Державна служба україни з надзвичайних ситуацій



Сторінка3/12
Дата конвертації11.03.2016
Розмір2.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ЛІТЕРАТУРА

  1. Берко Д.В. Влияние стилей родительского воспитания на личностные особенности девушек. - Автореф. Дис. канд. психол. н. (19.00.07). - СтГУ. - Ставрополь, 2000. - 18с.

  2. Берн Ш. Тендерная психология. - СПб.: Прайм - Еврознак, 2001. - 320с.

  3. Дружинин В.Н. Психология семьи. - Екатеринбург: Деловая книга, 2000. - 208с.

  4. Калина О.Г., Холмогорова А.Б. Значение отца для развития ребенка (на материале зарубежных исследований) // Семейная психология и семейная терапия. - 2006. - № 1. - С. 87-99.

  5. Леонард Л. Эмоциональная женская травма: Исцеление детской травмы, полученной дочерью отношениях с отцом. Пер. с англ. - «Класс», 2009. - 224с.

  6. Леонова А. Семья и воспитание детей: частные изменения или системный сдвиг? / Анастасия Леонова, Наталии Зоркая // Отечественные записки. - 2004. - № 4. - С. 60-75.

  7. Лоуэн А. Любовь и оргазм. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998 - 448 с.

  8. Лысогорская М.В. Типы родительской семьи и особенности внутриличностного ценностного конфликта у подростков: Дис. канд. психол. наук: 19.00.05. - Ярославль, 2001. - 191 с.

УДК.159.32.


ВПЛИВ ВНУТРІШНЬОГРУПОВИХ КОНФЛІКТІВ У СТУДЕНТСЬКІЙ ГРУПІ НА НАВЧАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СТУДЕНТІВ
Гончарук Л.А., Львівський держаний університет безпеки життєдіяльності, Гуманітарний факультет, напрям підготовки «Практична психологія»

Брочковська Ю.Б., викладач кафедри практичної психології та педагогіки Львівського державного університету безпеки життєдіяльності
Незважаючи на ступінь вивченості явища конфліктів науковцями, більшість з них обмежують свої дослідження вивченням внутрішньоособистісних, міжособистісних, міжгрупових конфліктів. Такий вид конфліктів, як внутрішньогруповий конфлікт у студентських групах потребує більш детального дослідження, адже рівень конфліктності в студентській групі безпосередньо відображає їхні взаємовідносини, соціально-психологічний клімат та рівень успішності групи в цілому.

Конфлікти займають істотне місце у повсякденному житті. Саме тому, будучи найважливішою складовою активності людини вони привернули увагу багатьох психологів. Проблемою конфліктів займалися такі дослідники, як К.Левін, М. Дойч, А. Адлер, Л. Козел, О.В. Запорожець, А. Бандура.

У повсякденному житті слово "конфлікт" ми застосовуємо до широкого кола явищ - сімейної суперечки, військових дій, дискусій у парламенті, зіткнення внутрішніх мотивів, боротьби власних бажань із почуттям обов'язку і т. ін.

Слово «конфлікт» походить від латинського слова "conflictus", що означає «зіткнення» . У психології під конфліктом розуміється протистояння або зіткнення протилежних цілей, інтересів, мотивів, позицій, думок, задумів, критеріїв або ж концепцій суб'єктів-опонентів у процесі спілкування, яке характеризується ворожістю, відчуженістю, негативізмом у відносинах.

Конфлікт - це різке загострення протиріч і зіткнення двох або більше учасників у процесі вирішення проблеми, що має ділову чи особисту значущість для кожної зі сторін [1].

При аналізі студентських конфліктів необхідно враховувати, насамперед, аспект спільної діяльності, в контексті якого вони відбуваються. Як відомо, розрізняють такі два аспекти: предметний (діловий) і міжособистісний. Згідно з цим, виокремлюють два типи конфліктів: предметно-ділові і особистісно-прагматичні (міжособистісні у вузькому значенні).

Внутрішньогруповим конфліктам властиві певні психологічні особливості. Вони зумовлені, по-перше, специфічними відмінностями внутрішньогрупових конфліктів від інших. Студентська група є неформальним угрупуванням, і на причини виникнення конфлікту, його перебіг і способи вирішення впливає: а) відсутність чітко регламентованого, усталеного розподілу функцій; б) відсутність формального керівника, функції якого здійснює лідер; в) на відміну від спільної виробничої діяльності, де технологічні умови задають певні вимоги до спеціалізації, тут кожен член групи повинен бути, образно кажучи, “фахівцем широкого профілю”, тобто вміти виконувати всі дії із розв’язування навчальної задач.

По-друге, вони відбуваються в процесі навчальної діяльності, на відміну від виробничої, наукової діяльностей, тут найсуттєвіше значення має не розв’язання задач, а зміни в суб’єкті навчальної діяльності, передусім ті, що забезпечують досягнення найближчої мети, тобто засвоєння способу розв’язання задач певного типу.

Оскільки йдеться про спільну навчальну діяльність, а її найважливіші результати мають індивідуальний характер, тобто цілі студента не збігаються з метою групи, а це спонукає багатьох студентів домагатися першості. У таких студентів з’являється когнітивний дисонанс, що впливає на їхню поведінку, а це, в свою чергу, призводить до міжособистісних конфліктів.

По-третє, сторони цих конфліктів – суб’єкти навчальної діяльності охоплюють різних за віком осіб, починаючи від 17-21, важливим є те, що у переважної більшості учасників конфлікту, ще не сформовані на належному рівні ані вміння спільно працювати, ні вміння вирішувати конфлікти [2].

Рівень конфліктності значно впливає на соціально – психологічний клімат студентської групи, адже він формує ворожість до інших, негативізм, відчуженість, тривогу, дискомфорт, обурення, зниження успішності як одного члена групи , так і всієї групи, зниження самооцінки студентів та навіть втрату інтересу до навчання.

Статус, роль, групові норми, цінності, сумісність, згуртованість ̶ усе це соціально-психологічні явища, що виникають у процесі функціонування колективу. У своїй сукупності вони складають психологію групи, яка характеризується станом міжособистісних стосунків і змінюється залежно від групової динаміки. Причинами конфліктів у студентській групі, як правило, є порушення рольових очікувань, неадекватність внутрішньої установки статусу індивіда, порушення групових норм.

Глибина стосунків, а також дистанція між студентами, тривалість та кількість контактів, емоційна насиченість, взаємний обмін думками, почуттями, вчинками є елементами згуртованості, від якої залежить навчальна діяльність групи.

При аналізі результатів дослідження Коваль І.А., слід звернути увагу на те, що у процесі навчальної діяльності конфлікти між студентами є типовим явищем і по різному впливають на навчальну діяльність студентів. У однієї групи, яка мала міцні міжособистісні зв’язки та ґрунтувалась на дружніх взаєминах, конфліктні ситуації мали позитивну функцію та сприяли кращому засвоєнню матеріалу, прийняттю ефективних рішень та вирішенню поставлених перед нею задач, поліпшенню діяльності членів групи, особливо лідерів, більш критичному ставленню до своєї діяльності, згуртуванню групи. У іншої групи навіть незначні навчальні дискусії призводили до міжособистісного протистояння, набували вже більш гострого характеру та продовжувались тривалий час, тобто тут конфлікти мали негативну функцію, призвели до зневажливого ставлення опонентів, та часто його учасники витрачали свої зусилля не на навчальну діяльність , а на реалізацію своїх домагань, нав’язування своєї точки зору, приниження опонента [3].

Що ж до впливу конфліктів на результати спільної діяльності, то, як з’ясувалося, статистично достовірний зв’язок між рівнем конфліктності студентів і результатами розв’язання задачі відсутній. Водночас конфлікти негативно впливають на найслабших за успішністю студентів, що виявлялося у результатах вирішення задачі. Результати розв’язання задач такими студентами в групах, де переважали деструктивні функції конфлікту, показали, що кількість студентів цих груп, які не справилися із задачею,є майже на 25% більшою, ніж у групах, де конфлікти мали переважно конструктивну функцію [3].

Отже рівень конфліктності впливає на соціально – психологічний клімат студентської групи у процесі навчальної діяльності, а саме на міжособистісні відносини студентів. Одночасно ці зіткнення набувають позивного та негативного характеру. З одного боку, дозволяють більш ширше розглянути проблему та збільшити ефективність навчальної діяльності, а з іншого боку, відволікають студентів від розв’язання задач, призводять до дезінтеграції. Конфлікти переважно впливають на результативність навчання студентів посередніх за успішністю, а на загальну успішність групи мають незначний вплив.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Долинська Л.В., Матяш-Заяц Л. П. Психологія конфлікту. Навчальний посібник / Л.В. Долинська, Л. П. Матяш-Заяц – К.: Каравела, 2010.– 304 с.

  2. Коваль І.А. Психологічні особливості навчальних конфліктів // Зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / І. А. Коваль – К., 2002. – Т.IV, ч.3. – С. 86–96

  3. Коваль І.А. Психологічні особливості конфліктів студентів у процесі спільної учбової діяльності / І.А. Коваль –Автореф. дис. канд. психол. наук: 19.00.07 / І.А. Коваль; Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України. — К., 2003. — 18 с.

УДК 159.923:7.01


ПСИХОЛОГІЯ РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ
Готь Л. П., Львівський державний університет внутрішніх справ, факультет психології, напрям підготовки «Практична психологія»

Ковальчук З.Я., кандидат психологічних наук, доцент, заступник декану факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ
Сучасні технології виробничого навчання сприяють отриманню нових знань, що відповідають вимогам сьогодення. Належне місце серед методів навчання повинні зайняти ті, які забезпечують розвиток творчого потенціалу особистості, вчать самостійно здобувати знання, інтенсифікують процес навчання та передбачають його тісний зв’язок з практикою.

Як організувати навчально-виховний процес, щоб він сприяв становленню творчої особистості?

Творчості й успіху - сприяє формуванню позитивної „Я" - концепції вихованця, стимулює процеси само­вдосконалення, самовиховання і самореалізації; само актуалізації - вказує на необхідність пробудити та підтримати прагнення особистості проявляти і розвивати природні здібності та набуті можливості, реалізовувати їх у своїй практичній діяльності.

«Ми живемо у світі продуктів людської творчості: відкриттів, винаходів, художніх творів і літературних текстів, технічних засобів та інформаційних систем, правових актів і моральних норм. Здатність до творчості, перетворення природи, створення нової не існуючої до цього часу реальності можливо, головна властивість, що відрізняє людину від тварин. Філософи, мистецтвознавці, вчені, письменники впродовж сотень років намагались розгадати таємницю людської творчості. Однак вона не розкрита і по сьогодні» (В. М. Дружинін, 2005).

Психологи завжди проявляли великий інтерес до проблеми творчої діяльності, однак серйозних здобутків в її дослідженні мало: творчість у психології теоретично не пояснена й емпірично невизначена. У численних дослідженнях нагромаджені гори емпіричних фактів, однак творча особистість залишається незрозумілою і непередбачуваною. У результаті склалася поширена думка, що проблема творчості є недосяжною верши-ною для психологічної науки, оскільки пов'язані з творчістю складні, таємничі, духовні процеси не піддаються науковому вивченню. Втім, суспільний та науковий інтерес до діяльності, поведінки, особистого життя творчих людей залишається надзвичайно гострим. Зумовлено це тим, що від творчих людей очікують зрушень у розвитку науки і житті суспільства, на них покладають великі надії.

Поняття творчості є надто складним для визначення, однак можна виокремити такі суттєві моменти для його пояснення. Центральний момент творчої діяльності - отримання нових результатів при використанні нових методів. Зрозуміло, що творча особистість відзначається здатністю генерувати оригінальні ідеї, робити відкриття, здійснювати винаходи творити мистецтво. Результати діяльності творчої особистості повинно мати художню, наукову, соціальну чи технічну цінність, яка підтверджується експертами, а також викликати емоційне захоплення. У процесі творчої діяльності особистість здійснює спробу об'єднати різні непоєднувані ідеї. У дослідженні творчості серйозною проблемою є те, чи розглядати творчість як когнітивну здатність, підпорядковану закону нормального розподілу (як особистісну рису), чи як досягнення видатних реальних творчих результатів, що властиво лише окремим людям, які є абсолютно унікальними.

Більшість наукових психологічних шкіл на початку XX століття відсторонились від проблематики творчості з огляду на ряд обставин. Для психології надзвичайно важливими є факти, отримані в тиші лабораторій, однак феномени творчості важко змоделювати в таких умовах. Для психологів важливо об'єктивувати, виміряти, визначати закономірне, а унікальність носіїв творчої думки зробила творчість малодоступною для вивчення. Видатні творчі особистості минулого вже покинули цей світ, тож їхні творчі процеси не можна ні дослідити, ні виміряти. Сучасним творчим особистостям теж ніколи відволікатись від творчості на відвідування психологічних лабораторій, де їх чекають психологи, чиї творчі здібності ще не досягли достатнього суспільного визнання.

Вихід з цього складного становища був знайдений Дж. Гілфордом, який запропонував досліджувати звичайних людей, використовувати психометричні тести і порівнювати людей за шкалою творчості. Тести Дж. Гілфорда були спрямовані на пошук людей з нестандартним мисленням або такими здібностями, що допомагають вирішувати проблеми. У тестах Дж. Гілфорда оцінювались такі параметри нестандартного мислення, як рухливість, оригінальність, різносторонність, детальність. Коли Р. Стернберг проаналізував погляди звичайних і творчих людей на творчість, то виявилося, що ці погляди були складніші, ніж погляди психологів, у них було представлено більше елементів когнітивних та особистих рис творчої особистості, хоча теорії звичайних людей не були достатньо чітко сформульовані. Дослідник П. Торенс також зібрав різноманітні визначення, що метафорично описують творчість. Досліджувані вважали, що творчість - це «глибоко копати, дивитися обома, чути запахи, .. дивитись крізь щось, простягати руку в завтрашній день, слухати кішку, співати у власному ключі...». Серед іншого вказувалося, що творча особистість уміє «об'єднувати різноманітні ідеї», «уміє пізнавати відмінності та подібність», «проявляє гнучкість мислення», «має естетичний смак», «неортодоксальна», «має потребу творити», «допитлива», «піддає сумніву соціальні норми» і т. ін. В одному з визначень було зазначено, що «творчість - це досягнення чогось важливого і нового, інакше кажучи, це те, що люди роблять, щоб змінити світ».

Отже, під творчістю ми розуміємо розвиток будь-якого виду діяльності самою особистістю, коли здійснюється вихід за межі заданих вимог. В основі творчості лежить системна організація психічних властивостей, що розвивається впродовж всього життя і визначає можливість досягнення людиною більш високих результатів у певному виді діяльності. Перш за все, «творчість - це здатність виконувати роботу, яка одночасно є новаторською (тобто оригінальною, неочікуваною) і відповідною (тобто корисною, відповідною вимогам завдання)» (Р. Стернберг).
ЛІТЕРАТУРА

1. Дружинин В.М. Психология общих способностей. – СПб: Питерком, 1999. – 368 с.

2. Клименко В.В. Психологія творчості. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 480 с.

3. Кульчицька О.І. Соціально-психологічні фактори формування таланту // Практична психологія та соціальна робота, 2007. – №1. – С.1.

4. Моляко В.О. Актуальні соціально-психологічні аспекти обдарованості // Обдарована дитина, 1998. – №1, С. 4–5,

5. Мэй Р. Мужество творить. – М.: Инициатива. – 2001. – 128 с.

6. Николаенко Н.Н. Психология творчества. – СПб.: Речь. – 2005. –253с.

УДК. 159.98:612.6


ОСОБЛИВОСТІ ТЕРАПІЇ ПОСТТРАВМАТИЧНОГО

СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ
Гринюк О.П., Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, Гуманітарний факультет, напрям підготовки «Практична психологія»

Цюприк А. Я. кандидат педагогічних наук, доцент кафедри практичної психології і педагогіки Львівського державного університету безпеки життєдіяльності
Сьогодні у всьому світі спостерігається ріст кількості різних катастроф, конфліктів у суспільстві. Перебіг цих подій чинять безпосередній вплив на психіку людини. Розлади, які виникають у подальшому ускладнюють соціально-психологічну адаптацію постраждалих відповідно знижують їхню трудову активність. Даному питанню в останні роки присвячується все більше наукових досліджень.

Найбільш частою формою розладів у жертв екстремальних подій, які важко піддаються лікуванню та корекції й проявляються психологічними, соціальними і соматичними змінами є посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) [1, с. 5].



Посттравматичний стресовий розлад припускає наявність травми в структурі психіки, відбувається за допомогою спеціально підібраного комплексу психологічних методик, самий же суб’єкт, як правило, не усвідомлює зв'язку симптомів свого стану з травматичним впливом. При цьому вплив психічної травми відбувається двома основними шляхами: або це постійні нав'язливі думки і переживання про подію, що травмувала, або старанне їх уникання. Тому, дуже часто у жертв тих чи інших екстремальних ситуацій проявляються різноманітні ознаки ПТСР. Вони потребують комплексної психотерапевтичної допомоги.

Найбільш розповсюдженими методами психотерапії посттравматичного стресового розладу є біхевіоральна, когнітивна (або їх сполучення) і психодинамічна. За формою прведення психотерапевтичні впливи підрозділяють на індивідуальні, групові або їх поєднання.

Основними принципами проведення психотерапії Посттравматичного стресового розладу є: 1) обов’язковість психотерапевтичного втручання; 2) максимально ранній початок після психотравми з метою запобігання розвитку і хронізації ПТРС; 3) комплексне тривале лікування в поєднанні з фармакотерапією [3].

Основна мета роботи з пацієнтами полягає в тому, щоб повернути їх на попередній рівень функціонування. Це не означає, що пацієнт стане таким, яким він був до травми. Травма зруйнувала його цілісну картину світу, тому йому потрібні деякі додаткові ресурси Я або більш гнучкі поведінкові і когнітивні реакції, щоб краще протистояти стресу при зіткненні з травматичними переживаннями. Тільки в цьому випадку можна сподіватися на те, що пацієнт зможе справлятися з майбутніми стресами. Тобто завдання полягає в тому, щоб допомогти індивіду стати на шлях адаптивного дозволу травмуючих ситуацій.

До основних стратегій терапії посттравматичних стресових розладів належать: підтримка адаптивних навичок Я, формування позитивного ставлення до симптомів, зниження уникнення, зміна атрибуції сенсу.

Особи, страждаючі посттравматичними стресовими розладами, пережили подію, що виходить за рамки нормального людського досвіду. Вони переживають реакції, які їм незрозумілі. Існує безліч терапевтичних систем, які допомагають пацієнтам визнати, що їх реакції, враховуючи екстремальні обставини [2]. Терапевтичні втручання, зосереджені на формуванні позитивного ставлення до симптомів, як правило, використовують як аспекти Я-підтримуючих втручань, так і аспекти терапевтичних втручань для зміни атрибуції сенсу.

Тенденція до уникнення зіткнення з травмою і всім, що з нею пов'язано, повинна бути нейтралізована з двох причин: по-перше, пацієнти не можуть переробити травматичний досвід самі, у зв'язку з тим, що вони уникають все, пов'язане з ним, і тому цей досвід продовжує залишатися хворобливим. По-друге, уникнення саме по собі стає проблемою, яка в подальшому загострює ситуацію. Наприклад, уникнення може стати більш генералізованим, воно може призвести до порушення спілкування з членами сім'ї і т. д [3].

Для деяких моделей (тренінг стійкості до стресу, сімейна терапія, гіпноз, психодинамічна терапія) існують прямі терапевтичні втручання, які сприяють зміні сенсу, який пацієнт надає травматичному переживанню. Деякі з цих втручань включають в себе інтерпретацію, створення подібної ситуації, розвиток теорії зцілення, когнітивне переструктурування, переміщення уваги з минулого на майбутнє [6].

При відсутності вчасного діагностування посттравматичного стресового розладу, та проведення комплексу реабілітаційної програми даний розлад може перейти в хронічну форму. Тому таким важливим є факт надання допомоги жертвам екстремальних ситуацій, застосування різноманітних технік і методик для подолання психічної травми, безпосередньо пов’язаної з ПТСР.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Александровский Ю.А. Посттравматическое стрессовое расстройство и общие вопросы развития психогенных заболеваний / Ю.А.Александровский // Российский психиатрический журнал. – 2005. – №1. – С. 4-12.

  2. Волошин В.М. Типология хронического посттравматического стрессового расстройства. М., – 2001. –С. 53-69.

  3. Ениколопов С. В. Посттравматическое стрессовое расстройство: некоторые проблемы. – М., – 1998. – С 98-112.

  4. Смулевич А.Б. Психосоматические расстройства (клинические аспекты). – М., – 1997. –С 65-90.

УДК 159.954:82-053.67


КРЕАТИВНІСТЬ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА СКЛАДОВА САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ
Данилюк О.О., Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, Гуманітарний факультет, напрям підготовки «Практична психологія»

Кривопишина О.А., доктор психологічних наук, доцент, завідувач кафедри практичної психології та педагогіки Львівського державного університету безпеки життєдіяльності
Студентські роки відіграють важливу роль в житті людини. Саме в цей період особистість стверджується в обраній професії, набуває професійних навичок та завершує професійну підготовку. Успішність оволодіння професією залежить від здібностей людини, а для студентів-художників визначними є творчі здібності.

Творчі здібності традиційно вивчаються в рамках креативності, тобто здатності створювати і знаходити нові оригінальні ідеї, абстрагуючись від загальноприйнятих схем мислення успішно вирішувати поставлені завдання нестандартно. Іншими словами, це бачення проблем під іншим кутом зору та їх вирішення унікальним способом.

Творчу самоактуалізацію можна приблизно визначити як схильність підходити творчо до будь-якого вияву життя. В цьому руслі майже будь-яка діяльність або заняття можуть виступати як творчими, так і не творчими. Як вірно зауважив А.Маслоу, – «у першокласно приготованому супі більше «творчості» ніж у посередньо намальованій картині» [2, с.173].

Для творчої самоактуалізації найбільш важливими є такі психологічні умови, як свобода від стереотипів та “навішування ярликів”, тобто здатність сприймати навколишній світ без апріорних установок на те, що в ньому повинно бути, чого в ньому бути просто не може і що є завжди; спонтанність і експресивність як здатність діяти під впливом раптового бажання, без підготовки і планування; відсутність страхів щодо нового, таємничого, незрозумілого, і навіть більше – тяжіння до невідомого; фактична відсутність межі між роботою та грою. Існує думка, що вищезазначені характеристики більш за все властиві дітям (Вайнцвайг, Маслоу, Роджерс) [1; 2; 4], тобто від початку є присутніми в людській природі, але протягом життя втрачаються або спотворюються в ході залучення людини до певної культури.

Проблема співвідношення культури і творчості полягає в тому, що нормальна пристосованість будь-якої людини припускає поступову, але постійну відмову від багатьох глибин людської природи – людина змушена пристосовуватися до реальності виживання, яке потребує більше прагматизму, ніж поезії. Е. Фромм вважає, що успішна пристосованість часто досягається шляхом відмови від власної індивідуальності [3, с. 86]. А. Маслоу пише, що «добре пристосуватися до світу реальності значить прийняти розкол своєї особистості» [2, с. 180]. Тобто людина часто відвертається від багатьох аспектів своєї суті, тому що вони уявляються непотрібними для «культурного» життя, або навіть небезпечними. Але така відмова збіднює особистість, тому що ці глибини являються також джерелом радощів, здатності грати, сміятися і, найголовніше, бути творчою людиною [2, с. 180].

Для людей, які сприймають себе повністю, які не прагнуть до постійного контролювання та приховування своєї власної самості, творчість є більш доступною, тому що вони витрачають значно менше часу і енергії на боротьбу із самими собою. Таким чином, здатність людини занурюватися у власну сутність, цінувати і не боятися її, сприймати і миритися з імпульсами, замість того, щоб постійно контролювати їх, представляється однією з основних умов творчості.

До творчої самоактуалізації мотивує прагнення до розвитку, а позитивним мотивом самоактуалізації в творчості виступає прагнення до незалежності. І в обох випадках творчість виступає як джерело самоактуалізації, відіграє роль своєрідного постачальника енергії.

Креативність, як здатність до творчості, забезпечує оригінальність процесу самоактуалізації особистості. Оригінальність насамперед виражається в неповторності індивідуальної натури людини. Бути оригінальним – означає бути самим собою.

Прояви креативності в процесі самоактуалізації простежуються в творчому підході до життєвих проблем та в творчому ставленні до життя. Творчий підхід до життєвих проблем потребує відсутності страху перед несподіваними способами які неочевидні для загальної маси. Вирішення проблем, при цьому підході, дає задоволення і хвилює, а сама проблема повністю захоплює людину. Неуспіхи та невдачі рідко коли можуть викликати у такої людини розпач і зневіру, оскільки вже самі пошуки є для неї задоволенням.

В основі повноцінного життя людини лежить особливе – творче – ставлення до нього. Творче ставлення до життя долає невидиму, але постійно відчувану людиною психологічну межу, що відділяє Я від не-Я. Навколишній світ відкривається не стільки як світ зовнішніх об’єктів та їх відношень, скільки як її особистісний світ – тобто світ, до якого вона найглибшим чином причетна. Передумовою такого бачення світу є духовно практична діяльність щодо самоактуалізації власного потенціалу.

Життєтворчість має місце тоді, коли особистість самоактуалізується не тільки на терені якоїсь певної сфери життєдіяльності (науці, техніці, мистецтві), а у «матеріалі» всього свого власного життя. На основі цього формується творчий стиль життя. Але умови і способи життєдіяльності людини зумовлюються суспільством, тобто «матеріал» способу життя вже задається індивідові від його народження. Тому поняття способу життя вміщує діалектичну єдність соціально-типізованого, уніфікованого, тобто спільного для багатьох, і індивідуально-унікального в її життєдіяльності [3, с. 31].

На відміну від способу життя, як прояву соціального в індивідуальному, поняття «стиль життя», навпаки, виражає специфіку входження індивідуального в соціальне, суспільне. В процесі самоактуалізації особистість неодмінно виробляє свій індивідуальний стиль життя, як правило, цей стиль – творчий.

Процес самоактуалізації особистості є неможливим поза рамками життєвого простору, він також є утрудненим без невичерпного джерела самоактуалізації – творчості.

Про творчість самоактуалізації розмірковував ще Григорій Сковорода в своїй концепції спорідненості – людина досягає гармонії і щастя лише тоді, коли прагне до пошуку «спорідненої праці», тієї творчої ролі, яка призначена людині від народження [5, с. 18].

Отже, самоактуалізація – це «зріст зсередини», тобто розвиток, а розвиток – це завжди творення, можна зробити висновок, що універсальною характеристикою для будь-якої самоактуалізованої особистості являється креативність як прагнення та здатність до творчості. Креативність в руслі самоактуалізації слід розуміти як природню тенденцію до особистісного балансу і психічного здоров’я. І особливо важливою ця характеристика є для майбутніх художників.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка