Борис Комар диваки вибрані



Сторінка9/10
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ


 

Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому. За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег. Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища. — …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине… Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть. Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті. — Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі. Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис “Довідник рибного інспектора”, і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці. — Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок. Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий. Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті. Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога. Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо: — Що то в тебе? — Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці. — Де ви їх узяли? — Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно… — Дивись мені! — Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака. Батько помовчав трохи, потім знову: — Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите… — А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає. — Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні. — Побачите, як ще гратиме. — Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки? — Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують. — А назбирали скільки? — Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені. — Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!.. — Тату, пустиш мене в неділю до міста? — Це чого тобі туди? — Та батарейки і транзистори ж купити. — В неділю картоплю на городі садитимемо. — Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату! Батько знову пройшовся по кімнаті. — Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають… — Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу… — Так ти й мене візьми з собою. — Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети. Сашко не квапився віддавати гроші. — У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба. — Нічого, я докладу, — не зважав на те батько. — Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив. — Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся? — Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться? — Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько. “Та й справді, — міркував Сашко, — чого ж тут не погоджуватись? Поїде — і привезе, не треба до неділі ждати. Та й не погодься — тато розсердиться, скаже: батькові не довіряє…” І Сашко записав розбірливо на чистому аркушику, які треба купити транзистори, батарейки, і віддав гроші. Батько взяв їх і, не рахуючи, сховав до кишені. Спитав: — Так це, значить, не тільки твої, а й їхні? — Умгу, — кивнув головою. Батько надів картуза, рушив до дверей. Пообідавши, хлопці знову завітали до Сашка — кликали піти на конюшню, навідатись до лошат. Та він не пішов, сказав, що дома треба погосподарювати. Хоч і кортіло похвалитися новиною, змовчав. “Ото несподіванка буде для хлопців увечері, — думав сам собі Сашко. — Впаяю у приймач транзистори за схемою, яку намалював фізик, вкладу батарейки, покличу друзів і скажу: “Ану, спробуймо, може, і без транзисторів та батарейок працюватиме”. Підійду, крутну одну ручку — не говорить, вони в сміх, крутну другу — і він як закричить на всю хату, ніби справжній, заводський”. Почав конструювати того приймача дядько Дмитро, як ще ходив до школи. Коли він поїхав учитися в місто на пілота, всі його “винаходи” разом із приймачем бабуся Дарина знесла на горище. Недавно Сашко лазив туди по насіння і наткнувся на нього. Старанно витер від пилу і поніс показати вчителеві фізики, який керував технічним гуртком. Той подивився і сказав: приймач цілком годящий, треба лише замінити в ньому кілька транзисторів та батарейки. Проте батько не зрозумів переваги приймача над репродуктором. Коли Сашко попросив його купити все необхідне для того, щоб полагодити приймач, він і слухати не схотів. Мовляв, і без нього можна обійтися, досить репродуктора. Тоді Сашко запропонував Миколі, Віктору й Олегові разом придбати потрібні деталі і користуватися приймачем спільно. Хлопці одразу ж погодились. Час минав дуже повільно. Сонце, наче прив’язане, стояло в небі. Хмари — й ті наче зависли над лісом. Уже й уроки поробив, і долівку замів, і води приніс, і супу зварив, а батька все ще не було. Раз по раз виходив за двір глянути: не їде, бува? “А що, коли не купить, — подумав нараз. — Візьме й проп’є. Що тоді?.. Ні, — відкинув таке припущення, — цього тато не зробить. То ж не мої гроші. Та й п’є він тільки після роботи”. І все ж неспокій наростав. Коли сонце почало хилитися до обрію, замкнув хату й побіг у гараж — може, батько й зовсім не поїхав до міста. — Не інакше, як десь радіатор заливає твій батько, — жартували шофери. “А що, як правду кажуть вони? — подумав. — Сидить оце десь у чайній і пропиває чужі гроші… Чого я не впросився разом їхати, — картав себе Сашко. — Що я скажу хлопцям?..” Біля бригади зустрів тітку Марію і запитав, чи не позичала вона батькові грошей. — Еге ж, немає в мене більше клопоту, як позичати йому гроші, — відповіла сердито. У Сашка і серце похололо: обдурив батько… Рвонув з місця й подався дорогою за село, як на пожежу. Не зупинився навіть, коли гукали хлопці від конюшні. Обсаджена стрункими тополями дорога за селом простяглася рівним полем і губилася ген-ген на небокраї. Сашко побіг до вітряка, по крилу виліз на нього і, примруживши очі, подивився на дорогу. Тепер було видно значно далі, але й там не побачив жодної машини. Зліз на землю і сів зажурений на жорно. Довгенько сидів Сашко біля вітряка. Байдужий до всього навколишнього, він не помітив, що вже почало смеркати. Отямився лише тоді, коли на дорозі голосно засигналила машина. З відчинених дверцят махав рукою батько. Тривожно забилось серце. Схопився на ноги, підбіг до машини. — Купив? — запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її. Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку. “Батареї…” — полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: “Сатурн”. — Такі вам треба? Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька. — Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, — поплескав батько по кишені. — На ось тобі й це, — простягнув новий учнівський картуз. Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…  

СОЛОВ’Ї


 

Дід Артем здалека їх упізнав, як тільки хлопці випливли на середину річки. Дарма що скоро сповниться вісімдесят, зір і слух у нього добрі, аби ще сили стільки було в руках і ногах. Через ту неміч і опинився оце на острові. Думав, настане весна, тепло, оживе все довкола, і слабість минеться. Де там… Хоч-не-хоч, довелося відмовитись од саду, проситися в сторожі. Добре, що заміну по собі достойну лишив, син Павло таки помирився з дружиною, повернув її з діточками і до хати, і до саду. На Оксану можна цілком покластися, вона й знаюча, й порядок зуміє в саду дотримати! А він уже буде на цьому річковому острові літувати, доглядатиме колгоспних лошат і телят, яких вивезли сюди на випас. Побудував недалеко від берега під осокором курінь, змайстрував столик, лавочку біля нього вкопав, триногу поставив, на якій варив собі у закіптюженому казанку страву. Всі дивуються: як не занудьгує в самотині? А йому аж смішно від тих балачок. Яка самотина? Хіба лошата й телята не живі істоти? Та й без них чимало всякої дикої живності на острові. І люди бувають тут. Раз або й двічі на тиждень навідується ветлікар, бригадир іноді загляне, котрийсь із рибалок запливе, піонери майже щодня приїжджають провідати колгоспний молодняк, який взялися доглядати. Молодці вчителі чи, може, піонерське начальство, що додумались, підказали таке дітлашні! Нехай змалку привчаються обходитися з худобою… Спираючись на ціпок, дідусь подибав до похилої дупластої верби, біля якої припинав свою довбанку-душогубку. Коли хлопці наблизилися до острова, показав ціпком на вичовгану місцину під вербою: — Сюди чальте. Тільки ткнулися в берег, Кудлай вистрибнув із човна, підбіг до діда й лизнув у руку. Хлопці прив’язали човен, забрали весла, вудки, відерце з приманкою для риби, рогозяного кошика. — Приїхали, дідусю, на лошат подивитися і рибу половити. Можна? — спитав Сашко, хоча й знав, що дід Артем завжди радий, коли вони гостюють у нього. — А вроки повчили? — Завтра ж неділя. — Ну, якщо так, то можна. Тільки ж не баріться біля лошат, бо сонце оно вже де, не буде коли й рибалити. — Ми з ночівлею до вас. Ранком половимо. — А дома знають? — Знають. Ось і харчів дали, — підняв важкого кошика Сашко. — Бабуся і для вас поклали. Поки Микола, Сашко, Віктор і Олег купали та чистили лошат, дід Артем зварив юшку. Повсідалися вп’ятьох круг казана — і аж за вухами лящить, така вона смачна, ця острівна юшка! Наївшись, полягали горілиць у траві, на зоряне небо задивились. Раптом у ліску, що темнів неподалік на острівці, защебетали солов’ї — один, другий, третій… — І мій витьохкує, — сказав дідусь. — Як — ваш? — не зрозуміли хлопці. — Той, що я його вчив співати. — Ви вчили солов’я співати? — здивувалися. — Еге ж, учив. Наморочився з ним, зате ж і співачок вийшов на славу. Хочете, поведу, послухаєте? — Ходімо, — згодилися відразу. — Е ні, не тепер. На світанку, як нап’ються роси, тоді в них голоси дзвінкіші. А зараз лягайте спати, бо я рано-рано вас розбуджу. — Вставай, бо скоро білий ведмідь у курінь загляне, — торсав Сашка за плече дідусь Артем. — Де ведмідь? — підхопився враз. — Ранок, кажу, настане. Буди дружків. Ідіть умивайтеся. Будемо солов’їв слухати. Сашко пригадав учорашню розмову, скинув із себе кожух, що пахнув вівцями, рибою, розбудив хлопців і, відшукавши рушник, виліз із куреня. Надворі ще ніч. У темному небі, як у велетенському озері, грають золоті рибки-зорі, а з-поміж них плаває здоровенний карась — повновидий місяць. Сашко сонно побрів на берег до похилої дуплистої верби, до якої був прив’язаний довгим ланцюгом човен і дідусева довбанка. Ступив у човен, схилився над річковим плесом, де також іскрилися зорі й купався місяць, набрав повну пригорщу води і хоробро вихлюпнув собі на спину. Як помився і витерся, сон наче рукою зняло. Незабаром надійшли вмиватись і хлопці. Дідусь чекав на них біля куреня. На ньому незмінні біла-біла сорочка, солом’яний бриль і кирзові чоботи, які він чомусь і досі носив, хоч стояв теплий, квітучий травень. — Ви тепліше одягайтеся, — порадив дідусь. — У лісі вогко і росяно! — Нічого, дідусю, ми не змерзнемо. Спершу простували луками. Попереду дідусь, за ним Сашко, Микола, Олег і Віктор. Добре дідусеві — він у чоботях. А їхні черевики й холоші одразу стали мокрі-мокрісінькі від роси, наче йшли не по густій луговій траві, а брели по калюжах. Наблизились до темного ліска. Високих дерев у ньому мало, більше кущів та густих чагарників. Тільки вступили в перші зарості, наполохали якогось сонного птаха. Він злякано крикнув, залопотів крилами й полетів у бік річки.

— Вивільга, — сказав дідусь Артем. Рушили далі. Старий поспішав добре знайомими йому стежками, а хлопці ледве встигали слідом.



Тепер роса щедро обсипала не тільки черевики й холоші, а й увесь одяг. Незабаром між дерев блиснуло невелике озерце. Підійшли до нього. — Сідайте, — показав дідусь Артем на повалений біля самої води осокір. — Скоро світатиме, тоді й солов’ї пробудяться. Все дрімало в передранішній тиші. Лише зрідка на озері сумно прокумкає, наче в полив’яний глек, жаба: “Кум… кум… кум…” Пахло свіжим, зеленим, і торішнім прілим листям. — Бач, накричалися ввечері, тепер до сонця спатимуть, — промовив дідусь. — Що ж, доведеться самому починати концерт. Він зірвав листок, приклав до вуст і дмухнув злегка. Пролунав легенький свист, схожий на солов’їний. Писнула десь спросоння синичка, і знову довкола запанувала тиша. — От ледацюги, мовчать. Заждіть, заждіть, зараз я вас розбуджу. Все одно спати не дам. Вдруге він засвистів сильніше, з переливами. І раптом над ними: Пуль! Пуль! Пуль! Соловейко!.. Прощебетав і змовк, ніби хотів довідатися, яке він справив враження. — Ну, тепер почнеться, тепер їх і не спиниш, — прошепотів дідусь. І одразу ж обізвався інший соловей, та так дзвінко й завзято, що аж мороз по спині пробіг. — Молодець! Заливистий! — похвалив його дідусь. — Зразу взяв п’ять колін. А ще ж одноліток. — Який одноліток? — Ну, той… один рік йому. — Як ви знаєте? — здивувалися хлопці. — Хе, — усміхнувся, — я усіх їх тут знаю. “Мабуть, кепкує з них”, — подумали. — Хіба ж можна солов’їв знати? — не втримався Микола. — Правду кажу — всіх острівних солов’їв знаю. А котрий новий приб’ється, так і того пізнаю. З голосу. Вони де не літають взимку, та на весну сюди повертаються. Тут щебечуть, тут і діточок своїх виводять. — І багато їх, солов’їв, на острові? — Торік було сорок п’ять. Скільки цього року — ще не лічив. Може, більше, може, менше. Дорога в них неблизька. Кажуть у Африку на зиму літають. Чимало гине. Позаминулої весни он чотири солов’ї лишилося без пари. Як тоді витьохкували, бідолахи!.. В ліс було сумно зайти. Солов’їхи, ті мовчать і в горі, і в радощах, це тільки соловейки щебечуть. — Дідусю, хіба солов’ї неоднаково співають? — все ще не могли хлопці збагнути того, що сказав старий. Скільки разів доводилося їм слухати солов’їв, але ніколи навіть на думку не спадало, що один може співати краще, а інший гірше. — Авжеж, неоднаково. Котрий молодий, у того і колін менше у співі, і не такі вони довгі, як у старших. Одноліток більше п’яти — шести колін не потягне, а в чотирилітка і за двадцять буває. Та й талант неоднаковий. Як у людей. Ось прислухайтесь. Поки вони розмовляли, солов’ї розспівалися так, що лісок аж лящав од їхнього співу. Здавалося, кожна гілочка, листочок, травинка, саме повітря дзвеніли чарівним щебетанням. Всі інші птахи мовчали, ніби соромилися вступати в змагання з цими неперевершеними співаками. — Чуєте, як оцей над нами вивів: “Тьо-ох, тьо-ох, тьо-ох! Жер-жер-жа-ар! Сі-і, сі-і, сі-і! Ф’ю-іть, ф’ю-іть, ф’ю-іть!” Чотири коліна і в кожному тільки по три удари. А ще й сфальшивив у другому коліні — “жа-ар!”. Це молодик, одноліток. А он там, біля осички, заливається, то вже справжній мастак. Послухайте, зараз він почне. Хлопці наставили вуха туди, куди показав дідусь. Якийсь час звідти не чути було жодного звуку. Потім щось свиснуло неголосно й ніжно: Ті-і-віть! — і зразу мовби відкарбувало: — Тук! — Знову: — Ті-і-віть! Тук! Тук! — Втретє: — Ті-і-віть! — І полинула над лісом незвичайної краси трель. — Шістнадцять колін! — задоволено прошепотів дідусь, розгладжуючи вуса. — І в кожному не менше п’яти ударів. А голосище, голосище який!.. Хоч хлопці й не могли порахувати не те що ударів, ба навіть отих колін у соловейковому співі, однак відчули і силу його, і розмаїтість. — Гарно, ох і гарно!.. — мовив Сашко. — Е-е, це ще не найкращий, — хвалився дідусь, радий, що вразив їх солов’ями. — Ось поведу у плавні, там на калині мій викоханець. Двадцять шість колін бере! А колінця ж які чисті! Сльозинки!.. Ходімо, бо скоро всі птахи пробудяться, такий галас зчинять… Продиралися ліском. Небо зовсім посвітліло. Проймала вранішня прохолода, а рясна роса так і сипала з кущів. Сорочки в хлопців геть змокріли. Картузи несли в руках, бо їх збивало з голови гілля. — Тс-с! — спинився враз дідусь, аж Сашко наштовхнувся на нього. — Чуєте? — підняв догори пальця. — Він! Коли защебече, можна ближче підходити. Щоб не злякати. У лісі співало водночас принаймні з десяток солов’їв. Як дідусь впізнає серед них свого, хлопці не могли збагнути. Далі кралися, мов злодії. Коли защебече його соловей, дідусь — смик Сашка за рукав, Сашко — Миколу, Микола — Олега, Олег — Віктора, потім водночас і рвонуть уперед. Умовкне спів, дідусь зупиниться, і вони холонуть на місці. Потроху дісталися в такий спосіб до самісінької плавні — залитої весняною водою болотистої низини, що поросла очеретом та верболозом. Причаїлися під густим калиновим кущем. Десь зовсім близько біля них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею вискакували такі ж самі намистинки, і всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! буль! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить!.. Швидко заспокоївшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!.. Уже добре було видно довкола. Над землею линув саме той час, коли світанок ось-ось мав змінитися ранком. Дідусь то нахиляв голову, то витягував її вгору, вліво, вправо — видивлявся соловейка. Враз обличчя його заясніло. Вгледів-таки. Кивнув до хлопців і показав очима на невеликий просвіт у листі. Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав, злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, у якому, ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося. Хтозна, скільки б іще сиділи вони, закам’янівши, і слухали невтомного співака. Не помічали, що ноги потерпли від нерухомості, Що вже зійшло сонце і пора було рибалити. Та зненацька над кущем із свистом пронісся хижий шуліка. Соловейко вмить обірвав на найвищій ноті свій спів, злякано писнув і пурхнув у гущавину. — У-у, розбійник! — замахав руками вслід шуліці дідусь. Підхопились і хлопці, розминалися, грілись. — О, та ви зовсім задубіли! Нате ось, грійтесь по черзі, — зняв дідусь із себе і накинув Сашкові на плечі свою ватяну фуфайку. — Говорив, треба одягатися тепліше… Квапливо подалися назад, до куреня. Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучачих сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсипав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса. Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина. Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями? Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички. Цінь! Цінь! Цінь! — застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка. За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка. А далі не стрималися й зозуля та іволга. Вони одразу ж забули про солов’їв, стали перекрикувати одна одну, бо одвічно ворогували між собою. Іволга ніяк не могла примиритися з тим, що зозуля підкладає свої яєчка в її гнізда. Ку-ку! — з усієї сили кувала зозуля. Фі-у, лі-у! — грайливо свистіла іволга. Ку-ку! — аж надривалася зозуля. Тю-тю, лю-лю! — глузувала з неї іволга. Очеретянка, та хоч і маленька, а хитра, залізла в плавню, куди майже не доходили п’янкі пахощі, сиділа, дослухалася до своїх простодушних подруг і дивувалася. Гай-гай, майте совість, куди вам рівнятися до солов’їв!.. Та врешті і її захопило змагання, вона теж подала свій голос: Кара-кір! Кір-кір!.. Але як зачув те болотяний владика, бугай, то сердито заревів на неї, вона вмовкла і більше й не озивалася. Почали потроху замовкати й гордовиті солов’ї. Хіба пасує їм драти горлянку разом з отією братією?! Нехай з ними змагаються озерні жаби. Он саме повилазили з твані погрітися, кумкають… Як прийшли до куреня, дідусь Артем узяв весло, наказав: — Розводьте вогонь, сушіться. Та наберіть у казанок води, всипте зо дві пригорщі пшона, нехай вариться. А я піду подивлюсь на телят і лошат. Вернусь — зготуємо куліш. Риби ж не наловили. Дідуся не довелося довго чекати, навіть не сподівалися, що він так швидко повернеться. — Все гаразд, — сказав, кинувши у вогонь корча, якого, мабуть, знайшов по дорозі. — Як там пшоно? — заглянув у казанок. — Ану, дайте ложку. Сашко подав велику дерев’яну ложку. Дідусь зачерпнув варива, подмухав, покуштував. — Уже м’якеньке. Можна кидати картоплю. Потім і собі присів біля вогнища грітися. — То як, сподобався мій соловейко? — запитав по хвилі. — Авжеж, — відповів Микола. — Тільки чого це він ваш? — А тому мій, що я його вчив співати. — Вчили співати?.. Я ще такого не чув, щоб солов’їв учили співати. — Воно, звісно, про це ніде не пишуть. Тільки дехто із старших ще знає, — посміхнувся сумовито дідусь. — Молодь — та більше цікавиться гітарами та приймачами. А я вам таке скажу: послухати доброго солов’я куди приємніше за гітару. — Дід помішав ложкою у казанку. — Густий буде куліш, зате тривкий… Так про солов’я. Це ще позаторік було. Поїхав мій товариш Іван Крижень на Черкащину. Недовго він там і гостював; повернувся та зразу до мене завітав. “Єх, Артеме, Артеме, — каже, — хвастаєшся ти своїми солов’ями, а куди їм до черкаських. То вже всім солов’ям солов’ї”. — “Що ж, — відказую йому, — нічого дивного в тому немає. Там же твоя дочка живе. А вона ж он яка співуха. Од неї вони й навчилися співати…” І, було, про що тільки зайде балачка, він знову про черкаських солов’їв торочить. От і кажу: “Поїду послухаю я твоїх хвалених солов’їв”. — “Їдь, — згоджується. — Може, хоч одного там зловиш і в нас розведеш таких самих”. Зібрався я до його дочки. Риби повіз на гостинець, яблучок і поклін од батька. Розпитав, де той ліс, та й пішов увечері послухати. І правда, є там славні співуни, яких серед наших немає. Вибрав я найкращого солов’я бойовика… — Якого це “бойовика”? — запитав Олег. — Ну, того, що і вночі і вдень співає, безперестанку. То є такі, що тільки вночі співають, а є денні. Розкинув на кущі, де він співає, сітку. Жду день, жду другий — не ловиться. Довелося на дзеркала ловити… — На дзеркала? — перебив Олег. — Еге ж, на дзеркала. Викопав глибоченьку ямку, поставив туди чотири дзеркала ящичком таким, а на принаду поклав комашиних яєчок. Солов’ї страшенно ласі до них. Побачать приманку, стрибнуть у пастку, а з неї уже й не вилетять, бо тісно, крила не можуть розправити. І вилізти не вилізуть, бо стінки скляні, гладенькі — ковзають лапки. Так було і з цим соловейком. Зразу ж, як упіймався, зв’язав я йому крила, посадив у клітку і привіз додому. Боявся, що загине в неволі. Ні, вижив. Через тиждень почав співати. Цілісінький рік ходив я за ним, як за дитиною: годував комашиними яєчками, борошняними черв’ячками, тертою морквою, давлене конопляне сім’я давав, пшоняну кашу. І співу учив. Завішував клітку, а біля неї чіпляв ще одну з якоюсь співучою пташкою. Співає пташка, соловей слухає, слухає, та й собі навчається її співу. Ось і більшає в нього колін. Чули, як мій витягує: юль-юль-юль, тілі-тілі, тілі, тві-тві-тві, юлю-юлю-юлю, віть-віть-віть. Це він навчився од лісового жайворонка. А от ще у дрозда перейняв дещо, у горихвістки, вівчарика, перепела — вех-вех-вех, е-вей, е-вей, е-вей, е-вать… Ловко виходять. Ніби і їхні пісні співає, та по-своєму. Тієї весни випустив у ліс, як тільки повернулись наші. Швидко звикся. Чую, уже й од наших солов’їв перехоплює собі коліна, яких у його співі раніше не було. А ці теж не глухі, у нього вчаться. — Чого ж це воно так виходить, дідусю, що в одному місці солов’ї краще співають, а в іншому гірше, або теж добре, але інакше? — Багато причин. І від місцевості залежить, і від погоди. Ось запримітьте, похолодає або тумани обляжуть, так і солов’ї наче похрипнуть. Тоді не беруть стільки колін і не такі вони в них довгі та сильні, як при гарній погоді. А ще від старих солов’їв залежить. Добре вони співають, то і молодики так навчаться… Ого, забалакались, що й картопля, мабуть, розімліла, — схопився дід Артем. — Знімайте швиденько! Сашко зняв з вогню казанок. Смачно запахло стравою. — Беріть ложки, сідайте, — розпоряджався дідусь. — Кажуть, що навіть солов’я байками не годують, а я вас заговорив. Ну, нічого, терпіть. Тепер не вгамуюсь, поки не розкажу про усі звичаї солов’їні… Дарма, що хлопцям того дня не вдалося порибалити. Вони зовсім за тим не шкодували. Ще порибалять на своєму віку. А от чи довелося б їм колись почути те, що розповів дідусь, — невідомо.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка