Дж. Паттерсон, Г. Рафен Виклик



Сторінка1/17
Дата конвертації03.03.2016
Розмір2.38 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Annotation


Доктор Кетрін Дан улаштовує для себе і трьох своїх дітей-підлітків мандрівку на яхті. Морська подорож мусить згуртувати її родину, де зараз кожен переймається лише своїми проблемами. Утім, замість запланованої приємної події на них чекає низка жахливих, навіть трагічних пригод. І це не звичайні прикрі випадковості. Хтось розважливий і вельми жорстокий стоїть за ними… Дж. Паттерсон, Г. РафенПрологЧастина ІРозділ 1Розділ 2Розділ 3Розділ 4Розділ 5Розділ 6Розділ 7Розділ 8Розділ 9Розділ 10Розділ 11Розділ 12Розділ 13Розділ 14Розділ 15Розділ 16Розділ 17Розділ 18Розділ 19Розділ 20Розділ 21Розділ 22Розділ 23Частина IIРозділ 24Розділ 25Розділ 26Розділ 27Розділ 28Розділ 29Розділ 30Розділ 31Розділ 32Розділ 33Розділ 34Розділ 35Розділ 36Розділ 37Розділ 38Розділ 39Розділ 40Розділ 41Частина ІІІРозділ 42Розділ 43Розділ 44Розділ 45Розділ 46Розділ 47Розділ 48Розділ 49Розділ 50Розділ 51Розділ 52Розділ 53Розділ 54Розділ 55Розділ 56Розділ 57Розділ 58Розділ 59Частина IVРозділ 60Розділ 61Розділ 62Розділ 63Розділ 64Розділ 65Розділ 66Розділ 67Розділ 68Розділ 69Розділ 70Розділ 71Розділ 72Розділ 74Розділ 75Розділ 76Розділ 77Розділ 78Розділ 79Розділ 80Частина VРозділ 81Розділ 82Розділ 83Розділ 84Розділ 85Розділ 86Розділ 87Розділ 88Розділ 89Розділ 90Розділ 91Розділ 92Розділ 93Розділ 94Розділ 95Розділ 96Розділ 97Розділ 98Розділ 99Розділ 100Розділ 101Розділ 102Розділ 103Розділ 104Частина VIРозділ 105Розділ 106Розділ 107Розділ 108Розділ 109Розділ 110Розділ 111Розділ 112Розділ 113Розділ 114Розділ 115Розділ 116Розділ 117Розділ 118Розділ 119Розділ 120Розділ 121Розділ 122Розділ 123ЕпілогРозділ 124Розділ 125

notes

Дж. Паттерсон, Г. Рафен

Виклик



«Екіпаж»

 

Доктор Кетрін Дан, сорока п'яти років, відомий хірург-кардіолог зі шпиталю «Лексинґтон», що в Мангеттені. Чотири роки тому її чоловік Стюарт випадково загинув, пірнаючи з аквалангом поблизу їхньої яхти «Родина Данів». Виявилося, що саме тоді Стюарт мав амурну пригоду, і під час його загибелі на яхті була також його коханка. З того дня стосунки Кетрін із трьома її дітьми різко змінилися. А коли вона ще раз одружилася і привела в дім нового чоловіка, адвоката Пітера Карлайла, то ситуація стала ще гіршою. Але Пітер був життєрадісний, веселий та кмітливий, і йому вдалося завоювати серце Кетрін.  



Діти Кетрін Дан

 

Керрі Дан, вісімнадцяти років, першокурсниця Єльського університету. Це позитив. Негатив же полягає в тому, що Керрі страждає на булімію і час від часу потерпає від нападів депресії. Вона завжди звинувачувала матір у тому, що для тієї головне робота, а не діти. Нещодавно найближча подруга Керрі сказала Кетрін, що побоюється за дівчину, бо гадає, що та може накласти на себе руки. Марк Дан, шістнадцяти років, десятикласник школи «Академія Дірфілд», утім, хронічний невдаха та порушник. Амбіцій — нуль, ентузіазму — як кіт наплакав. «Чому я мушу надриватись, як мій предок, коли будь-якої миті може прийти Стара з косою і все це одним махом у мене забрати?» Ерні Дан, десяти років, — принаймні, так записано у його свідоцтві про народження. Проте в родині Данів, де кожен сам за себе, він швидко став дорослим. І надто допитливим. «Мамо, а ти певна, що я не прийомний син?» — запитує він Кетрін принаймні раз на день. Джейк Дан, сорока чотирьох років, колишній шваґер Кетрін. Справжній морський вовк. Свого часу кинув Дартмутський коледж, щоб мандрувати морями й океанами. Він обрав зовсім інший життєвий шлях, аніж його старший брат Стюарт, який залишився на суходолі, щоб огрібати мільйони на Вол-стрит. Але хоч якими б різними були двоє братів, Джейк та Стюарт мали одну спільну рису: вони обидва кохали Кетрін.



Пролог

Родина Данів, жива й неушкоджена




1

 

Неквапливо скеровуючи своє суденце до пристані по смарагдово-блакитних хвильках гавані, капітан Джек Тернер смачно затягнувся цигаркою «Мальборо ред» і з нарочитою недбалістю струсив попіл, який підхопив легенький прохолодний бриз, що дув з острова. А потім, немов дочекавшись слушного моменту, став тиснути на гудок своєї рибальської мотояхти типу «Бертран Спорт Фішермен», аж поки всі, хто був біля елінгу, не озирнулися. «Агов, хлопці й дівчата, зупиніться на хвилину і погляньте, що спіймав сьогодні капітан Джек на свою вудку!» Була одинадцята п'ятнадцять ранку. Орендована капітаном мотояхта на ім'я «Багама-мама» зазвичай поверталася до гавані лише о другій дня. Але нинішній день був особливим. «Чорт забирай, сьогодні й дійсно особливий день», — подумав Джек Тернер і знову натиснув на гудок. Коли тобі вдалося загарпунити велетенського, досі небаченого на Багамах тунця, то решту дня можна байдикувати. Та де там решту дня — цілий рік можна байдикувати! — Як ти гадаєш, скільки можна взяти за цю рибину? — спитав Ділон, перший помічник з «Багами-мами». Дванадцять років поспіль провів він на цьому судні. Навіть відпустки через хворобу жодного разу не брав. І майже ніколи не посміхався. Принаймні, до сьогодні. — Хтозна, — відповів капітан Джек, насовуючи на лоба стару бейсболку. — Або вагон бабла, або вагон гівна. Ділон знову посміхнувся, зиркнувши з-під подряпаного зеленого дашка, який він незмінно носив. Він добре знав, що тунець такого розміру запросто можна загнати не менше ніж за двадцять тисяч зелених готівкою. І навіть за більшу суму, якщо перекупникам із суші-барів на Цукіджі, токійському рибному ринку, сподобається цей товар. А хіба ж він може їм не сподобатися? Та хоч яка би була потенційна сума, Ділон сподівався на грубеньку її частку. В цьому сенсі все було гаразд: капітан не був скнарою. І взагалі, він був людиною справедливою та чесною. — А ти певен, що ці йолопи підписали контракт, Діле? — спитав капітан Джек. Ділон озирнувся і поглянув на корму, де скупчилися шестеро гульвіс із острова Мангеттен, що зібралися в таку собі «парубоцьку подорож», бо один з них мав невдовзі одружитися. Вони почали пиячити з першими променями сонця і були вже такі п'янючі, що могли попадати за борт від найменшого різкого руху. — Підписати-то вони його підписали, — відповів Ділон, повільно кивнувши, — але сумніваюся, що хто-небудь з них прочитав додаток, надрукований дрібним шрифтом. А якби вони його уважно прочитали, то дізналися б, що засмаглим п'яницям-туристам не дістанеться з гігантського тунця ані шеляга. Де завгодно, тільки не на «Багамі-мамі». Сто відсотків виручки мало піти капітану та екіпажу. Крапка. Кінець історії про Велику Рибину. — Ну що ж, — мовив капітан Джек, заглушуючи спарені двигуни судна і скеровуючи його до пристані. — Ходімо влаштуємо сенсацію.  



2

 

Навіть на Багамах, з їхньою атмосферою максимальної розслабленості та невимушеності, великий і галасливий натовп цікавих глядачів зібрався біля рибальського човна з суто нью-йоркською швидкістю. Роззявивши роти і витріщивши очі, дивилися вони з наростаючим гамором, як «виделка» підйомника несла гігантського тунця на «офіційні» пристанські ваги. А що, як вони виявляться не досить міцними та зламаються? Сяючи від радості, капітан Джек Тернер добродушно поплескав по спині майбутнього жениха і повідомив йому, що ніколи в житті не зустрічав такої прекрасної компанії рибалок. «Хлопці, ви — найкращі, — сказав він. — І сьогодні ви це довели». — Краще бути вправним, аніж таланистим! — гукнув йому один з нежонатих парубків. Діл таки мав рацію. Ці міські нездари не те що рибину — трипер спіймати неспроможні. Утім, вони з насолодою купалися в немилосердно сліпучих спалахах цифрових фотоапаратів. А збудження й цікавість натовпу щосекунди зростали в передчутті скорого зважування досі небаченої гігантської рибини. — Міцніше прив'язуйте! — зауважив капітан Джек, коли хвіст тунця обмотували подвійною мотузкою, найміцнішою з тих, що вдалося знайти. На рахунок «три» рибину підняли високо догори. Натовп зачудовано заохав і заахав. То дійсно був усім тунцям тунець. Шістсот… сімсот… вісімсот фунтів! Стрілка ваг стрімко немов ракета злетіла вгору. Коли ж вона нарешті застигла на рекордній позначці дев'ятсот дванадцять фунтів, уся пристань шалено заволала від захвату, а найгучніше — хлопці з парубоцької компанії. І тут сталося щось дивне. Цюк! З пащі тунця випала якась химерна річ.  



3

 

Ця загадкова річ, що досі подорожувала на дурняк у череві тунця, гепнулася на пристань і підкотилася прямісінько до ніг капітана Джека, взутих у високі, до колін, чорні гумові чоботи. — Що то, в біса, таке? — спитав хтось іззаду. — То такий жарт, чи як? Однак людям, що стояли спереду, було прекрасно видно, що то таке. То була пляшка з-під кока-коли. Старомодна, зроблена зі справжнього скла. — Ну й наживку ж ти використав, Джеку! Усратися зі сміху! — мовив капітан з іншого судна. Натовп зареготав, а Джек нахилився і підхопив пляшку. Потім підніс її проти яскравого сонячного світла і відразу ж спантеличено почухав кучеряву потилицю. Всередині пляшки щось виднілося. Що ж то, в біса, таке, га? Джек Тернер швидко витяг саморобний корок, змайстрований із пластикового пакета, прикріпленого вузлом з якоїсь в'юнкої рослини. Ситуація щосекунди ставала дедалі загадковішою. Двічі труснувши пляшку, Джек спромігся підчепити мізинцем краєчок «листа». І видобув його. Лист був писаний не на папері, а на чомусь радше схожому на матерію. І на ній був напис. — Про що йдеться в записці? — спитав Ділон. Уся пристань напружено мовчала, поки Джек Тернер спочатку сам мовчки читав послання. Літери, написані чимось яскраво-червоним, були розпливчастими, але все одно розбірливими. «Може, то кров? - промайнуло у Джековій голові. — А якщо кров - то чия?» — Ну ж бо, що там написано? — знову спитав Ділон. Капітан Джек повільно повернув записку так, щоб її змогли побачити всі. І всі як один відразу ж здивовано роззявили роти. — Ота родина… вони живі! — ледь вичавив із себе ошелешений капітан, ще не повністю усвідомивши прочитане. — Родина Данів жива. Відпочивальник-репортер з «Вашингтон пост» миттю вихопив свій мобільник і зателефонував до відділу новин — він знову був на роботі. А тим часом капітан Джек Тернер стояв перед натовпом і посміхався. Всі його думки наразі зосередилися на кінці записки, де йшлося про винагороду. Знак долара. А за ним — одиниця з багатьма нулями. Такими прекрасними нулями. — Діле, — повільно проказав він. — Виявляється, цей тунець вартує до біса більше, аніж ми гадали.



Частина І

Загибель родини Данів




Розділ 1

«Я здуріла, це однозначно. Треба бути хворою на всю голову та ще й мати відповідну медичну довідку, щоб вирушити у цю подорож! «Феєрична мандрівка під вітрилом з моєю сім'єю!» Та ще й із Джейком!» Ця думка мучила мене ось уже кілька тижнів, але сьогодні я вперше висловлюю її вголос. І навіть не висловлюю, а, фактично, волаю її на всю міць своїх легенів. Дякувати богові, офіс Сари у Верхньому Вест-Сайді колись був студією, де записувалися ток-шоу. Тому стіни тут звуконепроникні — принаймні, так каже мені Сара. — З огляду на мою поведінку, стіни цієї кімнати також мають бути оббитими повстю — як у камері для божевільних! — Ні, ти не божевільна, — відповідає мені Сара, незмінно спокійна та врівноважена. — Може, ти просто береш на себе більше, аніж спроможна? Як гадаєш? — А хіба я не була такою завжди? — Та отож, — відказує вона. — Принаймні, відтоді, як ми з тобою познайомилися. Тільки Бога ради не нагадуй мені, коли це сталося. А чому б не нагадати? Це трапилося двадцять сім років тому, якщо точно. Ми з Сарою були першокурсницями Єльського університету і виявили, що обидві є прихованими фанатками серіалу «Лікарня загального профілю». Смішно сказати, але в глибині душі нам також страшенно подобався Блекі, персонаж цього серіалу, якого грав дуже молодий і неймовірно талановитий актор Джон Стамос. Господи, як же давно то було! Та хай там як, а останні два місяці Сара була мені не лише найліпшою подругою й названою сестрою. Вона була також доктором Сарою Барнет, моїм психіатром. Звісно, на папері угода виглядала не надто привабливо. Але ж хто живе за паперами? Хто завгодно, тільки не я. Я живу на кофеїні, адреналіні та безжально-напруженій, по шістнадцять годин на зміну, роботі в лексинґтонському шпиталі, де працюю кардіохірургом. І ця робота мені дуже до душі. Мені здається, що я для неї народилася. Я не мала достатньо часу й терпіння, щоб подовгу ходити до психотерапевта зі своїми проблемами. Тому я звернулася до Сари. Бо її думка для мене найавторитетніша. І нікому я так не довіряю, як їй. Крапка. — Ні, я зовсім не намагаюся відрадити тебе від подорожі під вітрилом, Кетрін. Навпаки, я гадаю, що це потрясна ідея, — каже Сара. — Мене лише турбує те, що ти покладаєш на неї надто багато сподівань, а також те, що внаслідок ти й дітлахи відчуватимуть скутість та напруженість. А що, як ця мандрівка нічого не дасть? — О, така проблема розв'язується дуже легко, — відказую я. — Я просто повбиваю їх, а потім зніму на себе руки — і всім нам одразу ж стане набагато легше. — Прекрасно, — як завжди спокійно мовить Сара з безпристрасним виразом обличчя. — Втішно знати, що ти маєш про всяк випадок план Б. Ми не витримали й розреготалися. З ким іще із психіатрів я могла б поводитись отак невимушено? Втім, Сара має рацію. Я дійсно покладаю аж надто великі надії на цю подорож. Занадто великі. Та тільки я не можу вчинити інакше. Не можу, бо моя сім'я розвалюється в мене на очах і мені здається, що це виключно моя провина.



Розділ 2

Якщо спробувати коротко — і не надто нудно — переповісти мою особисту життєву історію, то серйозні проблеми почалися чотири роки тому, коли несподівано загинув Стюарт, мій чоловік. Це був спустошливий удар. Навіть попри те, що Стюарт частенько зазирав під чужі спідниці. Та я винуватила в цьому себе не менше, аніж його, бо була надто вже зайнята кар'єрою й роботою. Проте ще дужче смерть мого чоловіка вдарила по наших трьох дітях. Але спершу я цього не помітила. Може, була вельми зосереджена на собі. Спочатку мені чомусь здавалося, що наша родина згуртується і ми всі разом якось переживемо це нещастя. Однак виявилося, що я себе обманювала. Річ у тім, що Стюарт правив у нашій родині за якір, осердя. Я ж частіше перебувала не вдома, а у шпиталі або ж на виклику. Без Стюарта дітлахи ставали відокремленими один від одного острівцями. Ставали сердитими, неорганізованими, а ще гірше — не надто хотіли зі мною спілкуватися. Ні, я їх не звинувачую. Якщо чесно, мені б ніколи не загрожувала честь дістати звання «Найкращої матері року». Я, як і багато інших жінок, є ходячим доказом того, що насправді дуже важко поєднувати успішну кар'єру і водночас будувати прекрасні стосунки зі своїми дітьми. Не скажу, що це неможливо в принципі, але дуже, дуже важко. Та все це має змінитися. Принаймні, я на це сподіваюся. Відчайдушно і всім серцем. З наступної п'ятниці я беру відпустку і мене не буде в лексинґтонському шпиталі цілих два місяці. Доктор Кетрін Дан бере офіційну відпустку. Більшу частину літа я проведу з дітлахами на яхті «Родина Данів». Вона завжди якось об'єднувала нас, коли Стюарт був живий. Ця яхта була його втіхою та гордістю. Maбуть, саме тому я так і не наважилася її продати. Не могла я так учинити — через своїх дітей. Не сумніваюся, що Керрі, Маркові й Ерні ця ідея страшенно не сподобається, але мені байдуже. Я притягну їх на цей вітрильник, навіть якщо вони хвицатимуться, кусатимуться та верещатимуть! — До речі, є одна добра новина, — кажу я Сарі під кінець прийому. — Діти нарешті припинили називати мою задумку «Відпочинок неблагополучної родини Данів». — Дійсно, добра новина, — зауважує Сара і сміється своїм дзвінким сміхом, що так мені подобається. — Ага, — додаю я. — Тепер вони просто називають це «Наша вбита відчуттям провини мамця влаштовує нам подорож до пекла». Сара знову сміється, і цього разу я сміюся разом із нею. Але водночас мені кортить розплакатися і вистрибнути ластівкою з вікна її офісу. До чого я дожилася? І як уберегти нашу сім'ю? Два важкі запитання, на які наразі я не маю відповіді.



Розділ 3


Після легкої мжички, що вперто тривала увесь п'ятничний ранок, удень на пристань Ґоут-Айленд у фешенебельному та аристократичному Ньюпорті, що в штаті Род-Айленд, опустився туман. Туман. «Як вчасно», — подумав Джейк Дан, розминаючи своє тіло. Високий та стрункий, він стояв на тиковій палубі яхти, що колись належала його покійному братові. Можливо, ця думка зайшла йому в голову тому, що він і досі не визначився стосовно майбутньої подорожі: що від неї чекати, як вона обернеться взагалі. Чи не доведеться йому потім жалкувати? Все, що він знав напевне, — це інтонація, з якою його колишня невістка Кетрін розмовляла з ним по телефону. Вимогливо. З нотками відчаю в голосі. Казала, що їй дуже потрібна, вкрай потрібна ця подорож із дітьми. Наче то була остання її надія. Тому Джейк ніяк не міг їй відмовити, коли вона попрохала його бути капітаном. Ніяк не міг. Кетрін він ніколи не відмовляв. Джейк збирався був продовжити свій остаточний огляд яхти, аж раптом почув, що його гукає знайомий голос: — Агов, як справи, Джей Ді? Приємно тебе бачити. Джейк обернувся і побачив Дарсі Гаммерман, жінку-капітана моторного човна. Дарсі стояла просто під ним на поверхні доку. На ній була футболка з логотипом Ґоут-Айленда, і такі футболки мав носити увесь персонал пристані. Тільки футболка Дарсі була вицвілою, що вказувало на тривалий стаж роботи та високу посаду. Ще б пак! Ця пристань належала їй та її братові Роберту. — Привіт, Дарсі! А ти що тут поробляєш? — поцікавився Джейк своїм звичним невимушеним тоном. — Та так, — відповіла Дарсі Гаммерман і так само невимушено усміхнулася. Маючи тридцять з гаком років, вона була тендітна, приваблива і завжди дуже засмагла. — Те, що й кожного дня: доправляю багатіїв до їхніх яхт, кожна з яких коштує значно більше за мій будинок. Джейк розсміявся і побачив, що Дарсі дивиться пильним оком на яхту «Родина Данів». — Ну і як вона тобі? — поцікавилася Дарсі. — Можна на ній виходити в море чи ні? — Трохи іржава, але для плавання цілком годиться, — відповів Джейк, бо знав цей вітрильник як ніхто інший. Виріс він у Ньюпорті, був наймолодшим сином у сім'ї затятих моряків, і ходити в море на човні було для нього все одно що дихати. З усієї родини Данів саме йому судилося стати найвидатнішим моряком. Двічі він вигравав найпрестижніші — і найважчі — перегони Ньюпорт — Бермуди в класі крейсерських яхт. Проте Дарсі не надто переконала Джейкова побіжна оцінка готовності яхти. Вона й далі оглядала човен, і її занепокоєння зростало. — Щось не так? — спитав він жінку. — Уздріла щось таке, чого не побачив я? — Та ні, нічого. — Скільки я тебе вже знаю? Років із десять? Досить, аби втямити, що ти щось таки знайшла. Що саме? Скажи. Очі Дарсі перетворилися на вузькі щілинки. — Та ні, просто негарне передчуття, спричинене ідіотськими забобонами, не більше того. Джейк кивнув і не став вимагати пояснень. Йому й не треба було. Він і так чудово знав, що мала на увазі Дарсі. Серед бувалих моряків забобони є досить поширеними. І Джейк вірив у них. Ну, не те щоб беззастережно, але все одно певним чином вірив. І це тиснуло на його психіку. Висіло на душі двотонним якорем. Судно, що втрачає у морі свого капітана, довічно перетворюється на корабель-привид. Брат Джейка, Стюарт, загинув, пірнаючи з аквалангом з яхти «Родина Данів». Його балон чомусь вийшов з ладу, і йому стало нічим дихати. Стюарт пірнув, але так і не виринув. Його тіло знайшли вже пізніше. Тому забобони забобонами, а для Джейка яхта його старшого брата була ще постійним нагадуванням про трагедію, яку він хотів би викреслити зі своєї пам'яті. Та якби ж то міг! Була б його воля, він продав би цю кляту штуковину ще до того, як устигла осісти земля на Стюартовій могилі. Проте Кетрін уперто не хотіла цього робити — може, суто з сентиментальних причин, хтозна. Боже правий! Таж існують такі речі, як весільні стрічки або подарований годинник, але ж не яхта типу «Морріс» із титановим корпусом завдовжки шістдесят два фути! До того ж усі ці чотири роки човен ніяк не використовувався, а простояв у якомусь великому сараї. Кетрін із дітьми нікуди на ньому не виходила. І навіть жодного разу не приїхала його оглянути. Дарсі скорчила гримасу. — Вибач мені, Джейку. Такий ідіотизм із мого боку. Зі мною це інколи буває. Я не збиралася лякати тебе своїми дурними теревенями. Тож я стулю свою пащекувату пельку і більше нічого не скажу. Краще пізніше, аніж ніколи. — Дурниці, Дарсі, не переймайся. Все буде гаразд. — Звісно, що буде. На тебе чекає фантастична подорож, — мовила Дарсі, натужно зображаючи оптимістичну посмішку. — Може, тобі чимось допомогти перед виходом у море? — Та ні, сам упораюся. Перекажи від мене привіт своєму братові Роберту, — відповів Джейк, зиркнувши на наручний швейцарський годинник фірми «ТАҐ Гоєр». Родина Данів з Мангеттена запізнювалася. Інакше й бути не могло. — Все, що мені треба, — це дочекатися прибуття «команди».

Розділ 4


Через сорок хвилин родина Данів нарешті прибула. Принаймні, її молодший контингент. Оскільки над пристанню і досі висів щільний туман, Джейк спершу почув, а лише потім побачив свою племінницю та двох небожів. «Ці діточки лаються як останні бомжі. Може, їм дійсно слід сходити в море, щоб провітрити свої мозки», — спало йому на думку. Востаннє Джейк мав нагоду побути в компанії Данів-молодших та послухати їхні балачки, від яких в'янули вуха, одинадцять місяців тому, коли Кетрін гуляла своє друге весілля на мисі Код у шикарному готелі «Четгем Барз Інн». Поруч із Пітером Карлайлом Кетрін виглядала щасливою та світилася радістю — принаймні, так здавалося. А ще у Джейка також склалося враження, що цілий тиждень Керрі, Марк та Ерні Дан тільки те й робили, що сварились одне з одним. Стоп, невеличке уточнення. То не враження склалося, то насправді було так. І зараз, знову почувши їхні невдоволені та задерикуваті голоси, Джейк одразу ж збагнув, що у взаєминах між представниками молодшого покоління, котрі невдовзі мали стати членами його екіпажу, жодних змін не відбулося. — Я ж казав вам, що треба йти сюди, ідіоти. Я завжди маю рацію. А ось уже й човен видно. Джейк кивнув сам до себе. Це явно Марк, кінчений ледацюга. Такий собі Голден Колфілд двадцять першого століття [i]. — Ти кого називаєш ідіотом, бовдуре? Це тебе, а не мене спіймали минулого місяця на гарячому, коли ти курив траву в гуртожитку. Ото облажався так облажався! Ага, а це не інакше як Керрі, наша ельська студентонь-ка, а у цієї студентоньки, наскільки я знаю, останнім часом нерви не в порядку. — Та невже? — вигукнув Марк. — Та ти сама кинула курити траву лише тому, що тебе розперло від ласощів, на які тягне після марихуани! Твоя дупа луснула б від жиру, сестричко! — Пішов у сраку! — Тільки після тебе! Цієї миті почувся ще один голос, набагато тонший і навіть приємний на слух. — Вибачте, що перериваю таку змістовну й повчальну розмову між моїми старшими за віком братом та сестрою, але мені не дає спокою одна думка. — Яка, бовдуре? — спитала Керрі. — Цікаво, а чому дядько Джейк так ніколи й не одружився? На голубого він не схожий, еге ж? Утім, я не хочу сказати, що бути голубим — це погано. Джейк не втримався і розсміявся. Молодець, Ерні, класно ввернув! Недоречне, але цікаве запитання для будь-якої ситуації. Нарешті крізь пасма туману виринули троє менших Данів. Забачивши Джейка, вони всі негайно розпливлися в посмішках. Вони могли зневажати одне одного, але геть усі любили свого дядька. Він був «престижним» родичем. Правду кажучи, саме ця обставина і стала головною причиною того, що вони зрештою здалися й погодилися на подорож. Утім, небожі не збиралися йому про це казати. Адже то було б украй «непрестижно». — Як ся маєш, Керрі? — спитав Джейк, обіймаючи дівчину за плечі. Він помітив, що бідолаха явно схудла. Аж надто сильно. Та нічого. Це ми, дай боже, швидко вилікуємо. Керрі ляснула себе долонею по худому стегну. — А як ти гадаєш? Заради цієї кошмарної подорожі, що начебто має згуртувати нашу сім'ю, мені довелося покинути літній відпочинок у Парижі біля Сени, — пирхнула вона. — А що б ти вибрав, дядечку? Париж або яхту «Родина Данів»? Га? Париж чи родину Данів? — Приємно бачити тебе, люба, — відказав Джейк, пускаючи повз вуха невдоволену ремарку. — Я вже зробив вибір: це яхта «Родина Данів». Потім він обернувся і привітався з Марком, цюкнувшись із ним стиснутими кулаками. — А ти як, друзяко? Чим тобі довелося офірувати заради цієї подорожі? — Валері Д'Александер, — відповів Марк, пригладивши рукою скуйовджену чуприну, що вже місяцями не бачила не те що цирульника, а може, навіть гребінця. — В-а-а-л-е-р-і-і-і! — зумисно противним голосом пропищав Ерні. — То є його темпераментна та хтива подружка з Ексетера. Втім, може, вона й не хтива. Але дошлюбним сексом вони займаються! — Даруй, що спитав, — сказав Джейк і додав, звертаючись до Ерні: — А тебе хто просив лізти з коментарями? Ерні знизав округлими плечима. Дитяча повнота вперто трималася в його майже підлітковому тілі. — Розумієш, дядечку Джейк, я єдина дитина з родини Данів, кому хочеться тут бути, — сказав він. — І це правда. — Що ж, бодай один охочий, і то добре. — Ага. А ще я вичитав у одному з матусиних медичних журналів, що переміна обстановки вважається дуже корисною для дітей, які зростають у здебільша міському довкіллі. Не вірячи своїм вухам, Джейк осміхнувся. Що ж трапилося? Невже діти більше не читають коміксів? — Так скільки, кажеш, тобі років, Ерні? — спитав він. — Вісімнадцять, еге ж? — Десять. Але за мангеттенськими мірками це приблизно шістнадцять. До того ж маю лексикон учня старших класів. — Воно й видно. А де твоя мама? — Та десь відстала зі своїм хвалькуватим містером Адвокатом та багажем. — Хвалькуватим містером Адвокатом? Невже я і досі чую нотки ворожості до твого вітчима? — спитав Джейк. — Розслабся. А що з багажем? Може, їм треба допомогти? — Треба — аж далі нікуди! А навіщо їм тоді отой водій лімузина, в якому вони їдуть з аеропорту? Джейк недовірливо кліпнув очима. Йому почулося чи Керрі дійсно це сказала? Та ні, таки дійсно сказала. Туман на пристані поступово почав розвіюватись, і у Джейковій голові теж розвиднілося. Він іще достеменно не знав, як складеться їхня подорож, але дещо він раптом зрозумів чітко і ясно. Невже Кетрін не помічає, в чому корінь проблеми? Серйозної проблеми! Ці шибайголови просто зіпсовані. Навіть гнилі. Так, вона дає їм материнську любов, але це не та любов, яка їм справді потрібна. Одначе Джейк знав, що немає такої проблеми, яку б він не зміг подолати. «Двох місяців на яхті буде цілком достатньо», — подумав він. Підіймати, регулювати та ладнати вітрила. Вправлятися з підйомником. Шкребти палубу. Хоч би що там було, а він обов'язково зробить людьми цих зіпсованих засранців.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка