До програми курсу за вибором



Сторінка10/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

Епізод 2-ий. Пам’ять роду.

Втративши відчуття єдності стихій землі і води,

вогню і повітря, люди випалюють власне коріння на цих просторах, знову перетворюють його на дике поле. І, вочевидь, перетворять…

Любов Голота «Епізодична пам’ять»

Асоціативний ряд запитань.

  • Як глибоко сягають ваші знання свого роду? Чи хотіли б ви знати глибше своє коріння? Чому?

  • Чи було у вас відчуття особливості, інакшості вашої сім’ї від сімей ваших друзів, знайомих?

  • Чи є якісь неписані закони, традиції вашої сім’ї? А роду?

  • Чи відчували ви колись гордість за ваш рід?

  • Подумайте, чи в одному часі ми живемо з батьками, чи у нас уже свій час? А як про це говорить автор роману?

Узагальнення.

Як неповторним і унікальним є рід всього живого на землі, так і рід, пам’ять крові кожної родини є єдиною під сонцем. У нашій родовій крові закодовані знання про світ, правила, закони життя. Але підступність життя в тому, що ми піймані в часі, який забирає старших нашого роду, а ми не встигаємо впіймати істину, матерію їхнього життя. І тому ми неприкаяно одинокі, загублені і розгублені все чекаємо чужих порад і підказок. Так молиться помираючій матері героїня роману: «Мамо, хіба ми не у домі скорботи власного часу, не в домі його печалі, де не хвилини й секунди, а врем’я виштовхує мене у врем’я зовнішнього світу, а тебе занурює в тебе до такої глибини, що я бачу і відчуваю не тебе, а лише твоє тіло, твоє холонуче тіло, з якого я вилетіла колись, як 8

1метелик із кокона і витала у цьому механічному зовнішньому часові, доки не стала

коном для своєї дитини…

Мамо, тебе відносить за течією, мені не допірнути крізь води, не прорости крізь землю, не засягнути в повітрі душечки твоєї, рибко, пташко, мамо моя…».

Проблемне запитання Родова пам’ять як найважливіший фактор існування людини, а її втрата як трагедія цілої нації.

Вчитель. Зоставшись вперше наодинці з батьківською порожньою хатою, жінка ніби повертається до самої себе, поєднується зі своїм дитячим «я», в її пам’яті постають фрагменти життя батька, матері, баби, односельчан. Болісно відчуває свою відчуженість, загубленість в тенетах зовнішнього світу. І приходить до неї розуміння єдиної правди, яку шукала все життя, а, виявляється, від якої втікала: «Ледь на ноги зіп’явшись, від них (батьків) утікала, і не зрікаючись, зрікалася, і не доточила їм літ, а урвала, бо розсіяла себе на інших дорогах, серед інших людей і сторін чужинецьких, і сама чужиною стала – бо ні в слові, ні в клопотах житейських, ні в землі цій степовій вже не з’єднатися мені з батьками моїми, не приліпитися до них…» (с.142).

Бесіда за змістом роману проблемно-пошукового характеру.

Групова форми роботи.

1-ша група. Дослідження «Пам’ять про батька».

  • Про що дізналася жінка з батькових записів? Чи є повчання, настанови в цих записах? Чому? (Записи батька адресовані доньці як передача знань про прадіда, його «чину життя».Він оповідає, як в 1950 році у відпустку поїхав до батьків, а «отаборився» у прадіда Гаврила та прабаби Насті. Описує зовнішність прадіда, а головне – неписані закони та традиції. «Заведено було в нього, що він поважав кожного, поважав свій рід, був щедрим, подільчивим», піклувався про знайомих і незнайомих, коли прибирав камінці з дороги, аби ніхто не забився. Прадід з батьком дівчинки вирішив провідати всю рідню, і пройшли майже п’ятдесят кілометрів. Йому боліли занедбані землі, байдужість… А ще оповідав про свого діда, його долю. Пізніше, помираючи, передав свою виношену мудрість: «Хочеться жити, та тільки скоро мене не буде… Живіть, діти, робіть, вчіться, аби тільки мир був! Я вже говорив бабі, що ми з нею пережили все, знали радість і горе, були в нас злидні і щастя, переносили голод і холод, та найстрашніше – війна…». Прадід повчає не словом, а своїм життям: справжнім, працьовитим, з повагою, щедрістю, турботою про людей. І ні слова нарікань на долю, бо головне – не втратити чину, честі, а це завжди вибір твоєї совісті та серця. Можливо, отак просто чесно по-людському жити і є сенс існування? Своїм листом про життя прадіда батько намагається поєднати рід, очевидно відчуваючи, що донька може це зробити. Померлі живуть, доки про них пам’ятають).

  • Яку найбільшу таємницю свого життя відкриває батько доньці? («У своєму житті, крім агрономії, я люблю рибалку і пасіку. Пробував бути мисливцем – не можу». І батько розповідає, як вбив на полюванні козу, а вона присмертним поглядом ніби питала його: «Що я тобі лихого заподіяла, за що ти позбавив мене життя?!». Після того батько для себе зрозумів, що вбивати живе – злочин).

  • Навіщо, на вашу думку, батько розкриває доньці болючий спомин? (Можливо, це один із законів відкритого ним життя, порушивши який, або спростувавши який, щось зміниш назавжди у духовному існуванні роду).

  • Які фрагменти, картинки пам’яті дочки відтворюють образ батька? Яким постає батько? (Батько – будівник дому, вся хата зроблена його руками, очевидно, він мав таку силу в собі, що йому при будівництві допомагають навіть сонце та вітер. Ніколи не прив’язувався до чогось матеріального, тому й жив просто і легко. Про життя «говорив без спожаління: «Я вже нажився». Батько вмів формулювати свій життєвий кодекс коротко, як стоїк. Остання його максима звучала наче вирок: «Голим народився – голим помираю». У поняття «голий» він вкладав щось більше, ніж пенсіонерські нестатки… Батько вмів обходитися малим і ніколи не був спритним хазяйчиком…, у слова цей принцип вкладався теж дуже коротко: «Зате я спокійно сплю»… Спав батько завжди мало – лягав не по-сільському пізно, а вставав рано, бадьоро – ніколи не був заспаний чи сонний». Прокидалася і засипала донька під батькові «швидкі, розгонисті кроки», якими і відмірявся ритм її життя).

  • Чому батько перш за все посадив сад навколо дворища?

  • Чи до кінця, на вашу думку, донька пізнала батьківську правду життя? Доведіть своє міркування текстом. (Можливо, тому так і боляче жінці за смерть батька, бо багато чого було несказаного, непроговореного між ними. Він ніколи не говорив, про що думав і мріяв, коли довгий час сидів над поплавками на ставку. Але, знаючи, на чому трималося життя батька (відповідальність за сім’ю, праця як основа людського життя, не розпорошуватися на чужі думки, а робити свою основну працю, бо сенс життя – в самому житті), донька звіряла внутрішньо на нього свої вчинки, обирала шлях. А от «Батько все знав про неї. Йому досить було одного погляду, щоб сканувати з її душі все, у чому б вона й собі не зізналась…»(с.28)

  • Пригадайте епізод, коли донька приїхала зненацька, нікого не застає вдома і знаходить батька на ставку, раптом помічаючи, як він постарів. «Він рвучко повернувся до неї і, цілуючи його неголену щоку, раптом відчула,що він внутрішньо опирається її цілунку, відчула свій запах – духи, сигаретний дим, губна помада – як стінку між ними». Спробуйте якнайповніше розшифрувати символ цієї «стінки». Чому колись донька не така була, за словами батька?

  • Чи можна говорити про життєву мудрість батька? В чому вона, на вашу думку, полягає?

  • Чи можна стверджувати, що правда і мудрість батькового життя увійшли в життя доньки? Доведіть свою думку текстом.

  • Пригадайте сни, в яких доньці сниться батько. Можливо, сни та пам’ять рятують нас від смерті близьких, якими б болючими вони не були?

  • Прокоментуйте роздуми доньки «Тепер, коли батька нема на землі, я часто думаю, що його духовний вік засягав на сторіччя. Може, це генетична пам’ять або абсолютний генетичний код?... Батько, мій мертвий батько, рятує мене од відчаю, але це я приховую від усіх…»

Висновки: епізоди пам’яті, що знову поєднують доньку та батька, допомагають розібратися в собі самій, переосмислити своє життя, відібрати в ньому істинне від скороминучого, непотрібного, а головне – відчути генетичний нерозривний зв’язок від батька до прадіда, присутність могутнього духовного досвіду.

2-га група. Дослідження «Пам’ять про матір».

  • Доведіть, що кульмінацією болю та трагічності в романі є сторінки, присвячені матері. (Щоб передати всю трагедію людини, яка втрачає матір, перестає бути донькою, дитиною, Любов Голота смерть матері подає як страшну реальність, а не спогад. І якщо всі втрати вже притупилися з часом, то читач разом з героїнею повинен пережити біль страшної невідворотної втрати. Тому ці сторінки звучать найбільшим акордом болю. Автор не жаліє читача, коли звучить душевне голосіння, плач за матір’ю: «Мамо, тебе відносить за течією, мені не допірнути крізь води, не прорости крізь землю, не засягнути в повітрі душечки твоєї, рибко, пташко, мамо моя…». Мати водночас болюча помираюча реальність і болюча пам’ять. Можливо, через пережитий біль і читач змушений пройти стежками пам’яті сім’ї, осмислити і, якщо не пізно, змінити як видимий шлях життя, так і невидимий шлях душі та думок).

  • Як донька дізнається, що мати не житиме? Чи можна вважати сни своєрідним пророцтвом нашої екзистенції? (Доньці сниться сон, що в порожню хату приходить батько і забирає з собою матір: «Їхні очі дійшли згоди і вони разом рушили за двері, поєднані не мовчазною змовою, а півстолітнім співжиттям» (с. 48).

  • Чим була мати в житті доньки? Які епізоди пам’яті пов’язані з матір’ю? Що мати передає дочці у спадок? (Мати стала затишком в хаті, невід’ємною турботою, великою тихою любов’ю: це вона приносить тепло в хату, наповнює її пахощами їжі; щось шиє, споряджає до школи і постійно в роботі. Символічними речами життя та світовідчуття матері стають пошита нею лялька, ніби відтворення самої себе, дівчинки, якої в ній ніхто не бачив; та пошиття строкатої ковдри, як бажання мати завжди біля себе життя своє та своїх дітей. Мати стає втіленням великої самопожертви і любові. Вона навіть до смерті своєї давала звикнути: «Не хотіла вдарити мене своїм відходом: мати ніколи нічого не робила зненацька». Рівно за рік готує спадок доньці: «плаский брусочок кравецької крейди, наперстка, пачечку швацьких голок і моточок червоної заполочі, загорнених у білий шмат полотна. На листочку, вирваному з настінного календаря 11 серпня, значилося: «сонячне затемнення, метеорний потік Персеїд, малий парад планет», а материна рука олівцем надписала: «Віддати дочці». Можливо, у матері був якийсь і їй самій невідомий космічний зв’язок з душами господніми, «що летять туди, де нема ні тривог, ні печалі, а є лише спокій, без кінця і краю… Позоставляли свої тіла на землі, обличчя в дзеркалах»).

  • Якого значення надавала мати думці людей? Що значила її сентенція «люди скажуть»? Чи погоджуєтеся ви з цією правдою життя матері? Чому? («Людська думка була для матері часом вищою від правди, вона боялася поговору й обмови, її совість іноді вступала в болючий і драматичний конфлікт із «казальниками», тоді мати замовкала й не зважала на того, хто скаже, чинила по совісті…» (с. 46). Мати й помирала від того, що наробила собі клопоту від отого, що скажуть «велика пані», соромлячись в лікарні попрохати судно у няньки. Можливо, в цьому теж велич душі, щоб нікого не обтяжувати, не накликати поговору на себе та сім’ю. Велич, яка не вкладається в закони сучасного практицизму та егоїзму).

  • Ще в ранньому дитинстві мати без слів розуміла доньку і дала їй слово для розуміння світу: «Мати вміла найменовувати все, що дочка відчувала». Що має на увазі автор? Чи можна, на вашу думку, стверджувати, що крім вербального існує інший зв’язок між матір’ю та дітьми, зв’язок крові, роду?

  • Спробуйте пояснити смисл даного уривку та розкрити його основні символи: «Материне тіло ще пашіло в гарячці, а кров уже остигла, взялася остарілими вишнями, як ті, з верхівок старих дерев, що їх скльовують серпневі шпаки, дослухаючись покликів ирію. У материну кров ирій уже увійшов, уже піднявся сизим туманом смерті над її тілом, вкутуючи безпам’ятством до всього земного, випалюючи з неї все, крім солі життя, яку вона взяла у матері й віддала своїм дітям. У цій старій лікарняній палаті дочка і син схилялись над її тілом, озивалися до нього… Ці троє людей говорили між собою кров’ю, і всі слова вщухли, випарувалися, смертний туман став рідшати, завис під стелею, відігнаний від ліжка сонячним променем…» (с.49).

  • Чи можна стверджувати, що мати помирає, бо не може жити без батька? Доведіть свою думку текстом.

  • Чому мати просить доньку не плакати за нею й батьком: «Прошу тебе, не плач за нами, а як умру, не кричи наді мною, дитино… Будь тихо, – ти ж умієш терпіти, тільки цього я тебе й навчила…» Як ці слова матері пов’язані з біблійним виразом, наведеним у романі нижче: «…Не ридай мене, мати, на землі зряче…»?

  • Як мати вчила доньку позбавлятися бід? Чи допомогла порада матері при найтяжчій втраті? (Мати радила біди пересипати, мудрість поради очевидна – минав час, сон переносив в інше життя. Але тоді вона лягала лицем у материну подушку, і всі її «клопоти маліли й стихали». Можливо, мати знала, що найстрашніші біди попереду, коли й сон не порятує, бо що насниться в тому сні?.. «Наче крізь слюдяне віконце розглядає своє життя: хіба ж то були біди?! Хіба вона була такою безпомічною, як нині, коли вже ніхто не назове дитиною?! Не пересниться, не передумається, ні…» (с.81).

  • Смерть, за словами автора, супроводжує нас все життя, привчаючи до себе. Які символи смерті пригадує жінка над помираючою матір’ю? Як смерть, за словами автора, пов’язує нас з безкінеччям? (Смерть приходить квіткою, що лишає в пальцях пелюстки, метеликом з відірваними крильцями, смертю рідних, родичів… «Ті смерті і по сей день несуть загадковий, ритуальний чин: призвичаїти живого до думки, що все вмируще і людина вмируща, також матиме свій кінець – колись… Колись – як безчасовий простір, за яким не завершення, а безкінеччя». «Смерть не лише існує,не лише приходить – вона супроводжує». Символічною є в цьому сенсі гра «Куца Баба», де водить із зав’язаними очима сама смерть)

  • Які художньо-композиційні особливості розділу «Власний час», який присвячений матері? (Так як події, зображені в даному розділі, найбільше оголюють зболілу душу та серце героїні, піднімають її до духовного переживання та екзистенційного усвідомлення, то конкретні події набувають символічно-світового значення. Будується розділ мозаїчно: віщий сон, переживання, події в лікарні, роздуми, духовні відкриття. І все це пронизує нестерпний біль невідворотної втрати, невиправних помилок і сирітської самотності).

  • Поясніть назву розділу «Власний час». Що таке «власний час» за романом? Як трактується в романі власний час: як радість, свобода, чи трагічність людського існування? (Жінка над помираючою матір’ю раптом усвідомлює страшну істину часу: людина існує у вічності, а на певний період захоплена часом, що не дає зійтися рідним, а носить нас круговертю, вириває, розпорошує, захоплює, роз’єднує. Цей час, нового покоління і окремо взятої людини, від якого не втекти і не вирватися, який ловить у клітку минулого, теперішнього, майбутнього, і є власним часом. Існування людини у власному часі є трагічним, мнимим, скороминучим, смертним. «Але ж існує час духовний – наші уявлення про вічність, про її цінності, – де його межі? Чим вимірюється – епізодичною пам’яттю, кількістю дежавю, коли нам здається, що ми давні як світ або зовсім дитинні?.. Пам’ять серця чи пам’ять свідомості?..» (с. 59).

3-тя група. Дослідження «Рід – село – народ».

…жінка схилилася на коліна й одразу увібрала в себе розімлілий, липневий дух городу – знайомий їй змалку, але відчужілий, подаленілий, – як і дух того життя, в якому батько, мати, дівчинка і хлопчик були одним цілим і, водночас, часткою великого, на пів-села, роду

Любов Голота «Епізодична пам’ять»

Учитель. Перебуваючи в рідному селі, добираючись пам’яттю до основ батьківського життя, усвідомивши всю глибину зв’язку себе теперішньої з собою дитиною, жінка відкриває ще одну таємницю своєї душі. В ній назавжди проросла її рідна Любимівка, людьми, подіями, дорогами, степами, а тепер, на жаль, все більше могилами. Це невід’ємні коди її існування, традиційна давня душа її народу. Прослідкуємо, як формується відповідальність перед всіма померлими, відчуття своєї древньої крові, яку ти своїм життям наповниш і збагатиш новою пам’яттю.

  • Баба Гуржійка розповідала дівчинці міф про Родове багаття, навколо якого сидять усі родичі, які колись жили в їхньому степу, а їх тисячі й тисячі. Як таке світобачення, коли за вами спостерігають ваші тисячолітні предки, до яких ви згодом приєднаєтесь, змушує оцінювати кожен свій вчинок, кожну думку приміряти на закон роду, древня кров якого тече у вас?

  • Який родинний заповіт передає жінці баба? Чому, на вашу думку, баба «намагалася, наче обручем, тримати своїх дітей і онуків, рід і родину» страхами-оберегами? (Найбільше баба боялася людського гріха, « якого вона зреклася змалечку, бо не кривдила й не лютувала…» (с.110). Баба відкриває їй свою правду, яка співпадає з правдою матері – любити всіх і все в цьому світі. А звідси – турбота, допомога, всепрощення, легкість серця. Жінка тільки тепер розуміє, що ця правда була захована і в імені баби, за яке вона нарікала на попа, який її «назвав Гапкою, пожалівши кращого імені. Бабо, простіть того панотця, бо ваше ім’я – Любов… Агапе – так писали грецькою в Божій книзі…»

  • Чому жителі села стають невід’ємною частиною епізодичної пам’яті жінки про власний рід? Чому, молячись за батьків, жінка молиться за все село? Втіленням якого почуття стало село і батьки для жінки перед Богом? (Рід жінки розростається на півсела, так як з діда-прадіда живе на цій землі. Крім того, з раннього дитинства сусіди, односельчани тісно входять в її життя, а потім разом з батьками стають могилами. І дорікає жінка Богові, що коли він – Любов, то й вони були любов’ю, а тепер смерть «курявою стоїть над Любимівкою, над її дорогою, вивітрюючи прах підошов людей, чиї імена читаються у шелесті листя й трави на кладовищі…» (с.142). Може, тому й село називається Любимівкою)?

  • Як село в романі утворює своєрідний мікрокосм зі своїми архетипами?

  • Чи можна стверджувати, що село є своєрідним порятунком нації, народу, несучи в собі древні коди таких же древніх знань наших предків? (У романі село змальовано як останній оберіг душі українського народу. Можливо, ми всі будемо порятовані молитвами забутих і принижених владою старих бабусь та наших предків: «Таке воно, українське село – на тремтячих старечих ногах, з ціпком у руці, з поминальним вузличком у другій…І нізвідки йому взяти сили й снаги, – хіба що у мертвих, що стережуть узголів’я степу і першими стрічають сонце, що встає над колись могутнім родом і голосним селом, яке завжди охочіше ходило не за вождями, а за сапами та косами…» (с. 91).

  • Як ви розумієте слова жінки, що у нас із попередніми поколіннями різна пам'ять: «…довгочасова пам’ять попередніх поколінь українців була набагато чесніша, правдивіше? Особистісніша. …мала ця пам’ять плоть і кров вчинку і дії. А наша пам’ять – система символів, якими маніпулюють…»? З якою метою наводиться цей роздум?

  • Спробуйте пояснити мудрість діда Фургала (діда Погоди): «Умирав люд не в благості й спокої, а в крикові та стогоні – нема блага землі й небу, клімат розтривожився, подвигли його розум людські безглузді смерті, бо – «де народився – там і пригодився», тобто зійшов за сонцем, наче зерно, відсвітив, наче місяць, робив на землі – землею став, це як «весна – літо – осінь – зима», прорости – зеленій, ума набирайся, квітом красуйся – любові шукай, обсійся дітьми, увійди в силу і розум, укоріняйся, а як висохне кров у жилах від старості, легко лягай у землю, ставай обніжком роду, …у кого діди й прадіди своєю смертю вмирали – у тих онуки й правнуки на умі й силі, а хто наглою смертю – у тих неспокійні…». Чи погоджуєтесь ви з думкою діда?

  • Хто в житті став для жінки «сонячними людьми»?

  • Чи була зрадою втеча жінки з села? Чому брат вважає, що вона ніколи й не покидала її, навіть, говорячи «додому», мала на увазі Любимівку? Чи зможе зберегти себе брат на чужині?

  • Чи змінилася Любимівка з новими людьми? Як і чому?

  • Чому найстрашнішою рисою народу є страх? Яка точка зору автора на народ з генетичним почуттям страху? А ваша? (Мотив страху є одним із основних мотивів роману і одним із найболючіших. «Цілі покоління народжених в утробному страхові, у вічному переляці перед владою, яка розорить, виморить голодом, а потім ще й запроторить у табори…» (с.53). «Страх – це перша несвобода, яку відчуває людина. Коли від переляку не можна відсахнутись, як від вогню, отримавши опік, душа переймається постійним страхом, ти стаєш в’язнем малих і великих засторог, які сама собі диктуєш…» (с. 99). Жінка перед обличчям зоряного неба раптом розуміє, що чує вигуки древніх забутих людей, коли «людина ще розуміла свою душу і не боялася ні живих, ні мертвих…». Коли і чому ми перестали розуміти свою душу? Але жінка знала, потрібно витравлювати з себе страх, бо зі страху людей не буває, а лише – боягузи.

  • Що, на вашу думку, змусило жінку відчути себе невід’ємною частиною «цілісного образу дому», поєднатися із собою минулою? Яка в цьому роль пам’яті? Чи можна пам’ять вважати кроком до порятунку? (Епізодична пам’ять жінки через далеке, іноді скоріше відчутне, ніж образно-видиме, веде її болісним шляхом до істинної, забутої самої себе. «…вона відшуковувала у своїй уяві яскраві…образи речей і людей давно забутих, начебто зжитих.., запечатаних в пам’яті лише словом та іменем…Ніби в її скроні вживлено електроди і хтось безжальний час від часу приєднує їх до уявного, згасаючого електричного кола вимираючої Любимівки.., заводячи її душу на те енергетичне коло, де чути всі проминулі голоси, звуки, видимі всі барви, відчутні запахи, стають чутливими пучки і вигострюється смак…». І це був початок звільнення від болю та мук, навіть коли ти зостався один у цілім світі зі своїм горем…).

  • Чи рятує жінку, її душевне потопання в темних глибинах власного сумління, Любимівка, хоча б вітрами, степом та могилами, що завжди на нас чекають? Чи можна стверджувати, що рід, хата, село, земля дитинства приводять жінку до самої себе, свого «я», вселяють гармонію та спокій в серце. Думку аргументуйте. (Переживаючи смерть матері як останній зв’язок з дитинством, родом, відчуваючи свою провину за передчасну смерть батька та матері, екзистенція жінки заводить її в темряву і хаос душевного водовороту. Тема потопання звучить ще з перших сторінок роману. Але, виявляється, буквальне потопання дівчинки в ополонці, тяжка застуда, що тримала тільце між життям та смертю, було лише символом-пересторогою перед страшнішим потопанням в замулених проваллях душі. Художній прийом паралелізму допомагає яскравіше відчути читачеві біль і розпач героїні. І виводить її до світла і спокою, гармонії з собою, своїм сумлінням та світом)

  • Яку істину про життя і світ відкриває жінка з допомогою батька, матері, баби, любимівців, рідної землі? Як від болю та розпачу ми разом з героїнею приходимо до тихої радості, якою пройняті останні сторінки роману? (Пройшовши коридорами пам’яті, болем і розпачем переживши втрату батьків, переоцінивши своє життя і вчинки, жінка дослухається до голосу роду, доторкається серцем до істини, яку тепер не треба питати в інших, не треба вагатися і сумніватися, як і для чого жити. По краплині з горем і раною в серці прийшла правда батька, матері, баби. Правда, виявляється, підказкою звучала завжди в імені баби, в назві села. Правда, якою так важко і, водночас, так легко жити, а головне, так легко помирати. Ім’я цієї правди – Любов…).

Підсумки та узагальнення

Створення «Енергетичного кола душі» (на основі спостережень над змістом роману Любові Голоти «Епізодична пам’ять»).

Гра «Точка зору»

Вдовенко Л.І., учитель української мови

і літератури Черкаської ЗОШ І-ІІІ ступенів №27
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка