Ченці-чудотворці [section] Переклад з китайської Іван Чирко «дивовижні історії 3 кабінету ляо»



Сторінка1/17
Дата конвертації24.02.2016
Розмір3.22 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Ченці-чудотворці
[SECTION]

Переклад з китайської Іван Чирко


«ДИВОВИЖНІ ІСТОРІЇ 3 КАБІНЕТУ ЛЯО» ТА ЇХНІЙ АВТОР

Спекотним літом, коли шаньдунська земля тріскалася від палючого сонця, неподалік від старовинного будинку, під деревом при дорозі, за низеньким квадратним столиком, часто можна було побачити чоловіка в довгому чорному халаті й круглій шовковій шапочці. Перед ним стояли дві чашки з міцним зеленим чаєм і лежали дві люльки з довгими цибухами. Чоловік цей зупиняв подорожніх і просив їх розповісти що-небудь цікаве й дивовижне. Подорожні задоволено вмощувалися поряд, неквапливо попивали чай, запалювали люльки й розповідали про найдивовижніші речі. А господар повертався потім до будинку й записував ті історії, прикрашаючи їх та надаючи їм вигляду літературних новел.


Чоловіка цього звали Пу Сунліном. Він належав до древнього роду Пу, який нібито походив від арабських купців, що приїхали до Китаю в торгових справах ще десь у XII столітті. Відтоді пройшло понад п'ять віків і навряд чи щось в родині Пу нагадувало про далеких арабських предків. Це була бідна китайська родина сільського інтелігента; майбутній письменник був третім його сином. Хлопчика назвали Сунлін, що дослівно означає «Вік сосни», тобто людина, якій судилося жити довго, як сосна. Потім до цього імені додалося друге — Люсянь — «Той, що здобув безсмертя»; а тоді він сам узяв собі прозвання Люйцюань — «Вербове джерело», за назвою джерела, яке, здається, й до сьогодні дзюркотить поміж верб біля будинку родини Пу.
Цій кількості імен та прозвань не слід дивуватись. У китайців немає стандартних імен, як у нас, вони кожного разу вигадують щонайпишніше ім'я, вкладаючи в нього, як і зробили батьки Пу Сунліна, всілякі побажання добра та благополуччя.
Саме народження майбутнього письменника було овіяне в його родині легендою. За давньокитайськими переказами та пам'ятками, народження великих людей супроводжується різними знаменнями або появою якого-небудь божества. В таких випадках вважалося, що дитина має бути ніби втіленням цього божества чи духу. Як розповідав сам Пу Сунлін у передмові до свого зібрання новел, у ніч, коли він народився, його батькові приснився сон, немовби хворий та схудлий Будда з оголеним плечем заходить у спальню, а на грудях у нього приліплено пластир, схожий на мідну монету. Батько прокинувся, і невдовзі стало відомо, що саме в цей час у нього народився син, а на тому місці, де Будда мав пластир, у немовляти чорніла родимка. Як і Будда, хлопчик був худий та хворобливий, і батьки думали, що син скоро помре. Але він вижив.
Народився майбутній письменник у 1640 р., наприкінці правління китайської династії Мін. Це були часи складні й трагічні. У 1628 р. в Китаї розгорнулося могутнє селянське повстання під проводом Лі Цзичена. Шістнадцять років билися повстанці з імператорськими військами. У квітні 1644 р. вони захопили Пекін — столицю Китаю — і, здавалося, вже мусили здобути повну перемогу; останній імператор з династії Мін повісився... Але китайські феодали не могли змиритися з перемогою народу, який повстав проти тиранії та беззаконня, і звернулися по допомогу до маньчжурів. Наприкінці XVI століття маньчжурські племена, що жили на північних кордонах Китаю, об'єдналися в могутній племінний союз, очолюваний Нурхаці, який в 1616 р. проголосив себе ханом і постійно нападав на багаті китайські землі. Саме його з величезними полчищами маньчжур і закликали китайські феодали придушити повстання Лі Цзичена.
Через два місяці після того, як повстанці захопили Пекін, у місто вдерлися маньчжурські війська разом з армією зрадника — китайського сановника У Саньчуя. Завойовники допомогли китайським феодалам розправитися з повсталим народом, але самі залишилися в столиці, проголосивши свою династію Цін («Чисту»), й далі продовжували завоювання Китаю. Це тяглося десятиліттями; то тут, то там, особливо на півдні, спалахували повстання проти загарбників.
Одне з них, під проводом Юя Сьомого, почалося в 1649 р. у Шаньдуні — рідній провінції письменника. Майже п'ятнадцять років маньчжурські власті не могли придушити його. Пу Сунлін так розповідав про ту жорстокість, з якою загарбники розправлялися з непокірними «Причетних до справи Юя Сьомого особливо багато було в повітах Цися та Лайян щодня там хапали по кілька сотень чоловік і відрубували їм голови на військовому плаці. Бура кров заливала всю землю, білі кості підпирали небо».
Маньчжури були на нижчому, ніж китайці, щаблі економічного й культурного розвитку. Вони швидко опинилися під китайським впливом, засвоївши принципи китайської державності та культури, і почали гарячково перекладати на свою мову спершу твори конфуціанських класиків, сподіваючись знайти в них опору в управлінні багатомільйонним китайським народом, а тоді — й художню літературу.
Поступово завойовники все дужче й дужче окитаювалися. Наприклад, у віршах поета-маньчжура Наланя Синде, який народився на п'ятнадцять років пізніше від Пу Сунліна і який писав по-китайськи, вже важко знайти що-небудь специфічно маньчжурське. Все глибше проникаючи в товщу китайської культури, маньчжурські правителі й далі посилювали репресії проти вчених, серед яких, певна річ, було багато справжніх патріотів, що ненавиділи загарбників та їхніх прислужників з числа китайців.
Одним з таких учених був, наприклад, Чжуан Тінлун, що разом зі своїми друзями написав наприкінці 50-х років XVII століття «Коротку історію династії Мін», в якій називав маньчжурських імператорів не відповідно до етикету та їхніх пишних титулів, а просто по іменах. Він видав свою книгу в 1660 р., проте начальник повіту послав на нього донос, і Чжуана Тінлуна, а також його друзів та родичів, було заарештовано. Сам він помер у в'язниці і був похований, але невдовзі тіло викопали з землі й розрубали на шматки. Загалом власті стратили сімдесят чоловік, причетних до видання книги. Такі судові процеси, що їх учені назвали «літературними інквізиціями, відбувалися в Китаї протягом XVIII століття. Одного необережного рядка у вірші, однієї фрази в прозаїчному творі, яку ревні захисники маньчжурської династії могли витлумачити як крамолу, було досить, щоб поета чи письменника схопили і стратили.
Саме за таких умов жив і творив Пу Сунлін. Він зростав у родині, де конфуціанська вченість цінувалася понад усе. З дитинства Пу Сунлін готував себе до кар'єри державного чиновника, наполегливо вивчаючи напам'ять древні класичні книги й твори старовинного красного письменства. Він досяг таких успіхів, що в дев'ятнадцять років зайняв перше місце на повітових, потім на окружних і обласних екзаменах по конфуціанських класиках.
Здавалося б, перед юнаком повинен був відкритися шлях і до складання екзаменів у головному місті провінції, а тоді і в самій столиці. Успіх на екзаменах давав право дістати вищий вчений ступінь та відповідну прибуткову посаду. Але, як писав у одному з листів Пу Сунлін, «шлях служби вкритий мороком, суспільна справедливість так і не засяяла, без грошей в рукаві[1] та підношень неможливо навіть підступити до премудрих. Воістину тільки досада наповнює мої груди й хочеться ридати, повернувшись до південних гір».
В тридцять один рік Пу Сунлін мусив стати на службу, щоб заробляти собі на прожиття; він вирушив у сусідню провінцію Цзянсу і влаштувався там дрібним чиновником, таким собі секретарем при особі найнижчого в Старому Китаї чиновника — начальника повіту, де йому цілими днями доводилося писати всілякі запрошення на прийоми та реєструвати візити прохачів. Усе це страшенно обридло Пу Сунліну; через місяць він покинув свою нікчемну службу й повернувся до рідного Шаньдуна. Відтоді він почав заробляти собі на життя як приватний вчитель, даючи уроки синам багатіїв. І лише в сімдесят один рік Пу Сунліну вдалося скласти екзамен й дістати звання суйгуна — щось на зразок студента в царській Росії, хоча навіть місцева хроніка його рідного повіту стверджує, що «Пу Сунлін славився серед своїх сучасників витонченим літературним стилем, який сполучався з високим моральним спрямуванням».
Пу Сунлін ще замолоду писав вірші, а також невеликі твори в різних жанрах тодішнього красного письменства, тобто усілякі оди, поминальні промови, змальовував визначні події. Він уперше звернувся до місцевих шаньдунських народних оповідань і написав ряд творів, наприклад, для виконання під барабан; його перу належать своєрідні п'єси-оповіді, а також, як вважають деякі дослідники, один любовний роман. Однак про всі ці твори давно б забули, якби Пу Сунлін не написав свого знаменитого зібрання новел «Ляочжай чжиї» — «Дивовижні історії з кабінету Ляо».
У Стародавньому Китаї в освічених людей був звичай давати особливі назви своїм кабінетам, де вони вивчали науки чи займалися літературною творчістю. Назва кабінету часто вживалась як літературний псевдонім. Існують різні здогади, чому письменник назвав свій кабінет Ляочжай. Засновник радянського китаєзнавства академік В.М.Алексеєв, блискучий перекладач новел Пу Сунліна і дослідник його творчості, вважав, що слово «Ляо» тут означає щось подібне до «нехай хоч так...», і перекладав сполучення Ляочжай як «Кабінет Неминучого», тобто кабінет людини, що не могла змінити свою долю і знайти належного місця в тодішньому суспільстві. Вважається, що Пу Сунлін почав створювати новели досить рано і до сорока років в основному завершив свою роботу над зібранням, однак і після цього він безперервно удосконалював їх, виправляючи й доповнюючи окремі місця. Всього у зібранні чотириста дев'яносто одна новела, проте не виключено, що в майбутньому можуть бути знайдені ще й інші твори, які не ввійшли до друкованого видання. Річ у тім, що, незважаючи на широкий і давній розвиток книгодрукування в Китаї (там друкувалися книги з дощечок, на яких були вирізьблені ієрогліфи), чудове зібрання новел Пу Сунліна вперше опублікували лише через п'ятдесят років після його смерті.
Це зібрання — особливий світ, в якому реальне й надприродне нерозривно переплітаються між собою. Але не слід думати, що Пу Сунлін основоположник нового жанру; він створив лише особливий тип таких новел, де з великою силою розкрився його блискучий талант оповідача й стиліста. Виникнення в китайській літературі оповідань про дивовижне можна віднести до III–VI століть, коли з'явився цілий ряд збірників коротеньких оповідань про зустріч людини з нечистою силою.
Серед цих творів траплялися і релігійні оповіді про чудеса, і літературні обробки народних казок, і записи дивовижних переказів про надприродне. Вся увага авторів цих ранніх збірників зосереджувалася на змалюванні незвичного «факту». Важливо було, що сталося, а не з ким сталося. Нерідко найнеймовірніші випадки приписувалися і реальним історичним персонажам. Однак у VI–VII століттях ситуація в китайській літературі істотно змінилася. Виникла так звана танська новела (за назвою династії Тан), у якій окремі дивовижні випадки поєднувалися в цілий ланцюг епізодів розгорнутої оповіді. На формування танської новели значний вплив мала житійна проза (чжуань) — описи життя знаменитих героїв, і особливий жанр цзи — витончені короткі нотатки про відвідини пам'ятних місць чи про події, які відбулися там.
Подальше шліфування літературної новели в Китаї продовжувалося в Х-XVI століттях. Спочатку Пу Сунлін теж хотів підтримати традицію новел-життєписів і навіть збирався назвати свій збірник «Життєписи лисиць та бісів», але потім вирішив дати йому назву більш нейтральну — «Описи дивовижного».
Характерно, що першу ж новелу в своєму зібранні «Екзамен на посаду бога міста» Пу Сунлін закінчує словами «Герой новели Сун власноручно склав свій короткий життєпис, але, на жаль, він не зберігся після смерті автора. Все, про що тут ішла мова, викладено в загальних рисах». Письменник дає зрозуміти, що твір цей не є справжнім життєписом героя.
Відмовляючись від певних традицій, що протягом віків визначали жанр новели про дивовижне й своєрідне, Пу Сунлін разом з тим ніби знову повертається до витоків цього жанру, тобто до простого запису дивовижного випадку. Але випадок у нього, на відміну від письменників III–VI століть, не має самодостатнього значення. Пу Сунлін перетворює простий запис дивовижного випадку в новелу-притчу. Ще основоположник китайської історіографії Сима Цянь (II ст. до н. е.) закінчував свої життєписи, написані немовби зовні безстороннім автором, особливими резюме, в яких давав уже свою, особисту, оцінку змальованим героям та подіям. Пізніше подібними резюме іноді закінчували свої новели й письменники VII–XII століть, однак уже в їхніх послідовників, що творили в XIII–XIV століттях, традиція не знайшла підтримки.
Новелісти цього часу більше думали про захоплюючу фабулу, ніж про дидактичну спрямованість своїх творів. Пу Сунлін поновив традицію авторських резюме; саме завдяки цьому сатиричне звучання багатьох його творів набуло особливої виразності.
Якщо поглянути на «Описи дивовижного» як на цілісний літературний твір, то легко побачити, що розгорнуті новели з глибоким суспільним змістом чергуються з маленькими оповіданнями, кожне з яких є майстерним відтворенням дивовижного випадку. Така, наприклад, історія «Даос Цзюй Яожу», що складається усього з кількох рядків (чоловік покинув домівку, щоб стати даоським ченцем, родичі залишили вдома його одяг та речі, але ті «плавно-плавно вилетіли з кімнати й подались за ним слідом»). Перед нами типове оповідання III–VI століть — повідомлення про дивовижний випадок. Можна припустити, що Пу Сунлін навмисне включив до свого зібрання такі мініатюри, щоб пом'якшити гостру критику сучасного йому суспільства в інших новелах.
Як підкреслював академік В.М.Алексеєв, Пу Сунлін писав свої новели в обстановці, коли вільну думку явно переслідували і кожний натяк на становище, яке виникло, вважався смертельним злочином. Мабуть, саме через це в новелах майже немає прямих посилань на маньчжурських завойовників. Аналіз рукописів Пу Сунліна показав ті нечисленні згадки про безчинства, які творили завойовники, були в основному вилучені з друкованих видань, що з'явилися, як уже згадувалося, лише через п'ятдесят років після смерті письменника.
За своєю тематикою новели Пу Сунліна дуже різноманітні. Це розповіді про дружбу і любов між людиною та духами, божествами, лисицями-перевертнями, привидами, усілякими химерними істотами; це історії, пов'язані з складанням екзаменів та розкриттям судових справ; це описи чудес, які творили буддійські й даоські ченці або майстерні фокусники. У зібранні Пу Сунліна переважають фантастичні історії, а серед них чільне місце посідають новели про кохання вченого-невдахи, вічного студента-конфуціанця й прекрасної, неземної дівчини, яка є лисицею-перевертнем. Бідний вчений, що веде життя, таке схоже на життя самого Пу Сунліна, і обурюється засиллям нездар і проноз, але нічого вдіяти з ними не може, раптом бачить в своєму холодному будинку чудову фею, не просто красуню на весь світ, а ще освічену й начитану. З нею відводить він душу, віддаючись любовним утіхам або витонченій літературній бесіді. Якщо він людина конфуціанських переконань, ніяка химера йому не страшна і його нічим неможливо спокусити. Якщо ж герой — людина ница й підла, то перевертні в новелах жорстоко його карають.
Об'єднавши світ реальний і світ надприродний в нерозривне ціле, Пу Сунлін побудував свої новели так, що зіткнення з чарами лише підсилює критику дійсності, немовби відтінюючи звичну побутову ситуацію. В новелах Пу Сунліна лисиці — істоти надзвичайно прозорливі, що вміють дати людині належну оцінку. Так, наприклад, в оповіданні «Лис із Вейшуя» дідок-лис, який з задоволенням приятелював з місцевими жителями, рішуче відмовляється познайомитись з правителем області, пояснюючи, що той в своєму попередньому житті був віслюком. «Хоч тепер він і з достоїнством править нами, але все одно належить до тих, що п'ють усе підряд, яку б ти погань їм не підсунув. Я, звичайно, іншого роду і соромлюся з такими знатись».
В інших новелах Пу Сунлін виносить присуд чиновництву, що служить правлячій верхівці маньчжурської династії. Недарма резюме до новели «Сон старого Бо» закінчується такими словами «Відзначу з прикрістю, що по всіх усюдах у Піднебесній великі чиновники — тигри, а їхні слуги — вовки. Якщо вже великий чиновник не тигр, то його слуга напевне вовк, і навіть лютіший, ніж тигр!»
Пу Сунлін у своїх новелах ніби протиставляє світ людей, сповнений несправедливості, світові вигаданому, фантастичному, де панують порядок і справедливість. Коли Лі, герой новели «Три дні на троні судді пекла», що тимчасово виконував обов'язки судді пекла, захотів таємно допомогти якомусь бідоласі, все судилище враз зайнялося вогнем. «Лі перелякано схопився на ноги. Але до нього непомітно підійшов переписувач і прошепотів «У нашому відомстві не ті порядки, що в живих людей. Тут не допускають жодної користолюбної думки. Забудьте про свій намір, і пожежа сама вщухне». Дуже характерне й авторське резюме до цієї новели, яке закінчується такими знаменними у вустах Пу Сунліна словами «Як прикро! Адже немає такого вогню, щоб спалив суди, які стоять над народом!»
Різка критика письменником сучасного йому суспільства особливо помітна в тих випадках, коли він використовує традиційні сюжети. В епоху Тан у VIII столітті Шень Цзіцзи написав новелу «Чарівне узголів'я». її герой, молодий студент, який мріє про чиновницьку кар'єру, але провалився на екзаменах, жаліється на заїжджому дворі даоському ченцеві. Той дає йому своє узголів'я й пропонує трохи поспати, поки звариться каша. Юнак засинає й бачить уві сні все своє майбутнє життя, сповнене подвигів, добрих діянь, підвищень по службі, а також заслань, куди відправляє його імператор, повіривши наклепам заздрісників, і звідки потім повертає його, даючи нові підвищення. Нарешті зістарівшись, Лу в славі та шані помирає... і прокидається. Отже, п'ятдесят років його майбутнього життя промайнули перед ним за короткий час, поки він спав на чарівному узголів'ї і поки варилася каша. Юнак зрозумів нікчемність і жалюгідність своїх мирських бажань, подякував ченцеві й пішов, втративши, мабуть, інтерес до чиновницької кар'єри.
Цей сюжет Шень Цзіцзи придумав не сам, він узяв його із збірника Ганя Бяо «Записки про пошуки духів», створеного у IV столітті, куди увійшли оповідання про всілякі дивовижні події.
Герой одного з оповідань — торговець, який мріє вигідно одружитись, уві сні потрапляє всередину узголів'я, одружується на дочці сановника й щасливо живе з нею багато років. Та раптом настає пробудження, і торговець бачить перед собою лише нефритове узголів'я.
Новела Шеня Цзіцзи відрізняється від цього оповідання не тільки принципово новим героєм — молодим ученим-конфуціанцем — та детально опрацьованою композицією, а й іншою ідейною спрямованістю. Увесь сон героя у танського новеліста — ілюстрація ідеї, навіяної буддійським і даоським світобаченням, — ідеї миттєвості людського буття та нікчемності служіння суспільству в порівнянні з величчю всесвіту.
Приблизно через тисячу років Пу Сунлін вирішив написати свій варіант цієї історії, яка його сучасникам була відома вже не тільки у варіанті Шеня Цзіцзи, а й в інтерпретації ряду драматургів XIII–XVI століть. Новела хоч і має назву «Поки варилася каша», але тут не згадується ні про чарівне узголів'я, ні про кашу, яку варив господар. Герой щойно успішно склав екзамени й чекає призначення на високу посаду. Він приїздить до буддійського храму, засинає в келії і, як юнак з новели Шеня Цзіцзи, бачить уві сні своє майбутнє життя. Пу Сунлін, на відміну від свого попередника, який пропагує даоську ідею нікчемності мирських діянь, наголошує вже на зовсім іншому. Його опис сну героя зумовлений загальним критичним ставленням письменника до китайського чиновництва. Якщо герой танської новели всюди заслуговує вдячність народу, то персонаж Пу Сунліна, навпаки, є негативним представником традиційного чиновника-конфуціанця. Ставши першим міністром, він розважається з співачками, силоміць забирає собі в наложниці дівчат з порядних родин, а державними справами взагалі не займається. На його долю Пу Сунлін відводить набагато більше суворих покарань тут не лише заслання, а й зустріч з людьми, які, саме з його вини ставши розбійниками, вбивають його; тут і посмертні муки в пеклі, і друге народження в подобі дівчинки — дочки жебраків, яку в чотирнадцятирічному віці продали в наложниці студенту; його дружина майже щодня шмагала її нагаєм або ж припікала їй розпеченою праскою груди. Потім дівчинку безпідставно звинуватили у вбивстві студента й присудили до страти... Не варто детально пояснювати, наскільки доля Пу Сунлінового героя жахливіша від долі персонажа новели Шеня Цзіцзи. Адже саме життя стало за цю тисячу років набагато складнішим, і тому автор XVII століття зміг глибше усвідомити несправедливість існуючого ладу.
Неправильно, однак, було б думати, що Пу Сунлін зображував чиновників завжди негативно. Подеколи він прагнув створити ідеальний образ людини, яка вершить долю інших. Серед «Дивовижних історій з кабінету Ляо» є ряд новел, що їх ми тепер віднесли б до детективного жанру. Це такі як «Вирок на підставі віршів», «Тайюанська справа» та ін. У Китаї, де судочинство почалося з давніх-давен, де вже у XII–XIII століттях з'явилися перші збірники славнозвісних судових справ і найперший в світі твір по судовій медицині «Записи про змиття образи» Суна Ци, дуже рано виник жанр розповіді про заплутані судові справи та про мудрих суддів, які майстерно виявляють хитрих злочинців. Такі історії входили до репертуару народних оповідачів у Х-XII століттях, а повісті детективного характеру були надзвичайно популярні й наприкінці панування династії Мін, тобто в першій половині XVII століття. У всіх цих творах герой — суддя (а в Стародавньому Китаї суд звичайно вершили начальники повітів і областей), мудра, прониклива людина, що розгадує всі хитросплетіння пройдисвітів, злодіїв і убивць. Без такого судді не було б детективної розповіді. Ось чому чиновники в новелах «Присуд на підставі віршів» і «Тайюанська справа» зовсім не схожі на чиновників з інших творів Пу Сунліна. Цікаво, що в обох цих детективних новелах письменник змалював реальних історичних осіб.
Чжоу Юаньлян — герой першої новели, який вміло розплутує справу про вбивство дружини торговця пензлями, — чиновник, що його ім'я було широко відоме в ті часи; він помер у 1642 р. Суддя в другій новелі — губернатор Сун Люся, який отримав вищу вчену ступінь на екзаменах у 1655 р., теж сучасник автора. Отже, виходить, що коли Пу Сунлін змальовує чиновників-визискувачів народу, він дає немовби їхній узагальнений, типізований портрет, а коли зображує їх в позитивних тонах, то показує конкретних осіб, що являють собою виняток.
Однак не ці детективні історії складають основу Пу Сунлінового зібрання. В ньому переважають розповіді про зустріч людини з лисицями та чортами і про чудеса, які творили даоські й буддійські ченці, — саме через це вибрані новели Пу Сунліна об'єднані в українському перекладі під загальною назвою «Ченці-чудотворці».
Даоські й буддійські служителі культу, мабуть, таки мало чим нагадують православних. Даосизм — особлива китайська релігія, яка склалася на початку нашої ери на основі древніх шаманських вірувань. Функції шамана практично перейшли до даоських ченців, які займалися ворожінням, пошуками засобів для безсмерття, вигнанням із тіла хворого злих духів, алхімією, розробкою усіляких містичних учень, проблемою взаємовідносин між чоловіком та жінкою і багато чим іншим. Буддійські ченці (їх легко впізнавали по жовтих халатах і бритих головах), на відміну від даоських, які ходили в синьому вбранні, займалися проблемами спасіння душі від переродження після смерті в нижчу істоту, вели похоронні справи, читали поминальні молитви. І ті, й інші ченці були оповиті ореолом таємничості.
Та слід сказати, що народ не дуже вдавався в тонкощі різниці між цими релігіями. До XIV–XV століть в Китаї виробився своєрідний храмовий синкретизм. Три філософсько-релігійні вчення конфуціанство, яке розглядало проблеми служіння людини суспільству і лише віддалено нагадувало релігію, буддизм, запозичений з Індії, та даосизм злилися в народній свідомості в єдиний комплекс. У бідному сільському храмі європейські мандрівники часто з подивом спостерігали, як поряд стоять статуї Конфуція, Будди й засновника даосизму — Лаоцзи. Представники пануючих класів, певна річ, розрізняли ці вчення досить чітко, та коли, наприклад, захворював чиновник-конфуціанець, то лікувати його міг даоський чернець, а ховати — буддійський. Це нікого особливо не бентежило.
У Пу Сунліна всі ченці виступають як чудотворці. Порівняйте, наприклад, даоса Даня з однойменної новели, який створює ціле місто-міраж, і буддійського ченця із згадуваної вище історії «Поки варилася каша», який показує герою уві сні все його майбутнє життя. Їхні функції дуже схожі.
Уже згадувалося, що в багатьох новелах Пу Сунліна діють лисиці-перевертні. В стародавньому китайському фольклорі повно всіляких перевертнів — це й павуки, і свині, і змії, і тигри, і риби, і дерева... Однак у читачів новел Пу Сунліна може скластися враження, що в китайському фольклорі переважають оповідання саме про лисиць. Насправді їх не так уже й багато, не більше ніж оповідань про інших тварин-перевертнів, і в їхній основі лежать народні повір'я про лисиць та культ лисиці.
Як повідомляється в одному творі, написаному приблизно в III–IV століттях, у народі вірили, що «лисиця, яка дожила до п'ятдесяти років, здатна перевтілюватися в жінку. Столітня лисиця перетворюється на красуню і може вступати в інтимні стосунки з чоловіками; вона знає все, що робиться за тисячу верст від неї, вміє насилати всілякі видіння й так морочити людей, що вони божеволіють. У тисячолітньому віці вона стає небесною лисицею». В цій характеристиці, однак, не сказано, що лисиця здатна перевтілюватися у чоловіка, а Пу Сунлін згадує про це, хоча, певна річ, його увага передусім зосереджена на змалюванні жінок-лисиць. Найчастіше це позитивні героїні, вірні подруги студента, такі, як Ятоу з однойменної новели, але інколи, спокушаючи героя, вони накликають на нього лихо.
У давнину китайці шанували лисицю й приносили їй жертви. Академік В.М.Алексєєв, який багато подорожував по Китаю на початку нашого століття, писав «Ви йдете через китайські поля й раптом бачите, що перед якимось пагорбом стоїть величезний стіл, на ньому розміщено старовинні посудини, прапорці, значки і всі інші речі, які бувають у храмах. Ви запитуєте у перехожого, що це таке, й чуєте відповідь «Це фея-лисиця». Виявляється, вона живе десь тут, поряд, і її вмовляють не шкодити бідному люду, і не тільки не шкодити, а, навпаки, робити йому добро, як роблять це інші духи».
Використовуючи народні повір'я і традиції, що передували китайській літературній новелі, Пу Сунлін створив свій особливий тип оповіді. Він був не просто блискучим стилістом, а стилістом, який про речі, загалом простонародні, зумів розповісти мовою найвищої літератури, мовою, сповненою натяків й прихованих ремінісценцій. Так до нього не писав жодний з китайських новелістів.
У новелі «Віддана Ятоу», наприклад, герой тікає з дівчиною, яку кохав, з будинку її матері. Прибувши на нове місце, вони знімають кімнату, і герой, жаліючись на свою бідність, каже дівчині, що їх зараз оточують лише «голії стіни». Освічений китайський читач відразу ж здогадувався, що автор вкладає у вуста героя слова, які сказав колись в аналогічній ситуації знаменитий поет II ст. до н. е. Сима Сянжу, що теж утік разом із своєю коханою — донькою багатія. Слова подані, звичайно, без будь-якого посилання, але читач, добре обізнаний з древніми текстами, миттю уловлював, що це трохи перефразована цитата з «Життєпису Сими Сянжу», створеного блискучим стилістом давнини, засновником китайської історіографії Симою Цянем. Встановивши це, читач розумів натяк, захований у попередній фразі героя «Сиджу я в кімнаті, лотос чудовий навпроти...» Річ у тім, що в старовинному творі «Різноманітні записки про Західну столицю» розповідалося таке у молодої вдови Чжо Веньцзюнь, з якою втік Сима Сянжу, «брови були подібні до обрисів далеких гір, а обличчя нагадувало квітку лотоса». Отже, і тут, і там прихований стилістичний натяк на схожу ситуацію — втечу закоханих.
Характерно, що складний текст Пу Сунліна невдовзі став обростати коментарями, які пояснювали найвитонченіші натяки. Проте коментатор Люй Чжаньень (XVIII чи XIX ст.) розкрив тільки натяк, що був у описі красуні з «Різноманітних записок...», залишивши поза увагою фразу про «голії стіни», яку, мабуть, й так зрозумів кожний освічений читач.
Та, на жаль, усю цю приховану привабливість стилю Пу Сунліна надзвичайно важко донести в перекладі до іноземного читача, майже неможливо. Але і в перекладах новели Пу Сунліна давно вже здобули визнання у багатьох країнах світу.
Вони були перекладені спершу на маньчжурську, а потім на японську й монгольську мови, їх читають по-англійському й по-румунському, по-німецькому й по-французькому. У 1910 році майбутній академік В.М.Алексєєв переклав кілька новел Пу Сунліна на білоруську мову, а в радянський час опублікував чотири книжки гарних перекладів із збірника «Дивовижні історії з кабінету Ляо», які майстерно передають російською мовою аромат китайського оригіналу. Тепер і український читач має змогу познайомитися з оригінальними перекладами новел Пу Сунліна, які, як ми сподіваємося, припадуть йому до душі, трохи відкриють йому не відому раніше сторінку з багатющої скарбниці давньокитайської класики.

Борис Рифтін


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка