Джек Лондон джеррі-островик



Сторінка1/24
Дата конвертації21.02.2016
Розмір4.57 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Annotation


Романи «Джеррі-островик» і «Майкл, брат Джеррі» розповідають про неймовірні пригоди ірландських тер'єрів Джері і Майкла, про їх шляхетність, вірність, безстрашність у самих складних, а часом й трагічних, ситуаціях. Життя цих собак нікого не залишає байдужим. Величезна кількість людей в усьому світі під враженням цих унікальних творів завели собі чотириногих друзів і назвали їх Майклами і Джеррі на честь героїв Джека Лондона.

Джек Лондон

ДЖЕРРІ-ОСТРОВИКПЕРЕДМОВАРОЗДІЛ ІРОЗДІЛ IIРОЗДІЛ IIIРОЗДІЛ IVРОЗДІЛ VРОЗДІЛ VIРОЗДІЛ VIIРОЗДІЛ VIIIРОЗДІЛ IXРОЗДІЛ XРОЗДІЛ XIРОЗДІЛ XIIРОЗДІЛ XIIIРОЗДІЛ XIVРОЗДІЛ XVРОЗДІЛ XVIРОЗДІЛ XVIIРОЗДІЛ XVIIIРОЗДІЛ XIXРОЗДІЛ XXРОЗДІЛ XXIРОЗДІЛ XXIIРОЗДІЛ XXIIIРОЗДІЛ XXIV

МАЙКЛ, БРАТ ДЖЕРРІПЕРЕДМОВАРОЗДІЛ ІРОЗДІЛ IIРОЗДІЛ IIIРОЗДІЛ IVРОЗДІЛ VРОЗДІЛ VIРОЗДІЛ VIIРОЗДІЛ VIIIРОЗДІЛ IXРОЗДІЛ XРОЗДІЛ XIРОЗДІЛ XIIРОЗДІЛ XIIIРОЗДІЛ XIVРОЗДІЛ XVРОЗДІЛ XVIРОЗДІЛ XVIIРОЗДІЛ XVIIIРОЗДІЛ XIXРОЗДІЛ XXРОЗДІЛ XXIРОЗДІЛ XXIIРОЗДІЛ XXIIIРОЗДІЛ XXIVРОЗДІЛ XXVРОЗДІЛ XXVIРОЗДІЛ XXVIIРОЗДІЛ XXVIIIРОЗДІЛ XXIXРОЗДІЛ XXXРОЗДІЛ XXXIРОЗДІЛ XXXIIРОЗДІЛ XXXIIIРОЗДІЛ XXXIVРОЗДІЛ XXXVРОЗДІЛ XXXVI

СЛОВНИЧОК МОРСЬКИХ ТЕРМІНІВ

ЗМІСТ

notes123456789101112131415161718192021222324

Джек Лондон
ДЖЕРРІ-ОСТРОВИК
Повісті

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

 

 

Художнє оформлення серії Світлани Железняк Переклад з англійської Юрія Лісняка Обкладинка Оксани Ільїних Ілюстрації Вікторії Дунаєвої  



ДЖЕРРІ-ОСТРОВИК
Повість


ПЕРЕДМОВА


 

Це просто нещастя для багатьох письменників, що в уявленні пересічної людини вимисел і неправда — те саме. Кілька років тому я видав роман про Південні моря. Його дія відбувалась на Соломонових островах. Рецензенти та літературні оглядачі хвалили автора за багату фантазію. Але реальності в книжці, казали вони, нема й крихти. Звичайно, хто ж не знає, що кучерявих людожерів давно вже не існує на світі і тим паче вони не бігають голяка й не відрубують голів один одному, а при нагоді й білій людині. Так ось послухайте. Я пишу ці рядки в Гонолулу, на Гаваях. Учора на березі Вайкікі до мене заговорив незнайомий чоловік. У розмові він згадав одного нашого спільного приятеля, капітана Келлара. Коли я був на Соломонових островах і попав у аварію на вербівному судні «Мінота», мене врятував цей самий Келлар, шкіпер іншої вербівної шхуни, «Ежені». І ось незнайомець розповів мені, що тубільці зняли голову капітанові Келлару. Він знав те напевне, бо сам був адвокатом Келларової матері в справі синового майна. Слухайте далі. Днями я одержав листа від містера К. М. Вудфорда, урядового комісара британських Соломонових островів[1]. Він був у тривалій відпустці в Англії, віддавав сина до Оксфордського університету, і нещодавно повернувся на свою посаду. Майже в кожній публічній бібліотеці ви знайдете книжку від назвою: «Природознавець серед мисливців за головами». Той природознавець і автор книжки — сам містер Вудфорд. Але вернімось до його листа. Поміж усім іншим він там згадує, що оце тільки скінчив одне особливе діло, яке мусив відкласти через ту подорож до Англії. Вони вирядились на сусідній острів — покарати дикунів, а як пощастить, то й відібрати в них голови кількох наших спільних знайомих: одного білого купця, його білої дружини й дітей та білого клерка. Експедиція минула успішно, і містер Вудфорд закінчує свою розповідь про неї таким спостереженням: «Що мене вразило найдужче, так це те, що на їхніх обличчях не знати було жаху чи муки — вони мали вираз скорше лагідний і супокійний». Це, завважте, про людей одної з ним раси, яких він добре знав і які не раз обідали в нього за столом. І ще чимало людей, з якими я, бувало, ділив хліб-сіль у ті відчайдушні, молодецькі дні на Соломонових островах, загинули так само. Та що там казати! Одного разу ми з дружиною плавали на вербівному кечі «Мінота» до Малейти. На дверях нашої малесенької каютки ще свіжі зарубки від топірця промовляли про подію, що сталася всього кілька місяців передніше. Тоді відрубано голову капітанові Макензі, тодішньому шкіперові «Міноти». І як ми входили до лагуни в Ланга-Ланзі, звідти саме відпливав англійський крейсер «Кембріен», обстрілявши з гармат дикунське селище. Мабуть, не варто далі обтяжувати цей вступ до моєї повісті такими подробицями, хоча можу запевнити, що я знаю їх доволі. Сподіваюся, мені пощастило переконати вас, що пригоди мого героя-собаки в цьому романі — це справжні пригоди в справжнісінькому людожерському світі. Знаєте що? Коли ми з дружиною вибрались у те плавання на «Міноті», то застали на судні прегарне щенятко, ірландського тер'єра, привченого ганяти чорношкірих. Воно мало гладеньку шерсть, як у Джеррі, й кликали його Пеггі. Якби не та Пеггі, не було б і цієї книжки. Належала вона шкіперові «Міноти», чудовій людині. Ми так уподобали щеня, що моя дружина, коли «Мінота» розбилась, свідомо, безсоромно вкрала його в шкіпера. І я визнаю, що свідомо й безсоромно допомагав своїй дружині в тому злочині. От як ми полюбили Пеггі! Любу нашу, славну Пеггі, давно вже поховану в морі біля східного узбережжя Австралії. Треба ще додати, що Пеггі, як і Джеррі, народилась на плантації Меріндж, над лагуною Меріндж, на острові Ізабелі, а той острів Ізабел — перший на північ від острова Флоріди, де стоїть урядова резиденція і де живе урядовий комісар, містер К. М. Вудфорд. І нарешті ще одне: я сам знав батька й матір Пеггі й не раз зворушено стежив, як та вірна пара бігає поряд берегом. Його й справді звали Теренсом, а її — Бідді.  

Джек Лондон Берег Вайкікі, Гонолулу, Оагу, Територія Гаваї, 5 червня 1915 р.  

РОЗДІЛ І

 



Поки містер Гегін не схопив його раптом під пахву й не ступив у корму вельбота, який дожидав біля берега, Джеррі й гадки не мав, що з ним скоїться щось лихе. Містер Гегін був хазяїн Джеррі, укоханий хазяїн, усі шість місяців, скільки Джеррі жив на світі. Джеррі не знав, що містер Гегін це «хазяїн», бо такого слова не було в словнику золотаво-рудого ірландського тер'єра з гладенькою шерстю. Однак для Джеррі слова «містер Гегін» означали якраз те, що розуміють люди під словом «хазяїн», коли йдеться про їхні стосунки до своїх собак. Джеррі чув, що цими двома словами завжди звертаються до його хазяїна клерк Боб і Дербі, наглядач над плантацією. І так само завжди зверталися до нього ті двоногі істоти людської породи, що вряди-годи, як оце на «Еренджі», навідували Меріндж. Та собаки зі своїм собачим розумом, невиразним, але бистрим, і відданою собачою вдачею цінують своїх хазяїнів вище й люблять їх дужче, ніж вони того заслуговують. «Хазяїн» для них означає щось більше, куди більше, ніж для людей. Людина вважає себе хазяїном свого собаки, але собака «вважає свого хазяїна богом. Правда, й слова «бог» не було в словнику Джеррі, хоч він уже розрізняв і пам'ятав чимало слів. Знов-таки, це слово для нього заступали слова «містер Гегін». У серці й голові Джеррі, в тому таємничому осередді всіх його велінь, що називається свідомістю, ці слова посідали те саме місце, що слово «бог» у свідомості людській. Для Джеррі «містер Гегін» означало те саме, що «бог» для побожних людей. Коротше сказати, містер Гегін був богом Джеррі. І ось, коли містер Гегін, чи бог, чи назвіть його як знаєте, раптом владно підхопив Джеррі з землі, взяв його під пахву й ступив у човен, а веслярі-тубільці відразу налягли на весла, Джеррі вмить стривожено відчув, що починає діятись незвичайне. Доти він ніколи не бував на борту «Еренджі», яка тепер ближчала й виростала в його очах з кожним замахом і сплеском весел у руках веслярів. Лише за годину перед тим Джеррі прибіг від будинку на берег подивитись, як відпливає «Еренджі». За півроку, прожиті на світі, він уже двічі зазнавав такої втіхи. І то була неабияка втіха — гасати по білому піску з розкришених коралів і під мудрим проводом Бідді й Теренса брати участь у метушні на березі, а то й самому збивати ще більшу. Там була нагода поганятися за чорношкірими. Джеррі-бо вродився на світ, щоб їх ненавидіти. Він змалечку, ще писклятком, довідався, що Бідді, його мати, і Теренс, батько, ненавидять чорношкірих. Це істоти, на яких слід гарчати. На чорношкірого, що поткнеться в садибу, якщо тільки він не служник, слід нападати, кусати його й шарпати. Так робила Бідді. Так робив і Теренс. Тим самим вони служили своєму богові, містерові Гегіну. Чорношкірі були двоногі створіння нижчої породи, що працювали, як раби, на двоногих білих панів, жили в бараках ген осторонь садиби й не сміли навіть підходити до оселі своїх володарів, такі вони нікчемні. Але ганяти їх — діло не зовсім безпечне. Джеррі те засвоїв, тільки-но трошки навчився бігати. Доводилось ризикувати. Поки був поблизу містер Гегін, чи Дербі, чи Боб, чорношкірі все терпіли. Та траплялося ж і так, що нікого з білих панів не було поблизу. Тоді досвід нагадував: «Уважай — чорношкірі!» І ганяти їх можна було тільки з належною осторогою. Бо вони, коли не бачили білі пани, мали звичай не тільки супитись та бурчати, а й нападати на собак із камінням та дрючками. Джеррі бачив раз, як перепало його матері, та й сам, перше ніж навчитись обережності, скуштував у бур'яні дрючка від Годамі — тубільця, що носив на грудях порцелянову дверну ручку, почеплену на шию за шнурок, сплетений з кокосового волокна. Навіть більше: Джеррі пам'ятав ще одну пригоду в бур'яні, коли вони вдвох з братом Майклом напали на Овмі, іншого тубільця, прикметного тим, що він носив на грудях трибки з поламаного будильника. Тоді Майкл так дістав по голові, що ліве вухо його навіки лишилося скалічене, зморщене й химерно стирчало догори. І це ще не все. В Джеррі були ще один брат Петсі й сестра Кетлін, але два місяці тому їх не стало. Великий бог, містер Гегін, бігав тоді розгніваний по всій плантації. Обшукували й джунглі. Півдесятка чорношкірих відшмагали. Одначе містер Гегін так і не спромігся розгадати таємницю зникнення Петсі й Кетлін. Але Бідді й Теренс усе знали. І Майкл та Джеррі теж знали. Чотиримісячні Петсі й Кетлін попали в кухонний казан у бараках, а їхні ніжні щенячі шкурки спалено. Джеррі знав це, так само як і його батько, мати й брат, бо вони несхибно розчули запах смалятини, і розлючений тим злочином Теренс навіть напав на винуватця, служника Могома, за що містер Гегін насварив і вдарив свого собаку, — він же не чув запаху й нічого не зрозумів, однак завжди вимагав ладу й послуху від усіх у своїй господі. Але на березі, коли тубільці, що відробили термін, сходилися туди зі своїми скриньками на головах, щоб відпливти на «Еренджі», ганятися за чорношкірими було безпечно. То була добра нагода поквитатись за давні кривди — остання нагода, бо тубільці, які відпливали на «Еренджі», більше не вертались. Ось і цього ранку Бідді, згадавши, як колись її нишком ударив чорношкірий Лерумі, вчепилась йому зубами в голу литку, аж він з переляку поточився й гепнувся в воду разом зі скринькою й усім манаттям, а потім ще й посміялася з нього під надійним захистом містера Гегіна, що теж весело вишкірив зуби, дивлячись на ту сценку. Крім того, на борту «Еренджі» звичайно був хоч один дикунський собака, і Джеррі та Майкл могли досхочу гавкати на нього з берега. Одного разу Теренс, зростом не набагато менший від ерделя, а відвагою нітрохи не гірший — Том Гегін називав його Теренсом Безстрашним, — спопав на березі такого собаку й завдав йому знаменитої прочуханки. Джеррі, Майкл і Петсі та Кетлін, тоді ще живі, теж хапали чужинця гострими зубенятами, заливаючись дзявкотом. Джеррі ще не забув тієї нестямно чудової хвилини, коли він захопив повну пащу шерсті, запахом безперечно собачої. Дикунські собаки теж були собаки — він упізнавав у них своїх родичів; але вони чимось різнилися від його власної вельможної породи, були нижчі створіння — так само як тубільці супроти містера Гегіна, Дербі та Боба. Проте Джеррі вже не видивлявся на «Еренджі», що все ближчала й ближчала. Бідці, що не вперше зазнавала таких гірких втрат, сіла на піску, передніми лапами в воду, ё тужно завила. Джеррі знав, що вона тужить за ним, бо її виття прикро, хоч і невиразно краяло його чутливе, палке сердечко. Що саме воно йому віщує, він не знав — відчував тільки, що якесь лихо, якусь катастрофу. Оглядаючись на неї, кошлату, прибиту горем, він бачив і Теренса, що турботливо крутився біля неї. Теренс також був кошлатий, як і Майкл, і загиблі Петсі та Кетлін — Джеррі єдиний з цілої родини мав гладеньку шерсть. З Теренюа — хоча те знав тільки Том Гегін, а не Джеррі — було ніжне й вірне подружжя. Від самого малечку Джеррі пам'ятав, як Теренс бігав удвох з Бідді піщаними узбережжями або між рядами кокосових пальм, милю за милею, завжди поряд, обоє усміхнені з щирої втіхи. А що Джеррі зроду не бачив інших собак, крім них та своїх братів і сестри, та ще хіба випадково кількох чужих дикунських, то йому й на думку не спадало, щоб собаче подружжя могло поводитись інакше. Але Том Гегін знав, яка це незвичайна річ. — Гарно дібрались! — казав він не раз, і голос йому теплішав, а очі блищали зворушено, — Цей Теренс просто джентльмен, справдешній чотириногий лицар. Чесний непохитно, по-чоловічому — ні, ще непохитніше, бо на чотирьох ногах стоїть. А яка сила в породі! Далебі, його кров, його розум, і вірність, і відвагу тисяча поколінь успадкує. Теренс, якщо йому й було тужно, не виливав своєї туги вголос; але з того, як він крутився коло Бідді, видно було, що він за неї тривожиться. Зате на Майкла перейшов материн настрій, і він сів поряд неї та сердито загавкав через смугу води, щохвилі ширшу, — так, як гавкав би на всяку небезпеку, що крадеться й шелестить у джунглях. І той гавкіт теж западав Джеррі в серце, ще дужче впевнюючи його, що йому загрожує якась невідома, але страшна доля. Як на свої шість місяців, Джеррі знав і дуже багато, й заразом дуже мало. Він розумів — хоча й не думаючи про те і не усвідомлюючи того, — чому Бідді, його мудра й розумна мати, тільки сидить та виє, а не стрибне в воду й не попливе за ним. Вона боронила його, мов левиця, коли велика пуарка (таке сполучення звуків, чи то слово, разом з рохканням і кувіканням, у словнику Джеррі означало свиню) хотіла зжерти його, загнавши в кут під будинком на високих палях. І коли кухар, проганяючи Джеррі з кухні, вдарив його палицею, вона теж стрибнула на чорношкірого, мов левиця, й дістала палицею по писку, але не відступила, не заскавчала з болю, а повалила кухаря и качала долі між кухонного посуду, поки її, не зважаючи на гарчання, відтяг сам містер Гегін. Він одначе зовсім не розсердився на неї, а ще й нагримав на кухаря, що насмів зняти руку на собаку, яка належить богові. Джеррі знав, чому його мати не стрибнула в воду й не попливла за ним. Солона вода, море, як і всі лагуни, з'єднані з ним, були табу. Власне, такого слова, «табу», не було в словнику Джеррі. Та його зміст, його значення було відбите у нього в свідомості якнайяскравіше. Щось невиразно, але владно підказувало йому, що для собаки лізти в солону воду не просто погано, а що це страшна, згубна річ і призводить до того цілковитого кінця життя, уявлення про який туманно мріє в собачій голові. Бо в тій воді нечутно плавають, то на поверхні, то виринаючи з глибин, великі лускаті потвори зі здоровезними пащами й страхітливими зубами, і вони хапають та ковтають собак так легко, як кури містера Гегіна хапають та ковтають кукурудзяні зернята. Він часто чув, як його батько й мати на пісочку, в безпеці, люто гавкали, виливаючи свою ненависть до цих жахливих житців моря, коли ті виринали на поверхню води біля самого берега, наче пливучі колоди. Слова «крокодил» у словнику Джеррі не було. В його свідомості зберігався тільки образ — образ пливучої колоди, яка різниться від звичайних колод тим, що вона жива. Джеррі чув, пам'ятав і впізнавав багато слів, і вони служили йому точним знаряддям думки, як і людям, тільки що від природи він не міг їх вимовляти; однак у своїх думках він радше користався зоровими образами — так, як люди, наділені мовою, користаються словами. Адже й люди, хоч вони володіють мовою, теж хіть-нехіть часом удаються в думках до зорових образів, що заступають і доповнюють слова. І можливо, що образ живої пливучої колоди, зринаючи в свідомості Джеррі, тонше й повніше відбивав ту істоту, ніж слово «крокодил» та пов'язаний з ним образ у людській свідомості. Бо Джеррі таки знав про крокодилів більше, ніж звичайно знають люди. Він міг зачути крокодила нюхом з дальшої відстані й виразніше, ніж будь-хто з людей, ніж навіть побережний чи лісовий тубілець. Він міг футів за сто попередити про грізну тварину, що, вилізши з лагуни, лежала на м'якій підстилці джунглів тихо й нерухомо, а може, навіть спала. І мову крокодилів він знав краще, ніж будь-хто з людей. Вія мав більше засобів і нагод пізнати її. Він розрізняв багато їхніх звуків, схожих на рохкання чи булькання, й умів по них визначати, коли крокодили сердиті, коли рони налякані і коли їдять чи паруються. І ті звуки були цілком певними словами в його словнику, як людські слова в людському. Ті крокодилячі звуки були для нього знаряддям думки. Так само як людина, він користався ними, коли зважував, обмірковував, вирішував, як йому повестися, що зробити, або, знов же як людина, ліниво вирішував не робити нічого і тільки відзначав собі в думці те, що діялось довкола, але не вимагало, щоб якось на нього реагувати. І все ж таки багато чого Джеррі не знав. Він не знав величини світу. Не знав, що оця лагуна Меріндж, ззаду обмежена високими лісистими горами, а від моря відгороджена рядком коралових острівців, — ще не вся земля. Він не знав, що це тільки клаптик великого острова Ізабелу, а Ізабел — тільки один, і то не найбільший, з цілої тисячі Соломонових островів, що їх люди позначають на картах як купку цяточок у безмежжі Тихого океану, на самому його південному заході. Правда, йому трохи мріло в голові, що десь іще існує щось. Але ті «десь» і «щось» були повиті таємницею. Звідти час від часу раптом прибували речі, яких перше не було. На плантації Меріндж несподівано з'являлися кури, пуарки, коти, яких він раніше не бачив. А раз навіть принесло якісь зовсім невідомі й чудні створіння, чотириногі, рогаті, з довгою шерстю; їхній образ, відбитий у його мозку, в людській свідомості асоціювався б зі словом «коза». Так само було й з тубільцями. Вони враз з'являлися хтозна-звідки, з того невідомого «десь» і «щось», про яке він не міг нічого знати, рославі, чорні, ходили по плантації Меріндж із пов'язками на стегнах і кістяними шпильками, простромленими крізь ніс, а містер Гегін, Дербі та Боб приставляли їх до роботи. Джеррі сприймав як належне, що їхня поява завжди збігалася з прибуттям «Еренджі». Він ще знав, що й зникають вони з Мерінджа так само тоді, коли «Еренджі» відпливає, та й годі. Джеррі було байдуже, звідки вони з'являються й куди зникають. Він ніколи тим не цікавився й не пробував розгадати цієї таємниці. Він приймав ці події майже так, як те, що вода мочить, а сонце гріє. Так були влаштовані життя і світ, відомі йому. Він тільки неясно усвідомлював, що існує щось поза тим світом — до речі, так самісінько більшість людей неясно сприймають таємниці народження та смерті й усе те, що лежить за межами їхнього життя і чого вони не годні до кінця збагнути. Вірте чи не вірте, але купецький і вербівний кеч «Еренджі», що плавав у водах Соломонових островів, можливо, означав для Джеррі таке саме таємниче судно, що сполучує два світи, як у давнину для людей той човен, що на ньому Харон перевозив душі через Стікс[2]. Люди прибували з нічого. І відходили в ніщо. А прибували й відходили вони завжди на «Еренджі». І ось тепер, розпеченим до білого тропічним ранком, Джеррі й сам плив до «Еренджі» на вельботі, під пахвою в містера Гегіна, а на березі Бідді виливала своє горе і Майкл, ще не навчений життям, гавкав, кидаючи Невідомому одвічний виклик юності.  

РОЗДІЛ II


 

Борт «Еренджі» здіймався над водою зовсім невисоко, і Том Гегін, держачи Джеррі під пахвою, одним кроком переступив з вельбота просто на палубу через шестидюймовий фальшборт. Юрмище на палубі аж очі вбирало. Власне, таким цікавим воно здалося б не дуже бувалій людині з цивілізованого світу, і для Джеррі воно теж було таке; та для Тома Гегіна й капітана Ван-Горна воно являло найзвичайнішу в світі картину. Палуба була маленька, як і сама «Еренджі» — колись яхта для розваги, збудована з тикового дерева на мідяних цвяхах, з мідяною обшивкою, наче у військового корабля, сталевими скріпленнями, дрібною снастю з латуні та бронзовим фальшкілем, а згодом продана на Соломонові острови возити «чорний товар». Офіційно та справа називалась гідніше — вербуванням. Отже, «Еренджі» була вербівне судно, що перевозило свіжонайнятих тубільців-людожерів з далеких островів до роботи на нові плантації, де білі люди обертали гнилі пропасничні болота й джунглі на пишні гаї родючих кокосових пальм. Її дві щогли з орегонського кедру були так чисто обшкребені та навосковані, що на сонці аж лисніли рудуватим опалом. Мавши величезну площу вітрил, вона могла летіти мов на крилах, зате ж часом і завдавала роботи капітанові Ван-Горну, його білому помічникові та п'ятнадцятьом матросам-тубільцям. Шістдесят футів завдовжки, суденце не мало ніяких палубних надбудов; єдині отвори в палубі, які, однак, не перетинали бімсів і не послаблювали конструкції, були світловий люк над трюмом, вхідні люки до трюму й малесенького півбака, та ще невеличкий люк на кормі, що вів до суднової комори. І ось на цій маленькій палубі, крім команди судна, тлумилися ще й чорношкірі, що вертали додому, в свої рідні селища на дикому острові Малейті, відробивши за контрактом три роки на далеких плантаціях. Двадцятеро їх, усі знайомі Джеррі, були з Мерінджу; тридцятеро верталися з затоки Тисячі Кораблів на островах Рассела; а решта дванадцятеро — з Пендафріну на східному узбережжі Гвадалканару. Опріч цих тубільців, що, висипавши на палубу, джеркотіли химерними, писклявими, наче пташиними голосами, на судні було ще двоє білих — капітан Ван-Горн та його помічник, данець Боркман; загалом, отже, сімдесят дев'ять душ. В капітанових очах блиснув радісний вогник, коли він угледів Джеррі. — А я думав, вам не стане духу в останню мить, — такими словами зустрів він Гегіна. — Та недалеко було до того, — признався Том. — Якби не вам, нізащо б не віддав. Джеррі найкращий з усього поносу — після Майкла, звісно. Їх тільки двойко й зосталось, а й ті двойко, що пропали, не гірші були. Кетлін така втішна сучечка вдалась, викапана Бідді була б, якби доросла. Ну, нате вже. Він тицьнув Джеррі в руки Ван-Горнові, відвернувся й пішов палубою до свого човна. — Тільки глядіть, шкіпере, як із ним що скоїться, я вам цього ніколи не подарую, — грубувато кинув він, озирнувшись. — Спершу з мене голову знімуть, — засміявся моряк. — А що ви думаєте, лебедику, — пробурчав Гегін. — Меріндж винен Сомо чотири голови: троє від червінки врізали дуба та ще одного на тому тижні повалене дерево задавило. А він ще й був син якогось ватажка. — О, «Еренджі» там іще дві завинила, — кивнув головою Ван-Горн. — Пам'ятаєте, торік на півдні, в протоці Арлі, пропав з вельботом такий собі Гокінс? Гегін, уже вертаючись до нього, теж кивнув. — То двоє його веслярів були з Сомо, — провадив шкіпер. — Я найняв їх для плантації Уджі. З вашими чотирма це вже буде шість голів, що лежать боргом на «Ерснджі». Та що з того! Он у одному приморському селищі на навітряному березі я вже вісімнадцять винен. Я найняв їх для Аоло, а що вони з морем знайомі, то їх узяли матросами на «Москіта», того, що потонув у рейсі на Санта-Крус. Там у селищі вже складку склали на мою голову — далебі, хто її добув би, зробився б другим Карнегі![3] Півтораста свиней, а грошових скойок без ліку зібрали в нагороду тому, хто її принесе. — Та нікому не пощастило — поки що… — буркнув Гегін. — Не бійтесь! — весело відповів моряк. — Ви кажете так, як колись було Арбакл казав, — осудливо мовив Гегін. — Скільки разів чув я, як він отак відбалакувався. Сердега! З усіх, хто має до діла з «чорним товаром», він був найрішучіший і найобережнішнй. Було, л. чгає спати, то неодмінно розсипле по підлозі цвяшків, а як нема їх — то зім'ятих газет накидає. Мені добре в помку — бо я тоді на Флоріді під одним дахом з ним мешкав, — як одного разу котяра вночі гнався за тарганом та й зашелестів тими газетами. Нараз бах, бах, бах — шість разів він вистрелив, тоді ще шість, з обох своїх здоровецьких револьверів, увесь дім подірявив, як друшляк. Ну, й котові, звісно, капець. Він міг і потемки стріляти, не цілячись: указівного пальця прикладе до цівки й наводить ним, а курка натискає середнім. Е, ні, лебедику. То був зух над усі зухи. Казав, не вродився ще той чорношкірий, що з мене голову зніме. А от же й зняли. Таки зняли. Чотирнадцять років він витривав. І хто ж його підстеріг? Власний кухар. Зарубав сокирою перед сніданком. І ще мені в помку, як ми вдруге вибралися в хащі по те, що зосталось від нього. — Я бачив його голову в Тулагі, як ви привезли її до комісара, — докинув Ван-Горн. — І обличчя в неї було спокійне, сумирне, навіть усмішка така сама, як я на ньому тисячу разів бачив. Так і присохла до нього над курним вогнем. Чотирнадцять років чигали на нього, а таки свого доп'яли. Чимало є голів, що багато разів бували на Малейті й верталися цілі, та все до часу… як тому дзбанові. — Але я дібрав на них спосіб, — не здавався капітан. — Тільки-но зачую, що смаленим пахне, іду просто між них і кажу: отак, мовляв, і так. А вони не можуть уторопати, в чому річ. Думають, я якісь дуже сильні чари знаю. Том Гегін раптом простяг йому на прощання руку, силкуючись не дивитися на Джеррі, що його шкіпер тулив до себе. — Не спускайте з очей моїх поверненців, — ще застеріг він, уже переступаючи фальшборт, — поки не висадите всіх до одного. Бо вони, звісна річ, не дуже полюбляють Джеррі й усе його поріддя, а мені з біса прикро було б, якби його що спіткало від руки чорношкірого. В темну ніч він може вмить за бортом опинитись. Отож не спускайте їх з ока, поки не висадите всіх до одного. Вгледівши, що містер Гегін покинув його й відпливає на вельботі, Джеррі почав пручатись і тихенько, тривожно заскімлив. Капітан Ван-Горн пригорнув його міцніш до себе й погладив вільною рукою. — Не забудьте умови! — гукнув Гегін через смугу води, що хутко ширшала. — Як із вами що станеться, щоб Джеррі вернули мені. — Гаразд, я напишу таку цидулу й покладу в суднові папери, — відповів Ван-Горн. Серед багатьох слів, відомих Джеррі, було й його власне назвисько; він кілька разів упізнав його в розмові двох чоловіків і здогадувався, що в розмові йшлося про ту невиразну, незбагненну загрозу, яка насувалась на нього. Тому він заборсався рішучіше, і Ван-Горн поставив його на палубу. Він метнувся до фальшборту моторніше, ніж можна було сподіватись від незграбного шестимісячного щеняти, і Ван-Горн, шарпнувшися за ним, не встиг його схопити. Але Джеррі сам сахнувся від солоної води, що хлюпала в борт «Еранджі». Він згадав табу. Його спинив, зринувши в мозку, яскравий образ пливучої колоди, що була, власне, не колода, а жива істота. Джеррі не думав про те: заборона діяла силою звички. Він сів на свій куций обрубок хвоста, задер золотаво-рудий писок угору й з розпуки протягло заскавулів по-щенячому. — Ну чого ти, чого ти, Джеррі, не треба, будь молодцем, — почав його вгамовувати Ван-Горн. Та Джеррі годі було втішити. Хоча біля нього був безперечно білий бог, але не його бог. Його бог був містер Гегін — і то вищий бог, ніж цей! Навіть Джеррі, хоч і не думавши, розумів те. Його містер Гегін ходив у штанях і черевиках. А цей бог, що на палубі, дужче скидався на чорношкірого. Він не тільки був без штанів, босий і з голими литками, а й мав на собі посеред тіла, як будь-хто з чорношкірих, пов'язку з барвистої тканини, що спадала майже до колін, наче шотландська чоловіча спідничка. Капітан Ван-Горн був чоловік вродливий, показний із себе, хоча Джеррі цього й не знав. Він мав вигляд такого типового голландця, наче зійшов з картини Рембрандта, дарма що народився в Нью-Йорку, як і всі його предки — ще від тих часів, коли Нью-Йорк звався зовсім не Новим Йорком, а Новим Амстердамом[4]. Убрання його доповнювали крислатий повстяний капелюх, теж суто рембрандтівського вигляду, насаджений набакир, і біла бавовняна спідня сорочка за шість пенсів, а з пояса звисали кисет з тютюном, ніж у піхвах, великий автоматичний пістолет у шкіряній кобурі та кілька набитих магазинів до нього. На березі Бідді, що вже була притихла, почула скавуління Джеррі й завила знову. А Джеррі, змовкнувши на мить, щоб прислухатися, розчув, як сердито гавкав Майкл біля неї, й мимоволі уявив скалічене Майклове вухо, що стирчало весь час угору. Капітан Ван-Горн і його помічник Боркман уже віддали накази, грот і бізань попливли по щоглах угору; а Джеррі знову розпачливо заскавулів, аж Боб на березі сказав до Дербі, що зроду ще не чув такої чудової собачої арії і що якби тільки в Джеррі голос трохи грубший, то куди твоєму Карузо[5]. Однак Гегін не міг витерпіти того концерту: тільки-но зійшовши з човна, він свиснув на Бідді й хутко подався геть. Побачивши, що мати зникає з очей, Джеррі пустив ще ефектнішу руладу, чим вельми потішив хлопця з Пендафрінської плантації, який стояв біля нього. Хлопець глузливо засміявся писклявим голосом, схожим скорше на голос якогось лісового створіння, що живе на деревах, напівлюдини й напівптаха, аніж на голос людини, цілком людини, а отже — бога. І Джеррі враз забув своє горе: його пойняло обурення, що якийсь чорношкірий сміється з нього. Тубілець і незчувся, як гострі, мов голочки, щенячі зуби вже зоставили на його голій литці довгі рівнобіжні подряпини, з яких зразу бризнула кров. Хлопець злякано відскочив, але недарма в жилах у Джеррі текла кров Теренса Безстрашного: достоту як робив його батько, він стрибнув уперед і посмугував чорношкірому й другу литку червоним візерунком. Кітву вже піднято, передні вітрила пливли вгору, і капітан Ван-Горн, чиї меткі очі бачили всю ту сценку, кинув команду тубільцеві-стерничому, а тоді ще підцькував щеня: — Бери його, Джеррі! Кусь його! Покачай його! Завдай йому! Кусь! Кусь! Чорношкірий, обороняючись, замахнувся на Джеррі ногою, але той ухилився, стрибнувши не назад, а вперед — ще одна успадкована Теренсова звичка, — і знову помережав чорну литку червоними лініями. Цього вже було забагато для хлопця: боячись не так Джеррі, як Ван-Горн, він кинувся навтікача до прови й вискочив на підвищення трюмного світлового люка, де лежало вісім лі-енфілдівських рушниць, що їх стеріг матрос-тубілець. Розлючений Джеррі метався навколо люка, силкуючись вистрибнути нагору й падаючи, аж поки не кликнув його Ван-Горн. — Добрячий буде пес на чорношкірих, ох і добрячий, — сказав Ван-Горн Боркманові й нахилився погладити Джеррі та похвалити його. І Джеррі під ласкавою рукою білого бога, хоч той бог і був без штанів, на мить забув свою лиху долю. — Чисте левеня! Скорше схожий на ерделя, ніж на ірландського тер'єра, — провадив капітан, ще гладячи цуцика. — Глянь, який він здоровий уже тепер! Кість яка дебела! А груди! Цей не швидко захекається. Добрячий собака буде, як виросте. Джеррі саме згадав своє горе й був кинувся через палубу до борту, ще подивитись на Меріндж, який усе малів удалині, коли нараз дужий подув південно-східного пасату нап'яв вітрила й поклав «Еренджі» набік. Палуба нахилилась під кутом сорок п'ять градусів, і Джеррі посунувся по ній униз, марно чіпляючись пазурами за гладеньку поверхню. Затримався він аж під бізань-щоглою. Тим часом Ван-Горн пильним моряцьким оком угледів попереду кораловий риф і гукнув: — Круто до вітру! Боркман, а за ним тубілець-стерничий підхопили команду, і «Еренджі», слухаючись стерна, хутко, мов стріла, повернула проти вітру й на мить вирівнялась. Передні вітрила заполоскалися, шкоти їхні ослабли. Джеррі, ще маючи в голові Меріндж, скористався з того, що палуба стала рівно, схопився й побіг до борту. Але не добіг, бо раптом блок грот-шкота брязнув об міцний погон, і грот, піймавши вітер другим боком, як буря перелетів у нього над головою. Відчайдушним стрибком Джеррі врятувався від блока (хоча не менш відчайдушно кинувся його рятувати Ван-Горн) — і опинився якраз під грота-гіком, а величезне вітрило нависло над ним, ніби ладналося впасти й роздушити його. Так Джеррі вперше зроду спіткався близько з вітрилом. Таких звірів він ще не знав, а тим паче не знав їхніх звичок; але в пам'яті його жив яскравий образ шуліки, що колись, як він був ще малесеньким щенятком, впав на нього з неба серед подвір'я. І тепер він припав до палуби, бо на нього, мов грім з ясного блакиту, падав крилатий шуліка, незмірно більший, ніж той, якого він бачив колись. Проте, й припадаючи до палуби, Джеррі не щулився з ляку. Ні, він тільки підбирався весь, напружувався, щоб відважно стрибнути назустріч грізному страховищу. Та за мить грот перелетів над ним, знову грюкнувши блоком об погон, «Еренджі» лягла на другий галс, і Джеррі, стрибнувши, не встиг упіймати навіть тіні вітрила. Ван-Горн усе те спостерігав. Він раніш не раз бачив, як молоді собаки лякалися просто до нестями, вперше спіткавшися з грізними вітрилами, що налітали на них згори, закриваючи собою все небо. Джеррі був перший, що стрибнув назустріч з вискаленими зубами, не зляканий, готовий стятися з невідомим велетнем. У мимовільному захваті Ван-Горн підхопив щеня з палуби й притулив до грудей.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка