Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка1/9
Дата конвертації09.03.2016
Розмір1.54 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації

Комунальний заклад Київської обласної ради

«Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»
ЗБІРНИК
МАТЕРІАЛІВ УЧАСНИКІВ ОБЛАСНОЇ КРАЄЗНАВЧОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ
«КИЇВЩИНА КОЗАЦЬКА»
до Дня Українського козацтва

та Дня Захисника України присвячується

e:\мои документы\987369090.jpg

м. Біла Церква, 2015

Збірник матеріалів учасників обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді «Київщина козацька» Біла Церква: КЗ КОР «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини», 2015. – 106 с.




Упорядники: Личак І. С., завідувач, та Дюдя Л. Ю., методист відділу спортивного туризму і краєзнавства КЗ КОР «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»

ЗМІСТ


ТЕМА КОЗАЦТВА В УКРАЇНСЬКІЙ

НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ



Лине пісня над Богуславом

7 ст.


Михайліченко Анна, вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Богуславського районного центру дитячої та юнацької творчості





Минуле у наших легендах постає, у переказах із забуття зринає

10


Панченко Олександр, учень Петрівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Таращанської районної ради,

Чернявський Владислав, вихованець відеостудії «Креатив» Комунального закладу Таращанської районної ради

«Центр творчості дітей та юнацтва «Веселка»





Козацькі пісні

16


Левченко Аліна, Богаченко Єлизавета, вихованки гуртка

«Козацьке товариство «Джура» Макарівського районного

центру творчості дітей та юнацтва імені Данила Туптала






ДОБА КОЗАЧЧИНИ В ІСТОРІЇ КИЇВЩИНИ


Богдан Хмельницький і Біла Церква

23


Мартинюк Марія, учениця 11 класу Білоцерківського навчально-виховного об’єднання «Перша Білоцерківська гімназія-школа

І ступеня»





Історія козацтва на території Гостомеля

26


Решетило Анна, вихованка етнографічного гуртка

«Спадщина» Центру творчості дітей та юнацтва міста Ірпінь





Переяславська битва 1630 року під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила)

30


Йолдич Олена, вихованка туристського гуртка

Переяслав-Хмельницької міської станції юних туристів





Реєстр 1649 року на території Сквирщини

33


Матківська Вікторія, вихованка гуртка «Основи науково-дослідницької діяльності. Історія України» Сквирського

районного центру дитячої та юнацької творчості





Іван Виговський і Обухівщина

36


Куриленко Роман, учень ДНЗ «Професійний ліцей міста Українки» Обухівського району





Ще як були ми козаками…

38


Лазарчук Анастасія, вихованка гуртка «Спортивний туризм» Броварського районного центру патріотичного виховання

учнівської молоді





Свято-Покровська церква – визначна пам’ятка ХVІІ століття

46


Крейда Наталія, учениця Кіровської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Бориспільської районної ради





Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир – духовний наставник запорізьких козаків

49


Редькіна Ірина, вихованка гуртка «Історія рідного краю» Вишгородського районного центру художньої творчості

дітей, юнацтва та молоді «Дивосвіт»





Особливості формування козацького одягу на Обухівщині

53


Чураченко Олександра, вихованка Обухівського міського

центру творчості дітей, юнацтва та молоді «Романтик»





Васильків у козацьку добу

56


Бурлака Тетяна, вихованка пошукового клубу «Пам'ять» Васильківського міського центру дитячої та юнацької творчості





Роль українського козацтва у розвитку української культури

60


Білошицька Анна, учениця Рокитнянського районного ліцею





Київське Полісся і козаччина

66


Побережець Марія, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Іванківського районного центру дитячої та юнацької творчості





Іван Бондаренко – останній ватажок Коліївщини

72


Лазоренко Марія, вихованка краєзнавчого гуртка

Вишнівського центру творчості дітей та юнацтва

Києво-Святошинського району





Видатна особа Ставищенської сотні - Герасим Кондратьєв

77


Качур Діана, Попков Валентин, учні Гостромогильського

навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів – дитячий садок» Ставищенської районної ради





КОЗАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ КИЇВЩИНИ


Козацькими шляхами по землі Васильківщини

85


Чумак Еліна, Панцулая Ангеліна, вихованки гуртка

«Лідер-клуб» Васильківського районного центру дитячої

та юнацької творчості





Козацькими шляхами Баришівщини

89


Бодня Євгенія, Куницька Анна, вихованки гуртка «Юний

дослідник-краєзнавець» Баришівського районного центру позашкільної роботи «Мрія»






КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ


Музей козацтва

93


Безсмертна Марія, учениця 10 класу

Кіровської загальноосвітньої школи І-ІІІступенів

Бориспільської районної ради





Нащадки слов’ян і козацької слави

96


Каруцяк Богдан, вихованець фольклорно-етнографічного

гуртка Білоцерківського районного будинку дитячої

та юнацької творчості





Козакам Яготинщини нема переводу


101

Костина Марія, учениця Яготинської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 1





Нащадки козацької слави

104


Іваніцька Наталія, учениця Супоївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад (ясла-садок)» Яготинської районної ради






НАПРЯМ
«ТЕМА КОЗАЦТВА В УКРАЇНСЬКІЙ

НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ»e:\мои документы\p2.jpg

У рамках напряму проводиться пошукова та науково-дослідницька робота щодо вивчення, збору та збереження козацьких пісень, дум, легенд, переказів, казок, ігор, а також художньої вишивки, ткацтва, іконопису, ремесел, ужиткового та декоративно-прикладного мистецтва на козацьку тематику, пов’язану з історією Київщини
ЛИНЕ ПІСНЯ НАД БОГУСЛАВОМ

Михайліченко Анна, вихованка гуртка

«Літературне краєзнавство» Богуславського

районного центру дитячої та юнацької творчості

Приїздіть на Богуславщину будь-якої пори року: наша природа, світла і чиста, наче новонароджене дитя, наша земля, що самою своєю назвою вже багато століть славить Всевишнього, завжди гостинно зустріне вас.

Історична столиця нашого краю – Богуслав – заснована Ярославом Мудрим тисяча тридцять другого року. Припалі пилом століть сторінки Іпатіївського літопису стримно повідомляють: «І почав Ярослав городи ставити на Росі: Юр’їв, Корсунь, Богуславль…».

Легенди ж уквітчують сухі історичні факти мальовничими подробицями, від яких вони одразу оживають у нашій уяві.

Одна з них свідчить: «Була на місці майбутнього Богуслава битва велика. І розбив князь Ярослав печенігів. «Ярославу – слава!»- захоплено гукали його воїни, радіючи одержаній перемозі. Та князь, суворо глянувши на них, мовив: «Не мені, - Богові слава!».

Так і назвали фортецю, збудовану ним тут для захисту південних кордонів Київської Русі – Богуслав».

Та, перш ніж звести кріпосні мури, заходилися богуславці церкви закладати. На кожному з трьох пагорбів збудували по храму, увінчали високі бані хрестами, щоб скрізь і кожному було видно їхнє золоте життєдайне сяйво.

Із-за Росі, з найвіддаленіших сіл йшли до богуславських церков тисячі прочан. Здолавши пішки нелегкий далекий шлях, наближалися вони до міста, яке вітало їх срібним переспівом дзвонів. Ці церкви, що не збереглися у часі, прикрашають герб Богуслава.

Офіційна згадка про Богуслав датується 1195-м роком. Тоді київський князь Рюрик передав його князю Всеволоду Велике Гніздо. А потім літописці наче забувають про місто, воно лежить осторонь великих шляхів і вирішальні історичні події оминають його…

Чорним крилом накрило Україну ХV сторіччя: її землі безжально шматують татарські й турецькі орди. У ХV –ХVІІ столітті турки і татари часто нападали на українські села та міста, грабували й палили їх. Старих людей та малих діток вони вбивали, а молодь забирали у полон і потім продавали в рабство. Український народ героїчно боровся з поневолювачами. Особливо уславилися своєю мужністю козаки. Щоб попередити збройні напади ворога, вони нерідко перепливали Чорне море на кораблях (галерах) та великих човнах (чайках). Досягнувши берегів Туреччини, палили її столицю – Царгород, громили військо, знищували флот, розбивали в’язниці і визволяли полонених. Бувало, що хтось із козаків-месників сам потрапляв у полон до турків. Полоненим козакам татарські і турецькі ватажки нерідко пропонували стати до них на службу, обіцяючи за це багатство і владу. Але мужні запорожці воліли краще вмерти від жорстоких тортур, аніж продатися ворогові. Жорстокість ворогів не мала меж: бранців продавали на ринку, непокірних катували в темницях, на галерах, дітей віддавали в спеціальні військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей убивали. Розлучали матір з дочкою, брата з сестрою. Та не могли вбити у бранців любові до рідної землі, волелюбного духу.

Чимало дум склав народ про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні. Саме в думах відображалися події здебільшого героїчного характеру, підносилася ідея патріотизму, оборони рідної землі. В них оспівані різні подвиги, народна визвольна боротьба проти чужоземних нападників і «власних панів». У думах возвеличуються герої з народу. Це, здебільшого, представники запорізьких козаків.

Палала, захлиналася у безвинно пролитій християнській крові і Богуславщина, побивалася за синами і дочками своїми. Вільний козацький дух та завзяття справили неабиякий вплив і на частину українського жіноцтва.

Як згадка про той час стоїть нині на березі швидкої Росі пам’ятник одній із турецьких полонянок Марусі Богуславці. На тому самому місці, де на початку ХVІІ століття була стара Покровська церква. Священником у ній служив батько Марусі. Неподалік, у садку біля річки Сваворки, ховалася їхня хатина. Богуславці, які жили на цьому неукріпленому березі Росі, тоді шукали порятунку від ворогів за мурами фортеці. Не раз тікала туди і Маруся Богуславка. Але одного дня не встигла.

Чи можна уявити собі гіркішу, принизливішу долю, ніж доля жінки-невільниці, українки-християнки у басурманському полоні. Сповна відчула це на собі Маруся Богуславка.

Красою своєю полонила вона турецького пашу, народила йому сина і здобула у нього таку довіру, що залишив їй ключі від темниці, де тридцять років мучилися сімсот козаків-невільників. Ось як про ці події говориться у народній думі:
«Що на Чорному морі,

Та камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная,

Що у тій-то темниці

Пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ

у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного

у вічі собі не видають…»
І з ризиком для життя, визволивши їх, Маруся просить передати вісточку рідним і милому Богуславу. Самій їй вороття додому вже не було…
«В городи християнські утікайте.

Тільки прошу вас:

Одного города Богуслава не минайте.

Моєму батьку й матері

Знати давайте…»
Оспівана в думах, змальована у книгах Маруся Богуславка увійшла в історію як реальний та водночас збірний образ українки-страдниці і героїні. Це збірний образ, який не має конкретного історичного прототипу, хоч відомо, що іноді вродливі українські дівчата-полонянки, потурчившись, займали видні місця при дворах турецьких вельмож. Та до кінця життя у глибині їхньої свідомості жеврів патріотичний вогник і не забувалася провина перед рідною Батьківщиною, не затухало почуття до батьківського краю.

У Богуславі біля самої річки Рось на невисокому кам’янистому пагорбі ще зовсім недавно стояв дубовий хрест, а на ньому місяць-молодик, як символ душевної чистоти, вічної молодості і краси душі дівчини, що мов той місяць-молодик, зійшла саме тут, і вже місячною царівною, зіронькою ясною спалахнула на сході, так далеко від рідної землі. Нині на цьому місці височить пам’ятник Марусі Богуславці. Так героїня народних дум повернулася до рідного міста і свого народу через століття величною постаттю над Россю. Присутністю своєю він начебто заспокоює давню подругу Рось і ніби чується між ними тиха мова… Стоїть вона такою, як у ту мить, коли виряджала сімсот козаків із турецької неволі. На обличчі і гордість, і радість, і тривога. В руках тримає віночок, який ось-ось покладе на морську хвилю. Хай пливе він перед галерами, прокладаючи щасливу дорогу до рідних берегів…

Тече річка Рось, то некваплива і задумлива, то свавільна і бурхлива, вона завжди різна – неначе ті століття, що проплили над моєю Богуславщиною.

МИНУЛЕ У НАШИХ ЛЕГЕНДАХ ПОСТАЄ,

В ПЕРЕКАЗАХ ІЗ ЗАБУТТЯ ЗРИНАЄ

Панченко Олександр, учень Петрівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Таращанської районної ради,

Чернявський Владислав, вихованець

відеостудії «Креатив» Комунального закладу

Таращанської районної ради «Центр творчості

дітей та юнацтва «Веселка»

Увагу пошукового загону «Пам’ять» Петрівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та вихованців відео студії «Креатив» Комунального закладу Таращанської районної ради «Таращанський районний центр творчості дітей та юнацтва «Веселка» привернув безцінний дар героїчного українського народу – пісні, думи, перекази, легенди, казки, ігри на козацьку тематику. Адже доба козаччини для українського народу – це час героїзму і глибокого патріотизму, це час подвигів у боротьбі за волю рідної землі, час звитяги і щирої дружби, відданості і готовності загинути за свій народ.3. зустріч з плуговенко.jpg

Під час роботи в експедиції пошуківці вивчали літературу з даної теми, зустрічалися з односельчанами, збирачами старовини та фольклору рідного краю, записували цікаві перекази та легенди, знайомилися з давніми реліквіями, що зберігаються у їхніх родинах і передаються із покоління у покоління.

Результатом проведеного дослідження стала робота «Минуле наше у легендах постає, в переказах із забуття зринає…», яку представляємо з найцікавішими доробками, зібраними у ході експедиції. На заключному етапі до роботи пошуковців долучились вихованці дитячої відео студії «Креатив» Комунального закладу Таращанської районної ради «Таращанський районний центр творчості дітей та юнацтва «Веселка». Вони підготували фото- та картографічні матеріали, віднайшли легенду про козака Северина, зняли та змонтували відеонарис «Минуле Таращанського краю у легендах та переказах».

Українська історія – це джерело героїчної долі великого народу, який володів знаннями (про що говорять дослідники минулої і сучасної історичної науки), що були значно вищими за знання їх сучасників з інших етносів.

Ми, сьогоднішні українці, високоосвічені і волелюбні, патріоти і мужні захисники рідної землі, виховані на давніх козацьких традиціях, прагнемо вивчати та досліджувати не лише їхнє життя, а й творчість – козацький фольклор. Хай піде від нас продовження роду козацького, нехай прокинеться у наших серцях палкий вогонь патріотизму, який палав у душах запорожців. Їхня творчість і сьогодні сприяє формуванню у нас чудових якостей героїв, патріотів і борців. Ми прагнемо бути достойними героїчної козацької слави своїх прадідів. А досягти цього можна лише глибоко занурившись в історію славного козацтва, в історію виникнення козацького фольклору.artlib_gallery-25275-b.jpg

Опрацьовуючи у шкільній бібліотеці матеріали про добу козаччини, ми були вражені цікавою легендою про кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, яку почули від бібліотекаря Людмили Григорівни Плуговенко: «Темної дощової ночі народився у родині Сірків хлопчик… Взявши дитину на руки, баба-повитуха скрикнула – дитина народилася з усіма зубами!.. Це було поганою прикметою – з зубами народжувалися лише убивці…

Але батько, піднявши сина високо над головою, промовив: «Він буде не вбивцею, а борцем за волю і правду! А вбиватиме мій син лише ворогів землі рідної!».

Коли Іванкові було років десять, у селі з’явилися запорожці. Хлопчик попросив, щоб вони взяли його з собою на Січ. Подивившись з усміхом на малого, один з козаків сказав: «Візьмемо, коли під водою на протилежний берег перепливеш», - і показав на широку річку, що текла селом. Не встигли козаки оглянутися, як хлопчина під водою, тримаючи очеретину в роті, опинився на тому боці річки. Здивовані козаки посміялися, порадили хлопцеві підрости трохи та й подалися своєю дорогою…

Коли запорожці повернулися на Січ, то десятирічний Іван був уже там. Так і залишився Іван на Запоріжжі, а згодом став легендарним кошовим отаманом, козаком-характерником, що зупиняв час, ловив руками кулі, міг затримати або й зупинити ворога одним лише поглядом!.. Таким він був – легендарний козак-полководець Іван Сірко!».

Нас привабили прозові жанри козацького фольклору, а саме легенди та перекази, ще й тому, що є дуже продуктивними, особливо їхні усні варіанти, де фігурують події й факти громадського значення. Обидва жанри (і легенди, і перекази) призначені для збереження у народній пам'яті й передачі майбутнім поколінням даних про історичне минуле. Носіями легенд і переказів сьогодні є люди, які живуть серед нас. Це люди, яких хвилює історія рідного краю, його героїчне минуле (зокрема, доба козаччини).

Саме таким самовідданим пошановувачам історії козацького фольклору ми завдячуємо розкриттям давньої назви нашого села «Юшків Ріг» (тепер село Петрівське Таращанського району Київської області). Засновником села і був героїчний козак, що повернувся у наш край із Запорозької Січі. Цю легенду про походження назви села Юшків Ріг повідала пошуківцям Зінаїда Павлівна Поліщук 1918 р.н., жителька с. Петрівське, яка почула цю легенду від свого прадіда Небесного Дем’яна Гнатовича 1860 р.н.: «Сьогодні навіть важко уявити, що колись на місці нашого Петрівського ріс ліс і простягалися широкі луки. Ці зелені луки і привернули увагу немолодого вже козака, що шукав собі пристанища, мріючи побудувати хату, одружитися і дати відпочинок своїй вірній подрузі – гострій шаблі, взявши замість неї до рук плуга.

Поклав козак у високій траві біля ставу свої немудрі речі та й заходився варити козацьку юшку. Смеркало… Кипіла в казані юшка… А козак обдивлявся навколо і міркував, як почне господарювати на цій землі… Йшли втомлені подорожні та й завернули на вогник. Слово за слово…розпочалася розмова. Пригостив козак подорожніх юшкою, розповів, що хоче поселитися на цьому місці, запросив їх переночувати біля вогнища… І чи то така добра юшка була, чи розмова щира, а запам’ятали цю зустріч подорожні надовго і розповідали про неї людям. Стерлося в пам’яті ім’я козака, а смак юшки пам’ятався, тому й почали називати козака в розповідях Юшкою. А щоб заїхати в гості до Юшки, потрібно було об’їхати невеликий лісок, тобто завернути за ріг. Тому й говорили: «Заїдемо за ріг, до Юшки». Згодом село так і назвали – Юшків Ріг».

Народні перекази та легенди відзначаються плинністю, рухомістю текстів, бо їхня форма залежить від рівня імпровізаційної майстерності оповідача. Саме таке вміння майстерно імпровізувати показала пошуковцям жителька Петрівського Антоніна Павлівна Рябчун 1930 р.н., коли розповідала легенду про козацьку могилу між нашим Петрівським та селом .Журавлиха Ставищенського району Київської області: «Легенду «Козацька могила» розповідав мій батько, Рябчун Павло Костянтинович 1902 р.н., коли ми з ним їздили до млина у сусіднє село Журавлиху Ставищенського району напередодні Другої світової війни.

Цей спогад навіки вкарбувався в мою дитячу пам'ять, тому що батько пішов на війну влітку 1941 року і загинув у 1943. А тоді, у далекому 1941, коли ми з батьком вдосвіта виїхали на дорогу, що вела до Журавлихи, у полі під лісосмугою я побачила високий пагорб у променях вранішнього сонця. Батько розповів, що це – козацька могила.

Їхало четверо друзів-козаків з Чигирина на Запоріжжя та й лягли спочити у широкій балці, що ось тут до нашого поля тягнеться… Прокинулись від того, що почули гортанні крики чужинців і голосний плач жінок-невільниць. Вороги гнали їх, щоб продати красунь-українок у неволю.

Зав’язався нерівний бій. Летіли ворожі голови з плеч від гострих козацьких шабель!.. Вдесятеро переважали вороги кількістю, але відвага козацька, хоробрість і мужність безмірна перемогли: звільнили козаки невільниць, вщент розбивши нападників. І тільки тоді помітили, що віддалік, біля вбитого ворога, лежить смертельно поранений їхній товариш, а над ним схилився вірний кінь. Перемагаючи біль, козак просив товаришів, щоб похоронили його тут, на цьому квітучому полі, під безхмарним і безкрайнім небом.

Насипали над козаком його вірні побратими високу могилу, щоб видно її було далеко, щоб нагадувала вона нащадкам про безстрашного захисника рідної землі і рідного народу; щоб стала вона пересторогою ворогам, які прагнуть поневолити наш край і святу землю України!..».

Живуть у народі легенди й перекази про козаків, передаються з вуст в уста, обростають емоційними подробицями… Бо історія України така багата і повчальна, що її зобов’язані знати не лише ми, а й європейці, щоб визнавати нас і шанувати.

Жителька с. Петрівського Марія Данилівна Бачківська 1936 р.н. познайомила членів пошукового загону з цікавим переказом «Гайдамацький яр», який вона колись у дитинстві почула від свого хрещеного батька Шабатина Сидора Афанасійовича 1898 р.н.: «На трасі Тараща – Ставище, там де дорога повертає вліво на Петрівське, розташований Гайдамацький яр, що тягнеться широкою улоговиною до Червоних Ярів, Ріжок, Чернина, а далі аж до села Полковничий хутір Ставищенського району. Чому цю балку називають «Гайдамацьким яром?».

У селі він має три назви. Крім названої, його називають ще Козацьким і Третім. За легендою, у Чорному лісі на Лисій горі (під Чернином) був монастир і чернечий хутір. Місце, на якому стояв монастир, - древня могила, по кругу 200 сажень, а висотою 20 сажень. Ця могила – одна з найбільших у Київській губернії. Було тут замчище, оточене валом, поросле густим лісом. З давніх-давен живе у Петрівському, передаючись з покоління у покоління, переказ, що саме тут, прийняли свій останній бій повстанці, скориставшись цим укріпленим і природно захищеним місцем.

Довго терпів народ панське ярмо, а потім під проводом козаків Максима Залізняка та Івана Гонти, взявши вила в руки, став здобувати свою волю. Повстання, що почалося в травні неподалік Чигирина поширилося на все Правобережжя – Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь…

Та на найвищому підйомі його придушили за наказом цариці Катерини ІІ. Залишки гайдамацьких загонів гнали москалі з Умані і наздогнали саме тоді, коли спочивали повстанці у хрещатому яру біля Петрівського (тоді Юшків Ріг). Кривавою була битва!.. А від гайдамацької крові на місці бою, неподалік «Огруда» (колишній панський сад у полі з фруктових та декоративних дерев) утворилося озеро, яке люди назвали Червоним. Переказують, що на дні цього озера захоронено чимало дорогої козацької зброї, а також позолочену шестикінну карету, якою везли цю зброю для повстанців».

Неподалік від с. Петрівське є ще одне село, назва якого має козацькі корені. Легенду про козака Северина віднайшли вихованці відеостудії «Креатив». У селі Северинівка Таращанського району росте 400-літній дуб і, за переказами, його посадив козак Северин. Звідси й пішла назва «Северинівка». Але як виникла ця легенда, чому в інших областях України є теж села з такою назвою? При вивченні різних архівних документів, інтернет ресурсів виявилось, що Северинівок в Україні багато. По одній у Волинській, Житомирській, Кіровоградській, Одеській, Сумській областях. По дві: у Київській та три – у Вінницькій області. Є Северинівка і на території Молдавії – в заселеному, переважно українцями, Придністров’ї.

Село Северинівка Сумського району відоме з XVIII століття. Засноване воно було козаками – переселенцями з Білоцерківського полку, що на Київщині. Житель села, історик-аматор Віталій Михайлович Северин досліджуючи свій родовід, «вийшов» на засновника сумської гілки роду – Івана Северина. У складі Білоцерківської козацької сотні той значиться під 1654 роком. Згодом, разом з Гарасимом Кондратьєвим перебирається на Слобожанщину і бере участь у заснуванні Сум. А за переказами северинівців Таращанського району, ми знаємо, що поселився на Таращанській землі «утікач від кріпацтва Іван Северин, побудував хату». Легенда розповідає, що Северин, прокладаючи першу стежину до родового обійстя, посадив кілька дубків. Один із них прижився і навіть став сховищем для гайдамаків. Вступив до Білоцерківської козацької сотні, а потім, мабуть переселився на далеку Слобожанщину, де також залишив свій слід.

У далекі часи, на березі річки Жигалки, що протікає у селі Северинівка, оселився перший поселенець – Іван Северин, що й дав назву поселенню. Будучи кріпаком, зненавидів кріпаччину, втік від пана, вступив до Білоцерківської козацької сотні, що діяла на Київщині. У складі цієї козацької сотні він значився під 1654 роком. А по закінченню служби і поселився поблизу знайомих місць. У ті часи навкруг шумів дрімучий ліс, його перерізала з півдня на північ річка Жигалка, раніше широка і повноводна. Поселення розросталось в основному на лівій стороні цієї річки, бо береги були заболочені, і перебиратись на правий берег люди не мали змоги. Пізніше, коли річка замулилась, стала вужчою, а болота перетворились у торфовища, люди почали поселятися і на протилежному боці. Легенда розповідає, що Северин, прокладаючи першу стежину до родового обійстя, посадив кілька дубків. Один із них прижився і навіть став сховищем для гайдамаків, які боролися з польською шляхтою у часи Богдана Хмельницького. Під ним була «гайдамацька яма» - початок підземного ходу, яким могли їхати два вершники. Могли-не-могли, але дуб вражає. Височіє здалеку, кремезний і незворушний посеред змінного ландшафту…

Цікаву легенду привезла в наше село Ганна Євгенівна Ткаченко, 1937 р.н. Ось що почули пошуковці, зустрівшись з Ганною Євгеніївною: « …Як ішли ординці на Україну, то козаки з Січі вийшли, щоб їх перехопити. Сотник Вертеп поїхав у розвідку поперед війська та натрапив на велику силу татар. Взявши в обидві руки шаблі, він крикнув: «Хлопці, до табору!». А сам кинувся на ворогів і рубався, як сто чортів. Лише тяжко пораненого татари ледве взяли його в полон. Вороги довго катували героя, вимагаючи, щоб провів їх до козацького табору, та сотник лише сміявся з катувань: «Казали братчики, що буде боляче, а воно, чесне слово, як жінка лоскоче!». Тоді сказав татарський чаклун: «Цього козака ви муками не примусите, тут чари потрібні». Сотника Вертепа підняли з землі зв’язаного і повели. Раптом він почув збоку іржання коня і, повернувши голову, побачив свого вірного Чорнокрила. Татарський чаклун засміявся: «Що, козак, гарний кінь? Був твій, стане мій!». І тут сотник Вертеп миттєво розвернувся назад і об шаблю татарина розрізав сирицю, якою зв’язали йому руки. Потім вирвав з рук татарина шаблю і скочив на свого бойового коня. Кінь поніс козака, як вітер. «Зупини його, зупини! – крикнув мурза чаклунові, – бо він попередить козаків, видасть, де ми!». Зараз чаклун вихопив якусь книгу і почав читати. Сотник у цей час вже виїхав на могилу, де був козацький вартовий загін. «Бий у тулумбаси (козацькі бойові барабани)! Татари он там!» – гукнув сотник і показав шаблею туди, звідки приїхав. Аж раптом вдарила блискавка і козак закам’янів разом з конем, показуючи в бік татарського табору. Та чаклун запізнився. Козаки вдарили в тулумбаси і підняли все військо, яке знайшло татар і вирубало до ноги. А закам’янілий сотник Вертеп так і залишився навіки на високій могилі. Показуючи в бік ворога, він ніби промовляє: «Будьте пильними, бережіть спокій землі рідної!».

Легенду «Меч Єдності», що побутує на Київщині і набула особливої популярності під час військових дій на Сході нашої держави, повідала членам пошукового загону «Пам’ять» Павлина Іванівна Шолдан, 1943 р.н., жителька нашого села. Почула цю легенду жінка у Києві на Майдані Незалежності: «Після знищення Січі московським військом козаки розділилися і пішли на Кубань, за Дунай, у Галичину… Козаки-характерники почали кувати Меч Єдності!.. Темні сили зупиняли ковалів, насилали перешкоди, але козаки розуміли, що лише тоді зможе піднятися козацьке товариство, коли зблисне сталь на викуваному ними Мечі!

Кували ковалі меч вдень і вночі – і зблиснула в їхніх руках гартована сталь! Підняли козаки Меч Єдності вгору – і вилетів з Меча святий вогонь, що переллявся в усі козацькі серця! «Не страшні нам тепер вороги, бо воскресло козацьке братерство! Маємо ми тепер Меч, що об’єднає всіх борців за волю і єдність рідного краю!» – загукали ковалі.full1295640598.jpg

І сіяє Меч Єдності над Україною, закликає до миру і братерства, єднає своїм сяйвом усіх українців!»



  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка