Дніпропетровська область: віхи історичного поступу (До 81-річчя створення Дніпропетровської області) Заснування та розвиток області в буремні 1930-ті рр



Скачати 396.63 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації11.03.2016
Розмір396.63 Kb.
  1   2   3


ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСТЬ: ВІХИ ІСТОРИЧНОГО ПОСТУПУ

(До 81-річчя створення Дніпропетровської області)
Заснування та розвиток області в буремні 1930-ті рр.
28 лютого 2013 року виповнюється 81 рік від дня утворення Дніпропетровської області, яка належить до числа найбільш індустріально розвинених в Україні. Займаючи 5,3 % території (32 тис. кв. км.) з часткою населення 7,5 %, Дніпропетровська область є одним з провідних регіонів країни, економічний розвиток якого значною мірою визначає загальну ситуацію в державі.

Дніпропетровська область УСРР була створена в 1932 р. згідно з постановою ВУЦВК “Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УРСР” від


9 лютого 1932 р. у складі 60 районів. В основу обласного районування покладено пріоритет виробничого принципу, посилення централізації управління економікою і забезпечення дійового партійного керівництва на місцях. До 1939 р. до складу Дніпропетровської області входила також територія сучасної Запорізької, частини Кіровоградської та Миколаївської областей. Згодом кількість районів області неодноразово змінювалася. Зокрема, в 1941 році їх було 26, у 1946 р. – 28 тощо.

Органом державної влади в області вважалася обласна рада депутатів трудящих, яка обиралася на 2 роки, а її розпорядчим органом був виконавчий комітет. Разом з тим реальна влада на місцях належала в той період обласним комітетам комуністичної партії. Діяльність державно-партійних органів області вирізнялася чіткою підпорядкованістю центральній владі, яка тоді знаходилася в Москві.

Розвиток області в довоєнний період, звичайно, визначався загальними тенденціями в суспільно-політичному та соціально-економічному поступі країни. На початку 1930-х рр. керівництво СРСР, відмовившись від непу, остаточно перейшло до політики комуністичного штурму, який проводився під гаслом “наступу соціалізму по всьому фронту”. Важливими складовими цього курсу стали форсована індустріалізація та колективізація сільського господарства. На виконання цих планів були зорієнтовані і керівництво, всі трудящі Дніпропетровщини. Зрештою, за результатами виконання планів першої п’ятирічки область значно наростила свої індустріальні потужності. Зокрема, підприємствами області в цей час було вироблено близько 5 млн. тонн чавуну, 4,5 млн. тонн сталі, близько 4 млн. тонн прокату, видобуто 33 млн. тонн марганцевої руди тощо.

Не знижувалися темпи промислового розвитку Дніпропетровщини і в роки другої п’ятирічки (1933-1937 рр.). Сприяв цьому і стахановський рух, яким уже в 1935 р. були охоплені десятки тисяч трудящих області. За другу п’ятирічку обсяг валової продукції промисловості порівняно з 1933 р. подвоївся, виробництво чавуну зросло в 2,4 рази, сталі – в 2,5, прокату – 2,2 рази. У 1937 р. в області вироблялося 24,5 % загальносоюзного видобутку чавуну, 20,8 % сталі, 21,9 % прокату і коліс, 62,6 % залізної руди, 43 % марганцевої руди. Один тільки Південнотрубний завод у Нікополі виготовляв труб більше, ніж у 1913 р. давала промисловість усієї Російської імперії.

За часів третьої п’ятирічки темпи розвитку промисловості області невпинно зростали. На підприємствах активно розгорталося соціалістичне змагання. У 1940 р. бурильник шахти ім. Ілліча у Кривбасі О. І. Семиволос пройшов за зміну
22 погонних метри, нарубавши 184 тонни руди та виконавши норму на 1200 %.

Загалом перед війною в Дніпропетровській області працювало 16 домен,


36 мартенів, 56 прокатних і трубопрокатних станів, 77 залізорудних шахт,
400 підприємств місцевої промисловості, які давали більш як 20 % чавуну, 16,5 % сталі, 18,2 % прокату, 59 % залізної руди, 34,5 % марганцевої руди від загальносоюзного виробництва.

Значні перетворення відбувалися і в сільському господарстві, де активно створювалися колективні господарства. На кінець 1932 р. в області вже налічувалось 3399 колгоспів, які об’єднували 85,7 % селянських дворів. Обслуговували їх


99 МТС, матеріально-технічна база яких постійно зростала. Тільки в 1933 р. вони одержали близько 3 тисяч нових тракторів. На кінець другої п’ятирічки колгоспи області вже об’єднували 99,7 % дворів і 99,95 % посівної площі. У 130 МТС було зосереджено понад 9 тисяч тракторів і 5781 комбайнів. Сформувалися кваліфіковані кадри механізаторів і колгоспних керівників. З’явилися колгоспи-міліонери.

Радикальні зміни в суспільно-економічній сфері 1930-х рр. перетворили область на індустріально розвинутий, урбанізований регіон. У 1939 р. населення Дніпропетровщини складало 2273 тис. осіб, з яких 53 % мешкало в містах, а 47 % – у селах. В області в цей час було 16 міст і селищ міського типу.

Слід також зазначити, що у 1930-х рр. у Дніпропетровській області значно збільшилися державні асигнування на охорону здоров’я, соціальне забезпечення, народну освіту і культурно-побутове обслуговування населення. У свою чергу це обумовило той факт, що в 1940 р. в області вже діяло 169 лікарень на 12,2 тисяч ліжок, де працювало 2808 лікарів і понад 8,5 тисячі середнього медперсоналу.

У 1937 р. в області в основному була ліквідована неписьменність. Збільшилася кількість середніх шкіл. Якщо в 1932/33 навчальному році в області їх було 31, то в 1940/41 н. р. – 300. Всього ж напередодні війни в регіоні функціонувало 1660 шкіл, в яких навчалося 395 900 учнів і працювало 15 300 вчителів. Успішно розвивалася вища і середня спеціальна освіта. У передвоєнний час на Дніпропетровщині працював держаний університет і 16 інститутів, у яких навчалося 17 495 студентів, а в 46 середніх спеціальних учбових закладах здобували освіту 13 490 чоловік.

На цей час сформувалася й достатньо широка мережа в регіоні науково-дослідних і проектних інститутів, серед яких фізико-технічний інститут, інститут фізичної хімії, науково-дослідний трубний інститут, науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології, інститут зернового господарства, гідробіологічна станція (пізніше – інститут гідробіології) та інші. У 1930-ті рр. в області працювало багато відомих вчених: академіки АН СРСР О.М. Динник, Л.В. Писаржевський,
Г.В. Курдюмов, член-кореспондент АН СРСР О.І. Бродський, академіки АН УРСР Д.І. Яворницький, М.М. Доброхотов, В.М. Свєчников тощо.

Варто також відзначити, що у 1940 р. в області діяло понад 60 палаців культури і клубів. Жителів області обслуговували 1342 масові бібліотеки з книжковим фондом майже у 3 млн. примірників, 418 кіноустановок, у тому числі


335 звукових, 8 музеїв та багато інших культурно-освітніх установ.

Усе це свідчило про реальні досягнення та здобутки Дніпропетровщини, її населення в той період.


Дніпропетровська область у роки Великої Вітчизняної війни
Важким випробуванням для мешканців Дніпропетровщини стали події періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. У перший же день початку війни партійне і радянське керівництво області приступило до організації перебудови життя населення на воєнний лад. Скрізь проводились мітинги й зібрання трудящих з метою мобілізації всіх сил і ресурсів на відсіч ворогу. В містах і селах відбувалася масова мобілізація до лав Червоної армії. До 10 липня 1941 р. у військкомати області надійшло понад 10 тисяч заяв, у тому числі від 3800 жінок, із проханням добровільно відправити їх на фронт. Під керівництвом міськкомів і райкомів партії на Дніпропетровщині було організовано 40 винищувальних батальйонів і корпус народного ополчення загальною кількістю у 100 тис. бійців.

Заводи та фабрики регіону відразу почали випускати продукцію для потреб оборони. До 2 липня 1941 р. на підприємства області замість чоловіків, синів і братів прийшли 6173 жінки-домогосподарки. Населення Дніпропетровської області в масовому порядку також залучалося до будівництва оборонних ліній (всього тут працювало понад 40 тис. осіб). Розпочалася організована евакуація промислових об’єктів і устаткування, сировини, культурних цінностей на схід країни. Зокрема, обладнання заводів ім. Дзержинського, ім. Петровського, Криворізького металургійного було вивезено до Уралу і Сибіру.

У цей же час сили агресора наближалися до Дніпропетровщини. Ще 9 липня розпочалися повітряні нальоти на Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Павлоград, Новомосковськ. У серпні ворожі війська вже були на території області. Бої на підступах до Дніпропетровська і Дніпродзержинська вирізнялися запеклістю і кровопролиттям. Наступ німецько-фашистських військ стримувала 8 танкова дивізія полковника Ю.Г. Пушкіна, 81-й авіаполк О.В. Самохіна. У цих боях дивізія
Ю.Г. Пушкіна завдала важких втрат військам фашистського генерала Клейста, підбивши 49 танків і втративши 9 своїх. Саме за оборону Дніпропетровська полковник Ю.Г. Пушкін здобув високу нагороду Героя Радянського Союзу. Втім, після запеклих боїв 13 серпня німецькі війська захопили П’ятихатки, 14 серпня – Кривий Ріг, а 25 серпня – Дніпропетровськ. Хоча на Лівобережжі бої точилися аж до кінця вересня 1941 р.

Гітлерівці встановили жахливий порядок управління в містах і селах: відбувалися масові розстріли військовополонених, мирного населення, терор голодом, арешти і катування. На території області окупанти влаштували


10 концтаборів, два з них діяли власне у Дніпропетровську. Зрештою під час окупації, яка тривала 2 роки і 6 місяців, німецько-фашистські загарбники знищили понад 78 тис. цивільного населення області та 37 тис. військовополонених, примусово вивезли до Німеччини більше 176 тис. осіб.

На території Дніпропетровської області гітлерівці зустріли масовий спротив населення. За рішенням обкому КП(б)У для боротьби з ворогом були створені підпільні партійні комітети – 7 підпільних міськкомів, 29 підпільних райкомів і підпільних груп. Керівництво їхньою діяльністю здійснював підпільний обком партії на чолі зі М.І. Сташковим, Д.Г. Садовниченком, Д.С. Ситником. Активно діяло підпілля Павлограда, Дніпродзержинська, Новомосковська. Масовим був саботаж робітників на підприємствах. У лютому 1943 р. підпільники підготували та здійснили збройне повстання проти фашистів у Павлограді.

Згадаємо також, що на території області активно діяли партизанські загони. Так, уже у вересні 1941 р. в дніпровських плавнях у районі Нікополя було створене перше велике партизанське з’єднання в Україні, яке складалося з партизан Нікопольського, Апостолівського та Криворізького районів загальним числом у
700 осіб. Очолювали його В. Рижиков та А. Резниченко. Всього ж на Дніпропетровщині у роки війни діяло 32 окремих партизанських загони.

Визволення Дніпропетровщини Радянською армією тривало з початку вересня 1943 р. до початку березня 1944 р. Так, 24 вересня 1943 р. була визволена вся лівобережна частина області, а 25 жовтня 1943 р. радянські війська оволоділи містами Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. 8 лютого 1944 р. було визволено Нікополь, 23 лютого 1944 р. – Кривий Ріг. У боях за Дніпропетровську область відзначилися війська 3-го Українського фронту, яким командував генерал армії


Р.Я. Малиновський, та 2-го Українського фронту генерала армії І.С. Конєва. За мужність і героїзм 59 військовим частинам Червоної армії були присвоєні імена населених пунктів області. Зрештою уславили рідну землю подвигами 33 воїни, які удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, а четверо – А.Я. Брандис, Д.Б. Глінка,
П.А. Таран, О.Ф. Федоров здобули це звання двічі.

Найжахливіша в історії людства війна залишила на теренах Дніпропетровщини зруйновані міста і села, виведені з ладу заводи і фабрики, мости, затоплені шахти, знищені будівлі лікарень, шкіл, вищих навчальних закладів. Загалом на території нашої області було зруйновано 10300 будівель державних та громадських закладів, 453 лікарні, 1390 шкіл, 57102 житлові будинки.

Вже у роки війни в Дніпропетровській області розпочалася відбудова народного господарства. В 1944–1945 рр. на металургійних заводах регіону відновили роботу 4 доменних, 15 мартенівських печей, 21 прокатний стан,
4 коксових батареї. На Криворіжжі стали до ладу 20 шахт, в Нікопольському марганцевому басейні – 4. Відновлювалося і сільське господарство. В 1945 р. в області було засіяно 70 % довоєнних посівних площ. У 1943-1945 р. Дніпропетровщина змогла здати державі 75 млн. пудів зерна, 5 млн. соняшника,
5 млн. картоплі, 80 тон масла, 358 тис. центнер молока, 50 млн. штук яєць. Відбудова народного господарства регіону стала справою всіх народів СРСР.
Дніпропетровська область у 1945–1964 рр.
Повоєнний період вимагав від жителів області і, насамперед, від її керівництва концентрації величезних зусиль для відбудови зруйнованого війною народного господарства та налагодження мирного життя. За повоєнне десятиліття було повністю відновлено і значно перевищено рівень довоєнного розвитку області. Особливу увагу при цьому приділялося важкій промисловості. До 1950 р. були підняті з руїн і почали давати продукцію завод металоконструкцій ім. Бабушкіна, металургійні заводи ім. Петровського, ім. Дзержинського, ім. Леніна,
ім. К. Лібкнехта, Нікопольський південнотрубний та інші. Чимало підприємств області у 1948–1949 рр. давали продукції більше, ніж у 1940 р. Гірники Кривбасу видобули залізної руди в 3,5 рази більше, ніж у 1940 р., шахтарі Нікопольського марганцевого басейну відповідно в 2,8 рази.

Це сталося далеко не в останню чергу завдяки суворому і вмілому керівництву діячів партійно-державної влади Дніпропетровщини. Вагомою була діяльність обласного партійного керівництва – перших секретарів обкому КП(б)У (КПУ)


П.А. Найдьонова (1944–1947 рр.), Л.І. Брежнєва (1947–1950 рр.), А.П. Кириленка (1950–1955 рр.) та ін. Зрештою в ці роки значно підвищилася роль Дніпропетровщини як одного з найпотужніших промислових регіонів республіки і країни.

Керівництво країни та регіону, як і раніше, підвищену увагу приділяло індустріальному розвитку, зокрема Криворізькому залізорудному басейну. У роки п’ятої п’ятирічки (1951–1955) у Кривбасі було споруджено 18 шахт, 6 кар’єрів, 5 великих заводів, першу чергу Південного гірничозбагачувального комбінату. Видобуток марганцевої руди в області збільшився в 1,8 рази порівняно з 1950 р., виробництво коксу в 2,2 рази, чавуну в 2,5, сталі в 2,2, прокату в 2 рази. У 1953 р. з будівництвом поблизу Павлограда першої вугільної шахти “Тернавської” почалася історія Західного Донбасу. Успішно розвивалася машинобудівна і металообробна промисловість області. У свою чергу валова продукція легкої промисловості регіону в 1955 р. зросла в 1,3 рази порівняно з 1940 р. Обсяг же валової продукції всієї промисловості збільшився на Дніпропетровщині порівняно з 1950 р. на 98 %.

Успішним був промисловий розвиток області і в наступне десятиліття (шоста п’ятирічка та семирічка). Розгорнулося велике промислове будівництво, вводилися в дію нові об’єкти. Почав розгортатися рух за створення бригад комуністичної праці. У роки семирічки поширилася ініціатива криворізького шахтаря О.П. Ростального по швидкісній проходці шахтних стволів. На заводі ім. Петровського вперше в СРСР у 1956 р. було освоєно новий спосіб виплавки сталі в конверторах з використанням кисневого дуття.

За результатами виконання семирічного плану обсяг промислової продукції області зріс на 88 % замість 80 % за планом. У 1965 р. порівняно з 1958 р. випуск чавуну і сталі зріс у 1,9 рази, готового прокату – в 1,8, сталевих труб і залізної руди – в 1,7, марганцевої руди – в 1,2, мінеральних добрив – у 2 рази. Металургійні підприємства в цей час виробили понад план 5,7 млн тонн чавуну, 7,4 млн тонн сталі, 3,8 млн тонн прокату. Швидкими темпами зростало і виробництво електроенергії. На середину 1960-х рр. досягла своєї проектної потужності


(2 млн 400 тис. кВт) Придніпровська ДРЕС, стала до ладу діючих Дніпродзержинська гідроелектростанція. Розпочалася промислова експлуатація Перещепинського родовища природного газу.

Усього за роки семирічки були побудовані і стали до ладу діючих


270 промислових підприємств і цехів, у тому числі 5 доменних печей,
6 гірничозбагачувальних комбінатів, 14 залізорудних і 19 марганцевих шахт та кар’єрів, 11 прокатних станів, 3 вугільні шахти в Західному Донбасі.

Розвиток сільського господарства Дніпропетровщини у 1945–1965 рр. відбувався у досить суперечливих умовах. Великим нещастям для українського народу став голод 1946–1947 рр. Але сільське господарство області потроху відроджувало свої продуктивні сили. Уже в 1947 р. було відновлено 85,9 % довоєнних посівних площ. Усього за повоєнне п’ятиліття колгоспи та радгоспи області одержали від держави 3759 тракторів, 195 нових комбайнів, 303 молотарки, 185 локомобілів, 577 автомашин, 1335 одиниць причіпного інвентарю. В наслідок укрупнення колгоспів на 1950 р. в області налічувалося 788 артілей замість 1669. На цей час кількість електрифікованих колгоспів досягла 36 % проти 18,2 % у довоєнний період.

На кінець четвертої п’ятирічки в основному були загоєні рани, заподіяному сільському господарству області війною. Посівні площі перевищили рівень довоєнного 1940 р. на 14,4 тис. гектарів. У 1951 р. кількість великої рогатої худоби зросла порівняно з довоєнним рівнем на 26,9 тисяч голів.

Збільшувалося й виробництво сільськогосподарської продукції, підвищувалася врожайність зернових і технічних культур та продуктивність тваринництва. За


1953–1958 рр. валовий збір зерна збільшився з 102,8 млн. пудів до 163,8 млн. пудів, виробництва м’яса – в 1,3 рази, молока – в 2,4 рази. У 1958 р. колгоспи області одержали 2 млрд. крб. прибутків, у 2,3 рази більше, ніж у 1953 р. Удвоє зросла і оплата праці колгоспників.

Сільське господарство Дніпропетровщини продовжувало нарощувати свої потужності. За 1951–1959 рр. кількість тракторів збільшилася з 5,7 тис. до 9,9 тис., комбайнів з 3 тис. до 4,5 тис. і вантажівок з 2,7 тис. до 6,8 тис. У лютому 1958 р. проведено реорганізацію МТС області. Останні в цей час мали 7433 тракторів,


3604 зернові комбайни та багато іншої техніки, яка була продана державою колгоспам.

За роки семирічки внаслідок не завжди достатньо обґрунтованих реформ та реорганізацій сільське господарство зазнало помітних збитків, намічені плани не були виконані, знизилися темпи виробництва сільськогосподарської продукції, продуктивні сили села були послаблені. Так, у 1961–1965 рр. середня врожайність зернових по області становила 17,4 ц з гектара. Хоча в 1964 р. господарства області одержали близько 1200 тракторів, 770 зернових і спеціальних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки. Площа зрошувальних земель регіону зросла з 22,7 тис. гектарів у 1960 р. до 61,5 тис. гектарів у 1965 р.

За два повоєнні десятиліття помітно зросла й соціально-культурна сфера області. За післявоєнні роки (1946–1964) в містах і селищах краю було збудовано житлових будинків загальною площею в 16 млн м2, в сільській місцевості – 83 тис. житлових будинків. Постійно покращувалася організація медичної допомоги населенню. Станом на 1964 р. на Дніпропетровщині вже діяло 265 лікарняних закладів, які нараховували 30,4 тис. ліжок; лікарів було 7585. В області працювало також 17 санаторіїв, 5 будинків відпочинку.

Належна увага приділялася й розвитку освітньої галузі. В 1965 р. в Дніпропетровській області діяло 1646 шкіл, де вчилося приблизно 468 тис. учнів; працювало 28 тис. вчителів. Функціонували також 63 технікуми та інші середні спеціальні навчальні заклади, 11 ВНЗ із 62 тис. студентів.

На середину 1960-х рр. в області налічувалося 54 наукових заклади, серед яких 19 науково-дослідних інститутів. Усього в регіоні на той час працювало близько 8 тис. науковців, у т. ч. 156 докторів наук, серед них академік АН СРСР О.П. Чекмарьов, академік АН УРСР М.С. Поляков, К.Ф. Стародубов, З.І. Некрасов, Г.М. Малахов, академіки ВАСГНІЛ Б.П. Соколов, А.І. Задонцев, члени-кореспонденти АН УРСР Ф.О. Абрамов, К.П. Бунін, В.А. Лазарян, М.О. Лошкарьов, В.І. Моссаковський, О.З. Широков, член-кореспондент ВАСГНІЛ Д.С. Фільов та інші.

У цей час в області функціонували 1152 бібліотеки із загальним книжковим фондом понад 12 млн. примірників, працювали 4 театри і філармонія. У 1950 р. спектакль “Навіки разом”, поставлений на сцені Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка, був удостоєний Державної премії.

Широко розвинулася мережа і культурно-освітніх установ. В області діяло
1224 клуби, 24 районні будинки культури, працювали 23 заслужені і народні колективи художньої самодіяльності. На цей час в області також було
1184 кіноустановки, працював філіал Київської студії документальних фільмів. Значну культосвітню роботу проводили п’ять музеїв області: Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького, Дніпропетровський художній музей, музей історії міста Дніпродзержинська, Нікопольський та Криворізький краєзнавчі музеї.

Варто згадати, що в 1958 р. було завершено будівництво Дніпропетровського телецентру, а в 1960 р збудовано ретрансляційний пункт в Кривому Розі. На середину 1960-х рр. у користуванні жителів області було понад 2 млн. радіоприймачів, телевізорів і радіоточок.

Врешті-решт, у повоєнний період Дніпропетровщина перетворилася в один із найпотужніших регіонів Радянського Союзу, стала найбільшим в Україні і одним з найважливіших районів залізорудної і марганцевої промисловості та чорної металургії СРСР з розвинутим машинобудуванням, хімічною, харчовою промисловістю і виробництвом будівельних матеріалів. Індустріальний комплекс області базувався на великих місцевих покладах залізної та марганцевої руди, донецькому та місцевому вугіллі, електроенергії системи “Дніпроенерго” тощо. Область була і однією з найбільш урбанізованих територій України.
Дніпропетровщина у 1965-1984 рр.
1960 – перша половина 1980-х рр. в історії України, як і всього СРСР, були досить суперечливими. З одного боку, це був період достатньо бурхливого розвитку, з іншого, – історики визначають ці роки як прояв системної кризи та занепаду радянського ладу. Все це не могло не позначитися і на суспільно-політичному, соціально-економічному та духовно-культурному житті Дніпропетровщини, її мешканців.

Станом на 1965 р. у Дніпропетровській області мешкало 3.087 тис. осіб, з них у містах – 76 %. За національним складом переважали українці – 77,7 %, росіян було 17,2 %, представників інших національностей – 5,1 %. За адміністративно-територіальним поділом в області в цей час існувало 20 районів, 20 міст (у тому числі обласного підпорядкування 9), 56 селищ міського типу та 1619 сіл.

У 1960-70-х рр. область досягла значних успіхів у своєму економічному розвитку. Тільки протягом 1961–1975 рр. капіталовкладення в індустрію регіону дорівнювали майже 20 млрд. крб. Розпочали діяльність сотні нових великих підприємств, їх у 9-й п’ятирічці було 260, у тому числі 6 гірничо-збагачувальних комбінатів у Кривому Розі та Нікопольському марганцевому басейні, унікальні прокатні стани у Дніпропетровську та Дніпродзержинську. Зростала кількість механізованих і поточних ліній – з 1965 р. до 1975 р. їх кількість збільшилася з 68 до 1732.

Зрештою обсяги виробництва промислової продукції в 1970 р. порівняно з довоєнним періодом збільшилися у 8,8 рази і в 2,3 рази у порівнянні з 1960 р. Зокрема, продукція машинобудування Дніпропетровщини у порівнянні з 1940 р. зросла у 21 раз. Продукція підприємств регіону відправлялася у 70 країн світу.

Значних успіхів у цей період досягли і науковці регіону. Гордістю України і всього СРСР був Південмаш – центр космічної техніки світового рівня. Саме тут вперше у світовій практиці було налагоджено серійне виробництво супутників. Згодом Дніпропетровський ракетно-космічний центр став ініціатором створення міжнародної космічної програми “Інтеркосмос”. Велика роль у цих досягненнях належала таким яскравим особистостям як О.М. Макаров та М.К. Янгель.

У 1960–1975 р. в області було збудовано 4,9 тис. км автодоріг з твердим покриттям. Усі центральні садиби колгоспів і радгоспів Дніпропетровщини були поєднані з райцентрами. Значно поліпшився в цей час і благоустрій населених пунктів області. К 1967 р. було завершено електрифікацію сільських районів. Станом на 1968 р. у 18 містах області було газифіковано близько 308 тис. квартир. До кінця 1977 р. газоспоживання вже отримали 50 міст і селищ Дніпропетровщини. За період 1971–1975 рр. в області було побудовано 787 тис м2 житла. Зокрема, тільки в обласному центрі з’явилися нові житлові масиви “Перемога”, “Тополя”, “Сонячний”, “Червоний Камінь”. На лівобережжі Дніпра будувалася нова частина м. Дніпродзержинська тощо.

Динамічно розвивалася і соціальна сфера регіону. Так, кількість лікарів за 1960–1976 рр. збільшилося удвічі. В 1986 р. в області нараховувалося
51 тис. лікарняних ліжок, працювало 15,5 тис. лікарів (41 лікар на 10 тис. мешканців), діяли 301 поліклініка та амбулаторія, 23 пансіонати та санаторія, 10 будинків відпочинку.

У 1977–1978 рр. у 1240 школах області навчалось майже 548 тис. осіб, працювало 31 тис. вчителів. В області було 70 технічних училищ, у стінах яких здобувало освіту 43 тис. осіб, 70 технікумів. У Дніпропетровському регіоні діяли


12 вищих навчальних закладів, де отримували фахову підготовку 81 тис. студентів (станом на 1985 р.), низка науково-дослідних інститутів АН УРСР. У регіоні в цей період також працювали 1186 масових бібліотек, 1020 клубів, 5 музеїв, 5 театрів і філармонія.

Отже, за роки радянської влади в області відбулося чимало позитивних змін, було створено потужну індустрію, накопичено значний культурний та інтелектуальний потенціал. При цьому вагому роль у розвитку Дніпропетровщини відіграли такі керівники обласної партійної організації 1950–1980-х рр. як


В.В. Щербицький, О.Ф. Ватченко, Є.В. Качаловський, В.Г. Бойко, М.К. Задоя, а також голови обласної ради депутатів трудящих М.В. Пашов, Ю.П. Бабич,
С.А. Стежко. Згадаємо також, що область у цей час стала кузнею кадрів і для всієї держави. Так, генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв був уродженцем Дніпродзержинська і свою кар’єру розпочинав саме на Дніпропетровщині.

Заслуги трудящих області в розвитку економіки, соціокультурної сфери в цей період були високо оцінені керівництвом республіки, країни в цілому. Так, орденами Леніна були нагороджені міста Кривий Ріг (1971) та Дніпропетровськ (1976), орденом Червоного Прапору – міста Дніпродзержинськ (1970), Кривий Ріг (1975), Павлоград (1979), Нікополь (1980), орденом “Знак Почета” – м. Верхньодніпровськ (1979). Крім того, в 1958 та у 1970 роках область отримала дві нагороди – ордени Леніна.

Проте вади радянської командно-адміністративної системи, звичайно, проявлялися і в нашому регіоні. Економіка розвивалася головним чином екстенсивним шляхом. Модернізація виробництва відбувалася формально і низькими темпами. Продукція чималої кількості заводів та фабрик, особливо тих, що виробляли товари широко народного вжитку, була досить низької якості. Тож чимало підприємств ставали нерентабельними, фактично працювали на склади. Зокрема, на фабриці ім. Володарського у Дніпропетровську в цей час накопичилося продукції на суму в 2,7 млн. крб. У свою чергу тільки у 1971–1973 рр. металургійні підприємства Дніпропетровська виготовили 180 тис. тон бракованої продукції. Зрештою командно-адміністративна система все більше втрачала чутливість до науково-технічої революції, що й обумовило зростаюче відставання за цим покажчиком від Заходу.

Швидкими темпами накопичувалися проблеми і в екології. Шкідливі викиди промислового виробництва сягнули катастрофічних масштабів. Міста Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ задихались від пилюки і газів. Швидко зростала смертність населення.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка