До програми курсу за вибором



Сторінка15/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Страж-гора: Роман / Передм. Л.Новиченка. – К.: Дніпро, 1988.

2. Галицька брама: Роман – Ужгород: Карпати, 1989.

3. Галич: Поезії – Київ: Молодь, 1990.

4. Яворове листя. Твори письменників Ів.Франківщини. Книга перша: Поезії. – Коломия, 1996.

Лис С.М., учитель Черкаської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів №20 Черкаської міської ради
ГАЛИНА ПАГУТЯК «СЛУГА З ДОБРОМИЛЯ»
Мета: познайомити учнів з біографією Галини Пагутяк, особливостями її світобачення; розглянути зміст роману «Слуга з Добромиля», проаналізувати образи твору, художнє відображення минулого, містичного у творі; розвивати вміння аналізувати художній твір, його образи, дослідницькі здібності; виховувати повагу до історії свого народу, його вірувань, любов до художнього слова.

Обладнання: запис пісні «Вона» (сл. і музика К. Москальця у виконанні гурту «Плач Єремії»), фото замку Гербуртів у Добромилі, Василіанського монастиря (див. rbrechko: Добромиль. Замок Гербуртів).
Нині ми живемо в світі, де невдовзі не залишиться жодної точки опори: ні сім ї, ні віри, ні батьківщини.Чи знають інші про це, чи здогадуються? Для того й існує література, щоб

наче Ворон Едгара По влітати в дім і виносити вирок ілюзорному і такому затишному, і такому беззахисному існуванню. Не можна спати темної ночі. І як добре

усвідомлювати, що хтось так само, як і ти, переймається

долею цілого світу як власною.

Г. Пагутяк
Хід уроку

І. Оголошення теми, мети та завдань уроку. Мотивація навчальної діяльності учнів.

(Готуючись до уроку, варто запропонувати учням завдання для роботи в групах: «Біографи» готують матеріали про життя і творчість Г Пагутяк, «Літературознавці» жанр твору (готичний, химерний роман, магічний реалізм), сюжет, композиція твору, «Критики» досліджують проблематику, образну систему твору, «Історики» історичне тло роману, історичні постаті та містичні персонажі).

«Я з тих людей, яким більше подобається виходити через вікно»

Вчитель.

Галину Пагутяк вважають найзагадковішою постаттю у сучасній українській літературі. Львівська богема називає її «містичною письменницею». Вона, за словами Ю.Винничука, «увійшла через ті двері, в які входили всі інші українські письменники радянського часу. Вона ввійшла, не постукавши і не попросивши увійти, вона влетіла через димову трубу і примусила рахуватися з нею. Їй удалось обійтись без творів, яких вимагала епоха, а разом з тим подарувати твори, яких потребувала (вимагала) душа. Галина Пагутяк відразу почала писати великі романи, у кожному з яких була неповторною. З часом порадувала читачів невеликими, ювелірно відшліфованими творами. У новелах із кількох рядків, одним абзацом, вона створює образи дивовижної сили і яскравості. ЇЇ поетична проза близька до жанру магічного реалізму.»

Хто ж вона, ця дивовижна жінка? (Слово «Біографам»).

Прозаїк, есеїст, автор понад понад десяти книг прози, найновіші з яких – «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів, або новий бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006).

Сьогодні спробуємо торкнутися творчості, світобачення, спробуємо зрозуміти, як дивиться на сучасний світ, його минуле, його демонологію сучасна українська письменниця, проза якої перекладена на англійську, німецьку, російську, словацьку, хорватську мови. Допоможе нам це зробити сама Галина Пагутяк. Скористаємось для цього її автобіографією та інтерв’ю, які давала письменниця нашим ЗМІ. Служить літературі Галина Пагутяк ось уже більше 30 років, за плечима у неї більше десятка книг.

Вона з роду молдавських господарів, до якого належав Влад Цепеш, прозваний Дракулою(цей факт із власної біографії Галина відкрила, працюючи над романом «Слуга з Добромиля»).

А народилась у с. Заколоть Дрогобицького району Львівської області.

У 3 роки вона з родиною переїхала до Урожа – села за 6 кілометрів від Нагуєвичів – рідного села І.Я.Франка. Дехто з критиків порівнює Уріж із Йокнапатофою Фолкнера, на що Галина відповідає: «Ми живемо з Урожем разом. Щось він мені розповідає, щось я йому… Хоч би якою важкою була доля людини, а коли вона шукає підтримки у всіх мертвих і живих свого роду, їй вдасться бодай трохи змінити цю долю на краще. Мабуть, тому я так прив’язана до Урожа». У дитинстві мріяла стати королевою чи археологом, який відкриває древні скарби. Батьки вчителювали, в родині було багато книжок із стародавньої історії й філології. «Мене виховували книжки, я була просто ними одержимою». А почала писати повість «Діти», не вступивши на філософський факультет у Києві. Навчалася у Львівському, а далі в Київському університетах. «До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби». Учителювала неподалік від Чорнобиля, працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, «але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок – «Рукави вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Бнтельгайм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас з космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про неї забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні… Я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до сучасної літератури так само високі, як і до себе.

Я видала дванадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй завершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити…

І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами».

Галина Пагутяк живе у Львові, займається редагуванням, допомагає біженцям у юридично-консультативному центрі «Права людини не мають кордонів». Це дивовижна жінка, чуйна, цікавий співрозмовник, з тонким відчуттям гумору. У той же час не любить публічності, фальші. Одержимість Шевченка їй по духу, страшенно любить прозу І.Франка, В.Стефаника, О.Кобилянської.

У її творах багато містики, незвичайних персонажів, інших світів. Іноді критики це називають втечею від реальності. А як це пояснює сама письменниця? «Мені просто подобається усе незвичайне і прекрасне. Це теж реальність. До речі, критики змішують реальність із буденністю. Я хочу створювати світи, в яких можна жити не тільки мені, але й іншим. Я хочу, щоб кожний знав, що у цій тьмяній повсякденності є безліч дверей, які відкриваються в космос. І я знаходжу і показую деякі з них. У «Королівстві» є приказка: «Якщо не можеш знайти двері – намалюй їх на стіні». Галина вміє бачити незвичайне у звичайному, смішне у сумному, бо це «рятує мене, а, значить, може врятувати ще когось.Я народилась такою, і не знаю, як у інших. Але все життя я проводжу над прірвою, відчуваючи постійну небезпеку. Так склалася зоряна конфігурація. Якщо переді мною з’являється щось,чого я не можу прийняти чи змиритись з ним, я кажу собі: «Так є, але так не повинно бути. І світ починає змінюватись». Любить усе живе, вважає, що перед Господом ми усі рівні. Не вважає людину вінцем природи, бо вона низько впала, стала брехливою і безсердечною. «Моя життєва позиція: нічого не просити, нікому не жалітись, нікому не бути зобов’язаною».

«Книга для споріднених душ» – «роман з історією». (Жанр).

У 2006 році у київському видавництві «Дуліби» було опубліковано роман «Слуга з Добромиля».

На початку 2010 року цей твір було відзначено Національною премією ім. Т.Г.Шевченка.

- Про які часи йдеться у романі?

(Часовий проміжок у романі охоплює 12-20 століття історії Галицького краю)

- Які персонажі діють у творі?(Князі, бояри, купці, енкаведисти, українські повстанці, лікарі, психіатри, психи, історичні постаті, містичні персонажі: опирі, дхампіри, духи, відьми).

- Який це за жанром твір?

Слово «Літературознавцям».

Перше судження («Слуга з Добромиля» –історичний роман, написаний у струмі магічного реалізму).

«Слуга з Добромиля» дуже майстерне поєднання історії, містики і патріотизму.

Одні критики відносять його до жанру історичного роману, написаного у струмі магічного реалізму, інші вважають повноцінним готичним романом. Термін «магічний реалізм» виник у латиноамериканській літературі в середині 20 ст. Це поняття, за допомогою якого дослідники визначають особливості творчого методу деяких письменників 20 століття, насамперед Кафки, а також Гарсіа Маркеса. Під час вручення Нобелівської премії Гарсіа Маркес сказав, що «магічний реалізм» наявний у творах, де «фантастичні й реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя і суперечності латиноамериканського континенту». Йдеться про поєднання в межах «магічного реалізму» фантастики (міфічності, магії) та реальності. Магічність – віра у виконання певних обрядів, священних дій, це віра у надприродне. Те, що у Європі сприймається, як «дитинство» людства. Тобто «магічний реалізм» – це поєднання фантастики (міфічності) і реальності; іноді просто важко розрізнити, що є в тексті фантастикою, а що реальністю, бо вони переплетені органічно. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія.– є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.Саме поєднання історії та містики, створення особливої художньої дійсності і є характерним для роману Галини Пагутяк.

Друге судження («Слуга з Добромиля» – повноцінний готичний роман).

Готичний роман роман, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Творцем готичного роману вважається Г.Волпол, автор «Замку Отранто» (1765). Дія в готичному романі відбувається найчастіше в середньовічному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничості. Відновився в дещо зміненій формі у літературі 20 століття. Зокрема, в українській літературі – у формі химерного роману, з «химерами», «чортівнею».Елементи химерного роману притаманні творам О.Стороженка, М.Йогансена, В.Дрозда, В.Яворівського, П.Загребельного. Прикладом химерного роману є дилогія В.Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини», роман Валерія Шевчука «Дім на горі». (Химерний роман роман з міфічними, фантастичними героями та пригодами, демонологічними персонажами. В.Пахаренко. Основи теорії літератури. К.: Генеза, 2007, с.71).

“Слуга з Добромиля” – повноцінний готичний роман з усіма класичними атрибутами. Оскільки дія розгортається в кількох епохах – середньовіччя, ранній модерн, повоєнне XX століття – то маємо і замки з монастирями, і спалені війною села, і гори, і радянську психушку. Це, так би мовити, антураж, а в ньому – опирі, дхампіри, духи, князі, бояри, купці, енкаведисти, українські повстанці, лікарі, психіатри, психи. Вже з цього переліку видно, що роман не просто готичний, а українсько-готичний і навіть галицько-готичний.

Г.Пагутяк називає свій твір «романом з історією», адже реальні історичні події формують розвиток сюжету. У книзі так майстерно переплітається українська історія із містичними подіями, що межа між реальністю й вигадкою повністю стирається.

Історичне тло, на фоні якого відбуваються події… Історія «Слуги з Добромиля»

(«Історики»).

Загальне історичне тло – середньовічна Галицька Русь, монастирське життя, князівський двір, атмосфера українського бароко.

Легко та витончено автор сплітає яскраве полотно твору, на тлі якого загадкова і водночас реальна постать головного героя книги – Слуги з Добромиля, проводить читача крізь віковічну історію Галицького краю. Дія відбувається на теренах Добромиля, Лаврова, Львова. Автор торкається глибин галицької культури, вірувань та духовності, майстерно гортаючи крізь призму століть сторінки нашої історії, починаючи з часів Лева Галицького та закінчуючи часами комуністичного терору.

Галина Пагутяк:

- Історія „Слуги з Добромиля” дуже цікава, навіть містична. Якось Мирон Іваник, редактор видавництва „Знання”, якому я пишу рецензії на підручники, запропонував мені написати роман-екшн про Добромиль . „Уявіть собі, що нащадки Дракули, втікаючи з Румунії, оселилися у цьому містечку, а Дмитрій-самозванець, який пов’язаний із тими краями, походить з роду Дракули”. Я спочатку відмовлялася, та потім пообіцяла подумати. Щоб написати містичний роман на історичному ґрунті, треба було знайти якусь інтригу в тій історії і потім її розвинути. Любовний сюжет був би надто банальним. Я спеціально поїхала до Добромиля, ще не знаючи, про що писатиму. Містечко мене просто зачарувало. Хотіла написати і про князя Лева, який жив у 13 столітті, і про жахливе для Західної Європи 14 століття, і, звичайно, про Влада Цепеша, тобто Дракулу. Відомо, що він належав до найславнішої молдовської династії Басарабів, яка існувала з 10 століття. До речі, я теж належу до цього роду, тому й доля подарувала мені шанс написати цю книжку. Саме мені, а не чужій людині. Духи предків вручили ручку й папір. Хоча сюжети до мене завжди приходять містичним чином. Довго нічого не можу придумати, а потім воно мені візьме й присниться або з’явиться видіння чи знак. Якось, коли я напівсонна їхала у поїзді, перед очима виринула назва книжки – «Слуга з Добромиля”. Пізніше я довідалася, що слуга з Перемишля, Лопушного чи іншого містечка то був васал, представник можновладця у певному селі. У французького історика Фернана Броделя знайшла слова: „Можна реконструювати усю історію лише з краєвиду”. По тих назвах, що збереглися, по іменах, по статистиці можна відновити історію так, що вона просто оживе. Я об’їздила місця, які хотіла описати, і просто дивилася. Коли сідала писати роман, то вже нічого не треба було придумувати, я знала, в якій послідовності все треба описувати. Роман пішов легко, писала його з дуже великою радістю, бо мені то все дуже близьке – всі мої предки по материній лінії вихідці з Добромильщини. Він сам хотів написатися, можна ще так сказати.


«Найдовше зберігаються зовнішні риси і вдача. Вони формують долі. Шкода, що мені

Руїни замку в Добромилі

доводиться нагадувати про елементарні історичні факти. Наприклад, що князь Данило, будівничий Львова, на схилі літ оселився у замку в селі Спас, де перед смертю прийняв чернечий сан, і був похований у престижному Лаврівському монастирі… Завдяки князю Леву, у Спаському монастирі був створений скрипторій. У Лаврові натомість була найбільша нотна бібліотека.

Спаський монастир ліквідували австріяки. Більшовики спалили бібліотеки Добромильського і Лаврівського монастиря. Упродовж чотирьохсот літ Добромилем опікувався рід Гербуртів, вихідців з Моравії. Найславніший з них Ян Щасний Гербурт у ХVІ ст. створював закони для Речі Посполитої, мав власну друкарню і навіть писав українською мовою. Його книги є в бібліотеці американського Конгресу, а наші історики літератури про нього нічого не чули. А цей чоловік, гуманіст епохи Відродження, боронив права українців на своїй землі, за що зазнав нещадної обструкції від польської шляхти, навіть сидів у в’язниці. Я не сиділа по архівах, а збирала крихти, як горобець, звідусіль, покладаючись лише на інтуїцію. Кожен камінь, кожен пагорб сіл і містечок нашого краю пам’ятає і може заговорити».

Опирі? Хто вони такі?

Містика і готичні ефекти, опирі, відьми, дхампіри. Звідки це у письменниці? «Я є носієм усної традиції народу. В даному випадку Бойківщини. Я виросла на цьому хлібі. Це моя стихія… Зрештою, я сама – містична істота. Мені подобається про це писати, бо це справжнє, гарне, заворожуюче. Звідти виходиш кудись, поза межі тієї убогої автоматизованої цивілізації, яка нищить душу. Вони – не зло, ті всі чорні істоти. У них є почуття гумору. По суті, це ельфи, а опирі – інша раса, що виживає з великими труднощами».

Опирі – це віщуни, відьмаки, дуже потужні люди, які мають інакшу кров, вони наділені надприродними здібностями. То не є якась навчена банальна відьма. Це ціле плем’я, що живе за своїми законами з незапам’ятних часів. Опирі зовсім не мають на меті знищити людський рід, вони своєрідні санітари суспільства – якщо і вбивають когось, то тільки тих, «кого не жаль». Кров вони п’ють дуже рідко, хіба коли втрачають свою чи коли потрібна енергія.

Вчитель.


Проза Галини Пагутяк зачаровує своєю легкістю та ненав’язливістю. Милозвучна мова, притаманна західним землям, ніби переносить читача на ці терени. Жива гра розкиданих у просторі і часі сюжетних ліній формує цікаву та яскраву композиційну основу твору, робить його динамічним, а містичні образи пом’якшують сюжет та сприяють позитивному загальному враженню.


Композиція, сюжет твору. (Спроба переказу Віктора Неборака).
Композиційною прикметою роману «Слуга з Добромиля» можна вважати назви розділів, які відіграють роль просторових, а передовсім часових орієнтирів. Перші п’ять розділів стосуються не надто далекої історії, яка віддала Східну Галичину на поталу більшовикам. Ось назви цих розділів: «Лаврів, 1939 рік», «Слуга з Добромиля, 1939 рік», «Добромиль, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, ще 1949 рік». Тут оповідь витримано, сказати б, у реалістичній манері, хоч трапляються й не цілком звичні речі. Уже на першій сторінці згадано Антихриста. З настоятелем василіянського монастиря в містечку Лаврові під час літургії, яку він сам і править, стається напад чорної хвороби (епілепсії). Тим часом безбожна влада руками підрозділу НКВС палить монастирські книги. Монахи розуміють, що цим справа не обмежиться і на них чекають репресії. Ченці розгублені. Та в одну з ночей усіх жителів Лаврова, а також і  каральний загін, зморює глибокий сон. Лейтенант-садист, командир карального загону, прокинувшись, зауважує чоловіка, що самотньо стоїть під сімсотлітнім дубом. Кожному, хто згодом теж побачив незнайомця, той чоловік нагадує когось іншого.


У той сам час із боку сільця Тершів починає сунути велика хмара з вогняним обрамленням на краях. У ченця-бібліотекаря енкаведисти виривають пожовклий листок із записом музики. Той листок перелітає, підхоплений раптовим вітром, до рук чоловіка під дубом. Солдати стріляють у незнайомця, та кулі не завдають йому ніякої шкоди, навіть не долітають до нього. Незнайомець зникає, наче провалюється крізь землю. Потім він з’являється в горішньому кінці Лаврова, заходить до хатинки, де його чекає кіт, показує котові листок, сповіщає, що саме за ним він ходив до монастиря, і вкладається спати. За якийсь час чоловік прокидається, відчуваючи наближення свого відвічного ворога, який цього разу втілився в лейтенанта-енкаведиста. Чоловік, не забувши напоїти кота молоком, обливає хату гасом і підпалює її. Кидає посеред хати і листок із записом музики. Наступного дня в селі Смільниця енкаведисти спалюють книги з бібліотек Лаврського і Добромильського монастирів. Та дещо все-таки місцевим людям вдалося порятувати з пожарища.

Незнайомець, у якому кожен, хто його бачив, розпізнавав риси когось зі своїх знайомих, це і є головний герой роману – Слуга з Добромиля. Поки що неясно, хто він такий і чому його переслідує лейтенант-енкаведист.

Наступний розділ «Добромиль, 1949 рік» переносить читача через десятиліття війни і перших повоєнних років у Добромильську лікарню для душевнохворих, розташовану в колишньому приміщенні Добромильського монастиря, ліквідованого новою владою. Керує лікарнею лікар-фронтовик Олексій Іванович, член комуністичної партії, яка й скерувала його на роботу в Добромиль. Йому допомагає старий лікар Адам Віцентійович. Він – з місцевих євреїв, один із небагатьох, хто врятувався. Лікарні бракує медикаментів і продуктів. Раніше, щоб якось звести кінці з кінцями, хворих відпускали жебракувати і підзаробляти на харчі в місцевих селян. Олексія Івановича мучать болі в хворому шлунку, та головлікар не наважується залишити лікарню на дивакуватого Адама Віцентійовича, щоб самому підлікуватися… Спочатку події в романі не виходять за межі вірогідного. Раптове зникнення чоловіка, який виявляється отим самим Слугою з Добромиля, про якого місцевому люду відомо з діда-прадіда, – єдиний дивовижний епізод. Підхоплений вітром листок паперу (потім виявиться, що то був листок пергаменту), як і загальний сон-змора, – речі не такі вже фантастичні. Чоловік міг скористатися підземними ходами, про які знають уже й енкаведисти. Головлікар-фронтовик не вірить у духів, зате знає, що його хворим для покращання стану потрібні належне лікування і догляд, що смерть – остаточна і немає ніякого потойбічного життя. Та все-таки його бентежать кроки на даху, коли він разом із Адамом Віцентійовичем робить патанатомічний розтин тіл померлих від виснаження хворих. В атеїстичній свідомості головлікаря відбувається ледь відчутний злам. На вимогу капітана НКВС (того самого, який був у 1939 році лейтенантом, – правду кажучи, досить в’яле зростання в званні, як на воєнний час), який полює на бандерівців, Олексій Іванович відкриває двері до вже недіючої монастирської церкви, у якій, як підозрює капітан, можуть переховуватися повстанці. У церкві вони бачать образ Божої Матері з отвором від кулі між бровами, що поцілила в образ ще десять років тому. З очей Богоматері тече кров. Під іконою – калюжа крові. Насправді це кров пораненого повстанця Ілька, який із дружиною і малою дитиною переховується у церкві. Та капітан втрачає здоровий глузд і від споглядання неймовірно тривалого життя.

Решта сторінок роману, майже три четвертини тексту, – це розповідь чоловіка з незвичним іменем-самоозначенням про себе, про своє призначення, свої уявлення щодо справ, які діються у світі, і різновиди людей, що беруть участь у тих справах. Формально Слуга з Добромиля – божевільний. Його розповідь вислуховує лікар, делікатно проводячи сеанс психотерапії. Олексій Іванович вкрай рідко озивається реплікою і таким чином дає можливість Слузі з Добромиля виговоритися. Читач отримує дві можливості: вважати цю розповідь породженням хворої, хоч і достатньо інтелектуалізованої, свідомості, або ж визнати, що Слуга з Добромиля говорить правду. Це створює, сказати б, детективну інтригу роману, і остаточної розв’язки ми так і не отримаємо. Слуга з Добромиля вважає, що, крім звичайних людей, світ заселено опирями (упирями, вампірами), родженими і робленими, дхампірами (дітьми мертвих опирів і відьом), носферату (живими мерцями-опирями), ворожбитами. Сам він – дхампір, істота в людському тілі, що має хист розпізнавати опирів і вбивати їх звичайною зброєю. Його ще немовлям після страти-спалення матері-відьми врятували вовки, перенісши на дорогу, де ди
тину підібрала валка Купця з Добромиля, Старшого в Ордені Золотої Бджоли. Купець із Добромиля, жодного разу не названий на ім’я, виявляється опирем, головним у напівтаємній структурі галицьких купців-опирів, які опікуються галицьким людом і краєм. Дхампір може розпізнати і знищити опиря, а опир не здатен розпізнати дхампіра. Слуга з Добромиля вияснює Олексію Івановичу, хто так опирі: «Опирі мають силу не від людини: вони здатні накликати дощ, наслати мор чи привабити багатство. Ворожбити і відьми нахваляються, ніби й вони те вміють, однак їхня сила не до порівняння менша. Щоб відновити життєву силу, опирі п’ють кров, але це зовсім не є їхньою щоденною поживою, як вигадують різні писаки. Джерелом їхньої сили є дух, ні добрий, ані злий дух природи. Язичники це розуміли й не втручалися до життя опирів, і ті менше завдавали їм збитків. Справжній опир – це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витрачати йому силу. Проте діти опирів не народжуються такими, хіба що у них вселиться дух померлого опира» (с. 89). Опирі не помирають своєю смертю, та їх можна вбити. Про те, що знайдене на дорозі немовля – дхампір, Купець із Добромиля довідався, коли побачив, що хлопчик бере в долоні жарини з багаття, і вони його не обпікають. Та й рана від необережного доторку до леза меча одразу ж у малюка загоюється. Ці дивовижі свідчать, що знайдений хлопчик – дхампір. Купець з Добромиля залишає його на виховання бездітній селянській родині в одному з сіл Перемиської землі. Саме там йому дають прізвисько Позичений, бо свого справжнього імені, даного матір’ю, Слуга з Добромиля не пам’ятає. Згодом його називають Сівачем, бо зерно, яке сіяв хлопець, досягнувши семи років, не скльовували птахи…



У цьому романі Галина Пагутяк намагається примирити історизм із народно-міфологічним світовідчуванням. Сам головний персонаж оперує датами, хоча й не зловживає ними. Оповідаючи про той чи інший історичний контекст, Слуга з Добромиля не акцентує на тому, коли саме сталися згадувані ним події. Датування, винесене в назви розділів,  сприймається як авторське. Оповідачі-казкарі теж не дбають про хронологічну точність. Те, що сталося колись, знову стається під час оповіді і буде ставатися щоразу, коли оповідь повторюватиметься. Така форма відновлення міфологічної свідомості. Та історична свідомість потребує датування-маркування, і Галина Пагутяк ділить на розділи-датування розповідь Слуги з Добромиля. Навіщо письменниці потрібне зафіксовані авторитетними текстами історичне тло та історичні персонажі, які справді колись жили і брали участь у подіях, задокументованих в історичних джерелах? Вочевидь, щоб і незвичайна «опирська» складова оповіді виглядала не вигаданою, а вірогідною. У романі діють історичні персонажі – від князя Галицького Лева Даниловича до Мнішків, які через триста років після Лева Даниловича за допомогою Лжедмитрія спорядили похід на Москву. Поряд із ними – чисельні воїни, монахи, священики, шляхта, купці, шинкарі, селяни, тобто всі ті стани, що населяли Галичину впродовж століть аж до новіших часів. З історичних джерел можна довідатися про боротьбу за владу між різними владними претендентами. Та якщо вірити Слузі з Добромиля, найвладнішими є все-таки опирі, які про людське око вдають із себе купців. Найбеззахисніші перед будь-якою владою прості люди. Лицарів-воїнів мало, їх безжально винищують садисти-володарі, усуваючи конкурентів. Ось як, наприклад, Слуга з Добромиля характеризує князя Романа Мстиславовича, діда Лева Даниловича: «Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свого роду <…>» (с. 222). Шляхта деградує, зводить між собою порахунки в п’яних бійках, нищить і грабує майно простих людей. У монастирях ченці моляться і переписують святі книги, та це зовсім не наближує інші стани до знання, яке проповідував Ісус Христос. Проте монах-писар Мирон Многогрішний, якого церковні ієрархи оголосили єретиком і віддали на страту, прозрів у таїну слів Ісуса. Тих слів немає в жодному з канонізованих Церквою Євангелій. Та вони є в романі Галини Пагутяк на с. 280: «Блаженні ті, котрі відають, що вони чинять. І прокляті, хто не відає, що чинить». Ці слова переповідає Слуга з Добромиля добромильському старості Янові Гербурту в 1604 році, намагаючись переконати його, що Мнішки замислили безглузду авантюру з Лжедмитрієм і походом на Москву. Ці слова так і не поширилися серед християн. Кат Савка відтяв голову Мирону Многогрішному тридцять років перед тим, і ця страта накликала на Галичину нещастя, що триватиме століттями.


Сюжетні лінії роману поєднано мелодією-колисковою, яку навчився грати на сопілці Слуга з Добромиля, хрещений у дев’ятирічному віці у монастирі Преображення села Спас. Туди привів його ворожбит. Хлопець отримав при хрещенні ім’я Сильвестр. Згодом у Добромильському монастирі Сильвестр записав на пергаментній сторінці Євангелія свою мелодію крюками, давнім способом запису музики. Відтворення мелодії навіювало міцний тривалий сон на всіх, хто міг чути її. Власне, під час розповіді Слуги з Добромиля Олексію Івановичу всі, хто перебувають у Добромильській лікарні, сплять глибоким сном. Так просто Галина Пагутяк нейтралізує персонажів другого і третього планів, щоб вони не перервали оповіді і не вешталися без нагляду. Мелодія-колискова могла навіть приспати на якийсь час безжальну смерть. Одного разу монастирський служка Сильвестр заграв цю мелодію самому князеві Леву Даниловичу, коли той попросив його продемонструвати щось незвичайне. На князя не подіяли її чари, та вся замкова сторожа поснула, і щойно тоді князь Лев зрозумів, якою небезпечною зброєю володіє Слуга з Добромиля, він же монастирський служка Сильвестр. Саме записану на клапті пергаменту мелодію-колискову знайшов через 280 років у бібліотеці Добромильського монастиря Мирон Многогрішний. І саме цей пергамент був спалений Слугою з Добромиля в Лаврові у 1939 році, як ми прочитали на початку роману. Неясно тільки, як листок пергаменту перенісся з Добромильського монастиря в Лаврську обитель.

Крім мелодії-колискової Слуга з Добромиля знає ще й мелодію Смерті, та дія її така страшна, що Сильвестр не наважується її записати. Ще він хоче навчитися відтворювати радісну мелодію життя, та, здається, втілення цього задуму перенесено на невизначене майбутнє.

Хто ж він такий, цей незвичний божевільний, поціновувач і переписувач церковних книг, знавець греки, латини і кількох новіших мов, благодійник і торговець сіллю, слуга пана, який був найстаршим серед галицьких купців, а загинув від рук розбійників? Він був Сівачем, служкою і послушником у монастирях, придворним куштувальником у князя Лева, лицарем Ордену Золотої Бджоли, свідком історичних катаклізмів, а в 1949 році став пацієнтом Добромильської божевільні. Він уміє спілкуватися зі звичайними людьми і з володарями, а також з опирями і ворожбитами. Дехто його побоюється, а дехто й ненавидить. Дивовижно, та головний герой роману жодного разу не закохується, не підпадає під жіночі чари. Лише одного разу його поцілувала дівчина, якій він віддав коня, щоправда, не свого, на придане (с. 174). Після страти Мирона Многогрішного він відвідує його сестру Оленку, яка виявляється вагітною. Слуга з Добромиля торкається живота Оленки, щоб відчути, яке майбутнє вона у собі носить. Це чи не найінтимніша сцена між головним героєм і жінкою, яку читач має шанс віднайти в романі: «Під моєю рукою билося серце майбутнього. Воно ще належало жінці з тоненькими руками і ногами, яку мучив молодий голод. Я чудувався і жахався. Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі. Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою. У ньому, здавалось, неможливо буде вижити. І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди… І якби я міг вмерти,  то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки. І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б одну істоту, то разом із нею врятуєш цілий рід – дітей, онуків і правнуків. І я вступив із цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав» (с. 253).

Слуга з Добромиля може покинути своє тіло і ввійти в інше людське тіло. Принаймні одне таке переселення описано в романі, коли послушник Сильвестр вирішив покинути лаврський монастир і податися в Добромиль, де кілька років перед тим загинув його господар, Купець з Добромиля. Опівночі відбулася випадкова зустріч Сильвестра з Лукою, ще одним слугою Купця. Лука, роблений опир, вп’явся зубами в шию Сильвестра і випив усю його кров. Так Сильвестр переселився в тіло старшого на десять років Луки (с. 161). Своє власне тіло тринадцятилітнього підлітка Слуга з Добромиля спалив. Неясно, чи такі переселення здійснюють інші опирі та дхампіри і як часто це відбувається. Зрозуміло лише те, що довголіття, розтягнуте майже на сім сотень років, потрібне Слузі з Добромиля, щоб виконувати свою місію піклувальника над Орденом Золотої Бджоли. Золоті Бджоли – це опирі-купці, які дбають про Галичину. За романом Галичині тричі було завдано тяжких ударів: винищенням галицького боярства волинським окупантом князем Романом Мстиславовичем; авантюрним походом на Московію Мнішків із Лжедмитрієм, що знекровив Річ Посполиту; приходом більшовицької безбожної влади. Місія Слуги з Добромиля, накладена на нього його паном Купцем з Добромиля, – відновлювати Орден Золотої Бджоли, нагадувати його лицарям, які втратили пам’ять, ким вони є насправді і до чого покликані. Саме так і стається з головлікарем Олексієм Івановичем, який наприкінці роману виявляється Слугою з Перемишля, вбитим злочинними Мнішками в добромильській корчмі ще в 1604 році і переселеним у новий час і нове тіло. Адже остаточної смерті нема. Убиті опирі і ворожбити стають духами, розмовляють з іще тілесними персонажами, залітають у їхні видива і сни, дають поради, розпорядження і підказки. Чи можливі суттєві зміни у світі, де ніщо остаточно не зникає, де добрі є добрими, а злі – злими, де світло змінюється темрявою, а темрява світлом і де врешті-решт панує сатана? Слуга з Добромиля відчуває світовий Закон так: «Втім, я мало вірив у те, що сей світ можна очистити від гріха. Часом його стає більше, часом менше. Такий Закон. Світ очищається сам по собі» (с. 228).

Та є ще й інші закони. «Се – закон. Бджоли мусять боронити свій галицький вулик. І найліпші ті, хто не губить жала і не вмирає по тому» (с. 249). Знаходимо у романі і припис посідати своє власне місце в суспільстві. «Був би я незмірно радий, якби кожен лишався на місці, призначеному його стану. Се – найважніша річ, особливо, коли йдеться про нинішні тривожні часи. Найменший переступ відгукнеться через віки» (с. 272). Староста Добромиля вельможний пан Гербурт «вірив, що Закон може змінити світ<…>» (с. 295). Очевидно, староста вірив у добрі наслідки законослухняності, коли кожен виконує належні йому обов’язки і вчасно платить належні податки. Та в розмові з катом Савкою Слуга з Добромиля нагадує, що «звичай важніший за закон»(с. 219).

Так чи так, а «Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з’являється багато вільних людей серед різних станів. Тоді немає потреби йти по коліна у крові, шукати ласки в сильніших сусідів. Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нешасливою дол
ею» (с.303). Кухарка Добромильської лікарні для душевнохворих Ганна відповідає на запитання Олексія Івановича, що ж доброго зробив Слуга з Добромиля – «Він мав нас за людей, а не за бидло!» (с.317). Вільні люди з’являються тоді, коли їх мають «за людей». А принижені люди втрачають не лише гідність, а й пам’ять, не усвідомлюють самі себе і своє становище у світі. У сні хворого жебрака Антося, що наснився йому під муром костела вранці якогось дня 1949 року, Купець з Добромиля говорить піднятій Антосем з дна ріки голові Купця з Перемишля: «Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика» (с.259). Чи це означає, що Орден Золотої Бджоли вчергове відновлюється саме у 1949 році? І ким? Божевільними з Добромильської лікарні, розташованої в мурах колишнього монастиря? До речі, той монастир, як твердить Слуга з Добромиля, збудовано на горі, де він колись поховав обгорілі кістки старшого опиря – Купця з Добромиля.



Так чи так головлікар вислухав оповідь Слуги з Добромиля і таким чином отримав шанс відчути фантасмагорійну, зі століттями темного безпам’ятства історію Галичини. В її центрі – Добромиль, а вже від нього розходяться дороги до інших міст і поселень, включно зі Львовом, Краковом, Києвом, Черніговом, Москвою. Принагідно згадано навіть Америку. Однією з загадок роману можна вважати часові провали, що стосуються, наприклад, розділів Речі Посполитої і приєднання Галичини до Австро-Угорщини. Що робив тоді Слуга з Добромиля і чим займався Орден Золотої Бджоли? Розповідь Слуги могла бути врешті-решт неповною. Так само поза текстом роману залишилося життя Сильвестра після 1949 року. Про долю подружжя повстанців, які переховувалися в занедбаній церкві, написано, що їх життя трагічно обірвалося 1950 року. Згадано, що масові захоронення скинутих у соляні шахти людей в Саліні буде виявлено через п’ятдесят років після 1949 року. Чи покине божевільню Слуга з Добромиля до того часу? Остання репліка в романі належить Антосеві, добромильському жебраку і водночас пацієнтові лікарні для душевнохворих, а в минулому житті прислужникові ката Савки. Звучить вона коротко: «Нє». Не всі знаки можна витлумачити. І не кожен може тлумачити знаки. Антось принаймні чесно зізнається в своїй неспроможності тлумачити знаки.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка