До програми курсу за вибором



Сторінка14/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

«З народних уст» – книга «Страж-гора»

Оповідна форма „Страж-гори” (в ролі оповідача виступає сама героїня твору Марія Марчак) носить виразно епічний характер. Такий спосіб викладу сприяє переконливості  розповіді: читач не може сумніватися в щирості, адже всі наведені вчинки, події, факти достатньо аргументовані самою Марчачкою. Наявність одного героя-оповідача і послідовність у викладі подій складають сюжетно-композиційну основу роману. Проте чітко вираженої кульмінації чи контрапункту розповіді у романі нема, є окремі сюжетні блоки, пов'язані з образом оповідачки.

  Детальність розповіді (стосунки в родині, взаємини між лужанами), скрупульозна аргументація дій, вчинків (розповідь про судову практику Щепанського, про родини Зварунів і Турянських), висновки Марії про певні політичні події (трагедію народу в період світової війни, крах надій у часи розпаду ЗУНР, німецьку окупацію) сприяють тому, що вся інформація тексту виражена експліцитно, ніби лежить на поверхні. Такий калейдоскопічний ряд детальних подій, фактів із життя героїні та її односельців посилює експресивність розповіді, надає їй суб'єктивної тональності, оскільки сприйняття зовнішнього світу і роздуми про нього проходять через свідомість самої героїні, що перебуває водночас у центрі цих подій.
     Хоча  окремі факти в романі, історичні ретроспекції,  що викладаються Марчачкою, і сягають столітньої давності  (розповідь про знищення панщини), проте основний сюжет розміщується у фізичних рамках життя героїні – починається від народження і закінчується старістю. Важливим елементом достовірності служить у романі також чітко виражений  просторовий континуум, що експлікується, розгортається шляхом детального переліку населених пунктів, річок, вулиць, інших географічних назв Прикарпаття. Все це створює у читача конкретну уяву про зображувану дійсність і розказані оповідачкою події.
Оскільки в центрі розповіді С. Пушик поставив головну героїню, то, звісно, дещо на другий план відійшли інші персонажі, узагальнена характеристика яких постає лише з точки зору Марії Марчак (історія Фафроньки Циганючки, Зварунів, голови колгоспу Вівчарика...). Тому можна говорити про невисокий рівень індивідуалізації героїв, відсутність їх портретних описів, детальніше зображення їх внутрішнього світу. Зате психологічний стан героїні, її думки, настрої, уміння  постають повно  і яскраво. І це зрозуміло, бо таки найголовнішим поетичним, художньо узагальнюючим зерном цієї книжки є образ самої оповідачки – людини надзвичайно талановитої (знала, сама складала безліч пісень, казок, легенд тощо),  воістину народної. І ця історія життя, „в якому начебто не було нічого визначного, високо піднесеного над буденним рельєфом її оточення, виявляється такою змістовною, сповненою такої правди і поезії (хай здебільшого нелегкої і драматичної),  що чуйний читач розуміє: перед ним – та безхитрісна розповідь про себе, яка гідна називатися справжньою літературою, художньо-узагальнюючою розповіддю „про час і про себе”.


     Проживши довге й нелегке життя, ця жінка все ж не скаржиться на долю, не гудить все підряд, прагне зрозуміти час і людей: „Я на теперішню молодіж не нарікаю, бо то наші діти, наші онуки. Оце їхала я з міста, а якась гостилівська жінка цілу дорогу бубоніла мені коло вуха, що молодіж – пуста... Кажу їй: „Жінко, жінко, коли твоя дитина пуста, то не думай, що всі такі. Яке коріння, таке й насіння – як навчимо, так і маємо”. В деякі моменти оповідачка дуже коротко, неемоційно, але з чуттям здорового глузду, безпомильно оцінює певні ситуації, події. Наприклад: „Зустрічали Червону Армію, був мітинг. Бідні стояли спереду, а багаті ззаду. Коли захопили нас німці, то багаті стали спереду, а бідні ззаду”.
     Ведення   розповіді  від  першої   особи  сприяє   певному притлумленню  мовних партій інших персонажів, вони ніби розчиняються в мові Марії Марчак, бо „надаючи слово” їм, вона все ж сама повідомляє зміст сказаного ними, вплітаючи його в свою мовленнєву тканину. Живий діалог, звісно, відсутній. Такий діалог критика називає „епічним” 
(В. Днепров),  оскільки він введений в епічну оповідь і сприймається не в своєму сценічно-драматичному аспекті, а як ланка в подієвому потоці.  Пряма мова персонажів передається, як правило, оповідачкою у непрямій формі. Якщо синтаксичні стилістичні засоби представлені у романі скупо, то художні тропи, фразеологічні епіграфи, які є кодовим ключем до кожної частини, свідчать про природний дар Марії Марчак і добрий смак та  майстерність С.Пушика.


Бо,  як справедливо зауважував академік Л. Новиченко, „скрізь, де говориться про оповідачку Марію Марчак, треба мати на увазі і письменника Степана Пушика – автора цього „записаного” – але й по-мистецьки обробленого! – „дійсного”  роману.  В особливу заслугу йому слід поставити мову твору: він не тільки зберіг десь її первинний дух, лад і колорит, але, мабуть, чимало додав і від свого вміння, від власного чуття слова”. За видовими ознаками „Страж-гора” – роман до певної міри й документальний, хоча при його написанні документами в прямому розумінні письменник не користувався, їх роль виконала пам'ять. Пам'ять Марії Марчак, котра виростає у творі до поетичного узагальнення пам'яті всього народу. А народна пам'ять – найсправедливіший історичний документ, якщо його належно зафіксувати. Крім того, форма художньої оповіді у творі дає підстави назвати його і романом-монологом, оскільки від початку й до кінця він звучить як монологічна сповідь однієї людини.

 У романі „Страж-гора” в розпорядженні автора власне історичних, документальних джерел було надто мало, тому, зрозуміло, основне ідейно-художнє навантаження виконував вживаний багатющий фольклорний матеріал, що, безперечно, позначився на жанровому утворенні його.

 

Додаток №6

«Галицька брама» – роман про історичну пам'ять українського народу

У романі «Галицька Брама» С. Пушик відтворив різночасові події, відстань між якими вимірюється не віддаллю пам'яті, доступною конкретній людині, а багатьма століттями (екскурси в дохристиянську добу, часи Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, часи, ближчі до нас...). Цементує зв'язок між цими віддалями пам'ять історії народу, що сприяє виявленню джерел нашої духовності, умінню віднайти себе у цьому соціальному вирі, дати відповідь на питання: яка ж міра відповідальності лягає на кожного з нас за епоху, в якій живемо. Твір настільки густо заселений, що читач має досить повне уявлення про всі соціальні типи і верстви тієї чи іншої доби.

  На перший погляд, стиль роману „Галицька Брама” може видатися величавим хаосом. Чого тільки в ньому нема: широке зображення життя древньої Галицької землі, язичницькі і християнські вірування, мистецтво трипільської та комарівської культур, причини виникнення так званих „татарських сіл” на Прикарпатті, трагедії наших національно-визвольних здвигів, філософія, патетика, багатослів'я...
   І весь цей огром рухається, снує перед очима читача все нові й нові події, факти. Проте цей Пушиків стиль – не розрив між змістом і формою, а художня єдність, яку цементує, в першу чергу, могутній рух авторської думки. Крім того, з висоти нинішнього дня вже можна судити про продуктивність саме такого стилю, його відповідність і виведеним образам, і утверджуваним ідеям. Бо коли відбувається загальне „бродіння” нових ідей, масова переорієнтація поведінки людей, то найперше виникає „збірний образ часу, руху” Р.Гром'як).


. А звідси й та мозаїчність сюжету, зміна тональностей, перехрещування кількох часових і просторових площин, які й надають творові особливої філософської узагальненості.
     Розповідь у творі ведеться від імені молодого науковця Василя Чорнобривого, який працює над дисертацією з історії краю. Намагаючись зрозуміти свою добу, він часто розмірковує над закономірностями історичного розвитку, прагне з'ясувати роль і місце кожної людини, нації в історії. З гіркотою він зізнається, що пережив добу, коли на історію дивилися як на непотріб. А тому й усвідомлює, що аби не допустити деградування нації, втрати народних традицій, духовних коренів, то треба вивчати свою історію, бо народ, який забуває своє минуле, змушений пережити його заново. „Історія наша спресована в легенди і перекази, і потрібне тільки джерело струму, аби історія заговорила. Таким джерелом можуть стати наші думки, наше серце, якщо є в них вогонь патріотизму, почуття гордості за свій народ”.
     Якщо в „Страж-горі” автор фактично був цілковито прихований, то в „Галицькій Брамі” він ніби відстоює своє право судити про вчинки героїв, факти історії, давати їм оцінку, формувати в читача певне ставлення до викладеного. У тексті роману це прагнення знаходить вираження в багатьох авторських відступах, втручаннях у розповідь своїх героїв, поясненнях, коментарях, оцінках. Авторський голос вчувається постійно: чи мовиться про Духову Криницю, чи про Галицину Могилу, трипільську чи комарівську культури, чи про долю караїмів Галича, чи про прекрасних, з великим серцем у грудях галичан, як казкар Іван Бенько (галицький Мюнхгаузен), Марія Віденка, рід Гармашів...


   Цей твір – історія всього нашого краю і його людей, гімн їхній величі, незборимості, гідності. „Одна по-молодицьки хустину зав'язала на голові так само, як зав'язувала її мати, баба, прабаба, як лишень уміють зав'язувати галичанки. Вона мала великі й пишні перса. Між іншими жінками, працьовитими, як мурашки, ця була, немов царівна, з маленькими сережками у вухах, що блищали, немов дві великі краплі роси. Вона ніколи не пішла б торгувати своєю красою. Не посміла б стати на конкурс королеви краси. Вона своєю вродою прикрашала своє село”. Але як гірко: ці сучасні Роксолани – ганебний докір часові за надривну фізичну працю і в цегельнях, і на автошляхах в просочених асфальтним відпаром спецівках...
     Втручаючись у розповідь, С. Пушик постійно прагне ніби просвітити тих, до кого звернений роман. Таким чином, виразно відчутна мета автора – вплинути на читача, переконати його в правильності власних суджень, зробити його своїм однодумцем. Переважно перехід від оповідача (а ним у творі виступає не лише Василь Чорнобривий, а й галичанин Павло Гірняк, ткач Михайло Сегін, навіть Яків Головацький) до авторського коментаря відбувається природньо, плавно, без нав'язливості й штучності, завдяки специфічній сюжетно-композиційній організації тексту, цілеспрямовано відібраній лексиці, синтаксичному ладу твору.


Заслуга С. Пушика ще й в тому, що він заставив „заговорити з сучасним читачем матеріал самої історії краю. Адже в романі наявні значні археологічні джерела, які допомагають відтворити  побут, архітектуру,  культуру давніх поселень на території Галича і т. ін. Письменник настільки зримо відтворив образ Галича, його околиць, Успенського собору, Галициної Могили тощо, що під час читання цього твору постійно виникає відчуття причетності до подій минулого. Деякі місця книги так насичені фактажем, що навіть нелегко визначити, ким більше виступає автор у творі: науковим дослідником чи письменником. У підході до трактувань історичних осіб (Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, Богдана Хмельницького та ін.) письменник прагнув досягнути справжнього художнього історизму, проводячи моральну переоцінку як їхньої діяльності, так і ролі історичної особи в історії. „Як би то склалася доля його України, коли б Хмельницький не стояв під Замостям, не чекав обрання нового короля, замість померлого Володислава, а пішов прямо на Люблін, на Краків, на Варшаву, продиктував свої умови миру шляхті, посадив на стіл королівський свою людину...”.
     Поряд з великим історичним, документальним матеріалом у романі „Галицька Брама” наявний багатий фольклорний матеріал різних епох, органічне вплетення якого в канву твору є особливо вдалим способом підвищення художньої достовірності історичної розповіді. Так, весільна ладканка, створена сімсот літ назад, тим і цінна, що співається у ній про князя Данила і про Галич:


              Ой попід Галич, попід зелений
               Гостинець столочений.
               Ой там Данило із боярами ступає,
               А калина дорогу заступає.
               Вихопили бояри гострі мечі,
               Стали калину січи...
               Ой не для них вона саджена,
               А для Данила споряджена.

Таким чином, для романістики С. Пушика притаманні такі сюжетно-композиційні особливості, як зміщення часових пластів, зіткнення точок зору кількох епох, що сприяло посиленню в його творах духовного, філософського, інтелектуального начал. Історичні процеси розкриваються автором крізь людську призму, тобто епоха „живе” в людині, „Історія – в особистості”. Наявне прагнення осягнути дійсність в єдності минулого, сучасного і майбутнього, пошук проблем, ідей загальнолюдського, глобального значення.
Додаток № 7

«Тіло викупаєш у воді, мозок у мудрості, а душу – у співанках та музиці…»

На початку творчості письменника фольклорні елементи, певна річ, входили до його творів почасти як обов'язковий, красивий орнамент, відчувалася певна сти­лізація під народну пісню, казку, легенду (це особливо видно у циклі оповідань «Ключ-зілля»). Відтак у пізніших, ширших, розлогіших речах, як-от повісті «Перо Золотого Птаха», а особливо у романі «Страж-гора», – сталося щасливе, орга­нічне злиття народної творчості з власним світобаченням автора, злиття повне і природне. Письменник тут сповна викори­став народні скарби, від чого його твори стали мовби піснею і казкою, легендою і приповідкою. Що ж, художній твір, можливо, тільки тоді й стає художнім, коли він, попри усі наймодерніші спільності і подібності, є єдиним і нечленованим живим організмом. Це ще й до того, що чомусь нині не хочеться дошуковуватись спільності творів С. Пу­шика із знаними й визнаними стильовими взірцями і звичними літературними тра­диціями. Тим більше, що він, повторю­юсь, взаємодіє з фольклоризмом, міфологізмом, химерністю, що заполонили нині сучасний літературний світ.

І тут саме до речі слова визначного майстра критичного цеху нашої літератури Леоніда Новиченка, сказані про «Страж-гору» і його творця: «...Живі, різнобарвні ритми та інтонації, фразеологічне багатство (ці не так уже густо розсипані, але часом просто розкішні приказки, оповідки, сентенції!), образність, наче просто з землі підібрана (парубок «трохи покукав» коло дівчини – та й швиденько оженився), характерно вжиті нові слова в мові літньої жінки (несподівано українізоване – «командірівка», або назва «кукурудзяники», застосована до літаків першої світової війни), і на всьому цьому – жодного відтінку стилізації, намагання «зіграти» під сільську простоту, місцевий колорит і т. д. (Важливе свідчення, на мій погляд, доброго смаку й майстерності С. Пушика)».

Так, письменнику справді потрібен був гострий погляд, щоб сягнути у цьому романі вікової' історії і не заблукати у її складнощах і лабіринтах, щоб не перетво­рити роман в набір застиглих фольклорних зразків, щоб у погоні за народною простотою не скотитися до примітиву.
Додаток № 8

«Бринить душа людини ніжна і сильна, чиста і красива, безмежна і бездонна, заглянути в яку не кожному вдається»

Марія Марчак на схилі свого віку повідала про життя, і образи багатьох її односельців постали в усій яскравості й неодновимірності своїх характерів. А добре-бо відомо: з того, що і як людина роповідає про іншого, можна судити і про вдачу того, хто ділиться думками. У вчинках Марії, а також у її оцінках подій та людей виявляє себе етичний кодекс народу, і це саме те, що С. Пушику вдалося донести своїм твором з великою силою. Що в тому неписаному кодексі визначальне, що він схвалює, а що засуджує?

Марчачка з великою повагою розказує про тих, хто «про своє менше дбає, ніж про громадське», хто навіть у надзвичайно скрутну годину не розгублює людяності, милосердя, уміння й готовності переносити своє й чуже горе. Мати Марії врятувала від смерті молоду жінку з дитиною; батько, хоч і сам не мав особливих статків, забрав у свою родину чотирьох сиріт; сама Марія теж допомагала голодним городянам. І про все це мовиться жінкою без найменшої крихти хизування, вона керується простим і мудрим законом; «І треба дати, коли хто просить, бо хто людині вчасно дає, той подвійно дає»! Йдеться про природну, як повітря, солідарність людей, їх збратаність – почуття, на яких і повинні триматися норми суспільства.

Степан Пушик має гостре й пристрасне перо, він не тільки працює в різних жанрах (проза, поезія, пісня, публіцистика, драматургія, фольклористика), але й лишається громадянином, патріотом свого краю, що не менш важливо, аніж бути просто літописцем.

Цікаво й порівняти з думками господарки Страж-гори кодекс самого письменника, знати не тільки, що обстоюють його герої, а й що болить йому самому. Це неважко зробити, бо трудящі Прикарпаття висували С. Пушика кандидатом у народні депутати СРСР, і він, певна річ, обнародував свою платформу, свою програму дій. Ось лише дещо з неї: «Мені соромно наліво і направо роздавати обіцянки, але скажу, що робитиму все для того, що нині найголовніше – створення правової держави, щоб виробити такі закони, аби народ почував себе народом, а не населенням, аби держава служила інтересам людини, а не тільки людина інтересам держави. Дбатиму, щоб патріотизм ніколи не вилився у фанатизм. Не можна допустити, щоб вернулися страшні сталінські часи, коли хапали невинних людей «чорні ворони», вивозили цілі села, виселяли з домівок...»

У програмі Степана Пушика ще багато важливих як економічних, господарських, так і екологічних та національних питань, над вирішенням яких він, і не будучи депутатом, боровся і бореться щодня – як письменник і як громадянин. До слова, громадянська позиція не зрадила Степана Пушика і у передвиборній кампанії: коли цього вимагала справа, він поступився своїми голосами на користь старшого і досвідченішого колеги – письменника Дмитра Павличка. Втім, Степан Пушик знову поринув у вир передвиборної боротьби і переміг: земляки захотіли і бачать його нині у парламенті республіки.

Так воно і має бути – не може письменник бути одірваним од життя, од проблем, якими живуть-переймаються його герої-читачі. «Знаю єдине: коли ти чимось цікавишся, то обов'язково зацікавляться тобою», – писав якось він в одному з своїх творів. І має рацію.

Письменник турбується про те, як надати слову зміст; юнака напучує: власне гніздо, де вродився, не гудять; переживає він і за друзів дитинства: «чи усім вам добре», веде читацьку уяву в глибину історії – то в Галицьке князівство, то до Манявського скиту, то до Довбушевої Чорногори, то в столицю гуцульського мистецтва Косів... Містке, епічне слово автора не просто переносить нашу уяву у віддалені часи, а белетризує конкретну подію, факт. Відбувається поетичне, глибоко філософське осмислення суті минувшини, її духовних цінностей, глибини традицій трудового народу-творця, прокладання містка між давноминулим і сьогочасним.

Ось і в повісті «Перо Золотого Птаха» автор торкається різних сторін народного життя, зважує його, сказати б, всебічно. Так, він захоплений, сповнений гордості за свій народ і любові до нього. Проте ця захопленість не перетворюється на підсліпувату розчуленість, не заважає критичності оцінок. Прислухаймося хоча б до того, як пише Пушик про формалізм у творенні нових обрядів: «Згадую семінари з нової обрядовості... Багато переговорили, а все закінчилось старим обрядом у ресторані... Не за робочим столом створюється обрядова поезія, нові звичаї. Потрібен час і приціл на майбутнє. Народ розумний і обряди творив не одне століття. Він хоче взяти й понести у завтрашнє все найздоровіше, а зайве, залишене епохами гніту людини, покинути у вчорашньому, аби відпало, як пожовклий лист».

Цей приціл на майбутнє, прагнення шукати і зберегти для прийдешнього найцінніше в життєтворчості народу, прикметні для повісті в цілому і зумовлюють громадянський пафос.

І знову, як в усіх більших чи менших його оповідках, химерно заплелися у творі пісня, казка і дійсність, поруч живуть герої легенд і реальні люди. Це сплав від життя, його народила свідомість народу.

«Тіло викупаєш у воді, мозок у мудрості, а душу – у співанках та музиці», –

Пушик щедро відтворює народні перекази, пов'язані з музикою. Його розповідь пересипана блискітками афористичних коментарів, на зразок отакого: «Трембіти і сопілка глухнуть, якщо на них довго ніхто не грає. У колекціях музичні інструменти вмирають, стають отакими собі муміями. Музичний інструмент живе з людиною»; або «Певне, сумнішим і жорстокішим був світ до народження скрипки...».

Здається, мелодії та ритми троїстих музик позначились на ритмі, музичності Пушикового рядка – енергійного, пружного, розкутого, часом завихреного імпровізацією, часом карбованого до афористичності.

Вражає, як письменник легко, непомітно для читача переходить від медитативної, часом одвертої публіцистичної прози до поезії у прозі. Слово його, багате на метафори, порівняння, сягає великої зображувальної сили. Творчість його не можна ввести в жодні закостенілі рамки, бо вона незвичайна, новаторська.
Додаток № 9

«Галич – Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь – Землі Київської Русі – ворота Києва»

Про роман «Галицька брама» чи не найкраще розмову почати з епіграфа книги про те, що багато міст, які колись були могутніми, стали нині малими, і навпаки: колись малі – нині могутні. Така доля Галича – колишньої столиці племені, потім Галицького і Галицько-Волинського князівства, міста, яке готується нині відзначити 1100-річчя першої згадки про нього в угорській хроніці анонімного літописця (у наших джерелах вперше згадано про Галич 1096 року). Пам'ятаймо, що в Карпатах – географічний центр Європи, а Галич – під серцем Європи.

Роман «Галицька брама» своєрідна художня історія краю, яка охоплює величезний відрізок часу: від виникнення перших поселень до нинішнього дня. Це розповідь не тільки про Галич, а й про ту землю, яка була в складі Київської Русі, була воротами Києва (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь), а потім пережила довге поневолення ханами, султанами, угорськими, польськими, волоськими, австрійськими та іншими завойовниками. Але народ завжди дивився зачаровано на схід, відчував свій спільний корінь з рідними братами, йшов і прийшов до єднання.

Степан Пушик писав роман дев'ять років. Нелегко було знайти таку форму, в якій переплавились би вітчизняні й зарубіжні джерела: легенда, переказ, повір'я, пісня – весь той багатющий документальний, фольклорний, етнографічний матеріал, який зібрав автор по горах і долинах і вміло зіткав з нього епічне полотно.

У центрі цього полотна молодий історик Василь Іванович Чорнобривий, який, зазнавши гіркого сирітства, розлуки з коханою, будує матері хату в селі, яке колись входило в зону давнього Галича, водночас збирає матеріал для наукової праці. І диво дивнеє: всі історичні свідчення про Галич і Галицьку землю, вся народна поезія, переплавлена через юне серце, всі ті події, коли отруєно Дністер, зруйновані меліораторами дохристиянські могили, виорані й незахищені ніким фундаменти давніх соборів, знищені пам'ятки різних часів і народів, раптом починають говорити художньою мовою. «Галицька брама» – це весела й сумна, радісна й гірка сага про найрідніше, найсокровенніше, про коріння нашого народу. Це книжка не тільки про Україну й українців, а й про поляків, караїмів, євреїв, росіян, які завжди жили в Галичі і Галичині. Це книга про мир, що стоїть до війни, і про війну, що триває до миру. У книзі діє багато героїв. Це князі: Іван Васильович, Володимирко Володаревич, який Галич зробив столицею князівства, його син Ярослав Осмомисл, дочка князя Євфросина Ярославна, яку готували заміж за угорського королевича, та втрутився візантійський цар, і її віддали за Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича; який зазнав гіркої поразки від половців на Каялі.

Всі ми знаємо «Слово о полку Ігоревім», пам'ятаємо найпоетичніший мотив його – плач галичанки Ярославни за мужем у Путивлі «на заборолі». Письменник розповів про нещасливу долю Ярославниних дітей: трьох її синів було повішено в Галичі. Роман повістує й про династію князів Романовичів, про тяжкі часи поневолення, про повстання під проводом Івана Мухи, якому цього року сповнюється 500 років, про народного ватажка Семена Височана, про «Руську трійцю», про Франка, про криваві танці першої і другої світових воєн, коли дуже постраждала Галицька земля. Ці втрати можна порівняти хіба що з ординськими навалами.

Паралеллю до давніх часів, до повісті про княжі родини є опис звичайного сільського роду Чорнобривих. Саме на таких родинах хліборобів тримається увесь світ. Читаєш твір і бачиш, що пережила така родина не менше, ніж рід княжий. Важко сказати, ким були предки сучасного історика. Перекази доносять, що один з пращурів – дружинник, другий – опришок, але найбільше було орачів, садівників, цеглярів, народних цілителів, будівничих. На полях знаходять фундаменти: давніх будов, кремінні ножі, наконечники стріл, череп'я різних епох... І будуються міста й села, заводи й електростанція в Бурштині. Ні, це не виробничий роман, це твір про те, що й сучасність стає історією, і сучасники стають історичними постатями. На Крилосі, де був дитинець давньої столиці князівства, відкриваються музеї і пам'ятний знак на горі. З цієї гори, видно те місце в діброві, яке й нині називається «Галицькою брамою». Брама – це символ. Усе, що діялося з людиною і з народом, ішло через браму. Йшли прошені гості, йшли й непрошені; одних зустрічали хлібом-сіллю на рушнику, а інших – мечем чи автоматним вогнем. Історичні події, які відбувалися тут, дуже складні, драматичні й трагічні. Зі сторінок твору дізнаємося і про народного Мюнхгаузена, про нищення містечка Більшівців гітлерівцями, і про розстріл євреїв, і про галицьких караїмів, які свою мову зберегли донині.

Письменник веде мову про дохристиянські вірування наших предків, про вінчання, народини, хрестини, про толоку, вечорниці, колядування, щедрування, про андріївські, новорічні, купальські забави.

В романі автор з теплотою описує сучасних археологів, колгоспних шоферів, жінок-льонарок і княгинь та князів, що стояли на смерть, аби захистити рідну землю. Він уперше назвав і імена тих істориків, які зробили значні відкриття в Галичині. Згадаймо хоча б галицьких «Шліманів» – Лаврецького чи Пастернака.

«Галицьку браму» Степана Пушика слід поставити поряд з романом Володимира Чивиліхіна «Пам'ять», романом Валерія Шевчука «Мислене древо». Це та книжка, яка дуже й дуже потрібна саме в наш перебудовний час, коли люди шукають відповіді про наболіле.

«Галицька брама» – роман про історичну пам'ять народу. Педагоги засвідчують, що уроки народознавства вони подають за книжками прикарпатського письменника Степана Пушика. У цій книзі, як і в інших творах Пушика та в записаній ним і виданій народній поезії, зібрано безліч того, що не старіє ніколи. Такі книжки, як «Галицька брама», не можуть зістарітися вже тому, що створені з великою любов'ю до народу й землі.

Цілком справедливо «Галицька брама» в числі інших творів Степана Пушика – роману з народних уст «Страж-гора», повісті «Перо Золотого Птаха» – відзначена Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Додаток № 10

ХУДОЖНІЙ СВІТ СТЕПАНА ПУШИКА

Є у Степана Пушика невелика повість-есе, „художня оповідь”, як називає її автор, – „Дараби пливуть у легенду”. І мальовничі „дараби” – сплави, що линуть бурхливим Черемошем, і метафора „пливуть у легенду”, де слово „пливуть” передає реальну дію й водночас створює образ невмирущого, вічного, – досить характерні ознаки стильової манери письменника. Сам тон оповіді, пройнятий ліризмом, почуттям ніжності й смутку за минулим, втраченим, викликає довіру, а тому й полонить читача. Письменник закоханий у рідний йому карпатський край, його людей, захоплений історією, проймається давніми традиціями, і таке бачення навколишнього світу дозволяє йому знайти тонкі й вивірені слова-характеристики, хоч часом чуття і зраджує авторові, бо зникає межа, що відділяє красу від красивості.

Відходить у легенду остання дараба, і незабаром спливе в пам'яті й саме уявлення про дивовижний пліт на гірській річці й усі оті слова-поняття, що пов'язані із ним, – талба, бервено, габа. І водночас слова, що, здавалося б, приречені на вимирання, починають під пером письменника набувати особливої вагомості, незвичності, сили. Наче якась міць хоче бодай у такий спосіб зупинити їх у свідомості читачів, земляків, усіх слухачів. Проте асоціації письменника звернуті не лише у минуле, а й у сучасне. Ті ж плотогони в капелюхах нагадують йому космонавтів, а сама дараба, виявляється, подібна до кількаступінчастої ракети. Старе й нове, традиційне й народжене нині, поетичне й термінологічне органічно поєднуються в межах одних і тих же текстів. І тут – увесь Пушик, розмаїтий у пошуках виразності, поет і публіцист, учений.

Бо ж сам письменник, активний, нетерплячий, запальний, часом необ'єктивний, але завжди щирий, впевнений у своїй правоті, не може не втручатися усім своїм єством та хистом у дії, вчинки, життя своїх героїв, не може не співчувати їм, не засуджувати їх, коли вони того заслуговують. І дає оцінки. Оцінність входить невід'ємною складовою у систему письменницького світосприймання, визначає спосіб його мислення, а відтак позначається на стильовій манері, вживаності слів-характеристик. Ці оцінки здебільшого прямі, безпосередні, часом відверто перебільшені, патетичні, часом поетично забарвлені, піднесені: „Золота земля Семенюкова, золоті люди живуть на ній” („Серце, різець і музика”); „Пережив обох братів найпрацьовитіший, найповажніший і найдраматичніший – Юрко” („Перо Золотого Птаха”), (оцінність підкреслюється вищим ступенем). А подекуди Пушикові характеристики набувають гнівної сили, хоч зовні й прихованої, вистражданої у співучій душі ніжного лірика. Ось він із болем пише про свого вчителя, і засуджуючи його, і не втрачаючи до нього природної поваги: „Але мені завжди не подобалося, як ви ходили на полювання, як стріляли в птахів, у серн” і далі розвиває тему порушення краси й гармонії природи („Галицька брама”).

Емоційність Пушикового стилю може підсилюватися, викликати підвищену експресію вислову, відображати складні модально-вольові переходи. Ось піднесено-урочиста оповідь: „Нікому лиха не бажано, і не хочу, аби ти сумною була, мамо-земле! Ти будеш і після мене. Ти повинна бути для доньок і синів! Для онуків і правнуків” („Галицька брама”); а ось – і розмовно-експресивна, гарячкова: „Кропиви йому? З будяків косицю! Ніхто за нього не піде! Ніхто! Йому місце – в Почаєві!” („Галицька брама”); народнопоетична: „Йой, чого то Василь ходив вогонь піддувати, коли гарматна куля грілася!” („Галицька брама”).

Почуття піднесеності, внутрішньої сили, бадьорості не полишає автора і відгомоном звучить у енергійних, мелодійних ритмах його поезій, у містких, добре спресованих висловах. Письменник полюбляє колоритне визначення, філософське узагальнення, часом „красиві” перифрази: „зорепад поцілунків”, „колір розлуки”, „книжка білого дня”, „музика чистого потоку”, „ріка моїх днів”, „соловейко – дитя весни”, „день, заквітчаний барвінком” тощо. Авторські порівняння створюють світ невишуканих, прозорих за своєю асоціативністю образів: „Комусь, можливо, рядок пливе, як вода, а мені так іде, як з каменя” („Галицька брама”); „очі – як густа роса”, „виходиш до воріт, як зірка рання”, „мов молоко, парує озеро”, „хмари, мов кораблики”, „ніби мак, червоніла його голова”, „мов бриля, стоїть маленьке гуцуля”, „брова твоя – мов чорний колосок”, „голос дівочий, що чистий, як кришталь”, „розійшлись, мов хмари”, „кохання чисте – чисте, як росинка”, „автобусна будка, як писанка”.

Порівняння розгалужуються, стають об'ємними характеристиками, що набувають самостійного художнього значення: „Черемош збунтувався, як гордий гуцул, якого хочуть позбавити назавжди честі та слави” („Дараби пливуть у легенду”). Метафоризовані визначення, переносне вживання слів і зворотів органічні для письменника, що прагне яскравості, краси оповіді: „Сонце стеле під ноги проміння” („Перо Золотого Птаха”); образи заполонюють його, переливаються через край, переростають у суцільний метафоризований текст: „Я хочу переписати книжку гір на папір” („Перо Золотого Птаха”); „А ясні думи полохливі, наче високі горді птахи, та й утікають від лихого слова чи події, що важким каменем падає на душу” („Галицька брама”).

А часом Пушикові асоціації сягають далі й далі, ускладнюються, входять у світ його знань, розумінь, бачень, літературних ремінісценцій, історичних аналогій... Скажімо, письменник розповідає: „Ось так само, як я іду, ступаючи з каменя на камінь, з дерева на дерево, спираючись на палицю й на Квітчине плече, йшла тоді Леся”. Там, під полониною, „позависав туман хмарками в міжгір'ї”. А тут згадалися й Лесині рядки: „Я ж бачила, як хмарка та вродилась...” Йому здається, що хмарка над ним – „то лебедиця біла летить” (а, може, це згадка про саму Лесю?). І знову Лесині слова: „...Вона чіплялась за смерекові гребені зелені...” „Легка та прозора, мов ясна мрія”, Лесина хмарка. А то Пушикова хмарина „вже розпливлася у важкій чорній хмарі, що застелила усі світи”. А далі – роздуми, навіяні перебуванням у цих краях Івана Франка, для якого „кожна кичера в млі, кожний плай закуривсь...” Інші хмари, мла і журба... Асоціації стають ледве не визначальним способом осмислення дій і вчинків героїв, прокладають шлях до пізнання постатей минулого. Врешті-решт уся повість „Карпатське літо” побудована на асоціаціях. Письменник іде стежками Лесі Українки й мимоволі проводить паралелі, порівнює, згадує своє і на власному досвіді переконується у правоті своїх припущень, бо „так само Черемош грає-виграває”, „так само ліс не шелесне...” Звідси й численні авторські міркування типу „я стояв і уявляв” і т. д.

Так твориться не лише „Карпатське літо”. Присутність письменника, його особисте, виношене в роздумах над старими фоліантами, монографіями учених мужів і поетичними рядками, оповідями літніх людей, помітні в усіх його творах. Особливої ваги авторське начало набуває в есе „Криваве весілля на Каялі” (про „Слово о полку Ігоревім”), що містить сміливі гіпотези, несподівані „прозріння”, отож вимагає чіткої авторської позиції. „Зрозуміло, що дехто може й скептично поставитися до деяких моїх міркувань”, – зазначає письменник, а тому так активно вносить в оповідь своє „я”. „Я думаю”, „я гадаю”, „на мою думку”, „закономірно”, „бачимо”, „зауважимо”, „зрозуміло”, „виходить”, „слід пам'ятати”, „з цих слів видно”, „треба, пам'ятати”, „слід пам'ятати”, „дивує”, „цікаво”, „сумніву не викликає”, „спробую це довести”, „заодно зауважу”, „я веду до того”, „пропоную таке розшифрування”, „якщо уважно вчитатися в текст”, „чому я вдався до такої реконструкції?” І т. д. – ці авторські коментарі достатньо красномовно характеризують манеру письма, виправдовують її полемічність, суб'єктивність у кращому розумінні цього слова.

Пильним оком, усіма своїми чуттями сприймає письменник дійсність, спостерігає, порівнює і карбує бачене, почуте, сприйняте в добірних словах. Художній світ С.Пушика – це передовсім світ зорових образів. Перо письменника наближується до пензля: той же потяг до накладання барв, живописної деталі, зовнішньої прикмети, а вже через неї — до внутрішнього стану, переживань і пристрастей. Зорове бачення – це врешті-решт основа світосприймання: „І любо, що є де очам спочити”. Колористична палітра письменника не така вже й широка: переважають зелений, білий, синій, сірий, жовтий, але саме цю гаму полюбляють жителі його чарівного краю, бо вона — від самої природи, лісової хащі, гірської річки, втілена в кухлях і куманцях. Інші, більш насичені кольори – чорний, червоний – зустрічаються рідко, скоріше як антитеза до кольорів улюблених, милих серцю.

Улюблений колір письменника – зелений, це колір зелених Карпат і смерек, запашних трав і лугів. І водночас це колір краси, барви самого життя, в них радість, сонце, надія: „Але ранком сонячним, зеленим...”; „Зелений шум п'є вроду молоду”. Це і колір небезпеки, перестороги: „Зілля зелен-рута. Зіллячко – отрута”. А ще притягають письменника два близькі „за звучанням” кольори – білий і синій, на їх поєднаннях будуються образи, створюється система художніх асоціацій. Порівняймо, скажімо, кольористичні перебіги у вірші „Ірпінь”: „Білий сніг в Ірпені, Синій сніг в Ірпені”; „То не кінь – синій поїзд”; „Ті берези, та ватра, і той білий кінь”. Інший настрій, і з'являється ще один колір – тривоги – чорний: „Уже дрімав в серпанку синім ліс. Настромлений на білий спис дороги. Тривожний крук на крилах вечір ніс і чорний крик жбурляв мені під ноги”.

На образному осмисленні трьох кольорів – передовсім синього, а за ним білого й чорного – зросла відома Пушикова пісня „Любисток”: „Синь Карпатських гір і синь небес, і дівочі оченята сині” і т. д. І те ж співвідношення споріднених кольорів у прозі: „Коли зацвітає каштан, здається, що свічки догоряють, з них скапує білий парафін на зелені підставки”; „Більше ви не стріляєте горлиць, учителю, а вони літають зграєю між білим містом і синім небом”; „Малий білий, як сонечко, („Галицька брама”).

Кольорова палітра письменника може набувати нових барв, не лише „чистих”, а й мішаних, перехідних, але визначальними лишаються ті самі, улюблені: „Жайворонки, мовби хтось їх на нитки понасилював і наказав сірими човниками ковзати по золотих променях-струнах між синім і зеленим, та усе через серце моє”; „Хати підсинені знизу, наче по небесах побродили та й сохнуть на сонці, а вище стіни побіліли від цвіту – недавно ніби забростилися сади, а вже всюди відшумувало біле, рожеве, ясно-зелене” („Перо Золотого Птаха”). Серед кольорів опосередкованих, переосмислених виділяється золотий, а ще більше – срібний. Саме так світяться річкові бистрини, і куполи церков, і дівочі очі. Черемош – „не зелена кров гір, але срібна, що аж в очі б'є те потужне світло гірської річки”; „І церкви світили срібними банями” („Карпатське літо”).

Небаченим буянням кольорів, захватом перед їх красою сповнені рядки розділу „Розмай-квіти” із повісті „Перо Золотого Птаха”. Кожний колір супроводжує пору року, кроки людського життя. А звідси його символіка, внутрішня сила, образний перебіг.

„Весна несе нам білі квіти. У білому вельоні молода йде брати шлюб. Біла сорочка – молодому в дарунок. Це цнота дівоча – білий колір”. Далі згадується чисте кохання – „біла любов” Василя Стефаника.

„За білими пролісками починають цвісти сині, пізніше – фіалки. Травень несе нам червоні тюльпани, а за ними – червоні, білі, жовті троянди”.

„А осінь жовта. Жовті квіти під вікном, жовтий лист, жовта трава. Жовтий цвіт – символ розлуки”.

„Червона рута – це втрачена цнота дівоча” і таке інше.

Звукова система образів С. Пушика має в своїй основі національний колорит, місцеве забарвлення. У розділі „Музика” із „Пера Золотого Птаха” письменник розповідає про скрипки й цимбали, дуди й трембіти, сопілки й тилинки, і в кожної – свій голос, своє неповторне звучання. І головне для нього – не стільки відтворити музичний тон, звуковий ряд, скільки показати глибокий вплив музики на душу і почуття людини, а особливо, коли це рідна мелодія. „І та музика заливала мою душу ясністю і здоров'ям. Так сонце з-за дощової хмари висипає одразу багато проміння на зелені полонини... То не мелодія, то птахи ширококрилі хочуть зелений світ до себе притулити й не годні... Летять собі, летять...” А далі – й пряме відтворення звуків музичних інструментів, але знову-таки не через пряме звуконаслідування, а через повнозначне слово, звукову гармонію: „Скрипка: Ні їли ми, ні пили ми. Цимбали: Ні тут, ні там! Бубен: Я казав, що так буде! Я казав, та так буде!”

Інша музична симфонія, побудована на алітераціях і асонансах, врешті-решт – на внутрішній музикальній струні, що бринить у душі поета, відтворюється в його пісенних інтродукціях: „Дзвонить осінь в Косові, Дзвонить осінь в Вижниці, Перестиглі яблука нам несе. Яблунева осене, Чом ти в травах росишся? Де ж ти щастя, осене, Роздаєш?” Виразна звукова символіка створює враження підкресленої музичності, співучості, навіть вишуканості: „Кінь ірже. Бо чує вже дорогу, Що євшаном сивим заросла” (насичено шиплячими й свистячими): „Лети до мене, ластівко, лети” (повторення „летючого” звуку л). І раптом звукова гама стихає, душа світлішає, виникає нова музика, більш висока й прекрасна — музика вищого гатунку: „Тихо-тихо, як незримий гном, Теплий дощ танцює під вікном і стає од світла золотим. В дощ такий, бувало, грала ти”. Отак і звучить, не змовкає ні на мить поетична струна С. Пушика – струна почуттів, струна душі, і ця внутрішня музика важливіша порожніх слів, за якими немає серця, муки: „Ти ідеш по струні Моїх щирих чуттів, А я йду по стерні Твоїх слів. А я чую: Ще крок – обірветься струна... Мить, мов рік – Струн обірваних крик”.

Мова письменника живиться з народних джерел, вона йде з розмовної стихії, пісенної традиції, місцевих діалектів, коломийки, байки, приповідки. Нерідко авторська оповідь і мовлення персонажів взагалі зливаються в одне ціле. Можна припустити, що стилізація народного мовлення (її часом важко відрізнити від імітації, недарма письменник постійно посилається на свої магнітофонні записи), йде від глибокого занурення в глибини народнопоетичної, пісенної творчості. Один із найкращих (як на мене, найкращий!) прозових творів С. Пушика – „Страж-гора” має підзаголовок „роман з народних уст”, і весь пронизаний народнопісенними мотивами, наче виростає з розмовно-побутової говірки. Сотні, якщо не тисячі, невеличких народних легенд, переказів, анекдотів містить цей на диво вдало „зрихтований” твір. „Баба Параска говорила, що в живний четвер, коли на страсті в церкві дзвонять, з-за верб виїжджає на коні той татарин і прощення просить, бо він за життя багато невинних людей повбивав. Я чекала живного четверга, цілий день дивилася, коли він виїде, але так і не привидівся мені той татарин”.

Дивовижна казка про перо Золотого Птаха (звідси й назва однойменної повісті, і хто знає, чи вигадана ця казка автором, чи підслухана, записана в горах) не лише вносить в оповідь елемент чудодійності, казковості, таємничості, а й створює особливий тон – піднесеності, народної співучості, пісенності. А повість у цілому — це скоріше не казка, а байка, як називають її і гуцули, і бойки. І та ж повість „Перо Золотого Птаха” насичена веселими, дотепними коломийками, що дещо знижує цей піднесений настрій, але несе інший елемент – невимушеної народності, м'якого гумору, щиросердечності. А ще тут багато справжніх перлин живого українського лексикону: „Її пісні були заселені людьми краю, прикрашені, наче квітами, свіжими словами: зільник, застільне вікно, виліток, ляганнячко, халайстра – вони ще не були втомленими від щоденного вживання”. Але це слова і самого письменника, із його скарбниці.

„Ні, поезію неможливо переповісти прозою”, – читаємо у С. Пушика („Карпатське літо”). Але прозове і поетичне, „лід і полум'я” не такі вже віддалені одне від одного в творчості людини, що повною мірою віддала данину й одній, й іншій художній сфері (якщо врахувати, звичайно, що відмінність між ними не зовнішня, а внутрішня, зумовлена самим баченням світу в прозових чи власне поетичних образах). Згадаймо, зокрема, ліричні відступи його прозових творів, які часто-густо набувають самостійного змістового значення, за своєю поетичністю, метафоричною насиченістю виявляють виразні ознаки віршового мовлення. А буває, вони ритмізуються, здобувають внутрішні рими, і не знаєш, де закінчується Пушик-прозаїк і починається Пушик-поет; „Чи не забув я слів жайворонкової пісні? Пам'ятаю! Бо дитинство моє під крилами цієї пташки спливало. Летить жайворонок угору: „Посіяв я гречку на самім вершечку...” („Перо Золотого Птаха”). Ця повість нагадує суцільний ліричний монолог, висловлений невимушено, але з великим піднесенням. Зазначимо, що пізніші прозові твори письменника, скажімо, „Галицька брама”), написані у більше стриманій, а часом і суворій манері.

Письменник вслухається у слово, шукає в ньому відгомін інших слів, прагне знайти корені, бо в них – історія, давнина, традиції, таїна. А таїна завжди приваблює нашого поета, дослідника, шукача істини: Утікала таїна, А я наздогнав. Утікала таїна, Та далася мити. Ой упала таїна І розбилася, як дзеркало...” („Таїна”). Таїна в усьому – і в тексті, і в слові. Отож і прагне Пушик до етимологій, найчастіше на народній основі, але завжди з поетичним баченням потаємного змісту – „внутрішньої форми”. Ось приклад: „Яворівці дотепер називаються „джусами”. Здається, що так величався бог поганський у верховинців та підгірян, бо у гаївках-веснянках співається про Джуса, але тепер він уже перейшов у Жука. Було колись: „Грай, Джусе, грай!” А нині: „Грай, Жуче, грай!” („Карпатське літо”) (звернімо увагу на обережне „здається”).

Потяг до таїни слова виразно позначається і в есе „Криваве весілля на Каялі”, де саме внутрішня форма слів допомагає письменнику знайти істину, розкрити задум автора „Слова о Полку Ігоревім”. Порівнюючи, скажімо, різні значення, що надають у народі слову „галиця”, письменник посилається передовсім на думку старого гуцула: „З цієї оповіді старого гуцула видно, що Галиця – міфологічний персонаж, тобто божество”. А звідси висновок: „гадаю, що автор („Слова...”) не порівнював половців з галками. Він русичів порівнював із соколами-шестикрильцями, а степовиків з гадами-галицями й із сороками порівнював”. По тому недалеко й до імені Галка, Галина („мовознавці виводять його з чужих мов, хоч є воно в нашій мові”).

Сам письменник якось визнав: „За робочим столом пробую слова – чи дзвінкі, чи не холодні, чи не з фальшивою позолотою, пропускаю їх через серце” („Перо Золотого Птаха”). Ось розповідь про юнака-коваля, що „голими рукам брав з вогню розпечене залізо”. Але з'явилась перед його очима прекрасна царівна, і обпік він у вогні свою руку. „Ти міг би й далі брати голими руками розпечене залізо й не відчувати болю, але тебе переміг сильніший вогонь – кохання” („Перо Золотого Птаха”).

Не можна сприйняти досить-таки численні місцеві назви Пушика як зовнішню ознаку „галицького” колориту. Письменник не намагається відтворити діалект, лише подекуди в устах його персонажів забринить-заспіває запашне діалектне слівце, колоритне місцеве утворення: „Увечері, коли зустрічаються закохані: „Як днювала, пишна чічко?” „Миром!” – відповідає дівчина. А найчастіше це назви тих реалій, що оточують нас у Карпатах, і кожен раз вони пояснюються чи то добором загальновживаного синоніму, чи описовим визначенням: „Бутинами називають тут ліси, які будуть вирубані”, „обкорену смереку називають лісоруби біляною” („Карпатське літо”); „Рипами в цій окрузі називають високі скелясті береги, тільки не камінні; коли вже каміння є, то – бердо” („Серце, різець і музика”).

У повісті „Перо Золотого Птаха”, де художній стиль диктує манеру викладу, давати пояснення до місцевих, до того ж досить численних слів було б недоречним, бо затримувало б увагу, уповільнювало ходу дії, письменник виносить їх у примітки. І потяглась низка „гуцулізмів” – стая, грунь, острива, чворак, кичера, млака, вориння, капейстра, рахва, ґражда, під, келефи, сигла – цілий словничок. Але й тут частина місцевих слів настільки органічно входить в оповідь, що не потребує пояснень. І дійсно, коли розповідається про лихого „побійцю” – найсильнішого у селі або детально описується, як готується „гулянка” – чи потрібні тоді визначення?

Письменник милується етнографічними деталями, назвами хатніх предметів, описом вбрання, традиційних обрядів тощо. Одні й ті ж етнографізми повторюються, часом нав'язуються читачеві; здавалося б, їх вистачає, але закоханий у побут рідних йому земляків письменник знову й знову звертається до них, шукає місцеве, специфічне. „Тільки на фотографіях ще нині можна побачити довговолосого та вусатого майстра, який фотографувався не в постолах, а в чоботах та у штанах-гачах із саморобного сукна, в сардаку, вишиваній сорочці поверх штанів, і ця сорочка була підперезана широчезним ременем-чересом, і в шапці. Влітку майстер ходив, як і всі, в кептарі та в капелюсі-крисані” („Карпатське літо”). І поряд – напівкомічна життєва драма, викликана вживанням діалектної частки „сі”: „ – Ну-ну, я кажу так, як у нас у селі, – „сі”, а треба – „ся”. А я ніяк при нім не могла. Виривалосі „сі”, хоть і стараласі... То сі розійдем, як синенькі хмари по небі”. Але справа, звичайно, не в словах: „Якби любив, ... то він би сі до слова не придирав” („Частка „сі”).

Синтаксис С. Пушика багатомірний, різноманітний, гнучкий. Нерідко матеріал подається „малими дозами”, тоді переважають короткі, стислі речення. „Під моїм вікном росте крислатий каштан, На ньому гніздяться кільчасті горлиці” („Галицька брама”). Полюбляє письменник симетрично побудовані структури, паралельні, конструктивно протиславлені висловлення, особливо характерні для його поетичних, пісенних творів: „Чураївна плаче – Гриць у полі скаче. Чураївна плаче – Милий під вікном. Чураївна встала – Двері відчинила. Попід вікна вітер – Чорний гнів”; „Я ж мучуся – і так мені тривожно. Я мучуся – і боляче мені”; „І тільки очі – Як густа роса, І тільки погляд – Ніж і тиха ніжність”; „В горах нема Прямих стежок – В горах усі Плаї покручені”. Порівняймо у прозі: „Весна моя коротка, літо моє коротке”; „А лісом окопи з першої світової... А лісом окопи з другої світової” („Галицька брама”); „Камінь росте без коріння, камінь горить без полум'я” („Перо Золотого Птаха”). Часом речення свідомо членується, розбивається на більш дрібні, і виразність, експресія кожного „парцелята” невпинно зростає: „Січ була. Холодна і німа”.

Внутрішня співрозмірність, окресленість, завершеність, „округлість” створюються і шляхом повторів одних і тих же висловів у певному ритмічному ході, свого роду обкантуванням. Скажімо, одна із глав повісті „Перо Золотого Птаха! – „Колиска” починається із слів „Полем іду...”. І далі знову і знову: „Полем іду...”, „Полем іду...” А звідси й відтворення самого руху, зміни картин навколишнього життя. Ось ліричний герой замислюється: „Стою і думаю”. І замість уже звичного повтору – інші слова: „Я вже минаю поле...” А от і ритмічні, сповнені внутрішньої гармонії поетичні повтори: „На щоках, на щоках, на щоках Дві сльозини солоні-солоні”; „Ти чекай, ти чекай, ти чекай”, – Все клекочуть зелені вагони. Поїзди, поїзди, поїзди...”

Час від часу у Пушиковій прозі поряд із короткими, прозорими побудовами з'являються розгорнуті, поширені конструкції, обтяжені багатьма зворотами й відгалуженнями. Але навіть у таких структурах використовується однорідність, синтаксичний паралелізм: „Магдебурзьке право забороняло галицькому катові мучити вбивцю Сеня так, як це робилося колись: лити в горло гарячу воду, оцет, олію; натирати сіркою, пекти гарячою смолою або гарячою топленою солониною; прикладати до тіла мишу чи гадюку під банкою; було, що прив'язували злочинця до лави, ноги його мочили в солоній воді й пускали козу, аби лизала сіль з п'ят” („Галицька брама”).

Пристрасті переповнюють письменника, а звідси інколи починається й скоромовка, коли думок багато, слів багато, вони нагромаджуються одне на одне. Автор наче поспішає сказати своє, ще ніким не висловлене, і дещо втрачаються, затьмарюються зв'язки між судженнями:

„Для письменника зробили виняток, і мені було якось маркотно на душі, що пливу не як робітник, а як капітан, хоч ніким не командую, а скоріше веду бортжурнал, якщо можна так назвати свій записник, який я назвав „підручником”, і дописав, що забула п'яна голова, – поверніть, добрий чоловіче...” („Дараби пливуть у легенду”).

Із сторінок Пушикових творів виразно постає образ автора – людини щирої, талановитої, запальної, гарячої, нетерплячої і водночас замисленої, глибокої, зваженої. І ці дві іпостасі одного митця – пристрасного поета і вдумливого вченого – поєднуються, органічно переплітаються між собою, створюючи своєрідну постать людини, що наділена багатьма талантами і щедро віддає їх людям.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка