана кукурудза. Зайняв од краю рядок, люто накинувся на присохлі стебла, наче на своїх заклятих ворогів. Цюк! Цюк! Цюк!.. Зрубане кукурудзиння віялом лягло на землю, шелестіло цупким рудуватим листям. “Це вони вип’ють дома всю горілку, — роздумував, — тоді ще поплентаються в чайну. Так завжди роблять”. Вгледів на межі горбок. Зарівняв його. Батько, повертаючись городами додому, може перечепитися і впасти. Сонце ось-ось закотиться за гору. В його скісних променях повсюди виблискувало срібне павутиння. Бабине літо. Вирубавши чотири рядки кукурудзи, Сашко закинув на плече лопату, попростував з городу. Саме в цей час вийшли з хати батько і сторож. Розчервонілі, очі в обох посоловіли. Видно, самогон і справді був міцний. — А може, підемо ще в чайну, перекинемо по чарочці, — вмовляв Шморгун. — Гроші в мене є. — Годі… годі… — клював носом у груди батько. — Ну, як хочеш… А я піду. Сторож зробив кілька непевних кроків до воріт, поточився на паркан. Уперся руками в дощечки, ніби збирався перестрибнути через огорожу. — Чорт… понаставляють… — Давайте я виведу, — підбіг Сашко. — Додому йдіть. Він радий був швидше здихатися Шморгуна, щоб той більше не манив батька. — Додому? А хто за мене чарку вип’є? Може, ти? Хах-хах-хах… — Ви й так уже п’яні. На ногах не держитесь. — Я… я на ногах не держусь? Ану, глянь! — відштовхнувсь од паркану. Ступив двічі і, мовби його хто палицею оперезав по жижках, повалився на землю. — У-у, чорт… перечепився… Взявся Сашко підводити — хоча б за ворота випхнути. Де там, здоровенний та важкий, як лантух п’ятипудовий з зерном. Батько не допоможе, сам ледве стоїть. Шморгун підрачкував знову до паркану, вхопився за нього, встав. Перебираючи руками дощечки, добрався до хвіртки. Нараз щось згадав, загорлав на весь двір: — Павле, стій! Куди ти пішов? Так, значиця, договорились?.. Та що ти там белькочеш? Кажи: приїдеш чи ні? — П… приїду, — ледве видушив із себе батько й поплентався до хати. “Згодився… — похолов Сашко. — Напоїв, злодюга, і таки вмовив…” — О-ой са-ад-виноград-ад, кучерява вишня, — затягнув Шморгун, але зразу ж обірвав, духу, певно, не вистачило. Гикнув, аж голова схитнулася, звернувся до Сашка, що вкрай засмучений стояв оддалік: — Олежку, завтра в яр підете? Га?.. Чого мовчиш?.. На трясця він вам здався, той сад? Поки виросте, учобу покінчаєте. Поїдете в город. На вертольотах літатимете. У-у-ух! …Плювать тоді вам на нього з височини. Хах-хах-хах… Чи, може, тобі яблучок, грушок не хватає? То я принесу, єй-єй, принесу іще. їж, синочку, од пуза. Хах-хах-хах… “Аби ти наївся та й не встав, паразит проклятий!..” — розлютився Сашко. Рвонувся, щосили штурхнув п’яного од хвіртки, крикнув: — Щоб ноги вашої більше в нас не було! Сторож поточився й гепнувся під паркан з того боку, од вулиці. Вилаявся недобре. Та Сашко вже не почув його лайки. Швидко защепнувши хвіртку, побіг у хату. Батько лежав на ліжку, мов непритомний, звісивши додолу голову. Посеред кімнати валялося перекинуте відро. В хаті смерділо горілкою, цигарковим димом та цибулею. Сашко вимочив ганчіркою воду, прибрав зі столу пляшку, склянки, недогризки цибулі і недокурки. Зняв з сонного батька піджак. Роззув. Надворі споночіло. Запалив світло. По радіо передавали веселу музику. Вимкнув репродуктор, умостився з ногами на лаві. Що ж тепер діяти? Сходити до матері, розповісти їй усе? Але чим вона зарадить? Тільки розхвилюється та й годі. Знову плакатиме… А може, до тієї самогонниці? Сказати, щоб не брала краденого. Еге, так і погодиться! Тільки наскаржиться потім батькові. Ні, краще самого тата просити. Дуже, дуже проситиму. А якщо не слухатиметься, скажу: “Кину тебе і все. Піду до мами”. Тоді він, мабуть, послухається. Ще довго сидів, думав — прокинеться батько. Та він спав як убитий. Один раз тільки перевернувся, замурмотів, застогнав і змовк. Сашко загасив світло і, не повечерявши, ліг на лаві. “Вранці поговорю”, — вирішив. Батько потер заспане обличчя рукою, відкашлявся, поглянув на свої босі ноги. — Сашко, де ботинки? — Під лавою. — Подай. Сашко встав, приніс. “О-о, сонце вже високо! Оце заснув! Міг би й тата проспати…” — подумав. Заходився і собі взуватись, одягатися. — Куди ти? — спитав батько. — У нас недільник сьогодні. — Садок закладать будете? — Угу… “А що, коли не піду в яр? — раптом спало на думку. — Поїду з ним до міста. Тоді, може, він не заїде до Шморгуна”. — Тату, і я хочу з вами поїздити. — А недільник? — Нічого, обійдеться без мене. — Іди, куди всі йдуть. — Візьміть, — не відступав Сашко. — Я вам не заважатиму! — Сказав — значить, усе. І не проси. Краще ось злий мені. Сашко одразу насупився. Неквапливо зняв із плити каструлю з водою. Батько підставив пригорщі. Пирхав, хлюпався, ніби надворі. Всю долівку забризкав. — Знаю, чого не берете, — пробурмотів Сашко. — Красти захотілося. — Що?.. — підняв мокру голову. — Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду. — Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовляюсь? Розпустився… — А таке, що я кину вас і піду до мами, якщо пити будете і… красти. Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка