Чоловіки під охороною роман розділ перший к



Сторінка1/25
Дата конвертації07.03.2016
Розмір4.04 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Робер МЕРЛЬ
ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮ
Роман

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Кімната без вікон, з кондиційованим повітрям. Стіни знизу до половини обшиті дубовими панелями. Вгорі вони білі, на одній з них - єдина гравюра із зображенням сцени щеплення проти віспи на Кубі 1900 року. На підлозі - товстий палас, у який я, ступивши до кімнати, вгрузаю по самі щиколотки. Мені показують на великий стілець, у якому я, сівши, втопаю по стегна.

У кімнаті надовго западає мовчанка. Я прийшов сюди поговорити, але в моїх співрозмовників такий вигляд, ніби вони запросили мене не дуже охоче. Можновладці не люблять відмовляти собі в слові: вони воліють, щоб слухали їх, а не слухати когось самим. Навіть більше, мені цілком зрозуміло, що я тут не зовсім персона ґрата. Ні я, ні те, що я маю сказати. Мені дають змогу понудитися. Щоб я спершу збагнув усю свою малість.

Вони всі троє мовчки сидять за овальним столом, надмірна ширина якого, гадаю, символізує ту відстань, що відділяє Владу від простого громадянина. У мене таке враження, ніби я, раптом помолодшавши, хоч від цього й не відчуваю ніякого задоволення, складаю іспит. А втім, дарма що я досвідчений і відомий невропатолог - усе одно запитую себе, чи зараз не провалюся. Найсмішніше те, що тут не ставиться на карту моя кар’єра: я прийшов сюди захищати загальні інтереси перед людьми, які за них відповідають.

Переді мною три чоловіки. Посередині - такий самий масивний і вугластий, як зведена у «федерально-фашистському» стилі будівля ХЕВ1, державний секретар Метьюз. Праворуч від Метьюза - Скелтон, директор департаменту охорони здоров’я - здоров’я, якого, коли судити з його худющої постаті, нема і в нього самого. Ліворуч від державного секретаря - Кресбі, один із блискучих президентових радників.

І Аніта, звісно ж, має рацію. Сказати про Аніту, що вона просто «компетентна», - це однаково, що принизити її. Вона володіє величезними знаннями, за її гарненьким чолом, пишним, кольору червоного дерева волоссям і зеленими очима ховається крихітна обчислювальна машина, яка працює на вельми високому рівні.

Я заявляю це з цілковитою об’єктивністю. Було б неправильно сказати, ніби Аніта самолюбна. В неї така робота, що ми не можемо жити разом. Вона провідує мене в моєму будинку на Уеслі-Хейтс вечорами двічі або тричі на тиждень і зовсім не приходить, коли в Білому домі починається криза. Мушу не без прикрості зауважити, що високі дружинині справи не дуже добре позначаються на частоті моїх любощів.

Саме через Аніту я й попередив президента про небезпеку енцефаліту-16, і президент зреагував: обминувши ХЕВ, він зобов’язав Кресбі довірити мені створення комісії для вивчення цієї недуги.

Моя конфіденційна доповідна записка лежить на величезному столі між волохатими ручиськами Метьюза. Він гортає аркуші, щоб показати всім, що не читав її, і водночас дати мені відчути своє зневажливе ставлення до мого байдикування. Хоч його мовчанка дедалі дужче гнітить мене, я Метьюзові зовсім не докоряю. Спершу президент чомусь діяв навпростець, а коли настав час уживати конкретних заходів, усе пішло в обхід. Це для мене прикро. Навіть гірше - образливо.

Досі я тільки один раз бачив Метьюза по телевізору; тоді в око мені впав його оптимістичний погляд політика й квадратне, випнуте вперед підборіддя, що загалом має заспокоювати кожного щодо майбутнього Сполучених Штатів. Підборіддя не змінилося й тепер, а от в очах під густими чорними бровами привітності вже анітрохи нема - принаймні тоді, коли він дивиться на мене. Я добре знаю, за кого він мене має: за жалюгідного чужинця, якого президент, на радість своїй секретарці, вирішив призначити без відома ХЕВ головою медичної комісії.

Що ж до молодого лисого генія Кресбі, то Метьюз любить його ще менше. Кресбі - небезкорисливий учасник усіх справ, які веде президент за спиною державного секретаря, головна пружина в тому, що Метьюз та його колеги з прикрістю називають «паралельною адміністрацією». Метьюз сподівається, за словами Аніти, лише на те, що Кресбі, зарозумілий у стосунках з усіма, інколи навіть і з самим президентом, упаде в його неласку. Аніта теж плекає цю надію.

Щодо директора департаменту охорони здоров’я, худющого й жовтуватого Скелтона, то в нього такий вигляд, ніби його зсередини роз’їдає власна жовч. З усього видно, що він ненавидить нас усіх - Метьюза, Кресбі й мене.

З усіх трьох я знаю тільки Кресбі. Це молодий лисань. Жвавий, низенький, щуплявий, з агатовими очима. «Він має славу генія», - не без іронії каже моя друга дружина Аніта, бо відчуває, що якби не теперішня жінконенависницька культурна політика, то вона теж була б у президента радницею, а не просто секретаркою.

Є в кімнаті ще й п’ята особа, хоч її майже не видно. Це жінка. Коли я входив, то почув, як хтось назвав її місіс Уайт. Прізвище досить іронічне: місіс Уайт2 з ніг до голови сіра. Сіре в неї все - сукня, обличчя, волосся. Навіть усмішка має сірий відтінок. Це жінка непевного віку й неприваблива. Вона в навушниках і порається біля магнітофона. У мене таке враження, що місіс Уайт, як і всі невиразні люди, сама собі підсолила життя.

- Докторе Мартінеллі, вам слово, - нарешті озивається Метьюз з таким виглядом, ніби не надає мені те слово, а позичає. - І говоріть якомога коротше.

Ні, я не стану ніяковіти. В усякому разі, я не винен, що президент щодо своєї посади дотримується автократичної концепції і вирішує справи, не вдаючись до послуг міністрів. Не винен я і в тому, що останні воліють радше ковтати найгіркіші пілюлі, ніж подати у відставку. За міністерську владу треба чимось платити.

Я дивлюся Метьюзові в очі й рішуче починаю:

- Комісію я створив на прохання президента двадцять сьомого липня. Її мета - вивчити вже відомі дані про енцефаліт-шістнадцять.

- Звідки така назва? - грубо питає Метьюз.

Мені хочеться відповісти, що він знав би це, коли б прочитав мою доповідну записку. Проте я спокійно, хоч і не надто люб’язно, кажу:

- Вперше я помітив цю хворобу в палаті номер шістнадцять Джорджтаунської університетської лікарні.

- Розповідайте далі, - каже Метьюз.

- Річ у тім, що ми мали обмаль часу, і поки що нам пощастило провести обстеження тільки у великих містах Сполучених Штатів та зарубіжних країн.

- Облиште зарубіжні країни, - кидає Метьюз.

- Одначе ця частина доповідної записки має неабиякий інтерес з політичного погляду.

- І що ж то за інтерес? - питає Метьюз з погордою, ніби я не досить освічений, щоб порушувати таку тему.

- Як відомо, усі великі пошесті досі поширювалися зі сходу на захід. А ця становить виняток: вона поширюється із заходу на схід. Ось чому в Західній Європі захворювань багато менше, ніж у нас. У СРСР, судячи з усього, ще менше, ніж у Західній Європі, а в Азії спостерігаються тільки поодинокі випадки. Крім того, ми дізналися, що Японія й Китай тепер якомога обмежують контакти свого населення з вихідцями із західних країн.

Я влучаю в ціль. Метьюз зацікавлено зводить густі чорні брови й збирається поставити нове запитання, коли це Кресбі ввічливо, але швидко й напрочуд різко каже:

- Пане секретарю, ми могли б не зупинятися на цьому. Я спромігся прочитати доповідну записку доктора Мартінеллі (коротка й підступна посмішка) й уже порадив президентові, яких політичних заходів треба вжити щодо Азії.

І хоч Метьюз до мене й не дуже прихильний, але цієї миті стає його шкода. Коли щось важливе робиться без його участі, вислухати когось у нього не вистачає терпіння.

Метьюз зціплює зуби. Після гірких пілюль йому ще мовби підсипали й перцю. Але він ковтає і це.

- Розповідайте далі, докторе Мартінеллі, - каже державний секретар, кинувши на мене сердитий погляд.

Ну звісно, зі мною можна так поводитись: я ж не якась там поважна особа!

- Внаслідок розслідування ми з’ясували, - веду я далі, - що сімдесят три відсотки невропатологів зіткнулися з хворобою у великих містах Сполучених Штатів і вона їх дуже стурбувала. Двоє з них - доктор Пірс із Лос-Анджелеса та доктор Сміт із Бостона - почали, як і я, вивчати сам вірус. Але поки що марно.

- Чому марно? - питає Метьюз якось обурено й здивовано водночас, і це видається мені трохи наївним. Мабуть, він гадає, що американська наука не знає поразок.

- Щодо мене особисто, то я взяв пункції з ураженого головного мозку й намагаюся виростити вірус.

Метьюз, який не почуває себе певним у цій галузі, мовчки дивиться на мене з-під кошлатих чорних брів, і я веду далі:

- Мета цього досліду - виокремити й визначити вірус. Але висівання досі не дало ніяких наслідків - очевидно, тому, що засіяне середовище не було адекватне.

Я замовкаю і дивлюсь на Метьюза. Він розуміє, наскільки серйозне те, що я сказав, і хоче поставити ще якесь запитання. Одначе, побоюючись виказати свою необізнаність, поводиться досить мудро: поважно підводить плечі та підборіддя з тим виглядом відповідальної особи, який, певне, й допоміг йому зробити політичну кар’єру. Потім усім тілом, так наче його шия вгвинчена в тулуб, повертається до Скелтона й питає:

- Містере Скелтон, чи не бажаєте поставити докторові Мартінеллі запитання?

Не знаю, на чому виростав Скелтон, але, звісно, тільки не на молоці людської доброти. Він мовчки дивиться на мене. На його маленькому обличчі морщиться жовтувата шкіра й вищирюються зуби. То посміхається обличчя мерця. Посмішка холодна. Я й собі дивлюся на нього. У Скелтона такі вузькі груди, що мимоволі запитуєш себе, як природі вдалося вкласти в них легені й серце. І тримається все це на самій злості. А які очі в цього чоловіка! Жовті, як у кота. Зі своєю шкірою він схожий на кам’яну статую. Скелтона всередині пече природна жовч, і він теж ненавидить мене. Його також обминули. Адже Скелтон обіймає таку посаду, що доручати мені місію мав би саме він, а не Кресбі. І тепер я переконуюсь, що він страшенно ображений і його вже мало цікавить моя розповідь про стан здоров’я народу в країні.

- Докторе Мартінеллі, - каже він слабким, надтріснутим, якимсь свистючим голосом, - я хотів би поставити вам кілька запитань. Сподіваюся, вони допоможуть скоротити вашу розповідь.

Цікаво! Я ще тільки почав, а моя розповідь уже видалась йому надто довгою.

- Судячи з ваших слів, - провадить Скелтон, - у Сполучених Штатах не пощастило виробити вакцину проти енцефаліту-шістнадцять.

- Ні в Сполученні Штатах, ні, наскільки нам відомо, за рубежем.

- А чи дають якийсь результат при лікуванні хворих на енцефаліт-шістнадцять випробувані терапевтичні засоби?

- Ні. Принаймні в тих випадках, коли ми їх застосовували.

- Чому ви робите це застереження?

- Інкубаційний період хвороби триває близько тижня. Протягом цього часу вона виявляє себе лише розладом центру природних потреб, зору, мови та руху. Але цей розлад зовсім незначний. Його не супроводжує гарячка, він не змушує хворого облишити звичну діяльність. Найчастіше хворий навіть не звертається до лікаря. А коли недуга виказує себе, то вже нічого не можна вдіяти!

- І як же вона себе виказує?

- Дуже жахливо. Хворий непритомніє і впадає у коматозний стан. До речі, саме на цій підставі ми дійшли висновку, що маємо справу з новою недугою. Жоден відомий вид енцефаліту не розвивається так блискавично.

- Скажіть, чи вдавалося зупинити розвиток хвороби антибіотиками або кортизоном у тих випадках, коли її починали лікувати відразу після появи незначного розладу, про який ви згадували?

- Наскільки нам відомо, ні.

- Ви можете допомогти хворому, коли він упадає в коматозний стан?

- Ні.


- Чи були випадки самоодужання?

- Якщо й були, то це ставалося до того, як хворий впадав у коматозний стан, і нам не доводилося вивчати таке одужання.

- Якщо я правильно зрозумів, в усіх випадках захворювання, які ви спостерігали самі або про які вам розповідали, наслідок завжди був летальний?

- Так.


Скелтон облизує губи й провадить:

- Як поширюється енцефаліт-шістнадцять?

- Хворий стає носієм вірусу вже з перших днів інкубаційного періоду. - Потім я додаю: - А що хворий навіть не підозрює, що заражений, і період інкубації триває тиждень, то за цей час він може заразити багато людей довкола.

Я знаю, навіщо це кажу. Преса ще не пише про енцефаліт-16. Їй навіть невідома назва, яку ми дали хворобі. І це мовчання мені здається згубним. Я хотів би, щоб уряд опублікував мою доповідну записку і якнайшвидше вжив необхідних профілактичних заходів. Уже цілком очевидно, що слід обмежити пересування людей, хоч би якої шкоди це завдало економіці, коли ми не хочемо, щоб пошесть розпливлася, як розпливається на воді олійна пляма.

- Я хотів би доповісти про один важливий факт, - веду далі я. - На перший погляд, захворювань ще не багато. Тисяча двісті сімдесят п’ять випадків за два місяці в такому величезному місті, як Нью-Йорк, - число нібито незначне. Хочу застерегти вас від такого оптимізму. Тривогу викликає не сама кількість захворювань, а її стрімке зростання в усіх містах, де проведено обстеження. Зростає вона скрізь з однаковою швидкістю, і слід побоюватися, що може спалахнути справжня епідемія.

Я сказав усе, як є. Я виклав свої думки з усією відповідальністю й аж тепер помітив, що мені таки пощастило пробити товсту стіну, яка відгороджувала від мене державного секретаря Метьюза. Хоч він і ховає очі під волохатими бровами, я помічаю в них певну стурбованість. Трохи перегодя Метьюз простягає вперед руки з розтуленими долонями, розводить їх і каже розгублено й водночас недовірливо:

- Хіба в наш час можливі великі пошесті?

Я вирішую повторити те саме ще раз, щоб нарешті переконати його.

- Пане державний секретарю, з вашого дозволу я буду відвертий і скажу, що у вашому запитанні є певний оптимізм. Ви вважаєте, що сучасна медицина не забариться зупинити цю пошесть.

- Хіба я не маю рації?

- Ні, не маєте. Припустімо, що йдеться про вірус, який не вдається виокремити й дати йому визначення.

- Наприклад? - озивається Скелтон кволим скрипучим голосом.

- Азіатський грип тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року.

- Докторе Мартінеллі, - каже Скелтон з таким виглядом, ніби захопив мене зненацька, - хотів би вам зауважити, що після тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року дослідження у вірусології досягли величезного прогресу.

- Ваша правда, - жваво відповідаю я. - Але це не означає, що найближчим часом ми винайдемо вакцину проти енцефаліту-шістнадцять. На жаль, азіатському грипу вистачило кількох місяців, щоб звести зі світу двадцять два мільйони чоловік.

- Скільки, скільки? - перепитує Метьюз.

- Двадцять два мільйони чоловік.

- Набагато більше, ніж; втратили у першій світовій війні всі країни, що воювали, - докидає Кресбі.

Кресбі сказав правду, та коли судити з його тріумфального тону, то всі ці жертви для нього нічого не важать: вони тільки дають йому привід ще раз кинути камінця у Метьюзів город.

- Прошу вас, докторе Мартінеллі, розповідайте далі, - каже державний секретар і махає рукою, наче проганяючи осу.

- Я хотів би наголосити ще на одному факті. Це - вік хворих. Зі статистики, яку ми маємо, випливає...

- Прошу вас, докторе, постривайте, - озивається місіс Уайт. - У мене тут заминка з магнітофоном... Він перестав записувати.

Очі всіх трьох моїх співрозмовників одночасно втуплюються в місіс Уайт. Вона не молода й не вродлива, тому досі не привертала їхньої уваги. Ця жінка середнього віку виконує другорядні обов’язки, тож вона для них - не більше, ніж стіл. Різниця тільки в тому, що стіл не підводить у роботі, а місіс Уайт підводить! Звісно, це тому, що вона жінка! Вона не вміє як слід працювати з технікою! Всі троє хоч цього разу доходять згоди між собою; я читаю це в їхніх очах - так само, як і вловлюю в них зверхню поблажливість, що з нею вони одностайно вирішують: жіноча нездарність стала на перешкоді великій справі. Коли б не їхнє високе становище, вони підвелися б і за виграшки полагодили той проклятущий магнітофон.

Я певен, місіс Уайт здогадується про те, що ці панове думають про неї. Вона знає, що вони помиляються, але все одно дуже хвилюється і, як я бачу, й справді не може дати собі ради. Розчервонівшись, місіс Уайт зі сльозами на очах насилу опановує себе і запускає магнітофон, раз у раз клацаючи клавішею й витрачаючи вдвічі більше часу, ніж треба.

- Я готова, - нарешті заявляє вона й випростується; очі в неї блищать, обличчя пашить.

Западає мовчанка. Троє моїх співрозмовників знову звертають погляди до мене. А що магнітофон знову запрацював, то місіс Уайт перестає для них існувати.

- Я говорив про вік хворих, - кажу я. - Тут є одна річ, на якій я хотів би наголосити окремо. В усіх двадцяти дев’яти містах, де ми провели обстеження, захворювання охоплюють людей віком від дванадцяти до сімдесяти п’яти років.

Ці слова нічого не означають для моїх співрозмовників, крім хіба що для Кресбі - адже той прочитав мою доповідну записку.

- Хотів би зробити уточнення: це спостереження викликає подив. На підставі обстежень можемо сказати: ні в США, ні в зарубіжних країнах не виявлено зараженим цією недугою жодного хлопчика, який не досяг статевої зрілості. З другого боку, ми натрапили на дуже мало випадків захворювання чоловіків віком понад сімдесят років. Виняток становлять міцні дідугани, що зберегли здатність до активного статевого життя.

На довгастому виснаженому обличчі Скелтона промайнула глузлива посмішка, і він кволе, але дуже ущипливо каже:

- Докторе Мартінеллі, здається ви виявили зв’язок між енцефалітом-шістнадцять і статевою спроможністю. Чи не стали ви жертвою моди?

В нього такий агресивний тон, що мені кортить відповісти йому грубістю. Наприклад, сказати: «Якщо статева спроможність - мода, то ви, мабуть, не часто ставали її жертвою». Одначе я кладу обидві долоні на стіл і байдужно промовляю:

- Не слід заперечувати зв’язок між сім’яутворенням і недугами, які, на перший погляд, не вражають статевих органів. Адже ви знаєте, згідно з даними досліджень у Сірак’юзькому медичному центрі, чоловіки, які зробили собі розтин сім’яного каналу, щоб від них не вагітніли жінки, особливо схильні до захворювань на артрит, суглобовий ревматизм і атеросклероз.

- Я знаю про сірак’юзькі дослідження, - відповідає Скелтон. - Одначе тамтешні лікарі вивчили дуже мало випадків і не вважають свої висновки незаперечними.

- Я також цього не вважаю, - кажу я сухо.

- У всякому разі, - озивається Метьюз уже не так різко, за що я йому вдячний, - для нас мало важить природа зв’язку між цими двома явищами. Факти є факти. Докторе Мартінеллі, ви сказали, що, згідно з вашою статистикою, жертвою енцефаліту-шістнадцять не став жоден хлопчик, який не досяг статевої зрілості. Чи можна сказати це саме й про дівчаток?

У цю мить Кресбі повертається до Метьюза й усміхається так зарозуміло, що я аж ніяковію. Кресбі, либонь, не поставив би такого запитання: він же прочитав мою доповідну записку. Я зиркаю на нього. Він почуває себе на сьомому небі. Цьому хлопцеві зверхності не бракує. Йому замало про щось тільки знати. Він прагне перемагати інших і зневажати їх.

Коли врахувати, яка серйозна ця проблема, то поводиться Кресбі не зовсім гарно. Зрештою, ми зібралися тут не для того, щоб глумитися з Метьюза, а щоб переконати його вжити необхідних заходів.

Я дивлюсь на державного секретаря і звертаюся до нього ввічливим тоном, про який сам він, розмовляючи зі мною, забував:

- Я радий, що ви порушили це питання. Воно вельми важливе. Ні в США, ні за рубежем серед жертв енцефаліту-шістнадцять не виявлено жодної жінки.

Скелтон і Метьюз ціпеніють, особливо, певна річ, державний секретар. Плечистий і огрядний, він притискує одну до одної свої величезні волохаті руки, потім спирається ліктями на стіл, випинає вперед хижу щелепу й, зиркнувши на мене з-під густих брів, зачіпливо питає:

- Енцефаліт-шістнадцять не пристає до жінок? Хіба таке можливе?

Хоч його формулювання видається мені не дуже науковим, я терпляче відповідаю:

- Це не єдина відома нам недуга, яка вражає чоловіків і від якої жінок захищає імунітет. Ось, скажімо, гемофілія.

- Що, що? - розгублено перепитує Метьюз. - А який зв’язок між гемофілією і енцефалітом-шістнадцять?

- Ніякого, - докидає Кресбі вбивчим тоном. - Просто доктор Мартінеллі порівнює два імунітети. Жінки мають імунітет і проти гемофілії, і проти енцефаліту-шістнадцять.

- І як ви поясните цей імунітет? - запитує Метьюз із тією самою приголомшливою наївністю, яку я ще раніш помітив у нього.

- Я не можу його пояснити, - відповідаю я. - Це дані досліджень.

Западає мовчанка, довга й гнітюча. І вона навіть до речі. Потрібен час, щоб перетравити цей факт. Мене дивує не мовчанка, а місіс Уайт чи, точніше сказати, те, як ми на неї дивимося. Вона аж тетеріє, побачивши, як раптом усі чоловіки прикипають поглядами до неї. О ні, місіс Уайт не плекає ілюзій! Ця п’ятдесятирічна жінка, з ніг до голови сіра, позбавлена будь-яких ознак колишньої вроди. Вона не звикла, щоб на неї дивились, та ще й так пильно, стільки чоловіків водночас. Місіс Уайт багровіє, почуваючи себе винною за свій імунітет, і сором’язливо всміхається державному секретареві, мовби вибачаючись перед ним. Але Метьюз і цього разу не всміхається до неї своєю сліпучою білозубою усмішкою професіонального політика. Він тільки злобливо, довго й пильно дивиться на неї.

Насправді все це триває, я певен, лише дві-три секунди, але потім, коли я згадуватиму нашу розмову, саме ця сцена щоразу спливатиме в моїй пам’яті.


Моя зустріч із Метьюзом нічого не дала. Навіть через три тижні після нашої розмови він не вдарив на сполох і не вжив жодних профілактичних заходів, яких я домагався. Але найбільше мене дивує те, що й досі мовчить преса. У ній, як це часто буває, закордонні справи заступають внутрішні. Тепер засоби масової інформації спрямували свої вуха й очі на Таїланд і на ті важливі ініціативи щодо цієї країни, які щойно висунув президент. Газети навіть не замовчують енцефаліту-16. Він їх просто не цікавить. Зрідка з’являються невеличкі замітки про цю недугу, але в жодній із них не говориться про те, яке серйозне становище склалося.

Однак на таке становище вже звернули увагу невропатологи. Про це свідчить моя пошта й телефонні дзвінки. Але ті лікарі, як і я три тижні тому, надто шанобливо ставляться до адміністрації, довіряють їй і покладаються на очолювану мною комісію, яка має виробити необхідні рекомендації. Що ж до громадської думки, то я доходжу жахливого висновку: число смертельних випадків ще не досягло такого рівня, щоб її хвилювала ця проблема. Навіть більше, багатьом людям здається, ніби в такій пошесті «немає нічого особливого», вона може спалахнути в Африці, в Азії, у крайньому разі, в Латинській Америці, але тільки не в Сполучених Штатах. Коли я сказав про своє занепокоєння одному з редакторів газети «Вашингтон пост», то наштовхнувся на ввічливий скептицизм. Я відкрив у тому чоловікові, як і в багатьох інших, дві віри, що, злившись водно, таки справляють враження: це - сліпа віра в медицину США і ще одна, не менш сліпа віра в здатність адміністрації мобілізуватися проти національної небезпеки.

Мене, мушу сказати, приголомшує й жахає відповідальність, яка лягає на мої плечі й до якої я зовсім не готовий. Я такий занепокоєний, що втратив сон і щоночі розмірковую про те, що повинен робити.

Я з тривогою помічаю, що Аніта помалу перестає бути мені опорою. В міру того, як наближаються президентські вибори, я бачу її все рідше й рідше, і коли ми зустрічаємося з нею, вона говорить зі мною тільки про вибори та про Таїланд. А коли я нарешті нагадую про енцефаліт-16 і про потребу негайно вжити профілактичних заходів, вона намагається ухилитись від цієї розмови. «ХЕВ не забариться вжити рекомендованих тобою заходів, - каже вона. - Май же терпіння, Ральфе. Крім твоєї пошесті, є й інші справи».

І я кінець кінцем переконуюся, що моя комісія та й сам я правлю за алібі для адміністрації, яка з невідомих мені причин не може або не хоче нічого робити. 28 вересня, не сказавши жодного слова Аніті, яка зустріла б це в багнети, я приймаю ухвалу. Я ділюся своїм наміром із членами комісії і прошусь на прийом до Кресбі, щоб доповісти йому про все як є.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка