Борис Комар диваки вибрані



Сторінка8/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ДІДУСЕВІ ТА БАТЬКОВІ СПОГАДИ


 

Миколина мати, тітка Марія, сказала Сашковому батькові: дідусь Артем просив зайти до нього. Батько подумав, що він, як і раніше, кличе полаяти за пияцтво, і не пішов. Та коли довідався, що дідусь занедужав, узяв із собою Сашка і того ж вечора подався. Раніше дідусь Артем майже ніколи не хворів. Хіба що іноді взимку простудиться або в попереці йому заколе. Проте й тоді не скаржився на свою недугу. Бабуся сама запримітить, скаже: — Ти, Артеме, ліг би та полежав, воно й пройде. Де там — і слухати не хоче. — Чого б це я лягав? Бачила, які гори снігу навергало? Треба кругом хати від стін поодкидати. — Я сама одкидаю, — вона йому. — Е-е… — махне рукою. — Порайся біля печі. У дідуся був свій метод лікування — праця. Не визнавав ані лежання, ані ліків: усяких аспіринів, пеніцилінів, кальцексів… Хіба що вип’є на ніч кухоль калинового відвару, залізе на жарку піч — дивись, наступного дня встає цілком здоровий. Лише одного разу зборов його грип, що лютував у селі. Бабуся налякалася, хотіла покликати лікарку, але дідусь не дозволив. — Нема чого їй даремно голову морочити, нехай дітлашню лікує. Три дні не злазив із печі, все пив калиновий відвар. Аж на четвертий устав. Як ступили у двір, бабуся саме вийшла з сарая — доїла козу. — Давно захворіли? — спитав батько, не вітаючись. — Він не хворий, — мовила скрушно бабуся. — Що ж із ними? — Зістарився уже… — зітхнула. І далі розповіла, як усе сталось. Помітила: з минулої весни дідусь почав втрачати силу. Піде в гай укосити козі — коса його не слухається, тільки толочить траву. Сокиру візьме, також неладно виходить — не теше. Повного відра й то не витягне з колодязя. Сердиться, бубонить, але хіба тим поможеш… Літом у саду наче поздоровішав. Усю осінь, зиму — нічого. А це, як знову на весну повернуло, потягло його туди ж, до саду. Хотів подивитись, як дерева перезимували. І так находився там по тванюці, що ледве ноги додому приволік. — І чого це ми тут розбалакались? Ходімо в хату, — сказала бабуся. Надворі потемніло, а в хаті й зовсім сутінки. — Це ти, Павле? — стиха озвався на ліжку дідусь. — Я, — підійшов батько. Дідусь силкувався підвестися. — Лежіть, лежіть… Батько сів біля нього на ліжку, Сашко — поруч на стільці. Дивно Сашкові бачити дідуся лежачим. Скільки пам’ятає, — був завжди в праці. Або копає город, або косить, або колоду теше, або тин переплітає… Щодня лягав спати пізніше за всіх, а вставав перший. У неділі й свята не знав спочинку. Зберуться, бувало, родичі, сусіди, сядуть за стіл. І він примоститься на часинку скраєчку лави, перекине чарку за здоров’я гостей, закусить так-сяк і знову щось лагодить чи майструє. Розповідали односельчани — Сашко не раз чув: навіть у фронтових окопах, як забрали його ще за царя в солдати, і там не міг усидіти без діла. В години затишшя видовбував з дерева ложки. Повернувшись поранений з війни, привіз цілу торбину тих ложок. Усіх родичів обділив. Після революції, як одержали землю, вся родина працювала в полі. Дідусь же обладнав собі в старій похиленій повітці кузеньку і заходився ковалювати, бо в селі не стало коваля — загинув на війні. Почали організовувати артіль — перший записався до неї, так само ковалював, тільки тепер у колгоспній кузні. За гітлерівської окупації дідусь не схотів працювати на ворогів, прикинувся слабим. Як розбили фашистів, у Лепехівці об’явився ще один коваль — демобілізований з армії молодий солдат-білорус, котрий одружився на їхній сільській дівчині, і тоді дідусь узявся закладати колгоспний сад. Допомагав дідусь не лише своїй численній родині. За поміччю до нього зверталось майже все село. Тому треба засклити вікно, тому вставити до грабель зубок, тому сапу нагострити, тому замінити в діжці клепу — біжать до дідуся Артема. І він нікому не відмовляв, хіба що ледарям, гультяям та п’яницям, бо їх ненавидів лютою ненавистю, вважав гірше за злодіїв. Зустрінеться такий на путі — одвернеться дідусь, не хоче й вітатися. А ще любив робити все до ладу, щоб і акуратно, і гарно було. Якщо вже косить, так жодної трав’яної борідки не залишить, якщо громадить сіно чи отаву, то осмиче копицю кругом, пригладить, опереже перевеслами. — У вас щось болить, тату? — помовчавши трохи, запитав батько. — Нічого не болить. Старий став. Бачу, що нездужаю вже ходити за садом. Треба комусь молодшому передати. Тому й покликав тебе, щоб порадитись, бо ти ж відцурався й від нас, сам не прийдеш… — З головою радьтеся, нехай він підшукає заміну. — Із ним пораджусь, і з тобою. — При чому тут я? — А при тому, що ти, може, найкраще зарадив би цій справі. І не тільки цій… — Я? Таке кажете… — Отаке й кажу. Треба тобі з Оксаною помиритися — ось що. Повернути її додому, щоб діти нарізно не жили, щоб мати й батько в них були. Та й мене б вона замінила. Бо немає в нас кращої людини, яка б так знала сад. Батько нічого на те не відповів, схилив голову, мовчав. Сашко, щоб не заважати їхній розмові, вийшов на кухню до бабусі. Повернувся лише тоді, як почув уже спокійну і мирну балачку. Про що вони говорили без нього, так і не знав, хоч дуже хотів знати. Тепер же згадували про війну, тяжкі роки окупації… Однак і це для Сашка було надзвичайно цікаве, бо ні дідусь, ні батько раніше не розповідали такого. Коли до Лепехівки підкотився фронт, бабуся Дарина разом із старшими дітьми перебралася на лівий берег річки, в сусіднє село, сподіваючись, що фашисти туди не прийдуть. Вдома залишилися тільки дідусь Артем і його найменший син Павло. Правда, тоді, у війну, бабуся Дарина ще не була бабусею, дідусь Артем — дідом, а батькові сповнилось, як оце зараз Сашкові, лише тринадцять років і називали його всі Павликом. Наступного дня увечері за селом розгорівся великий бій. Батько залишив Павлика у погребі, ще й возик скотив на ляду, щоб син не виліз, а сам пішов кудись. Павлик сердився на батька, що той не взяв його з собою. Довго не міг заснути, все прислухався до гуркоту, від якого двигтів погріб і сипалися грудочки землі. А потім, як заснув, не чув, коли й повернувся батько. Ранком він розбудив Павлика і сказав: — Нікуди з дому не йди. Чуєш? Німці вступили. — Які німці? — злякано схопився на ноги хлопець. — А наші? — Наші на тім боці. — Що ж тепер буде?.. — Нічого не буде. Сиди вдома. Вилізли з погреба, прислухались. Десь у селі, а може, й далі, гули мотори, під молоденьким ліском лунали чужі голоси, та ще на дубі в гаю жалібно пищала якась пташка. Ні пострілів, ні вибухів не чути. Сонце тільки починало сходити. Небо чисте, безхмарне. Лише на обрії, за річкою, слався сизий туман чи пороховий дим. Батько, мовчазний, з насупленими бровами і червоними від безсоння очима, видається байдужим до всього; він мовчки сів на дровітню й заходився лагодити тріснуте весло. Вирізав ножицями з консервної бляшанки смугу жерсті, зігнув посередині і почав прибивати дрібненькими цвяшками, щоб тріщина не збільшувалася. Павликові прикро було дивитися на батькове заняття: як це так — фашисти вступили, треба ж щось робити, а він морочиться з веслом… Жбурнув спересердя на смітник порізану консервну бляшанку і відійшов од дровітні. “Невже таки немає на цім боці наших? Учора ввечері ще стояли біля переправи зенітні кулемети і бійці в землянках жили… Може, подивитися? Тато до весла прилип, не помітить, як і збігаю”. Переправа була зірвана — Павлик це відразу побачив, як тільки спустився стрімкою стежкою з гори. Рибальських човнів, розвішаних сіток теж не видно. На піску і на траві валялося багато гільз. Боязко зазирнув у землянку — порожня. І кулеметів не видно… Хотів уже повертатися додому, коли це раптом почув на узвозі голоси. Забігав очима: куди сховатися? І шмигнув під невеликий дерев’яний причал. До переправи підійшов гурт німців. Мовчки оглянули зірвану переправу. Потім низький на зріст, худющий, в пенсне (“Мабуть, найстарший”, — вирішив хлопець) показав рукою на протилежний берег і прогерготав щось до такого ж худого, тільки цибатого. Той погодився з ним, кивнув головою. Павлик весь час, доки не пішли фашисти, стояв нерухомий, принишклий, по коліна в холодній воді, наче один із стовпців, що під причалом. Навіть маленькі рибки думали, що він неживий: підпливали табунцем до самих ніг і лоскотали своїми ротиками. Назад пробирався крутими схилами і думав, що неодмінно треба розповісти про все батькові. Хоча із розмови німців і не добрав нічого, одначе догадувався: вороги щось затівають. Задиханий, вибіг з-за пожовклого куща бузини, глянув у двір і… позадкував — там стояли ті самі офіцери. — …Непереможній німецькій армії потрібні човни, — говорив цибатий уже по-українськи до батька, що сидів, як і раніше, на дровітні з сокирою в одній руці і веслом у другій. — Ти повинен їх дістати. — Гм… Дістати човни, кажеш? — навіть не глянувши на фашиста, перепитав батько. — Так. Нам говорили, ти знаєш, де вони заховані. — Бач, яка рахуба, уже хтось говорив… — Ну, то як, човни будуть? — не терпілося цибатому. — Човни, кажеш? Е, голубчику, човнів немає. — Де ж вони? — Отак би зразу й питав. Скажу, чого вже там, — і в батька незвичайно заблищали очі, а Павликові аж дух захопило. “Невже скаже, невже скаже? — хвилювався. — Це ж їм треба, мабуть, через річку переправлятися”, — майнув здогад. — Бачиш, он берег, — примруживши око, показав за річку сокирищем батько. — Там от, човни там, піди й візьми… Цибатий отетерів. А ті, що досі тупцювали збоку і прислухалися до розмови, загули, мов джмелі, й підступили до дровітні. — Не дурій, чоловіче! Човни тут, ми знаємо… Німецька армія панькатися з тобою не буде… — Ра-аз — і на шибеницю! А поможеш — ми тобі заплатимо. — Я, я, — підтвердив офіцер із повним ротом вставлених зубів. — Не треба мені вашої платні. Спасибі за ласку, — мовив батько. — Тільки човни, я ж вам сказав, хлопці забрали. Найстарший поправив на носі пенсне, щось сказав цибатому. Той зацьвохкав нервово замашним прутом по блискучій короткій халяві чобота і підійшов ближче до батька. — Вставай! — штовхнув у плече ногою. — 3 тобою говорить німецький офіцер. Батько впав на купу кучерявих стружок, випустивши з рук сокиру. Цибатий наступив на неї. — А це навіщо тобі, коли човнів немає? — вказав пальцем на весло. Батько посміхнувся, відповів: — Мух ганяти. Цибатий аж побагровів од злості. — Знайдемо, знайдемо, де ви їх поділи! — зарепетував на весь двір. — Ти у нас заговориш… Кажи, куди відігнали: на Качиний лиман чи в Колотий яр? Павлик уже хотів було кинутися на захист батька, та, зачувши останні слова, спинився. Справді, човни заховані в Колотому яру… рибалки вчора звечора відігнали їх туди. Думали, не відшукають, а, бач, уже виказав хтось… Батько поволі підвівся, обтрусив з одягу сміття. На обличчі насмішкуватість, презирство одразу змінилися на задуму й тривогу. Фашисти оточили його тісним колом. Павлик, тремтячи від страху і люті, дістав з-під куща каменюку завбільшки з кулак. Хай тільки посміє хто скривдити, зразу ж схопить по голові! Одначе захищати батька хлопцеві не довелося. Той і сам зрозумів: так просто фашисти не відчепляться. Повагавшись трохи для годиться, сказав, що точно не знає, де поділися човни, бо вже другий день сидить, не вилазячи з погреба. Але ненароком чув — їх мали заховати в Качиному лимані. Фашисти зразу подобрішали, а найстарший навіть поплескав по плечу: — Гут, гут! Тоді попросили провести їх до лиману. Батько закректав, заойкав, схопився за поперек, поскаржився, що захворів, а тому й немічний, не дійти йому туди. Та вони не зважили, повели з собою. Ідучи з двору, батько весь час озирався. Павлик зразу догадався, що це він його шукає, хоче щось сказати. Але з-за куща не вийшов, адже його теж можуть забрати фашисти. А сказати батько, певне, хоче, щоб він збігав у село, повідомив рибалок, нехай рятують човни. Доки водитиме ворогів по Качиному лиману, човни можна переховати і в інше місце. Щоб заспокоїти батька, мовляв, я все бачив, чув і знаю, що тепер робити, Павлик свиснув тричі і чкурнув у зарості. — Куди ти? — раптом вискочив біля узвозу з рівчака Льоня Петренко і перегородив йому дорогу. Павлик аж сахнувся з несподіванки. — Хай тобі!.. — махнув рукою на друга. — Отак налякав… Ти чого тут? — Дід Іван послав. Каже: “Збігай до Антонюка, розвідай, куди німці поїхали”. Так я оце й прибіг. Дивлюсь, а вони твого батька з двору ведуть. Тоді я хаміль-хаміль і плигнув у рів. Коли чую — ти летиш… Куди то їх повели? — Хочуть човни забрати. Усе допитувалися, де заховані, але тато не признався. А вони вже й самі знають. Говорять: у Качиному лимані або в Колотому яру. Ото й поїхали до лиману шукать. — Диви, уже якийсь гад повзучий виказав! У-у, продажна шкура!.. — зціпив зуби Льоня. — Треба побігти сказати рибалкам, щоб переховали. Ну, швиденько, чого стоїш? — смикнув друга за рукав Павлик. — Ет, — скривився Льоня, — поки зберуться рибалки, німці встигнуть і в яр сходити. Краще давай самі переховаємо. — Зможемо? — А чого ж. — Треба тільки обережно пробиратися — тут на березі, мабуть, повно німців. Ще піймають… І вони заквапились до яру. На своїй путі хлопці двічі натикалися на ворожі пости, що були розставлені по схилах. Першого разу солдати не помітили Павлика й Льоню, а вдруге навіть стрельнули вслід і прокричали: “Гальт!” Стій, мовляв. Та хлопці не спинилися, помчали далі. Вгорі над Колотим яром дерева майже змикалися гіллям і кидали на воду жовтаву тінь. Сонце підбилося вже високо і починало припікати, а з яру по-осінньому віяло прохолодою. Пахло глиною, прілим листям. Вхід з річки вузький, поріс з обох боків червоною шелюгою, колючою шипшиною і сріблястим полином. Одне слово, кращої схованки для човнів і не бажати. Не вкажи на неї “своя людина”, ворог повік не знайшов би. У яр спускалися не стежкою, як завжди, а крутим схилом, щоб швидше. Павлик зідрав коліно, але на те не зважав. — Заживе, — махнув рукою і зразу ж кинувся з Льонею до човнів. Їх стояло там дванадцять — десять невеликих, під весла, і два моторних. Закачали холоші, вхопили на піску по довгій тонкій жердині, стрибнули у крайній човен і, відштовхуючись, попливли до виходу. Там, на березі річки, густі лозняки, вербові порості — є де переховати. Та чи встигнуть вони це зробити, поки прийдуть фашисти? А вони неодмінно прийдуть, коли довідаються, що на Качиному лимані немає рибальських човнів. — Бери ти одного і я одного — так швидше, — розпорядився Льоня, коли вони знову повернулися в яр, уже без човна. Обережно, щоб не грюкати і не бовтнути жердиною, переправили тепер водночас два човни. Незабаром у яру залишилися тільки моторні. Вони були замкнені одним замком. Спробували видерти ланцюг — куди там. — А що, коли потопити? — висловив Павлик думку. — Авжеж, давай затопимо! — вхопився за його пропозицію Льоня, ще й розсердився: — От галушка, не міг раніше сказати!.. На пісок під шипшиновий кущ полетіли штани, загорнуті в сорочки кашкети. Раніше, було, вода сама у човен набирається — потім сиди і вихлюпуй коряком. А зараз як не розгойдували — хоч би з ложку набралось! Хлопці розгубилися. — Що ж робити? — тяжко зітхнув Льоня. — Може, каміння накидати? — О, правильно! — зрадів Льоня. Лише тоді, як залізли в холодну воду, дістали із дна кілька запліснявілих каменів і поклали під один борт, ще й самі стали на нього, човен врешті затонув. Та тільки злізли з нього, знову почав підійматися вгору, виставляти корму і ніс на поверхню. Довелося ще підкидати каміння. Впоравшись так і з другим човном, побігли одягатися. Не встигли навіть сорочок натягнути, як угорі почулися голоси. — Ідуть! Німці! — прошепотів Павлик. — Тікаймо! — заметушився Льоня. Похапали жужмом одяг, подалися в шелюги. Ведучи попереду батька, у яр сходили фашисти… Минув другий тиждень, як Павлик з батьком в окупації, а здавалося, що вже давно, давно… В селі й біля річки хазяйнують фашисти. І Павлик з батьком ладні у землю заритися зі своєю хатою, щоб тільки не бачити ненависних ворогів. А про рибу нічого й згадувати — фашисти навіть близько не підпускають до річки, бояться, певно, щоб хто не подав якогось умовного знака на той берег нашим бійцям. Проте батько все одно збирається упіймати тихцем цієї ночі риби. Якщо не в річці, то в Колотому яру, туди вона теж запливає. Вранці батько виніс із комірчини старий невід, розвісили удвох з Павликом його під дубами і заходилися лагодити. Ніби павучок, хлопець вчепився руками в снасті, вишукуючи і показуючи батьку дірки. Той же вправно снував схожою на плітку глицею — рибальською голкою, і з-під його пальців на прориві з’являлись маленькі квадратні вічка. Коли невід кінчали латати, у двір в’їхали два фашистські гру-зовики, вкриті брезентом. Один з них зачепив невід і відірвав великий шматок. П’яні солдати задоволено реготали, галасували. Батько ж тільки дивився з ненавистю на них і нічого не говорив. Грузовики зупинилися в чагарнику. Солдати, поскидавши з машин сокири, пилки, троси, вірьовки, рушили до хати. — Егей, куди ви? — перегородив їм дорогу батько. — Гут, гут, хазяїн, — спинились солдати. — Дай ам-ам… яйка, масло… — Нема у мене для вас їжі — свині поїли. — Давай свиня-сало, — закивали головами. “Собаку вам дохлу, а не сало!” — хотілося гукнути Павликові. — Свиней теж немає. Задрали хвости, в ліс повтікали. А в хату йти не можна, короста в нас, — відповів батько, шкрябаючись між пальцями. Кілька днів тому, щоб не лізли гітлерівці, батько спалив у хаті грудку сірки. Хай думають, що там справді живуть коростяві… Нічим не поживившись у них, солдати дістали з своїх речових мішків консерви, білий хліб. — Ач які жаднющі! Грабують, грабують і ще мало. Чекайте, заткнуть вам пельку… — мовив гнівно батько. Поївши, солдати залишили вартового біля машин і попленталися з сокирами та пилками на узвіз. Незабаром звідти долинуло гупання зрізаних акацій. — Навіщо вони, тату? — здивувався Павлик. — Питай мене — я й сам не знаю. Та згодом вони догадалися, що затівають фашисти. До узвозу, прикритого від річки густими чагарниками, одна за одною почали під’їжджати машини і скидати човни. Металеві, дерев’яні, гумові. — Оце так, так. Наступати збираються, — стурбовано промовив батько. — Бач, у нас не розжилися на човни, а десь таки дістали, анахтеми!.. Пізніше з села пригнали людей, заставили тягати акацієві колоди, майструвати плоти. Батько місця собі не знаходив. То за двір вибігав подивитися, що діється на узвозі, то надовго зникав у хаті. Та ось на нього наткнувся офіцер у пенсне, той, що вимагав колись рибальських човнів, і наказав іти на узвіз пиляти дерева. Коли ж батько відмовився, офіцер ударив нагайкою, проверещав: — Німецькі офіцір говоріль, не вікональ — буде пах-пах… Злий, видно, був на його й досі за те, що не показав, де сховали човни. Тоді офіцер щось сказав солдатам, і ті відвели батька в сарай. Павлик зовсім розгубився. Що ж тепер буде?.. Тільки-но зсутеніло, легковими машинами понаїхало багато офіцерів. Вони оглянули дворище, ходили в гайок, лазили в погріб. А незабаром у кущах біля хати солдати встановили кулемети. Павлик догадався — у їхньому дворі розмістився ворожий штаб. Хотів було заглянути в льох, але його зовсім прогнали з двору. За цілий день з лівого берега, де стояли радянські війська, не пролунало жодного пострілу. Лише літаки з червоними зірками кружляли високо вгорі. Фашисти ховалися від них під дерева, а Павлик навмисне виходив на середину подвір’я, щоб побачили його пілоти. Коли зовсім стемніло, над рікою зашугали ракети, попливли по небу низки трасуючих куль. Фашисти й знаку не подавали. Наче й не було їх тут. А в той час узвозом переправляли до річки човни й плоти. “От лихо! — бентежився Павлик. — Це наші бійці, певно, не знають, що тут діється. Фашисти можуть непомітно перебратися на той берег і зненацька напасти на них. Ех, коли б не замкнули тата, він би придумав, як повідомити наших”. Підкравшись тихенько до сарая, покликав крізь віконце-душник: — Тату, тату!.. До щілини разом з батьком підійшли й інші арештовані. Вони попросили принести їм лопату чи лома. — Лом біля дровітні лежить, — підказав батько, — а лопата в сінях. Та обережненько там, не збунтуй їх. Павлик порачкував до хати. Але туди добратися ніяк — коло порога цілий гурт гітлерівців. Захопивши лом і сокиру, що стриміла в дровітні, він знову повернувся до сарая. Біля воріт принишк. Саме в цей час дорогою їхала підвода з човном. У темряві солдат-візник не добачив стовпчика, закопаного на повороті, і віз зачепився. Солдат присвітив ліхтариком на підводу: — Фойєр! Фойєр! — пролунало збоку, і до підводи примчав офіцер. Солдат відразу загасив ліхтарика, але офіцер все одно сердився, лаяв його… Павлик через віконце-душник передав у сарай лом і сокиру, а також розповів про те, що трапилось на повороті. — У-у, бояться, гади, щоб наші не помітили, — проказав хтось із арештованих. В цей час, потріскуючи, розсипаючи останні іскри, біля купи дров упала ракета. Батько аж прикипів до віконця. — І не впала ж, дивись, на дрова! Може б, запалила та освітила їхню катавасію біля переправи… Павлик хотів сказати, що він може й сам підпалити дрова. Пробратися до них легко, ніхто й не побачить. — Іди вже, — наказав стиха батько. — Жди мене в гайку. Я туди прийду, як все обійдеться. Павлик уже далеченько відповз од сарая, а думка крутилася, в’язла у голові: “А що коли справді підпалити дрова? А татові сказати — ракета запалила…” Спинився нараз, пильно обдивився навкруг. Близько нікого не видно й не чути. “Ет, були б оце сірники!.. Зажди, таж у кожусі є”. Рішуче повернув назад у двір. Там коло погреба в шаплику лежить батьків кожух, а в ньому сірники. Щасливо діставшись до шаплика, Павлик застромив руку в кишеню кожуха, намацав коробку з сірниками, переклав собі в піджак. Далі сторожко покрався до кручі. Ось уже й вона, та круча, на самісінькім краї якої між двома кленами лежать дрова, а внизу під нею — переправа. Хапаючись руками за кущі трави, хлопець поволі пробирався урвищем до дров. Повертаючись із риболовлі, батько щоранку приносив додому прибитий хвилями до берега дрюк, гілку чи якийсь корч. Сушив усе це, перерубував на дровітні й складав під навіс між кленами. За весну, літо і осінь дров назбирувалося цілий штабель. Холодна зима пожирала їх у грубці, а з наступної весни купа знову починала рости. Вмостившись біля дров на міцній гілляці, Павлик прислухався. Тиша — німа, зловісна тиша. Лише інколи з лівого берега злетить з шипінням жовта ракета та знизу долине чуткий сплеск води. Мабуть, фашисти уже спускали на воду човни… Пробравши у дровах нірку і вистеливши її травою та дрібними сухими гілочками, Павлик накрився піджаком, витяг сірника, черкнув. Трава вже відвологла, лише жевріла, а запалюватися не запалювалась. Дим їв очі, дер у горлі. Нахилився, затиснув рукою рота, стиха почмихав через ніс. Полегшало. Тоді, щільніше прикрившись піджаком, щосили почав дмухати в ледь жевріючий вогник. Нарешті спалахнула тонюсінька травинка, язичок полум’я перебіг по ній на сусідні стебельця… І тільки хлопець відсахнувся, з-за річки війнув вітерець, ніби зрадів, що йому випала така робота… Батька Павлик знайшов у гайку. Коли загорілися дрова, фашисти так заметушилися, що не вгледіли, як сарай спорожнів. Арештовані подалися в село, один тільки батько лишився чекати його, Павлика, в умовленому місці. Хоч при зустрічі хлопець не сказав батькові й слова, проте той і сам здогадався, як усе було насправді. Не лаяв Павлика, не хвалив, лиш мовив докірливо: — Бузувір ти, бузувір… Стояли, дивилися, як у їхньому дворі все розгорялося й розгорялося яскраве вогнище. Видно навіть було, як біля нього бігають гітлерівці. — Гарних ми дровець приготували за літо! — прошепотів батько. — Бач, згодилися!.. Коли на переправі стали вибухати снаряди, Павлик з батьком рушили глухими стежками до села… — Важкі, дуже важкі були часи, — зітхнув дідусь. — Аж не віриться, що пережили. — Краще вже й не згадувати про те, — сказала бабуся й запросила Сашка з батьком вечеряти. Батькові, мабуть, ще хотілося й чарку випити, бо вже звик щовечора випивати. Довгенько м’явся за столом, не брав виделки, але сам попросити, певно, не наважувався, а бабуся і не думала давати, хоч у неї стояла в миснику пляшка вишневої наливки. Додому поверталися пізно. Батько цього разу був веселий і добрий. Розпитував Сашка про школу, про Валентину Михайлівну, бабусину та дідусеву квартирантку: чи люблять її учні, чи не бешкетують при ній у класі. Вона ж, мовляв, іще молода й маленька, сама як учениця. А під кінець запитав і про матір, Юрка та Олесю. Адже Сашко недавно в них гостював, то як вони там? Сашко охоче все розповідав, бо і йому теж було весело й гарно.  

ЗЛИЙ ЖАРТ


 

Хоч Микола й не хотів робити Валентині Михайлівні прикрощів, але так вийшло, що він їх таки заподіяв знову. Трапилося це вже весною під час екскурсії на колгоспний город. В суботу після четвертого уроку п’ятий і шостий класи гамірливо, нерівною колоною простували в напрямку до річки, де понад берегом у низині простяглися родючі ділянки чорнозему. Поруч колони йшли Валентина Михайлівна і учитель праці Тихін Федорович. Бригадирка садово-городньої бригади, Миколина мати, ще здалека побачила школярів і помахала їм рукою: — Ага, нарешті. Вже давно ждемо вас, помічників, — чи то пожартувала, чи то на докір сказала вона, коли учні наблизились. — Зараз ми роботу вам знайдемо… Спершу повела їх до капусти. — Ану, хто відгадає загадку: кому рубають голову, а кров не тече? — звернулася до школярів. — Капусті, капусті! — хором відповіли учні. — О, ви, я бачу, добрі відгадники, — похвалила. — Тоді, може, розповісте, де в капусти плід і насіння та як її сіють? Микола хотів сказати, вже й рота розкрив, але мати його спинила: — Ти помовч! Я тобі вже про це розповідала. Учні дивувалися: ну, невже тітка Марія думає, що вони не знають? Ще й питає, щоб заплутати — “як її сіють?”. Таж її зовсім не сіють! Беруть розсаду з парників і садять. Кожному доводилося садити вдома. А Сашко ще згадав, як бабуся Дарина примовляє, коли садить капусту: “Дай же мені час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренаста, а з листя головаста. Щоб не росла високо, а росла широко!” Потім поставить на грядці горщик догори дном, кладе на нього камінець і накриває білою хусточкою, проказуючи нову примовку: “Щоб капуста була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок”. — Е-е, — безнадійно хитає головою тітка Марія, — таки бачу: ви ані шелесь у цьому ділі. Живете в селі й не знаєте таких дрібниць. Не цікавитесь, не придивляєтесь, як батьки ваші господарюють… То, кажете, в неї зовсім немає насіння? А як же оту розсаду виростити? — І справді — як? З корінців? Ні. Листок закопати — не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм.. — Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так мені за них соромно перед вами, що аж-аж… — А мені, думаєте, не соромно? — мовила вчителька і звернулася до учнів: — Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це… Учні майже разом почали вигукувати: — Однорічні! — Дворічні! — Багаторічні! — Правильно, — підтвердила Валентина Михайлівна. — А капуста до яких належить? — До дворічних, — перша сказала Світлана Коломієць. — І це правильно, — ствердно кивнула вчителька. — Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дрібненьким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть плоди — довгі стручки із насінниками. Коли висіяти їх, вони проростуть — ось і буде вам розсада. Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури — слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші. Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли. Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію. Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість. Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії. — Дивіться — шкідник? — То листогриз, — випередив матір Микола. — Ні, це колорадський жук, — заперечив Олег. — Приходьте у нашу лабораторію, — сказала тітка Марія, — там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листогриз. — І не тільки городніх, — тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією. — Є і злакових, і садових. — Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідаємо, — пообіцяла Валентина Михайлівна. — А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?.. — Згодні, — без помітного ентузіазму відповіли хлопці. Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась. — Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю. Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою. — Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо. — Звичайно, допоможемо!.. — А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія. — Ні! — загукали школярі. — Ми на цілий день понаїдалися. — Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка. Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком. За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю. Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки. Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка. — Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот! По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко “завів мотор”, увімкнув “важелі” на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості. Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь: — Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою. Довелося пілотові робити “вимушену посадку” і разом із “пасажирами” сходити на землю. Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат: — Покажіть, яких це ви квітів назбирали? Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком. — Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку. — Жовтець. — А ця? — Гусячі лапки. Раптом од млина пролунало пронизливе: — А-а-а-а!.. Всі здригнулися, повернули голови на крик. “Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…” Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата. Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо. “Вбився…” — шугнула в голові думка. Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла. Опудало!.. Солом’яне опудало!.. — Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах. Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху. Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи? Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий. — Негіднику!.. — видихнула вона, затулила обличчя руками й знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші. — Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко. — Петренко, підійди і попроси пробачення, — загомоніли дівчата. Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий. — А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців. Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка. Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки. — Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити. — Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі. — Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?.. Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села. — Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись! Навіть не оглянувся. — Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг. Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу. Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город. Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно. Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: “Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся”. І бувайте здорові! Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію. Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою. Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те: Гав, гав, гав! — знадвору. Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!. Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?! “Не пущу!” — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу. Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні. Микола — нічичирк. — Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову. — Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр. — Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема… Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати. — Миколо, хіба можна так зло жартувати? — нарешті мовила вона й глибоко зітхнула. — Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола. — Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди. Микола, похнюпившись, сидів непорушно. — Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку. — Угу, — кивнув Микола.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка