Частина пята. Упадок козаччини І українського житя. 98. Обмеження гетьманської управи



Сторінка1/6
Дата конвертації05.03.2016
Розмір1.04 Mb.
  1   2   3   4   5   6
ЧАСТИНА ПЯТА.
Упадок козаччини і українського житя.
98. Обмеження гетьманської управи. Союз Мазепи з шведським королем мав великі наслідки для українського житя. Він дав притоку правительству московському—цареви Петрови і його помічникам взяти ся сильнійше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили.

З початку полишило Україну в повнім завідуванні гетьмана і старшини, але потім все покорочувало вдасть гетьманську і самопорядкуваннє українське. Кожду переміну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, ніби то потверджують ся „статі Богдана Хмельницького", і Україна стоїть на тім, на чім до Москви приставала, але в дійсности відносини України до Москви все далі й далі відходили від порядків Хмельницького. Правда, від того щоб завести на Україні податки московські і управу московську—від сього наміру московські бояре після народнього повстання за Бруховецького відступили, або краще сказати—на иньші часи то відложили. Поки що зіставили Україну ніби то у власти гетьмана і козацької старшини; але посадивши своїх воєводів по всїх більших містах і свої залоги військові, звязали ту гетьманську управу так, що ані ворохнути ся було їй. Всі важнїйші справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всїм правительство московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшині, певне було, що сї московські прислужники і від себе за всїм будуть слідити, аби Москві чимсь прислужити ся. Та сим московські правителі ще не були вдоволені, бо вели до того, щоб зовсім скасувати всяку окремішність українську та порівняти Україну у всїм з землями московськими. І тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної справи.

Хоч Україна, несподївано захоплена Мазепиним переворотом, анї рушила ся на поклик гетьмана, але московські правителі вхопили ся за сю нагоду. „Мазепина измена" нїби то кинула тїнь на Українців, ославила як зрадників все українське громадянство і, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядків, щоб запобігти зрадї на буду ще.

Під першу хвилю, коли важно було стримати Україну від усякого нахилу в Мазепин і шведський бік, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибір нового гетьмана, щоб його Мазепі противставити, але справу затвердження прав українських відложили на пізнїйше, мовляв на спокійнїйший час.

Коли пройшов найгорячійший час і Шведів знишено—старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили охоронити Україну від самовільства московських генералів і всяких начальників, що за час Шведчини, посилаючи ся на воєнні потреби, хозяйнували на Україні як хотіли, не питаючи ся нї полковників, нї гетьмана, страшенно гнобили нарід не шануючи ніяких прав нї законів. Цар на сї пригадки нїби то згодив ся, старі права потвердив, але гетьманській власти давнійшого значіння вернути не схотїв. Навпаки, за кілька днїв по тім потвердженню (Зі липня 1709 р.) призначив московського боярина Ізмайлова „бути при гетьманї для порядковання разом з ним всяких справ, за спільною радою,—з причини останнього повстання на Україні і запорозького бунту". Ізмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Україні і всього правління гетьманського і старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом і старшиною. Рік пізнїйше додано ще одного такого резидента, і стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резіденшю перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могла зараз арештувати гетьмана і старшину, якби за ними виявило ся щось підозріле.

Сим одним уже підірвано гетьманську вдасть і відібрано гетьманови давнїйше значіннє. Нїчого він не міг зробити без відома, а властиво— без дозволу царських резідентів, і кождий на Україні розумів, що сила не в гетьманї, а в тих резідентах, в царських міністрах та ріжних довірених людях. Вони далї оспоряджали ся на Україні як хотіли по своїй волі. Правительство царське обтяжало Україну постоями військ московських, що страшенно оббірали людність українську. А козаків ганяло в далекі сторони, на копаннє каналів, на будову кріпостей, в околицї Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, „на линію"—як тоді казали, і там козаки гинули й мерли цілими тисячами, а котрі й вертали ся, то потративши здорове і весь припас, а не діставали за се нїякоі заплати.

Полковник Черняк, їдо був при роботах на Ладозькім каналї, в 1722 р. так описував сю козацьку біду в доношенії своїм росийськоаду сенатови: „При Ладозї у канальної роботи многеє число козаків хорих і померших знаходить ся, і що раз то більше умножають ся тяжкі хороби—найбільше вкорінила ся горячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелїннєм господина бригадіра Леонтиєва без жадного бачення немилостиво бють при роботї палками,—хоч і так вони її не тільки в день і в ночи, а навіть і в днї недїльні і празничні одправляють—без спочинку до неї приганяють. Бою ся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік—що їх хіба третя частина в минулім році до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покірнїйшим моїм писаннємі рабсько прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботї і аби не була переведена на иньші місця для зачинання иньшої роботи—сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі,—але щоб пустили їх до дому принаймні в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осінь, до роскиса і плюскоти".

В народнїх піснях теж зістали ся ще, хоч слабі спомини сих канальних робіт. Орлик, пізнїйше пригадуючи Запорозцям сю біду, толкував їм, що се „Москва" умисно хотїла військо козацьке вигубити і для того „по кількадесят тисячей козаків указами своїми спровадивши, одних тяжкими і незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з ящурками і з вапном помішаним потруїли"...

Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та ніхто не осміляв ся підняти голос против волї грізного царя. Нїхто не був певний нї свого житя, нї тим меньше—свого уряду.

Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу підданеє під такий пильний догляд, ще і від себе вмішував ся, визначав полковників і старшин сам своєю волею, против волї і без відомосте гетьмана. Ріжні пролази за дарунки генералам та міністрам діставали собі уряди на Україні, поминаючи гетьмана, і потім і в вус собі не дули на нього. Почали далї давати українські уряди не тільки Українцям, а й Великоросиянам, Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловіка, і коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха—вказали йому на одного з царських довірених людей Петра Толстого, а потім цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам від себе дав Толстому стародубське полковництво, найбільший з полків українських. Так зроблено перший початок, і потім все більше роздавано полковництва великоросийським офіцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковників з Українцїв.

Мішаючи ся так в управу українську в усяких справах малих і великих та чинячи тим велику замішку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманській управі, щоб показувати на ті недоладности та немов для кращого порядку все більше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. Скоропадського він і призначив на гетьманство тому, шо він був старий, плохий недотепа і ним лекше було по своїй волї обертати. Старшина хотіла Полуботка, так цар, оповідають, не згодив ся: він, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськім забрали велику силу ріжні його свояки і особливо молода і гарна гетьманиха Настя, з Маркевичів родом: про неї казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Іван (гетьман) — плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним, завів великі непорядки, хабарництво і неправду в військовім судї. Посилаючи ся на такі непорядки в гетьманській управі, цар в 1722 р. приготовив новий удар українській автономії. При гетьманї поставлена була рада, так звана „малороссійская коллегія", з шести великоросийських старших офіцерів, з тих гарнізонів (залог), що стояли на Українї, з брігадіром Веляміновим у головах. Ся колегія мала пильнувати судів і приймати скарги на всякі суди і уряди українські—навіть на найвищий військовий суд і військову (гетьманську) канцелярію. Мала наглядати, щоб від старшини не були кривди і тісноти козакам і посполитим і за порозуміннєм з гетьманом робити против того всякі заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярією і всякими писанями, що туди входять і звідти виходять. Мала пильнувати всяких доходів українських, приймати їх від війтів і урядників і видавати на військові та всякі иньші потреби. А про всякі непорядки мала доносити просто сенатовн.

Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярії і в судї і в зборі доходів, і старшинськими кривдами: що у козаків і посполитих землї за


311. Іван Скоропадський.
бирають, в кріпацтво повертають. Даремно Скоропадський іменем „всїх малоросийських людей" з плачем і слїзми просив царя не вірити, оповіданням про ті непорядки, не ламати старих прав і порядків українських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сторони ті нові порядки показати, розіслав по Українї друкований указ і в нїм писав, що колегія заводить ся на те тільки, аби старшина людей не кривдила, і додав свій наказ, даний колегії, де згадувало ся про

кривди старшинські.

Страшенний се був удар і гетьману і всій старшині, всїй гетьманській управі. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегії чи її голови, а за гетьманом з старшиною тільки порожнє імя зіставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом підіймав против неї поспільство, обіцюючи суд і управу на старшинські кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель і незаконно закріпощених людей та показував стежку до нової колегії з усякими скаргами в сих справах.

99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок. Скоропадський так був вражений тим, що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною і в усїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відповіли, а як старшина нагадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками", і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в дїлах нема замішки".

Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди.

Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на ділі нові великоруські правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всі жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана.

Голова нової колегії Велямінов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшині, всім роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брігадір і президент (колегії), а ти проти мене нїщо!" Старшині похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а на пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому,—я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом і генеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колегія позаводила небувалі податки і збори, против давнійших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, гіокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть,—допускали ся ще більших самовільств і кривд, ніж Українці. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої. А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої і непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти—десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся каліками. Рахують, що за пять лїт 1721—5 отак згинуло на тих роботах—на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!...

Полуботок, чоловік сГісргічний і перейнятий любовю до свого краю, не мігдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих українських прав служать ріжні українські непорядки, він пильнував завести кращий лад в українській управі і зробити край кривдам старшинським, на які посилав ся цар Петро. Росписав універсали, під тяжкими карами забороняючи старшинї уживати козаків на свою службу. Заводив кращі порядки в судї, щоб не було там хабарництва і судї для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах сільських, сотенних і полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засідало в судї кількох—аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляції — як на рішеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завів кращий лад в навищому військовому судї.

Одначе правительство московське тільки посилало ся на ті непорядки та кривди, щоб за їх притокою „Малую Россію к рукам прибрать", як поясняв потім політику Петра його повірник— отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядків не тільки не сподобали ся московським правителям, а навпаки—накликали на нього великий гнів їх. А то тим більше, що він разом з тим не переставав вкупі з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською відповідю) дозволу на вибір нового гетьмана, скаржив ся на непорядки і грубе поводженнє великоросийських правителів і посилав ся на статі Богдана Хмельницького против тих нових порядків. Коли Велямінов прислав скаргу на Полуботка, що він противить ся колегії, цар Петро рішив ще далї покоротити права українські, викликав Полуботка до


313. Павло Полуботок, полковник чернигівський, наказний гетьман.
Петербурга з иньшою головнійшою старшиною, а щоб на Україні меньше було взагалі старшини і козацтва під сю пору, наказав вивести військо козацьке на полудневу границю—мовляв стерегти Україну від Татар В Петербурзі Полуботок з старшиною подали цареви прошеннє, щоб Україні повернено старі права. Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького ніхто не має мішати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегія мішаєть ся в судові справи, приймає скарги і таке иньше. Але разом з сим наспіло прошеннє з Стародубського полку, де просили завести московський суд і полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошеннє підстроїв Велямінов— щоб против домагань старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности і касувати далї українські порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну свого довіреного чоловіка, Румянцева, щоб він розпитав ся між козацтвом, чого вони хочуть-чи давнїх порядків українських, як Полуботок з старшиною, чи порядків московських, як Стародубівцї, а заразом щоб зібрав відомости про кривди людям від старшини.

Полуботок, довідавши ся про се, зрозумів добре, до чого воно прямує і чим може скінчити ся. Румянцев з Веляміновим легко могли добути від людей такі відповіли яких їм було треба, особливо, що Україна зістала ся без старшини і не було кому запобігти тому. Перед грізним московським начальством люде здебільшого відповідали б так, як їм відповіли піддавали, значить богато зібрало ся б голосів за заведеннє московських порядків на Українї—ше як би до того подавала ся надїя, що людям повернуть землі забрані старшиною. Незможучи сам виїхати з Петербурга, Полуботок післав від себе людей на Україну з наукою, як поводити ся при тій ревізії старшинських кривд яку буде вести Румянцев, і які давати відповіли на його запитання.

Разом з тим, на його бажаннє, козацьке військо, що стояло на полудневій границї над р. Коломаком, вислало до царя свої прошення, де скаржило ся на всякі кривди від нових великоруських правителїв, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ і знищеннє народу від них, та просило знову дозволу на вибір гетьмана по давнім і порядкам.

Не було в тім, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівав ся, що Полуботок так іде йому впоперек дороги, звелїв арештувати його і всю старшину, що була з ним в Петербурзі, і всадити до вязницї. Також наказав арештувати всїх хто складав коломацькі пункти і прислати їх до Петербурга. Не маючи в чім обвинуватити Полуботка в його політичній дїяльности—бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слідство про його правліннє полкове та про господарство про кривди людям і козакам, які звичайно тоді були за кождим старшиною—в тих скуплях земель козацьких, в кріпощенню. Так його тримали під слідством кілька місяців, і не діждавши ся того кінця він умер в осени 1724 р., в Петропавловській кріпости.



Ся смерть його у вязницї зробила велике вражіннє на Українї, особливо між старшиною. Полуботка прославляли як героя—мученика за Україну. Оповідали, що він сміло докоряв Петрови за нарушеннє українських прав, доводив, що придавленнє України не робить йому ніякої чести—далеко більше слави правити свобідним і вдячним народом, ніж гнобити його силою. Пригадував вірність і службу Українців, і докоряв цареви, що за ті служби кріваві платить їм гнівом і ненавистю: „За те все ми замість вдячности здобули тільки зневагу і поневірку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всі ті біди і кривди наші тепер ще збільшили ся під теперішніми порядками: начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні—знають тільки, що їм все над нами чинити можна". Розгніваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, і звелїв всадити до вязницї. Але як довідав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити і лїчити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки і відповів: „За невинне стражданнє моє і моїх земляків будемо судити ся у спільного і нелицемірного судиї, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом". І справді скоро після того умер і цар Петро. Так оповідали на Українї, і по старих домах українських дуже часто можна було стрінути портрет Полуботка і під ним підписані слова „з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови":,.Вступаючись за отчизну, я не боюсь нї кандалівнї тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель моїх земляків". Одначе Полуботок на сих портретах не подооає на дійсний портрет Павла Полуботка: малюєть ся він тут далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько Леонтий, Котрого помилкою помішали з його сином Павлом.

100. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол. Україна зістала ся безбороню в руках колегії й Велямінова. Визначнїйші старшини сидїли в вязницях в Петербурзі, всі иньші присїли з страху від царського гнїву і карі не насміляли ся піднести голосу против всесильного Велямінова, а ріжні підлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московські порядки на Українї. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкіна, в Чернигівський теж Великороса Боґданова. Україну наповнено великоруським військом: в декотрих полках стояло по цілому полку, в декотрих по половинї і більше. Все се військо против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, і колегія накладала на удержання московських військ все нові й нові податки і побори. Так напр. в 1722 р. вона зібрала 45 тис. рублів податків і 17 тис. мір муки для московських військ, а в 1724 вже 140 тис. рублів і 40 тис. мір муки. І разом з тим далі нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. Козаків над Каспийське море, на р. Сулак, будувати кріпость св. Хреста, в 1724 р. їх велено вернути, але на їх місце вислано свіжий відділ козаків, теж десять тисяч, і так далі...

Страшенна руїна нависла над Україною і люде вже не знали,


315. Звичайний (хибний) портрет Полуботка.
звідки сподївати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змінила відносини. Його жінка і наступниця Катерина з своїм головним помічником Меньшіковим не чула себе так сильно і певно, як грізний Петро, і вважала потрібним дешо попустити—між иньшим і Українї. Тим більше що заносило ся на нову війну з Туреччиною, військо козацьке потрібне було для війни, а заразом побоювали ся петербурські правителї, щоб українська старшина, розгнівана всїм попереднім, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшіковим збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колегію—повернути давні порядки в управі і скинути новозаведені податки. Одначе знайшли ся й рішучі прихильники Петрової політики, які завзято противили ся таким відмінам. Особливо Толстой між ними посилав ся на наміри покійного царя, що він умисно не позволив-поставити гетьмана і покоротив вдасть полковників і иньшої старшини, „даби Малую Россію к рукам прибрать",-в тім напрямі вже зроблено богато, а заразом підкопано становище старшини, піднявши против неї поспільство „полковники й старшиньі сь подданньіми пришли втз немалую ссору, і нїяк не можна тратити сих здобутків Петрової політики, повертаючи Україну до старих порядків. Сі голоси взяли гору, і все скінчило ся на дрібних полекшах: випущено з вязниць арештованих старшин—котрі ше там не повмирали. Також зменьшено трохи податки і замість походів на Сулак заведено грошевий даток Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, імператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся Меньшіков. Меньшіков же, захопивши величезні маєтности на Україні, був не в згодї з малоросийською колегією й стояв за приверненнє старих українських порядків. А скоро по тім Меньшікова повалила партія Долгоруких, захопивши під свої впливи молоденького імператора, ті ж Долгоруки були противниками взагалі Петрової полїтики, хотїли вертати все до старини, так що ся зміна тільки ще скріпила заміри повернути Україну до старих порядків.

Зараз переведено її наново з-під сенату в міністерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колегію і заведені нею податки і побори. Старшин, яких ше тримали в Петербурзі, пустили на Україну, а натомість Велямінова притягли до слідства за ріжні непорядки, на які скаржила ся старшина. І нарешті найважнїйше-рішено перевести вибір нового гетьмана. З тим уже літом 1727 р. вислано на Україну тайного совітника Наумова, щоб він вчинив вибір гетьмана і був при нім резідентом. В тайній інструкції поручено йому не допускати вибора иньшої особи як тільки тої, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол. Про те одначе щоб противити ся такій волї царській, старшина агії гадки не мала. Рада була, що відновляють ся старі порядки і прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже підхожий чоловік для Українців, нетільки що його петербурське правительство призначало. Він був старий козак,—казали, що мав сімдесят лїт, а може й більше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена і люде не зневірили ся в можливости вибороти для українського народу свободу і крашу долю.

Був оден з близших товаришів Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нічого не буде. Тримав ся здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом ніколи не; встряв в якусь ворожу для України справу—вів свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, які не замазало рук своїх кривдою народньою. Так шо справді можна було радіти такому гетьманови.

Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана і по сїм дня 1 жовтня (октября) в Глухові вчинино парадний вибір. Наумовприїхав на площу під церкву, де стояло військо козацьке і нарід; за ним несли гетьманські клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою


316. Данило Апостол, „нововибранний гетьман" (сучасна

німецька гравюра).


визначено вибір гетьмана, і по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. Всї в один голос назвали Апостола, і так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, відмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибір і зложив гетьманську присягу на вірність цареви. Була велика радість у всїх—описує в рапортї правительству Наумов.

Вже з сього оповідання бачимо, що повного привернення давнїх порядків українських все таки не було. При виборі гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, які мали бути підставою української конституції; не потверджувано й старих прав українських іменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати ріжні справи, як от скарги на суд військовий. Сей військовий суд (генеральний) мав тепер бути мішаний, зложений з трох українських старшин і трох великоросийських офіцерів, визначених правительством. Скарбом військовим мали завідувати підскарбії- оден Українець, другий Великоросиянин. І в військових справах гетьмана з військом козацьким віддано під вдасть фельдмаршалови росийських військ. А хоч вірили Апостолови більш ніж кому з української старшини, проте по виборі його на гетьмана одного з його синів держали в Петербурзі як закладня, для більшої вірности. Політика царя Петра таки не минула дурно й не була цілком відкенена новим правительством.

Але Украінцї тїшили ся й тим, що позбули ся велямінівського правління й вернули ся до свого автономного житя—хоч і обкроєного. Апостол помаленьку і потихеньку пильнував скріпити вдасть і значіннє гетьманське, ослабити впливи й мішання в українські справи росийських міністрів і воєнних та адміністративних чинів. Заразом, як і Полуботок, пильнував завести кращі порядки в урядах і судах і в цїлім правлінню українськім, оборонити нарід від кривд старшинських, вивести самовільство і хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мішати ся в українські справи та ламати українського устрою.

А в відносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту і вірність, вів до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького.

При иагодї коронації молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною і пробув при дворі більше як півроку, запобігаючи ласки царської й ріжних впливових на царськім дворі людей для можливого привернення української автономії до давнїйших прав. Наслідком сих заходів були „рішительні пункти- постановлені царем і його тайною радою на подані гетьманом прощення е серпні 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперішньої політики, признавали деякі права українські бодай загально і подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з. того здійснити. Дуже важні обмеження української автономії зіставали ся все таки й на далї. Так напр. признано право свобідного вибору гетьмана--одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зіставлено за військом, але на ділі тільки що до низших урядів: так сотників мають вибирати сотенні козаки і вибравши кількох кандидатів, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками і значними козаками і подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатів на почковників і генеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького—але з тим щоб далї в генеральному судї було три члени українські, а три Великороси,—хоч се зовсім не згідне було з статями Хмельницького; і так дальше.

Найгірше було, що і се все випрошувало ся, викланювало ся і так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилї назад відібране— як і справді відібране було дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попередні події показали повну недостачу відпорної сили у українського громадянства--і Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити і буквально—чолом бити за ласку цареви.

На підставі тих рішительних пунктів переведено вибір нових кандидатів на українські уряди і заповнено вакансії в українській управі. Далї, вибрано осібну комісію з українських юристів, яка мала зібрати в одно закони і права українські і виробити таким чином український „свод законів". Щоб зробити кінець розхапуванню військових і козачих земель, переведено ревізію прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полкові канцелярії, де збирали ся справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тім дусї як заходив ся Полуботок: всі суди від сільських і сотенних почавши до військового мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегіяльно, і вказано порядок апеляції—обжаловання судових рішень: з судів сотенних в полкові, а з полкових в генеральний військовий; сей генеральний суд мав бути судом тільки апеляційним: вчинати в нїм справ не можна було.

Важною подією було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордієнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильніше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй стороні. На війну ж зачало заносити ся вже з кінця 1720 х років і поверненнє Запорожцїв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщі, війна була прінціпіально рішеча, і літом того року Запорожцям післано царську грамоту, що іх приймають назад під росийську зверхність, але коли перейти—про те обіцяно дати знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похід у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок і перейшли на Запороже, на Базавлук. Потім в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статі, на яких Запороже вертало ся під Росію: жити їм на старих місцях, як жили до 1709 р., і свобідно промишляти; правити ся своєю старшиною, підлягаючи безпосередно головному начальнику росийських військ на Україні; стерегти границь, а за службу свою діставити від росийського правительства що року 20 тис. рублів. По сім Запорожці зложили присягу царині. Було їх тоді всіх понад 7000 чоловіка.

Так були похоронені останні пережитки Мазепиного повстання на Україні. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського безкоролівя і боротьби ріжних партий за польську корочу, куди замішала ся також і Росія, та з росийсько-турецької війни, силкував ся заінтересувати ворожі Росії держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся,—але все те було даремне.

Сі Орликові заходи і в оден майже час розпочата війна в Польщі, в Криму та Молдаві змушували росийське правительство бути обережним в відносинах до України. Воно стримувало ся і не повертало різко своєї політики, хоч в правительственних кругах росийських давно повіяло иньшим вітром. Цар Петро II вмер 1730 р., його місце зайняла його тїтка цариця Анна і з нею вернув ся суворий настрій її дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко-розбив його паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правління українській старшині, а доручила правити Україною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною пополовині з Українців і Великоросів; так приготовлено було нове правительство, шо мало зайняти місце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякі полекші в поборах та податках і зменшено число великоросийських полків, розкватированих на Україні, то що.

Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на ті тяжкі часи теж на мала утрата для України. Без сумнїву, він щиро бажав добра своїй Україні і вмів працювати для того добра. Коли його політика похила і покірна може вражати неприємно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь тверділу політику маючи наоколо себе нові покоління українського громадянства, виховані в московській школї, зневірені в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гідного повождення, призвичаєні запобігати перед усім московської ласки,—та всяких пройдисвітів, ні з чим не звязаних з українським народом і Україною, що з ласки царських близьких позасідали на ріжних визначних урядах і не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє і своєї сімї.

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка