Борис Комар диваки вибрані



Сторінка7/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ПРИГОДА В САДУ


 

Учитель фізкультури Петро Денисович подав команду, і колона рушила з шкільного двору. Попереду йшли учні п’ятого класу. За ними — шестикласники і семикласники. Той ніс на плечах лопату, в того скиргало в руках порожнє відро. У хвості колони хлопці з восьмого тягли возики, котили тачки, навантажені кролячим послідом. Дві кінні грабарки, що їх дали з бригади, виїхали на дорогу й поторохкотіли по торф’янистий грунт. Як проходили вигоном, з двору вискочив Кудлай. — Іди, іди сюди! — покликав Микола. Собака зрадів, кинувся до нього. — О, тепер у тебе й помічник буде! — пожартувала Валентина Михайлівна, яка йшла поруч свого класу. Сашко був похмурий, мовчазний. Він ніби аж схуд за ніч. — Чого ти такий? — нахилився до нього Микола. — Який? — скинувся хлопець. — Ну, невеселий, мовчиш… Я зразу помітив, коли зайшов. Батько, мабуть, знову щось натворив, еге ж? — Ні-ні, — заперечив Сашко, — нічого не натворив. Голова болить… Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зробити сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво… Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів. — Оце і я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони. — Згодом ще й кавалерія прибуде, — пожартував Тихін Федорович. Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем. Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників дірявого возика-торохтуна, також покотили у видолинок. Щоб їх похвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил. — Не набирайте ж стільки, підірветесь, — жахнулася Валентина Михайлівна. — То ще й мало, — храбрував Микола. — Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше, — порадила вчителька. Зачувши розмову, підбіг Олег. — Давайте, я помагатиму. — На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола. — Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледачкуєш? — Я ж хотів… — почав оправдуватися Олег. — Годі вам! — спинив їх Сашко. — Потім одвів Олега набік, спитав: — Батько твій уже пішов у сад? — Спить, мабуть, і досі… А що? — Та це я так… А сам ураз повеселів. “От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!” До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозему. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами. Сіли відпочити й поїсти. Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив: — Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вживати чи не можна? Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потягнулися до клунка руки школярів. — У-у-м! Ох і солодкі, як мед! — А пахучі! — А соковиті! — Пхе, я їх стільки переїв, — стиха сказав Вікторові Троцю Олег. — Значить, добрі яблука? — “задоволено посміхнувся садівник. — Еге ж, яблука справді смачні, — похвалила Валентина Михайлівна. — Який це сорт? — Наш, лепехівський, — гордо відповів дідусь. — Вперше чую… — То й не дивно, бо раніше не було такого. — Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька. — Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вродили. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблунці, коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Га?.. Миколу й Сашка кинуло в жар. Навіщо він ото говорить — “якісь шибеники”, мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати з них, а інших застерегти, щоб не робили такого? В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як приречені, заслуженого вироку, Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася: — Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи й Сашка. — Пра-а-авду! — підтвердили школярі. — Правду, — проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх. — Чого ж, приходьте, я з дорогою душею… — Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме. Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав: — Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться. — Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах… — Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити? — Якже, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберегти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувати, а вони… У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, видно, теж стало неприємно, почали підводитись. — Безсовісний ти чоловік, Шморгун, — от що я тобі скажу, — розсердився дід Артем, аж почервонів увесь. — Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав. — Хах-хах-хах… — зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду. “Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко. — Бач, яким чесним прикидається. А насправді…” Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи. Пропало в них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею. Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові. “Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун”. Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчителька і товариші подумають? Але невдовзі така нагода випала. У Миколи поламалася лопата. — Сходи на сушарню, візьми іншу, — порадив йому дідусь Артем. — Еге, сторож не дасть. — Скажеш, я звелів. Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі: — Хочеш, бери ось мою, а я збігаю. — Давай, — охоче погодився той. Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами. Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалеку від сушарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, став гавкати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика-тушкана. Тупцяв на місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпорку, ткнув під саму мордочку зайчаті. — Трусь, трусь, трусь! — покликав. Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою, так хотілося йому витягти тушканчика. Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі і разом з ним шелеснула вниз. Сашко майже не забився, лиш злякався. “Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач. — Може, по тичці?” Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть. Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич. Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половини, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями. “Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду не вилізу. Того разу дідусь витягав…” Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить. Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця. Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив. Сашко знову вхопився за поломану тичку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий. Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч… А розбурхана уява малювала ще страшніше. Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загляне і завтра, і післязавтра… Навіть дідусь Артем і сторож не прийдуть. Чого їм сюди іти? Яблука і груші зняли, лежать у погребах, сушарню замкнуть. От і гибітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду. “Що я наробив, дурний! Що я наробив! — картав себе Сашко. — Треба було хоча б Кудлая не проганяти, хай би товкся коло ями. Може, помітили б його. Тепер як про себе сповістити?..” …Микола вже кілька разів поглядав у бік колгоспного саду. “Чого так довго не повертається Сашко? Невже втік? Ні, Сашко не такий!..” Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав? Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз. — Чий це? — спитала Валентина Михайлівна. — Сашків, — одразу впізнав Микола. — Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Вже картуза носить, а там іще щось робитиме. — Аби він уроки робив за нас… — пожартував Микола. Посміялися й знову взялися за діло. Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: “Де він застряв? І чому це Кудлай приніс Сашків картуз?..” — Слухай, Петренко, може, з Сашком щось сталося? — підійшла до Миколи. — Пішов і як у воду впав. — Хтозна… Я сам думав. Тільки що могло таке трапитись? — А може, збігаєш, узнаєш? — Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся. Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза. — Або почекай, ось і я піду з тобою. Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою: — Ходімо! Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками. Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку. — Чого він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна. Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад. Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить. “Яма для гусені, у якій ми сиділи, — згадав Микола. — Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці”. Заглянув у яму, так і є — тут. — За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола. — Це не сторож, — хрипким голосом відповів Сашко. — Це я сам. Зайченя діставав і впав. Земля обвалилася. — Де ж воно, те зайченя? — Ось, — витяг з-за пазухи звірятко. В цей час до ями підійшла вчителька. — Валентино Михайлівно, він ненавмисне, — гукнув Микола. — Звісно, ненавмисне. Хто ж навмисне в таку яму падає, — засміялася вчителька. — Як же ми його витягнемо? Драбину треба з сушарні принести. — Тичку з-під яблуні візьміть, — подав голос Сашко. Микола приніс довгу і товсту підпорку з-під яблуні, спустив у яму. — Лови зайченя! — підкинув Сашко угору тушканчика. Микола спіймав звірятко на льоту. — Ох і кумедне ж… — погладила тушканчика Валентина Михайлівна. — Хвіст довгий і з китицею. Треба його показати всім учням, а тоді випустити. — Я й сам хотів, — сказав Сашка, хоч насправді в нього не виникало такої думки, і вхопився за тичку. — Тягни, Миколо! Микола з учителькою взялися за другий кінець, смикнули добряче. І Сашко вже на волі. — Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму оце тут. — Йому скажи спасибі, — пом’яв Микола за вухо Кудлая. — Це він картуза твого приніс. На! — простягнув другові. — Та ще й привів нас сюди. Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом. — Де ж лопата? — пошукав очима навколо ями Микола. — Я ще не встиг дійти до сушарки. Зараз збігаю, візьму, — рвонувся Сашко. — Ідіть удвох, — сказала Валентина Михайлівна. — Прихопіть кілька штук. У дівчат теж не вистачає. А я вас тут підожду. До сушарні — недалечко. Минули кілька яблуневих рядів, смородинник. Залишалося ще перейти ділянку малинника — і все. Он вона височить, мовби якийсь казковий терем. Раптом у “теремі” повільно відхилилися двері, і звідти виткнулася велика Шморгунова голова. Сюди верть, туди круть і, нікого не помітивши, одразу ж сховалася. Микола здивовано зиркнув на Сашка — що б то могло значити? Сашко зблід на обличчі, опустив очі. Через якусь хвилину із дверей знову висунулася спершу голова сторожа, далі і весь його тулуб. На спині здоровенний мішок. Микола потягнув Сашка за густі кущі малини. Звідти стали стежити за сторожем. Той замкнув сушарню і, озираючись на всі боки, підтюпцем потрюхикав до посадки. — Сушки накрав, — здогадався Микола. — Давай вислідимо, куди понесе. Він зняв зі штанів пояс, накинув Кудлаєві на шию, і хлопці обережно, щоб не виказати себе, подерлися густим колючим малинником слідом за сторожем. Сашко плентався позаду вкрай розгублений, бо знав, куди подався Шморгун. Там, біля посадки, мабуть, чекає його з машиною батько. Забере і одвезе до Ольги, обміняє на самогонку. І про це знатимуть усі-усі. А найстрашніше, що Сашко зовсім безсилий відвернути це лихо. Сторож вбіг у посадку, кинув мішок у рівчак, зверху притрусив опалим листям. Поправив на голові скособоченого картуза, сплюнув, неквапом вийшов на безлюдну дорогу. Микола і Сашко також забігли в посадку. Затаїлися неподалік у заростях акації. — Когось виглядає, — прошепотів Микола і посварився на Кудлая, щоб той не ліз до його пазухи, де схований тушканчик. Сашко ствердно кивнув головою. “Знав би ти, кого саме, — гірко подумав він. — А може, сказати, признатися? Ні, хай уже як буде, так і буде”. Дорогою, певно, хтось їде або йде, бо Шморгун знову заскочив у посадку і присів за кущем. Зовсім близько від них. Кудлай схопився, але Микола притримав собаку і затиснув йому пащу. Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер. — Давай гукнемо, — прошепотів Микола. — Не треба, підожди, — заперечив Сашко. Микола розчаровано скривився. Чого не схотів? Це ж так доречно з’явився міліціонер, ніби відчув, що тут діється. Одразу й поцупив би за шкірку цього злодюгу. Незабаром долинув гул машини. Сторож підвівся, вийшов на дорогу. Під’їхав колгоспний грузовик, у кабіні поруч із шофером сидів Сашків батько. — Здоров, Павло! — привітався до нього зраділо Шморгун. — Здоров, — нехотя відповів батько. — Я зараз, — кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик: — Пожди, Іване! — Га? — рвучко повернув голову Шморгун. — Іди сюди, кажу. Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин. — Ну що там? — підступив до машини сторож. — Розумієш, Іване… — мнявся батько, — не хочу я в це діло встрявати. Передумав… — Як це передумав? — вирячив очі Шморгун. — Ми ж із тобою вчора договорились!.. — Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу… У Сашка, як тільки зачув останні слова, де й поділася неприязнь до батька. “Татусю, любенький, дорогенький, — хотілося вигукнути йому, — який же ти молодець! Послухався-таки…” — Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун. — Он лежить у посадці… — Однеси назад. Хай воно сказиться! — Вже злякався? Зустрів міліціонера і злякався? — Не те, щоб злякався, просто… — Дурень ти набитий! — сердито процідив крізь зуби Шморгун. — Як хочеш про мене думай, а я не повезу, і не вмовляй. — Ну й їдь ти… — вилаявся погано Шморгун. — Без тебе зумію все зробити. Тільки тепер на випивку не надійся. Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця. Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машин. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, — колись добряче пом’яла його машина, — а однаково ганявся. Отож і тепер, тільки-но зрушив з місця колгоспний грузовик, він вирвався, і як несамовитий кинувся слідом за ним. Микола зопалу підхопився, голосно погукав Кудлая, виказавши цим себе і Сашка. Шморгун стріпнувся, ніби його батогом уперіщили, оглянувся. Побачив Миколу і Сашка за кущем. Збагнув — за ним стежили. Однак спробував викрутитися. — Чого це ви тут лазите? — накинувся на хлопців. — Гілля обламувать? Ану, гайда звідси! Щоб вашої ноги більше не було… — Нас дідусь послав, — не злякався Микола. — А-а, вистежити захотів!.. Сищиків завів уже!.. — зарепетував Шморгун. — Ви не кричіть, бо ми вас не боїмося. І про те, який ви сторож, все одно розкажемо. — Ось я вам розкажу… — рушив Шморгун до хлопців. Невідомо, чим скінчилася б ця сутичка, коли б у посадку не нагодилася Валентина Михайлівна з дідом Артемом. Садівник, не дочекавшись учительки з хлопцями, і собі пішов на сушарню. “Чи не наробив там якогось шелесту п’яний сторож?” — подумав. Біля сушарні він зустрів розгублену Валентину Михайлівну і почув, як із посадки долинув сторожів лемент. Прийшли садівник з учителькою, і Шморгуна ніби підмінив хто. Згорбився враз, удав із себе такого нещасного, що в людини, яка його не знала, міг би викликати навіть співчуття і жаль. — Що трапилось? — суворо звернулася Валентина Михайлівна до хлопців. — Та он… — кивнув Микола на сторожа. — Винен, товаришочки, винен, — не дав йому доказати Шмор-гун. — Не подумала моя дурна голова, тепер страждаю… ой страждаю… — Що тут таке? Нічого не розберу, — зиркав то на сторожа, то на учнів дідусь. Тоді Микола ступив до рівчака, згріб з мішка листя. — Набрав сушки, хотів одвезти кудись. — Свята правда, ой правда… Десятому закажу… Листочка тепер із саду не винесу… — Нема-таки в тебе совісті й на копійку — ось що я тобі скажу! — вибухнув гнівом дід Артем. — Простили тобі люди, а ти знову за своє. Оддай ключі! — звелів грізно. — Ой, каюся, каюся… Шморгун довго нишпорив по кишенях, врешті витяг ключ до сушарні і неохоче віддав садівникові. — Тепер іди собі і щоб духу твого більше не було в саду! Мов побитий шкодливий пес, поплентався Шморгун дорогою до села. Микола з Сашком віднесли на сушарню мішок, а потім побігли наздоганяти Валентину Михайлівну. Сонце мало ось-ось креснути далекий, повитий осіннім холодним серпанком небокрай. Високо в небі кричали дикі гуси, відлітаючи в теплі краї.  

ХТО ПЕРЕМОЖЕЦЬ?


 

Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити. Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір. Мати просто не могла нарадуватися ним. “Бач, старшенький стає, вилюднює, і вдача в нього міняється”, — думала вона. Вражені були таким несподіваним переродженням Миколи і однокласники — чого б це?.. І тільки Сашко достеменно знав справжню причину тих змін. Та ще, може, Валентина Михайлівна догадувалася: стріне, бувало, гляне мигцем, усміхнеться хитро, мовби їхня співучасниця. Дивна-таки, справді дивна ця нова вчителька! Скільки їй Микола заподіяв усяких каверз, вона ж йому все прощає. Не зовсім, правда, завжди або висміє, або дорікне, але ніколи не зчиняє галасу і нікому не скаржиться. Як швидко біжить час! Здається, недавно почалося навчання, а ось уже й чверть минає, жовтневі свята настають. Шостого листопада шкільна піонерська організація проводила урочистий збір, присвячений роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції і, звичайно, закінченню першої чверті. На збір запросили директора, вчителів, голову колгоспу і бригадира дядька Василя. Коли вже виступив директор школи, голова колгоспу і Світлана Коломієць від піонерів та учнів, бригадир, який статечно сидів за столом президії і уважно слухав виступаючих, шепнув щось піонер-вожатому. Той ствердно кивнув йому, потім відшукав в залі Миколу і Сашка, звернувся до них: — Може, й з вас хто виступить та розкаже про себе? Хлопці перезирнулися стривожено — чого це раптом? — і заперечно похитали головами. — Невже у вас немає нічого цікавого? Певний, що є. Розкажіть, наприклад, як ви працювали в колгоспі їздовими. Ану, хто сміливіший, давай! — заохочував піонервожатий. Але хлопці, хоч і відлягло в них на душі після тих слів, мов затялися — ні та й ні. Звичайно, з Миколою і Сашком траплялося чимало цікавого під час поїздок на станцію, як возили фрукти. Та це ж, коли розповідати, неодмінно треба згадати і про те, як вони стали їздовими. А їм зараз, коли на зборі був присутній дядько Василь, дуже не хотілося згадувати тієї історії. Тоді вожатий надав слово бригадирові. Дядько Василь розповів, хто з учнів і як саме допомагали літом та й зараз допомагають колгоспу, подякував їм від імені правління. — Тепер я хочу почитати вам ось цього листа, — дістав бригадир з кишені зеленого конверта, витяг з нього списаний аркушик паперу. — Слухайте… “Дорогі друзі Миколо і Олександре!” Учні нашорошили вуха. Микола з Сашком переглянулись: що за оказія, невже це до них звертається хтось у листі? — “Записку, яку ви вклали у ящик з грушами, ми знайшли. (“Ага, он воно що!..”) Вас цікавить, кому дісталися груші, що їх привезли ви на заготівельний пункт, і чи дійшли вони цілими, неушкодженими. Так-от, одержали ваші груші ми, будівельники з далекої суворої Тюмені, одержали цілими-цілісінькими. Мабуть, ви дбайливо доглядали свій вантаж, коли він так добре зберігся. Щира вам дяка. А ще дякуємо вашим батькам за те, що вони виростили такі смачні-пресмачні плоди. Щедрість і теплота ваша зобов’язує нас іще краще працювати на благо нашої рідної Вітчизни. На жаль, у записці ви не назвали своїх прізвищ, ось чому ми й надсилаємо цього листа в правління вашого колгоспу. Гадаємо, що таким чином він неодмінно потрапить до вас. Бажаємо міцного здоров’я, успіхів у навчанні! Вітайте всіх школярів”. Прочитавши листа, бригадир передав його Миколі і Сашкові. Учні дружно зааплодували. Тоді хлопцям хоч-не-хоч, а довелося виступати на піонерському зборі. Розповідаючи про свої поїздки на станцію, вони не забули і тієї історії, як піймалися з Сергієм на обмані. Усі посміялися та й годі. З хлопцями помирилися Микола й Сашко, забувши про колишні кривди і образи. Тільки із Шморгуном Олегом і далі ворогували. Після того, як батька піймали на крадіжці і правління колгоспу прибрало його з саду, Олег став якийсь вовкуватий і дратівливий. Окрім Світлани Коломієць, ні з ким не дружив. Шестикласників неабияк дивувала та їхня дружба. Що спільного між Олегом і Світланою? Вона добра, лагідна, відмінниця, а він — пряма її протилежність. Ну, та нехай дружать, може, й Олег біля неї подобрішає, почне краще вчитися. Микола з Сашком намагалися не зачіпати Олега, та все одно не могли уникнути сутичок із ним. Перед Новим роком, коли випав сніг і вдарив мороз, учитель фізкультури Петро Денисович запропонував учням впорядкувати при школі ковзанку: розчистити від снігу майданчик і залити його водою. Любителі покататися на ковзанах охоче погодилися. Зібралися в суботу після уроків і під керівництвом учителя зробили все так, як він і казав. Ковзанка замерзла швидко, тільки залили, а вже зверху й льодком взялася. Ще Петро Денисович не встиг навіть гумовий шланг сховати, яким поливали майданчик. Шланг простягнувся аж до ганку школи, довгий, покручений, схожий на гадюку. Навколо ковзанки з’юрмилися школярі. Не хотілося розходитись додому, хоч робота була закінчена. Де ж таки, з самого обіду товклися, скільки снігу поповергали, і тепер піти, не дочекавшись, поки замерзне? Треба хоч по разу проїхатися. Звичайно, не на ковзанах, а так — на підошвах. — Дивіться, вже й пальцем не проб’єш, — присів навпочіпки біля льоду Олег, червонощокий, у кожусі, кудлатій шапці-вушанці, коротеньких модних чоботах. — А ти не бий! — підступив до нього Микола. — А то що? — зверхньо і презирливо запитав Олег. — Та нічого. Займатимеш — бубну виб’ю. — Миколі врешті-решт урвався терпець. Олег сам нічого не робить й іншим заважає. То насміхається з хлопців, то до дівчат в’язне. — Ти виб’єш бубну? — аж підскочив Олег. — А то ж хто? — не здавався Микола. — Матір на поміч не покличу. — Знаєш що? Ти легше, а то як розсерджуся, тоді… — Що тоді? — Ось бачиш щоі — і Олег ударив підбором чобота об лід. Тоненька крижана поверхня тріснула, наче шибка у вікні, і на лід хлюпнула вода. Від несподіванки Микола якусь мить стояв нерухомо. Тоді рвонув до школи. — Зараз я тобі розсерджусь… — шепотів, біжачи. Всі гадали — подався за Петром Денисовичем. Аж ні — відкрутив біля ганку кран, на який усе ще був натягнутий кінець шланга. Коли вода побігла, шланг заворушився, засичав і ще більше став схожий на гадюку. Олег догадався про Миколин намір і хотів наступити на шланг, та не вдалося. — Кажи, займатимеш ковзанку? — підступив Микола, тримаючи в руках розплеснуту на кінці металеву трубку шланга, з якої бив сильний струмінь. — Спробуй тільки облити, — застеріг Олег. — Покаєшся, та буде пізно… Школярі зашуміли: — Ти бач який, ще й погрожує! — Розкажемо Петру Денисовичу — він йому дасть. — Смугони, Миколо! — радили найрішучіші. Хтозна, зважився б Микола облити водою Олега чи ні, якби в той час не вийшов на ганок, зачувши галас, учитель фізкультури. — Що то ви робите? — гукнув і рушив до ковзанки. Вирвав з рук у Миколи шланг, нагримав. — Він не винен! — закричали хлопці і, перебиваючи один одного, розповіли про все учителеві. — Недобре, Шморгун, ти поводишся, недобре! Не по-піонерськи. — А чого ж він чіпляється! — огризнувся Олег. — Хто до тебе чіпляється? — не поступався й Микола. — Сам лізеш… — Ну, досить вам, — намагався утихомирити хлопців Петро Денисович. — Шморгун, підстружеш, пригладиш оте місце, як замерзне, і все буде гаразд. — Не буду я стругати! Хай сам струже! — І кататися не будеш, — закричали школярі— Не пустимо. — Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито. Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору. Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала: — Олег, підожди… Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми. Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад. Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вергуни. Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся. Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами. Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика. Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її. — Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання… — Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів. — З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина. — Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи. — Та хто тобі сказав це?! — Хто, хто? Сам добре знаю… — Бач, який ти… Помовчали. — От що, Олег, — сказала Світлана. — Я винесу сікач або кельму в тата попрошу. Візьми і загладь оте місце на ковзанці. А тоді заходь і підемо до школи разом, сьогодні репетиція новорічного концерту, я помирю тебе з Миколою. — Не буду миритися і ковзанку не хочу поправляти. — Ох і вреднючий ти. Мені за тебе соромно. Всі кажуть: “Чого ти з ним дружиш?!”. — Ну й не дружи! Хіба це дружба, коли ти й не заступишся за мене? — В тебе анітрішечки совісті немає. — І нехай… — Дивуюсь: як ти тільки не розумієш, що неправий у всьому? Даремно ж ніхто не стане нападати… Мороз міцнішав. Лунко тріскались дерева в садках, порипував під ногами сніг. Олег і одягнений тепло, і взутий добре — холод не пройме. А от Світлана змерзла, все кутається в легеньке пальтечко і чобітками вистукує. Вже кілька разів натякала, що пора розходитись, а він ніяк не догадається, та все відмовляє йти на репетицію, мовляв, обійдуться без неї. Нарешті зважилася, сказала прямо: — Олег, я дуже змерзла. — Ходімо в Будинок культури, там тепло. — Ні, вже пора додому. — На репетицію хіба не підеш? — Мабуть, не піду. Пізно вже… і самій неохота. — Добре, давай тільки глянемо в сільмазі на світлову вітрину, що вчора поставили, та й годі. Попростували до сільмагу. Олег довго розглядав і дивувався, як це можуть світитися різними кольорами скляні трубочки. Світлана ж стояла збоку і не виявляла до вітрини ніякого інтересу, все хукала на посинілі пальці. Попрощалися біля її двору, і Світлана швидко потупотіла до хати. Олегові не хотілося, щоб Світлана була на репетиції без нього. Тому й відмовляв її і затримував. Врешті сказала, що не піде туди. А може, тільки пообіцяла, аби відчепився? Скільки розмов у Світлани про той карнавал, як готується! Хвалилася, що сестра черевички лакові прислала з Києва, тож закортить похвастатися. Та ще, як заливали ковзанку, Микола прив’яз: “Світлано, зарані попереджаю — сьогодні я танцюю з тобою”. — “Там видно буде”, — відповіла йому, наче й не зраділа, що він запросив її. Всі дівчата прикидаються. Насправді ж їм, і Світлані, мабуть, теж, хочеться з ним потанцювати. Вони чомусь вважають Миколу за найкращого в школі танцюриста. “Мабуть, не піду. Пізно вже…” Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується… “А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: “Куди це ти?” Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться”. Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад. Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся. Довго чекав, але Світлана не виходила. Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся. — Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його. — Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу. — От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити… — Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся. — Підожди, я сірнички принесу. — Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш? — Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав. І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова. Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана. Кинув бабусі тихе “до побачення”, вбіг у ближній двір. Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи. Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю й подався слідом. “Ага, і черевички несе, — помітив Олег у неї в руках невеликий пакунок. — Стривай, знатимеш, як обманювати!” Біля воріт школи Світлана зупинилась і глянула навкруги. Олег сховався за стовбуром клена. Вікна в школі палали яскравим вогнем, світло від них простяглося до самої ковзанки, навколо іскрився сніг. Чути було музику, галас. — Світлано! — гукнув, коли вона порівнялася з ганком. Дівчина повернулася на голос. — Олег, ти?.. — здивувалася. — Ні, не я, — сказав презирливо. — Султан турецький. То як — “самій неохота”?.. І не соромно тобі?.. Чого ж мовчиш? А мені, бач, дорікала — совісті немає. Отакі ви всі. Прикидатися тільки вмієте… Ну, йди танцюй, вихваляйся своїми черевичками. Губи Світлани затремтіли. — На! — тицьнула Олегові до рук пакунок і схилилася на бильця ганку. Олег не втримав пакунка — він розгорнувся. Дзень! — випало з нього щось на кам’яні східці. Олег швидко нагнувся, підняв. То була кельма… Друга сутичка відбулася після Нового року. Дарма, що саме канікули, що надворі зривалася завірюха, — того дня до школи прийшли майже всі старші учні. Ба навіть малеча прибігла. Всіх цікавило, хто перший прийде до фінішу, а, значить, поїде на районні змагання лижників. Болільники з самого початку поділилися надвоє. Одні твердили: переможцем, як і минулого року, буде Петренко Микола. Його оточила на спортивному майданчику велика група школярів. Кожен з його прихильників вважав за свій обов’язок підбадьорити Миколу, дати йому якусь пораду. Особливо старався Сашко. Він ні на хвилиночку не відходив від свого друга. Інші палко доводили, що перемогу здобуде Олег Шморгун. І Олег був не одинокий, круг нього також товпились болільники, правда, менше, ніж біля Миколи. Серед них стовбичив і його старший брат Сергій, якого Олег запросив подивитися на лижні змагання й порадуватися за нього, переможця. Що він цього разу вийде зрештою на перше місце, не мав ніякого сумніву. Торік йому просто не пощастило, гірші лижі вибрав собі, от і прийшов другим. Олег, крутячись на всі боки, розповідав якусь дуже смішну історію — хлопці аж присідали од реготу. На майданчик з червоним прапорцем у руці прийшов учитель фізкультури Петро Денисович, а сьогодні — головний суддя. Пославши двох своїх помічників на контрольний пункт, він звернувся до школярів: — Всіх, хто не бігтиме, прошу відійти. Як тільки болільники відступили під паркан, Петро Денисович дав команду учасникам змагання: — Вийти на лінію старту! Лижники швидко вишикувалися у рівну довгу шеренгу. Сашко і тут не облишив свого друга, стояв поруч, шепотів: — Кажуть, Олег сьогодні з самого ранку маршрут вивчав. Гляди, якщо тебе обжене, знаєш, що ми тобі зробимо? — нахмурився грізно. Що вони збиралися йому робити, Сашко так і не доказав, бо в цей час суддя подав нову команду: — Перевірити кріплення! Спортсмени нахилилися, посмикали на лижах ремінці, випросталися. Все гаразд. Микола хвилювався. Поглядав на болільників, ніби завинив чимось перед ними. Олег раз по раз, як застояний кінь, переступав з ноги на ногу, натягував рукавичку то на одній, то на другій руці. Сьогодні йому будь-що треба вийти переможцем. Як тоді зустрічали Миколу, коли він першим фінішував! Мов пошаленіли всі, кричали “ура!”. А його ніби й не помітили, хоч прийшов зразу за ним. Та й потім ще довго ходила за Миколою ціла ватага хлопців. Один поперед одного вихваляли… Петро Денисович обійшов шеренгу — оглянув кожного лижника. Пересвідчившись, що всі готові до змагання, запитав, чи добре знають маршрут. — Знаємо, знаємо, — дружно відповіли хлопці. — Тоді приготуйтесь, — підняв догори прапорець. Лижники вперлися палицями в сніг, попригиналися, напружились… Затих гамір серед болільників. Стало чути, як поскрипують на шкільному горищі незачинені дверцята. Петро Денисович різко махнув прапорцем: — Старт! Лижники зірвалися з місця і, наче зграя великих птахів, понеслись у засніжений простір. Услід їм лунали гучні вигуки. Олег зразу ж вихопився наперед. За ним подався Микола. Маршрут пролягав городами за село, через пологий яр — колгоспний сад — і далі до залізниці. Там треба було повернути і йти назад, до школи. Микола широкими кроками ковзав по лижні, яку полишив за собою Олег. Лижі пливли легко. Спустився в яр, піднявся нагору, ввійшов У сад. Із снігової пелени виринула сушарня… За нею зразу буде оранжерея. Ага, он і вона стоїть! Геть уся покрита снігом, схожа на житло полярників. Нічого, в ній тепло, затишно рослинам. А сніг з даху після змагання скидаємо… Микола наблизився, глянув на оранжерею, і йому здалось, ніби там прочинені двері. Він не зупинився, побіг далі, але бентежна думка не давала спокою. “Що як справді відчинені? Померзнуть рослини…” Тим часом — чи то Олег уповільнив біг, чи Микола дужче наліг — хлопці порівнялися. Микола приязно всміхнувся до свого суперника, кинув жартома: — Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!.. Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать. Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції. А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав… У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети. Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу: — Молодець, давай, давай!.. І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу. Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені. “Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!..” Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу. В цей час на лижні показався Олег. — Олег! Олег! — загукав до нього. Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування. — Іди сюди! Двері допоможеш зачинити… Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр. “Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…” Почав відгрібати сніг, розхитувати двері. — Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною. Оглянувся — Сашко з лопатою у руках. — Чого дивишся? Наздоганяй його! — А ти чому тут? — Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню. Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий… Усе виразніше вимальовується із снігової каламуті Олегова постать. “Ще, ще наляж!..” — підганяв себе Микола. Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій… Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі. Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів. “Натисни, натисни ще трохи!..” — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола. Та прогаяний час не повернути. — Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику. То Олегові, переможцеві. Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги. Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував… І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга: — Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно! — Що неправильно? — не зрозумів Микола. — Неправильно, що Олег переможець. — Він же першим прийшов… — Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник! Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення. Проте Сашко не вгамувався. — Давай розкажемо про все Петру Денисовичу. Він… — Ні! — рішуче заперечив Микола. — Дурень ти! — розсердився Сашко. — Я сам розкажу, — і попрямував до вчителя, який стояв у колі школярів. Одкликавши Петра Денисовича, став розповідати про себе, як йому не пощастило в змаганні: тільки вийшов у сад — порвався на лижі ремінець. Тоді подався на сушарню лагодити кріплення і звідти помітив, що до оранжереї відчинені двері. Хотів зачинити їх — біля входу намело замет. Довелося розшукувати лопату. Коли це й Микола з Олегом нагодилися. От він і став свідком всього, що там трапилось… Петро Денисович одразу спохмурнів. — Тільки ви не думайте, що я намовляю… — Вірно, вірно зробив, чого виправдуватися, — поклав учитель Сашкові на плече руку. — Розберемось. Коли Сашко одійшов, Петро Денисович поманив до себе Олега, і вони вдвох пішли на шкільний ганок. — Розкажи, Шморгун, що там у вас з Петренком скоїлося? “Звідки він знає? — здивувався Олег. — Микола не розповідав, це точно, бо й не підходив до нього. Ага, он воно що, дружка свого підіслав…” Олег похапцем розповів про подію в саду. В кінці додав: — Одне слово, Петре Денисовичу, Петренко порушив спортивну дисципліну. — А ти її суворо дотримався… Ясно, все ясно… — мовив учитель таким тоном, що важко було зрозуміти: схвалював він поведінку Олега чи засуджував. Далі враз посерйознішав, сказав холодно: — Що ж, ти й справді законний переможець, нічого не скажеш… Будемо готуватися до районних змагань. Доки учитель розмовляв з Олегом, Сашко встиг повідати про ту подію іще кільком учням. Незабаром про неї знали всі. Тепер уже школярі не ділилися надвоє, як перед змаганням. Всі були обурені вчинком Олега. Різниця була лише в тому, що Миколині прихильники відверто висловлювали своє невдоволення, галасували: — Неправильно! Неправильно! Микола хай їде на районні змагання! Ті ж, що раніше уболівали за Олега, мовчали, супилися, але не наважувались заступатися за нього. Тільки Сергій завзято відстоював свого брата: — Як це “неправильно”? Все правильно. Олег переможець! А Микола нехай не буде такий дурний… Але чому і Петро Денисович мовчить? Невже схвалює Олегову поведінку?.. Ага, ось він підніс руку, просить тиші. — Цього року наслідки змагань у нас кращі. П’ятикілометрову дистанцію лижники пройшли швидше, ніж торік. Перший подолав її учень шостого класу Шморгун Олег… Школярі знову зашуміли. Ніхто не зааплодував, не привітав Олега з перемогою, як минулого року Миколу. Лише Сергій радо поплескав по спині: — Молодець, братухо! Молодець!.. Петро Денисович перечекав, поки влігся гамір, і повів далі мову: — Другим прийшов до фінішу Петренко Микола… — Учитель відкашлявся. — На жаль, не обійшлося без пригод. Ви всі, мабуть, уже знаєте про неї? Що ж, вирішуйте самі, як тут бути. Можна про все поговорити на піонерському зборі. Відносно того, кого посилати на районні змагання, Шморгуна чи Петренка, — ясно. Шморгун — переможець. Такий спортивний закон. Та й пізно заново проводити змагання. Післязавтра уже треба їхати в район… Думав Олег: коли виборе перше місце, відбою не буде од хлопців. Аж ні!.. Усі стороняться його. Ревниво глянув на суперника, що стояв серед великого натовпу учнів, рвучко крутнувся на місці і подався з шкільного двору. …В хату вступив тихо, майже непомітно. Не грюкнув, як завжди, дверима, мовчки роздягнувся, буркнув матері: — Їсти давайте. Коли Олег сердився або журився, взагалі, якщо був не в настрої, у нього з’являвся вовчий апетит. Ось і тепер за обідом: умолов тарілку борщу, майже цілу сковорідку вишкварок, шість пиріжків з капустою, ще й кухлем молока запив. Мати бачила, що Олег у поганому настрої, гадала — він знову програв у лижному змаганні, до якого так готувався, про яке стільки балачок було у них із Сергієм, і почала втішати: — Ти, синку, не сумуй. Не вийшло в тебе цього разу — вийде наступного. Це не великий клопіт. Олег мовчки встав з-за столу і поліз на піч. Він любив після бігання на міцному морозі лягти на гарячу черінь і читати цікаву книжку про далекі країни з дрімучими лісами й дикими звірами, про безмежні бурхливі моря, про снігові тундри. Тоді забував про все. Сьогодні Олег також узяв з собою на піч книжку. “Дерсу Узала” називається. Розгорнув там, де був закладений гребінець, прочитав сторінку раз, вдруге і кинув. Учора ввечері відірватися од цієї книги не міг, а нині вона його не захоплювала. Думки весь час повертались до шкільних лижних змагань. Ну, не допоміг Миколі зачинити двері! Але ж якби всі лижники під час змагань робили стороннє діло? І ті двері можна було б пізніше зачинити. Що б сталося з тими рослинами?.. А якщо на районних змаганнях Миколі щось заманеться!.. Ні, переможець таки він, Олег, це підтвердив і Петро Денисович. Микола, видно, добре тренувався. Хороше місце завоював би в районі. І торік третім прийшов. Ну й дурний же він, чого зв’язався з тими дверима? Тепер, мабуть, і шкодує, та пізно вже… У хату зайшла мати, кинула оберемок дров біля груби. — Куди то школярі йдуть? Такий мороз, а вони… — Де? — схопився Олег. Прохукав у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір. Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату. “У сад ідуть”, — здогадався Олег. Коли школярі поминули двір, Олег залишив віконце й знову ліг на черені. І перемога не принесла радості, усі поодверталися. Вважають його, мабуть, за негідника… “Стривай! — підвівся раптом Олег. — А що коли?.. Авжеж, авжеж, так і зроблю!..” Миттю злетів із печі, почав швидко одягатись. — О! Куди ти? — спитала мати. — Треба, мамо, треба… — мовив заклопотано й вискочив з хати. “Що з ним сьогодні коїться? — здвигнула плечима. — Як неприкаяний”. Вхопивши на ганку мітлу, Олег вибіг за ворота, крикнув щосили: — Хло-опці! Вони зупинилися. — Підожді-іть мене! — замахав мітлою. Стояли, перезираючись здивовано. Олег, провалюючись по коліна в снігу, мчав до гурту. Як наздогнав, одразу й підступив до Миколи. Задиханий, розчервонілий. — І я з вами піду! — випалив рішуче. — Ти, Миколо, на мене не гнівайся… І ви, хлопці… Ну, вийшло так… Тоді не подумав… Одне слово — ти, Миколо, їдь на районні змагання. Микола хотів щось заперечити, та Олег не дав, схопив його за руку: — І не відмовляйся! Ти ж краще за мене біг. Законно! Я так і Петру Денисовичу скажу. Тільки дивись, там уже не шукай собі якихось нових дверей… Хлопці зареготали. Посміхнувся й Микола. А в Олега мовби відлягло од серця тієї миті все прикре та гірке. У сад ішли Микола і Олег поруч.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка