Частина перша частина друга частина третя



Сторінка1/7
Дата конвертації05.03.2016
Розмір2.15 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Annotation


Роман про дослідження вчених у далекій геологічній епосі Землі, куди вони проникли на машині часу.

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЛАБОРАТОРІЯ ДИВОВИЖНОГО

notes12

 

 

Науково-фантастичний роман Художник ВАЛЕРІЙ СЮРХА Герои романа, пользуясь “машиной времени”, проникают в далекое прошлое нашей планеты. Мы видим, как, будто по ступенькам винтовой лестницы, поднимается в своем развитии все живое на Земле… В произведении остро ставятся морально-этические проблемы, возникающие в коллективе научных работников. Автор декларирует главную мысль: на создание высшей формы жизни природа истратила много миллионов лет, а уничтожить ее на планете, пустив в ход ядерное оружие, можно вмиг. И тем дороже становится для нас эта жизнь. Рецензенти МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ МИКОЛА СОРОКА



 

 

 



 

ЧАСТИНА ПЕРША




Fortis imaginatio generat casum.[1] У купе пахло свіжою білизною, комплекти якої лежали на полицях. Під вікном сидів чоловік років на тридцять п’ять і час від часу поглядав на двері. До відходу поїзда лишалося три хвилини, а сусідів по купе — жодного. Чоловік підвівся, розпустив змійку коричневої вельветової куртки і схилився над зшитком друкарських відбитків. Він так заглибився в читання, що й не помітив, як рушив поїзд, як повільно поплив назад сірий фасад вокзалу, в вітражах якого, здавалося, вирувала пожежа. То відбивалося у склі проміння призахідного сонця. В коридорі почулися квапливі кроки й захекані голоси. В купе зайшла дівчина в синіх джинсах і смугастій безрукавці, за нею — непоказний літній чоловік і худорлявий довгий хлопець із рудими вусами. Подорожні привітались. Рудий молодик і його літній супутник утягли до купе туго напханий рюкзак і, піднявши на руках, силкувалися упхнути в нішу над дверима. Другий рюкзак, ще зовсім новий, нагадував велетенську зелену жабу, що розсілася в коридорі. Його лямки звисали, наче лапи. Чоловік у вельветовій куртці подумки тішився з марних зусиль прибулих, мовляв, охляли, чи що, а тоді поспішив на допомогу. Він мав широкі похилі плечі і зріст, як у вусаня. Під курткою випиналися тугі біцепси. Другий рюкзак, якого молодик утягнув за лямки до купе, виявився ще важчим. Проте й він опинився в ніші над дверима і вже поблискував звідти двома анодованими застібками, як двома очима. — Спасибі, — подякував літній чоловік. Подорожній щось буркнув, мовляв, за віщо ж, і знову сів до зшитка. Але не читалося. Не давали лукаві, а ліпше сказати, зухвалі очі кругловидої смаглявої дівчинки. Щось було в ній від школярки, яка ще не навчилася привертати до себе уваги, не виказуючи при цьому своєї зацікавленості. Подорожній закрив зшиток і, розширивши білосніжні фіранки, задивився у вікно. Поїзд уже минув передмістя, коксохімічний завод і тепер мчав уздовж лісосмуги, яка щохвилини обстрілювала вікна купе вогнем заходу… — Гіпотетичні аспекти перебігу часу, — почувся тихий голос. Пасажир, повернувши голову од вікна, побачив перед собою літнього сусіду по купе, який, короткозоро мружачись, намагався розібрати прізвище автора на першій сторінці: — О. Замітовський… — Заміховський, — поправив пасажир. — Справді. — Чоловік кинув на горішню полицю рушник та мильницю і, розсукуючи рукави строкатої сорочки, мовив: — Дозвольте глянути? Пасажир у коричневій куртці підвівся, звільняючи місце під вікном, сказав: — Сідайте, тут зручніше. Перегорнувши першу сторінку зшитка — то була верстка невеликої книжки, — літній чоловік досить швидко пробіг очима зміст. — Час, енергія та паралельність існування різних історичних епох, — прочитав він з ледь вловимою іронією в голосі. — Нісенітниця, — сказав твердо. — З позиції здорового глузду, — озвався пасажир. У словах “здоровий глузд” вчувалася така ж іронія, як у його сусіди перед тим. Літній чоловік із цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки, він знайшов якийсь розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці раз по раз шелестіли сторінками. На довгастому, з тонкими рисами обличчі весь час вигравала ледь вловима посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, здавалося б, що чоловік розважається збірником анекдотів чи жартів. Нарешті закрив верстку і сидів мовчки, щось обмірковуючи. — Але ж і конгломерат! — обізвався по хвилі. — Тут тобі й філософія, і фізика, й математика, й радіаційна хімія. — І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій куртці. — Тим-то й ба — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив. — Що ж вам заважає вірити й далі? — Мабуть, те саме, що й моїм опонентам: вірити в ідею геологічного календаря — традиційний спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік увесь час нервово відбивав дріб тонкими довгими пальцями, ніби то був не зшиток, а клавесин. — Якщо цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення хрономобіля. — Атож, — погодився пасажир. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, почепив її в кутку біля дверей. Крізь батистову сорочку проглядався міцний торс. — Отже, коли повірити Заміховському, — літній чоловік нарешті перестав барабанити пальцями і поклав долоню на зшиток, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся. — Хоч в архей, — відповів вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись і випроставши худі довгі ноги. Пасажир завважив, що в його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся, широкий, без жодної зморшки, лоб, засмагле обличчя. У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала маленькими ковтками, її повні губи м’яко торкалися країв склянки. Літній чоловік тим часом знову розгорнув книжку, зауважив: — Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу. — В голосі не було більше іронії. — Уран-свинцевий годинник, — відповів пасажир, обережно відпиваючи зі склянки. — Дивно, досі цим годинником відміряли час у системі від минулого до сучасного, — нерішуче нагадав літній чоловік. На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна усмішка. — Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану, тобто радіоактивний розпад навпаки, — сказав він. Літній чоловік докірливо подивився на вусаня. Але пасажир, послабивши краватку та розстебнувши комір, повів незворушно: — Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на зупинках. Тобто машина визначає вік породи, на якій вона стояла до подорожі і на наступній зупинці. Різницю ділять на хвилини, які відлічить годинник, — пасажир підсмикнув манжет сорочки, показавши зап’ястя з масивним білим годинником. — Швидкість визначається в тисячах або й мільйонах років на хвилину. — Цікаво, цікаво… — промовив літній чоловік і по хвилі спитав: — Бачу, ви розумієтесь на радіоактивних методах визначення віку порід? — Так. Я працював у лабораторії Браїлка. Маєте його знати. Його всі палеонтологи знають. Адже ви палеонтолог? — Угадали. Який же тісний світ! — У просторі. В часі він не тісний, — зауважив пасажир. Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті порушив мовчанку: — Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте? — Ні. — Я здогадуюсь чому, — всміхнувся палеонтолог. — Слушно здогадуєтесь, — серйозно мовив пасажир. — Ну, і що ви збираєтесь робити далі? — Шукатиму організацію, де б вивчали проблему часу. — Мирославе Петровичу, а може, товариша зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють у білих халатах? Там, здається, щось подібне вивчають, — обізвався вусань. — Гадаю, ні, — лагідні зеленкуваті очі вченого на мить недобре зблиснули. — Гадаю, Славко, та організація навряд чи зацікавить нашого сусіду по купе. До речі, як вас звати? — Олексою. Олексою Заміховським. Учений глянув на останню сторінку верстки і прочитав: — Олекса Михайлович Заміховський… То це ви?! — запитав. — Авжеж… — Вибачте, що обізвав вас ілюзіоністом від науки. Але, погодьтесь, як на нормальний глузд, це справді трохи теє… — Повагавшись, літній чоловік додав, поклавши руку на зшиток: — Звісно, далі верстки цей матеріал не пішов? Сусід на те тільки всміхнувся. Директорові було байдуже до проблеми часу. Але його доконав останній аргумент: лабораторія, хоч і списана з космічного центру як морально застаріла, була начинена різною електронною апаратурою, отже, вимагала спеціаліста. А Заміховський, що там не кажи, працював у самого Браїлка. З приймальні Мирослав Петрович повів нового науковця на інститутське подвір’я, де в кутку між двома висотними будинками стояло щось схоже на металевий гараж, з вузенькими дверцятами і круглими ілюмінаторами. Поки вчений нишпорив по кишенях, шукаючи ключі, Заміховський оглянув тильну стіну старовинної споруди головного корпусу, яка, на противагу блакитному фасадові, була сіра й облуплена. Оживляли її тільки високі, заокруглені зверху вікна. Раптом його погляд зупинився на вікні третього поверху, де дівчина, з якою він їхав у поїзді, поливала на підвіконні квіти. Вона дивилася на нього без тіні усмішки, ніби вперше бачила. Нарешті клацнув замок. Приміщення всередині було облицьоване сірим пластиком. Довгий вузенький стіл нагадував шинквас у барі. Поряд стояло три лабораторних стільці. Решту лабораторії було ощадливо заставлено попід стінами апаратурою та приладами, призначення багатьох із яких не міг пояснити й сам господар. Він звернув увагу на головне, як на його думку: хроматограф, гравіметр, лічильник Гейгера — Мюллера, біоаналізатор та уран-свинцевий годинник, за допомогою якого можна робити виміри як у самій лабораторії, так і за її межами. Заміховський повернув кілька тумблерів, на панелі враз заблимали вічка індикаторів, стрілка на шкалі лічильника-рентгенометра затремтіла. — Десь близько працює атомний реактор, — зауважив він. — За стіною, у фізичному корпусі, — сказав Мирослав Петрович. — А що, небезпечно? — Та ні. Фон у межах норми. Просто прилад дуже чутливий. Мирослава Петровича Чумака в інституті поважали, але коли мова заходила про геологічний календар, у співрозмовника очі ставали поблажливими. Поблажливість та спершу боляче вражала вченого, і він поступово перетворився на дволику істоту, одна частина якої — незаперечний науковий авторитет, глибокі знання та ерудованість правила йому за фасад, друга ж — здатність брати все до серця, дивуватись і по-дитячому фантазувати — ховалася в затінку. Нікому з колег і на думку не спадало запідозрити Чумака в дволикості. Тільки сам він відчував постійний дисбаланс тих двох основ — одна процвітала і мала неабияку перспективу, друга ж зазнавала утиску, бо була позбавлена як можливостей для розвитку, так і спільника. Тому й зрадів Чумак, здибавши Заміховського. Той мріяв створити машину часу… Відвідування лабораторії, де Заміховський з допомогою уран-свинцевого годинника визначав вік зразків керна, скоро стали для нього такою ж необхідністю, як і склянка міцного чаю, який вони удвох готували там по обіді. Якось учений зауважив своєму молодшому колезі: — Коли б свої теоретичні викладки про абстрактний час ви поєднали з тезою про час структурний, ваша робота набула б практичного смислу. Та й зрозуміло б вас більше, адже нормальній, тобто традиційно мислячій, людині подавай час, ущерть заповнений подіями. Вона просто не спроможеться збагнути час поза матерією та її перетвореннями. Та й який смисл у такій абстракції? Все робиться для чогось. Скажімо, ваші теоретизування привели вас до висновку про можливість створення хрономобіля, та це лише засіб, а не мета. — Для мене це мета, — сказав Заміховський. — Як на ваш інтелект, така мета мені видається нікчемною. Навіщо вам та гіпотетична машина часу? Щоб здійснити подорож у палеозойську еру, пополювати на парайазавра або хижого іностранцевія? До речі, ці рептилії добре бігали, і невідомо ще, хто на кого полював би… Пропоную мету, справді варту уваги. — Яку? Чи не врятувати від чогось людство? — Не іронізуйте, — в голосі Чумака не вчувалося роздратування, лише докір. — Чи відомо вам, скільки катастроф зазнав біологічний світ Землі від початку свого розвитку? Щонайменше — шість. За дуже короткий у геологічному розумінні час зникали найпоширеніші родини тваринного і рослинного світу. Вимирали — і все. Земля перетворювалась на цвинтар, який швидко сковувало кригою. Правда, згодом танули льодовики, підвищувалася температура, знову відроджувалося життя, але то вже був зовсім інший світ, не схожий на попередній… Гадаєте, тому вже й край? — У який же спосіб ви збираєтеся врятувати людство? — Бодай попередити. В давнину казали: коли не знаєш, куди йти, повернися й подивись туди, звідки прийшов. Аби довідатися, що чекає на біологічний світ у майбутньому, слід достеменно вивчити його минуле. Я певен, існує періодичність між катастрофами, існують і ознаки, за якими можна розпізнати наближення катастроф. Треба лише знати точні відтинки часу між подіями. Треба історичний час “заповнити” тими подіями, які в ньому відбувалися, тобто створити календар з абсолютною шкалою. — А міжнародна стратиграфічна шкала? — спитав Заміховський. — Та в ній же дається послідовність історичних подій, а не вимірюється час. Зі стратиграфічної шкали ми довідуємося про те, що на зміну, скажімо, кистеперим рибам прийшли стегоцефали, а їм на зміну — рептилії. А от коли пов’язати конкретні історичні події з метрикою абсолютного часу, хай навіть базисом тієї метрики буде початок уранового розпаду, матимемо цільну спіраль біологічного розвитку — від амеби до людини. Тоді неважко буде простежити, на яких витках траплялися розриви спіралі і як пішов би розвиток, коли б тих розривів не сталося. Реконструювати минуле — це вже прогнозувати майбутнє. — Проблему ви, справді, поставили велику, — промовив Заміховський задумливо, — але щоб її розв’язати відомими методами, життя не вистачить. — Буцімто людське життя — це так уже й багато… Життя — тільки мить у порівнянні з загальним розвитком, сірник, який швидко згорає, запаливши інший, і так без кінця. Проблему розв’язуватимуть багато поколінь. Але започаткуємо її ми з вами, — сказав Чумак. На зауваження Заміховського, що з допомогою машини часу можна “сповзти” по спіралі розвитку аж до її основи і таким чином простежити картину еволюції, він лише всміхнувся. Тоді підвівся й попрямував на подвір’я. Йшов поволі, ніби ступав по чомусь глейкому. Прийшовши якось уранці на роботу, Заміховський побачив під дверима Чумака, що сидів на зеленому напханому рюкзакові. — Скаржився вахтер, ви тут до півночі грюкали, — мовив учений після привітання. — Наступного разу, коли надумаєте зоставатися після роботи, візьміть дозвіл. Тут такий порядок. Заміховський відімкнув двері, і вони затягли рюкзак у лабораторію, де тхнуло нашатирем і припоями. Чумак, угледівши на столі консервну бляшанку, заповнену обрізками сиру, докірливо похитав головою. А Заміховський, копнувши носаком рюкзак, поцікавився: — Це ті породи, що ви привезли тоді з Донбасу? — Породи? Для нас із вами це матеріалізований час! Цим зразкам стільки років, що наше з вами життя в порівнянні з ними — блискавично короткий спалах. Марія віднайшла в них сліди флори верхнього девону… Вам же треба визначити їхній абсолютний вік. Оця купа керна стане однією з безкінечної множини світних точок на лінії часу, яку ми з вами почнемо малювати. Після цього Чумакового завдання в колі зацікавлень Заміховського опинилася кімнатка на третьому поверсі, де за мікроскопом просиджувала дні Марія. Та скоро вони стали спілкуватися і в сквері у місті. Вони вже не були схожі на колег, яких поєднують тільки наукові інтереси. Про це свідчили щасливі обличчя і те, що дівчина аж надто природно повисла в Заміховського на плечі. “Хай вам щастить!” — подумав тоді Чумак. У нього з’явилася надія, що подружнє життя, коли таке настане, зруйнує ілюзійний світ, у якому перебував Заміховський. Від цього буде користь не тільки Олексі, а й тій ідеї, на служіння якої Чумак сподівався його навернути. Втім, якби Мирославу Петровичу довелося вибирати між людиною, що перебуває в полоні ілюзій, і поміркованим раціоналістом, то перевагу він віддав би першій. Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського своїм однодумцем, проте делікатні натяки на те, що машина часу коли й не ідея-фікс, то принаймні проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Дедалі частіше завідуючий сектором знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані небаченою досі символікою, якісь прилади й деталі, котрі Заміховський намагався скоріше прибрати з видного місця. А одного разу вчений застав Заміховського в піднесеному настрої. Його молодший колега дістав із шухляди брошуру і, перегорнувши жовту обкладинку, написав щось на титульній сторінці. Тоді подав брошуру Чумакові. “О. Заміховський. Гіпотетичні аспекти перебігу часу”, — прочитав учений. А нижче було написано карлючкуватим почерком: “Шановному Мирославу Петровичу на міцне здоров’я і творчі здобутки! Автор”. — Вітаю! Вітаю! — сказав Чумак, проте йому довелось докласти чимало зусиль, щоб надати голосу щирості. Адже вихід брошури — то офіційне визнання наукових поглядів його молодшого колеги. Отже, слід чекати, що Заміховський тепер сконцентрує зусилля на створенні машини часу і, звісно, занедбає основну роботу. Але нічого подібного не сталося. У товстому лабораторному журналі з’являлися нові й нові записи про вік порід, які він визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуваною досі точністю. Якось учений, проглядаючи густо списані сторінки журналу, зауважив: — Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо. Те зауваження було продовженням давньої розмови про реальну, хоч і трудомістку, можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу, яка, на думку Чумака, можлива тільки в уяві. — Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули, яка вийшла в нього майже на сторінку. Чумак не встиг запитати, що саме він Мав на увазі, бо в дверях виросла Марія й покликала його до директора. Заміховський окинув поглядом зграбну постать дівчини в короткій спідниці й смугастій безрукавці, поцікавився: — Маріє, тобі ніхто не казав, що ти чаклунка? Не дивуйся. Справа серйозна. Щораз, коли ти дивишся з вікна на мою будку, я, немов за командою, кидаю все і виходжу на подвір’я. — Є причина до грайливого настрою? — незворушно спитала дівчина. — Є. — Отже, треба розуміти, що в кіно ми сьогодні не підемо? Через тиждень Заміховський зник. Разом з лабораторією. На подвір’ї, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним, зостався тільки прямокутник розміром три на п’ять метрів, по краях якого з тріщин у бруці пробивалася вбога травичка. Чумак прийшов до Марії пригнічений і змарнілий. — Маріє, ви нічого не скажете з приводу зникнення Заміховського? — запитав він. Дівчина, підвівши голову від бінокуляра і кліпнувши довгими, як у ляльки, віями, відказала: — Ні. — Хіба він жодного разу не поділився з вами своїми планами? — Не поділився. Учений нервував. Кілька разів підводився, походжав од вікна, де на підвіконні густо росли квіти, до дверей, знову сідав і нервово вистукував пальцями по лакованій поверхні столу. Дівчина тим часом схилилася над мікроскопом. — Не може бути, щоб ви не помітили якихось приготувань… — Коли вважати за приготування те, що Олекса позносив із гуртожитку до лабораторії весь порожній склопосуд, — мовила Марія, не відриваючи погляду від бінокуляра. — Навіщо йому було те скло? — Експеримент, казав, збирається поставити. — Які у вас були із ним стосунки? — несподівано запитав Чумак і від того сам зніяковів. — Добрі. — Я не про це… Ви збиралися побратися, чи що? — Не тарабаньте так по столі, бо зразки на предметному склі підстрибують. Збирались. — У голосі дівчини вчувалося роздратування. Учений не став більше розпитувати. Якийсь час він мовчки стояв біля вікна, втупивши сумний погляд у ледь вловимі обриси прямокутника на подвір’ї, ніби то була могила його ідей, надій і сподівань, тоді вийшов. Начальник геологічного відділу Куля, перед тим як почати розмову, одірвав від білого аркуша краєчок і, поклавши його в рот, заходився зосереджено жувати. Чумак із багаторічного досвіду знав, що такий вступ передує важливій розмові і що начальник відділу не почне її, аж поки добре не розжує паперового клаптика. Нарешті господар запитав: — Куди поділася з подвір’я ваша лабораторія? Нічого ясного Чумак сказати не міг, а висловлювати припущення щодо машини часу не наважувався — начальник відділу його просто не зрозумів би. — Та, бачите, — повагавшись, озвався Мирослав Петрович, — я ще не готовий відповісти на це запитання… Начальник був чоловіком делікатним. Він тільки висловив здогад: — Отже, комусь позичили. Мабуть, Академії наук… Зрештою, то ваш клопіт, бо вона числиться в бухгалтерії за вами, а не за мною. Та я раджу зробити так, щоб під час інвентаризації лабораторія стояла на місці… Це перше. — Він поклав у рот ще клаптик паперу. — Друге. Надійшла вказівка з міністерства посилити прикладні роботи, пов’язані з паливом. Грошей на них не дають. Отже, почнеться боротьба за те, в кого їх забрати. Будьте готові до цього. Завтра вранці це питання розглядатимуть на вченій раді. — Куля виплюнув у кошик паперову жуйку. — Тьху, гидота! Що за папір тепер роблять?! Гіркий якийсь. — А раніше в нього що, шоколад домішували? — поцікавився Чумак, тамуючи усмішку. — Та ви знаєте, — сміючись, відповів Куля, — в шкільні роки, бувало, жував цілий урок і не набридало… — Максиме Семеновичу, — повернув на серйозне Чумак, — але ж моя робота пов’язана з вугіллям і, отже, має зв’язок, хоч і не прямий, з паливом. — Отож-бо, що непрямий… — зітхнув Куля. Виходячи з тісного кабінету, в якому найбільше місця займали сам Куля і його двотумбовий стіл, Чумак із вдячністю подумав про тактовність господаря. Адже єдине вікно цього приміщення виходило у двір, і він не міг ще місяць тому не помітити зникнення лабораторії. — Я чому про лабораторію згадав… — сказав навздогін Куля, від чого Чумак аж здригнувся, ніби той прочитав його думки. — Мурченко почав нею цікавитись. Він іще торік поклав на неї око, але то була інша ситуація. Наступного дня вранці, прийшовши на роботу, Чумак хотів прочинити кватирку-повітря за ніч так настоялося на книжках, лакованих меблях та зразках порід із відбитками доісторичних рослин і тварин, що в ньому можна було вчадіти. Простягши руку до кватирки, учений так і вкляк. Унизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія Заміховського. Учений вискочив у коридор і, стрибаючи через дві сходинки, кинувся вниз. Спинився аж біля вузеньких металевих дверей. Натис на ручку, двері легко втопилися. Спершу вдарило в ніс лісовими запахами, він навіть уловив запахи прілого листя й болота. Але відразу ж усвідомив, що не може згадати, якого саме лісу ті запахи: хвойного, листяного чи мішаного. В одному він був певен— пахло буйним життям якихось рослин. Потім він помітив руді сліди на підлозі, — ніби хтось блукав під дощем по глинищі та так і зайшов у брудних черевиках. Шматки засохлого глею з прилиплими до нього віночкоподібними листками поприсихали до підлоги. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — їхні відбитки на кружальцях керна прикрашають його колекцію. На мить завмер, але не під враженням побаченого, а щоб переконатися, що це йому не сниться і що він не божевільний. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати слідів, зайшов до лабораторії. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто чаювали, зараз нагадував стелаж аптечного складу. Його було заставлено склянками, пляшками, банками — в них ворушилися зразки якоїсь фауни. Внизу під біоаналізатором лежало кілька скрутків перфострічки, а та перфострічка, що під склом, рясніла назвами вірусів та бактерій. Аналогічні рулони паперу під хроматографом, радіометром і гравіметром теж свідчили про роботу цих приладів. У приміщенні потемнішало. Зайшла Марія. — Де Олекса? — запитала схвильовано. — Не знаю. — І тут Чумак помітив товстий лабораторний журнал. Він лежав поряд із дверима. Підняв його, перегорнув обкладинку, і враз погляд ученого розсіявся по нерівних рядках, складених абияк із карлючкуватих літер. Це писала людина, в якої думка набагато випереджає швидкість письма. “
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка